Завдання соціології освіти

І

І7А.2. Соціологія розподілу в умовах перехідного періоду

і; Сучасне українське суспільство не може уникнути

соціальних проблем розподілу і наслідків, які з цим пов'язані. ІРеформи в наміченому вигляді практично неминуче приведуть до бильного соціального розшарування суспільства. У той самий час при (сильному впливові психологічних стереотипів зрівняльного розподілу можна прогнозувати велике суспільне протистояння, Соціальні катаклізми.

* Про стан вітчизняної сфери розподілу говорять тривожні

факти. Децильний коефіцієнт (навіть за офіційними даними)
Доливається на оцінці 12-13 (у СРСР він не перевищував 5, у Швеції -
56). Це наочно свідчить про колосальний розрив, який поглиблюється,
між тонким прошарком багатих і більшістю суспільства, що бідніє.
&■ Фізіологічна деградація більшості населення країни

■Знаходить концентроване вираження в погіршенні стану здоров'я. Передня очікувана тривалість життя чоловіків опустилася нижче віку Цходу на пенсію (60 років), а в ряді областей - до 55-57 років. Кожен Третій юнак призовного віку не може бути призваний на військову Службу за станом здоров'я, до 15% призовників мають дефіцит маси Яіла. За бідністю й убогістю більшості - вимирання населення ^України. За даними соціологічного дослідження, шанс «опуститися Яа дно» серед різних верств населення дорівнює: у самотніх людей похилого віку - 72%, інвалідів - 63%, багатодітних сімей - 54%, безробітних - 53%, одиноких матерів - 49%, біженців - 44% тощо. Особливо тривожить зростаюче число дітей і підлітків, що не 'Працюють і не вчаться: їх більше одного мільйона. Одночасно

знизилася відповідальність школи і місцевих органів влади за відсівання з початкових класів, а матеріальне становище багатьох, сімей не дозволяє утримувати дітей і підлітків і тим більше забезпечувати їх підручниками і наочними приладдя, які неминуче стають платними.

У країні безпрецедентними в історії темпами проведена чекова приватизація. У власність приватних осіб передано 74 відсотка об'єктів малої приватизації. Акціоновано 9 тис. великих і середніх підприємств. Примарна можливість підвищити свій добробут шляхом вигідного обміну своїх ваучерів на акції прибуткових підприємств у більшої частини українців не реалізувалася. Зате проведена приватизація виправдала політичні чекання реформаторів цілком легальним, законним шляхом здійснити перехід державної власності в приватні руки і її нагромадження у відповідальних чи стратегічних власників.

Разом з цим відбувся стрімкий поділ суспільства на багатих і бідних, сформувалося стійке негативне ставлення до «нових українців». Суспільна думка про те, що основний спосіб розбагатіти пов'язаний з діяльністю, що суперечить закону і моралі, стало стійким стереотипом масової свідомості.

У нас протягом декількох років не публікується необхідна статистика, відсутня загальноприйнята методика розрахунку прожиткового мінімуму і його зв'язку з мінімальною зарплатою і пенсією. За логікою, мінімальна зарплата, пенсія повинні бути на рівні прожиткового мінімуму. За оцінками експертів, до 40 відсотків українського населення живуть за межею бідності. До «нових українців» відноситься приблизно 7-10 відсотків населення, вистачає тільки на харчування й одяг у 29 відсотків населення, тільки на харчування - у 45 відсотків населення і 20 відсотків узагалі не можуть себе прогодувати.

В результаті проведення економічних реформ йде стрімка соціальна поляризація, практично зник середній клас, гроші концентруються на одному полюсі, бідність - на іншому. Для характеристики ступеня соціального розшарування соціологи й економісти використовують такий показник, як співвідношення рівня доходів 10 відсотків людей з максимальними доходами і 10 відсотків людей з мінімальними доходами. Ці дані виглядають таким чином: у 1994 р. - 1:5; у 1998 р. - 1:16; у 2002 р. - 1:27. Чисельність населення з грошовими доходами нижче величини прожиткового мінімуму складає 23,8% від загальної чисельності населення.

Таким чином, в результаті реформування відносин розподілу в суспільстві відбувся, по суті, розкол на дві частини. Одна, менша за чисельністю, виступає за повну капіталізацію країни, а друга, велика.

НІ; створення соціально орієнтованої економіки зі змішаними Кормами власності, регульованою державою, сильною системою Кидального захисту населення.

кГ. Основа економічної поведінки людей в умовах ринкових

■перетворень полягає в тому, що люди більш заповзятливі, ініціативні Еочуть, Щоб їх праця оплачувалася гідно, можливо, у відповідності зі Кіандартами розвинутих країн. Але треба мати на увазі, що, чим Іищадніше людині, соціальній чи етнічній групі утвердитися, Ьрзбагатіти, тим більше імовірність, що частина її представників буде іїикористовувати для цього протиправні шляхи і методи. Ця теза діє Цаа рівні соціологічного закону. Результати перехідного періоду Іцавжди і скрізь ті самі: криміналізація бізнесу, ріст злочинності, їроціальна дезинтеграція суспільства.

Е&4.3. Основні соціологічні підходи до дослідження Ийеханіімів розподілу

ї&^: При вивченні соціальних проблем селянства варто

Враховувати специфіку відносин розподілу на селі, форми власності
щц основний засіб виробництва - землю. У кожній країні питання про
Иібрму власності на землю зважується, у першу чергу, на основі
Всторичних традицій, специфіки національного розвитку. В Україні,
ріка довгий час перебувала в складі Російської імперії, а потім СРСР,
[обереглася колективістська меншість, в результаті чого селяни вперто
Наймаються, за рідким виключенням, за колективні форми.
Ш- Крім того, варто визначитися, про яку землю мова йде.

Щілянки, віддані під будівництво промислових підприємств, Індивідуального житла, дач. гаражів, для організації селянських Господарств, уже знаходяться в приватній власності, приватизовані. іОтже, мова йде про сільськогосподарські угіддя, про право приватної Власності на ці землі.

Р Для нашої країни найбільш придатною є така форма

Ириватної власності на сільськогосподарські землі, що дозволяла б Рфтіувати їх у держави, але без права зміни цільового використання. Шоки, в умовах економічної нестабільності, корумпованості українського чиновництва, дозвіл вільної купівлі-продажу землі може Рфизвести тільки до спекуляції, до того, що земля стане формою ^Іїбереження накопичених грошей тощо.

Р* Питання розподільчих відносин традиційно присутні

^Практично у всіх анкетах: середня зарплата, середній доход на члена Шм'ї, задоволеність отримуваною зарплатою, джерела доходів тощо.,^ тонкощі пов'язані з традиціями, психологією. Наприклад,; Преміювання в трудовому колективі. Традиційно усі звикли, що ^Премія - це постійна надбавка до зарплати і практично однакова для

усіх. Але внесок людей у загальну справу завжди різний, треба мати велику мужність, щоб сказати цю правду і розділити премію за реальним внеском, Особливо важке це завдання в колективі працівників, зайнятих інтелектуальною працею, де утруднена оцінка індивідуального внеску. Важливо з'ясувати індивідуальне відношення працівників до різних форм матеріального і морального стимулювання. Наприклад, жінки віддають перевагу коштовному подарунку, безкоштовній путівці, а чоловіки - грошам.

Підходи до зарплати в нашому суспільстві склалися в 30-і рр. XX ст., коли пріоритет був відданий нагромадженню. Якщо для нормального розвитку фонд нагромадження повинен бути в межах 10-20 відсотків, то в СРСР він досягав 40-45 відсотків національного доходу. Зарплата в цих умовах була орієнтована на забезпечення прожиткового мінімуму. Що ж стосується оплати праці в сільському господарстві, то вона тут десятиліттями не досягала навіть прожиткового мінімуму. При цьому варто підкреслити, що деякі намагаються видавати за соціальні завоювання те, що насправді було винаходом командно-адміністративної системи управління. Дешеве житло - але при цьому відбувалася прив'язка до місця проживання і роботи. Пільгова путівка - але її отримання вимагало слухняності, ретельності і членства в профспілці.

Відомо, що сильний перерозподіл бюджету, фондів на користь столичних міст, закритих міст військово-промислового комплексу вело до сильних соціальних відмінностей, підсилювало міграцію населення. Для регулювання міграції, обмеження росту населення столиць треба було ввести спеціальний інститут прописки.

Усе це і багато чого іншого варто віднести до наших національних особливостей, які пояснюються деформуванням розподільчих відносин у країні.

Специфічними дослідженнями соціології споживання є добір респондентів, які за завданням статистичних організацій ведуть повний облік своїх доходів і витрат, визначення параметрів раціонального споживчого кошика промислових і продовольчих товарів.

У нових соціально-економічних умовах виникли нові питання для соціологічних досліджень, наприклад, індексація зарплати й інших виплат населенню, компенсаційні виплати для соціального захисту малозабезпечених груп населення, податкова політика тощо. Багато хто з них знаходяться на стику соціології, економіки і соціальної психології, хоча соціологічне дослідження проблем розподільчих відносин, як ми відзначили, має свою специфіку.

Еи. Соціологічний аналіз соціального конфлікту

І Соціологія соціального конфлікту - новий для вітчизняної

«Соціології напрям. Насамперед тому, що раніше вкрай ідеологізована ■Вітчизняна наука сповідала теорію неантагоністичного, безконфліктного розвитку, соціально-політичної єдності суспільства. І9розуміло, соціальні конфлікти аж до збройних повстань мали місце, К(піе інформація про них ретельно приховувалася, а їх лідери [йроходили по відомству політичної поліції. Наприклад, події в | Новочеркаську в 1962 р.

Ь 3 початку 90-х рр. XX ст. страйки, голодування,

?; міжнаціональні зіткнення і навіть збройні повстання стали для Іцашого суспільства звичним явищем, і для їх осмислення Цйриходиться звертатися до західних авторів, де соціологія рібціального конфлікту - давній і відносно розвинутий науковий ІЙапрямок.

Р Традиції вивчення соціальних конфліктів започатковуються з

ІІаких імен, як К.Маркс, Ф.Енгельс, Г.Зіммель, М.Вебер. Поняття асоціальний конфлікт» введено в науковий оборот, Г.Зіммелем, Ерімецьким філософом і соціологом, який саме так назвав свою працю, Шидану в першій чверті XX ст.

І Основні поняття, використовувані західними соціологами

|Йпя визначення соціального конфлікту. - «індустріальний конфлікт»,
| «соціальна напруга», управління конфліктом», «страйк».
р Методологічною основою для пояснення соціального

І конфлікту є кілька наукових парадигм.

І-' Соціально-біологічна парадигма, яка виходить з того, що

Іконфлікт і боротьба властиві всьому живому. Прихильники цього
шапряму спираються на вчення Ч. Дарвіна про природний добір і
ІВиводять з нього ідею природної агресивності людини й окремих
Йруп, що і знаходить своє вираження в соціальних конфліктах.
Р' При цьому виділяють такі види агресивності:

|,'^: • територіальна агресія (наприклад, групи підлітків);

І • агресія домінування;

[■; • сексуальна агресія і т.п.

? Аналоги в живій природі - мисливський район хижака,

|утвердження найсильнішої особи в ієрархії зграї приматів тощо.
Р Соціально-психологічна парадигма пояснює соціальні

^Конфлікти соціально-психологічними мотивами, за допомогою теорії | напруженості.

\ Типові риси урбанізованого суспільства: перенаселеність,

. скупченість, соціальна несправедливість, нерівність, нестабільність,

складність соціальних організацій - призводять до виникнення

І 375

соціально-психологічної напруги в багатьох людей. Поступово накопичуючись, вона виливається в групові вибухи агресії. Особливо це характерно для міжнаціональних конфліктів.

Представники марксистського підходу вважають, що соціальні конфлікти відтворюються визначеною соціальною структурою суспільства. Існування різних класів, їх нерівне становище - основа перманентного соціального конфлікту, що виявляється в різних формах боротьби. Наслідуючи цій логіці, необхідно створити безкласове суспільство. Виходить, сам розвиток суспільства здійснюється через конфлікти, що стають «повитухою історії». К.Маркс, В.Ленін, Мао Цзедун, Г.Маркузе - співавтори цієї точки зору.

