Утворення Української гетьманської держави

Основною метою Національної революції стало створення не­залежної держави у межах усіх українських етнічних земель. Вже до кінця 1648 р. на всій території України розпочалося формування державних інституцій, зокрема полково-сотенного ад­міністративно-територіального устрою. Реальною стала можли­вість об’єднання всіх українських земель у межах національної держави. Проте укладене наприкінці року перемир’я з Річчю Посполитою, необхідність якого була викликана об’єктивними причинами, передбачало повернення армії Б.Хмельницького “на Україну” і втрату територій Західного регіону України. Кордон було визначено по лінії р. Горинь – м. Кам’янець-Подільський, на схід від якого утверджувався полково-сотенний адміністратив­но-територіальний устрій.

Полково-сотенний поділ виник у 20-ті роки XVII ст. Спочат­ку він лише визначав територію, на якій дислокувався козаць­кий реєстровий полк і населення якої зобов’язувалося утримува­ти цей полк на свої кошти. Проте, починаючи з 1638 р., до полків та сотень, як територіальних одиниць, зараховували усе населен­ня, і на нього поширювалася влада полкових та сотенних урядів. Юридичне закріплення території Української держави від­булося в результаті укладення Зборівського мирного договору (1649 р.). її територію складали землі колишнього Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, що обіймала площу близько 200 тис. кв. км. За умовами договору кордон між Укра­їною і Річчю Посполитою встановлювався по лінії Дністер – Ямпіль – Брацлав – Вінниця – Погребище – Паволоч – Коростилів – Горностай – Димер – Дніпро – Остер – Чернігів – Ніжин – Ромни. Східний кордон встановлювався по лінії ко­лишнього польсько-московського кордону і пролягав по річках Сухий Ромен, Терен, Бобрик, через Сулу, Псьол до Ворскли і далі до р. Коломак і до Муравського шляху.

На чолі новоствореної держави стояв гетьман України. Столи­цею України та гетьманською резиденцією стало м. Чигирин. Номінально Україна була залежною від Речі Посполитої, але фак­тично вона стала незалежною, оскільки реальна влада на цій те­риторії належала Б. Хмельницькому.

Територія Української держави, що отримала офіційну назву “Військо Запорозьке”, поділялась на полки, число яких не було сталим. У 1649 р. їх налічувалося 16: Чигиринський, Черкась­кий, Корсунський, Білоцерківський, Канівський, Переяславський, Брацлавський, Кальницький (Вінницький), Київський, Кропивнянський, Миргородський, Ніжинський, Полтавський, Чернігівський, Прилуцький та Уманський. В 1650 р. всіх полків було 20, з них 3 виключно військових, а 17 військово-адміністративних (додав­ся Паволочський). Пізніше під час воєнних дій української армії проти польських і литовських військ у 1654 – 1655 рр. утвори­лись Волинський, Турово-Пінський, Білоруський (Чауський) і По­дільський полки. Центром полку було найбільше на підвладній території місто або містечко.

Полки поділялися на сотні. У полку могло бути до 20 сотень. Сотні поділялись на курені (по 20 – 30 козаків у кожному).

Окрему самостійну адміністративно-територіальну одиницю являла собою Запорозька Січ.

Найвищим державним і політичним органом Української держави у часи Національної революції та Визвольної війни була Генеральна військова рада. Вона скликалася для обрання геть­мана або вирішення важливих державних, політичних, військо­вих і судових питань, обговорювала зовнішньополітичні справи. Генеральна військова рада скликалася окремими універсалами гетьмана. Брати участь у раді мали всі козаки, іноді делегати від міщан, в окремих випадках – селяни (так звана Чорна рада,). Число присутніх могло доходити до кількох тисяч. Через свою велику чисельність і різний соціальний склад вона мала анархіч­ний характер. її важко було скликати, нею важко було керувати. Рішення ради іноді були непередбачуваними та могли стати не­безпечними для гетьмана і старшинсько-шляхетської верхівки. Тому військова рада не була і не могла бути постійно діючим обов’язковим органом. її скликали в разі неминучої потреби. Інколи вона збиралася всупереч намірам гетьмана і генеральної старшини.

Спробу реформування генеральної військової ради і перетво­рення її на представницький орган всієї України здійснив гетьман І. Виговський. Він запропонував надати всім полкам рівне пред­ставництво, на раду стали з’являтися тільки старшина і по 10 ко­заків від кожного полку. Однак дана реформа не була проведена.

Поступово (з липня-серпня 1648 р.) внаслідок зміцнення влади гетьмана вплив ради на державне життя України послабився їх скликали дедалі рідше, а функції генеральної ради перейшли до ради старшини.

Рада генеральної старшини, що сформувалась як дорадчий ор­ган при гетьманові, виконувала важливі функції управління дер­жавним життям української держави. До її складу входила ге­неральна старшина. Рада в основному здійснювала управління поточними справами життя держави, а її рішення мали обов’яз­ковий характер. За необхідності для участі у раді генеральної старшини запрошувалися полковники і полкова старшина, сотни­ки і навіть міські урядники.

