Тема: Проблема розлучень та вторинних шлюбів (2 год.). 1 страница

План

1. Нездоланні твердині Західного Поділля: Кременецький, Вишнівецький, Залізцівський, Ожиговецький, Теребовлянський, Микулинецький, Буданівський, Червоноградський, Бережанський, Збаразький, Скала-Подільський, Скалатський, Бучацький, Підзамоцький, Язловецький, Чортківський, Кривчецький, Золотопотіцький, Сидорівський, Кудринецький, Окопи Святої Трійці, Кам'янець-Подільський, Жванецький, Панівецький, Чорнокозинський, Сутківський, Меджибізький, Сатанівський, Летичівський, Староконстянтинівський, Ізяславський замки.
2. Залишки замкових фортифікацій історичної Брацлавщини й Київщини: Буша, Вінниця, Муровані Курилівці, Озаринці, Тальне, Седнів, Переяслав-Хмельницький.
3. Акерманська фортеця м.Білгород-Дністровський.
4. Антична й середньовічна фортифікаційна спадщина Криму: Неаполь Скіфський, Харакс, Херсонес, Алушта, Фуна, Судак, Феодосія, Бахчисарай, Чуфут-Кале, Тепе-Кермен, Киз-Кермен, Ескі-Кермен, Киз-Куле, Мангуп, Чембало, Каламіта.
5. Географія оборонних монастирських комплексів України: Качі-Кальон, Шулдан, Челтер, Успенський, Інкерманський, Унівська лавра, Крехівський, Лаврський, Підкаміньський, Манявський скит, Гошівський, Монастирок, Підгорянський, Бакотський, Лядовський, Зимненський, Межиріцький, Корецький, Дерманьський, Бердичівський, Свято-Успенська Почаївська лавра, Києво-Печерська лавра, Єлецький Успенський, Густинський, Мгарський, Святогорський монастирі-фортеці.
6. Використання замків і фортець у туризмі.

1. Західне Поділля – багатовіковий фортпост Речі Посполитої супроти турецької експансії й татарських навал. Саме тут представлена найщільніша в державі мережа родових оборонних фортець, які стояли на шляху ворожих полчищ й захищали їхніх власників від народного гніву. Загалом на території Західного Поділля нараховується близько 500 середньовічних фортифікаційних споруд: замків, фортець, оборонних церков. Серед них замки в таких населених пунктах як Кременець, Теребовля, Бережани, Збараж, Бучач, Підзамочок, Чортків, Скала-Подільська, Окопи, Іване-Пусте, Кривче, Висічка, Чорнокозинці, Золотий Потік, Кудринці, Микулинці, Сидорів тощо.

Найперше, очевидно, варто зазначити, що навіть обласний центр Тернопільщини – м.Тернопіль має свій замок-палац. Він знаходиться під міським водосховищем, проте позбавлений рис туристичної атракційності. Адже у XIX ст. сплюндрований турками в 1672 р. замок було перебудовано на архітектурно непоказний палац. Під час тієї перебудови були знесені бастіонні укріплення, башти та брами старого замку. З 1843 р. палац використовували під казарми.

Кременець – одне з найнеприступніших міст Київської Русі, прославлене тим, що єдине з руських градів зуміло витримати запеклу облогу монголо-татарських полчищ хана Батия у 1240 р. (також орда не змогла здобути невелику сусідню фортецю Данилів, засновану князем Данилом Галицьким на одній з круч Гологорів).

Кременець “ховається” в природньому каньйоні річки Ікви, зусебіч його обступають Кременецькі гори: Замкова, Xрестова, Воловиця, Куличівка, Дівочі скелі, Черча.

