Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Особливості застосування матеріально-правових норм у міжнародному приватному праві, їхні джерела

Як визначення права, до якого слід звернутися для врегулювання питання по суті: узгоджена воля сторін, рішення судді, законодавство і міжнародні угоди з колізійних питань – як джерела застосування колізійних норм

Колізійний метод

Методи регулювання у МПрП

 

Під методом правового регулювання в правознавстві традиційно розуміють сукупність прийомів та засобів правового впливу на суспільні відносини, що входять до предмету галузі права.

Оскільки МПрП належить до галузей приватного права, для нього загалом характерний диспозитивний метод регулювання. Однак для міжнародного приватного права характерна наявність специфічних прийомів та способів регулювання правовідносин, що обумовлено наявністю в таких правовідносинах «іноземного елемента».[1]

Але загальний диспозитивний метод регулювання відносин приватного характеру не є визначальним для МПрП як самої галузі. Цю роль відіграють спеціальні методи, що притаманні МПрП, а саме: колізійно-правовий та матеріально-правовий методи. [2] У доктрині МПрП додатково виділяється ще й порівняльно-правовий метод. Такий метод є особливим спеціально-науковим методом дослідження, та застосовується поряд з іншими методами та способами наукового пізнання у міжнародному приватному праві. Сутність його полягає у виявленні рис, які характеризують схожість та відмінність певних правових явищ. Він має як науково-теоретичне, так і практичне значення,[3] проте про нього мова піде значно пізніше.

 

Як нами вже позначалося, термін «collssio» означає зіткнення. А відтак, колізійний метод можна визначити як сукупність прийомів і засобів регулювання правових відносин, що застосовуються за необхідності зробити вибір норми для регулювання таких правовідносин. І такий метод застосовується майже у всіх галузях права, однак саме в міжнародному приватному праві він набуває особливого значення.[4]

Проте повертаючись до питання колізійного методу, як визначення права до якого слід звертатися для врегулювання питання по суті відмітимо, що саме вибір права є головною проблемою під час регулювання приватних відносин дозволяє встановити право. Також пригадаймо, що «вибір» є першою стадією колізійно-правового (відсильного) способу врегулювання невдалих правовідносин у МПрП, яке повинно бути застосоване в подальшому інтерпретатором (правозастосувачем), тоді ж як застосування, є заключною стадією.

Так, визначення права, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, у відповідності до ст.4 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України та міжнародних звичаїв, що визнаються в Україні.

Варто відмітити, що з правовою кваліфікацією тісно пов’язано питання тлумачення, встановлення змісту та застосування іноземного права. Суддя не зобов’язаний заздалегідь знати зміст іноземного права, до якого відсилає вітчизняна колізійна норма. Але якщо колізійне питання вирішене на користь застосування іноземного права, то діє правило, за яким суд повинен тлумачити та застосовувати іноземне право так, як воно застосовується «у себе на батьківщині».

Обсяг застосування права іноземної держави визначено в ст.6 Закону України «Про міжнародне приватне право», де встановлено, що застосування права іноземної держави охоплює всі його норми, які регулюють відповідні правовідносини. Зважаючи на зміст цієї статті, такими нормами є: норми міжнародних договорів, закони, підзаконні правові акти іноземної держави, норми звичаєвого права, прецеденти та інші джерела права, що визнаються іноземною державою. Застосування норми права іноземної держави не може бути обмежено лише на тій підставі, що ця норма належить до публічного права.

Застосування іноземного права – це правозастосовний процес, який здійснюється судом та іншими правозастосовними органами (нотаріусами, органами державної влади тощо) на підставі та в межах національного права відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права.[5]

Частиною 1 ст.8 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлено, що при застосуванні права іноземної держави суд чи інший орган встановлює зміст його норм з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування та доктриною у відповідній іноземній державі. Варто відзначити, що вираз «застосування права» вжито законодавцем у вузькому значенні, оскільки правила цієї частини адресовані судам чи іншим органам, які мусять з`ясовувати зміст норм права. А тому за аналогією частина цих правил стосується будь кого хто застосовує іноземне право (наприклад, сторін правовідносин).[6]

Поміж тим, важливо відмітити, що принцип застосування іноземного права полягає у розумінні останнього власне як права, а не як фактичної обставини. Звідси на правовій карті світу існує дві групи країн по відношенню до цього. Одна група розглядає іноземне право як систему юридичних норм, тобто відносяться до нього як до права. До цієї групи доктринально та практично завжди належить Україна.

