Верстка О. Полив’яний

СОЦІОЛОГІЯ ПІДПРИЄМНИЦТВА

РАХМАНОВ Олександр Адольфович

Рахманов О. А.

Р 27

Соціологія підприємництва [Електронний ресурс]: навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. /О. Л. Рахманов. — К.: КНЕУ, 2010. — 164 с.

ISBN 978-966-483-427-5

У навчальному посібнику розглядається програма та даються методичні вказівки до вивчення тем курсу, пропонуються плани семінарських занять, навчальні завдання, контрольні питання тощо. Весь комплекс навчально-методичних матеріалів спрямований на те, щоб надати допомогу студентам у самостійному вивченні та поглибленому осмисленні навчального курсу соціології підприєм-
ництва.

Отримані при вивченні дисципліни знання та вміння потрібні майбутнім фахівцям-економістам, допомогають сформувати розуміння процесів, тенденцій і явищ, що спостерігаються у царині підприємництва. Даний курс буде особливо корисним для тих, хто пов’язує свою професійну кар’єру з роботою в економічній сфері, зокрема у бізнесі.

УДК 316.334.23

ББК 60.561.22я73

Розповсюджувати та тиражувати
без офіційного дозволу КНЕУ забороняється

© О. А. Рахманов, 2010

ISBN 978-966-483-427-5 © КНЕУ, 2010

Навчальне видання

Навчально-методичний посібник
для самостійного вивчення дисципліни

Редактор В. Шолудько

Художник обкладинки Т. Зябліцева

Коректор В. Антонюк

Підп. до друку 09.11.10. Формат 60´84/16. Папір офсет. № 1.

Гарнітура Тип Таймс. Друк офсетний. Ум.-друк. арк. 9,77.
Обл.-вид. арк. 11,11. Зам. 10-3957.

Державний вищий навчальний заклад
«Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»
03680, м. Київ, проспект Перемоги, 54/1

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру
суб’єктів видавничої справи (серія ДК, № 235 від 07.11.2000)

Тел./факс [phone]; тел. [phone]
E-mail: [e-mail]

Перспектива виходу з кризи, еволюційного переходу до ринкового суспільства багато в чому залежать від активізації підприємницької діяльності. Але, крім цієї важливої ролі, яку покликані відіграти підприємці в процесі трансформації українського суспіль­ства, утвердження нової соціально-економічної структури та підтримання стану внутрішньосуспільної упорядкованості залежить від інституціоналізації підприємництва.

Важливе значення в контексті соціального розвитку мають питання взаємодії суспільства, ринку і підприємництва, визначення мотивації підприємницької діяльності, мети та цінностей підприємництва, розуміння підприємця як суб’єкта політичного процесу, аналіз моделей декларативної підприємницької поведінки. З огляду на це, оволодіння основними знаннями соціології підприємництва є надзвичайно важливим та потрібним.

Соціологія підприємництва — галузь економічної соціології, що вивчає історію і проблеми становлення підприємництва, потреби, цінності та мотиви діяльності бізнесменів, моделі їхньої поведінки.

Завдання курсу:

― ознайомити студентів з основними понятійно-категоріаль­ними елементами дисципліни «Соціологія підприємництва»;

― дати студентам уявлення про соціокультурні особливості підприємництва як особливої форми економічної діяльності, про роль підприємництва у формуванні соціальної структури та громадянського суспільства;

― розкрити мотивацію підприємницької діяльності, її мету та цінності;

― дати студентам уявлення про соціологічний підхід до аналізу феномена підприємництва.

Під час розробки курсу використовувалися напрацювання вітчизняних та зарубіжних дослідників. Особливістю курсу є широке використання соціологічних досліджень кандидатської дисертаційної роботи автора.

Цей курс буде корисним для тих, хто пов’язує свою професіональну кар’єру з роботою в економічній сфері, зокрема у бізнесі.

№ з\п	Тема	Усьо­го	Очна форма навчання
Лекції	Семінари	ІКР	Самос­тійна робота
	Об’єкт та предмет соціології під­приємництва
	Соціальні аспекти витоків сучас­ного підприємництва
	Чинники підприємницької діяль­ності
	Характеристика підприємницько­го ризику
	Соціальний портрет сучасного підприємця
	Функціонування підприємницької організації
	Інституціоналізація підприємниц­тва в Україні: зародження та роз­виток
	Стан та динаміка соціальної легі­тимації підприємництва в українсь­кому суспільстві
	Нормативна саморегуляція та со­ціальна ефективність підприєм­ництва в Україні
Аудиторних годин
Всього

Тема 1. Об’єкт, предмет та основні категорії
соціології підприємництва

Проблема трактування феномена підприємництва. Підприємництво, бізнес, менеджмент: співвідношення категорій. Підприємництво як соціально-економічне явище. Соціальна роль підприємництва. Структурний та функціонально-рольовий підходи при вивченні підприємництва. Основні поняття, категорії та методи соціології підприємництва.

Тема 2. Соціальні аспекти витоків
сучасного підприємництва

Марксистське бачення підприємництва. Класичні теорії підприємництва (М. Вебер, В. Зомбарт, Й. Шумпетер). Соціально-психологічні теорії підприємництва. Релігійні, етнічні та міграційні витоки підприємництва. Об’єктивні та суб’єктивні чинники розвитку підприємництва.

Тема 3. Чинники підприємницької діяльності

Об’єктивні чинники підприємницької діяльності. Ділові якості, що потрібні для успішної підприємницької діяльності. Ціннісно-нормативні детермінанти та мотиваційні аспекти підприємниць­кої діяльності. Моделі підприємницької поведінки.

Тема 4. Характеристика підприємницького ризику

Ризик у підприємницькій діяльності. Види підприємницьких ризиків. Об’єктивні та суб’єктивні аспекти підприємницького ризику. Соціокультурні характеристики ставлення до ділового ризику.

Тема 5. Соціальний портрет сучасного підприємця

Соціокультурні характеристики сучасних підприємців. Цінності та мета підприємницької діяльності. Особистісні якості ділових людей України. Ділова етика пострадянських підприємців. Соціальна активність та відповідальність українських підприємців.

Тема 6. Функціонування підприємницької організації

Характерні ознаки підприємницьких організацій. Основи побудови підприємницької організації. Моделі підприємницьких організацій. Соціально-психологічні проблеми функціонування підприємницької організації.

Тема 7. Інституціоналізація підприємництва в Україні:
зародження та розвиток

Історико-культурні передумови підприємництва на території України. Витоки і генеза вітчизняного підприємництва. Легалізація та становлення підприємництва в Україні. Розвиток громадських об’єднань підприємців.

Тема 8. Стан та динаміка соціальної легітимації
підприємництва в українському суспільстві

Соціальне тло підприємницької діяльності. Економічна культура населення та феномен підприємництва: проблеми взаємодії. Динаміка доходів населення та стратегія зайнятості. Соціальна легітимація підприємництва в українському суспільстві.

Тема 9. Нормативна саморегуляція та соціальна
ефективність підприємництва в Україні

Нормативна саморегуляція та соціальна ефективність підприємництва крізь призму масової свідомості. Соціально-цивілізаційні перспективи розвитку підприємництва. Соціокультурні чинники декларативних підприємницьких настанов населення України.

Тема 1. Об’єкт, предмет та основні категорії
соціології підприємництва

Під час вивчення матеріалу теми потрібно звернути увагу насамперед на те, що феномен підприємництва трактується залежно від підходу. Спочатку підприємництво було визначене політичною економією як проблема пояснення джерел економічного зростання і природи прибутку (термін запровадив Р. Кантильйон у XVIII столітті). Зазвичай виокремлюють п’ять основних трактувань підприємницької функції. Перше трактування превалює у працях класиків політичної економії Ф. Кене та А. Сміта — вони бачать у підприємцеві власника капіталу. Водночас у працях Ж. Тюрго, а пізніше — в німецьких істориків (У. Рошер, Б. Гіль­де­бранд) підприємець не тільки керує своїм капіталом, а й сполучає власницькі функції з особистою продуктивною працею.

Згодом підприємця дедалі менше ототожнюють з капіталістом. У другому трактуванні його розглядають як організатора виробництва, не обов’язково обтяженого правами власності. Зокрема, К. Маркс проводив функціональне розмежування між власником і підприємцем. Ще в «Маніфесті Комуністичної партії» К. Маркс і Ф. Енгельс відзначали творчий потенціал підприємницької діяльності: «Буржуазія менш ніж за сто років свого класового панування створила чисельніші і грандіозніші виробничі сили, ніж всі попередні покоління разом узяті». Визначення підприємця як менеджера закріплюється у працях неокласика А. Маршалла. Відтоді нейтральність стосовно володіння власністю стає звичайним елементом більшості теорій підприємництва — класичних (Й. Шумпетер) і сучасних (А. Коул, П. Дракер).

У третьому трактуванні підприємницька функція пов’язу­єть­ся з несенням тягара ризику й невизначеності в процесі економічного розвитку (Р. Кантильйон, Дж. Тюнен, Д. де Тресі, Г. Мангольт та ін.). Цей елемент стає центральним у концепції підприємництва Ф. Найта. На його думку, люди, які беруть на себе тягар ризику, що прораховується, і невизначеності, що не досить прораховується, а також гарантують більшості їхню заробіт­ну плату, одержують право керувати діяльністю цієї більшості і привласнювати відповідну частину доходу.

Четверте визначення підприємницька функція одержує в рам­ках інституціональної економічної теорії (Р. Коуз). Тут підприємець стає суб’єктом, що робить вибір між контрактними відносинами вільного ринку й організацією фірми з метою економії трансакційних витрат. Підприємництво виявляється особливим регулювальним механізмом, відмінним від цінового механізму й механізму державного регулювання, а в чомусь — альтернативним їм обом.

Якщо підприємець-менеджер, у трактуванні А. Маршалла, має всю повноту інформації, то в баченні представників нової австрійської школи (Л. Мізес, Ф. Хаєк) підприємець діє в умовах принципової неповноти цієї інформації. Він тим самим виступає вже не як «збалансовувач» ринків, а як їхній активний перетворювач і творець. Таким чином, у п’ятому трактуванні (крім згаданих учених, його дотримуються Г. Шмоллер, Ф. Тоссіг, Й. Шумпетер, П. Дракер й ін.) наголошується на активному, інноваційному характері підприємництва не тільки у виборі з наявних альтернатив розподілу ресурсів, а й у створенні нових ринкових можливостей.

Важливою методологічною проблемою у розумінні сутності і призначення підприємницької функції є співвідношення категорій «підприємництво» і «бізнес». Ця проблема залишається дискусійною. Намітилося три підходи до співвідношення цих понять. Перший підхід розглядає підприємництво і бізнес як однакові, синонімічні поняття. Бізнес — це поняття, яке спочатку поширилося у США, а нині це — термін, який активно вживається у світі й означає законно організовану діяльність, що приносить прибуток або інші особисті вигоди. На побутовому рівні бізнес — це будь-яка діяльність, спрямована на отримання комерційного зиску. На противагу бізнесу підприємництво передбачає вихід за межі буденних, персоналізованих проявів ділової активності людей, які керуються переважно особистими ситуативними матеріальними вигодами.

Дуже часто ці поняття ставляться в один ряд, що є характерним переважно для економічного погляду в контексті дослідження малих і середніх форм підприємництва. Це значною мірою пов’язано з домінуючою орієнтацією посткомуністичних країн на розвиток саме цього сектора економіки. Ще один аспект, який не сприяв чіткому розмежуванню понять «підприємництво» і «бізнес», — це відсутність тривалий час у вітчизняній науковій літературі з проблем підприємництва чітко визначеного погляду на самостійну зайнятість (самозайнятість) населення, яку дуже часто розглядали як ефективну підприємницьку стратегію масового виживання населення у складних економічних умовах. Тому практично все, що пов’язувалося з індивідуальною трудовою діяльністю у приватному секторі економіки, розцінювалося, а подекуди й надалі ототожнюється, із самостійним бізнесом або підприємництвом. Самозайнятість в особі діючого індивіда, репрезентованого в одній особі роботодавцем і найманим робітником, слід розцінювати як точку відліку у процесі розвитку підприємництва.

Згідно з другим підходом бізнес є ширшим, ніж підприємництво. Звідси підприємництво розглядається як динамічний, активний елемент бізнесу. Прихильники такого підходу, а їх число є незначним, вважають, що бізнес охоплює ділові відносини, які виникають між усіма учасниками ринкової економіки, і залучає не тільки підприємців, а й споживачів, найманих працівників, державні структури. Тут бізнес — не просто справа, а система діяльності на основі приватної власності з метою отримання прибутку.

Третій підхід наголошує на тому, що підприємництво є ширшим поняттям, ніж бізнес. Такий підхід є визначальним у наукових публікаціях стосовно теоретичного обґрунтування природи і призначення підприємництва в суспільстві. Значною мірою підприємництво тут пов’язується з творчою природою людини, розглядається як одна з основних форм і засобів соціальної діяльності, що змінює не лише умови життєдіяльності й соціальні системи, а й саму людину — її поведінку, погляди, місце в суспільстві тощо. Бізнес у межах такого підходу слід розглядати як один з різновидів чи моделей економічної поведінки у сфері підприємництва.

