На тему: Соціалізація особистості

ДЯКУЄМО ЗА СПІВПРАЦЮ!

Місце Вашого постійного проживання?

Що спонукало Вас, здобувши вищу освіту, Ви вирішили змінити спеціальність?

а) важко знайти місце праці за спеціальністю у Львові;

б) просто втратив інтерес до спеціальності;

в) Ваш варіант відповіді____________________________________

10. Ваша стать:

а) Чоловіча;

б) Жіноча

11. Ваш вік? ________________________

а) у Львові;

б) невеличке містечко;

в) проживаю у сільській місцевості;

г) Ваш варіант відповіді_____________________________________

Виконав студент

групи ОД-21

Когут Василь

Ужгород 2012

План

1. Поняття особистості та соціалізації особистості

2. Огляд основних теорій соціалізації особистості

3. Соціалізація дитини.

1. Поняття особистості та соціалізації особистості

Сучасне трактування поняття особистості є неоднозначним і

багатоаспектним, як природа творчої людської індивідуальності. Його

розуміння та інтерпретація змінюються залежно від того, хто, за яких

умов і з якою метою вивчає цей феномен. Наведемо декілька визначень

цього поняття: особистість - це динамічна організація фізичних,

інтелектуальних, моральних і соціальних якостей індивіда (Дж. Древер);

це інтегрована організація пізнавальних, афективних і фізичних

характеристик, яка виявляється в її нетотожності іншим (Г. Айзенк); це

сукупність рис, які характеризують індивіда, включаючи характер,

темперамент, здібності Р. Мейлі.

Такий надскладний об'єкт дослідження, як людина є способом

індивідуального буття, якої є особистість, може успішно вивчатися лише

за умови об'єднання багатьох наук - філософії, соціології, педагогіки та

ін.

У соціальному контексті особистість, на нашу думку, доцільно розглядати

як суверенну реальність, яка розкривається в двох магістральних

напрямках - персоніфікації та соціалізації.

Як відомо, американський психолог Г. Парсонс запропонував термін

"соціалізація" для визначення того процесу, який проходить людина

протягом всього життя, набуття знань про суспільство і самого собе

розвитку соціальних навичок та вмінь, інтерналізації всієї його

культури. В зв'язку з цим процес, який об'єктивно відбувається,

обумовлений потребою людини у своєму відтворенні та постійному

вдосконаленні. Людина, народжується не готовою до життя в суспільстві, а

повинна, якщо хоче реалізувати себе як індивід, пройти процес олюднення,

складовими частинами якого є засвоєння соціального досвіду, традицій,

набуття та в необхідних умовах оновлення (компенсація) соціальної ролі

та соціального статусу.

Сучасній науці відомі різноманітні моделі соціалізації. До головних

належать: психоаналітична теорія Зігмунда Фрейда; теорія "рольового

тренінгу" Т. Парсонса, "соціального навчання" Г. Долларда; П. Скіннера

та ін.; "міжособистісного спілкування" Ч.Х. Куллі, Дж.Г. Міда та ін.;

"когнітивна" теорія Е. Еріксона та ін. Усі ці моделі уміщують виховання

як один із механізмів соціалізації.

Вадою ж вказаних теорій є те, що вони прагнуть пояснити соціалізацію

людської особистості за допомогою одногу фактору (біологічного,

еволюційного, соціального, тощо), тобто тяжіють до певної однобічності.

"Людина та її історія - зазначав видатний соціолог П.Сорокін, -

виявляються надто складними явищами, найскладнішими у світі. Пояснити їх

за допомогою якогось одного принципу - справа безнадійна. Звідси -

хибність і безнадійність усяких моністичних теорій, що роблять спроби

пояснити історію та діяльність людей за допомогою одного

фактора"(10.181).

У вітчизняній соціології існує біосоціальна концепція людини, яка

розглядає процес соціалізації з врахуванням біологічних та соціальних

законів. У ній соціальна та біологічна сторони перебувають у стані діалектичної єдності. "Унікальність природи людини, - писала

Г.В.Корсаєвська, - виражається в тому, що процес розвитку

підпорядковується і законам суспільним, і законам живої природи, хоча й

опосередкованим впливом суспільства."

Негативним явищем у вітчизняній соціології став соціологізаторський

підхід до розуміння природи людини, що став результатом тоталітарної

системи організації суспільства. Людина, за цією теорією, розглядається

як елемент суспільного механізму, причому ігнорується індивідуальний

рівень буття особистості.

2. Огляд основних теорій соціалізації особистості

Соціологічний підхід до дослідження особистості спирається як на

відправну точку не на індивідуальні особливості людини, а на її

соціальне оточення – соціальну систему, в яку вона входить, і соціальні

ролі, які вона виконує в цій системі.