Діалектична теорія конфлікту бере початок з праць, Г.Гегеля, Г.Зіммеля. Соціальний конфлікт функціональний для будь-якої суспільної системи, він - продукт її функціонування. На противагу теорії насильства тут конфлікт представляється творчим.

М.Зіммель вважав, що конфлікт очищає, він притаманний усім рівням соціальної системи і не може вважатися відхиленням. Результат соціальних конфліктів - зростаюча гармонія в суспільстві. Будь-який соціальний конфлікт висвічує проблеми, показує шляху їх вирішення, створює умови для змін, є тим парником, де вони виростають.

Конфлікти будь-якого рівня підвищують енергію соціальних груп, підсилюють мотивацію, установки на дозвіл причин конфлікту, згуртованість соціальних груп, колективів, роблять життя більш цікавим, що інтригує. І, нарешті, конфлікти підвищують якість прийнятих рішень, тому що при відмінностях, гострих конфліктних ситуаціях рішення продумуються більш ретельно.

Особливе місце серед методологічних підходів до вирішення соціальних конфліктів займають погляди індійського суспільного діяча М.Ганді. Основна ідея Ганді - переорієнтація фокуса боротьби від особистостей до принципів. Він запропонував десять основних принципів ведення боротьби чи вирішення соціального конфлікту, які полягають у такому:

• Не уникай конфронтації.

• Будь відкритим до спілкування.

• Знаходь рішення і швидко рухайся до нього.

• Відносься до свого опонента, супротивника як до
потенційного союзника.

• Не спалюй мости.

• Вибирай тактику, що відповідає цілям.

• Будь гнучким.

• Умій вигравати час.

Р. • Приймай зважені рішення.

§■■ • Будь дисциплінованим.

■:- • Знай, коли треба зупинитися.

Ще раз підкреслимо, що в нашому минулому наскрізь ідеологізованому суспільстві до конфліктів зверталися лише тоді, коли це було потрібно вождям. Наприклад, теза, Й. Сталіна про загострення класової боротьби, теорія пролетарської культурної революції, Мао були використані для усунення політичних супротивників, для розв'язання масових репресій. Тому в нас поки немає і надійного наукового обґрунтування шляхів управління, врегулювання тепер уже досить масових соціальних конфліктів. Соціальний конфлікт, регульований законом, - одне з переваг демократичного устрою суспільства.

У соціологічному дослідженні соціального конфлікту можна виділити такі сфери:

• Міжособистісні конфлікти в процесі спільної
діяльності. їх джерело - неадекватна самооцінка особистості і
міжособистісних відносин.

• Трудові конфлікти. Вони можуть бути
міжособистісними, груповими, організаційними. Базуються трудові
конфлікти на протилежності інтересів і цілей, зв'язаних із
професійною діяльністю. Трудові конфлікти або сприяють
збереженню існуючої соціально-економічної системи, або сприяють її
руйнуванню.

• Конфлікти серед різних соціальних верств. Вони
пов'язані з наростаючою соціальною диференціацією суспільства,
Соціальною нерівністю.

• Міжнаціональні конфлікти.

7.5.1. Типологія соціальних конфліктів

Соціальний конфлікт можна визначити як силовий динамічний вплив, здійснюваний двома або великим числом індивідів (чи соціальних груп), на основі дійсної чи помилкової відмінності інтересів, недостачі ресурсів. Виниклий конфлікт важко зупинити. Це пояснюється тим, що конфлікт має кумулятивну природу, тобто кожна агресивна дія приводить до відповідної дії, причому часто більш сильної, ніж первісна. Конфлікт загострюється і захоплює усе більше людей.

Тепер варто розібратися в деяких складових соціального конфлікту. Будь-яке втручання, що створює перешкоду в задоволенні Потреб індивіда чи соціальної групи, можна назвати блокадою. З Появою блокади від людини чи соціальної групи вимагаються переоцінка ситуації, відмовлення від бажаної потреби чи постановка

нової мети, прийняття нового плану дій. Ситуація блокування - це завжди деякий первісний неспокій різного ступеня інтенсивності (від легкого здивування до шоку), а потім спонукання до нових дій, пошук обхідних шляхів. Зустріч людини чи соціальної групи з нездоланною перешкодою у задоволенні бажаної потреби викликає фрустрацію.

Реакція на фрустрацію може розвиватися двома варіантами: відступ від намічених цілей або агресія. Агресивна поведінка може бути спрямована на іншу людину, групу людей. З цього моменту, власне, і починається соціальний конфлікт.

Однак далеко не будь-який стан фрустрації і викликана нею емоційна напруга призводять до соціального конфлікту. Емоційна напруга, пов'язана з незадоволеними потребами, повинна перейти деяку межу, за якою агресія виступає у формі спрямованої соціальної дії. Ця межа визначається станом суспільного страху, авторитетом владних структур, культурними нормами, дією соціальних інститутів. Якщо в суспільстві чи соціальній групі відбуваються процеси дезорганізації, знижуються авторитет і ефективність дій соціальних інститутів, то учасники соціального конфлікту легко переходять грань, що відокремлює їх від самого конфлікту. Можна виділити прості і складні форми соціального конфлікту.

Прості форми соціального конфлікту

Бойкот - повне чи часткове відмовлення від дій, що служать інтересам конкуруючих чи протиборчих груп. Виділяють політичний, економічний бойкоти.

Саботаж - форма боротьби, пов'язана зі свідомими, найчастіше потайливими діями з метою нанесення збитку інтересам протиборчій стороні.

Цькування (переслідування) - форма боротьби, яка застосовується з метою послабити чи скомпрометувати супротивника. У цій формі реалізується наявна перевага над протиборчою стороною.

Словесна агресія - висування обвинувачень, образ, поширення дезінформації з метою дискредитації супротивника в очах суспільної думки. Часто ця форма конфлікту реалізується через «брудну» пропаганду.

Фізична агресія - напади, бійки, убивства, терористичні акти, збройна боротьба.

Складні форми соціального конфлікту

Складні форми прояву соціального конфлікту, як правило, являють собою переплетення декількох простих форм.

і: Суспільний протест - будь-які публічні дії, шо виражають

Гяесхвалення. Може виявлятися у формі масової цивільної непокори, мітингів, демонстрацій, загальнонаціональних страйків.

Бунт - масові стихійні виступи, як правило, агресивні і відносно короткочасні.

Соціальна революція, громадянська війна - форма соціального конфлікту, спрямована на корінну зміну суспільно-політичного порядку.

Для розуміння соціального конфлікту важливо мати уявлення Про причини і форми вираження соціальної напруги в суспільстві, соціальній групі. Соціальна напруга - індикатор соціальної кризи, наростаючого конфлікту.

Можна виділити такі ознаки соціальної напруги:
; • поширення невдоволення в самих широких верствах

населення сформованим становищем справ;

• утрата довіри до влади, керівників;

• песимістичні оцінки майбутнього;

• непевність у завтрашньому дні.

::. Виникає атмосфера психічного занепокоєння, емоційного

збудження. Такі настрої виявляються в деяких масових діях: ажіотажний попит, скупка товарів, міграція, активізація діяльності суспільних рухів і політичних партій і деяких інших.

Таким чином, соціальна напруга - це психологічний стан значних соціальних груп, свого роду групові емоції. В основі напруги лежить невдоволеність людей своїм становищем.

Але, з іншого боку, соціальна напруга може підтримувати і

високий тонус у суспільстві, спонукає деякі соціальні групи до

активних дій, до пошуків рішень складних проблем. У цьому плані

соціальну напругу можна порівняти з натягом струн на музичному

: інструменті. Не натягнеш - немає музики, перетягнеш - лопнуть.

Існує безліч різних типологій соціальних конфліктів. Якщо спиратися на висновки Г.Зіммеля, усі конфлікти можна поділити на реалістичні (породжуються об'єктивними обставинами) і Нереалістичні (характеризуються перевагою емоцій). А.Рапопорт, утверджуючи, що неможливо всі конфлікти підігнати під одну схему, Виділяє три основних види конфлікту: війна («сутичка»), суперечки («дебати») та ігри. Усі конфлікти можуть бути підрозділені на конструктивні (функціональні) і деструктивні (дисфункціональні), на Позитивні і негативні, антагонічні і компромісні.

Ті чи інші типи і види конфліктів по-різному виявляються в різних суспільствах.

7.5.2. Страйк як форма соціального конфлікту

Ми розглянемо найбільш розповсюджену форму соціального конфлікту - страйк у трудовому колективі.

Страйк - це колективна і повна відмова від роботи групи людей з метою тиску на адміністрацію підприємства, органи влади. Страйк - завжди протест низів, навіть у тому випадку, якщо він спровокований діями політичних чи господарських керівників.

Класифікація страйків:

• офіційні і неофіційні (неофіційними є ті, про які
умовчують, не включають у статистику - за деякими оцінками їх до
90 відсотків);

• законні і незаконні. Відомо, що в ряді галузей економіки і
управління будь-які страйки заборонені законом.

Символічні страйки носять короткостроковий характер і використовуються для своєрідної перевірки готовності колективу, соціальної групи до рішучих дій. Це в якомусь ступені демонстрація рішучості йти на серйозне загострення відносин.

При часткових страйках страйкує якась частина колективу, пов'язана єдиним технологічним ланцюжком. Наприклад, шахта добуває вугілля, але не відвантажує його споживачам.

Пульсуючий страйк - коли зупиняють роботи по черзі колективи, зв'язані загальним технологічним ланцюжком. Своєрідною формою страйку може бути зниження темпів роботи, робота строго за правилами, невихід на роботу, страйк через звільнення, окупаційний страйк, страйк навпаки.

За масштабом страйки можна класифікувати як:

• одиночні, коли повідомляє страйк один виробничий
колектив;

• галузеві;

• загальнонаціональні.

7. 5.3. Фази і стадії соціального конфлікту

Звичайно, усі соціальні конфлікти не можна підігнати під єдину універсальну схему. Є конфлікти типу сутички, де можна розраховувати тільки на перемогу, конфлікти типу дебатів, де можливі суперечки, маневри, обидві сторони можуть розраховувати на компроміс. Є конфлікти типу гри, де сторони діють у рамках одних правил тощо.

Після типології соціальних конфліктів варто розглянути стадії, фази конфлікту, що дає основу для пошуку способів регулювання.

Зародження конфлікту - латентна стадія, часто навіть непомітна для зовнішнього спостерігача. Дії розвиваються на

Ійоціально-психологічному рівні - розмови на кухні, роздягальнях.

Ірозвиток цієї фази можна відслідковувати за деякими непрямими

^ознаками (ріст числа звільнень, прогулів).

Жоден соціальний конфлікт не виникає миттєво. Соціальна напруга, емоційне роздратування накопичуються протягом якогось часу, і передконфліктна стадія може бути розтягнутою.

Характерною рисою соціального конфлікту є наявність об'єкта конфлікту, володіння яким зв'язане з фрустрацією суб'єктів, цю втягуються в соціальний конфлікт.

Передконфліктна стадія - це період, коли конфліктуючі сторони оцінюють свої ресурсні можливості. До таких ресурсів відносяться матеріальні цінності, за допомогою яких можна впливати на протилежну сторону; інформація; влада; зв'язку; союзники, на підтримку яких можна розраховувати.

Спочатку учасники конфлікту шукають шляхи досягнення цілей без впливу на сторону, що суперничає. Коли такі спроби виявляються марними, індивід, колектив, соціальна група визначають об'єкт, що заважає досягненню цілей, ступінь його провини, ступінь можливої протидії. Цей момент у передконфліктній стадії називається ідентифікацією.

Бувають ситуації, коли причина фрустрації прихована і її важко ідентифікувати. Тоді можливий вибір об'єкта для соціального конфлікту, що не має відношення до блокування потреби, тобто відбувається помилкова ідентифікація. Іноді помилкова ідентифікація створюється штучно з метою відволікання уваги від справжнього джерела фрустрації, соціальної напруги. У складному переплетенні соціального життя досвідчені політики досить часто випускають пару соціальної напруги, створюючи помилкові об'єкти фрустрації. Наприклад, керівник підприємства, не вміючи розумно розпорядитися фінансовими ресурсами, пояснює невиплату заробітної плати діями центрального уряду.