Народні перекази пов'язують назву річки Ікви з донькою дулібського князя, яка відмовилася виходити заміж за аварського кагана. У V – VII ст. Кременець знаходився в самому центрі володінь Дулібського союзу слов'янських племен. Українці вели тоді нещадну боротьбу за існування проти полчищ кочівників Аварського каганату, який простягався від Франкського королівства Карла Великого на заході і Дунайського кордону Візантійської імперії на півдні до булгарських улусів Нижнього Подніпров'я на сході і слов'янських земель на півночі. Якось візантійський імператор спересердя запла-тав вози золота аварському каганові Баяну за те, щоб кочівники вирізали всіх слов'ян. Нестор Літописець залишив скупу згадку про ненависних аварів-обрів, які знущаючись впрягали українських дівчат у свої брички. За легендою, горда кременецька княжна Іква відповіла аварським сватам “Ні” і загинула з мечем у руках поряд із батьком та іншими русичами.

Уперше документально Кременець згадується у Галицько-Волинському літописі під 1226 р. у зв'язку з черговою славною перемогою русичів. Того року під Кременець приступили рицарські полки Угорського королівства. Однак, руські війська вщент їх розбили, і угорський король Андрій, який мріяв завоювати Галицько-Волинську державу, за словами Іпатіївського літопису, “смятясь умом і поиде із землі борзо”.

Після сплюндрування Переяслава, Чернігова, Києва й десятків інших міст орда Батия підступила до Кременця взимку 1240 р. Давньоруське городище знаходилося на Замковій горі. Русичі облили її схили водою і перетворили на неприступну льодову скелю. Вдень і вночі кременчани скидали на ворога каміння, колоди, лили розплавлену смолу. Втративши тисячі ординців, Батий змушений був зняти облогу й рушив далі на землі Галичини. Пізніше у 1255 р. така ж невдача спіткала орду ханського воєводи Куремси, який намарне намагався взяти Замкову гору приступом чи облогою. Наспівші війська Данила Галицького вщент розбили татарів Куремси.

Одначе, доля всієї розтерзаної Русі залежала від примхи володарів Золотої Орди. І Данило Галицький, в ім'я спасіння свого народу від винищення, мусив схилитися перед ординським ханом, визнати себе його вассалом і за умовами хай принизливого, але миру, на вимогу його полководця Бурундая у 1259 р. наказав розібрати всі руські укріплення. Серед них була й Кременецька твердиня, і сусідній замок у Данилові.

Лише в кінці XIII ст., за часів правління Мстислава Даниловича, Кременецьке укріплення було відбудоване, щоправда у значно менших розмірах.

З приходом на Волинь литовців у XIV ст. на місці дерев'яної засічі на вершині Замкової гори Кременця починається спорудження кам'яного замку. З 1438 р., коли місто отримало магдебурське право, у замку була резиденція старости – представника князівської влади.

У 1536 р. польський король Сигізмунд І подарував Кременець і його околиці своїй дружині Боні Сфорці (міланська герцогиня, донька І.Сфорці та Ізабелли Арагонської). Італійка не надто покладалася на чоловіка-короля, старшого за неї на 27 років, вона особисто запросила архітекторів зі своєї батьківщини й з їх допомогою значно укріпила замок. Жадібна італійка запровадила в краї феодальні порядки й італійську систему здирання грошових і натуральних податків за все, що лише можна було обложити податком. Збереглися історичні і свідчення, що від'їжджаючи по смерті чоловіка в Італію у м. Бар, вона вивезла з Кременецького замку 70 возів різного добра. Згодом навіть король Іспанії позичав у неї гроші.

Все життя Бону підозрювали в політичних інтригах і навіть в отруєнні своєї невістки княгині Барбари Радзивілл (коханої дружини Сигізмунда Августа II). Навіть з Італії вона продовжувала активно втручатися в міжнародну політику правлячих дворів Європи, адже поодружувала доньок за королів Угорщини, Швеції й за трансільванського князя Стефана Баторія, якого невдовзі обрали королем Речі Посполитої. Існує припущення, що стара королева за активну діяльність зі створення міжнародної антиавстрійської коаліції на чолі з Річчю Посполитою на 67-му році життя була таємно отруєна за наказом Габсбургів.