У межах загального соціологічного підходу об’єднано ряд концептуальних

підходів до розуміння особистості як специфічного утворення, що

виводиться з тих чи інших соціальних факторів, які відокремлюються як

головні.

Основними соціологічними концепціями особистості згідно з класифікацією

Д. В. Ольшанського” є такі:

1.Теорія “дзеркального я”. У ній особистість розглядається як функція,

похідна від повністю соціально зумовленого “я” людини. Самосвідомість

особистості формується в результаті соціальної взаємодії дивитися на

себе очима інших людей. Зі стійких уявлень про людину і інших людей.

формується та об’єктивна якість, яка і є особистістю.

2.Рольова теорія. Її прихильники також розглядають особистість як

функцію, але вже тих соціальних ролей, сукупність яких індивід виконує в

суспільстві. Включаючись у процесі соціалізації в ті чи інші соціальні

групи, індивід засвоює очікування рольової поведінки, вивчає способи їх

виконання і тим самим стає особистістю. Різнобічність особистості

визначається багатством “соціального репертуару” – багатоманітністю

соціальних груп, в яких протікало соціальне життя індивіда в процесі

соціалізації.

3.Необіхеворізму (від англ. behavior – поведінка) теорія особистості.

Підтримуючи ідею попередніх концепцій про те, що особистість є результат

навчання людини правилам життя і поведінки, прихильники даної концепції

найбільш послідовно дотримуються її в своїх поглядах. Особистість

розглядається як проста сукупність соціально придатних відповідей на

сукупність стимулів.

4.Теорія соціальної установки. Згідно з цією теорією особистість є

результат тих несвідомих установок, які суспільство формує самим фактом

повсякденного постійного впливу на індивіда. У процесі нагромадження

установок, які суспільство формує самим фактом повсякденного постійного

впливу на індивіда. У процесі нагромадження установок у людини

формується звичка до них. Іншими словами, у неї формується установка

бути особистістю.

5.Концепція сукупності соціогенних потреб і орієнтацій, що формуються

суспільством. Згідно з цією концепцією особистість є змінюваними з

розвитком суспільства рівнями сукупностей соціальних потреб і

орієнтацій. У цих рівнях можуть відбуватися як суспільні (у цілому), так цих рівнях можуть відбуватися як суспільні (у цілому), так

і групові потреби та орієнтації, що забезпечують варіабельність

особистості.

До наведеної класифікації теорій особистості слід додати також теорію

референтної групи.

Автором терміну “референтна група” вважають американського соціолога Г.

Хаймена, який під цим терміном розумів соціальну групу, на яку індивід

орієнтує свою поведінку (від сім’ї до класу, нації). За тією роллю, яку

референтна група відіграє у формуванні характеристик особистості та її

соціальної поведінки, розрізняють два типи таких груп.

Перша – “компаративна” – це стандарт, за допомогою якого індивід оцінює

себе й інших.

Друга група – “нормативна” – це реальний або уявлюваний колектив

(група), з яким індивід співвідносить свою поведінку і майбутнє.

До розглянутих теорій слід додати марксистську теорію особистості.

Основними її принципами є такі:

1.Визнання залежності особистості від об’єктивних суспільно-економічних,

соціально-культурних і предметно-діяльнісних особливостей її

соціалізації.

2.Виділення як головної характеристики особистості її місця в соціальній

типології зумовлюється способом життя.

3.Уявлення про особистість як носій соціальних рис. Сутність особистості

складає сукупність усіх суспільних відносин.

Ця теорія не заперечує, що на формування особистості впливають

біологічні та психологічні фактори. Проте індивід є продуктом

суспільства, спільної діяльності людей. При народженні на світ людина не

має свідомості, уроджених ідей. Вони виникають як відображення людиною

історично усталених суспільних відносин, стану матеріальної та духовної

культури, певного типу суспільних відносин. Звідси риси особистості

зумовлюються історичним типом суспільства (феодальне, капіталістичне,

соціалістичне), її належністю до певного суспільного класу (робітники,

селяни, інтелігенція), специфікою умов і змісту праці. Соціальна

структура суспільства відбивається у відповідній типології особистості.

Головними ознаками типології є природа суспільно-економічної формації,

особливості культури суспільства.

Завершимо огляд соціологічних теорій особистості розглядом диспозиційної

теорії особистості, розробленої В. Ядовим. Головною характеристикою

особистості тут визнається її диспозиція, тобто схильність особистості

до певного сприймання умов діяльності та певної поведінки в даних

умовах. Диспозиції особистості утворюють своєрідну ієрархічно

організовану систему.

Вершину ієрархії (найвищі диспозиції) утворюють загальна спрямованість

інтересів і система ціннісних орієнтацій як продукт впливу загальних

соціальних умов. Середній рівень (середні диспозиції) складає система

узагальнених соціальних установок на багатоманітні соціальні об’єкти й

ситуації. Найнижчий рівень (найнижчі диспозиції) утворюють ситуативні

соціальні установки як готовність до оцінювання та дії в конкретних

умовах діяльності на мікросоціальному рівні.