Передконфліктна стадія характеризується також виробленням кожною з конфліктуючих сторін сценарію чи навіть декількох сценаріїв своїх дій, вибором способів впливу на рротиборчу сторону. Передконфліктна стадія представляє науковий і практичний інтерес для керівників, соціологів, оскільки при правильному виборі стратегії, способів впливу на учасників можна ^гасити виникаючі конфлікти чи, навпаки, їх роздувати, використовуючи визначені політичні чи інші завдання.

їніціюючою є стадія, на якій відбувається подія, що грає 'Роль спускового гачка. Вона змушує сторони почати діяти відкрито й активно. Це можуть бути словесні суперечки, мітинги, депутації,

. голодування, пікети, економічні санкції і навіть фізичний вплив тощо.

; 381

Іноді дії учасників конфлікту можуть носити і прихований характер, коли суперники намагаються обдурити, залякати один одного.

За своїм змістом соціальні конфлікти поділяються на раціональні й емоційні, хоча на практиці важко відокремити одне від іншого. Коли конфлікт протікає в раціональній формі, те його учасники не переходять на особистісний рівень, не прагнуть формувати у своїй свідомості образ ворога. Повага до суперника, визнання за ним права на частку істини, уміння ввійти в його становище - характерні ознаки раціональних за своїм характером конфліктів.

Однак найчастіше в ході конфліктних взаємодій агресія його учасників переноситься з причини конфлікту на особистості, формується ворожість і навіть ненависть до суперників. Так, під час міжнаціональних конфліктів створюється образ чужої нації, як правило, некультурної, жорстокої, що володіє тільки поганими рисами, причому цей образ поширюється на всю націю без винятку.

Розвиток емоційних конфліктів непередбачуваний, і в більшості випадків вони важко керовані, тому бажання деяких керівників у своїх цілях штучно викликати конфлікт для вирішення конфліктної ситуації загрожує серйозними наслідками, тому що конфлікт можна контролювати до певної межі.

Пікова стадія - критична крапка конфлікту, етап, коли взаємодії між конфліктуючими сторонами досягають максимальної гостроти і сили. Важливо уміти визначити проходження цієї крапки, тому що після цього ситуація найбільшою мірою піддається керуванню. І в той самий час втручання в конфлікт на піковій крапці безглузде і навіть небезпечне.

Після проходження критичної крапки можливо кілька сценаріїв розвитку конфлікту:

• руйнування ядра страйку і перехід до згасання
конфлікту, але можливе формування нового ядра і нова ескалація;

• досягнення компромісу як результат переговорів;

• ескалюючиіі варіант перетворення страйку в
трагічну, тупикову за своїм змістом, коли необхідний пошук
альтернатив, нових позицій конфліктуючих сторін. В іншому варіанті
- голодування, погроми, дії бойовиків, руйнування устаткування.

Згасання конфлікту пов'язане або з вичерпанням ресурсів однієї зі сторін, або з досягненням угоди. Якщо конфлікт - силова взаємодія, то участь у конфлікті вимагає наявності деякої сили, способу впливу на суперника на протилежну сторону.

Під силою розуміється потенціал соціальної групи, яка своєю дією чи погрозою дії може змусити іншу соціальну групу уступити, задовольнити вимоги.

Серед основних джерел такої сили можна виділити:

• формальну владу;

• контроль над дефіцитними ресурсами (фінанси,
контроль над інформацією, процесами прийняття рішень, контроль
над технологією). Положення авіадиспетчерів у цивільній авіації,
шахтарів, енергетиків у зимовий опалювальний період тощо.

Потенціал окремої соціальної групи складається з особистісного, соціального потенціалу, фінансових ресурсів, економічного потенціалу, технологічного потенціалу, ресурсів часу і деяких інших факторів.

До зовнішніх ресурсів конфліктуючих сторін можна віднести: природне середовище, зв'язки із засобами масової інформації, політичні (суд, правоохоронні органи), можливі союзники тощо. Природно, що зовнішні ресурси можуть працювати на одну зі сторін конфлікту, і тоді вона отримує перевагу.

Звичайно, кожною зі сторін конфлікту рухають визначені соціальні інтереси, які виражаються в меті, потребах, політиці. Інтереси' можуть бути дійсними, реальними і неадекватними -завищеними, гіпотетичними (надуманими), трансльованими, тобто не є інтересами даної групи, а такими, що представляють інтереси інших соціальних груп.

Інтереси соціальної групи виражаються під час конфлікту у певних вимогах. Це можуть бути вимоги про виплату заборгованості по зарплаті чи її підвищенні, суперечки про межі відповідальності, питання зайнятості і переміщень по роботі, акції на підтримку інших колективів чи соціальних груп. Крім того, конфліктна ситуація вбирає в себе всю сукупність умов і причин, що передують їй. У конфлікті розряджаються протиріччя, що нагромадилися в соціальній організації, їх можна порівняти з розрядом блискавки, яка вбирає в себе всю накопичену енергію.

7.5.4. Шляхи і способи регулювання соціальних конфліктів

Шляхи і способи регулювання соціальних конфліктів залежать від особливостей їх виникнення і протікання. П. Сорокін ісправедливо вказував на зв'язок конфлікту з задоволенням потреб ^щодей. На його думку, джерело конфліктів лежить у придушенні разових потреб людей, без яких вони не можуть існувати. Шасамперед, потреба в їжі, одязі, житлі, самозбереженні, ^самовираженні. При цьому важливі не тільки самі ці потреби, але й;.?асоби їх задоволення, доступ до відповідних видів діяльності, який ^обумовлений соціальною організацією суспільства.

У цьому зв'язку визначення шляхів регулювання конфліктів повинно грунтуватися на знанні пріоритетних потреб, інтересів і цілей людей у ті чи інші періоди розвитку суспільства.

Найкращий спосіб регулювання соціального конфлікту -його попередження, уміння діяти превентивно. Треба знати і вміти спостерігати за такими явищами, які можна було б назвати індикаторами конфлікту. Серед них: непокора, напруженість, невдоволення співробітників, зниження основних показників виробничої діяльності, збільшення числа скарг, невиходів на роботу, порушень дисципліни, звільнень.

У виробничому колективі можна впроваджувати спеціальні механізми відстеження таких соціальних індикаторів. Наприклад, у Японії для цієї мети використовують гуртки якості, служби уваги, робочого настрою, телефон довіри і навіть гумовий манекен адміністратора.

В умовах наростання соціальної напруги знання її індикаторів дозволяє вміло не давати приводу для інциденту, з якого починається конфлікт. Як інцидент можуть виступати такі обставини, як різка зміна зовнішньої ситуації, що провокують дії однієї з конфліктуючих сторін, виникнення спірних ситуацій. Найчастіше як інцидент виступають непродумані дії адміністрації, зв'язані з нововведеннями, невдалими кадровими рішеннями.

До інциденту керівництво може займати різні позиції:

• не почувати напруженості, реагувати в звичайному стилі,
тим самим наближаючи конфлікт;

• усвідомлювати ситуацію, але відповідати неадекватно;

• займати позицію невтручання.

Після інциденту, з якого починається соціальний конфлікт, можливі різні варіанти поведінки:

• розгубленість і бездіяльність (страусина політика);

• агресивна позиція;

• солідарність і навіть керівництво страйком;

• подачки страйкуючим;

• вплив через неформальних лідерів.

Головне полягає в тому, втрачений чи ні з боку адміністрації контроль за розвитком подій. В активній, піковій стадії конфлікту відбуваються диференціація й інтеграція учасників конфлікту навколо висунутих вимог.

Це стосується і лідерів, і рядових учасників конфлікту. Конфлікт - це майже завжди боротьба лідерів протилежних сторін. Перемагає той, хто сильніший і розумніший. Тут простоять дві тенденції. З одного боку, прагнення зруйнувати страйк будь-якими способами. Носіями цієї лінії виступають адміністрація, часто -

ь«фспілкові структури. З іншого боку, прагнення лідерів конфлікту з ЕГяьШОЮ результативністю реалізувати поставлені цілі, задачі. Ц^частіше це створення особливих органів управління поза ■«едиційними структурами, наприклад, страйкових комітетів. У нас

|ки мало лідерів робочого руху - це неминучий результат

Еалітарної системи.

Для управління соціальним конфліктом надзвичайно важливе

рткіння вести переговори, адже в кінцевому рахунку обидві

юнфліктуючі сторони зацікавлені в досягненні компромісу. У процесі ведення переговорів можна виділити:

• підготовчу фазу, первісний вибір позиції;

• пошукову фазу;

• фінальну фазу.

Західні соціологи розробили кілька принципів, що цопомагають лідерам вести переговори в процесі вирішення юціального конфлікту.

Найважливіші серед них:

• переговори починаються з конструктивного визначення
проблеми;

• сторони, що беруть участь, повинні розуміти одна одну;

• довгострокові рішення базуються на інтересах, а не
позиціях;

• переговори повинні бути гнучкими.

Крім того, існує кілька правил ведення переговорів при вирішенні соціального конфлікту.

Правило вислуховування. Треба уважно вислуховувати /сіх під час переговорів. Не переривати виступаючих ні при будь-Йких обставинах ні репліками, ні вигуками.

Правило рівності. При будь-якому розкладі сил, при будь-
ікій ієрархії на переговорах сторони розмішаються так, щоб
підкреслити рівність. Ніякої влади посади, тільки влада авторитету.
' Дуже важливі уміння викладати аргументовано, у міру

Шоційно свою точку зору; вільно розкріпачено поводитися. Зрозуміло, не доходячи до базікання, безтурботності, Шапкозакидання.

¹ Процедурне правило. Необхідно дотримувати порядок

Роботи, регламент, черговість повідомлень, залучення консультантів, Юристів.

Правило безоцінних суджень. Варто відмовитися від слів, рю несуть негативний відтінок стосовно опонента.

Правило переговорного приміщення. Переговори вести Тільки не в кабінеті начальника. Необхідно відносно нейтральне, спеціально обладнане приміщення.

Для нашого суспільства характерне наростання конфліктності. Міграція населення, інфляція, ріст безробіття - усе ц_е обіцяє нам нелегке і конфліктне майбутнє. Важливо накопичувати досвід цивілізованого рішення соціальних конфліктів. Уміння керувати ситуацією, знаходити компроміси - необхідна якість для соціолога, менеджера, соціального працівника, тим більше керівника політичного чи суспільного діяча.

Підсумки конфлікту визначаються за багатьма параметрами. Рух і вирішення локального конфлікту найчастіше не впливає на життя більшості населення. Глобальні, національні і міжнаціональні конфлікти відбиваються на долях мільйонів людей, знищують культурні цінності і виробничі потужності, несуть життя. Між цими крайніми формами конфлікту багато інших варіантів.

Соціальний конфлікт - складна соціальна взаємодія, змістом якого є процес розвитку і вирішення непримиренних протиріч, тобто таких, котрі неможливо вирішити без зміни основних умов і факторів взаємодії. З цього випливає - вирішення конфлікту вимагає змін у соціальному житті людей.

Разом з тим необхідно враховувати, що жодне суспільство ніколи не буває за всіма показниками тільки конфліктним. У будь-якому суспільстві, що навіть знаходиться в стані війни, спостерігається не тільки конфлікт, але й згода.

Консенсусологічний напрям у соціології розвивався такими відомими соціологами, як О.Конт, Е.Дюркгейм, Т.Парсонс, П.Сорокін та ін. Хоча слід зазначити, що в класичній соціології одними авторами абсолютизувалася роль конфліктів у розвитку суспільства, іншими - роль згоди. У сучасній українській соціології спостерігається крен у бік розвитку конфліктології при недостатній увазі до соціальної згоди.

У розвитку соціальної згоди можна виділяти етапи, форми, досліджувати довжину і тривалість. Принципово важливо розрізняти ціннісну і функціонально-цільову згоду. Ціннісна згода - це характеристика стану і взаємодії між соціальними суб'єктами, що знаходились у єдності, які орієнтуються на близькі, співпадаючі цінності. Функціонально-цільова згода - це характеристика взаємозв'язку між соціальними суб'єктами, що знаходились у єдності, які мають загальні потреби, інтереси і мету, а також загальні уявлення про способи їх досягнення, закріплені в правових нормах. Функціонально-цільова згода - це завжди згода соціальних суб'єктів, що переслідують визначену мету.