Водночас, розглядаючи феномен підприємництва, не можна залишити поза увагою напрацювання індустріальної соціології (Е. Мейо, П. Дракер, Д. Макгрекегор та ін.), а саме аналіз підприємництва крізь призму менеджменту як соціального та економічного інституту, який впливає на підприємницьку діяльність. Загострення уваги на управлінській структурі корпорації як суспільного інституту, соціальних наслідках механізації та автоматизації виробництва, на місці і ролі менеджера у суспільстві дало змогу сформулювати й застосувати на практиці всезагальні принципи управління, що охоплюють будь-яку людську організацію.

Таким чином, підприємництво виступає комплексним всеохоп­ним соціально-економічним явищем, яке містить характеристики приватної власності, економічної активності, організаційної твор­чості, інновації та можливості ризикувати. Вище наведені трактування підприємництва можуть слугувати ілюстрацією тих вимірів, у яких потрібно розглядати цей інститут.

Феномен підприємництва виконує важливу соціальну роль. Становлення високоефективного соціально орієнтованого ринкового господарства, що базується на ініціативі людей, на підприємництві, здатне забезпечити соціально-економічні перетворення економіки України, вивести її з кризи. Позитивний історичний досвід показує, що сам ринковий механізм не може забезпечити розвиток підприємницької діяльності на тих напрямах, що відповідають державним та загальнонаціональним інтересам. Тому важливою проблемою в постприватизаційному періоді є формування мотиваційного механізму активізації розвитку підприємництва шляхом оптимального поєднання важелів державного й ринкового регулювання. Підприємницька модифікація моделі соціально-орієнтованої ринкової економіки може стати одним із дієвих механізмів тих соціально-економічних перетворень, котрі відповідають інтересам суспільства, суб’єктів господарювання та окремих громадян.

Соціологія підприємництва загалом оперує двома підходами. В рамках функціонального підходу підприємець визначається як явище або процес, що виступає як джерело економічного розвитку. Його логічний вектор спрямований від з’ясування загальних господарських умов (стану ринку та економічної системи), загаль­ного політичного і культурно-історичного тла до виділення організаційно-господарських ролей, стратегій — змісту особливої підприємницької функції, потрібної для успішного господарського розвитку. Далі визначається, чим стимулюється і надихається виконання цієї соціальної функції, які психологічні й професійні якості повинні мати підприємці на цьому етапі історичного розвитку. На завершення визначаються страти (верстви) най­більшого скупчення таких людей. Структурний підхід, навпаки, починається з вивчення конкретних груп підприємців, виділених за низкою показників: професійно-посадова ознака, ставлення до власності і наявності капіталу, розміри і типи створюваних підприємств, одержання прибутку і використання найманої праці тощо. Описувані соціально-демографічні харак­теристики цих груп, їхнє матеріальне становище, престиж у суспільстві, параметри їхніх підприємств є основою для виділення ролі підприємців у функціонуванні економічної системи й суспільства загалом.

Основними поняттями, якими оперує соціологія підприємництва, є підприємництво, підприємець, підприємницька діяльність та її мотивація і чинники, підприємницький ризик, цінності та ділова етика підприємця, легітимація підприємництва у суспільстві, нормативна саморегуляція та соціальна ефективність підприємництва тощо.

Наукові розвідки соціології підприємництва фокусують увагу на двох категоріях: 1) підприємець; 2) підприємницька стратегія створення підприємства. Коли соціологи вивчають особистість підприємця, то насамперед вирізняють найважливіші риси та якості, що роблять людину підприємцем (зокрема, покликання, здатність до передбачення, інтуїція, твердий характер, упевненість у собі, вплив на інших людей, контактність тощо). В іншому випадку соціологи вивчають поведінку і взаємини в підприємницькій організації, взаємовідносини між організацією та підприємцем.

Найпоширенішими методами соціології підприємництва є: 1) аналіз документів; 2) спостереження; 3) опитування; 4) оцінка експертів. Існує два основних типи аналізу документів: традиційний (класичний) і формалізований (контент-аналіз). Документами є: письмові документи (публікації у ЗМІ, державні архіви, архіви організацій, біографії, особисті документи підприємців). Натомість спостереження як метод класифікується за такими принципами: за ступенем формалізованості (структуроване й неструктуроване спостереження), залежно від ступеня участі дослід­ника в ситуації, що вивчається (включене та невключене), за міс­цем проведення, умовами організації спостереження (польове й лабораторне), за регулярністю проведення (систематичне й несис­тематичне спостереження) тощо. Опитування передбачає, по-перше, усне чи письмове звернення дослідника до певної сукупності людей — респондентів із запитаннями, зміст яких репрезен­тує проблему, що вивчається, на рівні емпіричних індикаторів, по-друге, реєстрацію та статистичну обробку отриманих відповідей, а також їх теоретичну інтерпретацію. Найпоширеніший вид опитування — анкетування. Соціологічна анкета — це система запитань, об’єднаних єдиним дослідницьким задумом і спрямованих на з’ясування кількісно-якісних характеристик об’єкта й предмета аналізу. Інший вид опитування — інтерв’ювання. Розрізняють три види інтерв’ю: формалізоване, фокусоване, вільне. Метод експертної оцінки передбачає залучення групи добре поінформованих осіб, яких відбирають за такими ознаками: професійний статус (посада, науковий ступінь і вчене звання, стаж роботи тощо); результати тестування (з урахуванням оцінки їхньої попередньої діяльності як експертів) та атестації їх колегами. Враховуються також громадська думка, імідж кожного у певній сфері суспільного життя. Основний робочий інструментарій експертних опитувань — анкети або інтерв’ю.

Тема 2. Соціальні аспекти витоків
сучасного підприємництва

Соціологічні теорії підприємництва зосереджуються на системних змінних (структурних і культурних), беручи до уваги середовище виникнення підприємництва, проголошуючи примат інституціональних чинників для підприємницької діяльності. Традиція неоднозначного ставлення до підприємництва простежується у роботах К. Маркса. Підприємці (капіталісти) виступають у нього як паразитуючий клас, який живе за рахунок експлуатації. К. Маркс сконцентрував свою увагу на соціально-еконо­мічних і політичних проблемах, розглядав підприємництво у системі категорій власності, класів, експлуатації. Водночас він звернув увагу на організаційно-творчі компоненти підприємництва. Важливим є те, що Маркс бачив головну мету підприємницької діяльності не тільки в одержанні прибутку, а й у розширенні виробництва на підприємстві.

Під час вивчення матеріалу теми потрібно звернути увагу насамперед на те, що до кінця XIX століття дослідження феномена підприємництва проводилося тільки в рамках економічних наук. Водночас на межі XIX—XX століть було закладено основи соціо­логічного підходу до аналізу підприємництва. Серед найвідоміших соціологічних теорій інтерпретації підприємництва такі.

«Протестантська версія» розвитку підприємництва Макса Вебера. Вивчаючи соціальне становище батраків, які наймалися на сезонну роботу у прусських латифундіях, М. Вебер звернув увагу на те, що при формуванні мотивації трудової діяльності великий вплив справляла традиційна селянська психологія і, особливо, релігійна віра. Згодом соціолог ознайомився зі статистичним матеріалом, який свідчив про перевагу числа протестантів серед баденських фінансистів, підприємців та кваліфікованиз робітників. Показники освітньої статистики Бадена, Баварії, Вюртенберга, Рейнських земель та Угорщини також казали про те, що число осіб протестантського віросповідання серед тих, хто одержав вищу і середню технічну освіту, значно більше, ніж католиків та представників інших конфесій. М. Вебер надав цим статистичним фактам дуже принципового значення. Це привернуло його увагу на місце і роль протестантизму у формуванні певного світогляду, системи цінностей, що створювало сприятливі умови для практичної реалізації людського потенціалу.

Поставивши у центр уваги протестантську духовну традицію, М. Вебер передумови економічного (підприємницького) розвитку вбачає у:

1. Професійному етосі, який розглядає як «професійний обо­в’язок», «професійне покликання», «невтомну працю» у межах своєї професії, що дає змогу діючому економічному агентові отримати внутрішню впевненість у спасінні. Безумовно, новим, на думку М. Вебера, у концепції покликання Лютера було розуміння виконання свого обов’язку у межах світської професії як найвищої мети людського морального життя взагалі. Єдиним засобом допомоги Богові проголошувалося лише виконання своїх повсякденних обов’язків, так як вони визначені для кожної людини її місцем у житті, що становить її покликання.

2. Економічному раціоналізмі, сутність якого полягає у дотриманні індивідом господарської поведінки, що відповідає вимогам ринкових стосунків і передбачає спрямованість на цілковите присвячення усієї своєї діяльності досягненню фінансового прибутку. Як зазначає М. Вебер з цього приводу, фундаментальною рисою капіталістичного приватного господарства є те, що воно раціоналізоване на основі суворого розрахунку і тверезо спрямоване на досягнення економічного успіху. Раціоналізм як певний світогляд, спосіб мислення не виникає сам по собі, а формується під впливом специфічного релігійного виховання. На його формування, на думку М. Вебера, справляють вплив такі якості, як здатність зосереджуватися, відчуття «обов’язку стосовно праці», яке особливо часто поєднується із суворою господарністю, ощадливістю, умінням рахувати своє зароблене, а також із тверезим самоконтролем і поміркованістю.

3. Мирському аскетизмі, який передбачав перебудову повсякденного існування людини у напрямі обмеження безпосередньої насолоди життям й усіма його радощами. Морально непристойною вважалася витрата часу на світські розваги, порожні балачки, розкіш понад міру. Мирський аскетизм у протестантському розумінні вимагав, щоб підприємець не брав зі своїх статків для себе нічого, окрім розуміння того, що свою роботу він виконав добре.

4. Системі цінностей, серед яких особливе місце посідають ощадливість, професійний обов’язок, діловитість, працелюбність, тобто ті цінності, що несуть у собі потенціал підприємницького «енергетизму». Ставлення до заможності як цінності вважалося неосудним, якщо було придбане в результаті професійної діяльності. Така релігійна оцінка прагнення до заможності, а також невтомної, постійної, систематичної, мирської професійної діяль­ності з метою його досягнення виявилася могутнім чинником у поширенні того світорозуміння, яке М. Вебер визначив як «дух» капіталізму.

Невтомна праця, вдосконалення у межах своєї професії, а також раціональна поведінка, відсутність надмірного матеріального споживання (аскетичне світське життя) були тими могутніми чинниками, які сприяли реалізації підприємницької функції у суспільстві, яке визнавало протестантську доктрину. Тим більше, веберівський підприємець — це не авантюрист або безпринципний посередник, а людина, яка творить себе власноруч, своєю щоденною працею, професійним самовдосконаленням.

Теолого-аксеологічний аспект культури, на який звернув увагу німецький соціолог, є необхідним компонентом під час побудови нормативних моделей сучасного підприємця, вміння підприємця висловлювати повагу до інших й усвідомлювати гідність інших. Наявність такої риси підприємців полегшує процеси комунікативної взаємодії, дає змогу відійти в оцінках результатів праці від суб’єктивізму і будувати відносини лише на засадах фаховості й особистого внеску.

Вернер Зомбарт і джерела «капіталістичного духу». У своїй праці «Сучасний капіталізм» (1921 р.) він зазначає, що творчість і здатність порушувати традиційні цінності й усталені зв’язки, які характерні для капіталістичного підприємця, властиві всім людям, соціальним групам і релігіям. Але найчастіше ці властивості виявляють меншини, як-от єретики, чужинці і, головним чином, євреї. В. Зомбарт висунув тезу, що іудаїзм є одним із найперших чинників, що вплинули на становлення капіталістичних відносин. Цьому сприяли відсутній в іудаїзмі ідеал бідності, розвиток раціоналізму, прийняття заможності, подвійна мораль (ставлення до євреїв і неєвреїв — чужих) та ін. На думку Зомбарта, успіхові євреїв в економічній сфері сприяли такі чинники, як релігійна твердість євреїв, невкоріненість серед інших народів, неспокійність духу, міський спосіб життя. Окрім того, історично так склалося, що євреї були серед перших буржуа Європи, бо саме цей торговельний люд мав досвід створення прибуткових підприємств і, зрозуміло, одержання грошей. Як доводить В. Зомбарт, так званий єврейський дух і було покладено в основу «філософії духу» капіталізму.

На прикладі євреїв В. Зомбарт показує, як у важких умовах життєдіяльності меншини здатні досягати значних економічних успіхів. Меншини, не повністю прийняті суспільствами, в яких вони живуть, могли легше, ніж інші, ухилитися від традиційних норм і цінностей, які панували в Європі. Беручи до уваги їхній статус, до меншин ставляться і толерантно, і з утиском. Меншини схильні розвивати специфічні навички у фінансовій та комерційній діяльності, яка для них є дозволеною.

Інноваційна теорія підприємництва. Яскравим виразником цієї теорії є Й. Шумпетер. Хоча він економіст, до певної міри його можна вважати економістом-соціологом, оскільки соціологічні підходи посідають вагоме місце в інтерпретації підприємницького феномена.

У Й. Шумпетера функція підприємництва є ключовою змінною теорії економічного розвитку. Він визначає її як інновацію — пропонування нової комбінації продуктивних чинників (праці і землі), яка у поєднанні з кредитом втручається у статичну рівновагу циклічного перебігу економічного життя і підносить його на новий рівень.

