Лікарські форми і застосування мигдалю звичайного

Внутрішньо — настій сухого листя (1 столова ложка сировини на 200 мл окропу) по півсклянки 4 рази на день між прийомами їжі як протикашлевий засіб;

мигдалеву олію п'ють натще (дорослим — 3 столові ложки, дітям і людям похилого віку — 1) як проносний засіб;

30 г ядер солодкого мигдалю і одне ядро гіркого розтовкти, змішати з 100 г молока і 50 г вершків і прийняти за день за 2 рази при виразці шлунка (приймати за 30 хвилин до іди);

настій на олії (100 г солодкого мигдалю тонко подрібнити, змішати з 2 столовими ложками порошку з листя розмарину справжнього, додати 800 г маслинової олії, на стояти один місяць, процідити) по 1 столовій ложці через кожні 2 години при гострому запаленні тонкого кишечника з діареєю;

мигдалеве молоко (100 г солодкого мигдалю розтовкти з не великою кількістю води і цукру, до дати 2 л води, в якій було розчинено 100 г цукру, добре розмішати) по пів склянки 3 рази на день до їди як пом'якшувальний засіб при кашлі й гастриті;

солодкий мигдаль вживати по 10 шт. три рази на день до їди протягом 3 днів, а наступний тиждень — тільки вранці по 20 шт. при підвищеній кислотності шлункового соку.

Зовнішньо — мигдалеве молоко (потрібну кількість мигдалю розтерти з молоком у співвідношенні 1:10 до стану кашки) і мигдалеву олію застосовувати для змащування.

• ПЕРСИКОВА ОЛІЯ - OLEUM PERSICORUM

Персик звичайний — Persica vulgaris Mull.,

род. розових —Rosaceae

Персик обыкновенный; назва походить від латин, persicum — персик, vulgaris — звичайний.

Рослина. Дерево заввишки 3—6м або кущ родини розових. Кора жовтувата або червонувато-коричнева. Листки ланцетні, гостропилчасті, з короткими черешками, які несуть по 3—5 червоно-бурих залозок. Квітки актиноморфні, двостатеві, рожеві, одиничні, зрідка їх по дві. Плід — кістянка. Цвіте у квітні — травні.

Поширення. Походить із Східної Азії. Розводять як плодову рослину у південних районах України.

Одержання олії. Насіння всіх кісточкових містить жирну олію: персик до 55 %, абрикос до 50, алича та слива 40 %. Жирну олію із загальною назвою «персикова олія» одержують холодним способом з насіння персика — Persica vulgaris, а також абрикоса — Armeniaca vulgaris, аличі — Prunus divaricata, сливи — Prunus domestica. Плоди цих дерев використовують у харчовій промисловості, а насіння є відходами виробництва і дешевою сировиною для одержання олії.

Характеристика олії. Безбарвна або жовтувата рідина, без запаху, приємного оліїстого смаку. Кислотне число медичної олії не більше 2,5, йодне — 96—103.

Хімічний склад персикової олії наближається до складу мигдальної олії. Плоди містять цукри (до 15%), аскорбінову кис лоту, вітаміни групи В, каротин, органічні кислоти (яблучну, ли монну, хінну та винну), ефірну олію, сполуки калію і заліза; в насінні є жирна (до 57%) і ефір на олія. Вона містить однокислотний тригліцерид олеїнової кислоти, який супроводжують гліцериди лінолевої кислоти.

Біологічна дія та застосування. Замінник маслинової олії.. Плоди персика рекомендуються хворим з порушенням серцевого ритму, при гіпохромній анемії, пов'язаній з аліментарним фактором або гіпацидним гастритом, як засіб, що стимулює шлункову секрецію і покращує травлення, та як сечогінний засіб. Протипоказано вживати персики хворим на діабет і ожиріння. М'якуш плодів використовують і як фітотерапев тичний засіб у косметиці. З насіння одержують персикову олію, яка є цінною сировиною для фармацевтичної і парфюмерної про мисловості.