Рівні диспозиції, взаємодіючи, характеризують соціальну поведінку

особистості залежно від підсумкового стану її готовності до певного ї готовності до певного

способу дій. При цьому найвищі диспозиції як найстійкіші, що

відповідають більш високій стабільності загальних соціальних умов

діяльності особистості (вони відбивають стійкі ознаки способу життя

великих соціальних спільнот), активно впливають на диспозиції

(ситуативні соціальні установки) на відміну від найвищих і середніх

(узагальнених соціальних установок) є відносно самостійними. Це

забезпечує гнучкість адаптації особистості до змінюваних умов діяльності

при збереженні стійкої цілісності її найвищих генеральних диспозицій.

Отже, останні регулюють загальну спрямованість соціальної поведінки

особистості, а диспозиції інших рівнів – поведінку в тій чи іншій

конкретній сфері діяльності, спрямованість вчинків відповідно до певних

соціальних об’єктів і ситуацій. Зазначимо, що роль головної диспозиції

бере на себе та (або ті) з них, що найбільше відповідає даним умовам,

цілям діяльності та потребі, що актуалізується.

Для дослідження проблем особистості соціологія використовує ряд

соціологічних категорій, наприклад, структура особистості, соціальна

активність, адаптація, соціалізація, норми, інтереси, мотиви, проблеми,

ціннісні орієнтації, установки, поведінка, діяльність, типи особистості

. Однією з найважливіших серед них є структура особистості, тобто

сукупність найважливіших елементів особистості, взаємодії між якими

реалізують її сутність.

У сучасній соціології намітилося кілька підходів до дослідження

структури особистості.

Один з них можна визначити як “культурологічний” (або

культурно-діяльнісний). Найважливішими компонентами структури

особистості згідно з таким підходом є пам’ять, культура і діяльність.

Пам’ять розуміється як система знань, що їх особистість засвоїла,

інтегрувала в процесі життєвого шляху. Пережита реальна дійсність

відбита в пам’яті у вигляді як наукових, так і щоденних знань. Ті й інші

оформлені залежно від характеру цілей, який добивається особистість.

Культура особистості розглядається як сукупність соціальних норм і

цінностей, практичної діяльності.

Діяльність розуміється як взаємодія людини з навколишньою природою з

метою реалізації своїх потреб та інтересів.

Наступний підхід позначається як нормативний. Його сутність полягає у

виділенні сукупності найважливіших рис ідеальної особистості, до

досяг-нення яких слід прагнути. Такими нормативними елементами структури

осо-бистості є світогляд, духовне багатство, моральність. Такі

нормативні стру-ктури мали “особистості комуністичного типу”, “всебічно

розвинені особис-тості” та ін. Проте такі підходи малопридатні для

реальної виховної роботи.

І, нарешті, функціональний підхід, сутність якого полягає у виділенні

тих якостей структурних елементів особистості, якими вона наділена як

реальних суб’єкт життєдіяльності. Такими елементами, завдяки яким

особистість функціонує в оточуючому світі, є соціальний статус,

соціальна роль і спрямованість особистості.

Під соціальним статусом особистості в соціології розуміють її

співвідносне положення в суспільній структурі.

Вживання поняття “соціальний статус” у соціологічному розумінні

пов’язують з англійським істориком Г. Д. С. Мейном, а розвиток

соціологічних теорій соціального статусу – з іменами Р. Лінтона, Ф.

Мерілла.

У західній соціології соціальний статус визначає положення особистості в

суспільстві згідно з віком, статтю, походженням, добробутом, професією,

освітою, сімейним станом.

Усі соціологічні теорії соціального статусу визнають виконання

індивідом, що займає статус, певної соціальної ролі. Під соціальною

роллю в соціології, як правило, розуміють нормативний взірець поведінки

індивіда згідно з соціальною позицією, яку він займає, і виконання ним

відповідних функцій. Із соціальною роллю звичайно пов’язують певні права

та обов’язки індивіда. Зазначимо, що ступінь реалізації ролей залежить

не лише від їх змісту. а й від можливостей і якостей самого індивіда. У

разі невідповідності між роллю і набором якостей особистості може

виникнути соціальний конфлікт. Причиною цього конфлікту може бути також

невідповідність рольових вимог одночасно виконуваних індивідом ролей.

Спрямованість особистості на відміну від двох попередніх структурних

елементів є суб’єктивною характеристикою особистості, що розкриває її

ставлення як до оточуючої дійсності, так і до самої особистості.