Соціальна згода має багатофакторну детермінацію. її виникнення і розвиток залежить від багатьох умов і факторів,

Івдіально-економічного, соціально-політичного, суспільного і Іуховного характеру.

£,,. Згода і конфлікт - невід'ємні риси соціальної реальності. У

кожен окремий період свого існування суспільство характеризується Іізним ступенем виявлення згоди чи конфлікту між соціальними ^об'єктами, особливостями їх взаємопроникнення,

7.6. Соціально-територіальна організація суспільства

7.6.1. Місто як об'єкт соціологічного дослідження

У цьому параграфі мова йтиме про системи розселення -міста, села, регіони. Це теж соціальні спільності людей - тільки за територіальним типом. Вони також є об'єктами соціологічних досліджень. Під містом розуміється сконцентроване територіальне поселення людей, зайнятих різноманітними і неоднорідними видами трудової діяльності, зі специфічним способом життя. Місто -спільність, за своїми характеристиками значною мірою протилежна сільської. Наприклад, у патріархальному селі, та й у сучасному селі прийнято вітатися з кожною людиною, у тому числі й з незнайомою. А в місті, навпаки, вважається непристойним звертати увагу на незнайому людину. В селі проживає, як правило, кілька сотень людей, зайнятих в основному сільськогосподарською працею. Тут культурні традиції, трудові навички передаються від батька до сина, від матері до дочки. Усі жителі знають своїх сусідів, високий рівень конформізму, соціального контролю. Німецький соціолог, Ф. Теніс для характеристики сільської спільності людей запропонував концепцію гемайншафта - громади.

*'■ У містах навіть родичі найчастіше живуть досить далеко

■Йдин від одного, тут безліч професій і видів діяльності, щоденні Поїздки на роботу стають частиною способу життя, спостерігається рначна анонімність спілкування. За висловленням Ф.Теніса, міська ^поселенська спільність - це не громада, а швидше асоціація людей -рЬзельшафт. Тут на відміну від сільських поселень істотно нижчий етупінь соціального контролю за поведінкою людей. Рівень розлучень І' місті, наприклад, у п'ять разів вище, підліткова злочинність -Шіпово міська проблема. У міських умовах існує небезпека Йеренапруги людського мозку, і людина ніби входить у себе, рддаляється від інших. У містах більше людей, що страждають ^психічними розладами, незважаючи на кращі соціально-побутові ТІ'Мови і медичне обслуговування; нижча середня тривалість життя.

7.6.2. Місто як матеріальна основа життєдіяльності людини

Місто можна розглядати як матеріальну основу всієї життєдіяльності людини. Воно забезпечує все життя людини: від родильного будинку до цвинтаря. Місто - самодостатня система.

Перші міста виникли на зорі цивілізації 5-6 тис. років тому в долинах рік Тигру, Євфрату, Нілу як фортеці, військово-адміністративні центри. їх розміри і місце розташування визначалися можливостями доставки продуктів харчування. Саме тому міста в стародавні і середньовічні часи розвивалися майже завжди на берегах великих рік, на морських узбережжях. Фактично і життя сучасних міст багато в чому залежить від можливостей сільськогосподарського виробництва прилягаючого регіону.

Велике місто для нас завжди пов'язане з великою рікою: транспорт, джерело водопостачання, відтік каналізаційної води. До речі, є версія, що слово «Русь» пов'язане зі словом «русло». Слов'яни селилися по руслах рік.

Іншим фактором, що значною мірою визначає розміри і схеми розміщення міських поселень, є розвиток транспорту. З виникненням залізниць стала реалізуватися лінійна схема розміщення міст, вони змогли відірватися від великих водоймищ, а з появою автомобілів містобудування отримує сучасний вигляд, реалізуючи концентричну схему забудови, поділ на центральне місто і приміську зону.

Наступним обмежуючим фактором є відходи і сміття. У США ще наприкінці XIX ст. мерія Чикаго утримувала спеціальну череду свиней, яку випускали на вулиці перед світанком, і вони підбирали всі їстівні побутові відходи.

Якщо сучасних жителів міста попросити назвати найбільш важливі для життя міста машини і пристрої, то вони, без сумніву, вкажуть на автомобіль, комп'ютер, телефон. Але міста не можуть існувати і без тракторів, комбайнів, залізниць, сміттєзбиральних машин.

Міста - при всіх негативних проблемах їх розвитку - візитна картка сучасної цивілізації. У 1700 р. на планеті існувало всього 31 місто з населенням більш 100 тис, у 1800 - 65, у 1850 - 114, у 1900 -326, у 1950 - 670. В наш час таких міст нараховується більш 2 тисяч. Стрімке зростання міст спостерігається із середини XIX ст., а в нашій країні - з початком індустріалізації. Це знаходить своє відображення в динаміці міського і сільського населення. У 1926 р. у містах УРСР проживало всього 18 відсотків населення, до 1970 р. - 62 відсотка, до 1990 р. - 66 відсотків.

■г В Україні зараз міське населення складає майже /У) відсотків. Ь країнах Західної Європи число міського населення - 85-90 Іідсотків.

$■•. Доведено, що велика концентрація міського населення - це
•юорахунок у містобудівній політиці. Мільйонне місто ніяких
особливих переваг у порівнянні з містом у 250-500тисяч жителів не
і-ае, а от проблем екологічних, демографічних, транспортних,
фоціально-психологічних породжує досить. Чим більше місто, тим
^іаріше населення, нижча народжуваність, вища захворюваність,
більше розлучень і неповних сімей. Метро, музеї і театри не можуть
Компенсувати ці негативні наслідки зайвої концентрації населення.
₄і.. В цей час росте стурбованість фахівців із приводу

($екерованого росту надвеликих міст, агломерацій. У соціологічній
>&ітературі їх іноді називають раковими пухлинами планети. У США
^створено спеціальне міністерство житлового будівництва і міського
Розвитку, комітет із проблем міст при президенті США. Але в країнах
^розвинутими ринковими відносинами є такий могутній регулятор
Ямського розвитку, як висока ціна на землю у великих містах.
І У сучасну епоху основним фактором виникнення і розвитку

^ііст є промисловість. Але можуть бути й інші потреби суспільства,
^'являються міста науки, науково-виробничі, науково-
Цмеспериментальні центри, оздоровчо-курортні центри, міста-порти.
^ Сьогодні головним обмежувальним фактором розвитку міст є

Ькологія. Вона ж лежить в основі переходу від великих і надвеликих Ьііст до агломерацій, урбанізованих районів. Якість природного ■(ріередовища всі частіше стає пріоритетом при виборі місця «Іфоживання, визначає міграційні процеси.

Ш>.3. Типологія міст

§>>■ У соціології міста при організації практично будь-якого

Дослідження важливо мати уявлення про типологію міст, яка

Наснована на деяких ознаках.

Щ'^: Кожне місто виконує певні обов'язки в

рародногосподарському поділі праці, у кожного міста є своя

|іпеціалізація. Місто може виконувати одну чи кілька функцій, тобто

ІРуги монофункціональним чи поліфункціональним. У залежності від

рабору функцій формується відповідне соціальне і демографічне

і*ередовище. Серед монофункціональних міст зустрічаються міста з

ІІіереважно чоловічим або жіночим населенням, чи, як пишуть

^Соціологи, з незбалансованим демографічним складом населення.

* Залежно від виконуваних функцій можна виділити міста:

індустріальні центри; транспортні центри (порти, великі залізничні

вузли); наукові міста; курортні міста; адміністративні центри; міста, пов'язані з обслуговуванням сільськогосподарського виробництва.

За часом виникнення виділяють сформовані і нові міські поселення. У нових містах часто зустрічаються серйозні диспропорції, перекоси в соціальному, демографічному розвитку. Нові міста найчастіше формуються в районах нового промислового освоєння.

За чисельністю населення виділяють міста: малі, середні, великі, великі і надвеликі.

За складом міста України мають такі риси:

• Поширені монофункціональні міста, зайняті тільки
однією справою. Особливо численні вузькоспеціалізовані промислові
центри. Велика їх кількість створена в роки індустріалізації. Це часто
такі міста, які можна назвати поселеннями чи малими містами,
чисельністю до 100 тис. чоловік.

• Численні «сільські міста», що мають сільське
походження і сільську сутність. Розвиваючи міські функції, вони
зберігають і попередні сільські. Зберігаються сільські риси в забудові,
плануванні, способі життя жителів.

• На початок 2002 р. 14,2% від загальної кількості міст
нараховували менш 12 тис. жителів. На цей період і/5 частина малих
міст «недотягувала» до встановленого законодавством міського
критерію людності, хоча вони вважалися за статусом містами.

7.6.4. Соціологічні проблеми міста і села

Серед соціологічних проблем міста, прямо пов'язаних із селом, виділяється проблема міграції. Дві третини міського населення нашої країни — учорашні жителі сел. Мігранти із села й у місті тривалий час зберігають багато ознак сільського способу життя, відбувається руралізація - оселянення міст. Міщанином за способом життя важко стати вихідцю з традиційного села. Саме тому нові міста, населення яких складається значною мірою із сільських мігрантів, виділяються невисоким рівнем побутової культури, специфічним укладом повсякденного життя.

З іншого боку, із сільських поселень їде наймолодше, освічене населення, і виникають серйозні перекоси в розвитку сільських поселень і галузей економіки, зв'язаних з ними.

Великі міста ніби «обезлюднюють» навколишню територію. Є таке поняття, як ареал міста, тобто навколишня територія, на яку воно впливає. І чим більше місто, тим більший такий ареал.

Соціологи вивчають мотиви міграції населення із села в місто. За даними досліджень, на першому місці стоїть прагнення отримати професію; продовжити освіту (чверть опитаних): приблизно

Шщки ж опитаних указують на бажання поліпшити соціально-
Ейугові умови; приблизно по 12 відсотків - на сімейні обставини,
«агнення бути там, де більше молоді. На останньому місці
заходиться небажання займатися сільськогосподарською працею.
;■ При всій привабливості міського способу життя він поки

що дуже далекий від ідеалу: скупченість, безликість міського
аередовища, особливо в нових містах, поширення масової культури,
піст неблагополучних сімей, відхиляючої поведінки молоді. Усе
домітніше виявляються відчуженість людей, самітність. Не місто для
яюдини, а людина, точніше трудові ресурси, для міста.
■_с- Першими стали займатися проблемами міст закордонні

ооиіологи. Відповідно до теорії аноми, Еміля Дюркгейма і Луїса Арта, міста за своєю природою ворожі людським відносинам. Місто шунтує людини віддалятися від інших, знеособлене спілкування Поступово входить у звичку. Перші дослідження, що призвели до даких результатів, були проведені в Чикаго ще у 1930р. Кореляційні да'язки показали, що рівень психічних розладів вищий в тих районах, де не збалансований статевий склад населення, у сім'ях, де не було

радіо.

■і»-.,. За минулі десятиліття в соціології нагромадилося ще більше спостережень і висновків про несприятливий вплив на людину міського середовища. Однак сьогоднішня соціологія міста не тільки Накопичує такі факти, але і, спираючись на них, активно шукає шляхи поліпшення середовища проживання людини, удосконалення міських Поселень.

.&'■■■:■

Тіб.5. Типологія і спосіб життя сільських поселень

і' Село як предмет вивчення соціології

,> Село - слов'янське слово, означало селище, в якому

ІВаходився власник земель. На початку XX ст. селом вважалося #п>ське поселення, де була церква.

'< " Сільська поселенська спільнота протилежна місту за всіма
*Юновними характеристиками. Тут відносно низька територіальна
концентрація населення, переважне заняття людей
ЯІВЬськогосподарська праця, менший ступінь соціально-економічного
розвитку, невеликий набір видів трудової діяльності, велика
р>офесійна і соціальна однорідність населення.
^х Предметом соціологи села є основні закономірності його

Функціонування і розвитку, його соціально-економічна природа, проблеми демографічного і соціального відтворення населення, Апологія сільських поселень, спосіб життя населення, процеси *Ьрації.

Українські соціологи відзначають, що в останні роки міграційний обмін між містом і селом поступово вирівнюється і молс_е стати еквівалентним. У сільському населенні поступово знижується частка селянства і росте число інтелігенції, робітників, підприємців, представників інших соціальних груп. Процеси міжгосподарської кооперації, створення агропромислових комплексів сильно змінюють соціальну структуру сільських поселень. Збільшується прошарок фермерів, селян-одноосібників, орендарів.

