Організація приймання продукції і товарів за якістю і кількістю

Для того щоб не допустити невиробничих витрат, випуску та про­дажу неякісної продукції, використання неякісної продукції у ви­робництві, вантажоотримувач повинен провести приймання про­дукції за кількістю та якістю.

Підвищення якості всіх видів виготовлюваної продукції, робіт і послуг, забезпечення їх відповідності світовим та вітчизняним зра­зкам і вимогам, збереження якості виробів на весь час експлуатації або використання - один із найважливіших напрямків перебудови господарського механізму, підвищення ефективності суспільного виробництва.

Незабезпечення високої якості продукції, робіт і послуг призво­дить до значних матеріальних і моральних збитків. Тому одне з основних завдань органів господарського управління і підприємств, які виготовляють продукцію та надають послуги, полягає у випус­ку високоякісної продукції, що сприяє підвищенню економічних показників роботи підприємства в цілому.

Під час здійснення контролю за якістю продукції, матеріалів, сировини, що постачаються, працівники підприємства керуються положеннями Інструкцій про порядок прийняття продукції вироб­ничо-технічного призначення й товарів народного споживання за кількістю та якістю (П-6, П-7).

Вантажоотримувач зобов'язаний забезпечити приймання про­дукції (товарів) за якістю й кількістю відповідно до стандартів, тех­нічних умов, інструкцій П-6 таП-7, інших обов'язкових правил і договорів. При прийманні вантажів від органу транспорту підприємство - вантажоотримувач, згідно з чинними на транспорті прави­лами перевезення вантажів, зобов'язане перевірити, чи забезпече­не зберігання вантажів при перевезенні, а саме:

1) перевірити в необхідних випадках наявність на транспорт­них засобах (вагоні, цистерні, автофургоні) або на контей­нерах пломб відправника або пункту відправника (станції, порту), справність пломб, відбитки на них, стан вагону, ін­ших транспортних засобів або контейнера, наявність захи­сного маркування вантажу, а також справність тари;

2) перевірити відповідність найменування вантажу і транспорт­ного маркування на ньому указаним у транспортному доку­менті і вимагати від органів транспорту видання вантажу за кількістю місць або ваги в усіх випадках, коли такий обо­в'язок покладений на них правилами, що діють на транспо­рті, та іншими нормативними актами.

У разі видачі вантажу без перевірки кількості місць або ваги отримувач у порядку, встановленому правилами видачі вантажу, зобов'язаний вимагати від органів транспорту, щоб на транспорт­ному документі (додаток 26) була оформлена відповідна позначка. У всіх випадках, коли при прийманні вантажу від органів транспо­рту виявлено пошкодження або псування вантажу, невідповідність найменування та ваги вантажу або кількості місць даним, вказа­ним у транспортному документі, а також у всіх інших випадках, коли це передбачено правилами, що діють на транспорті, отриму­вач зобов'язаний вимагати від органу транспорту складання акта загальної форми або комерційного акта (позначки на товарно-транс­портній накладній або складання акта - при доставлянні вантажу автомобільним транспортом) (додаток 27, 28).

Акт загальної форми ГУ-23 складається у випадках, передбаче­них Правилами складання актів, затвердженими наказом Мінтрансу від 28.05.02 № 344 та зареєстрованими в Міністерстві юстиції України 8.07.02 за № 567/6855.

Акт загальної форми підписується особами, які брали участь у засвідченні обставин, що стали підставою для складання акта, але не менше ніж двома особами.

Акт загальної форми складається також у випадках відмови або ухилення відправників (одержувачів) від підписання пам'яток, ві­домостей про користування вагонами (контейнерами), облікових, накопичувальних карток тощо. На вказаних документах у цих випадках ставиться позначка про складений акт.

Жодна із сторін не має права відмовитися від підписання акта загальної форми. У разі незгоди зі змістом акта сторона може ви­класти свою думку. У випадку відмови від підписання акта пред­ставників відправника (одержувача) акт підписується особами, що брали участь у його складанні. При цьому в акті робиться відмітка про пред'явлення акта на підпис представнику відправника (одер­жувача) та про його відмову від підписання акта. Ця відмітка та­кож засвідчується підписами осіб, що брали участь у складанні акта.

У разі виявлення завантажених вагонів з комерційними неспра­вностями, що загрожують безпеці руху або схоронності вантажів, акт загальної форми складається в двох примірниках, з яких пер­ший додається до перевізних документів, а другий зберігається на станції. У разі складання комерційного акта перший примірник акта загальної форми додається до комерційного.

