Еволюція поняття „вища освіта”. Загальна характеристика системи вищої освіти

План

Лекція №6

Тема: Розвиток вищої освіти у країнах світу.

Тривалість вивчення: 10 год (4 год – лекція, 4 год – самостійна робота, 2 год – семінарське заняття).

Мета: дати загальну характеристику системи вищої освіти та розкрити еволюцію поняття „вища освіта”; виокремити та охарактеризувати головні тенденції змін вищої освіти на межі ХХ та ХХІ століть; проаналізувати системи вищої освіти провідних країн світу; розвивати логічне мислення, вміння порівнювати та узагальнювати; формувати педагогічні здібності.

1. Еволюція поняття „вища освіта”. Загальна характеристика системи вищої освіти.

2. Головні тенденції змін вищої освіти на зламі тисячоліть.

3. Порівняльний аналіз систем вищої освіти провідних країн світу.

Самостійна робота. Характеристика системи вищої освіти країн Латинської Америки, Африки, Азії (за вибором) (4 год).

Література:

1. Василюк А. Нариси з порівняльної педагогіки: навч. посіб. / Василюк А., Корсак К., Яковець Н. – Ніжин: РВВ НДПУ, 2002. – С.83–91.

2. Вища освіта і наука України: інформ.-аналіт. матеріали. – К., 2004. – 64 с.

3. Галус О. М. Порівняльна педагогіка: навч. посіб. / Галус О. М., Шапошнікова Л. М. – К.: Вища школа, 2006. – С.187–197.

4. Гладка Т. Освіта під маркою „made in USA”, або Що рухає американську освіту / Таміла Гладка // Управління освітою. – 2009. – липень. – Ч.13 (217). – С.28–31.

5. Глузман О. В. Історичні передумови становлення університетської педагогічної освіти у світовому й національному контексті / О. В. Глузман // Освіта Донбасу. – 2007. – №3 (122). – C. 56–59.

6. Закон України „Про вищу освіту”: прийнятий 17.01.2002, із змінами від 19.02.2009.

7. Сбруєва А. А. Порівняльна педагогіка: навч. посіб. / А. А. Сбруєва. – Суми: РВВ СДПУ, 1999. – С.71–105.

8. Сбруєва А. Університет світового класу: характеристика, механізми визначення статусу, умови створення / Аліна Сбруєва // Порівняльно-педагогічні студії. – 2009. – №1. – С.45–56.

9. Сбруєва А. Управління науковою роботою в державних університетах США: структурно-функціональні аспекти / Аліна Сбруєва // Порівняльно-педагогічні студії. – 2010. – №1–2. – С.68–75.

10. Соколович-Алтуніна Ю. Модернізація вищої освіти в Польщі: європейський вимір / Юлія Соколович-Алтуніна // Порівняльно-педагогічні студії. – 2010. – №1–2. – С.131–137.

Основні категорії та поняття теми: вища освіта, бакалавр, спеціаліст, магістр, коледж, університет, інститут, академія, доктор філософії, неперервна освіта.

Відповідно до Закону України „Про освіту” вища освіта – це рівень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації.

У недавньому минулому в переважній більшості країн світу синонімом вислову „заклад вищої освіти” був термін „університет” (класичний, політехнічний та ін.). Спершу університетів було дуже мало. Сторіччями молодь з сімей керівної світської і релігійної еліти учащала в невелику групу всесвітньовідомих столичних закладів Франції, Великобританії, Німеччини, Чехії, Італії, Іспанії, Португалії та інших найбільш розвинених для свого часу країн.

Та розвиток промисловості, будівництва і транспорту сприяв створенню спеціалізованих (військових, морських, будівельних та ін.) вищих навчальних закладів, контингент яких був значно ширшим, демократичнішим.

Наступні значні зміни в систему вищої освіти внесла перша промислова революція. Вона спричинила глибоке реформування її змісту, вперше в історії людства акцентувавши не формування адміністративної й клерикальної (релігійної) еліти, а підготовку науковців-дослідників та інженерів-конструкторів. Центром уваги урядів розвинених країн ХІХ-ХХ ст. стали університети й політехнічні інститути, спеціалізовані на підготовці особливо цінних фахівців, здатних спільно не лише відкривати закони природи, але й використовувати їх для будівництва небачених у минулому споруд, кораблів, літаків тощо. На жаль, державні пріоритети практично завжди включали і зброю.