За даними соціологів, у сільських поселеннях, особливо серед фермерів, стає більше кваліфікованих працівників, що мають середню спеціальну і вищу освіту. Це важливо відзначити тому, що десятиліттями становище складалося так, що сільські керівники не були зацікавлені в якісній середній освіті сільських підлітків, адже той, хто добре закінчував школу, їхав на навчання в місто. Той же, хто отримав слабенький атестат, йшов на ферми, у сільськогосподарські профтехучилища. Ці працівники мирилися з поганими умовами праці, не відмовлялися від брудної і важкої роботи. Але разом з тим серед них було в два-три рази більше порушників трудової дисципліни.

Основні відмінності сільського способу життя від міського укладу загальновідомі: менш розвинута і технічно оснащена праця, менша розмаїтість робочих місць і професій, сильна залежність від природнокліматичних умов, як правило, більш важкі умови праці. Для сільських поселень характерна велика злитість праці і побуту. Переважають соціально і національно однорідні сім'ї, немає міської анонімності спілкування. Дуже сильні суспільна думка, соціальний контроль, особливо з боку старшого покоління, традиції. Тут нижчий ритм життя, простіші форми спілкування, менше психологічних навантажень.

Деякі соціологи стверджують, що всі ці ознаки лише вказують на деяку нерозвиненість, ущербність сільського укладу життя. К.Маркс навіть писав про «ідіотизм сільського життя». Але з цим можна посперечатися: чи всі риси сільського укладу життя негативні?

Деякі сьогоднішні процеси розвитку міських і сільських поселень переконують, що майбутній уклад життя людей може стати результатом злиття кращих, привабливих рис і сільського, і міського способу життя. Він уже проглядається в урбанізованих регіонах Західної Європи і Північної Америки; нещільна забудова з перевагою індивідуальних будинків, але повним набором комунальних послуг, близькість до природи, гарні дороги, автомобілізація тощо. Бум садово-дачного будівництва в нашій країні також красномовно доводить цю тенденцію.

К-..-. Відмінність сучасного села в тому, що воно усе більше стає

Жде тільки аграрним. Це стосується тих регіонів, де розвинута

Квидобувна промисловість. Крім того, у селах проживають кілька

І мільйонів так званих маятникових мігрантів, що живуть у селі, а

І працюють у місті. Зрозуміло, що вони вносять своє забарвлення в

І життя села.

І Усі ці процеси привели до того, що зараз в Україні тільки

І половина сільського населення зайнята безпосередньо аграрною

| праиею. Деякі великі сільські населені пункти за рівнем благоустрою

І мало чим відрізняються від міських.

І У процесі колективізації нашу країну затопила гигантоманія.

І До початку 80-х рр. XX ст. на одне господарство приходилося 10

І населених пунктів. У селах почали будувати багатоквартирні

І будинки.

І В результаті відбувалися втрата почуття хазяїна,

І

яозселянення, без чого принципово неможлива висока ефективність
землеробської праці, та й сам повноцінний розвиток сільських
поселень.
ї Чому малі села оголосили безперспективними

(передбачалося з 1975 до 1990 р. скоротити число сіл втричі)? Так тому, що прагнули створити для селян нормальні умови праці і побуту. Але це означало, що до кожного села, кожної ферми треба прокласти дорогу з твердим покриттям, побудувати необхідні об'єкти соцкультпобуту: школи для десятка дітлахів, клуби для сотні жителів тощо. Звичайно, ні бюджет держави, ні тим більше господарств таких витрат не міг витримати. Де ж тоді вихід? Забудовувати центральні \ садиби, перспективні села, робити їх селищами міського типу, свого • роду міні-містами. У безперспективному селі закривали магазин, ■■ початкову школу і населення «видавлювали» на центральні садиби. У ■селах з'явилися багатоповерхові багатоквартирні будинки. А як за ^; таких умов господарювати, зберігати врожай?

'ф. На початку 60-х рр. XX ст. пустили під ніж особисті

:./Господарства селян, звели корів на великі тваринницькі комплекси. З

[цього часу з'явилися проблеми з продуктами, талони і картки, тому

/Що довелося забезпечувати продуктами харчування не тільки міське,

'; але і сільське населення. Апофеозом такої аграрної політики, в основі

;>якої лежали розселенські проблеми, можна вважати імпорт у СРСР

Озерна. Правий був У. Черчілль, який з цього приводу відмітив: «Треба

I^і 'бути геніальною людиною, щоб залишити СРСР без хліба».

£■■"■ Специфіка сільськогосподарського виробництва така, що

V»она вимагає рівномірного розселення, щоб освоювати

І; сільськогосподарські землі. У результаті непродуманої розселенської

% Політики зникли сотні тисяч сіл, випали з обороту мільйони гектарів

| 393

лугів, пасовищ, ріллі. За все це заплачено дорогою ціною. У будь-якій західній країні селянське, фермерське населення більш-менш рівномірне розміщується по всій території, освоюючи [ використовуючи кожен квадратний метр.

Таким чином, для соціолога село являє собою величезне поле
^: діяльності. Сучасні реформи роблять ще більш актуальними

І проблеми, пов'язані зі способом життя сільських поселень.

Типологія сільських поселень

Типологізація сільських поселень складніша через велику розмаїтість. Сільські населені пункти бувають різні: аграрні; індустріально-аграрні; аграрно-адміністративні.

Найважливіша ознака для типологізації - людність поселення. Виділяють дрібні, середні, великі сільські поселення.

Окремі райони країни сильно відрізняються за чисельністю сільських поселень. Більше всього дрібних поселень у Північному і Північно-Східному регіоні країни, багато хуторів через специфіку землекористування, селянських традицій; на другому місці -Північний Захід.

Типологію сільських поселень необхідно уважно аналізувати при організації соціологічних досліджень. Тільки на цій основі можна побудувати вибірку, яка буде репрезентативною, отримати достовірну соціологічну інформацію.

7.6.6. Урбанізація і системи розселення

Усі принципові зміни в загальній картині розселення, зміни способу життя людей можна назвати урбанізацією. Причому мова йде не тільки про міста, але й про сільське населення.

Урбанізація - глибоке якісне перетворення всієї системи розселення на основі розвитку промисловості, транспорту, засобів масової інформації, культурного і побутового обслуговування, поширення міського способу життя серед різних соціально-демографічних груп населення.

Вплив урбанізації настільки помітний і значний, що в західній соціології висунута концепція єдиного міського способу життя, теорія постміського суспільства, тобто інтеграція всіх основних соціальних груп населення в єдиному приміському співтоваристві. Відмежовуватись від них не потрібно. Просто рівень урбанізації, автомобілізації, засобів масової комунікації нашої країни на порядок відстає від розвинутих у цьому відношенні країн. Звідси і характер урбанізації, характер розселення. У нас довгий час спрацьовували ідеологічні догми: «автомобіль - розкіш», «заміський будинок відриває від основної роботи», «більше шести соток землі міській сім'ї не можна давати», «садовий будиночок не повинний

|«ти більш 25 кв. метрів і без грубного опалення». При цьому ще Стверджувалося про стирання граней між містом і селом. Для США, країн Західної Європи характерне більш вільне розселення людей, в ^дивідуальних будинках і обов'язково з ділянкою землі. Примітно, _що центри великих міст, у тому числі Лондона, Нью-Йорка, Вашингтона, заселяють незаможні, кольорове населення. Чим вищий соціальний статус людини чи соціальної групи, тим далі їозміщується житло від центральної частини міста. Щоправда, зараз позвивається своєрідний процес - знос старих будівель у центральних зайонах і забудова їх комфортним житлом типу готелів.

Тенденції урбанізації, що намітилися, відхід населення з великих міст, широке заміське будівництво, розвиток невеликих;ільських поселень нас очікує в найближчому майбутньому. Це їзкономірності урбаністичного процесу, закономірності розвитку учасної цивілізації, що призведе до формування нових систем розселення, нового, більш досконалого, укладу життя. Зрозуміло, що 5ез відповідних соціологічних досліджень неможливе наукове збгрунтування перспективного розвитку розселення, удосконалення ИІст і сіл, способу життя їх населення.

*..

7,7. Соціологія політики

7.7.1. Основні поняття політичної соціології

Весь спектр соціологічних питань політики в сучасній теорії
яастільки важливий, що з'явився термін політична соціологія. Це
кликий розділ науки, що поєднує теорії середнього рівня з приводу
всього комплексу проблем політичного життя, політичних відносин,
ІДже політика - це особливий вид регулювання соціального життя.
*> На певному етапі розвитку суспільства в результаті його

ІЮференціації виникає необхідність виділення політики в особливий Ійд соціального регулювання. її зміст полягає, головним чином, в Узгодженні інтересів різних соціальних груп, виробленні визначених Іфавил гри, обов'язкових для всіх громадян, контролі за їх Йнсонанням.

'$*■ Особливість політики як способу регулювання соціальних відносин виражається в тому, що з моменту зародження вона Шунтується на основі владних відносин: панування-підпорядкування, Управління-ви конання. Політична влада, на відміну від владних •ІЦносин у сім'ї, релігійній громаді, неформальному об'єднанні, Иеладається як право пануючої групи на здійснення загального керівництва і управління суспільством. Саме владні відносини Додають політиці форму соціальної взаємодії людей, що знаходяться ^в нерівному становищі і включених у політику навіть поза їх волею.

Влада чи близькість до влади є предметом особливих прагнень джерелом протистояння, боротьби. Адже вона надає величезні переваги тим, хто нею володіє. Вебер дав таке визначення влад_И; «Можливість для одного політичного діяча в даних умовах проводити власну волю, навіть всупереч опору».

Таким чином, сутність політичної соціології - питання про владу. З цих позицій розглядаються політична свідомість, політична діяльність, політична культура, політична система суспільства, проблеми політичних партій, політичних лідерів, легітимність влади, політичні системи.

У нашій країні інтерес до політичної соціології з'явився лише з початком перебудови. На Заході існують численні соціологічні центри, що вивчають ці проблеми. Дослідження політичного життя, соціологічні рейтинги, прогнози й публікація результатів так само звичні, як традиційні метеозведення погоди. У цій області спеціалізується велика кількість учених. У Мадридському університеті «Комплутенція» на факультеті політології і соціології займаються 12,5 тис. студентів.

Головним предметом дослідження для соціології політики є людина, громадянин як суб'єкт політичного життя, його різні соціально-політичні ролі: виборець, політичний лідер, парламентарій, лобіст, учасник мітингу, політичного руху тощо.

Хочемо ми цього чи ні, але політика в умовах демократизації суспільства стає долею багатьох людей. Саме слово «демократія» у перекладі з грецького означає «владу народу». Без участі більшості населення в політичному житті не можуть бути реалізовані демократичні принципи в організації суспільства, адже якщо більшість людей підтримує політичний курс, політичних лідерів, то політичне життя розвивається нормально. Усунення від політичного життя, спроби вирішувати політичні проблеми за спиною ні до чого гарного не призведуть, і наслідки можуть позначатися на житті суспільства десятиліттями. Наприклад, у сучасній Україні становлення демократичних інститутів відбувається дуже важко тому, що значна частина населення не має необхідних навичок, та й не відчуває особливого бажання брати участь у процесах демократизації суспільства.

У західній соціології іноді намагаються представити політичне життя як своєрідні ринкові відносини. Політична партія, політичний лідер пропонують населенню свою програму, теж свого роду товар, організують його рекламу і нерідко обманюють виборців порожніми обіцянками. А вони або купують цей товар, або ні, віддаючи свої голоси на виборах.

І Варто враховувати суперечливість розвитку політичного

Ілсяття, його діалектику. Якщо політичні домагання класу, партії, Г дідера збігаються з настроєм мас, реальностями історичного процесу, ^!- то політичні відносини розвиваються без значних суспільних

потрясінь. І чим менше узгоджуються політичні програми,

економічна і політична діяльність владних структур з об'єктивними; закономірностями розвитку, з очікуванням більшості населення, тим

більша імовірність колізій, політичних конфліктів і конфронтації.