Інша група країн (переважно країни англо-американського права) виходить із того, що суд застосовує тільки своє власне право, але він може визнати свої суб’єктивні права, які виникли під дією іноземного права. При цьому останнє розглядається як фактична обставина, котра поряд з іншими фактичними обставинами виступає як доказ. Таким чином, суд у цих країнах не застосовує іноземне право як юридично обов’язкові приписи, а оперує ними як фактом у справі. Проте останнім часом ряд країн які традиційно належали до такого підходу відмовляються від його застосування.

Так, нові Правила цивільного процесу США від 1 липня 1996р. вказують на те, що тепер зміст іноземного права повинен підтверджувати суд, котрий не обмежується наданими сторонами доказами. А нова редакція ст.12 ЦПК Франції також зобов’язує французькі суди підтверджувати зміст права.

Отже, як видно ч.1 ст.8 Закону України «Про міжнародне приватне право» також дає відповідь на питання про те, хто повинен встановлювати зміст іноземного права. Також видається зрозумілим, що у випадку коли останнє розглядається як право, то обов`язок встановлення його змісту покладається на суд ex officio (за посадою).

У Великій Британії, навпаки, існує протилежний підхід, де сторони зобов’язані надати суду докази, пов’язані зі змістом норм іноземного права. А тому суд у цих країнах лише оцінює докази, надані сторонами, на яких за законом покладається тягар доказування змісту норм іноземного права.

Щодо ролі осіб, які беруть участь у справі у встановленні змісту норм іноземного права, український законодавець виходить із домінуючої практики іноземних країн. Закон надає їм лише право надавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтуванні своїх вимог та заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм (ч.3 ст.8). Проте сприяти суду у встановленні норм іноземного права не є обов`язком сторін. Тобто, суд не може покласти тягар доказування норм іноземного права на сторони (як це має місце в законодавстві деяких країн; навіть у РФ це має місце щодо вимог, пов’язаних зі здійсненням підприємницької діяльності – п.2 ст.1191 ЦК РФ).

Якщо сторони надають суду матеріали, то такі матеріали мусять бути українською мовою подані, а переклади оригінальних документів українською мовою повинні бути належним чином відповідно посвідчені.

Проте навіть якщо сторони сприяли суду у встановленні змісту норм іноземного права, це не звільняє суд від кінцевої їх оцінки, осмислення та правильного застосування, що спів мірне із принципом iura novit curia (суд сам знає закон), який діє і при встановлені змісту норм іноземного права. Проте в доктрині зустрічаються дещо інші погляди, де суд не зобов’язаний знати право всіх іноземних країн, а тому по відношенню до іноземного права даний принцип може не діяти. Саме тому і визначаються спеціальні механізми встановлення змісту іноземного права, які полягають у наступному.[7]

Так, суд чи інший орган можуть (мають право): звернутися за співпрацею і роз’ясненням до МЮУ та інших компетентних органів і установ в Україні та закордоном або залучення експертів.

Для визначення змісту норм іноземного права та їх подальшої інтерпретації в правозастосовній практиці часто використовуються знання експертів з іноземного права, як вітчизняних, так і іноземних. В останньому ж випадку як експерти часто залучаються вчені – теоретики чи практики (тобто адвокати, судді, нотаріуси та ін.). В Україні участь судового експерта в цивільному та господарському процесах та його статус регулюється ст.ст.47, 53 ЦПК України, ст.31 ГПК України, а також Законом України «Про судову експертизу». В той же час, відповідно до ст.23 цього Закону керівники державних спеціалізованих установ що провадять судові експертизи, в необхідних випадках можуть включити до складу експертних комісій провідних спеціалістів інших держав. Варто збагнути і те, що п.4 ст.54 ЦПК України прямо забороняє використовувати знання спеціаліста з правових питань.[8]