Основні параметри особистості є не вродженими, а набуті індивідом протягом життя. Термін "соціалізація" запровадив у середині XIX ст. французький соціолог Габріель Тард для позначення процесу інтеріоризації соціальних норм шляхом соціальної взаємодії. Поняття "соціалізація" еволюціонувало з того часу, охоплюючи різні аспекти цього явища.

Існує багато визначень поняття "соціалізація", які різняться залежно від розуміння їхніми авторами сутності й структури особистості. Більшість визначень цього поняття містить загальне положення про те, що сутність соціалізації полягає у засвоєнні індивідом соціального досвіду, але розуміння змісту цього досвіду, його структури, засобів і порядку засвоєння істотно відрізняються.

У соціологічному словнику під редакцією В. Воловича соціалізація визначається як процес засвоєння індивідом знань, досвіду, норм і цінностей, включення його до системи соціальних зв'язків і відносин, необхідних для його становлення і життєдіяльності в даному суспільстві.

У XX ст. в західній соціології та психології затвердилося розуміння соціалізації як частини процесу становлення особистості, коли формуються найзагальніші та найпоширеніші, усталені риси особистості, що виявляються в соціально організованій діяльності, регульованій рольовою структурою суспільства. У цьому тлумаченні соціалізації звернено увагу на формування рис характеру в соціальній взаємодії з іншими суб'єктами.

Сучасне розуміння соціалізації як процесу перетворення людини на особистість у результаті засвоєння нею суспільних норм та інтеграції в соціальні інститути дав Т. Парсонс. На його думку, витоком процесу соціалізації особистості є набуття нею самосвідомості та свідомості. Наслідком соціалізації є структурування сфери свідомості особистості під інформаційним впливом інституційованого соціального середовища. Так, вчений писав, "що основний характер структури окремої особистості склався у процесі соціалізації на основі структури систем соціальних об'єктів, з якими вона мала зв'язок протягом свого життя, включаючи, звичайно, культурні цінності й норми, інституційовані в цих системах" [18, с. 27]. Схожої позиції дотримуються представники біхевіоризму Б. Скіннер та Дж. Доллард, які вважали, що становлення особистості відбувається у процесі научання людиною соціальним нормам. Ч. Кулі та Дж. Мід вважали, що одним із механізмів соціалізації є модель "міжособового спілкування", згідно з якою індивід, дивлячись на себе очима інших людей, засвоює в результаті безлічі інтеракцій правила співжиття. Ж. Піажета, Л. Колберг запропонували"когнітивну" модель соціалізації, що зводиться до розвитку свідомості й самосвідомості дитини у процесі оволодіння образним та абстрактним мисленням. Соціалізація полягає у створенні у свідомості зразків когнітивних схем, які індивід адаптує до нового досвіду за допомогою механізму "рівноваги". А. Маслоу та К. Роджерс розглядають прагнення індивіда до самоактуалізації як рушійну силу соціалізації. Ф. Боаста В. Малиновський вважали, що суть соціалізації у передаванні культурної спадщини. Згідно з теорією психоаналізу 3. Фрейда, соціалізація полягає у приборканні вроджених інстинктів, виявлення яких суперечить цивілізованому способу життя, шляхом інтеріоризації соціальних регламентів. За еволюційною теорією Е. Еріксона, процес соціалізації – це подолання індивідом критичних ситуацій на життєвому шляху. У концепції М. Лукашевича поєднанні поняття соціалізації та соціальної адаптації. На його думку, соціалізація людини відбувається в результаті взаємодії з навколишнім середовищем протягом життя шляхом адаптацій, що змінюють одна одну в кожній сфері життєдіяльності.

Отже, соціалізація має дві цілі: сприяти взаємодії людей через виконання ними різних соціальних ролей, та забезпечувати збереження суспільства передачею новим членам відповідних переконань та зразків поведінки.

У змісті процесу соціалізації можна виділити два структурні елементи: соціальну адаптацію та інтеріоризацію. Адаптація — пристосування індивіда до умов існування різних соціальних структур і спільнот, внаслідок чого він засвоює існуючі в них норми, цінності та ідеали. Адаптація означає пристосування індивіда до рольових функцій, до соціальних норм, цінностей, до умов функціонування різних сфер суспільства. В процесі адаптації індивід погоджує самооцінки і свої претензії зі своїми можливостями і реальностями соціального середовища. Проте, людям старшого віку важче, ніж молоді, вписатися в нові соціальні механізми. Тому наступним етапом соціалізації особи стає інтеріоризація — процес формування внутрішньої структури людської психіки з допомогою освоєння соціальних норм, цінностей та інших компонентів соціального середовища внаслідок соціальної діяльності, процес переведення елементів зовнішнього середовище у внутрішнє "Я". Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості, неповторюваність її духовного світу, специфіка соціальної активності. Виділяють наступні фактори соціалізації:

• сукупність ролей і соціальних статусів, що пропонуються людині суспільством;

• соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі і набути конкретний статус;

• система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві;

• соціальні інститути, які забезпечують виробництво і відтворення культурних взірців, норм і цінностей;

• загальна ситуація в країні.