До початку Національно-визвольної війни українського народу Кременецька твердиня мала неприступні стіни (висотою 7-8 м при товщині 2,0-2,5 м), три кутові башти, гармати, склади для зберігання ядер і пороху, казарми, в яких мешкав численний гарнізон, господарські споруди зі значними припасами. Замок височів на горі з обривистими схилами, що підноситься на рівнем моря на 397 м. Та це не стримало козацького запалу. Восени 1648 р. козацьке військо під проводом черкаського полковника Максима Кривоноса приступило до замку. Важка кровопролитна облога тривала півтора місяця, і вже починалися перші морози. Але Максим Кривоніс не був би народним героєм Кривоносом, якби безславно ступився з-під стін Кременця (як свого часу монгольські хани Батий, Куремса і угорський король Андрій). В середині жовтня черкаські козаки й волинські селяни повстанського загону Колодки з с.Підлісців вимусили польський гарізон скласти зброю, увірвалися у твердиню й не залишили від неї каменя на камені. Відтоді фортеця не відбудовувалась.

Тих козаків, які полягли під час штурму фортеці, за наказом М.Кривоноса, було перенесено до сусідньої гори Черча (назва гори пов'язана з тим, що до монголо-татарської навали тут існувала чернеча обитель) і поховано у її підніжжі на П'ятницькому цвинтарі. Тут до нині збереглося більше ста кам'яних надгробків з хрестами XVI ст., на окремих з них ще проглядаються написи.

У наш час Кременецький замок представляє з себе туристично атракційні руїни фортечних мурів з зубцями і вузькими бійницями, непогано збереглися прямокутна В'їздна двохярусна башта висотою 12 м. із в'їздною арковою брамою у готичному стилі та “Башта над домом” XV ст., а також залишки замкового колодязя і кілька підземних приміщень, де тримали порох, зброю й інше військове спорядження. Про славетні сторінки історії замку розповідає багата експозиція місцевого краєзнавчого музею.

Неподалік Почаєва й Кременця лежить древнє містечко Вишнівець, відоме тим, що тут у родовому князівському замку народився й змужнів Дмитро-Байда Вишневецький – славнозвісний засновник козацької січі на острові Мала Хортиця у 1556 р., згодом жорстоко закатований турецьким султаном на фортечних гаках Стамбула (у 1563 р.).

У квітні 1542 р. полк князя Дмитра Вишневецького у складі війська Речі Посполитої перестрів під Вишнівцем 25-тисячну татарську орду на чолі з ханом Менглі Гіреєм. Біля с. Лопушне підбулася запекла битва, в якій князь відзначився лицарською вдачею і мало не полонив самого хана. Залишена ордою пустка на місці квітучих подільських сіл глибоко вразила князя. Тож вже в 1550 р. він на чолі загону добровольців вирушив на Малу Хортицю й заснував там дерев'яне укріплення для здійснення каральних контрударів по татарам. Рішучі дії Вишневецького серйозно занепокоїли Оттоманську Порту. Під час походу на Хотин для ужгодження з молдавських господарем дій спільної воєнної кампанії проти турків молдавські бояри на вимогу султана підступно схопили Д.Вишневецького й віщали туркам.

Перша документальна згадка про Вишнівець датована 1395 р., коли Великий литовський князь Вітовт передав це поселення у володіння сіверському князеві Дмитру Корибуту. Невдовзі Д.Корибут будує тут дерев'яно-земляний замок для захисту від татарських набігів.

У середині XV ст. Вишнівцем володіли Несвіцькі, один з яких – Солтан Васильович Несвіцький – у 1463 р. отримав від короля титул князя Вишневецького.

