Ґенеза та еволюція соціології управління

Повторити з 1 лекції

Соціальний статус ресоціалізація

Почитати «Соціологію» Черниш О., стор. 178-198

Д/з

знати ключові поняття:

особистість рольовий конфлікт

людина первинна соціалізація

інтегральний статус попередня соціалізація

індивід агенти соціалізації

індивідуальність базисний тип особистості

соціальна роль набутий статус

приписний статус вторинна соціалізація

змішаний статус соціальний тип особистості

Поняття:

а) передбачення;

б) гіпотеза;

в) генеральна сукупність;

г) вибірка;

д) аналіз документів;

е) аналітичне дослідження;

є) фундаментальне дослідження;

ж) анкета.

Управління виникає і стає потрібним тоді, коли різко ускладнюються економічні, політичні, соціальні й духовні процеси, і там, де з'являється потреба в кооперації, у поєднанні різних суспільних елементів в узгодженні дій окремих частин, індивідів тощо. Чим більш розвине є суспільство, чим більш розвинений у ньому розподіл праці, тим більшою є потреба в соціології управління, бо управління – це діяльність, спрямована на реалізацію свідомо артикульованого інтересу. Загальний інтерес виступає у вигляді держави – знаряддя, яке не тільки усвідомлює інтереси панівного класу, а й захищає їх. Адже управління в суспільстві здійснює економічно панівний клас. Управління завжди ґрунтується на владі, тобто силі, яка примушує одну сторону підкорятися волі іншої сторони.

Таким чином, управління є формою реалізації суспільної влади (авторитет, традиції, харизма теж є способом впливу на людей, але в них відсутнє цілепокладання свідомого впливу, а відтак і соціальне управління).

Слід зазначити, що мистецтво управління як комплекс особливих здібностей ефективного застосування нагромадженого досвіду в практичній діяльності, склалося ще тоді, коли межі світу мистецтва і науки були досить чітко усвідомлені. Мистецтво управління формувалося протягом усього історичного періоду розвитку людства, що, як відомо, налічує кілька тисячоліть. Виникнення управління пов'язують із зародженням писемності в стародавньому Шумері, що спричинило створення особливого прошарку „жерців-бізнесменів”, які успішно виконували релігійно-комерційні та торговельні операції. В наступні тисячоліття розвиток управлінського мистецтва відбувався як у сфері управління державними та суспільними справами, так і в сфері управління господарством. Вже тоді філософи сперечалися про переваги різних форм управління, про те, є управління наукою чи мистецтвом, а також порушували питання про розумне управління (Платон, Конфуцій, Мейцзи та ін.).

Однак управління як сфера людського знання відокремилась в самостійну наукову галузь лише наприкінці XIX ст. Протягом більше як вікової історії наука соціального управління розроблює теорію, змістом якої є закони і закономірності, принципи, функції, форми й методи цілеспрямованого й ефективного управління діяльністю людей. Необхідно підкреслити, що перші праці, в яких було зроблено спробу наукового узагальнення нагромадженого досвіду та формування основ наукового управління, з'явились наприкінці XIX – початку XX ст. Це було відповіддю на потреби індустріального промислового розвитку, який далі більше набував таких специфічних рис, як масове виробництво і масовий збут товарів і послуг, орієнтація на ринки більшого обсягу та великомасштабну організацію у формі міцних корпорацій та акціонерних товариств. Підприємства-гіганти відчували гостру потребу в раціональній організації виробництва й праці, чіткій і взаємопов'язаній роботі всіх підрозділів та служб, керівників і виконавців щодо науково обґрунтованих принципів, норм і стандартів.

У своєму розвитку соціологічна теорія управління пройшла декілька етапів:

– класичний, або раціоналістичний напрямок. Найтиповішими для такого є школа наукової організації праці, або наукового менеджменту Ф. Тейлора; адміністративна, або класична школа управління А. Файоля; теорія ідеальної бюрократії М. Вебера;

– соціально-психологічний, або гуманістичний, напрямок, для якого найхарактернішими є теорія людських відносин Е. Мейо; теорія „X” і „Υ”. Д. Мак-Грегора; теорія стилів управління К. Левіна та багато інших;

– системний, або методичний, напрям, який об'єднує як класичну і соціально-психологічну школи, так і численні прикладні концепції, теорії та розробки на основі кількісних методів, тобто методів точних наук (кібернетики, математики), з широким використанням комп'ютерних технологій і програмного моделювання.