У своїй праці «Теорія економічного розвитку» (1912 р.) він виділяє п’ять типів інновацій: 1) виробництво невідомого споживачам нового продукту чи продукту з якісно новими властивостями; 2) впровадження нових засобів виробництва, в основу яких не обов’язково покладено нове наукове відкриття, а може бути застосований новий підхід до комерційного використання продук­ції; 3) освоєння нового збуту галуззю промисловості країни, попри те, існував цей ринок, чи ні; 4) залучення нових джерел сировини та напівфабрикатів, незалежно від того, чи існували ці джерела, чи ні; 5) введення нових організаційних та інституційних форм, наприклад, створення монопольного становища чи послаблення монопольного становища іншого підприємства.

Інновація у Шумпетера — це не просто поняття, яке означає будь-яке нововведення, а нова функція виробництва, що є історично необхідною і передбачає стрибок від старої виробничої функції до нової. У цьому інноваційному процесі підприємець змінює умови пропозиції, по-новому комбінує наявні ресурси, формує нову продуктивну функцію. Й. Шумпетер наголошує на революційному характері підприємця (подекуди змальовує його з таким самим однобічним захопленням, яке виказував К. Маркс до пролетаріату). Інноваційна функція підприємців у нього не передбачала реквізитів власності, не базувалася на прийнятті ризику. Однак Шумпетер наголошує на винятковості людей, задіяних у підприємництві, спираючись на низку соціологічних і психологічних властивостей підприємця. Підприємництво, доводить він, вимагає специфічного типу особистості і поведінки, яка відрізняється від простої, раціональної поведінки економічної людини. Підприємницька інновація є переважно творчою дією, а сам підприємець — це сміливий лідер, який прагне пробитися крізь широко розгалужені ординарні стереотипи. Це виносить його за межі рутинного менеджерства. Лідерство, крім того, включає здатність мислити по-новому, схоплювати найважливіше, діяти швидко, розуміти інтуїтивно. Лідер швидше діє за допомогою волі, ніж інтелекту, завдяки персональному авторитету, ніж первинним ідеям; він має прагнути подолати психологічний опір і соціальну критику, які завжди посилюються, коли нову, інноваційну поведінку тлумачать як відхилення і небезпеку. На думку Шумпетера, підприємець є лідером у раціональній і антигероїчній цивілізації, тому не викликає харизматичних почуттів та колективного ентузіазму, як ті, хто творив або захищав цілі цивілізації. Підприємницьке лідерство не містить емоційних елементів, які створювали славу інших типів лідерів. Воно діє в обмеженішій сфері і має менш тривкий статус у суспільстві.

Інноваційну функцію підприємця Й. Шумпетер розглядав дещо абстрактно, відірвано від реальних процесів виробництва і практики, не вимагаючи приналежності до бізнес-організацій. У межах такого підходу підприємництво розглядається як загальне явище, як тип діяльності, що не прив’язане до характеристик конкретних суб’єктів. Іншими словами, підприємництво як певна функція є присутньою практично в усіх діях суб’єктів економічної діяльності, залишаючись потенційно відкритою у бізнесі для кожного.

Сучасні соціологічні погляди на витоки підприємництва сьогодні значною мірою розвивають ідеї, закладені М. Вебером, В. Зомбартом, Й. Шумпетером. Соціологічний підхід у своїх сучасних версіях намагається пояснити витоки підприємництва чинниками, пов’язаними з умовами соціалізації і виховання майбутніх підприємців, проявами девіантної поведінки, соціальною маргінальністю й етичною солідарністю, ментальністю соціуму. Розглянемо місце і роль вказаних чинників у формуванні підприємницької функції детальніше.

Досліджуючи мотиви підприємницької діяльності, учені звертають увагу на джерела особливого психологічного типу такої людини. Саме особистісний, психологічний вимір ставить у центр уваги пошук специфічних рис та якостей, які спонукують людину до підприємництва і забезпечують їй успіх. Цей традиційний напрям належить переважно до психологічних досліджень. Зокрема, А. Маслоу глибше проаналізував підприємництво, спираючись на окреслену ним ієрархію потреб. Спочатку вважалося, що потреба в підприємництві орієнтована скоріше на вищі рівні — потребу в творчості та самоактуалізації. Але згодом послідовники Маслоу слушно зауважили, що фізіологічні потреби, наприклад голод, можуть виступати спонукою до підприємницької активності.

У межах індивідуально-психологічного виміру наголошується на тому, що розвиток підприємництва обумовлений винятково персональною функцією. Зокрема, у межах психодинамічної теорії К. Де Враєс висловлює думку, що формування особистості підприємця є наслідком трагічного психологічного спадку. На підставі вивчення біографій 189 підприємців-новаторів, що діяли на зламі ХІХ—ХХ століть у США виявилося, що більш, ніж четверта частина підприємців втратила батьків, не досягнувши 16 років, інша чверть мала дуже погані стосунки зі своїми батьками. Натомість Е. Хаген поєднує психологічну інтерпретацію особистості підприємця з аналізом умов її розвитку як члена групи, який перебуває у взаємовідносинах з культурними нормами більшої спільноти. Він вважає, що підприємці з’являються у соціальних групах, які страждають від втрати соціального статусу. Тобто коли члени окремих соціальних груп усвідомлюють, що інші соціаль­ні групи, котрих вони поважають і чию думку цінують, не ви­знають їхніх життєвих цілей та цінностей. Втрата статусу може бути спричинена чотирма видами подій: насильством; наклепом на ціннісні символи; невідповідністю статусу новим умовам роз­поділу економічного впливу; неприйняттям очікуваного статусу, отриманого внаслідок міграції до нового суспільства.

Серед психологічних пояснень найбільшої популярності набула концепція Д. Макклелланда, що пов’язує феномен підприємця з підвищеною потребою в досягненні (need for achievement). У числі інших психологічних якостей, що налаштовують до підприємництва, найчастіше фіксується внутрішній локус контролю за шкалою Роттера і підвищена схильність до ризику.

Соціальні «вкраплення» у психологічні пояснення з’явилися після того, як звернули увагу на роль і характер родини, в якій виховувався майбутній підприємець. Помічено, що підприємці дуже часто є вихідцями з великих родин. Пояснюють цей феномен тим, що зовнішній контроль поступово виробляє неприйняття будь-якої влади й організації, ускладнює соціальну адаптацію. Вивільнення подавлених емоцій, які пригнічувалися у дитинстві авторитарним батьком, сприяє у зрілому віці до нонконформізму та ускладнення соціальної адаптації. Це спонукує потенційного підприємця до створення власного світу як компесаторного механізму.

Погоджуючись з Вебером щодо релігійної основи підприємництва, В. Зомбарт однак наполягає на тому, що основи підприємницького духу були закладені вже дисциплінарними практиками католицтва, а протестантизм ледве не перешкоджав його зародженню. Натомість найсприятливіші підвалини для розвитку підприємництва були закладені в іудаїзмі, який ніколи не містив ідеалу бідності, сповідуючи, навпаки, ідеал торговельної волі. Гоніння, господарча дискримінація та відсторонення від престиж­них занять сприяли розвитку єврейського підприємництва, особ­ливо у таких заборонених у християнстві занять, як стягування відсотків. Цікаво, що Вебер ставив під сумнів провідну роль євреїв у становленні промислового капіталізму. «Капіталізм паріїв», на його думку, поширювався переважно на грошові оборудки. Натомість фабричне виробництво у більшості країн почат­ково поширювала національна буржуазія.

Ще в першій чверті минулого століття В. Зомбарт звертав увагу на вочевидь схильність окремих народів до заняття підприємництвом. Він навіть дозволяє собі поділяти народи на «героїв» і «торговців». «Героїв» він, зокрема, бачив серед римлян, норманів, саксів, а «торговців» — серед етрусків, греків, флорентійців та євреїв. Зомбарт відзначав, що якщо, скажімо, шотландці, виявляють очевидні здібності до торгівлі, то кельти, ірландці і горці в тій таки Шотландії таких здібностей не виявляють. Також, як гол­ландці і швейцарці вочевидь відрізняються своєю торговельною активністю порівняно з французами, а євреї перевершують усі інші народи, і, на його думку, відіграють особливу, якщо не ключову, роль у становленні капіталізму на Заході. Зомбарт пояснює це чинниками, по-перше, біологічного порядку, а по-друге (і це, напевно, головне), тим, що він називає «моральними силами народу», що визначають деякий особливий шлях цього народу.

Поняття «етнічне господарювання» відбиває той факт, що залежно від природних умов навколишнього середовища, в якому формувався етнос, особливо на початковому своєму етапі, у народа виробляються нахили та звички до певних професій у певних галузях господарювання. Так, українці вважаються добрими хліборобами, корейці — овочеводами, гренландці — риболовами, ненці — оленярами тощо. Тому загалом господарювання етнічне має свій господарський етос — домінуючі галузі чи навіть професії, навколо яких інші відіграють додаткову роль. Залежно від національного характеру, соціального устрою та природних умов виробляється етнічна схильність до індивідуальних чи колективних форм господарювання. Усе це мало чітко окреслені ознаки, коли господарство мало етнічно та державно замкнені форми. Вплив цих чинників зберігався деякою мірою і за умов продуктив­ної економіки. Та в добу, коли основним товаром, а отже над-
банням, стає інформація, а міжнаціональний ринок розподілу праці — дедалі глобалізується, етнічні ознаки господарювання стають дуже незначними.

Помічено, що різниця за способом господарювання між україн­цями та росіянами зумовлена різними історичними шляхами. Якщо малонаселеність простору, його надзвичайна суворість зумовлювали в росіян такі феномени, як общинність, кріпосництво і владну деспотію, то серед українців — індивідуалізм, що провокував розбрат, та більший розвиток, ніж у Росії, і сприйняття приватної власності. Історичними особливостями розвитку двох народів зумовлено також деякі нюанси генезису підприємництва. Зокрема, Ю. Пахомов зазначає різницю між українцями та росіянами у підходах до формування бізнесу: «Українець, звичайно ж, поступається росіянину у розмахові та у здатності концентрувати енергію на малому відтинку часу. Але зате він виграє у малому, а також в налагодженні трансформацій, що склалися, у господарчій дисципліні, ретельності, методичності». Тривала відсутність державності, на думку Пахомова, позначилися на незатребуваності в Україні стратегії. Все це ще зумовлено взаємною недовірою українців. Тому не є дивним той факт, що, здавалося б, більша приватновласницька «просунутість» українців мала б сприяти їхньому більшому розвитку бізнесу, ніж у росіян, однак для формування великого бізнесу потрібен не лише приватновласницький інстинкт, а й феномен корпоративності, якої українцям бракує.

У 1970-ті роки відзначається зростання т. з. етнічного підприємництва — підприємницької активності національних меншин. Сформувалася навіть сукупність теоретичних концепцій, пов’я­заних з такими іменами, як Р. Волдінгер, Г. Олдрич і Р. Вард. Наголошувалося, що загальною передумовою, що підготував цей зліт, стали могутні імміграційні хвилі, спровоковані в період після Другої світової війни урядами провідних західних країн, які, відчуваючи дефіцит робочих рук (у першу чергу малокваліфікованих), почали масове завезення гастарбайтерів із країн третього світу. До цього додалися наслідки розпаду колоніальної системи на зламі 60-х років двадцятого сторіччя і лібералізація імміграційних законів, що пішла за ним. Це дало змогу через короткий проміжок часу тимчасовим робітникам, що в’їхали раніше, з’єднуватися зі своїми родинами й поступово утворювати в цих нових, більш розвинених країнах свої етнічні комуни.

Одночасно в 60-ті роки в цих країнах почався активний процес деіндустріалізації, що спричинив істотні структурні зрушення на ринку праці і зростання самозайнятості, у першу чергу у сфері послуг. Зіграла свою роль, безумовно, і державна політика підтримки малого бізнесу, на який у цей період почали звертати більшу увагу. У результаті й вийшов своєрідний сплеск етнічного підприємництва. І в ряді країн темпи зростанням самозайнятості серед деяких національних меншин почали помітно випереджати зростання самозайнятих серед корінного населення.

Під час вивчення теми потрібно пам’ятати, що різні історичні умови розвитку країн спричинили специфіку формування інституту підприємництва у суспільствах. Культурні норми та пов’язані з ними рольові очікування і соціальні санкції у змозі сприяти або перешкоджати підприємництву та новаціям. Якщо порівняти США і Францію, то повільність, з якою Франція завер­шила процес індустріалізації, і різний ступінь розвитку двох країн зумовлений різним історичним спадком. Тоді як у Франції феодалізм залишив стійкі утворення, ворожi підприємництву соціальні установи, у США відсутність феодальних пережитків дала змогу сформувати особливе сприятливе до інновацій соціокультурне середовище. Іншою перешкодою у розвитку підприємництва у Франції була відсутність розподілу бізнесу і сім’ї: не існувало раціональної бухгалтерії, відокремленої від бюджету сім’ї.