У 1594 р. князь Михайло Вишневецький кинув спалену і татарами стару фортецю й збудував новий замок на стрімкому березі р. Горинь. За останнім словом інженерної думки його розбудував у 1640 р. його син коронний гетьман Ярема Вишневецький. Після смерті православних батька й матері малолітнього сироту Ярему Вишневецького – було віддано дядьком на виховання у єзуїтський колегіум. Польські єзуїти виховали хлопчика католицьким фанатиком, лютим ворогом українського народу і його дідівської православної віри, що прославився масовими кривавими розправами над повсталим у 1648 р. українським народом. Тож твердиню ненависного польського гетьмана неодноразово штурмували козацькі й татарські загони під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богана Хмельницького. І самому Б.Хмельницькому долею судилося стати полонеником Вишневецького замку – після викрадення татарами у розпал битви під Берестечком хан утримував його тут, допоки не отримав від козаків величезний викуп. А в 1706 р. тут зупинявся й вів переговори з метою створення антиросійської коаліції гетьман Іван Мазепа.

До нашого часу на правому березі широкоплесої р. Горині збереглися малопримітні рештки оборонних валів старокняжого родового гнізда Вишневецьких.

Натомість, у Вишнівці увагу туристів привертає до себе чудовий палац Вишневецьких у стилі класцизму з ландшафтним арком в англійському стилі. Він збудований у 1720 р. останнім з роду Вишневецьких – Міхалом Сервацієм. Підпірними стінами палацу послужили старі замкові бастіони.

З 1744 р. палац перейшов до графів Мнішеків і став найрозкішнішою резиденцією Волині. Графи Мнішеки прикрасили палац розкішними меблями, дорогоцінним посудом, скульптурами, картинами. Бенкетний зал було оздоблено 45 тисячами голландських кахлів із різним малюнком. Бібліотека мала 15 тисяч книг й величезний архів приватної переписки Вишгневецьких і Мнішеків з королівським двором Речі Посполитої та правителями інших держав. Колекція портретного живопису налічувала понад 600 полотен, серед яких виділялися портети династії Вишневецьких (у т.ч. й славнозвісний портрет Дмитра Байди-Вишневецького, що експонується нині в Київському історичному музеї). Більшість з цих картин нині перебувають у музейних збірках Відня, Москви, Кракова, Парижа та в приватних колекціях. Значних плюндрувань палацу индали баталії Першої світової війни та розбій російських більшовиків Першої кінної армії Будьоного.

Тим не менше, сьогодні Вишнівецький палац є однією з перлин українського зодчества. Він вимагає пріоритетних цільових державних капіталовкладень з метою перетворення па один з найпопулярніших музейно-туристичних центрів регіону.

Варта уваги й розташована неподалік колишнього замку Вознесенська церква, збудована в 1530 р. як родова усипальниця династії Вишневецьких. На церковному подвір'ї біліють, наче разки намиста, древні кам'яні хрести – німотні пам'ятки славного минулого Вишнівецького краю.

Ще один замок існував колись на півночі області неподалік Підкаменя й Почаєва – Залізцівський. Нині у с. Залізці понад р.Серет від нього залишилися лише руїни, що не володіють атракційними рисами для масового туризму. Твердиня в Залізцях у XVI – XVIII ст. належала могутнім магнатським родам Вишнівецьких та Потоцьких, “пам'ятає” приступи козацьких, польських, татарських й турецьких військ. У 1603 р. він був одним з чільних пунктів збору раті Лжедмитрія для походу на Москву. Значних руйнувань замку завдали російські артобстріли під час Першої світової війни, але до остаточного нищення найбільше долучилися місцеві селяни, які буквально по каменю розтягнули колись грізний замок на свої господарські потреби. Тож нині пустирище замкового двору оточують лише фрагменти товстих обороних стін висотою 2,0-1,5 м.

Ожиговецький замок, вірніше, ті скупі руїни, які від нього залишилися після “хазяйнування” тутешніх селян, також розташований у північній частині області – у с. Токи, яке є правобережним (тернопільським) присілком розташованого на лівому березі р.Збруча с.Ожигівці Волочиського району Хмельницької області.