Полково-сотенному адміністративно-територіальному поділу відповідала система органів публічної влади. Система управлін­ня складалася з трьох урядових рівнів: генерального, полкового, сотенного.

Центральним органом управління був генеральний уряд. Він очолював всю систему управління і був постійно діючим орга­ном. Його повноваження поширювалися на всю територію віль­ної України.

Генеральний уряд вибирався генеральною військовою радою. Очолював генеральний уряд гетьман: як голова країни, він наділявся широкими державними повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових і судових функцій. Він видавав універсали – загальнообов’язкові нормативні акти. Багато з них присвячувалося організації та діяльності державних інститу­цій. Від нього також залежало скликання рад – військової та генеральної старшини. Він був вищою судовою інстанцією і верховним головнокомандувачем. Фактично в його руках зосередилась самодержавна влада. Першим гетьманом Української держави став у січні 1648 р. Б.Хмельницький. Як главу України його визна­вало не лише підвладне населення, але й монархи сусідніх держав. Найближче оточення гетьмана складала генеральна старшина – вища державна адміністрація у Війську Запорізькому. До її складу входили генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, генеральний підскарбій, генеральний хорунжий, генеральний бунчужний, два генеральних осавули. Генеральних старшин обирала генеральна військова рада або рада генеральної старшини. В інших випадках їх призначав гетьман. Вони керували окремими галузями управління, мали титул “вельможа”. Генеральна старшина брала участь у раді генеральної старшини, вирішувала найважливіші політичні, адміністративні та військові питання, проводила дипломатичні переговори, відала фінансами і судовими установами, очолювала збройні сили української держави.

Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він керував зовнішніми відносинами і канцелярією, через яку проходили всі документи як до гетьмана, так і від нього.

Генеральний обозний, генеральний осавул і генеральний хорунжий займалися військовими справами, відповідали за боєздатність війська і його матеріальне забезпечення.

Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана і Війська Запорозького, а також виконував окремі доручення гетьмана.

Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією для полкових та сотенних судів.

Генеральний підскарбій управляв фінансовою системою держави.

Вся генеральна старшина входила до складу генеральної військової канцелярії, яка підпорядковувалась гетьману. Безпосередньо керував її діяльністю генеральний писар. Через генеральну канцелярію гетьман управляв військовими, адміністративними, судовими і фінансовими справами держави. Отже, генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органом української держави.

Місцеве управління здійснювали полкові та сотенні уряди. Очолював полкову військову і адміністративно-територіальну одиницю полковник, що зосереджував у своїх руках виконавчу та судову владу. На території полку він керував полковою стар­шиною, виконував доручення та накази гетьмана, розпоряджався земельним фондом, відав фінансами, очолював судочинство та ін. Керівництво полком також здійснювала полкова старшина, до складу якої входили: обозний, суддя, писар, осавули, хорунжий. Першою особою після полковника був обозний, який відав матеріальним забезпеченням полку, керував обозом та артилерією, а також за відсутності полковника виконував його обов’язки. Йому підлягали полковий артилерійський осавул, полковий артилерійський писар, хорунжий полкової артилерії та отамани. На території полку функціонував полковий суд, який розглядав кримінальні та частково цивільні справи. Головував у ньому полковий суддя, який мав свою канцелярію та урядовців. Важливі кримінальні справи розглядалися за участю полковника. Поважне місце серед старшини посідав полковий писар, який вів діловодство полку і керував полковою канцелярією. Помічником полковника у військових справах був осавул (найчастіше їх було два), який наглядав за дотриманням порядку і дисципліни у полку, виконував поліційні функції, опікувався полковою музикою та ін. Помічником осавула був підосавул. Полковий хорунжий відповідав за збереження полкового прапора. Інколи хорунжих було два, один з них відповідав за прапор, а другий – за значок (малий прапор). Під керівництвом хорунжого перебували значкові товариші. Формально полкова старшина вважалася виборною, але фактично посади полкової старшини посідали особи, призначені гетьманською адміністрацією або полковником.

Сотенну військову та адміністративно-територіальну одиницю очолював сотник. Він обирався на козацькій сотенній раді та затверджувався полковою радою або радою генеральної старшини. До сотенної козацької старшини належали сотник, сотенний отаман, писар, осавул та хорунжий. Найнижчою ланкою козацької старшини були міські та сільські (курінні) отамани.

Управління містами в Українській державі здійснювалось відповідно до їхнього статусу. Містами, які мали Магдебурзьке право (Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Глухів, Полтава, Батурин та ін.), управляли виборні магістрати – органи міського самоврядування, що відали адміністративними, господарськими, фінансовими, поліцейськими та судовими справами у місті. Очолював магістрат війт, до його складу входили помічники війта (бурмістри), райці (радники) і лавники (засідателі). Міста, які не дістали Магдебурзького права, мали обмежене самоврядування, управлялись виборними ратушами, але підкорялися й старшинській адміністрації. На чолі міського управління стояв війт, якого обирали або якого призначав гетьман чи полковник. За магістратами і ратушами залишалося право розпоряджатися міськими прибутками.

Дата добавления: 2014-01-04