Упродовж XX ст. мережа закладів вищої освіти досягла певної досконалості та стабільності. Вершиною її були різноманітного виду університети, що надавали (після 4 і 5-6 років навчання) дипломи бакалавра і магістра, а кореневою системою – декількаступенева система середньої освіти стандартною тривалістю 12 років, яка надавала всій молоді базову грамотність, а кілька відсотків найздібніших готувала до вступу в університети.

Вказана рівновага вимог і можливостей системи вищої освіти була порушена на початку другої половини XX ст. у країнах-лідерах внаслідок введення обов’язкової середньої освіти й швидкого зростання охоплення молоді вікової групи 18-23 років вищою освітою. Мережа закладів зростала повільно, аудиторії наявних університетів виявилися переповненими, а зміст навчання та організація університетського життя тимчасово надто відстали від запитів молоді. Як відомо, виник навіть „конфлікт поколінь” і запекле протистояння студентської молоді й влади у Франції, Італії, США, Німеччині. Проблема була вирішена створенням сотень „нових університетів”, підвищенням автономії закладів освіти й демократизацією внутрішнього розпорядку.

Кінець XX ст. відзначений збереженням тенденції розширення студентських контингентів аж до рівня переходу до масової вищої освіти (охоплення цим видом навчання понад третини вікової групи 18-23 роки), а в окремих країнах – загальної (у вищих закладах навчається більше половини молоді).

Подібне досягнення обходиться недешево, адже у розвинених країнах навчання одного студента університету коштує в середньому 20-30 тис. доларів США щороку. Питання економії коштів і велика різноманітність контингенту учнів старших класів середніх шкіл і студентів вищих закладів освіти зумовили швидке урізноманітнення структури системи вищої освіти.

Для надання фаху студентам з невисокими здібностями до засвоєння фундаментальних дисциплін і аналітичної роботи були створені особливі заклади (незалежно від відмін їх назв у різних країнах йдеться про вищі професійні школи – ВПШ), пристосовані до розширеного використання орієнтованого на практику навчання. Враховуючи, що й класичні університети стали вводити короткотермінові (тривалістю 2-3 роки) програми професіоналізованої підготовки, виник і став досить швидко розвиватися „не університетський” сектор вищої освіти, який часто-густо включав „напіввищі” заклади освіти.

Наслідком усього цього стала певна „розмитість” змісту поняття „вища освіта” у наш час, адже поряд з великою кількістю класичних і спеціалізованих закладів університетського рівня з програмами тривалістю 4-6 років діють тисячі коледжів, інститутів, вищих професійних шкіл тощо, які присуджують дипломи після 2-3 років навчання на базі повної середньої освіти (програма довша, якщо вступники мають неповну середню освіту).

Подібна ситуація притаманна не лише Україні з її вищими закладами освіти І-ІІ рівнів акредитації й дипломами „молодшого спеціаліста”, а й переважній більшості розвинених країн. Сектор неуніверситетської освіти став фактом, до того ж, він розвивається динамічніше від свого „старшого брата”.

Очевидно, що ця ситуація створює певні термінологічні проблеми і непорозуміння, утруднює контакти й обміни, порівняння і визнання зарубіжних „освітніх кваліфікацій” (атестатів, посвідчень, сертифікатів, дипломів, титулів тощо). ЮНЕСКО та інші міжнародні організації вимушені вказувати, що „вищою освітою” у кожній певній країні є все те, що назване подібним чином у законах чи інших державних документах. Можливо, що згодом терміном „третинна освіта (tertiary education)” будуть названі всі види навчання „після школи” (у сенсі „після-середньої освіти” – post-secondary education), а терміном „вища освіта” (higher education)” – лише навчання у закладі університетського рівня з присудженням диплому не нижчого від бакалаврського.

Дата добавления: 2014-01-04