У випадках виявлення під час перевезення крадіжок вантажів акт загальної форми складається в трьох примірниках, з яких пер­ший примірник надсилається разом із перевізними документами на станцію призначення, другий - лінійному відділу внутрішніх справ, а третій залишається в справах станції.

Виявлені під час перевезення обриви пломб (ЗПП) на автомобі­лях, тракторах та сільськогосподарських машинах, пошкоджен­ня деталей, нестача запасних частин, деталей та інструмента засві­дчуються актами загальної форми. У цих випадках на станції при­значення видача вантажу одержувача здійснюється з перевіркою.

Комерційні акти складаються на бланках форми ГУ-22, що ма­ють типографську нумерацію, у випадках і за порядком, встанов­леним ст.129 Статуту залізниць України, Правилами складання актів, затвердженими наказом Мінтрансу від 28 травня 2002 р. № 334 і зареєстрованими в Мін’юсті України 08 липня 2002 р. №567/6855, та Інструкцією з актово-претензійної роботи на залізницях України.

Комерційні акти при перевезеннях у міжнародних сполученнях складаються відповідно до угоди про міжнародні вантажні заліз­ничні сполучення.

У разі необґрунтованої відмови органу транспорту від скла­дання комерційного акта отримувач зобов'язаний відповідно до чинних на транспорті правил оскаржити цю відмову та провести приймання продукції (товарів) у порядку, передбаченому Інструк­ціями про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю та якіс­тю (П-6, П-7).

Приймання продукції (товарів) проводиться особами, які впов­новажені на це керівником підприємства-отримувача. Ці особи не­суть відповідальність за дотримання правил приймання вантажу.

Особам, уповноваженим приймати продукцію (товар) за кількі­стю та якістю, видається посвідчення (додаток 29). У разі виявлен­ня неякісної продукції, нестачі продукції (товарів) складається акт (додаток ЗО, 31,32).

Одночасно з призупиненням приймання отримувач зобов'яза­ний викликати для участі в продовженні приймання продукції (то­варів) представника постачальника (виготовлювача) телефоногра­мою, факсом (додаток 33).

ПИТАННЯ 4.

Жодне суспільство не може існувати без технічного законодавства та технічних документів, які регламентують правила, процеси, методи виготовлення та контролю продукції, а також гарантують безпеку життя, здоров’я і майна людей та навколишнього середовища. Стандартизація якраз і є тією діяльністю, яка виконує ці функції.

Стандартизація не є вольовим актом, який нав’язується технічному прогресу ззовні, а випливає як неминучий наслідок відбору засобів, методів і матеріалів, що забезпечують високу якість продукції на даному етапі розвитку науки і техніки. З роками з’являються нові методи виробництва і матеріали., що призводить до заміни старих стандартів новими. В цьому безперервному процесі головна мета полягає в тому, щоб на якому завгодно етапі розвитку суспільства створювати якісні вироби при масовому їх виготовленні.

Таким чином, об’єктивні закони розвитку техніки і промисловості неминуче ведуть до стандартизації, яка є запорукою самої високої якості продукції, що може бути досягнута на даному історичному етапі. Завдяки стандартизації суспільство має можливість свідомо керувати своєю економічною і технічною політикою, домагаючись випуску виробів високої якості.

Результати стандартизації знаходять відображення у спеціально-технічній документації. Основними її видами є стандарти і технічні умови – документи, що містять обов’язкові для продуцентів норми якості виробу і засоби їх досягнення (набір показників якості, рівень кожного з них, методи і засоби вимірювання, випробування, маркування, упаковки, транспортування і зберігання продукції). Застосовувана на підприємствах нормативно-технічна документація охоплює певні категорії стандартів, які відрізняються ступенем жорсткості вимог до виробів і сукупністю об’єктів стандартизації.

Практична реалізація можливостей національної системи стандартизації ускладнюється хибами законодавчої бази у цій сфері: закони сформульовані у дуже загальній формі. Тому український ринок наповнюється низькоякісною імпортною продукцією, які іноземні виробники не можуть реалізувати у своїх країнах через невідповідність міжнародним стандартам.

У XXI сторіччі розраховувати на комерційний успіх може лише те виробництво, управління яким відбувається з обов’язковим урахуванням стандартів ISO 9000 та 14000 (якість довкілля), які можуть з часом трансформуватися в єдині стандарти.