Крім того, значну роль у розв’язанні проблеми встановлення змісту норм іноземного права відіграють договори про надання правової допомоги, які містять зобов’язання сторін обмінюватись інформацією,[9] в яких бере участь Україна. Серед них слід відмітити – Європейську конвенцію про інформацію відносно іноземного законодавства 1968р. (передбачає, що країни-учасниці зобов`язуються надавати одна одній інформацію відносно свого законодавства та процедур у цивільній та комерційних сферах, а також відносно їх судових систем. Беруть участь понад 40 країн); Мінську Конвенцію про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993р. (центральні установи юстиції країн СНД за запитом надають одна одній відомості про діюче в певний період часу на їх територіях законодавство та про практику його застосування); Київську угоду про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності 1992р.; двосторонні договори про правову допомогу (Наприклад, ст.5 договору України з Болгарією, ст.14 договору з Іраном, ст.4 договору з Кіпром та інш., зобов’язують центральні органи (в України МЮУ), держав надавати один одному інформацію про нормативні акти, що діяли чи діють у їх країнах, інформацію про судову практику, а також інформацію стосовно можливостей громадян щодо забезпечення представництва, необхідного для реалізації або захисту їхніх прав.; щодо двосторонніх угод то з цього питання уклав таку і ВСУ із Вищим арбітражним судом Росії «Про взаємну співпрацю та обмін інформацією»).[10]

Таким чином, розглянуті вище етапи процесу встановлення змісту іноземного права потрібні для того, щоб правильно встановлювати зміст іноземного права з метою його застосування так само, як воно застосовується на батьківщині. Іншими словами, український суддя повинен встати на позиції судді конкретної іноземної держави, право якої застосовується, і вирішувати справу так, як би вирішив її цей іноземний суддя на основі свого права.

Зміст же конкретної норми будь якої системи права цілком можна до кінця зрозуміти, якщо цю норму (або групи норм) розглядати не ізольовано, а в контексті всього права. Цього власне і вимагає закон, говорячи про застосування закону а не норми.

Наступним етапом встановлення змісту іноземної норми буде її тлумачення (інтерпретація та кваліфікація),[11] що нами буде розглянуто у одній із наступних тем даного предмету.

 

Матеріально-правовий метод,

 

Відомо, що причино, виникнення колізій між правовими системами різних держав є істотні, а іноді принципові відмінності, характерні для національних правових систем світу. Як уже зазначалося, колізійну проблему можна розв’язати шляхом не тільки вибору одного з національних правопорядків, що пов’язані з правовідносинами (колізійно-правовий метод), а й створення спільного одноманітного матеріально-правового регулювання приватноправових відносин, що мають міжнародний характер, тобто шляхом уніфікації норм матеріального права.

Безумовно, матеріально-правові норми, уніфіковані в міжнародній угоді, є правилами поведінки, що застосовуються безпосередньо для врегулювання відносин по суті. Наприклад, Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу-товарів 1974р. встановлює загальний строк позовної давності за такими договорами у чотири роки, отож, для всіх країн, що ратифікували зазначену конвенцію, до подібних відносин застосовуватиметься цей строк, хоча у внутрішньому законодавстві України загальний строк позовної давності становить три роки (ст.257 ЦК України), а, наприклад, у Португалії – 20 років (ст.309 ЦК Португалії).[12]

Внаслідок цього сутність прямого методу, як нами відмічалося попередньо, зводиться до заміщення відповідних норм національного законодавства двох (чи більше) правопорядків, які претендують на врегулювання певних відносин, новою нормою. Саме ця норма буде застосовуватися у відповідних випадках судами всіх держав, що взяли участь у створенні цієї нової норми незалежно від того, в який саме спосіб вона може бути трансформована.[13]

Однак, правова природа уніфікації найкращим чином може бути розкрита через обставини, що зумовлюють її необхідність, як і не залежать від об’єктивних причин.

По-перше. У колізійних нормах окремих держав існують певні розходження. Як на приклад, можна послатися на умови зовнішньоекономічного контракту, які залежно від змісту того чи іншого національного законодавства, можуть бути підпорядкованими:

· закону місця укладення договору;

· закону держави продавця;

· закону місця виконання договору.