Лікарські форми і застосування. Зовнішньо: маска на обличчя при сухості шкіри (Hyposteatosis cutis) — м'якуш спілого персика змішують з відваром ромашки лікарської і одержану кашку наносять на обличчя, че­рез 20 хв змивають теплою водою.

АБРИКОС (Агтепіаса); абрикос звичайний, жерделя, мореля, рурега; родина Розових ( Rosaceae); абрикос

Рослина. Рід листопадних дерев заввишки 5~8 (до 17) м; діаметр стовбура до 50-60 см. Кора старих дерев світло-бура, поздовжньо розтріскується. Молоді пагони голі, блискучі, червоно- коричневі. Листки чергові, черешкові, округлі чи яйцеподібні завдовжки 6-9 см. Квітки білі або рожеві, одиночні чи по декілька у пучках діаметром 2,5-3 см, сидячі на коротких квітконіжках. Плід — округла соковита кістянка діаметром 3,0-3,5 см, від білого до оранжево- червоного забарвлення, бархатисто опушена, зазвичай з однобічною червонуватою «засмагою». М'якоть плодів у культивованих сортів соковита й солодка, у дикорослих форм — більш суха, часто грубоволокниста, гіркувата. Маса плода дикорослих форм становить 3-18 г, культурних — 50-80 г. Цвіте абрикос у березні-квітні, плодоносить у липні-ве-ресні. Врожайність — до 100-150 кг з одного дерева. Живе до 40-50, як виняток — до 100 років. Рід налічує 8 видів. На території Росії і найближчих сусідніх країн — 6, за іншими даними — 3 види.

Поширення. Творцями культурного абрикоса є согдійці — предки сучасних таджиків. З давньої Согдіани культура рослини проникла в інші райони Азії, на Кавказ, у південну частину Європи і Середземномор'я. У Північно-Схід

Абрикос сибірський (A. sibirica) — кущ чи невисоке дерево заввишки до 3 м. Росте у Монголії, Китаї, на території Росії — у Забайкаллі та Приморському краї. Зимостійкий вид.

Народні селекціонери створили сорти абрикоса з плодами, що не опадають, і солодким насінням. Тепер абрикос розводять у багатьох країнах світу. Відомо декілька тисяч сортів, які відрізняються за висотою дерев, зимостійкістю, врожайністю та іншими показниками. В Україні абрикос як промислову культуру вирощують у південних областях, рідше на Поліссі й у Лісостепу, як плодову рослину на присадибних ділянках — майже по всій території. У придорожніх і полезахисних смугах південної частини Росії зазвичай висаджують невибагливий несортовий абрикос, так звану жерделю, але її плоди за вели­чиною і якістю помітно поступаються плодам сортових рослин.

Хімічний склад М'якоть плодів містить різні цукри, переважно сахарозу, крохмаль, органічні кислоти (яблучну, лимонну), флавоноїди, каротин (провітамін А), вітаміни В_і; В₂, В₁₅, С, РР, а також дубильні речовини, мікро- та макроелементи. У насінні міститься 30-50% невисихаючої жирної олії, білки, вуглеводи та вітамін В₁₅. Насіння гірких і дикорослих сортів отруйне — містить глікозид амигдалін. При пораненнях стовбурів і гілок абрикоса виділяється камедь, яка має вигляд прозорих жовтуватих напливів. Вона містить цукри — галактозу й арабінозу, глюконову кислоту, а також білки та мінеральні речовини.