Сучасні умови господарювання вимагають від кожного підприємства запровадження і дотримання належного (дійового) комплексного механізму управління якістю продукції. Визначальними елементами цього специфічного менеджменту, що справляють найбільш істотний вплив на процес постійного забезпечення виробництва і постачання на ринок конкурентоспроможної продукції, є: стандартизація і сертифікація виробів; внутрішніх систем якості; державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил і відповідальність за їх порушення; внутрішньовиробничий технічний контроль якості.

Основними нормативно-технічними документами, що встановлюють вимоги до якості продукції, є стандарти. Залежно від характеру, призначення і сфери застосування стандарти поділяються на державні, галузеві та стандарти підприємств.

Вимоги до якості продукції, на яку немає стандартів, або додаткові (до вимог, встановлених стандартом) визначаються технічними умовами, під якими треба розуміти нормативно-технічний документ, що встановлює комплекс вимог до конкретних типів продукції.

Якість окремих видів продукції може визначатись еталонами або зразками, які затверджуються уповноваженими органами господарського керівництва відповідно до стандартів і технічних умов. Такий порядок стандартизації діяв до початку 90-х років, але не забезпечував однакового підходу до дотримання якості виготовлюваної продукції, бо розробка стандартів на будь-яку продукцію перебувала у віданні відповідних міністерств.

Починаючи з 1990 року, стандарти почали розробляти технічні комітети Держстандарту СРСР, кожен з яких створювався на базі провідного у своїй галузі підприємства або організації і був основною ланкою стандартизації за окремим видом продукції.

Після проголошення Україною незалежності розробка стандартів і нагляд за їх додержанням визначаються ЗУ «Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової продукції» від 02.12.2010 року і Декрету КМУ №46-93 від 10.05.1993 року "Про стандартизацію і сертифікацію". Випуск і постачання продукції, виконання робіт, надання послуг з відхиленням від належних вимог, що погіршує їх якість, вважаються грубим порушенням державної і договірної дисципліни. В окремих випадках Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації України (Держстандарт України) за наявності клопотання заінтересованого органу державної виконавчої влади, згоди споживача та спеціально уповноваженого органу, що здійснює державний нагляд за безпекою цієї продукції, може видавати підприємцю дозвіл на тимчасове відхилення від вимог відповідних стандартів щодо якості продукції. Ідея сертифікації і загальне її розуміння відомі давно. З давніх пір клеймування продукції виробником було підтвердженням високої її якості. Запевнення продавця покупцю відносно якості продукції також було однією з найдавніших і простих форм того, що зараз ми називаємо сертифікацією.В наш час сертифікація стала одним із важливих механізмів управління якістю, який дає можливість об’єктивно оцінити продукцію, надати споживачу підтвердження її безпеки, забезпечити контроль за відповідністю продукції вимогам екологічної чистоти, а також підвищити її конкурентоздатність. За кордоном безпека продукції для людини і навколишнього середовища давно підтверджується сертифікацією і, хоч вартість її значна, виробник змушений одержувати сертифікат для того, щоб мати ринок збуту і уникнути втрат при продажу своєї продукції. А втрати ці значні: за даними торгово-промислової палати, вони досягають 25% від обсягу продажу. А в окремих випадках бувають і вищі. В Україні прийнято розрізняти обов’язкову і добровільну сертифікацію. Обов’язкова сертифікація здійснюється в межах державної системи управління господарюючими суб’єктами, охоплює у всіх випадках перевірку і випробування продукції з метою визнання її характеристик (показників) та подальший технічний нагляд за сертифікованими виробами. Добровільна сертифікація може проводитись на відповідність продукції вимогам, котрі не є обов’язковими, за ініціативою самих суб’єктів господарювання (тих або інших видів діяльності) на договірних засадах. Сертифікат – це документ, без якого в Україні не можна виробляти, продавати та імпортувати жоден товар. Теоретично такий папірець гарантує безпечність продукції та відповідність її досить жорстким нормам. Видача сертифікату відповідності. При наявності протоколів з позитивними результатами випробувань, сертифікати на системи якості, або атестату виробництва, залежно від прийнятої схеми сертифікації, орган з сертифікації продукції оформлює сертифікат відповідності, реєструє його в Реєстрі Системи та видає заявнику, який після цього має право маркувати продукцію, тару, упаковку, супровідну документацію та рекламні матеріали знаком відповідності. Згідно ДСТУ 2296-93 встановлено такі зображення знаку відповідності:- для продукції, яка відповідає обов’язковим вимогам нормативних документів та вимогам, що передбаченні чинними законодавчими актами України, за якими встановлено обов’язкову сертифікацію, - мал.1.;- для продукції, яка відповідає усім вимогам нормативних документів, що поширюються на дану продукцію, - мал.2.