За даними опитувань суспільної думки, українці не

довіряють жодному з діючих у країні інститутів влади. 50-

■ відсотковий рубіж недовіри населення перейшли: міліція, політичні
.партії, уряд, президент. Відбувається відчуження влади від народу,
що провокує правовий нігілізм і веде до соціальної конфронтації.

Дослідження показують зростаючу політичну напруженість в українському суспільстві. Можна використовувати висновки теорії управління, згідно з якими при 30 відсотках незадоволених, критично І налаштованих членів відповідної організації починається і.дезорганізація системи, при 50 відсотках настає криза і потім розвал.;' Зараз, як показують опитування, число незадоволених у нашому і' суспільстві наблизилося до цього рівня. Не задоволені своїм;: -здоров'ям - 51 відсоток опитаних, матеріальними доходами - 75 |.відсотків, розвитком подій в Україні - 77 відсотків. Турбують і; українців насамперед дві проблеми: дорожнеча життя - 58 відсотків і Р ріст злочинності - 50 відсотків.

■ Найважливіший напрям політичної соціології - вивчення
' політичної свідомості. Це дуже складний феномен, який не зводиться

до суми індивідуальних свідомостей, позицій людей. Настрій людей ^: (Змінюється, як погода. Ось чому хибні позиції людей, що мітингують. £,У цьому середовищі діють особливі психологічні механізми, легко і І ^швидко збуджуються емоції, створюється ситуація масового психозу. І _гДеякі люди навіть усупереч своїм переконанням можуть стати Ш пластиліном у руках умілих маніпуляторів.

|йк. Процес політизації суспільства і мас, досягши піка, не може

&овго знаходитися в такому стані. Наша країна вже пройшла пік, і
ірпостерігається різке зниження політичної активності. Це не так уже
ір*Ногано. У піковий період панують мітингова демократія, дух юрби.
|Ч. Ще одна особливість політики - її інституалізований

ї'. характер. Інституалізація є у всіх сферах життя, але тут вона;•; розвинута і регламентована стосовно особистості найбільше. ^Найбільше яскраво це виявляється в державній машині - основному '' '■■ політичному інституті.

7.7.2, Соціологічні аспекти державної влади

Політика, з погляду соціології, сфера соціальних відносин із приводу державної влади, її завоювання, утримання і використання. Поняття держави

Існує досить велика кількість понять держави. Як найбільше значущі теорії про сутність і виникнення держави назвемо такі: патріархальна теорія, органічна теорія, теорія насильства, теорія «суспільного договору», психологічна теорія, марксистське навчання про державу.

Відповідно до патріархальної теорії (Аристотель) держава виникає в результаті природного розвитку сім'ї спочатку в село, потім - у плем'я, а потім - у державу. Його лідер стоїть на чолі суспільства, як батько на чолі сім'ї.

Представники органічної теорії думали, що державу можна уподібнити особливій живій істоті, що має свій організм і самостійну волю. Воля держави виражається в законах і інших правових нормах.

Відповідно до теорії насильства, засновником якої є Л.Гумплович, держава виникає в результаті підкорення одного племені іншим. Для того щоб зберегти владу над переможеними, переможці створюють таку машину, як держава.

Представники теорії суспільного договору, Т.Гоббс і Ж.Руссо вважали, що держава виникає в результаті добровільного взаємного договору, укладеного між людьми, які проживають на певній території. Люди за допомогою договору створюють державу, мають однакові права, але при цьому громадяни передають державі частину своїх прав і своїх доходів. Держава повинна забезпечити їм безперешкодну реалізацію тієї частини прав, яка їй не передається.

Психологічна теорія (Ж.Гобино, Х.Чемберлен) говорить, що люди поділяються на два основних типи. До першого відносяться ті, кому за психічними якостями визначено панувати. Другий тип складають ті, хто за цією ж причиною має потребу в лідерах, керівниках.

Марксистське вчення представляє державу як організацію пануючого класу, призначену для захисту інтересів останнього, і головним чином, власності. Щоправда, згодом складається особлива верства державних чиновників, бюрократія, яка в інтересах збереження і розвитку держави може нав'язувати певні правила і панівному класу, у тому числі силою.

Типи політичних систем

Залежно від стану держави визначається тип політичної системи конкретного суспільства. Найчастіше як критерії для розрізнення держав з організації влади виступають форми правління,

ВИДИ політичного режиму, форми суспільного устрою і способи здійснення правових функцій.

1. За формою правління держави поділяються на монархії і
республіки.

Монархії у свою чергу можна розділити на: абсолютні і конституційні; парламентські і дуалістичні (сам монарх очолює уряд).

Республіки - це такі держави, які очолює особа чи колективний орган, що прийшли до влади в результаті виборів.

За способом організації і здійсненню влади розрізняються республіки: парламентські; і президентські.

У республіках з парламентською системою основна влада належить парламенту, а главі держави приділяється другорядна роль.

У президентських республіках президент і парламент паралельно здійснюють кожний свої визначені конституцією владні функції.

2. З погляду існуючого політичного режиму розрізняються
автократичні, тоталітарні і демократичні держави.

В автократичних державах велика частина населення не має ніяких прав і не може робити впливу на ведення державних

.справ. Державний апарат в автократіях залежить фактично від однієї людини.

Тоталітарний тип держави - продовження авторитарного типу, але з більш твердим контролем за всіма сферами життя суспільства. Для нього характерні найширше використання ідеології у всіх сферах життя суспільства, як правило, однопартійна система, контроль за засобами масової інформації, сильне втручання держави в економіку.

У демократичному типі політичної системи формуються різні галузі влади на основі вільного волевиявлення. За образним висловленням, У. Черчілля «демократія» - річ не дуже приємна, але

'нічого краще людство не придумало». У демократичному суспільстві

-їяюдська особистість, захист її прав стоять на першому місці.

*>< 3. З погляду форми державного устрою, що визначається

"«відносинами центральних і регіональних органів влади, держави

'поділяються на прості (унітарні) і складні.

'■ Унітарними державами є ті, у яких нецентральні

(регіональні) органи влади здійснюють владні функції від імені Центрального державного органа. їх рішення центральний орган може

■скасувати чи призупинити.

Складна держава характеризується таким відношенням між

-Центральними і регіональними органами влади, що означає

'Децентралізацію, поділ повноважень. Таким чином, складна держава, власне кажучи, складається з деякого числа складових його держав.

4. За способом створення розрізняються два основних типи держав: федерація і конфедерація.

Конфедерацію утворюють держави, що об'єдналися на основі міжнародного договору і мають спільні органи управління, що створили. Кожна з таких держав може вийти з конфедерації.

Федерація - складна держава, яку складають тісно пов'язані між собою державні утворення. Центральний уряд і інші органи управління в повному розумінні слова є джерелом державної влади. Його рішення обов'язкові для всіх членів федерації. Федерації можуть бути договірні і конституційні.

Зрозуміло, в екстремальних умовах роль держави може різко підсилюватися, наприклад, під час воєнних дій, стихійних лих. Але якщо таких умов немає, то це призведе до авторитаризму, істотному обмеженню демократичних прав і свобод.

На перший погляд, авторитарні державні механізми мають більшу ефективність в управлінні. Але такий тип державного управління руйнує механізми саморегулювання в економіці, громадському житті, і суспільство стає застійним, млявим, не здатним до динамічного розвитку. У цьому вся драма радянської системи, що на перших етапах показала свою певну ефективність, а потім зупинилася в розвитку. Але, з іншого боку, навряд чи виправдані спроби насадження західного типу демократичної системи у всіх країнах без винятку. Повинні враховуватися національні і політичні особливості тієї чи іншої країни, культура її народу.

Державна влада

Якщо розглядати політичне життя нашої країни, то можна помітити дивне сполучення: з одного боку, деякі соціальні групи, нагромадивши чесними і нечесними шляхами гроші, власність, рвуться до політичної влади, з іншого боку, інтелігенти, учорашня номенклатура, здобувши владу, прибирають до рук власність.

У радянській системі становище держави було серйозно деформоване. Однопартійна система привела фактично до того, що ця партія сама стала державною і підмінювала державу. За нормальною демократичною логікою партія проводить свої інтереси через державні структури. Висувається приваблива програма, проводяться демократичні вибори, і перемігша політична партія формує владні структури для реалізації своєї програми. Але політична діяльність -це завжди боротьба, у тому числі і зі своїми опонентами, опозицією. У радянській системі будь-яка можливість організованої опозиції була знищена в 20-30-і рр. XX ст. Але без опозиції політичне життя в демократичному суспільстві просто неможливе. Влада псує, абсолютна влада - псує абсолютно. О. Бальзак помітив: «Спиратися можна лише на те, що чинить опір».

Органи державної влади в радянській системі, власне кажучи, являли собою декоративне оформлення влади державної партії. При -іій умові, що керівники партії мали абсолютну владу. Складалася парадоксальна ситуація: там, де приймали рішення, не несли відповідальності за його наслідки, а там, де несли відповідальність, не мали права приймати рішення. Навіть нагородження Почесною грамотою, присвоєння почесного звання від імені державних органів спочатку розглядалися в партійних комітетах. Тріумфальні вибори нічого не вирішували.

Крок за кроком у міру зміцнення командно-адміністративної системи з компетенції держави вилучалися владні функції. У рамках КПРС була створена рівнобіжна структура управління країною, усіма сферами життя. Комуністична партія являла собою стрижень, на якому тримався весь СРСР. Забрали стрижень - і усе розсипалося.

З погляду сучасної науки, накопиченого досвіду, будь-яке суспільство може ефективно розвиватися тільки в тому випадку, якщо воно має такі відносно самостійні структури: цивільне суспільство, державну владу, матеріальне виробництво, ідеологію, культуру тощо.

В. Ленін говорив, що в основі будь-якої політики лежить економіка. Однак проблема в тому, що в основі радянської економіки лежала найчистішої води ідеологія, політика. Тільки колективне, суспільне, державне мало право на існування. У Китаї батько економічної реформи Ден Сяопін помітив: «Не має значення колір кішки, аби ловила мишей».

У демократичній системі в самій організації влади, владних структурах також потрібна відносна самостійність її окремих галузей. Зайва концентрація влади ні до чого гарного не призводить. Суспільна думка і практика довели необхідність виділення в ■> демократичній системі законодавчої, виконавчої і судової влади. Тільки при їх самостійності, незалежності можливе нормальне функціонування цивільного, демократичного суспільства і правової ідержави. У зворотному випадку процвітає «телефонне» право, їсуцільно і поруч порушуються права і свобода громадян. У нашій країні тільки починається процес просування до такого суспільства. |;Однак уже наявний колосальний перекіс убік виконавчої влади: вона сама організує вибори, підводить підсумки, формує президентську вертикаль влади. Представницькі органи не мають необхідних прав. Власне кажучи, в Україні розвивається авторитарний тип політичної системи.

Легітимність влади

Демократія як спосіб здійснення політичної влади припускає Правову рівність основних політичних інститутів, чіткий поділ їх ■функцій. Тільки демократія може забезпечувати легітимність

політичної влади. Поняття легітимності влади введено в соціологію М.Вебером. Першим її принципом є довірливе ставлення людей до влади, віра в її здатність вирішувати життєво важливі задачі. Якщо влада спирається тільки на силу і на страх, то ніякої легітимності бути не може. Видимою її частиною € відношення людей до конкретних державних діячів. Тому через соціологічні опитування суспільної думки можна відслідковувати індикатори легітимності. Сама легітимність не є чимось раз і назавжди даним. Інша справа, що вона часто буває ірраціональною і люди можуть любити і поважати самого відвертого диктатора, харизматичного лідера.

Втрата легітимності влади завжди має певні зовнішні ознаки. Вони виявляються в наростанні безладдя, порушеннях сформованих норм взаємин між владою і громадянами і, як наслідок, наростанні ролі каральних органів, застосуванні сили. Легітимним є той режим, який може забезпечити стабільний розвиток суспільства, не застосовуючи насильства. Авторитаризм чи тоталітаризм як способи реалізації влади не виникають на основі якихось нових політичних інститутів. Відбувається гіпертрофоване звеличування ролі одного з механізмів влади, що дає можливість їх лідеру привласнити додаткову політичну владу. Варіанти різні - президент, армія, монарх, партія і невелика група людей - хунта.