З виникненням цього напрямку відбувся остаточний перехід у розумінні проблем управління від суто інженерного підходу до соціологічного центрі уваги якого перебуває перш за все людина з її потребами, інтересами та цінностями. Значний внесок у розробку проблем управління суспільством та різними його сферами зробили А. Сміт, А. Файоль, М. Вебер, В. Зомбарт, Д. Кейнс, Й. Шумпетер, О. Богданов, В. Афанасьєв, С. Булгаков, М. Туган-Барановський, М. Лосський, П. Друкер, Г. Саймон, Ч. Барнард та багато інших як зарубіжних, так і вітчизняних дослідників 1).

Даючи стислу характеристику генезису та еволюційного розвитку загальної соціологічної теорії управління, необхідно зазначити, що найбільш чітких обрисів вона набула на початку століття в концепціях „наукового правління” Ф. Тейлора, „ідеальної бюрократії” М. Вебера та „науки адміністрування” А. Файоля. Спочатку її розвиток йшов шляхом жорсткого раціоналізму в управлінні. Однак технократичні ілюзії стали розвіюватися вже в 30-ті роки XX ст., коли стало зрозуміло, що в багатьох випадках жорсткий раціоналізм не є кращим шляхом підвищення ефективності діяльності людей і організацій.

Тому раціоналізм в соціологічній теорії управління став поступатися місцем іншому підходу, чи напрямку – поведінковому, що ґрунтується на знаннях фундаментальних положень соціології та психології щодо суб’єктів господарської діяльності. Завдяки цим знанням стало можливим поглиблене розуміння реальної суті управління як в організаціях, так і в ширших соціальних системах. З'явились такі поняття, як участь працівників в управлінні, лідерство, імідж керівника, особисте зростання тощо. Набуло права громадянства і саме поняття „особистість в організації”. Одне слово, „засумувавши” за живою людиною та побачивши можливість безпосереднього звернення до неї, управління почало соціологізуватися, а соціологія – спеціалізуватися. Отже, соціологія була не тільки сприйнята наукою управління, а й почала розглядатися як необхідна складова цієї науки.

Поряд з цим активне використання в соціології управління системного підходу зумовило подальше ускладнення сфери управлінського знання. Зокрема, більш поглиблено почали досліджуватись організації як соціальні системи, що активно взаємодіють як із зовнішнім, так і внутрішнім середовищем. При цьому було встановлено, що залежно від типу середовища можуть ефективно функціонувати як бюрократичні, так і дебюрократичні системи управління.

Саме з цим було пов'язане виникнення на рубежі 70-х років XX ст. ідеї „ситуаційного підходу” до управління соціальними системами. Можна вважати, що саме ця ідея немовби „примирила” між собою представників раціоналістичного та поведінкового підходів в управлінні соціальними організаціями.

Подальший розвиток соціологічної теорії управління у 80-х роках XX ст. логічно привів до усвідомлення великого значення „організаційної культури” як важливої характеристики, що інтегрує в собі усі особливості підприємства (організації) – і системні, і поведінкові, і соціокультурні. Це, врешті-решт, значно посилює гуманістичний компонент в управлінні, спирається на людський потенціал як керівників, так і підлеглих.

Сьогодні, у XXI ст., цей напрям соціологічної науки з управління набув подальшого розвитку. У зв'язку з цим простежуються такі тенденції розвитку соціології наукового управління:

1) інтернаціоналізація соціологічного управлінського знання, зумовлена виникненням інтеграційних структур (насамперед міжнародних інформаційних систем), зростанням конкуренції та взаємозалежності у світовій економії;

2) дедалі більше відчувається повернення соціологічної теорії управління до „здорового глузду”. Адже систематизований „здоровий глузд”, ґрунтується на висновках соціології, психології, науки про організаційні зміни, має не тільки практичний, а й світоглядний характер (як певна система цінностей), даючи змогу як індивідам, так і соціальним спільне краще адаптуватися до відповідних змін у соціальному середовищі. Останнє особливо важливе для українського суспільства, оскільки в умовах його реформування проблема полягає не в тому, як робити, а в тому, що робити.

Дата добавления: 2014-01-04