Мал.1. Мал.2.

Знак відповідності, зображений на мал.2, застосовується також для позначення продукції, яка не підлягає обов’язковій сертифікації, проте сертифікована з ініціативи виробника (виконавця), продавця (постачальника) чи споживача продукції (добровільна сертифікація).

Строк дії сертифікату на продукцію, яка випускається підприємством серійно протягом строку, що встановлений ліцензійною угодою, визначає орган з сертифікації з урахуванням строку дії нормативних документі на продукцію, строку, на який сертифікована система якості або атестоване виробництво.

Строк, що встановлений в ліцензії, не продовжується. Порядок надання нової ліцензії замість тої, що втратила силу, визначає орган з сертифікації продукції в кожному конкретному випадку.

В разі внесення змін до конструкції (складу) продукції або технології її виготовлення, що можуть вплинути на показники, які підтвердженні під час сертифікації, заявник зобов’язаний попередньо сповісти про це в орган, який надав ліцензію. Орган з сертифікації продукції приймає рішення про необхідність проведення нових випробувань або оцінки стану виробництва продукції.

У випадку, якщо норми, встановленні стандартом на показник, підтверджений під час сертифікації, змінені на більш жорсткі, то питання про припинення дії кожної наданої ліцензії вирішує орган з сертифікації продукції за погодженням з Держстандартом України.

Загальні відомості про розвиток і сучасний стан сертифікації в Україні

Суттєвий вклад у вирішення питань сертифікації, а також захисту інтересів споживачів внесла ООН, яка розробила і затвердила Основний міжнародно-правовий документ “Звід загальних керівних принципів ООН щодо захисту інтересів споживачів ”.

В розробці і впровадженні нормативних документів, сертифікації продукції та систем якості активну роль відіграють такі міжнародні організації, як ISO та IEC, з своїми технічними комітетами, Міжнародний Форум з акредитації лабораторій (ILAC), Всесвітній Форум ISO 9000, Міжнародна асоціація з атестації та підготовки експертів-аудиторів (IATCA), а серед європейських: Європейський комітет з стандартизації в електротехніці (CENELEC), Європейська організація якості (EOQ), Європейський фонд з управління якістю (EFQM), Європейська організація з випробувань та сертифікації систем якості (EQNET), Європейська академія сертифікаційної діяльності (EAC) та інші.

В Україні робота з сертифікації стала проводитись після виходу постанови Кабінету Міністрів №95 від 27.02.92 р. та Декрету Кабінету Міністрів, у відповідності з якими були розроблені перші нормативні документи УкрСЕПРО.

Доцільність економічних і торгових зв’язків між країнами СНД сприяла тому, що 13.02.93 р. між ними була підписана угода про проведення узгодженої політики в галузі стандартизації, метрології і сертифікації, згідно з якою особлива увага приділяється розробці і погодженню принципів та політики проведення робіт з сертифікації в державах СНД і взаємному визнанні результатів випробувань.

З точки зору гарантій безпеки для життя і здоров’я громадян, їх майна і довкілля існуючий режим зовнішньої торгівлі в Україні є надзвичайно ліберальним. Завезти в США, ЄС або Японію імпортну продукцію може лише та компанія, яка у відповідності до встановленої законодавством процедури бере на себе повну юридичну відповідальність за якість і безпечність цього товару.

Ця відповідальність страхується страховою компанією-резидентом. Митниця дозволить ввезти товар лише за умови наявності підтверджених уповноваженим державним органом гарантій безпеки і страхування. Ті хто побував у США або в одній із країн ЄС, знають, що на етикетці завезеного в ці країни імпортного товару (обов’язково виконаній на державній мові) міститься інформацію про країну і компанію виробника. Головне ж – вказується назва, повна адреса і телефон компанії-резидента, яка несе повну юридичну відповідальність за якість товару. Таким чином, формується механізм реальної громадської відповідальності за продаж неякісного або небезпечного товару.

