Протосоціологічний період розвитку соціологічної думки

Античний період розвитку протосоціологічних знань охоплює І тис. до н. е. – IV ст. н. е. Найхарактерніші його особливості у політико-соціальних вченнях давніх Єгипту, Індії, Китаю, Риму, Греції, що відображали основні риси ранніх типів суспільств, які змінили первісний лад. Тоді вже панували патріархальне натуральне господарство, державна форма власності на землю, суспільне землеволодіння, що визначали соціальну структуру системи земельних общин. Тогочасна і соціальна думка розвивалася на основі релігійно-міфологічної свідомості, обожнювання влади, будучи прикладною за своєю суттю. Головними для неї були питання політичного управління, функціонування влади та правосуддя. Міфологія як своєрідна форма свідомості є фантастичним відображенням дійсності, реальних подій, втіленням в усну творчість – міф (грец. mythos – сказання, слово). Але вже на цьому етапі нагромаджується знання про суспільне життя, формуються теорії права, моралі, держави, суспільстві.

Міф є формою суспільної свідомості, яка відображає фантастичні уявлення про природу, особу, суспільство. Явища природи, історичні події зображуються в них у персоніфікованій формі. Найпоширенішими були міфи про виникнення й еволюцію світу, сонця, місяця, зірок (космогонічні), появу людини (антропогонічні). У них багато відомостей щодо тогочасних уявлень суспільного устрою, характеру влади, добра і зла тощо.

Міфологічний етап розвитку суспільної свідомості властивий кожному народові, нерідко трансформуючись у релігійні світоглядні системи, релігійний культ, живлячи різні види мистецтва. Найбільшого розквіту набули давньогрецька, давньоримська, а також міфології (сукупність міфів) народів Давніх Сходу, Індії, Китаю.

З виникненням науки історична пам’ять матеріалізується в письмових джерелах і документах.

Соціальний та історичний прогрес породжує нові суспільні думки, нову форму пізнання дійсності – філософію. Міфологія та епос замінюються історичними хроніками. Особливо велике значення для розвитку наукової думки відіграла поява соціальної верстви людей, які професійно займалися інтелектуальною діяльністю.

До формування соціальних теорій підступалися у своїй творчості Демокріт, Платон, Аристотель та інші мислителі античності, які намагалися пояснити сутність різноманітних фактів, процесів, явищ суспільного розвитку.

Для античної суспільно-політичної думки, на відміну від етичної, характерна відсутність теоретично обґрунтованого розмежування суспільства і держави. Давньогрецький філософ Демокріт (прибл. 460-370 до н. е.) стверджував, що шляхом забезпечення людей було створене цивілізоване суспільство. Найважливішою умовою життя людей вважав поділ праці, результати якого оцінював з погляду інтересів рабовласницького класу.

одним з найвідоміших античних суспільствознавців є Платон, справжнє ім’я – Арістокл (427-347 до н. е.), соціальну філософію якого можна вважати як реформістською, так і утопічною. Роздумуючи над тим, якою має бути ідеальна держава, стверджував, що більшість людей завдяки лише власним зусиллям не можуть наблизитися до досконалості, що спричиняє необхідність у державі й законах.

Ідеальна держава, на думку Платона, створюється не в інтересах індивіда або окремого прошарку, а заради цілого, тобто самої держави, поза якою індивід існувати не може. Основне зло сучасного йому суспільства Платон бачив у людському егоїзмі, закоріненому в комерціалізації людських відносин. Жадоба, корисливість, свавілля підривають стабільність суспільства, воно починає хворіти зсередини, і його потрібно лікувати. Індивід прагне до держави і законів, щоб наблизитися до суспільного ідеалу.

Значний внесок у розвиток соціологічної думки, вчення про державу і суспільство вніс інший відомий давньогрецький філософ, учень Платона, Аристотель (384-322 до н. е.). Він започаткував логіку, психологію, політику, інші галузі знання, залишивши у спадщину вчення про суспільство, державу і владу. Його основними творами у протосоціологічному контексті можна вважати “Політику”, “Етику”, “Риторику”.

За Аристотелем, першим елементом будь-якої історичної одиниці є родова община. Держава є об’єднанням родових громад.