Соціалізація не є одностороннім процесом. Ми вчимося у своїх батьків, одноліток. Під впливом цих людей у нас формуються інтелектуальні, соціальні та фізичні навички, які необхідні для виконання наших соціальних ролей. Якоюсь мірою вони теж вчаться від нас. Люди і установи, які відповідають за навчання культурним нормам і засвоєння соціальних ролей мають назву агентів соціалізації. їх можна поділити на агентів первинної та вторинної соціалізації. Агентами первинної соціалізації є батьки, близькі й далекі родичі, однолітки, вчителі, лікарі, лідери молодіжних угрупувань. Агенти вторинної соціалізації — представники адміністрації школи, університету, підприємства, армії, держави, ЗМІ.

Процес соціалізації суто індивідуальний. Тому соціалізація індивіда з необхідністю передбачає його індивідуалізацію, формування особистісних якостей. Соціалізація є безперервним процесом. Вона охоплює всі етапи життєвого шляху людини, протягом якого вона засвоює та використовує цінності культури. Кількісне накопичення засвоєних цінностей у певний період переходить у нову якість, що виявляється у зміні структури та спрямованості особи. Залежно від віку індивіда розрізняють 4 основних етапи соціалізації:

3. Соціалізація дитини.

На кожному етапі існують "критичні періоди". Щодо соціалізації дитини — це перші 2-3 роки і вступ до школи; для соціалізації підлітка — перетворення дитини і підлітка на юнака; для тривалої — початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації.

Соціалізація особистості у різні вікові періоди характеризується специфічними соціально-психологічними особливостями.

Метою соціалізації у ранньому віці є формування у дитини мотивації на прив'язаність до інших людей, що знаходить свій виразу довірі, бажанні зробити їм приємне.

У віці від 3 до 7 років на дитину крім батьків впливають додаткові агенти соціалізації: вчителі, вихователі, лікарі, няні. В цей час не тільки виростає кількість агентів соціалізації, але й змінюється програма їх дій. Все більше робиться наголос на оволодінні навичками пізнання та мислення, дитина вчиться вживати слова та букви, опановує систему правил та норм.

Важливий вплив на соціалізацію дітей здійснює школа. В школі дітей навчають не тільки читати й писати, але й дають уявлення про загально прийняті цінності. Школа являє собою суспільство в мініатюрі — саме тут відбувається формування особистості дитини та її поведінки. Освіта забезпечує спадкоємність та відтворення соціального досвіду. Саме у сфері освіти людина засвоює необхідні для соціальної практики знання, цінності, формує навички соціальних відносин. Сьогодні освіта є могутнім джерелом соціально-економічного, науково-технічного, культурного розвитку суспільства. Вона є також сферою духовного росту людини.

Освіта - це цілісна самостійна система, що має інституціолізований характер. Це не просто діяльність з навчання і виховання, а особлива організована, структуралізована, ролева діяльність, що опирається на спеціальні установи, регульована спеціальними нормами. Освіта інтегрує різні види навчальної діяльності, її зміст, суб'єктів в єдину соціальну систему, орієнтуючи їх на соціальне замовлення, на соціокультурні потреби суспільства.

Функціонування освіти базується на певних принципах: 1) принцип загальності освіти або демократизації школи визначає доступність освіти для різних соціальних та етнічних верств населення.

2) принцип безперервності освіти стимулює процеси підвищення кваліфікації та відновлення освіти. Більшість вчених погоджується з тим, що в майбутньому людині потрібно вчитися вже життя.

3) принцип освіти широкого профілю тяжіє до гуманітарного змісту навчання, його фундаменталізації та багатопрофільності.

4) принцип поєднання навчання з вихованням посилює гуманістичний компонент освіти, відображає координацію дій через школу, всіх навчальних, виховних, культурних, комунікаційних та інших соціальних інститутів у їх впливі на особу.

5) принцип полікультурності освіти відображає певні аспекти побудови плюралістично інтегрованих освітніх систем у етнічно неоднорідних суспільствах.

6) принцип інституційної рефлексії означає здатність системи освіти до соціальної та змістової адаптації під впливом науково-технічного та соціального прогресу.

7) принцип формування "вільного освітнього середовища", закладає поширення демократичних можливостей вибору форм, засобів, рівнів та напрямів у навчанні.

Освіта як соціальний феномен виконує певні функції. Серед них:

• продуктивна (створення нових ідей, технологій, форм поведінки і т.д.);

• репродуктивна (полягає в безпосередній участі освіти в процесі відтворення існуючих суспільних відносин, соціальної структури);

• стратифікаційна (освіта є засобом соціального переміщення і просування вгору);

• функція відбору (освіта як і всі соціальні інститути певним чином відбирає і розташовує претендентів на певних соціальних позиціях);

• функція передачі накопичених людством знань, спадковості соціального досвіду.