Фармакологічна дія та застосування Абрикосову олію у науковій медицині ви­користовують для розчинення деяких лікарських речовин, наприклад, камфори, та як основу для рідких мазей, а насіння гірких плодів — для приготування мигдальної води. Обволікаючі, емульгувальні та клейкі властивості абрикосової камеді застосовують у ви­робництві таблеток і пілюль. Лікувальна цінність плодів абрикоса зумовлена високим вмістом у них вітамінів, мікро- і макроелементів, цукрів тощо. Так, 100 г абрикосів впливають на процес кровотворення так само, як 40 мг заліза або 250 г свіжої печінки. Свіжі абрикоси корисно вживати під час вагітності, при анемії, захворюваннях шкіри, слизової оболонки ротової порожнини, при трофічних виразках гомілки, при серцево-судинних захворюваннях, що супроводжуються набряками. В останньому випадку корисно практикувати один раз на тиждень розвантажувальний день (протягом дня за 4 рази рівними порціями з'їдають 300 г намоченої кураги і випивають 0,5 л абрикосового соку з м'якушем). Сушені абрикоси (урюк, курага) рекоменду ють при атеросклерозі, коронарній недостатності як джерело добре засвоюваного калію. Дітям рекомендується вживати свіжі абрикоси при гіпо- й авітамінозах. При сонячних опіках лиця використовують маски з свіжого абрикосового соку. Хворим на діабет і ожиріння свіжі й сушені абрикоси слід вживати в обмеженій кількості. Недоцільно призначати абрикоси для лікування і профілактики гіпо- та авітамінозу провітаміну А хворим на печінку та хворим зі зниженою функцією щитовидної залози, оскільки в цих випадках каротин не засвоюється. Насіння йде на виготовлення абри косової олії, яку використовують так само, як персикову або мигдалеву олію. Споживається насіння і в харчуванні. Вживати насіння в їжу треба обережно, не більше як по 20 г за один раз, щоб не отруїтися. Абрикосова камедь виробляється у вигляді порошку білого або жовтуватого кольору й інколи використовується як обволікаючий засіб. У китайській народній медицині насіння абрикосів у чистому вигляді використовують як заспокійливий засіб при кашлі та гикав ці, в суміші з іншими лікарськими рослинами — при бронхіті, трахеїті, ларингіті, коклюші та нефриті.

Плоди абрикоса обмежують для хворих на цукровий діабет і ожиріння через високий вміст цукру.

Квітки рослини виділяють багато нектару, а її медова продуктивність становить до 40 кг з 1 гектара.

Харчові якості абрикоса загальновідомі: з його плодів готують варення, компоти, сушать їх про запас. Розрізняють 3 різновиди сушених абрикосів: курага — без кісточок, урюк — з кісточками та кайса — сушена м'якоть плодів абрикосів з ядром насінин. Ці продукти широко використовують у дієтичному та лікувальному харчуванні

РИЦИНОВА ОЛІЯ - OLEUM RICINI

Рицина звичайна — Ricinus communis L., род. молочайні — Euphorbiaceae

Клещевина обыкновенная; назва походить від латинізованої грецьк. rikinos — назва рослини або від древньоєвропейсь- кої гікаг— кулястий, латин, communis — звичайний.

Рослина. Дерево, а в країнах з помірним кліматом, зокрема в Україні — однорічна трав'яниста рослина. Стебло прямостояче, порожнисте, розгалужене, заввишки 0,8—2 м. Листки великі, чергові, пальчасторозсічені на 5—10 лопатей, на довгих (20-40 см) черешках; лопаті загострені, нерівнозубчасті по краю. Квітки одностатеві, однодомні, зібрані в китицевидні суцвіття на кінцях стебла і гілок. Плід — овально-куляста тригнізда коробочка, вкрита м'якими голками або рідше без них, яка містить у кожному гнізді по одній, насінині. Насіння овальної форми, з одного боку опукле, з другого — плескате, з довгастим швом посередині. Оболонка гладенька, блискуча, мозаїчна. Залежно від сорту колір насіння сірий, сіро-бла- китний, світло- або темно-червоний, колір мозаїки різноманітний — брунатний, рожевий, світло-сірий. Насіннєве ядро має великий ендосперм.