Тема 3. Чинники підприємницької
діяльності

Під час вивчення теми потрібно звернути увагу насамперед на те, що одним із фундаментальних інститутів і засад, що впливають на процес розвитку підприємництва, є приватна власність. В умовах ринкової системи матеріальні ресурси становлять власність приватних осіб, а не держави. Приватна власність, разом із свободою укладати юридичні контракти, що зобов’язують партнерів, дає змогу підприємцям на свій розсуд купувати, контролювати, застосовувати і реалізовувати різні ресурси. У західному суспільстві інститут приватної власності підтримується упродовж століть, Україна ж зіштовхнулася з болісним переходом від «нічийної» загальнодержавної власності до приватної, проголошеної, але без чіткого юридичного оформлення.

Міцний зв’язок із приватною власністю має свобода підприємництва і вибору. Принцип свободи підприємництва означає, що жодні штучні перешкоди або обмеження, встановлювані урядом, не заважають підприємцям приймати рішення. Принцип свободи вибору означає, що підприємець має право займатися будь-яким видом легітимної діяльності. Межі свободи вибору підприємців обумовлюються споживчим вибором. Споживач має в ринковій економіці особливе стратегічне положення, у певному сенсі він суверенний. Свобода вибору, що реалізується у формі прагнення кожного одержувати грошовий прибуток, є основою конкуренції, або економічного змагання, як ще одного корінного принципу, що формує інституціональне середовище підприємницької культури.

В основу розуміння особистісного аспекту підприємницької культури покладено фундаментальну роль особистого інтересу у формуванні способу дій різних економічних одиниць, коли вони реалізують свій вільний вибір. Особистий інтерес додає спрямованості й упорядкованості функціонуванню економіки, котра без такого інтересу виявилася б вкрай хаотичною. Підприємництво потребує від людини також певних якостей, як і будь-яка професія, заснована на потребі у прояву творчості, природного таланту, розуму і кмітливості, а також широти мислення і пізнань.

Особові характеристики людини формують основи ділових якостей, потрібних для будь-якого бізнесу. Зазвичай вважається, що підприємцю потрібно мати підготовку в трьох галузях: 1) технологічні знання; 2) комунікативні навички; 3) концепту-
альні навички. Технологічна група навичок пов’язана з освоєнням конкретної професії і, природно, переважає у підприємців-почат­ківців. З розширенням бізнесу відносне значення цих навичок звужується. Досить слабка залежність великих підприємців від технологічних навичок пояснюється тим, що всю конкретну роботу вони можуть перекласти на плечі співробітників. Переважно застосовувати технологічні новації схильні ті підприємці, котрі прийшли в бізнес з інженерно-технічної сфери. Умовно технологічні навички можуть надавати такі дисципліни: основи бухгалтерського обліку, фінанси, маркетинг, застосування ЕОМ, вузькоспеціальні знання. Група комунікативних навичок має безпосереднє відношення до людського чинника: сприйняття співробітників і їхня оцінка, встановлення з ними всебічних контактів, цілеспрямований вплив на них. Вони важливі для всіх підприємців. Однак найбільш інтенсивно їх використовують на етапі заохочення бізнесменом інших людей у межах своєї справи. Готовність прислухатися до думок інших людей пов’язана з потребою вироблення глибокого мислення, щоб заохочувати підлеглих мислити й фор­мулювати плідні ідеї. Концептуальні здібності — це здатність від­чувати зв’язок між своєю справою і середо­вищем. Концептуальні навички включають: мистецтво прогнозування подій, планування діяльності великих груп людей, переміщення великих капіталів і ресурсів, визначення політики розвитку бізнесу. Подібні навички мають бути властиві насамперед підприємцям, що ведуть велику кількість операцій на ринку. Значущість концептуальних навичок для великих підприємців пов’язана з їх відповідальністю за забезпечення нормального функціонування великих організацій, у тому числі в екстремальних умовах. Відзначальними характеристиками концептуальних навичок підприємця є широта поглядів і довгострокове передбачення.

Основою засвоєння потрібних здібностей та навичок підприємницької діяльності є ціннісні орієнтації підприємців. Ціннісні орієнтації — це особистісні орієнтації стосовно цінностей, які регулюють загальну спрямованість діяльності людини у певній галузі. В цьому разі цінностями виступають прийняті у суспільстві переконання щодо цілей, яких люди мають прагнути, та основних засобів їх досягнення. Когнітивну підсистему ціннісних орієн-
тацій становлять відповідні уявлення людей про світ, суспільство та саму людину, її місце у світі й суспільстві. Ці уявлення пере­важно формуються нормативною системою суспільства. Якщо існує стійка нормативна система, ціннісні орієнтації підприємців переважно не розбігаються із цінностями інших верств населення. У цьому разі підприємницьку діяльність детермінує наявність у суспільстві певних цінностей. Водночас великий вплив на формування ціннісних орієнтацій справляють внутрішньо­психологічні аспекти мотиваційної підсистеми ціннісних орієн­тацій. Саме мотиваційний чинник може відігравати важливу роль у перехідних суспільствах, яким притаманна соціальна аномія, коли старі норми зазнають краху, а нові на початковій стадії формування. За умов аномії ціннісні орієнтації часто впорядкову­ються мотиваційними аспектами людської діяльності. У нашому випадку мотиви виконують насамперед функцію вербалізації цілей підприємницької діяльності, що власне і дає можливість людині розпо­чати підприємницьку діяльність.

Цікавою є теорія мотивації, висунута Й. Аткінсоном. Згідно з трактуванням останнього, кожна особа у своїй поведінці керується мотивами досягнення успіху та уникнення поразки. Залежно від інтенсивності розвитку у цієї особистості таких мотивів, мож­на спостерігати і певну різноманітність поведінки останньої.
Підхід Й. Аткінсона ілюструють чотири основні мотиваційні ситуації:

1) бажання досягти успіху за короткий час перевищує боязнь поразки (тут йдеться про оптимістичного підприємця);

2) бажання досягти успіху вище за боязнь поразки, ймовірність якої дуже велика;

3) співвідношення між обома мотивами однакове. У такій ситуації особа, зазвичай, відмовляється від звичної діяльності, або займається іншою, для якої конфігурація обох мотивів є кориснішою;

4) боязнь поразки значно вища за правдоподібність успіху.

Зарубіжні вчені, досліджуючи вплив певного мотиву на успіш­ність підприємницької діяльності, зробили висновок, згідно з яким економічному успіхові сприяє високий мотив досягнення (йшлося про керівників) та низький мотив афіляції (бажання приязних стосунків з іншими). Водночас вплив мотиву влади виявив­ся неістотним.

Деякі дослідники вважають оптимальним середній (X. Хек­хау­зен) або високий (Р. Стрингер) мотив влади. Але всі спеціалісти визнають велике значення для успішної економічної діяльності мотиву досягнення та його негативної кореляції з афілятивним мотивом. Було встановлено також, що у слабкорозвинених країнах працівники з високим мотивом досягнення зустрічаються значно рідше, ніж у високорозвинених. Та якщо роль мотиву досягнення не викликає сумніву, то роль мотивів влади та афіляції неоднозначна і, вочевидь, залежить від соціальних умов конкретного суспільства.

Підприємці з низькою соціальною потенцією серед негативних сторін підприємницької діяльності називають великий ризик і неможливість розвивати та розширювати виробництво. Підприємці з високою конкурентністю, з домінуючою мотивацією досяг­нення і влади меншою мірою, ніж особи з низькою конкурентністю та самовіддачею, задоволені перебігом підприємницької діяль­ності, що видно з їхньої низької оцінки соціально-психологічної,
моральної атмосфери, яка склалася у сфері підприємництва та довкола нього. Це пояснюється тим, що висока конкурентність у поєднанні з негативним ставленням до підприємництва та аномією в суспільстві створюють ситуацію, коли конкурентні, високоактивні підприємці змушені взаємодіяти із соціальним оточенням за «конфліктним сценарієм».

Зовсім інша ситуація у високорозвинених західних країнах. Дослідження Г. Вагнера, М. Рубіна, Г. Литвина, Р. Стрингера показали, що економічному успіхові фірми сприяє високий мотив досягнення і низький мотив афіляції. Це знову ж таки доводить, що соціально-психологічні обставини у середовищі підприємців та довкола підприємництва в Україні докорінно відмінні від тих, що панують на Заході.

Підприємництво в Україні розвивається переважно у межах державних структур, де мотиви влади мають більше значення для просування, ніж мотиви досягнення. За таких умов уміння діяти в цьому колі може більше стати в нагоді, ніж уміння вести справи за класичною західною схемою підприємницької діяльності (звіс­но, і на Заході правила часто порушують). Виходячи з цього,
можна припустити, що значний прояв у підприємців мотиву влади за вітчизняних умов матиме більше значення для успіху їхніх заходів, ніж мотив досягнення.

Таким чином, анітрохи не принижуючи значення ділових якостей у системі підприємницьких здібностей, варто наголосити, що основа підприємництва — це, скоріш, особиста позиція, ніж рівень кваліфікації. Рішення заснувати власну справу містить у собі момент відмови від колишньої кар’єри і готовність змінити спосіб життя. Це рішення приймається з різних причин, іноді тому, що не влаштовує колишня робота (ефект відштовхування), або тому, що приваблює створення чогось нового, особливо якщо є цікава ідея (ефект притягнення). Зміст підприємницького мотиву передбачає:

1) свідомий вибір мети і засобів її досягнення;

2) «формула» обґрунтування власних дій, що, базуючись на психологічному процесі раціоналізації, залежать від конкретної ситуації, визначаються соціальним середовищем;

3) визначення програми і лінії поведінки;

4) оцінка можливих наслідків;

5) самооцінка.

Більшість дослідників погоджуються, що мотиваційне ядро підприємця складається на основі потреб вищого рівня; при цьому називають переважно потребу в незалежності і в досягненні (успіху). Людина, що вирішила стати підприємцем, найчастіше пояснює це прагненням самій розпоряджатися своєю долею, звести до мінімуму сили зовнішнього впливу. Потяг до незалежності пов’язаний також з бажанням бізнесмена не працювати під чиїмось керівництвом.

Історія підприємницької кар’єри і походження (форма) початкового капіталу слугують у ряді випадків основою для побудови типологій (класифікації) підприємців. Як підстава для розподілу розглядається спосіб участі в організації і функціонуванні нового підприємства. Наприклад, виділяються такі типи підприємців:

1) «засновники», що створюють підприємства різних організаційно-правових форм і видів діяльності: брокерські контори і бір­жі, торгові доми і страхові компанії, інвестиційні фонди, комерційні банки і холдинги тощо. Керівництво ними засновники здійснюють через участь у роботі рад директорів, головами або членами яких вони є;

2) «засновники-керівники», що безпосередньо здійснюють керівництво створеними підприємствами;

3) «сумісники» — ті підприємці, що сполучають роботу за наймом (на держпідприємстві, наприклад) з роботою на власному підприємстві;

4) «менеджери», серед яких розрізняють менеджерів-акціо­нерів (керівники підприємств, що мають істотний пакет акцій цього підприємства) і «антрепренери» («внутрішні підприємці», керівники підрозділів);

5) «керівники», що здійснюють і організацію, і керівництво, і забезпечують безпосереднє функціонування підприємства. До них належать самозайняті (індивідуально-трудова діяльність) і власники невеликих (сімейного плану) фірм, що виконують тут функції працівника, а також директора і бухгалтера підприємства.

Водночас західні концепції типів поведінки акцентують увагу на рисах характеру, які заважають підприємництву:

1) «флюгер» — правильно визначає перспективні напрями розвитку, але рідко доводить справу до створення нового підприємства;

2) «простак» — схильний усе спрощувати, вважає, що усе мож­на створити легко;

3) «недоторка» — настільки закоханий у свою власну ідею, що кожного підозрює в намірі вкрасти її; ця манія переслідування заважає встановленню відносин взаємодопомоги і довіри зі співробітниками;

4) «знавець» — має прекрасні теоретичні пізнання, котрі не підкріплені практичними навичками;

5) «акуратист» — настільки звик до порядку, що в критичну хвилину розгублюється і не може керувати ситуацією в ситуації непевності і хаосу;

6) «філософ» — не надто прагне втілити ідею в реальну справу, не прагне конкретних звершень, тому йому потрібно мати доб­ру команду управлінців;

7) «фантаст» — не має адекватної мотивації і мети для створення й розвитку власної справи;

8) «винахідник» — більше переймається своїм винаходом, аніж створенням підприємства.

Тема 4. Характеристика підприємницького
ризику

Під час вивчення цієї теми потрібно пам’ятати, що підприємницький ризик недоотримання намічених результатів мав особливий в умовах конкуренції, впровадження новітніх технологій, раптових змін у ринковому середовищі тощо. Найповніше ризик як складова підприємництва в історичному контексті був розглянутий в економічній науці. Ще на початку XVIII ст. Р. Кан­тильйон визначив підприємця як людину, що діє в умовах ризику. Пізніше поняття ризику ставилося в залежність від підприємницького доходу, який є платою й винагородою за підприємницьке мистецтво (Й. фон Тютен); від фактора часу (Г. фон Мангольдт) — що більше за часом віддалені один від одного початок виробництва і кінцева реалізація готового продукту, то більша невизначеність успіху, більший ризик можливих витрат для підприємця і відповідно більш очікувана винагорода. Звідси рольова функція підприємця полягає в тому, щоб приймати рішення в умовах невизначеності. У XX ст. найповніше ризик як функція підприємця отримав пояснення у працях Ф. Найта. На його думку ризик — це об’єктивна вірогідність того, що та чи інша подія відбудеться, і її можна подати у вигляді математично формалізованого імовірнісного розподілу доходів. Що більша ймовірність або менші за такого розподілу стандартні відхилення від очікуваної середньої величини, то менший ризик, і навпаки.