Інший основний елемент будь-якої історичної держави – рабство. Жодна держава, за Аристотелем, немислима без панів і рабів.

За середньовіччя формою соціальної і політико-правовї теорії стали єритичні рухи народних мас (богоміли, катари, альбігойці), які, не заперечуючи основної догматики християнства, виражали соціальний протест проти існуючої католицької церкви та феодально-кріпосницького ладу. Яскравим прикладом є вчення Марселія Падуанського (1280-1343). Значний внесок у розвиток пізнання людини, суспільства зробили представники середньовічного гуманізму Аліг’єрі Данте (1265-1321), Франческо Петрарка (1304-1374), Леонардо Бруні (1370-1444), В. Лоренцо (1407-1457) та ін. Проте в цілому середні віка – це період спаду в історії політичних, соціальних і правових вчень порівняно з античним світом, що було зумовлено догматичним тиском, насамперед з боку католицтва, схоластичністю, метефізичністю свідомості.

Епоха Відродження стала своєрідним синтезом культури, філософських, політичних знань, властивих античності й середньовіччю. Головна домінанта її: орієнтація суспільно-політичної, естетичної думки, культури і мистецтва до ідейно-теоретичних джерел античності. У центрі світоглядних, естетичних конструкцій фігурує людина, а гуманізм – своєрідне світське вільнодумство – витісняє догматизм церкви, схоластику. Повага до гідності людини, визнання пріоритету її прав, необхідності гармонійного їх розвитку і соціального буття були в цей час провідними.

У розвитку філософської, соціологічної думки епохи Відродження окреслюється три етапи:

1. Гуманістичний (середина XIV – середина XV ст.), якому властиве протиставлення середньовічного геоцентризму інтересу до людини, її зв’язків зі світом.

2. Неоплатонівський (середина XV – перша третина XIV ст.), на якому домінує розгляд проблем буття.

3. Натуралістичний (середина XIV ст. - XVII ст.), з його прагненням пристосувати закони природи до пізнання соціальної реальності.

Пожвавлення інтересу до філософських, соціально-політичних вчень Платона, Аристотеля, Цицерона мало не стільки пізнавальний мотив, скільки виражало намагання, розвинувши їх, пристосувати до нових історичних реалій. Відповідно в основі соціальних конструкцій мислителів Відродження – гуманістичні принципи організації суспільства. англійський юрист, філософ – Томас Мор (1478-1535) у своїй праці “Утопія” основною причиною пороків буржуазної держави вважає приватну власність і зумовлені нею суперечності інтересів особи та суспільства, девіантну поведінку людей тощо. Його ідеальне суспільство має базуватися на суспільній власності, обов’язковій праці для всіх. Найвища цінність такого суспільства – людина, її здоров’я. У ньому відсутні нерівність, пороки.

Італійський філософ, політичний діяч Томазо Кампанелла (1568-1639) визнавав астральну залежність розвитку людського суспільства, вважаючи водночас людину істотою вільною, діяльною, здатною впливати на суспільне життя. Його ідеальна держава – “Місто Сонця” – це суспільство з общинним характером зв’язків, яке базується на відсутності приватної власності, спільній праці. Як і Платон, вважав необхідним державне регулювання статевих стосунків і виховання дітей.

Англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626) продовжив традицію концепцій соціального утопізму. Джерелом права вважав не Бога, а природний закон, витворений людським розумом. Люди мають об’єднуватися за принципом справедливості – не робити іншому того, чого не бажаєш собі. Пріоритетом повинна користуватись істина, бо закон часто може перешкоджати правовій рівності та справедливості, підтримувати насильство.

У цей період на історичній арені постають нові класи – буржуазія і пролетаріат, хоч політичне панування ще утримували у своїх руках феодали, підтримувані церквою, яка монополізувала духовне життя. З особливою гостротою поставала необхідність дослідження нових реалій і тенденцій соціально - політичного буття. Молода буржуазія виявляла власний і стимулювала інтерес вчених до проблем розвитку держави, права, політичного устрою, функціонування і розвитку механізмів влади.

У XVIII ст. продовжують побутувати соціально-утопічні погляди на розвиток суспільства, втілюючись у теоріях утопічного соціалізму Жана Месьє (1664-1729), Морелі, Леже-Марі Дешан, які своєрідно трактували природне право, заперечували суспільній договір і вважали необхідною народну революцію для зміни існуючого державного устрою.