Недосконалістю Українського законодавства в 1996 р. спробував скористатися Світовий Банк, який на підтримку економічних програм Кабінету Міністрів України вимагав одностороннього відкриття ринку для імпортної продукції.

Результатом складних переговорів з представниками Світового Банку стало визнання з їхнього боку того, що Українська державна система сертифікації продукції повністю відповідає вимогам GATT/WTO, світовій практиці оцінки відповідності і не є дискримінацією стосовно імпортерів.

Протягом 1996 року Держстандарт проводив політику, спрямовану на підписання двосторонніх міжнародних угод про співробітництво у сферах стандартизації, методології та сертифікації, а також угод про взаємне визнання результатів робіт з оцінки відповідності. Протягом 1996 р. було укладено 18 таких угод і переговори проводились більш ніж з 30 країнами світу.

Якщо говорити про національне технічне регулювання, то проблема полягає в недостатній скоординованості дій окремих органів державної влади. Занепокоєння викликає надзвичайна зацікавленість різних міністерств, відомств, а іноді навіть комерційних структур типу Торгово-промислової палати у введенні різного роду “сертифікацій”. З’являються все нові і нові “сертифікати якості”, “сертифікату аналізу”, “гігієнічні сертифікати” тощо, тобто є велике бажання використовувати саме слово “сертифікат”, в той час як у міжнародній торгівлі так називається документ, виданий уповноваженим державним органом, який свідчить, що певна продукція досліджена незалежно від покупця і продавця третьою стороною і визнана відповідною всім встановленим законодавством країни вимогам до такого виду продукції. Такий сертифікат створює певний рівень довіри до якості і безпечності продукції, надає можливість його визнання з боку аналогічного уповноваженого органу в інших країнах, тобто надає можливість для усунення непотрібних перепон у торгівлі.

Але все одно система сертифікації, що склалася в Україні, здається, не влаштовує нікого. Підприємці перестають себе контролювати та зриваються на крик, як тільки бухгалтери показують їм рахунки на оплату “робіт” із сертифікації. Чиновники, на яких покладена висока місія “проводирів” державної політики у галузі “стандартизації, методології та сертифікації”, бідкаються, що їм бракує повноважень, коштів та персоналу для тотального охоплення всіх і вся. А тим часом “мавр робить свою справу”: легальні підприємці сплачують органам сертифікації десятки тисяч гривень, що значно підвищує кінцеву вартість продукції, а тіньовими, контрабандисти, які заполонили низькоякісними, сфальсифікованими та небезпечними товарами Україну, взагалі не знають, що воно таке – той Держстандарт. Представники останнього перекваліфікувалися у казкарів та розповідають громадськості “страшилки ” на зразок: “Якщо ви придбаєте “Мерседес”, ванну-джакузі чи імпортний телевізор”, що не пройшов обов’язкової сертифікації в Україні, пам’ятайте – ваше життя у небезпеці, адже “буржуйські” товари можуть вибухнути, загорітися або отруїти вас чадним газом”.

Наприклад велике підприємство “Євровікнабуд”, яке виготовляє з імпортних матеріалів метало пластикову “столярку ” просертифікувало свою продукцію в липні 1998 р. і отримали сертифікат, то почули: “Ви – перші та єдині, хто пройшов процедуру випробувань продукції такого профілю ”, хоча існувало 60-80 підприємств які виготовляли аналогічну продукцію.

І це ще не все, пройшовши необхідні процедури в органах сертифікації і за все заплативши, підприємства, кожен рік змушені платити знов, за повторну “щорічну сертифікацію ”, при цьому раз на квартал на підприємство приходить представник органу сертифікації і все перевіряє, складає довідку, переконується, що підприємство не змінило технічні умови випуску продукції, що комплекція та ж сама тощо... А тим часом через рік підприємства знову повинні за декілька тисяч доларів проходити ту ж процедуру.

Якою логікою можна пояснити щорічну повторну сертифікацію?

Огляд виробництва “коштує ” $4-9 тис., атестація – стільки ж, сертифікація системи якості - $6-20 тис. Коли такі суми сплачує SONY, BMW або Philips, це ще можна зрозуміти. Якщо ж такий рахунок виставляють вітчизняним підприємствам, особливо дрібним, вони автоматично опиняються перед загрозою фінансового краху або ж тікають у “тінь”. Додайте сюди й податкові платежі, збитки, пов’язані з поставниками, дорожнечею пально-мастильних матеріалів, і отримаєте ще одну мертву або напівлегальну фірму. Такий шлях означає “дорогу в нікуди”, фактичну смерть підприємства після першої ж сертифікації, коли папір, буде останнім документом, підшитим до “особової справи”....