Владні відносини завжди зв'язані з прийняттям правових актів. От чому таке важливе значення мають принципи формування представницьких органів влади, законотворча діяльність парламентів. У закони можуть оформлятися процеси, що реально пробиваються до життя.

Французький поет П'єр Ронсар ще в XVI ст. написав;

Закони нові пускаючи в оборот,

Подумайте спершу, щоб потім народ

Не здумав діяти всупереч декретам,

Хлоп'яцтва не можна дозволити в справі цій.

Це спостереження має особливо важливе значення для нашої країни. Хтось з великих помітив, що строгість українських законів завжди компенсувалася можливістю їх невиконання.

Якщо закони суперечать інтересам класів, великих соціальних груп, то виникають конфлікти, соціальні антагонізми. Усе це призводить до соціальних потрясінь, відставкам уряду тощо. Політика - це завжди мистецтво можливого.

У сучасних умовах особливої актуальності набуває проблема побудови правової держави і розвитку цивільного суспільства. Говорити про це стало дуже популярно в останні роки, і не тільки в Україні. У конституціях багатьох європейських держав (США, Німеччина, Франція й ін.) проголошується і закріплюється правовий

Лііарактер відносин у суспільстві. Це означає, що тільки через право '' визначається зв'язок держави і громадянина. За станом права можна

_еудити про розвиненість тієї чи іншої держави, про ступінь свободи і

безпеки його громадян.

Правова держава - це форма здійснення народовладдя,

^політична організація громадян, що функціонує на основі права. Це

інструмент захисту і забезпечення прав, свобод і обов'язків

особистості кожної людини.

і- Правова держава будується на таких принципах:

• Панування закону у всіх сферах життя.

• Верховенство і пряма дія конституції (основного закону
держави).

• Поділ влади, наявність системи стримувань і противаг.

• Зв'язаність законом держави і його органів.

• Правова організація системи органів державної влади.

• Наявність розвинутого цивільного суспільства.

• Непорушність особистості, її правова захищеність.
* • Взаємна відповідальність держави й особистості.

• Наявність ефективних форм контролю за реалізацією
законів.

• Єдність прав і обов'язків громадян.

Відповідність внутрішнього законодавства принципам і

рормам міжнародного права.
,. Якщо уважно проаналізувати ці принципи, то ми побачимо,

що в даний час в Україні можна говорити лише про наявність деяких

елементів правової держави.

Владі протистоїть цивільне суспільство, яке в Україні також 'знаходиться в зародковому стані. Успішно розвиватися воно може ^ше при наявності системи правових норм, що відповідають

принципам демократії і узгоджуються з культурно-історичними ^традиціями.

Важлива роль у становленні правової держави поряд із

соціально-економічними умовами належить формуванню політичної,^сультури населення. Вона базується на інформованості людей, знанні

теорії і практичних проблем, сформованих у процесі соціалізації,-Цінностях і переконаннях. У сучасному українському суспільстві

існують різноманітні політичні переконання - від тоталітарних до

анархічних, від релігійних до фашистсько-атеїстичних, від

ліберальних до комуністичних.

Політична культура виявляється в політичній діяльності і

виражається в ступені свідомості участі громадянина в політичному

процесі. Це й участь у виборах, і в прийнятті політичних рішень

загальнодержавного, і тим більше регіонального значення. Політична

культура знаходить безпосередній прояв у ході політичних дискусій, суперечок і узгоджень.

Соціологічні характеристики політичних партій, рухів, лідерів

Крім держави, у політичній структурі демократичного суспільства важливе місце займають політичні партії, громадські організації, трудові колективи, засоби масової інформації, які нерідко називають четвертою владою.

Поліцентризм політичної системи - нормальне явище для демократичного суспільства. Кожна людина, соціальна група мають можливість виразити свій політичний інтерес через ту чи іншу партію, організацію, газету. Монополізм у політичній системі суспільства завжди небезпечний авторитаризмом.

7.7.3. Поняття політичної партії, суспільного руху

Політичні партії з'явилися усього лише кілька століть назад. У принципі, вони повинні виконувати посередницькі функції між суспільством і владою і являють собою невід'ємний атрибут демократії, - найважливіше завоювання цивілізації. Політичні партії визначаються як ідеологічні організації, що об'єднують людей, які мають спільні політичні погляди і ведуть боротьбу за реалізацію своїх економічних, політичних, культурних та інших інтересів.

Утворення політичних партій обумовлено соціальною
диференціацією суспільства, його соціально-класовим

розшаруванням. Тому багатопартійність - природний для суспільства стан. Цікаво досліджувати процеси зародження політичних партій, масових суспільних рухів і організацій. Багато з них спочатку складаються як неформальні об'єднання, поступово конституюються, починають свою діяльність як організації демократичної користі з культурною, екологічною спрямованістю, а потім стрімко політизуються. Це відбувається через нерозвиненість політичної системи, є вільні політичні ніші, і вони займаються новими організаціями, новими лідерами.

7.7.4. Ознаки, структура і внутрішня організація політичної
партії

Для неформальної організації, та й політичної партії характерні такі ознаки: загальна мета, загальні групові цінності, загальна система групових норм, наявність одного чи декількох неформальних лідерів, специфічні способи символізації.

Учасників таких об'єднань, рухів, партій можна розділити на кілька типових груп.

І,, Лідер - референтна, інформована особа, у руках якої

знаходиться велика частина зв'язків і управління, фінансових ресурсів.

і Ідеолог - генерує ідеї, ініціативи, підводить теоретичну базу,

консультує.

Пропагандист - пропагує групові цінності, здатний до переконання тих, хто сумнівається.

Виконавець - особа, готова до виконання самих важких, нехай не дуже престижних доручень, є тягловою конякою.

Примкнувший - коливається, не визначаючи до кінця своєї позиції.

Можна зробити класифікацію за мотивами входження, що, звичайно ж, багато в чому визначають поведінку членів неформальних об'єднань і навіть партій.

>. Аутсайдер - людина, що не знаходить визнання у

формальних групах, не спроможна для самореалізації.
'і' Маргинал - той, хто через соціальний і психологічний

дискомфорт прагне забезпечити свою автономію, самоствердитися.
>■ Конформіст - легко піддається впливу авторитету, при

Ньому швидко адаптується і засвоює групові норми і цінності.
> Пристосуванець - на відміну від конформіста приймає

групові цінності лише зовні, імітує свою глибоку приналежність групі, щоб домогтися підвищення свого статусу.

Фанат - захоплений груповими цінностями, який втратив критичне сприйняття своєї групи, організації і самого себе. і- ■■■ Борець - людина, для якого головне не сама ідея, а боротьба аа неї. Він завжди готовий до активних дій.

і Лідер - той, який бачить своє покликання в керівництві

іншими людьми.

Попутник - той, що випадково примкнув до групи, який керується більше своїми симпатіями, солідарністю, ніж груповими

ЦІЛЯМИ, ЦІННОСТЯМИ.

* Нудьгуючий - його притягує середовище спілкування,

можливість скрасити дозвілля, потратити час.

Членів неформальних груп можна розділити за типом поведінки: демонстративний, зухвалий, жорсткий, максималістський, індиферентний, агресивний, солідарний, провокаційний, ейфоричний, закомплексований, замкнутий, наслідувальний, популістський, Девіантний, психопатичний.

Цікаво проаналізувати ідеологію і стиль поведінки лідерів Неформальних організацій, партій. Запропоновану типологію лідерства можна з деякою умовністю поширити і на інші соціальні осередки.

Диктатор - має високий ступінь авторитарності, вимагає беззастережного підпорядкування, не терпить заперечень, допускає лише саму мінімальну колегіальність.

Вождь - схильний до авторитарних форм керівництва, завищених самооцінок, до самозамилування, поз, зовнішніх ефектів.

Маніяк - одержимий нав'язливими ідеями, прагне нав'язати таку позицію іншим.

Інтриган, єзуїт - діє за принципом «розділяй і пануй», уміло використовує міжособистісні конфлікти, а також будь-які, навіть аморальні засоби.

Інтелектуал - завойовує авторитет своїми високими інтелектуальними якостями.

Ліберал - виявляє зовнішню демократичність, допускає критику у свою адресу, однак прагне провести свою лінію.

Демократ - прагне до максимальної демократичності, часом на шкоду справі.

Однією з найважливіших характеристик політичної партії є її організаційна будова. Вона залежить, головним чином, від того, наскільки тісно пов'язані з нею члени партії, а також від відносин між членами партії і керівництвом. У принципі, такі відносини можуть бути автократичними чи демократичними Найбільш вираженим видом автократичних партій є фашистські, екстремістські. Більшість їх членів не має ніяких прав, від них потрібна повна слухняність, підпорядкування вождю.

Особливий інтерес для соціологів представляє дослідження політичних орієнтацій населення. Це пов'язано з рейтингом політичних діячів, проведенням референдумів, виборчими кампаніями. Причому політичні симпатії можна виявити і проаналізувати через відношення людей до певних політичних діячів, газет і журналів, великих політичних подій тощо.

Таким чином, у період глибоких демократичних перетворень, формування принципово нової для України політичної системи, різноманітність будь-яких політичних процесів політична соціологія має гарні перспективи для свого розвитку і може надати серйозну допомогу в політичній практиці.

7.8. Соціологічні проблеми освіти

Соціологія освіти - розділ соціологічної науки, що вивчає закономірності функціонування утворення як соціального інституту (функції в суспільстві, взаємозв'язок з іншими інститутами, соціальну політику в області освіти, ціннісні орієнтації фахівців, освітні системи і структури, ставлення до освіти різних соціально-

Іяемографічних груп, питання управління і кадрового забезпечення

) освітніх установ тощо).

Основи соціології освіти були закладені Е.Дюркгеймом, М-Вебером, які досліджували соціальні функції освіти, ЇЇ зв'язок з економічними, політичними процесами. Пізніше Т.Парсонс запропонував вивчення освіти як інституту соціалізації, а навчальних закладів - як соціальних систем.

Нормальне функціонування будь-якого сучасного суспільства неможливе без повноцінної системи освіти. Освіта давно вже стала одним з першорядних факторів економічного розвитку, важливим інструментом політики будь-якої держави.

Інститут освіти відносно самостійний і разом з тим робить сильний, якщо не вирішальний вплив на розвиток суспільства. Освіта виходить на перше місце за числом зайнятих викладачів і учнів, студентів, у порівнянні з народним господарством. XX і початок XXI ет. в першу чергу називають століттями освіти. Вона інтегрує навколо

; себе інші суспільні системи (економіку, науку, культуру, екологію), визначаючи не тільки перспективи розвитку суспільства, але й діяльність кожної окремої людини. За великим рахунком, у цивілізованому суспільстві, якщо виключити крайнощі протекціонізму, доля людини, її біографія і кар'єра залежать від двох основних факторів - здоров'я і якості отриманої освіти.

Чітко проглядається одна найцікавіша закономірність: чим більш розвинута країна, тим більше критики на адресу її системи освіти. В даний час про необхідність реформування освіти мова йде у всіх розвинутих країнах. Проблеми національної освіти стають пріоритетними в програмах багатьох політичних лідерів. Приміром, Дж.Кеннеді, Д.Буш увійшли в американську історію як президенти, що багато зробили для національної системи освіти. Деякі кроки в цьому напряму здійснюються й в Україні. Зокрема вступ до так званої «Болонської системи».

:■ Освіта як система - це унікальний соціальний інститут,

покликаний розвивати і множити людський капітал, формуючи ідеї, Соціально-значущі ідеали, світоглядні позиції, надії, що конструюють ■к майбутнє суспільство в цілому, так і долю окремих людей. Освіта ^ це система проектування майбутнього. У цьому зв'язку постає запитання: якого майбутнього? Відповідь може мати два крайніх варіанти:

1 варіант - образ майбутнього суспільства жорстко оцінюється і задається його сьогоднішніми ідеологами. Система освіти в даному випадку є інститутом з формування членів цього майбутнього суспільства.

2 варіант - майбутнє суспільство конструюється соціальнок практикою самодіяльного і вільного народу. Система освіти тут ма< варіативний характер, з'являється як система варіативного навчання що розвиває освіту для життя в невизначеному суспільстві, у яком) треба відповідати і за себе, і за країну. Завдання суспільства зводиться до того, щоб наступні покоління були більш освіченими ніж попередні.