Замок височить на північній окраїну села посеред видовженого півострова, з трьох боків оточеного водами штучного озера підковоподібної форми. У минулі століття це озеро виконувало важливу оборонну функцію, ускладнюючи доступ до твердині. А якщо додати до цього ту обставину, що Ожиговецький замок постав посеред низинної болотисто-замочареної місцини, звідки беруть витоки такі великі українські річки як Збруч (притока Дністра), Случ (притока Прип'яті), Жердь (притока Горині) та Південний Буг і його притока р.Бужок, край цей – Болохівщина – у старокняжі часи був важкодос-тупний для ворога. Лише татарські орди згодом протоптали тут свої путівці: Чорний та Кучманський шляхи. Власне, на їх сплетінні й постала Ожиговецька твердиня.

Збудував замок у кінці XVI ст. воєвода Брацлавський Януш Збаразький. Твердиня була трикутною у плані, з усіх боків її оточувала вода, через що здавалося, наче замок височіє на острові. Єдиний в'їзд до замку вів через підвісний дерев'яний міст, перекинутий через широкий рів, заповнений водою з р. Збруча.

У 1631 р. Ожиговецький замок перейшов у власність коронного гетьмана Я.Вишневецького, який продовжив роботи зі зміцнення його обороноздатності. Адже “у повітрі вже пахло хлопським бунтом”.

У 1648 р. козацькі полки Максима Кривоноса вибили польський гарнізон із замку. І в подальші роки Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького селянсько-козацькі загони ще кілька раз брали його штурмом.

Вишневецькі повсякчас відбудовували твердиню у верхів'ях Збруча. Адже вона замикала дороги до волинських місцевостей цього багатого магнатського роду. Її мури “пам'ятають” десятки облог розбійних татарських орд та нищівніартобстріли й переможні штурми турецьких військ султана Магомета IV у 1672 р. та полководця Ібрагім-паші у 1675 р. Лише після того, як грізні турецькі залоги, згідно з умовами мирного пакту 1699 р., залишили фортеці Меджибожа й Кам'янця-Подільського, Ожигівський замок втратив своє прикордонно-стратегічне значення. Однак Потоцькі продовжували опікувати ним аж до середини XVIII ст.

З 1772 р. внаслідок першого поділу Польщі Ожигівський замок опинився на самому державному кордоні між двома найбільшими європейськими імперіями: Російською царів Романових та Австро-Угорською цісарів Габсбургів. Тодішні власники Чарнецькі, а згодом Матковські не надто переймалися долею старого замку. З кінця XIX ст. його починають потрохи розбирати. Особливого розмаху цей процес набув за радянських часів, коли державний кордон вздовж р. Збруча перетав існувати й прикордонні війська були передислоковані.

Через недотримання пам'яткоохоронного законодавства до нашого часу від могутнього донедавна Ожигівського замку залишилася лише масивна Південна башта. Це прямокутна наружна споруда заввишки 16 м. з двома ярусами гарматних амбразур та горішнім (надбудованим пізніше) ярусом з вікнами казематів. До кутової башти прилягають фрагменти напіврозібраних масивних кам'яних стін товщиною 2 – 3 м із казематами та засипаними підземеллями.

Сусідство Ожигівського замку із значними транзитно-транспортними залізничними вузлами Підволочиськом й Волочиськом (а отже зручність подорожей сюди потягами з Тернополя й Хмельницького) та близькість до Сатанівського курорту й НПП “Подільські Товтри” виступають сприятливими запоруками значного пожвавлення туристичного інтересу до цієї атракційної пам'ятки за умови її хоча б часткової відбудови й туристичного облаштування.

На наше переконання, цю атракційну пам'ятку слід негайно передати під опіку одного з подільських клубів української Федерації історичного фехтування та реконструкції. Цей крок, принаймні, врятує замок від подальшого нищення.