Всі ці функції у реальному житті досить тісно взаємопов'язані і доповнюють одна одну. Сьогодні основною метою освіти є піднесення загального рівня культури, формування професійно підготовленої, творчої високоморальної особистості.

Доволі складним феноменом є особистість підлітка. Важливим соціально-психологічним новоутворенням підліткового віку є особистісне самоутвердження, дорослість, потреба у спілкуванні, інтенсифікація контактів, перегляд попередніх переконань та уявлень, формування нового світогляду, засвоєння цінностей і норм підліткового середовища. У різноманітних особистісних стосунках підліток намагається з'ясувати, як до нього ставляться інші. У ставленні до батьків виявляє ознаки емансипації (відстоювання своєї точки зору, втеча з дому). Зміни фізіологічного характеру викликають у підлітків то загострене, то послаблене сприймання навколишнього світу, спад чи піднесення працездатності й енергії, що супроводжується перепадами настрою, надмірними переживаннями. В цей період виникають статеві потяги і пов'язані з ними нові переживання. Розвивається потреба у визнанні себе представниками протилежної статі. У класі з'являються закохані пари, культивуються дружні стосунки.

Для підліткового віку характерними є явища акселерації (прискорений соматичний розвиток і фізіологічне дозрівання підлітка, що виявляється у збільшенні маси тіла, ранніх термінах статевого дозрівання) та інфантилізму (збереження в психіці й поведінці підлітка особливостей, притаманних дитячому віці). Ці особливості нерідко породжують різноманітні психологічні колізії - смислові бар'єри, конфлікти, афективні форми поведінки. Інфантильний підліток вирізняється незрілою емоційно-вольовою сферою, що проявляється у несамостійності рішень і вчинків, почутті незахищеності. Посилюють інфантилізм недоліки освіти й виховання. Йдеться про такі стилі впливу дорослих на підлітків, як диктат, опіка та вседозволеність.

Важливою для підлітка є самооцінка своєї зовнішності: вони хочуть подобатися іншим, мати привабливу зовнішність. Необразливий на перший погляд жарт на його адресу може спричинити або гострий конфлікт, або глибокі переживання.

Важливим соціально-психологічним новоутворенням підліткового віку є дорослість. Виявляється вона як новий рівень домагань, якого підліток фактично ще не досяг.

У підлітковому віці втрачають свою актуальність стосунки з батьками, вчителями, а найважливішими стають стосунки з однолітками. У спілкуванні з ровесниками у них формується не лише перше, серйозніше, порівняно з ранніми віковими зв'язками, товариство, в якому вони отримують підтримку і можуть досягти самовираження, а й реалізується потреба в суспільному визнанні їх соціальної значущості. Таким чином створюються численні підліткові угрупування (референтні групи), в яких підлітки намагаються привернути до себе увагу. Загалом чим гірші стосунки підлітка з дорослими, тим частіше він звертається до однолітків і більше від них залежить.

Соціально-психологічною особливістю сьогодення стали більш гнучкі, рухливі, рівноправні стосунки батьків і дітей. Підлітки намагаються більш автономно вирішувати свої справи, менше радяться з дорослими. Суттєвою є розбіжність у сприйнятті одного покоління іншим: дорослим здається, що діти недооцінюють їх і переоцінюють себе, а підлітки нарікають на нерозуміння, несправедливість дорослих.

Для старшокласників провідним центром розвитку стає особистісне самовизначення, а центром життєвої ситуації, навколо якого починає обертатись вся їх діяльність та інтереси, вибір життєвого шляху. Особливої уваги вони надають самоосвіті та самовихованню. Саме в ці роки розгортається активний процес набуття досвіду спілкування, становлення світогляду, завершується формування соціальних установок.

У цей період вже не такими гострими є міжособистісні конфлікти, менше проявляється негативізм у ставленні до інших, поліпшується фізичне та емоційне самопочуття, підвищується комунікабельність, знижується рівень тривожності, нормалізується самооцінка.

Основним партнером у спілкуванні є ровесник або значущий друг. У процесах спілкування та взаємодії старшокласники знаходять нових друзів та зберігають давніх. Вони шукають друзів за принципом схожості, заміщуючи їх кількість якістю дружби з ровесниками, що поділяють їх погляди і цінності.

Успішна соціалізація учнів в школі не можлива без успішної соціалізації в сім'ї. Тісна взаємодія цих інститутів у процесі соціалізації завжди дає позитивний ефект.

