Заходи уряду ЗУНР

До важливих законодавчих актів Народної Ради належать гарантії нових виборчих прав усім громадянам держави, широкі гарантії прав меншостей, включаючи надання їм ЗО % місць у майбутньому парламенті. Ці кроки зустріли позитивну реакцію єврейського населення: переживши триденний погром, влаштований поляками у Львові після захоплення міста, євреї стали схилятися на користь українців. У західноукраїнській армії було утворено тисячний загін, що складався виключно з євреїв. Без зволікання розв'язувалося й надзвичайно важливе земельне питання: всі великі приватні землеволодіння, які належали переважно полякам, експропріювалися й розподілялися між малоземельними та безземельними селянами. З самого початку було зрозуміло, що ЗУНР об'єднається зі східноукраїнською державою. 22 січня 1919 р. в Києві було проголошено Акт злуки, за яким ЗУНР гарантувалася цілковита автономність.

Чи не найбільш вражаючим організаторським досягненням західноукраїнського уряду стала Галицька армія. Знову ж таки на відміну від східних українців галичани швидко погодилися в тому,що необхідно створити сильну, ефективну регулярну армію. Оскільки більшість українців, котрі служили в австрійській армії, перебували на італійському фронті й ще не повернулися додому, відчувалася нестача у навчених солдатах. Однак загальна мобілізація дала свої результати, й до весни в армії налічувалося понад 100 тис. чоловік, у тому числі 40 тис. боєздатних. Щоправда, існувала гостра проблема офіцерських кадрів і спорядження. Соціально-економічна відсталість провінції зумовила те, що в австрійській армії було непропорційно мало офіцерів-українців. Так, на 1000 офіцерів припадало лише два українці, але аж 27 поляків. До того ж майже всі українські офіцери були молодші від поляків за рангом. Тому ЗУНР звернулася до східних українців, як, наприклад, до генерала Михайла Омеляновича-Павленка, та до кількох вищих офіцерів колишньої царської армії з пропозицією зайняти посади командувача та членів Генерального штабу. Для укомплектування штабу залучалося також багато безробітних на той час австрійських та німецьких офіцерів. Але більшість офіцерів складали галичани, і знаменно, що в годину хаосу й суспільної напруженості між ними та їхніми бійцями розвинулися надзвичайно приязні стосунки,— ймовірно, тому, що і ті, й інші були або селянами, або ж недавніми вихідцями з цього класу. Військове спорядження в основному бралося в австрійських складах або шляхом роззброєння сотень і тисяч німецьких та австрійських військ колишньої окупаційної армії, котрі текли через Галичину по дорозі додому.

8.3. Польсько-українська війна.

Цей конфлікт можна поділити на три етапи. Протягом першого етапу, що закінчився в лютому 1919 р., війна в основному точилася між українською більшістю та польською меншістю Східної Галичини. Швидка й ефективна мобілізація дала змогу українцям здобути велику чисельну перевагу і змусити поляків оборонятися. Проте завдяки майстерному керівництву, ефективній тактиці та заповзятості в бою поляки відбивали в'ялі й позбавлені винахідливості атаки українського командування.

На другому етапі — протягом березня, квітня і травня — війна переросла у сутичку між галицькими українцями та військами власне Польщі. З приходом у Східну Галичину підкріплень із Центральної Польщі поляки отримали вирішальну кількісну перевагу. Переломною для цього періоду подією стало розгортання проти українців армії генерала Йозефа Галлера. Цим сформованим у Франції з польських військовополонених і чудово озброєним 60-тисячним військом командували переважно французькі офіцери. І хоч Антанта направила його до Польщі для боротьби з більшовиками, поляки послали це військо проти українців, аргументуючи, що всі українці — більшовики або щось подібне до них. У квітні й травні поляки розірвали українську облогу Львова й відкинули деморалізовану Галицьку армію до річки Збруч.

Організований 8 червня новим командувачем — генералом Олександром Грековим — несподіваний контрнаступ українців започаткував останній етап війни. Під Чортковом, мобілізувавши останні фізичні, матеріальні та духовні ресурси, галичани кинулися на переважаючі польські сили. Наступ українців трохи не сягнув Львова, але його затримали не стільки підсилені польські війська, скільки брак боєприпасів. Маючи на кожного бійця від 5 до 10 набоїв, сили Грекова були знову змушені відступити, поклавши цим кінець найславетнішим дням в історії Галицької армії. До середини липня поляки вдруге окупували майже всю Східну Галичину, знову притиснувши західноукраїнську армію до Збруча.

16 липня 1919 р. Галицька армія й тисячі цивільних західних українців під обстрілом польської артилерії переправилися через Збруч у Східну Україну. Так закінчилася збройна боротьба за Східну Галичину, що коштувала 15 тис. вбитих для українців і 10 тис. для поляків.