Складовою соціальної трансформації сучасного українського суспільства є економічні інституціональні перетворення. Адже з досягненням інституціональної стабільності та юридичної захищеності як способів регуляції соціальної системи підприємництво набуває цивілізованої форми, таким чином інституціоналізація підприємництва стає стримувальним чинником стосовно економічних ризиків. Якщо скористатися термінологією і типологією, що обґрунтована у роботі С. Кірдіної, ці перетворення можна визначити як трансформацію редистрибутивної (від лат. redistributio — перерозподіл, переділ) економіки в ринкову економіку. Інститутами редистрибутивної економіки є загальна власність, службова праця, координація, редистрибуція (акумуляція — узгодження — розподіл) і пропорційність. Під час трансформації ці інститути витісняють інститути ринкової економіки — відповідно приватна власність, наймана праця, конкуренція, обмін (купівля — продаж) і прибуток. Варто також відзначити, що завдяки згаданим вище перетворенням змінюється також характер економічного ризику суб’єктів господарювання. В умовах редистрибутивної економіки головним суб’єктом економічного ризику є суспільство і держава загалом, тобто цей ризик за великим рахунком має колективний характер. В умовах ринкової економіки суб’єктами економічного ризику стають, у першу чергу, всі незалежні господарські суб’єкти, а також усі окремо взяті домогосподарства і громадяни. Мало того, діяльність цих суб’єктів у конкурентному середовищі істотно підвищує ступінь економічного ризику. Мова може йти про різні види економічного ризику як імовірності мож­ливих збитків у результаті вкладання капіталу — ціновий, банківський, валютний, майновий, інфляційний, комерційний, політичний та інші ризики. Під підприємницьким ризиком Є. Сірий розуміє загрозу або небезпеку потенційно можливих втрат, збитків у процесі особливого виду діяльності (з погляду її інституціоналізації), спрямованої на досягнення додаткового продукту (прибутку), шляхом творчих дій, комбінацій з організації наявних засобів, ресурсів. У кінцевому підсумку підприємницький ризик характеризуватиметься як небезпека: втратити ресурси; недоотримати доходи (прибутки) порівняно з варіантом, розрахованим на раціональне використання ресурсів (господарювання); зазнати збитків від невдало проведеної комбінації (системи дій).

Соціологічні дослідження вказують на те, що готовність піти на ризик визначається під впливом результатів реалізації поперед­ніх рішень, прийнятих у тих самих умовах. Помилки, яких припускалися раніше в аналогічній ситуації, диктують вибір обережнішої стратегії поведінки. Згідно з положенням неокласичної теорії ризику (А. Маршал та А. Пігу), працюючи в умовах невизначеності, коли прибуток є випадковою змінною, під час укладання угоди підприємець керується двома критеріями: розмірами очікуваного прибутку і величиною його можливих відхилень. Поведінка підприємця, згідно з неокласичною теорією ризику, пояснюється концепцією граничної корисності. Тобто за наявності двох варіантів, наприклад, капітальних вкладень, що дають однаковий очікуваний прибуток, підприємець обирає варіант, у якому коливання очікуваного прибутку є меншими. Якщо приймається незначне число рішень одного типу, то неможливо розрахувати, щоб відхилення від очікуваного прибутку взаємно врів­новажилися, оскільки у цьому разі закон великих чисел не діє. Саме тому підприємець, приймаючи рішення, має врахувати коливання прибутку й обрати варіант рішення, що дасть той самий результат, але який характеризується меншими відхиленнями. Згідно з теорією, для підприємця гарантований прибуток того таки очікуваного розміру, але пов’язаний з можливими коливаннями, є менш цікавим. Подальший розвиток неокласичної теорії ризику запропонували у своїх працях угорські економісти Т. Бачкаї, Д. Мессен та інші. Сутність ризику вони вбачають у можливості відхилення від мети, заради якої приймалося рішення.

У сучасних психологічних інтерпретаціях ризику, пов’язаних із діючим суб’єктом, виділяють три основні напрями: перший визначає ризик як ситуативну характеристику діяльності суб’єкта, що виражає невизначеність результату для діючого суб’єкта й імовірність несприятливих наслідків у разі невдачі. Ризик тут розглядається як ступінь очікуваного неблагополуччя, що визначається поєднанням імовірності невдачі і ступеня збитків (втрат, програшу тощо). Психологічно зміст цього напряму має загальний характер, оскільки йдеться лише про поведінкову активність суб’єкта, його діяльність чи вчинки. Другий напрям розглядає ризик як ситуацію вибору між альтернативами або можливими варіантами дій і безпосередньо вплітається в контекст прийняття рішень, беручи до уваги рівень домагань суб’єкта, його здібності. Третій вивчає взаємозв’язок індивідуальної і групової поведінки в ситуаціях ризику і репрезентує собою соціально-психологічний аспект досліджень ризику.

Сучасне ринкове середовище вимагає від підприємця прий-
няття значної кількості ризиків, що зумовлено широким діапазоном дій у різних сферах людської активності. Підприємницький ризик як складова діяльності виникає в результаті виконання дій суб’єктом, пов’язаних з виробництвом продукції, товарів, послуг, їх реалізацією, товарно-грошовими операціями, комерцією, здійсненням соціально-економічних і науково-технічних проектів.

У загальних рисах Ю. Пачковський розрізняє такі види підприємницьких ризиків. Виробничий ризик, пов’язаний з імовірністю невиконання суб’єктом економічної діяльності своїх зобов’язань стосовно контракту чи договору з іншим суб’єктом економічної діяльності. Інноваційний ризик пов’язаний з імовірністю втрат, що виникають при фінансуванні підприємцем вироб­ництва нових товарів і послуг, які, можливо, не знайдуть очіку­ваного попиту на ринку. Комерційний ризик пов’язаний з реаліза­цією товарів, вироблених або придбаних підприємцем. Фінансовий (кредитний) ризик, пов’язаний з імовірністю невиконання підприємцем своїх фінансових зобов’язань перед інвестором у результаті використання для фінансування діяльності кредиту. Технічний ризик пов’язаний з організацією виробництва і вжиттям превентивних заходів (профілактика обладнання, запровадження систем безпеки), з упровадженням й освоєнням нової техніки і технології (як наслідок, небезпека виникнення техногенних катастроф). Портфельний ризик полягає в імовірності втрати за окремими типами цінних паперів, а також за всіма категоріями кредитів. Ринковий ризик пов’язаний з можливим коливанням ринкових від-
соткових ставок і національної грошової одиниці, й іноземних курсів валют.

Поведінка підприємця за умов ризику включає комплекс взаємопов’язаних дій, який, на думку Ю. Пачковського, умовно можна описати у вигляді наведеного нижче алгоритму.

1. Усвідомлення ситуації як такої, що містить ризик. Передбачає первинну оцінку ситуації ризику з точки зору прийнятності для діючого суб’єкта і можливість входження його в неї. Якщо таке входження має місце, тоді підприємець має всебічно вивчити ситуацію ризику, а це, у свою чергу, зумовлює перехід до наступного кроку когнітивних й поведінкових дій.

2. Діагностика та аналіз ризикованої ситуації. Передбачає осмислення суб’єктом проблеми, що виникла; пошук тих основних чинників, що зумовили ситуацію ризику; розгляд можливих способів модифікування обставин і зниження ризику. Зниження ризику можна досягнути за допомогою страхування, делегування повноважень, розподілу ризику між іншими тощо.

3. Відшукання зв’язку цієї ризикованої ситуації з попередніми обставинами. За умови подібності реальної ситуації ризику, що склалася, до тих, які вже мали місце в діяльності підприємця актуалізується наявний досвід, має місце використання апробованих стратегій поведінки, зменшується імовірність виникнення помилки.

4. Зіставлення ризикованої ситуації з імовірним розвитком подій. Як результат, екстраполяція (перенесення) наявних тенденцій у майбутнє, прогнозування загроз та збитків для бізнесу. Бачення потенційних втрат (збитків) стосується не лише грошей, але й престижу, відносин з партнерами, колегами по праці тощо.

5. Розгляд можливих альтернативних дій, їх оцінка і вибір такої альтернативи, що найбільше відповідає вимогам ризикованої ситуації.

6. Прийняття рішення на підставі обраної альтернативи. Результат: остаточне прийняття ризику підприємцем.

7. Розробка конкретного способу (програми) дій, формування адекватного стилю поведінки, добір методів і засобів, що є най-
ефективнішими з точки зору підприємця в ситуації ризику. Підприємницький ризик має свої характерні особливості.

Аналізуючи проблему ризику в підприємництві, зазвичай кажуть про два основних його аспекти: об’єктивність і суб’єк­тивність. Об’єктивність підприємницького ризику обумовлена існуванням великої кількості чинників (зовнішніх умов), присутність яких не залежить від дії і волі окремого підприємця. Об’єктивність ризику формують: політичне й економічне становище в країні; міжнародні події; стихійні лиха; наявність корупції та рекету; законодавство, що регулює підприємницьку діяльність; економічний стан галузі, в межах якої здійснюється діяльність тощо. Серед зовнішніх чинників, що впливають на ризик, розрізнюють чинники прямої дії (законодавство, що регулює підприємницьку діяльність; непередбачувані дії органів державного управління; податкова система; взаємовідносини з партнерами; конкуренція підприємців; корупція і рекет) та чинники непрямої дії (політична ситуація; економічна ситуація в країні; економічний стан галузі; міжнародні події; стихійні лиха).

Суб’єктивність підприємницького ризику обумовлена діями самої людини. Адже саме підприємець оцінює ситуацію, формує стратегію подальшої поведінки, здійснює вибір із сукупності альтернатив. Крім того, сприйняття й оцінка ризику є індивідуальною, оскільки для різних суб’єктів, які діють в одних і тих самих умовах, ситуація може бути різною — ризикованою для одного і неризикованою для другого. Суб’єктивний підхід ставить у центр уваги поведінку людини, оцінюючи рівень ризику, беручи до уваги дві головні змінні, а саме вірогідність невдачі (збитків, нещасного випадку) і величину невдачі. Крім того, поведінка людини у різних ситуаціях відзначається варіативністю, тобто є ситуативною. Так, суб’єкт у своїй виробничій діяльності може не виявляти ознак ризикованої поведінки, але, сідаючи за кермо свого автомобіля, може поводитися надто ризиковано. Значна
кількість досліджень спрямована на пошуки специфічних індивідуально-психологічних рис людини, що обумовлюють її схильність до ризикованої поведінки. Рисами, що тісно корелюють зі схильністю до ризику, виступають: імпульсивність, незалежність, прагнення до успіху, схильність до лідерства й домінування.

Окрім вищевказаних індивідуально-психологічних рис, на схильність до ризику в підприємництві впливає багато чинників, серед яких привертають увагу такі: вік людини; емоційний стан, в якому перебуває діючий суб’єкт; рівень доходів; життєвий (професійний досвід); привабливість мети або очікуваного прибутку, поінформованість; тактика поведінки суб’єкта, його професійні та ділові якості. Отже:

— вік людини, яка готова піти або йде на ризик. Встановлено, що більше схильні до ризику молоді підприємці;

— емоційний стан, в якому перебуває діючий суб’єкт. Результати економічно-психологічного аналізу показують, що під дією позитивних емоцій суб’єкти схиляються применшувати значущість негативних наслідків і перебільшувати значущість виграшних. Усе це в змозі кардинально впливати на процес прийняття рішень, призводити до значних збитків і навіть катастрофічних наслідків;

— рівень доходів (заможності). Досить реальною для широкого кола людей у підприємництві є схильність до ризику за невеликих сум та несхильність, коли вони значні;

— життєвий досвід. Якщо суб’єкт неодноразово діяв у подіб­них ситуаціях ризику і має досвід успішного прогнозування май­бутнього результату, ситуація для нього може бути охарактеризо­вана як відома, визначена. Ризик за таких обставин є мінімаль­ним. Умови дій, які за певних причин не можуть бути враховані, є невизначеними, а безпосередньо самі дії характеризуються як ризиковані. З досвідом підприємці схиляються до поміркованого, виваженого ризику. Висловлюється також гіпотеза про кращу здатність підприємця розподіляти ризик серед підлеглих;

— поінформованість. Недостатність інформації під час прий­няття відповідальних рішень для суб’єкта створює умови інфор­маційної невизначеності. Виділяють дві групи джерел інформаційної невизначеності — дефіцит і надлишок інформації. Дефіцит інформації (для отримувача) може породжуватися її суперечливістю, спотвореністю, неможливістю об’єктивної оцінки; надлишок — великим (для суб’єкта) обсягом. Можлива невизначеність часового інтервалу, впродовж якого з’являється та існує інформаційний потік. Дуже часто в реальній підприємницькій діяльності недостатність (дефіцит) часу, який відводиться на роздуми й прийняття рішення, є тим спонукальним чинником, що у стані спровокувати підприємця на надто ризиковані дії;