Установка на пріоритет варіативної школи, що розвивається, природна для відкритого суспільства, для суспільства, що знаходиться в умовах трансформації і прагне до відкритості. Це вимагає політичної волі і твердої програми дій. Системоутворюючою основою таких дій є модернізація освіти з урахуванням стратегії реформ.

7.8.1. Система освіти в Україні

До кінця 50-х рр. XX ст. наша країна володіла однією з кращих у світі системою середньої, професійної і вищої освіти. Вона займала друге місце у світі за чисельністю студентів на 10000 чоловік населення.

Завдяки створеному інтелектуальному потенціалу в Україні досягнутий високий рівень фундаментальної науки.

Можна навести такі цифри: до початку Другої світової війни рівень освіти населення України дорівнював чотирьом рокам навчання; на початку 60-х. рр. XX ст. - семи рокам навчання; в даний час - дванадцяти рокам.

У США, Канаді, Японії в середньому на дорослого приходиться вже 13-14 років навчання; більше половини випускників дванадцятирічної середньої школи продовжують навчатися в університетах.

Криза в нашій системі освіти почався з кінця 60-х рр. XX ст. Радянські керівники спочивали на лаврах після запуску першого штучного супутника Землі, у той час коли увесь світ звернув увагу на радянський досвід розвитку освіти. До речі, саме тоді конгрес США прийняв Закон «Про освіту з метою національної оборони». З ініціативи президента Дж.Кеннеді в країні в два рази збільшилося число університетів. Наприкінці 80-х рр. XX ст. США витрачали на розвиток освіти 6,7 відсотка свого валового національного продукту, Японія - 5,7 відсотка.

Частка витрат на освіту у відсотках до витрат державного бюджету СРСР установилася до кінця 20-х рр. XX ст. на рівні 12,5 відсотка, у період 1965-1980 рр. збільшилася до 15-17 відсотків. Після 1980 р. ці витрати складали 12 відсотків, потім відбувся різкий спад: у 1991 р. -до 5,8 відсотка, у 1993 р. -4,4 відсотки.

Були допущені серйозні прорахунки в стратегії освіти. У 60-80 рр. XX ст. у нашій країні різко збільшилася підготовка робітників у профтехучилищах - у 2,5 рази, а ріст фахівців з вищою освітою тільки - у 1,3 рази. Однак весь світовий досвід свідчить: найбільший внесок у приріст продуктивності праці, темпів економічного розвитку вносять фахівці, що отримали вищу освіту.

При всій очевидності реформування освіти до нього треба підходити дуже обережно. Результати освітньої політики, впровадження інновацій часто позначаються тільки через 10-15 років. Цим і користуються деякі реформатори і «новатори» від освіти, відмінно розуміючи, що їм навряд чи прийдеться відповідати за непродумані експерименти.

Система освіти повинна обережно включати у свої програми новації, нові форми організації. Відомо, що будь-яка велика наукова ідея у своїй еволюції проходить три етапи. Спочатку: «цього не може бути», потім: «у цьому щось є» і, нарешті, третій етап: «як цього можна було не розуміти і не приймати?». Масова освіта повинна орієнтуватися в основному на нього.

Це ж стосується й організаційних форм, нових типів навчальних закладів. Наприкінці 50-х рр. XX ст. було прийняте рішення про те, що першокурсники вузів повинні були вдень працювати, а вечорами - учитися. На щастя, це починання проіснувала всього один навчальний рік. До числа такого роду невдалих і непродуманих експериментів можна віднести і рішення уряду про заклик студентів на військову службу, які навчаються на денній формі.

Система освіти відрізняється позитивним консерватизмом набагато в більшому ступені, ніж економіка чи політика. В Україні докорінно помінялися економічний уклад і політична система, а навчальні заклади, вичистивши ідеологічну зашореність, тільки починають реформуватися.

відношення до технології освіти, навіть об'єднавши свої методики, прогностичний інструментарій і математичні програми, зуміють справитися з цим завданням.

Саме соціологія освіти, використовуючи свої підходи, у тому

числі і на основі соціологічного аналізу історії освіти, підказує

можливий вихід - підвищення фундаментальності освіти. Якщо нова

наукова інформація старіє на очах, то цього не скажеш про

фундаментальні теоретичні знання - фундаментальні науки значною

мірою забезпечують стики наукового знання, а це сьогодні

швидкозростаючі моменти сучасної науки - фізична хімія,

економічна кібернетика, математичне моделювання, економічна

соціологія тощо. Тому єдина можливість для системи освіти не

помилитися, працювати на перспективу - тобто усіляка

фундаменталізація освіти. До речі, вона забезпечує і професійну

мобільність фахівців, що так важливо в сучасному світі, у якому

постійно виникають нові галузі науки, а потім - і виробництва,

наприклад, біотехнологія, екологічно чисте сільськогосподарське

виробництво тощо.

Інша парадигма сучасної освіти - навчити студента працювати з новою інформацією, постійно поновлювати свої знання. Адже робота будь-якого сучасного фахівця — це безупинний пошук знань, уміння застосовувати їх у своїй повсякденній діяльності.

Ще одна соціологічна проблема вітчизняної освіти - низька затребуваність знань, професійної кваліфікації. Багато студентів навчаються не заради знань, професійних умінь, а заради документа, диплома. І насамперед тому, що в деяких галузях народного господарства не потрібний високий рівень професійної підготовки, багато фахівців повсякденно виконують некваліфіковану роботу.

Дефіцит професіоналізму - лихо української інтелігенції. Досить сказати, що закуплені в західних країнах техніка і технологія в нас використовуються зі значно більш низькою ефективністю. Саме з цієї причини сильно відстають переробка сільськогосподарської продукції, екологізація виробництва. Очевидно, що за великими екологічними катастрофами, техногенною аварією Чорнобиля стоїть, насамперед, недостатній професіоналізм тих фахівців, що проектували, оцінювали ситуацію, приймали рішення.

Проблема полягає й у тому, що в плановій економіці централізовані форми планування і розподілу молодих фахівців не стимулювали якості підготовки. Випускник практично не шукав собі роботу, підприємство не платило за його підготовку, одержувало молодих фахівців безкоштовно, а виходить, і не прагнуло їх ефективно використовувати.

* Перехід до ринку в корені змінює ситуацію. В умовах

реформи розвиваються договірні відносини, контрактна форма підготовки, здійснюється повна чи часткова компенсація витрат на освіту, виділяються кредити на освіту. Багато старшокурсників успішно сполучать роботу з навчанням, прагнуть заглиблено вивчати іноземні мови, програмування, законодавство тощо.

Якість підготовки в школі і вузі - одна з основних проблем соціології освіти. Звичайно, соціологи вивчають не дидактичні проблеми - це справа педагогіки і психології, а соціальні аспекти якості утворення. Тут важливе все, але насамперед особистість викладача, педагога. Через низьку зарплату і престиж у школах плинність кадрів, високий ступінь їх фемінізації. Напевно, ключова проблема - це зарплата. Якщо заробітна плата вчителя буде не нижче, ніж у промисловості, то і чоловіки обов'язково з'являться в школі.

Позначилися тенденції: відхід науково-педагогічних працівників у комерційні структури; старіння викладацьких кадрів вузів - їх середній вік складає 58-59 років. Виникли серйозні проблеми з поповненням обдарованою молоддю аспірантур вузів і академічних інститутів. За оцінками соціологів, четверта частина випускників має намір виїхати для роботи за рубіж.

Якщо зазначені тенденції збережуться, то в українській вищій школі буде порушена нормальна система, що складалася десятиліттями, відтворення науково-педагогічних кадрів. Ще 5-7 років вузи протримаються на існуючому потенціалі, а потім неминучий розвал багатьох кафедр і напрямів підготовки фахівців.

Зрозуміло, кваліфіковані науково-педагогічні кадри - не єдина умова, яка визначає якість підготовки фахівців. На цей

' показник впливають багато організаційних питань, що також є

■ предметом інтересу соціологів. Наприклад, залежність між числом
відрахованих студентів і звільненням викладачів за скороченням

:: штатів; найбільш оптимальна чисельність студентської групи. Усі

■ вони були здебільшого вирішені в останні роки за допомогою
соціологів.

Фахівці стверджують, що середній студент засвоює приблизно третю частину запропонованої навчальної програми, причому більш зручну і прийнятну для себе. На частку зусиль самого викладача, його педагогічної і методичної майстерності приходиться не більш п'ятої частини усіх факторів, що визначають рівень засвоєння навчального матеріалу. Інакше просто неможливо пояснити, чому за інших рівних умов в одній групі в одного викладача поряд і відмінники, і двієчники.

Студентам варто надати якнайбільше академічної свободи, у тому числі індивідуальний графік, вільне відвідування занять,

екстернат тощо. Але, з іншого боку, повинна бути збільшена міра відповідальності. Тільки в такому зв'язку може серйозно підвищитися якість утворення.

Найважливіша соціологічна проблема освіти - формування культури, гуманітарна підготовка студентів. Завжди існує спокуса готувати фахівця вузького профілю - менші витрати. В усьому цивілізованому світі ставка була зроблена на університетську освіту, а в нашій країні - на вузькоспеціалізовані вузи. Природно, їх випускники не знали іноземних мов, екології, права, не мали необхідної гуманітарної підготовки. В результаті страждає не тільки справа, але обкрадається сама людина, адже гарна гуманітарна, загальнокультурна підготовка дає можливість вести повноцінне життя.

Відомо, що в американських університетах на гуманітарні і соціальні науки приділяється від чверті до третини навчального часу навіть на технічних факультетах. Ось позиція одного з керівників американського університету: «Наше завдання не тільки підготувати вас до того, щоб заробляти на життя, але й навчити, як жити. І філософія є складовою частиною вашої підготовки до життя. Це наша тверда позиція, і ми не збираємося змінювати її».

Справа ще й у тому, що, коли в 18-20 років молодих чоловік вивчає математику, біологію, інформатику, він ще не знає, що в 40-45 років йому більше будуть потрібні психологія, право, соціологія. У цьому віці гарний фахівець уже керівник, батько сімейства, суспільний чи політичний діяч, а також виконує й інші соціальні ролі, де в першу чергу вимагаються культура, психологія, наука управління.

Опитування показують, що, на думку студентів, та й самих викладачів, до 40 відсотків викладачів мають посередній і навіть низький рівень культури. На думку 60 відсотків студентів і 73 відсотків викладачів, старшокурсники, випускники вузів не можуть повною мірою вважатися інтелігентними людьми.

У той самий час студенти вважають, що професіоналізм викладачів зберігся. Більш того, його оцінки трохи виросли. Нині 35% студентів вузів (2003) високо оцінюють професіоналізм викладачів, а в 1989 було 32%. Однак студенти відзначають падіння зацікавленості викладачів у роботі (49% - 1989 р., 20% - 2003 р.).

Серед соціологічних проблем освіти зараз усе більше постає проблема збереження здоров'я учнів і студентів. Здоров'я - безцінний дарунок, яким у молодості ніхто не дорожить. Тим часом сучасна екологія, генетика накладають усе більші обмеження на здоров'я покоління, що народжується. Вже в дошкільному віці різні хронічні захворювання мають 15-20 відсотків дітей, до закінчення школи їх

кількість збільшується до половини. Третина має відхилення в серцево-судинній системі, нервово-психічні розлади, майже мільйон дітей - недоліки фізичного і розумового розвитку. Показники здоров'я студентів не кращі, вони починають знижуватися після третього курсу, коли припиняються обов'язкові заняття фізичної культури. Студенти хворіють частіше, ніж працівники самих шкідливих виробництв.

Головна причина такого становища - низький рівень культури народу: немає моди на здоровий спосіб життя. Не культивує його і більшість наших сімей і політичних лідерів. Отже, для збереження здоров'я треба давати необхідні знання, прищеплювати навички до здорового способу життя на всіх ступінях освіти. І потрібно шукати не тільки медичні шляхи вирішення проблеми, але і соціологічні, організаційні. Наприклад, захворюваність дітей у дитячих установах різко знижується, якщо працівники отримують гарну доплату за здоров'я своїх вихованців.

Усе сказане дозволяє зробити висновок про те, що освіта -соціальний інститут суспільства, який виконує найважливіші функції.

Дата добавления: 2014-01-04