З огляду на історичні умови невдача західних українців у досягненні своїх цілей не була чимось несподіваним. У Східній Галичині, де українці вирізнялися високою організованістю й національною свідомістю, проблема насамперед мала кількісний характер: 3,5 млн галицьких українців просто не могли протистояти полякам, які в шість разів переважали їх чисельно й були розвиненішими у політичному і соціально-економічному відношенні.До того ж за поляками стояли могутні союзники (Франція).

10. БІЛОГВАРДІЙЦІ (самостійне вивчення)

З Сибіру, Червоній Москві загрожували сили адмірала Олександра Колчака, у Прибалтиці до наступу на Петроград готувався генерал Микола Юденич, але найбільшу загрозу являли армія генерала А.І. Денікіна (Добровольча Армія*), що насувалися з Дону. Військові з‘єднання Добровольчої Армії мали високі бойові якості, так як на початковому етапі (листопад 1917 – червень 1918р) складались майже виключно з офіцерів та козацьких старшин (3-5 тис.). Пізніше їх чисельність зросла до 30-35 тис. Ядром Добрармії були іменні, елітні офіцерські полки: Корніловський, Олексієвський, Марковський та Дроздовський – розгорнуті пізніше в дивізії. Підтримані Антантою, добре озброєні та навчені, дисципліновані білогвардійські частини повели досить успішний наступ проти червоних. Проте з літа 1919 року боєздатність Добрармії зменьшується через великі втрати та включення до її складу мобілізованих селян і навіть полонених червоноармійців. В кінці літа 1919 р. більшовицький режим, здавалося, от-от мав упасти. Катастрофу більшовиків було відвернено силами їх ж противників, які замість того щоб добити ворога почали поборювати один-одного.

30 серпня у щойно покинутий більшовиками Київ увійшли галицькі частини, а Директорія готувалася з тріумфом увійти до міста наступного дня. Проте того ж 30 серпня до міста вступили передові частини армії Денікіна (генерала Брєдова) й зіткнулися там із галичанами. Не знаючи, як реагувати на білих (західноукраїнський уряд часто заявляв про відсутність будь-якого конфлікту між ним і Денікіним), галичани відступили — на превелике розчарування Петлюри та східних українців, які з політичних і символічних міркувань відчайдушне прагнули захопити Київ. Через кілька днів, коли Петлюра нарешті переконав галичан вступити з білими в бій, відвойовувати місто було вже надто пізно. Українські армії, обізлені одна на одну й утягнуті в небажаний конфлікт з білими, відійшли на захід.

Сповнені рішучості відновити старий суспільний лад та «єдину та неподільну Росію», білі, силами яких командували реакціонери-генерали, ненавиділи «соціалістичного авантюриста» Петлюру і східноукраїнських «зрадників-сепаратистів» майже так само, як і більшовиків (однак вони не мали нічого проти галичан, вважаючи їх чужоземцями). Позицію білих в українському питанні прямо висловив їхній провідний ідеолог Василь Шульгін, коли війська Денікіна захопили Київ: «Південно-Західний край (Шульгін відмовлявся користуватися словом «Україна» .) є російським, російським, російським... ми не поступимося ним ні перед зрадниками-українцями, ні перед катами-євреями» (натяк на численних євреїв у складі більшовицького Чека). І на Півдні і на Сході основним гаслом керівництва білих армій було гасло «за велику, єдину і неподільну Росію», якому воно неухильно слідувало на практиці (хоча це і ускладнювало їм боротьбу), навіть коли під загрозу ставилася перемога. Коли К. Маннергейм на початку 1919 року запропонував рушити на Петроград 100-тисячну армію (що створювало зовсім нову ситуацію, при якій червоні не могли б його утримати), Колчак рішуче відмовив йому, оскільки умовою було визнання незалежності Фінляндії (хоча це вже було фактом, що здійснився, на який Колчак і у випадку перемоги навряд чи б міг вплинути, з огляду на позицію союзників). Тож, коли Добровольча армія вступила на територію України, вона негайно почала воєнні дії проти Петлюри. Денікін відмовився навіть розглядати кілька висунутих Петлюрою пропозицій про об'єднання зусиль у боротьбі з більшовиками. Така реакція була одною з найгрубіших помилок Денікіна, тому що він не лише втратив підтримку великої української армії, а й, віддавши своїм військам наказ напасти на українців, створив ситуацію, що була на руку саме більшовикам. (Більшовики ж, керуючись зовсім іншими принципами, запропонували Петлюрі укласти угоду про спільні дії проти. Добровольчої армії. Такі угоди укладали вони і з Махно.) Ця самогубна негнучкість, яка з очевидністю проступала в реакційній соціальній політиці білих,(осбливо щодо земельного питання) визвала широкий антиденікінський рух на Україні і спричинила поразку Денікіна восени 1919 р. Білі вдавалися також до інших способів підірвати Директорію, — Переконуючи, своїх покровителів з Антанти не визнавати української держави на Паризькій мирній конференції й, що особливо важливо, відмовити українцям в усякій матеріальній допомозі.