І досі не зрозуміло, чому в Україні вважають добрим тоном, коли Держстандарт виступає верховним арбітром з питань не тільки безпеки, а й якості продукції. Тимчасом у всьому світі оцінка якості – сфера впливу громадських організацій захисту справ споживачів.

ПИТАННЯ 5.

Підвищення якості продукції, робіт і послуг можливе лише в разі належного контролю за якістю та наявності ефективних засобів боротьби з порушенням встановлених вимог.

Розрізняють дві групи контролю: зовнішній, який поширюється на організації, що не входять до однієї системи з контролюючим органом; внутрішній, що здійснюється в межах однієї системи. Зовнішній контроль поділяється на позавідомчий і контрагентський, а внутрішній — на відомчий і такий, що здійснюється структурними підрозділами підприємств. Позавідомчий контроль (або нагляд) за додержанням стандартів і норм здійснює Держстандарт України та його територіальні органи — центри стандартизації, метрології та сертифікації в Автономній Республіці Крим і областях, їх посадові особи, на яких покладено обов'язки здійснення державного нагляду за додержанням стандартів, а також інші спеціально уповноважені на це органи. До контрагентського належить контроль, який сторони здійснюють за договором. Основною формою такого контролю є прийняття покупцем, замовником поставленої продукції, виконаних робіт за якістю, технічний нагляд замовника за договором підряду на капітальне будівництво за відповідністю якості робіт проектам та кошторисам. Відомчий контроль здійснюють органи господарського керівництва стосовно підпорядкованих їм підприємств і організацій. Державний нагляд за якістю Національним органом, що проводить і координує роботу по забезпеченню її функціонування, є Державний комітет України по стандартизації, метрології та сертифікації (Держстандарт України). До органів державної служби стандартизації і сертифікації в Україні відносяться: Державний комітет України з стандартизації, метрології та сертифікації (Держстандарт України); Український науково-дослідний інститут стандартизації, сертифікації та інформатики (УкрНДІССІ); Державний науково-дослідний інститут ”Система” (ДНДІ ”Система”); Український державний науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації (УкрЦСМ); Український навчально-науковий центр із стандартизації, метрології та якості продукції; Технічні комітети зі стандартизації (ТК); Територіальні центри стандартизації, метрології та сертифікації. Держстандарт України був створений Постановою Кабінету Міністрів України №293 від 23.09.1991 р. на базі Українського республіканського управління Держстандарту СРСР. Він є національним органом зі стандартизації, створює державну систему стандартизації в країні і керує всіма роботами з стандартизації, методології та сертифікації. На УкрНДІССІ покладена розробка науково-технічних і економічних основ стандартизації, перспективних планів комплексної стандартизації сировини, матеріалів, півфабрикатів і готових виробів, стандартів на єдині методи продукції. Він виконує експертизу стандартів перед їх затвердженням, проводить порівняльний аналіз рівня стандартизації в Україні і зарубіжних країнах, надає інформацію з стандартизації всім зацікавленим організаціям. На ДНДІ “Система” покладена розробка основоположних стандартів. На УкрЦСМ покладено здійснення всієї централізованої інформації організацій і підприємств про чинні стандарти, технічні умови і іншу нормативну документацію, а також забезпечення їх цією документацією. Центр здійснює реєстрацію стандартів та іншої нормативної документації з стандартизації державного і галузевого значення, підготовку кадрів, підвищення їх кваліфікації та видання нормативних документів зі стандартизації. На Український навчально - науковий центр зі стандартизації, метрології та якості продукції покладена підготовку кадрів і підвищення їх кваліфікації. Технічні комітети з стандартизації створюються за рішенням Держстандарту України для організації та забезпечення розроблення, розгляду, експертизи, погодження і підготовки до затвердження державних стандартів України, інших нормативних документів зі стандартизації, а також проведення робіт з регіональної і міжнародної стандартизації. До роботи в технічних комітетах залучаються на добровільних засадах уповноваженні представники заінтересованих підприємств, установ та організацій замовників (споживачів), розробників, виробників продукції, органів і організацій з стандартизації, метрології, сертифікації, товариств (спілок) споживачів, науково-технічних та інженерних товариств, інших громадських організацій, провідні вчені та фахівці. На сьогодні в Україні 120 технічних комітетів. На територіальні центри покладено контроль за впровадженням і додержанням стандартів і технічних умов.