Теребовлянський замок – осердя літописного Теребовлянського князівства. Об'єднання Теребовлянського та Звенигородського князівств у XII ст. привело до утворення Галицького князівства із столицею у Галичі. Звідтоді Теребовлянська земля почала відігравати функцію охорони східного кордону Галичини давньоруського, литовського й польського періодів.

Перша документальна згадка про град Теребовлю на р. Гнізна міститься в Іпатіївському літописі під 1097 р. У 1211 р. теребовлянський князь Ізяслав Володимирович у запеклій битві з угорськими завойовниками під стінами Теребовлі був розбитий, взятий у полон і невдовзі страчений разом з батьком і братами. А тридцять років по тому, у 1241 р., Теребовля була вщент зруйнована ордою хана Батия. Нині від давньоруського граду збереглася лише ділянка земляного валу довжиною 280 м, що дугою оточує територію сучасного міського парку.

У 1341 р. Теребовлю захоплює армія польського короля Казимира III. В 1349 р. місто остаточно входить до складу Польського королівства. З 1366 р. починається перебудова теребовлянського дерев'яного укріплення XI – XII ст. на кам'яний замок. В 1389 р. містові дарується магдебурське право.

З утворенням в 1434 р. Руського воєводства Теребовля стала центром повіту, тут влаштовувались великі ярмарки. Крім пожвавлення економічного життя це привело до систематичних набігів татарської кінноти. В 1453 р. поблизу Теребовлі відбулась велика битва, в якій зіньківський староста Ян Лащ спільно із старостами Меджибожа та Летичова Матеушом і Яном Німцем розбив великий татарський загін. Проте невдовзі Ян Лащ загинув у бою, а набіги не припинялись. Найбільш спустошливі напади зафіксовані у 1498, 1508, 1515, 1516 рр. Це привело до тимчасового занепаду Теребовлі.

У 1534 р. краківський каштелян А.Тенчинський за власні кошти відбудував геть занепалий замок. У 1594 р. його плюндрують козацько-селянські загони Северина Наливайка. А за 20 років, починаючи з 1605 р. татари 15 разів нападали на Теребовлю й спричиилися до її другої цілковитої руйнації.

Нове піднесення почалось на початку XVII ст. Відроджувалась економіка, у 1631 р. був перебудований і реконструйований теребовлянський замок. Жителі Теребовлі взяли активну участь у подіях Національно-визвольної війни і навіть створили окремий полк, який взяв активну участь у бойових діях. У березні 1649 р. теребовлянське ополчення було розбите коронною армією, і замок поповнився численним польським гарнізоном. Цей гарнізон зумів відстояти твердиню під час козацьких штурмів у 1650 та 1651 рр..

Однак, найважчі часи для Теребовлі припали на кінець XVII ст. У 1672 р. під час походу султана Магомета IV на Європу Теребовлянсьий замок здобули козаки гетьмана П.Дорошенка й союзні їм татари. У 1675 р. турецька армія Ібрагім-паші зруйнувала місто і протягом двох тижнів тримала в облозі замок (взяти його турки не зуміли через наближення польської армії Яна Собєського). У 1688 р. місто зазнало нового руйнівного нападу турків. Цього разу замок був зруйнований і більше вже не відбудовувався. З приходом австрійської влади старі укріплення дозволили розбирати на камінь для будівництва й мощення доріг.

Зараз на високій горі над містом залишилися лише атракційні руїни Теребовлянського замку, збудованого на місці давньоруського городища. З трьох боків круті схили гори роблять його неприступним. Збереглися масивні (товщиною до 4 -5 м) фрагменти фортечних мурів та три кутові башти. Північна і західна башти збереглися на висоту двох ярусів, східна – на три яруси висотою 13 м. Башти і стіни мають внутрішні дерев'яні бойові галереї та ряди бійниць. Дворище замку доволі велике за розміром – 120 на 60 м.