— привабливість мети (очікуваного прибутку). Що вищий прибуток (виграш), пов’язаний з виконуваною дією, то на більш високий ризик готовий діючий суб’єкт. Можливість одержання підприємцем додаткового прибутку в змозі знизити критерії та особисті вимоги до прийняття рішення і спонукати до дії навіть за низької імовірності успіху. Тим більше, що діючим суб’єктам властиво перебільшувати переваги обраної альтернативи і применшувати привабливість відкинутої;

— тактика поведінки суб’єкта. Як приклад розглянемо можливі поведінкові дії підприємця, пов’язані з внутрішнім чи зовнішнім пристосуванням до ризику. Зовнішнє пристосування (екстравертність) щодо ризику полягає у спробах суб’єкта якось модифікувати зовнішнє оточення (середовище), щоб одержати певні переваги і зменшити ризик: маневрування ресурсами, маніпулювання поведінкою контрагентів (партнерів) під час укладання угод тощо. Навпаки, внутрішнє пристосування (інтровертність) до ризику є характерним для осіб, що не впевнені у власних можливостях контролю над зовнішнім середовищем та прямого впливу на нього. Їхній головний інструмент — збір додаткової інформації, виграш у часі, генерація нових альтернатив;

— ділові та професійні якості суб’єкта (кваліфікація). Стосовно ділових і професійних якостей та їх впливу на рівень ризику в підприємницькому середовищі особливо, тут цінується вміння прогнозувати розвиток подій, інтуїтивне передчуття раптових змін у ринковому просторі, енергійність, здатність до най­оптимальнішого використання виробничих і людських ресурсів. Схильність до ризику покладена в основу теорії створення фірм Р. Кілстрома і Дж. Лаффонта (1974 р.). За американськими стандартами, вважають вони, всі люди поділяються на дві категорії: готових піти на ризик й обережніших, які йдуть на прийняття рішення лише з мінімальними шансами на ризик, а також, на їх думку, ризикованих рішень, зазвичай, уникають підприємці консервативного типу, не схильні до інновацій, новаторства (чимало тут залежить від того, що візьме гору — передчуття успіху чи поразки). На основі цього Р. Кілстром і Дж. Лаффонт запропонували модель, у якій підприємці, що схильні до меншого ризику, намагаються керувати великими підприємствами, а ті, які схильні і здатні ризикувати — малими. Отже, економічний розвиток вони ставлять у залеж­ність від характеру підприємця і його схильності до ризику.

На противагу точки зору, що ризик є потрібним атрибутом підприємницької діяльності, існує думка, що підприємці — це люди, які ризикують помірковано. Зокрема, у 80-ті роки XX століття Р. Брокхауз (1982 р.) встановив (на підставі емпіричних досліджень), що успішними є підприємці з поміркованою схильністю до ризику, порівняно з підприємцями, які надають перевагу його низькому або високому рівням.

Окремі дослідники вважають, що підприємці взагалі не несуть функцію ризику (не ризикують своїм власним фінансовим станом) — це прерогатива інвестора. Підприємець ризикує лише часом, у крайньому разі — своєю репутацією. Вважається, що в сучасних умовах зменшується ступінь ризику, а подекуди його взагалі нівелюють набуті підприємцем знання, додаткова інформація про конкуренцію і засоби, потрібні для досягнення мети, оволодіння навичками управлінської праці тощо.

Експертне дослідження, проведене Інститутом соціології НАН України, свідчить: переважна більшість опитаних експертів вважають, що людині має бути притаманна схильність до ризику (див. додаток А). Серед позитивно налаштованих до ризику експертів більше менеджерів приватного й державного секторів економіки та працівників інтелектуальної сфери: науковців, науково-педагогічні працівників вузів та журналістів, народжених у родинах інтелігенції (службовців) і селян, молодшої та середньої вікової категорії. Встановлено, що субкультура великого і середнього міста більшою мірою визначає готовність свого носія до ризику, ніж субкультура невеликого містечка (селища). Респонденти, що працюють на посаді порівняно нетривалий час, у своїй професійній кар’єрі ще не отримали недостатніх показників, і їм немає що втрачати, прагнуть досягнень, і отже, більше схильні до ризику. Натомість працюючі триваліший час, уже мають свої певні професійні надбання і тому менше схильні ризикувати, побоюючись їх втратити.

Тема 5. Соціальний портрет
сучасного підприємця

Розглядаючи цю тему, слід мати на увазі те, що рекрутування підприємців в Україні відбувалося переважно з таких суспільних груп: 1) політичної номенклатури та членів їхніх сімей; 2) мене­джерів державних підприємств і їхніх заступників; 3) кваліфі­кованого персоналу; 4) військовослужбовців (офіцерський кор­пус); 5) представників неформальної (тіньової) економіки. Пред­ставників державної, компартійної та комсомольської номенклатури подано не за кількістю, втім вони ставлять дуже впливову групу, яка примудрилася перенести політичний капітал у приватну власність. Директори та менеджери державних підприємств становлять велику групу, яка прагне підтримувати ту саму господарську діяльність, яку мало підприємство до зміни власності. Також поповнення підприємців відбулося за рахунок кваліфікованого персоналу або менеджерів середнього розряду зі сфер будівництва, промисловості та науки. Часто вони мисли залишати свою попередню професійну сферу і змінювати діяльність. Військовослужбовці, насамперед зі складу офіцерського корпусу Радянської Армії, звільнені в запас унаслідок скорочення армії чи самостійної ініціативи, створили досить потужну й ефективну частину страти перших підприємців. І, нарешті, вже згадані неформальні і тіньові ділери економіки, господарська діяльність яких розпочалася ще до інституціональної реформи і мала напів­законний характер.

Характеристика соціального портрета українських підприємців є проблематичною, оскільки статистичні дані стосовно цієї верстви населення відсутні. У соціологічних дослідженнях загаль­ного характеру частка підприємців є вкрай мізерною для двовимірного аналізу. Зокрема, у моніторинговому дослідженні Інституту соціології НАН України ця частка за типом зайнятості відображена альтернативами «підприємець у великому або середньому бізнесі» та «займаюсь дрібним бізнесом, індивідуальним підприємництвом», які разом нараховують близько 4—5 % (див. додаток Б). Однорічний розподіл цього моніторингу засвідчує мізерну частоту респондентів в абсолютному значенні. Однак зав­дяки тому, що моніторингове дослідження щорічно проводиться за однією методологією і методикою, ми скористалися методом російського соціолога Т. Заславської, яка дослідила бізнес-прошарок російського суспільства. Цей метод полягає у зведенні в одну сукупність статистично малозначущі групи даних за визначеними ознаками, в результаті чого утворюються статистично значущі групи. В нашому випадку — це «підприємець у великому або середньому бізнесі» та «займаюсь дрібним бізнесом, індивідуальним підприємництвом», які було згруповано у два масиви за 1994—2006 роки, що дало змогу проаналізувати соціально-демографічні характеристики підприємців за допомогою статистичного пакета ОСА New Line, створеного українськими науков­цями А. Горбачиком та О. Горбачиком.

Отже, в переважної більшості нові українські підприємці — чоловіки. Однак існують відмінності за різними угрупованнями: серед підприємців, які задіяні у великому або середньому бізнесі, це розмежування виразніше — 72 % чоловіків і 28 % жінок, тоді як серед тих, хто займається дрібним бізнесом, індивідуальним підприємництвом, — 56,7 % чоловіків і 43,3 % жінок. Цей факт можна пояснити традиціями дорадянської адміністративної системи, коли керівниками підприємств призначали переважно чоловіків. Однак останнім часом відсоток жінок, які займаються підприємницькою діяльністю, істотно зростає.

Віковий розподіл засвідчив, що більшість підприємців — середнього віку. Зокрема, серед підприємців, які займаються у великому або середньому бізнесі, — 65,5 % осіб віком 30—55 років, 33,9 % — від 18 до 30 років, і лише 0,6 % — особи літнього віку. Аналогічно серед тих, хто займається дрібним бізнесом, індивідуальним підприємництвом, — 62 % осіб віком 30—55 років, 35,1 % — молодь, 2,9 % — літні люди.

Серед українських підприємців переважають особи з середньою та середньою спеціальною освітою: серед підприємців, які займаються у великому або середньому бізнесі, таких відповідно 36,3 % і 26,8 %, серед тих, хто займається дрібним бізнесом, індивідуальним підприємництвом, — відповідно 44,6 % і 26,9 %. Вищу та вищу незакінчену освіту серед підприємців, які займаються у великому або середньому бізнесі, мають 27,4 %, натомість серед тих, хто займається дрібним бізнесом, індивідуальним підприємництвом, вищу та вищу незакінчену освіту мають 17,2 %. Початкова і неповна середня освіта серед українських підприємців не дуже поширена: серед підприємців, які займаються у великому або середньому бізнесі, таку освіту мають 9,5 %, серед тих, хто займається дрібним бізнесом, індивідуальним підприємництвом, — 11,2 %.

Поселенський розподіл свідчить про істотний вплив урбанізації на підприємницьку діяльність. Серед підприємців, які займаються у великому або середньому бізнесі, 44,6 % мешкають у великих містах, 39,9 % — у малих і лише 15,5 % мешкають у селі. Серед тих, хто займається дрібним бізнесом, індивідуальним підприємництвом, 51,3 % мешкають у великих містах, 32,3 % — у малих містах, і 16,2 % — у селах.

Підприємці вважають за краще не брати нових людей, коли вони створюють підприємства. На початковій стадії вони намагаються спиратися на членів сім’ї, друзів та знайомих, оскільки специфіка підприємницької діяльності в Україні потребує конфіденційних відносин та особистої довіри. Велика кількість малих підприємств заснована на членах сім’ї і переважно зумовлена не на накопиченні прибутків, а є засобом спільної економічної підтримки.

Більшість підприємців прагне створити життєздатні позиції в межах їхніх підприємств, і бути серед головних організаторів, або, щонайменше частиною основного організаційного складу. Також спостерігається прагнення поєднувати управлінські функції і бути власниками підприємства (або cпіввласниками). Ділова активність стала головним заняттям для багатьох підприємців, але дехто вважає за краще зберегти свої робочі місця в державних інститутах, аби зменшити елемент ризику.

Як свідчить дослідження науковців Інституту соціології НАН України, у найуспішніших підприємців високі доходи посідають у структурі цінностей одне з останніх місць (лише 28,5 % відзначили їхню значущість для себе), але високим є рейтинг стабільності суспільного становища (42,8 % відповідей) — цінності, притаманної більше представникам управлінських структур. При цьому респонденти з домінуючим мотивом «можливість впливати на людей» частіше, ніж інші, відзначають наявність у колег негативних моральних якостей і рідше — позитивних, що великою мірою характеризує їхнє ставлення до соціального оточення.

Щодо цінностей життя взагалі, то на першому місці у підприємців свобода (самостійність у судженнях та вчинках) — на це вказали 53,8 % респондентів. Далі йдуть такі цінності, як здоров’я (47,7 %), щасливе сімейне життя (46,2 %), гарні та вірні друзі (44,6 %), активно-діяльне життя (41,5 %).

Підприємництво має і свій негативний бік — «антицінності». До них підприємці зараховують відсутність соціальних гарантій, великий ризик (це відзначили 73,8 % опитаних), несхвальне ставлення до бізнесменів значної частини суспільства (21,5 %), а також те, що вони неминуче мусять мати справу з нечесними людь­ми (36,9 %), що не мають змоги приносити користь суспільству своєю підприємницькою діяльністю (3,1 %), що ціни на продукцію занадто високі (20,8 %), не можна отримати достатньо доходів (24,6 %), розвивати й збільшувати виробництво (41,5 %), а ще — рутинність, нецікавість бізнесового процесу (4,6 %). Не бачать негативний бік у підприємництві лише 7,7 % опитаних.

Узагальнюючи результати численних досліджень, О. Левцун у своїй дисертаційній роботі спробував окреслити в основних рисах психологічний портрет типового підприємця, його, так би мовити, ідеальний тип як особистості. Отже, типовому підприємцеві притаманні: 1) ініціативність, готовність відповісти на виклик; 2) цілеспрямованість, наполегливість; 3) готовність до ризи­ку і водночас помірна схильність ризикувати; 4) високо розвинута інтуїтивність та здібність передбачення; 5) комунікатив­ність, прагнення бути інформативним; 6) інтернальність (схиль­ність розглядати запоруку успіху справи передусім внутрішні резерви — власні здібності та зусилля), почуття впевненості; 7) адап­тивність, здібність до навчання; 8) екстравертність.

Упродовж становлення підприємницької діяльності в сучасному суспільстві розвивалися норми і відносин підприємців і суспільства, і всередині самого підприємництва. Розуміння бізнесу, його цілей і основних функцій в усьому світі еволюціонує від вузького уявлення про підприємництво як діяльності, спрямованої на одержання прибутків, до ідеї бізнесу як джерела зростання суспільного добробуту. У сучасному українському підприємництві відбуваються зміни ціннісних орієнтацій і етичних норм, змінюється і сутність бізнесу, і уявлення про його цілі. Цьому сприяє глобалізація й інтеграція української економіки у світовий економічний простір. Міжнародне підприємницьке середовище, визначаючи стандарти і вимоги до порядку ведення справ, вимагає жити за законами цивілізованого підприємництва.