В структурі Держстандарту України налічується 35 територіальних центрів – 26 обласних і 9 міських. Господарюючі суб’єкти за порушення вимог стандартів (норм, правил) несуть матеріальну відповідність у вигляді сплати відчутних штрафів. ПИТАННЯ 6. Серед існуючих і повсюдно застосовуваних методів забезпечення виробництва продукції чільне місце посідає внутрішньовиробничий технічний контроль якості. На підприємствах функції безпосереднього контролю якості складових частин і в цілому готових для споживання виробів виконують відділи технічного контролю (ВТК). Головне завдання технічного контролю – постійно забезпечувати необхідний контроль якості, зафіксований в нормативних документах, шляхом безпосередньої перевірки кожного виробу і цілеспрямованого впливу на умови і чинники, що формують його. Успішне розв’язання цього завдання може бути здійснене за правильного вибору об’єктів і методів контролю якості. Об’єктами контролю мають бути усі компоненти усі компоненти виробничої системи та її взаємозв’язаних елементів, тобто вхід (ресурси), сам виробничий процес, вихід (продукція). Необхідність контролю ресурсів (матеріалів, енергії, знарядь праці, інформації, персоналу) на вході системи обумовлено тим, що їх якість у значній мірі визначає конкурентоспроможність готового продукту праці.Використання у виробничому процесі бодай частини ресурсів неналежної якості може призвести до непродуктивних витрат доброякісних ресурсів. Якість продукції визначальною мірою формується упродовж виробничого процесу. Це викликає необхідність ретельного контролю перебігу технології її виготовлення. Об’єктами контролю тут слугують повне дотримання виробничо-трудової дисципліни, технологічних режимів обробки і складання виробів. При цьому контрольні операції здійснюються стосовно не лише якості, але й кількості, оскільки порушення технологічної, виробничої і трудової дисципліни може спричинювати псування сировини, матеріалів, окремих деталей і навіть готових виробів, а поза як невиконання завдань виробничої програми підприємства. Контроль на виході виробничої системи (підприємства і його підрозділів) має за основну мету попереджувати передачу бракованої продукції споживачу або на наступні технологічні фази (стадії) на тому ж підприємстві з випливаючи ми з цього наслідками. Окрім того, такий контроль уможливлює визначення ступеню виконання виробничих завдань економічних результатів виробництва. Контроль за якістю виготовлюваної продукції безпосередньо на підприємстві, а також за якістю сировини і матеріалів, що надходять на підприємство, здійснюють відділи технічного контролю, правовий статус яких визначений Типовим положенням про відділ технічного контролю промислового підприємства. З підприємства може бути відправлена покупцям тільки та продукція, що була прийнята відділом технічного контролю. Під час здійснення контролю за якістю продукції, матеріалів, сировини, що постачаються, працівники підприємства керуються Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю та Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за якістю. У зазначеній Інструкції визначені методи перевірки продукції, порядок направлення постачальнику виклику його представника для участі у прийманні продукції і складанні акту в разі виявлення нестачі, некомплектності, невідповідності продукції та інших порушень. Санкції за постачання неякісної, некомплектної продукції передбачені в Положеннях про поставки продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання. До обов'язків юридичної служби входять також організація систематичного обліку і збереження законодавчих актів з питань якості продукції, систематичне інформування підрозділів підприємства про чинне законодавство і зміни в ньому.

Контрольні питання:

1. Виготовлення продукції високої якості — одне з основних завдань органів господарського управління і підприємств.

2. Правове забезпечення управління якістю на підприємстві.

3. Робота юридичної служби, пов'язана з підвищенням якості продукції.

4. Нормативно-технічні документи, що визначають вимоги до якості продукції.

5. Зовнішній контроль за якістю продукції.

6. Внутрішній контроль за якістю продукції.

7. Якими нормативно-правовими актами регулюється приймання про­дукції та товарів за кількістю і якістю?

8. Яким чином юридична служба підприємства може впливати на збе­реження майна підприємства?

9. Яким чином проводиться приймання продукції та товарів від органів транспорту?

10. Яка послідовність приймання продукції та товарів за якістю?

11. Як і ким саме оформлюється акт приймання продукції, товарів за кількістю та якістю?

Дата добавления: 2014-01-04