Заготівля. Плоди рицини достигають неодночасно, і це ускладнює їх збирання. Розтріскувані сорти дають більший осип, і, щоб уникнути втрати насіння, збирання проводять достроково, в момент побуріння коробочок в нижній третині грона. їх обрізують вручну серпом або ножем і складають для достигання і просушування на токах, де відбувається так званий самообмолот. Насіння для остаточного очищення провіюють на віялці. Сорти з коробочками, що не розтріскуються, збирають спеціальними комбайнами, а потім обмолочують та очищують.

Поширення. Походить з Африки. У південних областях України її культивують як олійну і декоративну рослину.

Одержання олії. Медична рицинова олія є фракцією, яку одержують першим гарячим пресуванням. Для руйнування токсальбуміну рицину подрібнене насіння заздалегідь обробляють гарячою парою.

Характеристика олії. В'язка, густа рідина блідо-жовтуватого кольору, з характерним запахом, оліїстого смаку. На відміну від інших олій має найбільшу питому вагу — 0,97 г/см³ і велику в'язкість; змішується в усіх співвідношеннях із спиртом; при температурі 16 °С застигає на білувату мазеподібну масу; на повітрі не окислюється; йодне число 81—90, кислотне — не більше 1,5.

Хімічний склад. Рицинова олія складається з однокислотного гліцериду рицинолевої кислоти (85 %) і гліцеридів олеїнової (9 %), лінолевої (3 %), стеаринової та діоксистеаринової кислот.

Насіння рицини містить до 55% жирної невисихаючої олії, білкові речовини (понад 15%), алкалоїд рицинін (0,1—1%), безазотисті речовини (10—12%), клітковину (бл. 18%). У складі рицинової олії є однокислотний тригліцерид рицинолової кислоти (до 85%), олеїнова (9%), лінолева (3%), стеаринова і діоксистеаринова кислоти, гліцерин та неомилювані речовини (до 0,4%). До складу білкових речовин входить мало вивчений токсальбумін-рицин — речовина надзвичайно отруйна (6 насінин рицини спричинюють смертельне отруєння у дітей, 20 — у дорослих).

Біологічна дія та застосування. Рицинова олія — класичний проносний засіб. При надходженні у дванадцятипалу кишку вона частково гідролізується на гліцерин і рицинолову кислоту, яка спричинює посилену перистальтику внаслідок хімічного подразнення слизової оболонки кишечника солями цієї кислоти. Послаблюючий ефект настає через 5—6 годин. Як проносний засіб рицинову олію призначають усередину головним чином при ентероколіті, а також при хронічному запорі в поєднанні з гемороєм, проктитом та тріщиною відхідника. Її застосовують і при підготовці хворих до рентгенологічного дослідження органів черевної порожнини для видалення з кишок газів і вмісту. При прийманні рицинової олії спостерігається й рефлекторне скорочення м'язів матки. Зважаючи на це, в акушерській практиці рицинову олію застосовують як рододопоміжний засіб (призначають усередину по 40—50 г в поєднанні з хініном, пахікарпіном та іншими засобами). Застосування рицинової олії як послаблюючого засобу протипоказане при отруєнні жиророзчинними речовинами (фосфор, бензол та ін.), а також екстрактом дріоптериса чоловічого. Як зовнішній засіб (змащування, тампони) рицинову олію використовують для лікування запрілостей, атонічних виразок, радіодерматитів, себореї, виразки гомілки, дифузного випадання волосся, сквамозного блефариту й захворювань піхви і шийки матки. Рицинова олія входить до складу багатьох мазей і бальзамів для лікування опіків, виразок, ран тощо.

Лікарські форми і застосування.

Внутрішньо — рицинову олію (Oleum Ricini] дорослим призначають по 15—30 г, дітям — по 5—10—15 г (1 чайна, десертна або столова ложка) на прийом.

Зовнішньо — суміш (порівну) рицинової олії і скипидару змішують з не великою кількістю сульфату марганцю і використовують для втирання при себореї.

У гомеопатії застосовується зріле насіння при гастроентеритах, холері і як засіб, що посилює лактацію.

Дата добавления: 2014-01-04