Найважливішим чинником, який впливає на процес соціалізації студентської молоді, є навчальна діяльність. Процес навчання охоплює не тільки дидактичний, пов'язаний із засвоєнням знань, компонент, а й соціально-психологічний, що відтворює характер взаємин у студентській групі, соціально-психологічну групову атмосферу. Соціально-психологічний компонент навчальної діяльності студентів утворюють такі складові: проблеми адаптації студентів до умов навчання у вузі; особливості створення позивного соціально-психологічного клімату у студентській групі; особливості налагодження стосунків студентів із викладачами; проблеми міжособистісних конфліктів. У цьому контексті особливо значущою є проблема адаптації студентів-першокурсників до умов навчання у вузі.

Успішній адаптації сприяє наявність в академічній групі позитивного соціально-психологічного клімату. Позитивними ознаками соціально-психологічного клімату в групі є: довіра та висока вимогливість один до одного; ділова критика; вільне висловлювання власної думки; відсутність тиску як у групі, так і ззовні; прийняття на себе відповідальності за справи спільності.

Необхідною умовою ефективної соціалізації під час навчання є наявність зворотного зв'язку. Йдеться про взаєморозуміння на різних рівнях: "педагог-студент", "студент-студент" тощо. Процес соціалізації в студентській групі може супроводжуватись конфліктами, які нерідко провокують негативні емоції і позначаються на навчальній діяльності студента.

Під час засвоєння нових знань формуються ціннісні орієнтації. Надалі система цінностей людини змінюється лише в кризові періоди, коли одні цінності стають більш значущими, а інші — поступаються їм місцем.

Для дорослих найвагомішими сферами самореалізації особистості є професійна сфера, сфера сімейно-побутових взаємин, сексуальних стосунків, спілкування, виховання дітей, саморозвитку і самовдосконалення.

На стадії ранньої зрілості людина залучається до всіх сфер діяльності, встановлює близькі стосунки з іншою людиною, виявляє творчі здібності, вибудовує власний спосіб життя. Середня зрілість пов'язана з пошуком відповідей на основні питання про сенс життя, людина намагається здійснити свої мрії. На цей період припадають переоцінка цілей і домагань, аналіз навколишньої дійсності, оточення, прагнення вплинути на майбутнє, стати професіоналом. Супроводжують його і сумніви щодо продовження обраного шляху, страх зниження працездатності, пошук нових цінностей (криза середини життя). Період пізньої зрілості супроводжують занепокоєність (людина намагається продовжити плідно і творчо працювати, виявляти свої здібності та можливості) або відсутність занепокоєності (сприяє виникненню почуття непотрібності, спустошення). Цей період часто супроводжується надмірною турботою про себе.

Таким чином, кожний етап соціалізації індивіда має свої особливості. Зміна вікових стадій супроводжується відповідними психологічними механізмами засвоєння культури, спрямованістю індивідуальних нахилів та інтересів, сприйняттям та переробкою різноманітної інформації, що позначається на внутрішній структурі особи. У період ранньої соціалізації інституалізований вплив суспільства слабко виражений. Однак у міру становлення особи соціалізація набуває досить жорсткого інституалізованого характеру.

Отже, соціалізація - це безперервний процес. У зв'язку з цим інколи соціалізацію поділяють на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих).

Найбільш інтенсивно процес соціалізації відбувається в дитинстві та юності, але розвиток особистості триває і в середньому, і в похилому віці. Існують певні відмінності між соціалізацією дітей і дорослих.

1) Соціалізація дорослих виражається головним чином у зміні їх зовнішньої поведінки, в той час як дитяча соціалізація коректує базові цінності.

2) Дорослі можуть оцінювати норми, діти спроможні лише засвоювати їх.

3) Дорослі не завжди погоджуються з батьками, дітям не дано обговорювати дії батька або матері.

4) Соціалізація дорослих спрямована на те, щоб допомогти індивіду оволодіти певними навичками, соціалізація дітей формує головним чином мотивацію їх поведінки.

Не слід вважати, що соціалізація — це процес, який відбувається тільки по висхідній. Ресоціалізацією називають засвоєння нових цінностей, ролей, навичок, замість минулих, недостатньо засвоєних або застарілих. Ресоціалізація охоплює багато видів діяльності - від занять з виправлення навичок читання до професійної перепідготовки робітників.

Істотним моментом соціалізації людини є розвиток її соціальної активності, що виявляється у поведінці особистості та її діяльності. В умовах якісного перетворення суспільства проблема соціальної активності мас та особистості набуває особливого значення.

Соціальна активність — характеристика способу життя індивіда, групи, що фіксує свідому спрямованість його діяльності і поведінки на зміну соціального середовища відповідно до назрілих потреб, інтересів, цілей; вияв соціальних ініціатив, участь у вирішенні актуальних соціальних завдань, постійна взаємодія з іншими соціальними суб'єктами. Через соціальну активність реалізуються діяльнісні потенції суб'єкта, його культура, уміння, знання, потреби, інтереси, прагнення. Вона є також особливим способом реагування індивідів та соціальних груп на запити, що постійно посилаються суспільством.