Тоді ж виникли концепції філософії історії, у лоні яких формувалися теорії про державу, право, суспільство, відображався історичний процес через поєднання аналізу суспільних явищ, подій, фактів історії культури та їх філософське узагальнення у працях Франсуа Гізо (1787-1874), Огюста Т’єррі (1795-1856), Луї П’єра (1797-1877), Томаса Джефферсона (1743-1838), Олександра Гамільтона (1737-1804), Джамбаттіста Віко (1668-1754).

Помітними в соціологічній спадщині минулого є і погляди англійського медика, філософа Бернарда Мандевіля (1670-1733). Він вважав, що в суспільне життя людина перейшла зі стадії дикості. Але ця стадія була гоббівським “природним станом” війни всіх проти всіх. Навпаки, Мандевіль стверджував, що людина від природи не хижак. Вона боязлива, любить мир і спокій, ніколи не вступала б у конфлікти, якби могла мирно одержувати те, що їй необхідно. У цих якостях людини Мандевіль вбачав запоруку і передумову їх суспільного існування, вважаючи, що грубо помиляються ті, хто способи збагачення, досягнення благополуччя і щастя приватних родин бачив такими ж, як і суспільства в цілому.

На цій думці наполягав і його сучасник, англійський філософ Антоні Шефтсбері (1671-1713), вважаючи “війну проти всіх” протиприродним станом, оскільки моральні почуття зумовлюють суспільний стан як природний для людини. Тому, на відміну від Мандевілля, він заперечував природну асоціальність людини.

Зовсім інакше розумів суспільство агностик суб’єктивно-ідеалістичного складу Дейвід Юм (1711-1776), що жив в Англії в роки великого промислового перевороту. Передусім він заперечував поділ історії людства на періоди природного і суспільного становища людини. У “Трактаті про людську природу” Юм стверджує, що перехід до політичної організації людського суспільства пройшов крізь посередництво інституту родини. До потреби людей “приєднується ще одна потреба, яка по праву може вважатися основним і первинним принципом людського суспільства, оскільки засоби її задовольняння наявні і очевидні. Ця потреба – не що інше, як природний потяг один до одного різних статей, потяг, що з’єднує їх та охороняє зазначений союз до тих пір, поки їх не зв’яжуть нові узи, а саме турбота про їх спільного нащадка. Ця нова турбота стає також принципом зв’язку між батьками і нащадками і сприяє утворенню численнішого суспільства; влада в ньому належить батькам у силу володіння ними більш високим ступенем сили і мудрості, але в той же час авторитет зменшується внаслідок тієї природної прихильності, яку вони відчувають до своїх дітей. Через якийсь час звичка і звичай впливають на ніжні душі дітей і пробуджують у них свідомість тих переваг, що вони можуть одержати від суспільства; поступово та сама звичка пристосовує їх до останнього, згладжуючи шорсткості і норовистість, що заважають їх об’єднанню”.

тогочасна суспільно-політична наука започатковувала традиції політичної економії. Найбільше прислужилися цьому концепції англійців Вільяма Петті (1623-1687), Давида Рікардо (1772-1823), шотландця Адама Сміта (1723-1790). А. Сміт, розвиваючи думки Юма про те, що необхідність політичної влади в державі сформувалася з накопиченням суспільного багатства, виділяє два види суспільства за типом власності – варварське та цивілізоване. Він розглядає форми спілкування залежно від класових розбіжностей у суспільстві, передбачаючи цим класову теорію Маркса.

Під впливом ідейної боротьби у Франції у XVIII ст. як ідейний рух формується Просвітництво, представлене у творах видатних французів, письменників, філософів Вольтера (1694-1778), Шарля-Луї Монтеск’є (1689-1755), Дені Дідро (1713-1784), філософа Поля-Анрі Гольбаха (1723-1789), філософа, психолога Клода-Адріана Гельвеція (1715-1771). Ці вчені критикували деїзм (вчення, згідно з яким Бог є першопричиною світу, але не втручається у процеси і явища, що відбуваються в ньому) і пропонували управлінські інститути, що відображали б інтереси суспільства.

Дата добавления: 2014-01-04