Пожвавлення туристичного інтересу до замку можливе за умови здійснення часткових реставрацій архітектурних елементів давньоруської фортеці та середньовічного замку й організації у столиці Теребовлянського князівства історичного музею з окремими відкритими павільйонами та можливістю екскурсійного огляду підземель й підйому на оглядові майданчики башт.

Під Замковою горою у XVI ст. стояв Підгорянський монастир оо.Василіян. Однак числені татарсько-турецькі навали залишили від нього одні руїни – збереглися лише дві наріжні башти з бійницями та фундаменти стін і внутрішніх споруд. Нині ченці поступово відбудовують обитель.

Ще однією цікавою фортифікаційною пам'яткою Теребовлі є споруда колишнього монастиря оо.Кармелітів, в якій зараз знаходиться духовна семінарія Української православної церкви. Монастир, збудований упродовж 1617-1639 рр., захищають високі оборонні стіни з чотирма кутовими п'ятикутними баштами, дві з яких знаходяться над р. Гнізною, із рядами бійниць для гармат і мушкетів. Ця міні-фортеця в умовах безперервних татарських навал і підпалів міста виконувала роль сховища для покатоличеної частини населення прилеглих кварталів і, за переказами, сполучалася підземними ходами із замком та непролазними заплавними мочарями поза містом (на випадок евакуації). Монастирський костьол відзначається пишнотою архітектурного оздоблення у стилях ренесансу й барокко.

Оборонний характер у Теребовлі має також церква Св. Миколая (XVI ст.), укріплена товстими стінами з рядом бійниць попід дахом.

За 13 км. від князівської столиці Теребовлі у с. Микулинці над р. Серет височіє ще одна пам'ятка оборонного зодчества – Микулинецький замок XVI – XVII ст. (вірніше, його руїни).

Багате ремісниче поселення Микулинці вперше згадується в 1096 р. на сторінках “Поучення дітям” Володимира Мономаха. В XI ст. містечко входило в Теребовлянське князівство, у XII ст. – в Галицьке, з 1199 р. – у склад Галицько-Волинської держави. Після монголо-татарської навали хана Батия й численних (мало не щорічних) набігів татарських людоловів у XIV – XVI ст. поселення виродилося у невелике село.

Одначе, в 1550 р. його власниця рішуче взялася за будівництво тут мурованого замку для захисту підданих від татарського розбою. Під захистом твердині життя пожвавішало, і вже в 1595 р. для Микулинець вдалося виклопотати статус міста з магдебурзьким правом і дозволом тричі на рік організовувати ярмарки.

Микулинецький замок належав князям Конєцпольським і Зборовським. Він витримав десятки облог, кілька раз руйнувався. Зокрема, після запеклої півмісячної облоги невеличка Микулинецька твердиня у 1672 р. впала під натиском багатотисячної турецької армади султана-завойовника Магомета IV. Озвірілий від такого впертого опору султан повелів вбити всіх чоловіків міста, а жінок та дітей забрати в ясир. На початку XVIII ст. Микулинецький замок відбудовують його нові господарі – Сєнявські, Любомирські, а з 2-ї половини XVIII ст. – вельможний магнатський рід Потоцьких. У 1815 р. його купує австрійський барон Кнопка й організовує в ньому суконну фабрику.

До нашого часу збереглося близько половини замкових фортифікацій: дві наріжні башти з ярусами бійниць і ділянки стін між ними. Сучасна дослідниця пам'ятки І.Пустиннікова з тривогою зазначає, що нині територію Микулинецького замку перетворено на сміттєзвалище і він “помирає на очах”.

І це при тому, що замку якнайкраще пасує стати торговим брендом популярного на Тернопільщині пива “Микулинецьке”. Місцева пивоварня цілком могла б спрямувати частину своїх обігових коштів, спеціально звільнених державою від оподаткування, на архітектурно-естетичне впорядкування замкової території й виступати спонсором організації у стінах замку фестивальних акцій під гаслом “Микулинецьке – запрошує!”.