Основними різновидами соціальної активності є: професійна, трудова, громадсько-політична, моральна, управлінська, дозвільна, вербальна. Найважливішими ознаками соціальної активності особистості є сильне, стійке, а не ситуативне прагнення впливати на соціальні процеси та реальна участь в громадських справах. Від рівня соціальної активності залежить динамізм розвитку суспільства, яке зацікавлене в її постійному зростанні.

Результат соціалізації — "соціальний тип особи".

Соціальний тип особистості - певний фіксований набір соціальних властивостей людини, що виявляється у її свідомості та поведінці.

Критерії виділення соціальних типів особистості:

• місце особистості в системі суспільних зв'язків;

• реальні форми життєдіяльності особистості;

• спрямованість особистості.

В. Ядов виділяє наступні типи особистості:

1 — базисний тип особистості — система соціальних якостей індивідів, яка найкраще відповідає об'єктивним умовам функціонування даного суспільства на відповідному етапі його розвитку.

2 — реальний (модальний) тип особистості - реальний тип особистості, який переважає на відповідному етапі розвитку суспільства.

3 — ідеальний тип особистості — індивід з такою сукупністю рис, якостей, які сучасники хотіли б бачити в людині.

В західній соціології існують аналогічні концепції, наприклад, Д. Рісмен запропонував концепцію соціального характеру. Соціальний характер — ядро структури характеру, що є притаманним для більшості членів певної культури, а індивідуальний характер — це те, чим люди, що належать до однієї і тієї ж самої культури, відрізняються один від одного. Д. Рісмен вважає, що соціальний характер дозволяє індивіду виконувати ті вимоги, які ставить перед ним суспільство. При цьому він виділяє наступні типи соціального характеру:

1 — традиційно-орієнтований, консервативний, конформний;

2 — інтровертний (той, що керується внутрішніми мотивами) — поведінка людини визначається сприйнятими в дитинстві принципами, особа стає більш відкритою у ставленні до нововведень і змін, хоч роль традиційних норм і цінностей ще велика.

3 — екстраверт (зовні орієнтована особистість) - така особистість стандартизована, є об'єктом маніпулювання, відчуває себе дезорієнтованою, апатичною, їй не подобається брехня та гноблення.

4 — позитивний характер — автономна особистість, некомфортна, яка має ясні раціональні цілі, що не нав'язуються іншими людьми, більш незалежна щодо впливів свого культурного середовища.

Таким чином, процес соціалізації є історично обумовленим, у результаті нього формуються конкретно-історичні риси особистості, необхідні їй для життєдіяльності в конкретному суспільстві. Зміст, стадії, конкретні механізми соціалізації визначаються структурою цього суспільства і варіюють у різні історичні періоди.

Список використаної літератури

Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания // Избранные психологические

труды. В 2 т. Т.1. М., 1980.-С.79.

Белик А.П. Соціальна форма руху – М.: Наука, 1982. - 248 с.

Бордовская Н.В., Реан А.А. Педагогіка. Підручник для вузів-

Санкт-Петербург: Питер, 2000. – 304 с.

Ковальчук В.А. Особливості взаємодії школи та соціального середовища //

Теоретичні та методичні засади соціально-педагогічної підготовки

вчителя.- Київ-Житомір.: Державний педагогічний інститут.- 2001.- С.36.

Коляденко С.М., Юрчук О.О. Деякі питання соціалізації особистості у

творчий спадщині В.О. Сухомлинського // Теоретичні та методичні засади

соціально-педагогічної підготовки вчителя. - Київ-Житомір.: Державний

педагогічний інститут. 2001.- С.46.

Кон И.С. Социология личности. – М., 1998.

Корсаєвська Г.В. Співвідношення біологічного і соціального в людині. М.:

1975. –С.10.

Лавриченко Н.М. Педагогіка соціалізації: європейські обриси – Київ: Віра

інсайт – 2000. - С. 129-131.

Леднева О. Процесуальний вимір соціалізації особистості // Alma mater

(Вісник вищої школи) – 2002. - №3. - С.17-22.

Семенов Г. Социализация, воспитание, развитие: какой смысл вкладывает в

эти понятия современная наука // Воспитание школьников.- 1999.- № 6.-

С.2 - 7

Сорокін П.А. Загальнодоступний підручник соціології. -. М.: 1994.- 181

с.

Соціальна педагогіка: навчальний посібник для студентів вищих навчальних

закладів / за редакцією В.А. Нікітіна. – М.: Гуманітарний видавничий

центр ВЛАДОС, 2000 – 272 с. - С. 30.

Дата добавления: 2014-01-04