Звертає на себе увага те, що наскільки виразно і послідовно визначалася і декларувалася позиція керівництва білих армій по питанню державного положення Росії як великої держави і її територіальної цілісності, настільки ж невизначеною і непослідовною вона була в області внутрішнього пристрою країни. З одного боку, це обумовлювалося надзвичайною строкатістю складу учасників білого руху в широкому змісті цього слова (воно поєднувало в кінцевому рахунку усіх, хто по тим чи іншим причинам протистояв більшовикам — від монархістів до соціалістів), а з іншого боку — «некомпетентністю» у цій області тих елементів, що складали бойове ядро руху і представниками яких були керівники руху.

Дійсно, ні Корнілов, ні Алексєєв, ні Денікін не цікавилися питаннями соціально-економічного ладу, і їх «програма» (якщо можна так назвати ті вислювання, що вони робили час від часу) не передбачала нічого нового, крім того, що було їм відомо і здавалося природним. Самі вони, як і майже всі кадрові і тим більше офіцери воєнного часу, ніякою власністю не володіли, й особистого інтересу в цій області не мали. Тому особисто їм усе це було достатньо байдуже, тож вони могли лише виражати думку близьких їм цивільних кіл(тих же поміщиків, фабрикантів, російської інтелігенції). Корнілов, зокрема, вважав за необхідне «відновлення свободи промисловості і торгівлі, скасування націоналізації приватних фінансових підприємств, відновлення права власності».

Що ж стосується форми державного устрою, то позиція керівників білого руху базувалася на так називаному «непредрешенчестве». З одного боку, ця позиція була однією з головних слабкостей руху, оскільки відсутність чіткої позитивної програми унеможливлювало успішну пропагандистську роботу серед населення. Використання ж однієї «негативної» програми («проти більшовизму») стало можливим лише тоді, коли населення встигло безпосередньо познайомитися з практикою нової влади. (До того панувала думка, що більшовики — лише одна з багатьох партій, що суперничали один з одним протягом 1917 року.) З іншого боку, ця позиція відображала об'єктивну реальність — відсутність єдності з цього питання в середовищі самих учасників руху і рівною мірою навіть серед його добровольчого ядра, у тому числі і кадрових офіцерах. «Як ви знаєте, — писав А. С. Лукомский А. И. Денікіну в травні 1918 року, — це питання, навіть у рядах армії, служить яблуком розбрату. Мені, як начальника штабу, доводилося часто роз'ясняти, що генерал Корнілов не може впровадити ніяких форм правління, а тому, як ціль, Добровольча. армія ставить певний порятунок Росії, а що стосується майбутньої форми правління, то єдино, що треба і можна вказувати, це те, що буде в майбутньому скликано Установчі збори, що і вирішать питання». Установчі збори, як єдиний хазяїн землі російської, повинні виробити основні закони російської конституції й остаточно сконструювати державний лад — конституційну монархію».

Таким чином, навіть серед основних керівників білої армії, представники одного й того ж середовища, не мали єдності з приводу майбутніх форм державного устрою. Відомо, що, наприклад, «лівий» Денікін украй підозріло відносився до Врангеля, якого вважав «правим» і до самої евакуації Новоросійська прагнув всіляко обмежити його вплив в армії. Більш того, політичні протиріччя між лідерами білого руху впливали на рішення воєнно-стратегічних питань. Дії білих армій на Півночі, Заході, Сході і Півдні країни не узгоджувалися один з одним, тільки формально підкоряючись Колчаку; наступ однієї починався тоді, коли інша вже потерпіла поразку, що давало можливість перекидати червоні війська на загрозливі напрямки. Цікаво, як сам Денікін оцінював орієнтацію кадрового офіцерства: «Власне офіцерство політикою і класовою боротьбою цікавилося мало. В основній масі своєї воно було елементом чисто служивим, типовим «інтелігентним пролетаріатом». Але, зв'язане з минулим російської історії, міцними військовими традиціями і представляючи по природі своєї елемент охоронний, воно легше піддавалося впливу правих кіл і свого авторитетного старшинського складу. Чималу роль у цьому зіграло і відношення до офіцерства соціалістичних і ліберальних кіл у найбільш трагічні для офіцерів дні — 1917 року й особливо корніловского виступу».

Цивільне оточення Денікіна було переважно кадетським, що, загалом, закономірно. Як писав у 1919 році один з лідерів кадетської партії, князь П. Д. Долгоруков, «після більшовицького перевороту партія із самого початку безупинно керувалася тими ж національними гаслами, в ім'я яких створилася і боролася Добровольча армія, а саме — боротьба з більшовизмом для відтворення державності в єдиній Росії і вірність союзникам». З огляду на весь спектр настроїв серед добровольців, можна думати, що «конституційна монархія, можливо на зразок англійської», була б тим варіантом, що мав найбільші шанси примирити більшість їх. У свій час і сам Денікін на питання графа Ф. А. Келлера: «Скажіть, нарешті, Ваше превосходительство, хто ви і що ви таке?»—відповідав: «Я- конституційний монархіст».

12. НАШ КРАЙ 1917-1923рр. (самостійне вивчення)

Дата добавления: 2014-01-04