Поряд із замком у старому парку XIX ст. знаходиться палац Людвіги Потоцької, збудований у 1760-х рр. у стилі класицизму. Дослідження місцевих сірчаних джерел спонукало австрійського барона Кнопку відкрити тут у 1815 р. аристократичну бальнеооздоровницю. Звідтоді курортний статус палацу не змінювався, і нині в його головному корпусі й бічних флігелях діє Тернопільська обласна бальнеологічна лікарня (профіль – шлунково-кишкові захворювання, порушення обміну речовин).

Є в Теребовлянському районі ще один замок – Буданівський. Перша згадка про с. Буданів датована 1549 р., у зв’язку з переходом тутешніх маєтностей до галицького воєводи Якуба Будзанова. Новий господар для захисту села зводить дерев'яний форт. І лише на початку XVII ст. на місці сплюндрованих татарами старих укріплень будується кам'яний замок.

Під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького селянсько-козацькі полки кілька раз брали приступом це укріплення. Замок підбудували, але турецька армія Ібрагім-паші в 1765 р. потужними артобстрілами вщент його сплюндрувала. Звитяжних оборонців твердині місцеве населення поховало на сусідний горі Погибниця.

Після турецького плюндрування військова комісія визнала недоцільним відновлювати весь фортифікаційний ансамбль. К.Потоцький на догоду своїй дружині Марії подарував Буданівський замок черницям й виділив кошти на його переобладнання під духовну обитель. У 1846 р. монастирські приміщення було реконструйовано, добудовано шпитальний корпус. З приходом радянськой влади черниць порозганяли, а в замку організували психіатричну лікарню. Вона функціонує тут досі.

Замок височить на Замковій горі, підступи до якої утруднюють природні перешкоди. Його основною атракцією є дві наріжні конусоподібні башти з двома ярусами гарматних амбразур, що зводяться на висоту п'ятиповерхового будинку. Поряд з баштами збереглися фрагменти замкових мурів та старі келійні корпуси, переобладнані із замкових казарм, що тягнуться до костьолу. Загалом архітектурний ансамбль справляє доволі атракційне враження. За умови перегляду суспільної доцільності функціонування тут психіатричної клініки Буданівський замок-монастир зможе ефективно виконувати роль сакрального й музейно-туристичного об'єкту.

Червоноградський замок вважаєтеся одним з найзагадковіших і найромантичніших замків Тернопільщини. Туристи, зазвичай, асоціюють його із казковими “Двома вежами” з саги Толкієна “Володар перстня”.

Замок розташований посеред лісистої Червоної долини неподалік с. Нагоряни Заліщицького району. Перші дерев'яні укріплення виникли тут у 1380-і рр. завдяки енергійній будівничій діяльності князів-братів Коріатовичів. їх неодноразово штурмували литовські й польські війська, і лише після поділу Поділля між Литвою і Польщею (1431 р.), цей край остаточно відходить до Речі Посполитої. У 1448 р. місто отримало магдебурське право.

Кам'яний замок на місці старої дерев'яно-земляної фортеці збудовано в XVII ст. Руським воєводою І.Даниловичем. Поряд для отців домініканців зводиться велична споруда ренесансного костьолу.

Кілька разів замок руйнувався, зокрема в ході буремних подій Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Найбільше ж – під час турецької навали військ султана Магомета IV в 1672 р. За період турецького панування в краї (1672-1683 рр.) у квітучій Червоній долині не залишилося жодного мешканця.

У 1820 р. руїни Червоноградського замку А.Понінським було перебудовано на розкішний палац з двома баштами в еклектичному стилі. Тут були зібрані багаті колекції мебелі, порцеляни, творів живопису тощо. Однак, події Першої світової війни й розбійні рейди російської більшовицької кінної армії Будьоного залишили від палацу обдерту пустку.

Дата добавления: 2014-01-04