Сучасна етика бізнесу формується з урахуванням потреб взаємодії підприємця з навколишнім середовищем, і це підприємницьке середовище вимагає дотримання визначених норм, у тому числі й етичних, інакше підприємець опиниться у вакуумі, не зможе реалізувати свою мету. Це середовище, на думку Т. Кан­темирової, включає такі компоненти:

1) клієнт/споживач, що очікує чесної й правдивої інформації про продукцію, товар, його якості, безпеки, коректність і гарантії сервісного обслуговування;

2) співробітники організації сподіваються на справедливу оцін­ку своєї праці, адекватну оплату, безпечні умови праці;

3) акціонери — вичерпної й своєчасної інформації про справи, чесність у веденні справ;

4) постачальники — обов’язковості у виконанні договорів та угод, інформації про ціни;

5) місцеві органи влади, громадськість, уряд очікують відповідальності в дотриманні зобов’язань з охорони навколишнього середовища, сплати податків, дотримання інтересів громадян, що мешкають на території діяльності підприємця, коректної взаємодії з державними структурами, без обману, корупції, підкупу.

Без добровільного дотримання принципів ділової етики коруп­ція і зловживання можуть призвести до дестабілізації суспільства, а за нею підуть адекватні кроки держави і, в кінцевому підсумку, скорочення тих свобод, що є основними в ринковій економіці. Таким чином, аморальність руйнує підприємницьке середовище, руйнує умови її існування.

На сучасному етапі розвитку цивілізації формується нова філософія підприємництва — соціально-етична. Вона орієнтується на задоволення поміркованих, здорових потреб людей, її мета полягає в забезпеченні довгострокового добробуту не тільки окремого підприємства, а й усього суспільства. Норми соціально-етичного бізнесу лімітують, у певному сенсі, підприємницьку ініціативу і виробничу діяльність, ставлять її у залежність від орієнтирів суспільного розвитку і від безумовної вимоги збереження середовища проживання.

Чинником формування сучасного стану підприємницької етики в Україні була швидкість і достатня легкість (для визначених груп) одержання власності у свої руки. Навчитися грамотно, відповідально володіти цією власністю, а не просто отримувати зиск — справа складна. Для цього потрібні знання — фінансові, менеджерські, а ці галузі знань у нашій країні лише почали викладати, немає фахівців, що розробляли б ці галузі стосовно національної культури власності.

Стан ділової етики багато в чому визначається ставленням підприємців до правових норм. Більшість підприємців, не заходячи в суто кримінальну сферу, діє в так званих сірих, напівлегаль­них, чи позаправових зонах. При цьому скоріше вони воліють дотримуватися законів, але фактично змушені обходити їх у разі, коли нормативні акти істотно ущемляють їхні інтереси (найбільш поширений випадок — ухиляння від сплати податків і зборів).

До чинників, що ускладнюють становлення етичних норм підприємництва, можна віднести відсутність ефективного законодавства, а також державного і судового контролю. Письмові договори (контракти) між партнерами фактично втрачають чинність і безперешкодно порушуються за першої нагоди. Усе це неминуче призводить до істотного посилення ролі неформальних економічних відносин. Особливого значення набувають неформальні зв’язки, горизонтальні форми контролю над складанням угод і виконанням договірних зобов’язань, прийнятих безпосеред­німи учасниками економічних відносин. При цьому надзвичайно зростає роль особистих зв’язків, різного роду обмінів діловими й особистими послугами.

Нестабільність економічного законодавства, політичні катаклізми, які загострюють відносини України з її економічними партнерами, повільне реформування регуляторної політики — лише видима частина айсберга, що його мусять якось обходити бізнесмени, уникаючи зіткнення. На цьому тлі цілковито несподівано простежується феномен соціальної відповідальності бізнесу (СВБ), а саме — інтеграція соціальних та екологічних аспектів у повсякденну комерційну діяльність українських підприємців і їхня взаємодія з зацікавленими сторонами на доб­ровільних засадах.

Щоб оцінити ставлення українських підприємців до СВБ, Представництво ООН в Україні організувало наприкінці 2005 року соціологічне дослідження 1220 компаній. Опитування проводилося в шести найбільших містах і відповідних областях України: Дніпропетровськ, Донецьк, Київ, Львів, Одеса і Харків. У них розташовано понад 50 % підприємств України, котрі виробляють близько двох третин валового продукту. Підприємства добирали таким чином, аби можна було проаналізувати та порівняти СВБ-діяльність у розрізі регіону, галузі, розміру й форми власності.

З’ясувалося, майже 80 % українських підприємців знайоме поняття соціальної відповідальності. До того ж 75,8 % респондентів вважають себе практиками СВБ. Водночас представники майже всіх підприємств (99,7 %) вказали на використання в своїй діяльності тієї чи іншої форми СВБ. 75,2 % представників малих і 81,7 % середніх підприємств заявили про те, що вони здійснюють соціально відповідальну діяльність. Отримані дані показують: усі компанії, за дуже малим винятком, витрачають не більш як 20 % свого чистого прибутку на соціальні програми. Спеціальні со-
ціальні бюджети мають менше третини опитаних компаній. Причому ця цифра формується переважно за рахунок великих компаній, серед котрих відсоток таких, що мають соціальні бюджети, становить 84,6. До того ж великі компанії, на відміну від середніх і малих, за останні три роки збільшили витрати на соціальні програми.

Дослідження дає змогу намалювати портрет усередненого представника найкращої (у сенсі соціальної відповідальності) частини підприємництва. Зазвичай, це великі підприємства з чисельністю понад 250 працівників (серед них прихильники СВБ
зустрічаються вдвічі частіше, ніж серед середніх і в три з половиною разу частіше, ніж серед малих підприємств). Досвід таких компаній на ринку — понад 11 років, вони зіштовхуються з жорсткою конкуренцією з боку українських і закордонних підприємців. Чимало з них оперують на міжнародних ринках, враховуючи вже сформовані вимоги західних економік до соціального іміджу бізнесу.

Особливістю українського портрета соціально відповідальної компанії можна вважати те, що соціальна активність сприймається та практикується не лише в традиційній формі благодійності, а й у вигляді соціальних програм для своїх працівників. На першому місці в списку форм прояву СВБ — запровадження програм з поліпшення умов роботи персоналу (65,5 %). Далі, 63,7 % — розвиток і навчання працівників компанії і на третьому місці — доброчинна допомога (56 %).

У портреті українського соціально відповідального бізнесмена не фігурує одна з досить гучних на Заході форм соціальної відповідальності — боротьба з корупцією. Майже 85 % підприємств змушені здійснювати неформальні платежі для врегулювання тих або тих проблем. Водночас, лише третина компаній хотіли б вступити в боротьбу з корупцією, виділяючи на ці цілі частину свого прибутку. Це свідчить, що переважна більшість підприємців не вірить у можливість ефективної боротьби з корупцією в найближчій перспективі.

Водночас бізнес готовий активно займатися розв’язанням соціальних проблем, якщо держава створить стимули й підтримку. Дві третини опитаних компаній бачать перспективу в тому, аби держава стимулювала СВБ. Головним стимулюючим чинником 75 % опитаних назвали пільгове оподаткування. Понад половина компаній зазначили: для них важливим стимулом є зниження регуляторного й адміністративного тиску з боку місцевих органів влади (приміром, кількість перевірок і візитів пожежників і сан-
епідемслужб). Третіми за значущістю було названо пропозиції щодо соціальних програм, які могли б надходити від місцевих органів влади.

Дослідження виявило незадоволений попит і зростання потреби бізнесу в посередниках між ним і цільовим соціальним клієнтом. Потрібні організації, котрі могли б збирати ідеї для СВБ і надавати відповідні послуги компаніям у здійсненні їхніх соціальних заходів. Під час реалізації своїх соціальних програм одна третина компаній співробітничає з місцевими органами влади, 12 % — зі своїми діловими партнерами й лише 6 % — із громадськими організаціями. Таким чином, інституціональна підтримка СВБ залишається для України справою майбутнього.

Тема 6. Функціонування підприємницької
організації

Вивчаючи цю тему, майбутній фахівець має звернути увагу на те, що будь-яке підприємницьке починання вимагає конкретної реалізації в економічному просторі відносин. Для цього потрібна організація, яка має забезпечувати промислове виробництво товарів, надання послуг, визначати розподіл обов’язків і функцій учасників трудового процесу, ієрархічну структуру професійних відносин, сформувати стратегічну мету діяльності, зв’язок із зовнішнім середовищем. Організація — це форма об’єднання людей на засадах позаособистісних стосунків для досягнення певної мети. Організацію у менеджменті визначають як групу людей, діяль­ність яких свідомо координується для досягнення загальної мети. Виходячи з цих визначень, організація має відповідати кільком вимогам: 1) наявність хоча б двох людей, які вважають себе частиною цієї групи; 2) наявність хоча б однієї мети (бажаного кінцевого результату або стану), яку сприймають як спільну всі члени організації; 3) наявність членів групи, які свідомо працюють разом, щоб досягнути значущої для всіх мети.

У виробничо-діловій системі відносин підприємницька організація виконує низку спеціалізованих функцій, серед яких особливе місце посідають:

— функція об’єднання ресурсів, потрібних для промислового виробництва товарів та послуг. Організаційному об’єднанню підлягають матеріальні, фінансові, соціальні та психологічні ресурси;

— функція розподілу обов’язків передбачає спеціалізацію фахових знань, трудових навичок залежно від можливостей і підготовки учасників спільної діяльності виконувати завдання різного ступеня складності;

— функція забезпечення доходів. Реалізується шляхом оцінки організацією якості та кількості праці, що в кінцевому підсумку виражається у грошовому еквіваленті, в тому числі у формі заробітної плати;

— функція концентрації зусиль. Організація, використовуючи внутрішню автономію і самоврядність, здатна вносити корективи у перерозподіл усіх наявних у її розпорядженні ресурсів для кращої реалізації пріоритетних завдань чи цілей;

— функція захисту та гарантій майбутнього. Організація бере на себе зобов’язання соціального й психологічного захисту своїх працівників в умовах підвищеної конкурентності, соціальної нестабільності, економічних криз. Досвід показує, що організації, які реалізують цю функцію, виявляють більшу життєздатність у ринковому середовищі, отримують підтримку від своїх працівників;

— функція зв’язку з іншими організаціями. Організація включена в систему міжвиробничої кооперації. Її існування залежить від взаємодії з іншими установами, фірмами, які виступають як партнери, споживачі продукції, послуг, як організації, що обслуговують виробничий процес. Особливо значущою функція зв’яз­ку є за умов раптових змін у ринковому середовищі, зміни кон’юнктури ринку, впровадження (тиражування) інновацій.

Підприємницька організація у своїй діяльності тією чи іншою мірою реалізує кожну з вищезазначених функцій. Однак для підприємницьких організацій характерною є ще одна функція, яка пов’язана із втіленням приватного інтересу її власника або групи власників. Підприємницька організація (фірма, корпорація, акціонерне товариство тощо) за своєю сутністю є симбіозом організаційної форми економічної діяльності і соціальної дії економічного суб’єкта, який керується власним інтересом одержання зиску. Виходячи з цих міркувань, підприємницьку організацію можна визначити як організацію, яку формують і якою управляють з метою заробляння прибутку для її власників (власника) шляхом виробництва або торгівлі товарами.

Підприємницька організація може набувати різних організаційних форм. Поширеною є класифікація підприємницьких організацій, в основу якої покладена кількість працюючих. Відповідно до кількості працюючих виділяють малі, середні та великі підприємницькі організації.

Мале підприємство зазвичай включає фірми з числом зайнятих до 50 осіб (окремі дослідники поряд з малим підприємництвом оперують поняттям «мікропідприємства», в яких залучено до 10 працюючих). Згідно з Господарським кодексом України малі підприємства визначаються як юридичні особи—суб’єкти підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми господарювання, в яких середньооблікова кількість працюючих за звітний період не перевищує п’ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей же період не перевищує суми, еквівалентної п’ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Особливістю малих підприємств є спрощена організаційна структура. Основні оперативні або адміністративно-управлінські рішення зазвичай приймає одна або дві людини. Малі підприємства є мобільними, швидко реагують на зміни, виступають джерелом нових ідей, нового економічного зростання і нових форм зай­нятості. Крім того, мале підприємництво відрізняється відсутністю жорсткої регламентації праці, широкими можливостями для прояву ініціативи і поміркованого ризику, можливістю освоєння незаповнених ніш ринку, можливістю наблизити виробництво до безпосереднього споживача, малими термінами освоєння і швидкою окупністю капіталовкладень.

З психологічної точки зору незначні розміри малої підприємницької організації дуже часто зумовлюють виконання підприємцем багатьох ролей під час реалізації своїх виробничих функцій. Типовою для малого бізнесу є ситуація, коли в одній особі поєднуються ролі генератора ідей, керівника і реалізатора. Особливо це є характерним для сімейного бізнесу, коли один з підприємців бере на себе відповідальність і за ведення підприємницької діяльності, і, за узгодженням з членами сім’ї, родиною, кола обов’язків кожного. Малі форми підприємництва створюють добрі умови для виявлення і прояву лідерства, дії неформальної системи контролю. Робота «пліч-о-пліч», близькість працівників приводить до більшої відкритості конфліктів і більшої лояльності.

