Стаття 79. Міжнародне співробітництво в галузі охорони здоров'я

Україна - учасник міжнародного співробітництва в галузі охорони здоров'я, член Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) та інших міжнародних організацій. Держава гарантує зазначеним організаціям належні умови діяльності на території України, сприяє розширенню і поглибленню участі України у заходах, що ними проводяться.

Відповідно до своїх міжнародно-правових зобов'язань держава бере участь у реалізації міжнародних програм охорони здоров'я; здійснює обмін екологічною і медичною інформацією; сприяє професійним та науковим контактам працівників охорони здоров'я, обміну прогресивними методами і технологіями, експорту та імпорту медичного обладнання, лікарських препаратів та інших товарів, необхідних для здоров'я, діяльності спільних підприємств в галузі охорони здоров'я; організує спільну підготовку фахівців, розвиває і підтримує всі інші форми міжнародного співробітництва, що не суперечать міжнародному праву і національному законодавству.

Заклади охорони здоров'я, громадяни та їх об'єднання мають право відповідно до чинного законодавства самостійно укладати договори (контракти) з іноземними юридичними і фізичними особами на будь-які форми співробітництва, брати участь у діяльності відповідних міжнародних організацій, здійснювати зовнішньоекономічну діяльність.

Неправомірні обмеження міжнародного співробітництва з боку державних органів і посадових осіб можуть бути оскаржені у встановленому порядку, в тому числі і до суду.

Виділяють три рівні закріплення права на охорону здоров»я:

- універсальний;

- регіональний;

- спеціалізований.

Універсальні нормативно-правові акти мають, здебільшого, декларативний характер і виступають як рекомендації для світової спільноти. До них відносяться: Загальна декларація прав людини (1948р.), Конвенція про захист прав людини (1950р.), Конвенція про права дитини (1989р.), Європейська соціальна хартія (1996р.), Лісабонська декларація про права пацієнтів (1981р.), Декларація з прав людини і особистої свободи медичних працівників (1985р.) та ін. Держави, які затвердили дані Пакти і декларації, зобов»язані забезпечити соціально-економічні і культурні права для своїх громадян.

Регіональні нормативно-правові акти є обов»язковими для країн учасниць даної організації. До них відносяться документи прийняті Європейським Союзом (Конституція Європейського Союзу), прийняті Радою Європи (Європейська соціальна хартія).

Спеціалізовані нормативно-правові акти прийняті спеціально створеною організацією. До них відносяться, зокрема, Конвенції і рекомендації Міжнародної організації праці, які стосуються медичної допомоги, допомоги при хворобі, праці дітей,матерів, інвалідів.

Особливе значення для регламентації права на охорону здоров»я має нормативно-правова база ООН, ВООЗ, Міжнародна організація праці (МОН), Ради Європи, Європейського Союзу та ін. Насамперед, це стосується Статуту ВООЗ, Загальної декларації прав людини, Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації та ін.

Утворення ВООЗ в 1946 році (м. Нью-Йорк, 61 держава) стало вагомим кроком у справі формування сучасного ефективного правового поля з питань охорони здоров»я. В Статуті ВООЗ (22.07.1946р.) міститься формулювання права на здоров»я та принципи, які є обов»язковими для дотримання державами-учасницями.

Дата добавления: 2014-01-04