Незважаючи на переваги, малому підприємництву притаманно багато слабких сторін, що гальмують його розвиток, серед них, у першу чергу, можна відзначити: високу чутливість до будь-яких економічних коливань; складність доступу до кредитних, матеріально-технічних, інформаційних ресурсів; недостатню компетентність кадрів під час прийняття управлінських рішень й аналізу кон’юнктури ринку; ризик втрати капіталу і майна; слабку соціальну захищеність працівників малих підприємницьких структур, відповідно, і складність найму кваліфікованих кадрів.

Середнє підприємство — це організація, в якій зайнято від 51 до 250 (в окремих країнах до 500) працівників. Більша підприємницька організація має низку переваг порівняно з меншою: можливість залучення більшого капіталу, а отже, збільшення шансів щодо виживання і подальшого зростання, глибший розподіл фун­кцій і повноважень серед персоналу, що сприяє кращому використанню ресурсів. У великих за розміром організаціях виникає потреба у вертикальному розподілі праці для координації зусиль інших людей (підрозділів). Як результат — зростання числа працівників (менеджерів), на яких покладено управлінську функцію. Зазвичай середні підприємства концентрують зусилля у певній вузькоспеціалізованій галузі виробництва. Із збільшенням підприємницької організації зростають вимоги до управлінських та організаційних здібностей самого підприємця, його психологічних знань із закономірностей організації спільної праці. Багато тут залежить від уміння підприємця ефективно співпрацювати з колективом, узгоджувати власні інтереси з інтересами найманих працівників, партнерів, вміння планувати й прогнозувати подаль­ший розвиток організації.

Велике підприємство — це організація, в якій зайнято від 251 до 1000 і більше працівників. Зазвичай — великі корпорації, об’єднання, товариства. Такі організації складаються із великого числа підрозділів або виробництв, здатних виконувати великі обсяги робіт. На відміну від малих і частково середніх підприємницьких організацій, великі підприємства є менш гнучкими у реагуванні на зміни в ринковому середовищі і, зазвичай, не виявляють зацікавленості до дрібної вигоди. У великих організаціях ускладнюється організаційно-управлінська структура, що передбачає диференціацію посад по вертикалі, всередині підрозділів, та по горизонталі. Тут зростають вимоги до нормативності поведінки працівників усіх рівнів та ієрархії. Принципи і правила, які прий­нято у певній організації, покликані забезпечити її єдність і цілісність. Їх дієвість залежить від ступеня прийняття співробітниками ідеологічних засад загального керівництва організацією. Вони мають суб’єктивний відбиток, адже становлять систему цінностей, яка виникла у свідомості підприємця-власника або вищого керівництва. Ускладнення відносин у великій організації зумовлює комплекс нових вимог до діяльності підприємця, який, окрім довгострокового (стратегічного) планування і прогнозування результатів своїх дій у ринковому середовищі, повинен мати ґрунтовні психологічні знання.

За метою діяльності малі, як і середні підприємства, зазвичай, не відрізняються від великих. Але, як свідчить досвід, підприємства невеликих розмірів, відіграючи значну соціально-економічну роль у суспільстві, менш життєздатні.

При розмежуванні підприємницьких організацій поряд із кількісними беруться до уваги також якісні критерії, які більшою мірою використовуються під час оцінки організації управління виробництвом (див. додаток В). Дуже часто розвиток організації під час переходу від малої до великої організаційної форми супроводжується кризою управлінської свідомості, що позначається на діях керівника фірми, набуваючи характеру неадекватного реагування на економічну й соціально-психологічну ситуацію. У свою чергу, такий стан підприємницької організації у працівників може викликати такі поведінкові реакції, як страх перед можливим звільненням, втрата інтересу до праці; пошук нового місця роботи; зменшення ініціативних пропозицій знизу; взаємні звинувачення у небажанні працювати; зосередження працівників лише на власних інтересах; пошуки винних під час кулуарних розмов.

Якщо всі ці ознаки, характерні для фірми більш ніж на 50 %, і при цьому їх дедалі більше, є всі підстави казати про кризу організації. Її глибинною причиною, на думку Ю. Красовського, є психологічне розбалансування трьох базових ролей керівників фірми. Вони є такими: власник, підприємець і управлінець. Ці ролі суперечать одна одній в управлінській свідомості, що спричинює взаємо несумісні моделі поведінки з різною мотивацією. Подолання цих суперечностей відбувається зазвичай за рахунок втрати ваги якоїсь однієї ролі на певному етапі розвитку організації.

Роль власника передбачає домінування в управлінській свідомості власних вимог. Зумовлює авторитарність і волюнтаризм керівництва і об’єктивно відчужує власника від найманих працівників. Роль підприємця орієнтує управлінську свідомість на прибуток. Вона авантюристична, оскільки вимагає гри на ринку, де можливі втрати і виграші. Для неї характерний азарт пошуку нових людей під нові завдання, провокує ризики екстенсивного розвитку фірми, відволікає підприємця від внутрішньоорганізаційного управління. Роль управлінця орієнтує свідомість підприємця на працівників організації. Ця роль забезпечує формування оптимальних комунікацій, залучення і включення працівників до спільної праці, команду однодумців, координуючи їх у часі й просторі. Вона відповідальна за делегування повноважень за технологію розподілу ресурсів і за культуру управління в організації.

Гармонія ролей має місце, коли фірма зароджується і робить перші кроки у бізнесі. За цих умов управлінська свідомість підприємця, керівника фірми функціонує як злагоджений механізм, забезпечуючи певною мірою рівномірний перерозподіл функцій залежно від актуалізованого напряму діяльності. Ознаки кризових явищ в управлінській свідомості з’являються внаслідок ускладнення структури організації, збільшення її чисельності і, особливо, у разі появи не одного, а значної кількості бізнес-напрямів у діяльності фірми. Чим їх більше, то більше проблем у налагодженні нормальної співпраці підрозділів. Якщо в таких умовах не забезпечити баланс ролей, організація може опинитися на межі банкрутства і краху. За таких обставин подолання кризи управлінської свідомості є можливим лише у разі, якщо роль управлінця домінуватиме.

Першим кроком у подоланні рольового дисбалансу є спрямування (переорієнтація) ролі підприємця на розв’язання внутрішньоорганізаційних проблем. Це має зумовити внесення в діяльність керівника фірми елементів ініціативи, енергійності, винахідливості, самоорганізованості у подоланні наявних труднощів. Найскладніше у цій ситуації обмежити деструктивний вплив ролі власника, яка здатна поглибити суперечності, внести подальше відчуження у відносинах з найманими працівниками. Конструктивною поведінкою вважається помірковане делегування повноважень власника кваліфікованим менеджерам та фахівцям.

Підприємницька організація — це особливе утворення, яке має свої характерні ознаки й закономірності розвитку. Вивчаючи й аналізуючи різні способи організаційної побудови, Л. Констан­тин помітив, що за очевидної багатоманітності форм, базовими для них є чотири парадигми, що характеризуються своїми особливостями лідерства, прийняттям рішення, організацією взаємодії і комунікації, вимогами до психологічних рис людей, здатних комфортно та продуктивно працювати в межах відповідної організаційної форми. Ці чотири парадигми отримали назву: «закритої», «випадкової», «відкритої» і «синхронної» організаційних моделей.

«Закрита» організація є жорсткою ієрархічною структурою з визначеними відносинами влади і підкорення. На вершині піраміди знаходиться керівник, який за своїми психологічними характеристиками зазвичай виявляється лідером авторитарного складу. Він сам приймає рішення, доводячи їх до людей або підрозділів, контролює виконання розпоряджень і застосовує сан­кції на свій розсуд. На відміну від «закритої» організації, «випад­кова» є утворенням надзвичайно динамічним, здатним швидко перебудовуватися. Подекуди відсутність чітко визначених структур дає підстави для сумніву, чи наявна тут організація взагалі. Модель «відкритої» організації характеризується консенсусом у прийнятті рішень. Позиція лідера у такій організації зводиться до створення сприятливих умов для вільного обміну думками, побудови процесу обговорення й погодження рішення, яке влаштувало б більшість учасників. Модель »синхронної» організації засновується на харизматичному лідері. Основним механізмом управління тут стає мотивація працівників, погодження їхніх пер­соніфікованих інтересів з інтересами справи.

Дослідження показують, що феномен сумісності у підприємницьких колективах не обов’язково передбачає подібність (однорідність) тих чи тих особистісних показників, якостей. Сумісність можлива і за досить протилежних (різнорідних) якостей людей, які вступають у міжособистісні контакти. Типовим прикладом є ситуація, яку ми вже наводили вище, коли ефективнішими є групи, в яких працюють особи не одного, а кількох різних типів, темпераменту, що забезпечує сприятливіший емоційний клімат. Критерієм оцінки психологічної сумісності є високий рівень задоволення. В умовах виробничої взаємодії цей критерій є багатовекторним і передбачає задоволеність собою, результатом праці, партнерами (процесом взаємодії). Сумісність зазвичай супроводжується виникненням взаємної симпатії, поваги, впевненості в сприятливих результатах майбутніх контактів.

Групові феномени міжособистісної взаємодії найчастіше є результатом певного досвіду співпраці учасників спільної діяльності. Вони відображають різні аспекти процесів інтеграції в групі і певною мірою справляють вплив на ефективність колективної праці. Під час управління груповим процесом підприємцю потріб­но зважувати ще на один важливий аспект життєдіяльності, по­в’язаний з атмосферою, що панує в ній. Цей аспект життєдіяль­ності груп і організацій позначають поняттям «психологічний клімат». Психологічний клімат колективу — це загальний емоційний настрій, в якому відображаються настрої людей, їхні душевні переживання й об’єктивні закономірності спільної діяльності і трудового процесу. Психологічний клімат зумовлюється передусім критерієм «ставлення». Відповідно тут кажуть про психологічний, соціально-психологічний і соціальний аспекти психологічного клімату.

Психологічний аспект клімату знаходить відображення у перебігу емоційних та вольових станів, в індивідуальній і колектив­ній активності, у творчому та інтелектуальному пошуку, в самопізнанні і відчутті власної гідності. Соціально-психологічний аспект знаходить відображення в особливостях міжособистісної взаємодії учасників спільної діяльності, в її інтегрованих показниках, як-от згуртованість, сумісність, спрацьованість тощо. Соціальний аспект відображає у кліматі наявність соціальних норм, які визначає суспільство на цей період свого розвитку. Норми виступають тут загальними регуляторами поведінки і включають системи ціннісних орієнтацій, якими керуються індивіди і які є домінуючими для цієї організації.

Формування психологічного клімату в підприємницькій організації перебуває під впливом двох основних груп чинників, які позначені як чинники макросередовища і мікросередовища. Чинники макросередовища — пов’язані з особливостями розвитку того соціуму, в якому функціонує ця підприємницька структура. На безпосередню діяльність підприємницької організації справляють вплив такі чинники макросередовища, як особливості розвитку суспільства в конкретний історичний період, економічна свідомість населення і її сприйняття ринкових перетворень, розвиток науково-технічного прогресу і стан впровадження його досягнень у реальну практику підприємництва, розвиток підприємницької галузі в суспільстві і ступінь її інституціоналізації, наявність мен­тальних структур, адекватних і необхідних для розвитку підприємництва, престиж професії підприємця в суспільстві, особливості діяльності державних установ, відповідальних за розвиток підприємницької ініціативи, що вимагає відповідного правового поля для підприємництва, а також усунення бюрократичних перепон, здатних гальмувати його поступ. Не менш важливим для конструктивного регулювання клімату підприємницької організації є загальна культура суспільства, його ціннісні системи, що відповідають цивілізованому підприємництву та ідеології відповідальності за результати своєї діяльності.

Чинники мікросередовища мають відношення до матеріальних і психологічних процесів, що відбуваються в конкретній групі, колективі. Вони торкаються безпосереднього функціонування людей, включених у спільну працю, їхніх вражень, сприйняття, оцінок, відносин. До найбільш значущих чинників мікросередовища, що справляють вплив на психологічний клімат підприємницької організації, слід віднести особливості умов праці, їх техніко-технологічні, санітарно-гігієнічні, санітарно-економічні, орга­ні­заційно-управлінські, естетичні аспекти, стиль керівництва підприємницьким підрозділом, співвідношення формальної і виробничих функцій і міжособистісних ролей, мотивацію до праці, стан міжособистісних відносин, присутність або відсутність у них елементів конфліктності. Важливим елементом мікросередовища є психологічна культура керівників і працівників підприємницької організації, що передбачає оволодіння навичками ділового спілкування, вміння передбачати конфліктні ситуації і конструктивно розв’язувати їх, запобігати стресовому стану.

Тема 7. Інституціоналізація підприємництва
в Україні: зародження та розвиток

Слід розуміти, що інститут підприємництва є відносно новим економічним інститутом в Україні. Розгляд його лише крізь приз­му соціальних норм є проблематичним, оскільки ці норми лише формуються. Однак дослідження розвитку та динаміки громадської думки щодо нормативної регуляції економічної сфери є вкрай важливим. Так само важливо брати до уваги економічну поведінку як віддзеркалення адаптаційних механізмів населення у період перетворення. В нашому випадку під інститутом підприємництва слід розуміти систему суб’єктів підприємницької діяль­ності, котрі діють у межах чинних нормативних актів чи законів, що регулюють економічну поведінку населення і визнаються більшістю суспільства.

Ознаки інституту підприємництва

Дата добавления: 2014-01-04