По-друге. Право окремих держав, яке підлягає застосуванню за вказівкою колізійної норми., може:

· встановлювати різні за змістом норми для запровадження одного й того ж, відомого обом правовим системам, інституту або

· зовсім не передбачати норм щодо врегулювання тих чи інших конкретних відносин (тобто, мати прогалини у правовому регулюванні).

Наприклад, коли замість існуючого в певній державі правового регулювання (хай навіть не зовсім досконалого) за вказівкою норми застосуванню підлягає право іншої держави, в якій такого регулювання не існує взагалі.

По-третє. Саме задля усунення або зменшення негативних наслідків, що виникають у зазначеній ситуації, почалась розробка заінтересованими державами єдиних (уніфікованих) правових норм, метою яких стала заміна різноманітного або поповнення відсутнього на національному рівні регулювання відповідних відносин.

По-четверте. За предметом правового регулювання створені в результаті уніфікаційного процесу норми поділяються на уніфіковані:

· матеріальні,

· процесуальні;

· колізійні норми.

І на останок (в п’ятих), за характером дії уніфіковані норми поділяються на імперативні та диспозитивні.[14]

Звідси, варто відзначити, що результати уніфікації у практиці держав можуть бути застосованими і одній (або кількох), з нижченаведених форм.

1.Шляхом укладення міжнародного договору, в якому містяться розроблені та належним чином введені в дію уніфіковані норми, що повинні застосовуватись при встановленні, здійсненні або припиненні міжнародних зв’язків суб’єктів МПрП чи в інших відповідних випадках. Цей шлях, як видається, настільки ж зрозумілим, настільки і поширений, тому спеціальних пояснень він мабуть не потребує.

2. Запровадженням державами у своєму національному законодавстві типових (або примірних) законів чи інших документів, які

· розробленні на виконання міжнародних договорів спеціальними міжнародними органами або

· надаються державам як рекомендації компетентними органами міжнародних організацій.

Прикладом першого з різновидів цієї форми реалізації результатів процесу уніфікації є введення в дію державами членами Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі, який є Додатком 1 до Женевської конвенції 1930р. У цьому разі державам не потрібно трансформувати положення відповідного типового закону, оскільки попередня імплементація певних правових норм міжнародного права є умовою для вступу цієї держави до відповідної міжнародної організації.

Щодо другого прикладу, застосування результатів процесу уніфікації є ст.94 Договору про застосування Європейського Співтовариства, за яким Рада, на пропозицію Комісії та після консультації є Європейським парламентом і Економічним та соціальним комітетом, приймає одноголосним рішенням директиви про зближення таких законів, нормативних постанов та адміністративних актів держав – членів, які справляють безпосередній вплив на створення і функціонування спільного ринку.

3. Застосування міжнародних звичаїв (звичаїв ділового обороту), зокрема торгових звичаїв, які в окремих сферах міжнародного спілкування, таких, як торговельне мореплавство або міжнародні розрахунки, здобули загальне визнання та широке розповсюдження.[15] Наприклад, Уніфіковані правила по інкасо (редакція 1993р.); Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів (остання редакція 1993р.); Міжнародні правила тлумачення торговельних термінів (Інкотермс) – документ розроблений під егідою Міжнародної торговельної палати ще у 1936р., однак переглядався і є чинним у редакції 2000р., та інш.

4.Запровадження рекомендованих міжнародними організаціями або національними торговими палатами, промисловими чи торговельними асоціаціями примірних (типових, взірцевих) договорів, загальних умов, чартерів і т.інш., котрі акумулюють в собі зовнішньоторговельну практику, яка себе виправдала.

Подібні норми займають особливе положення у МПрП, вони позначаються як єдині умови рекомендаційного характеру, головне призначення яких полягає у полегшенні процесу ускладнення зовнішньоторговельних угод – купівлі-продажу товарів, ліцензійних. Про фрахтування морських суден тощо.

Виготовлення цих норм за процедурою є неоднозначною.

Наприклад, широку відомість та розповсюдження набули загальні умови зовнішньоторгівельних угод щодо купівлі-продажу товарів, які були розроблені на початку 60-х років минулого сторіччя групою експертів Європейської економічної комісії ООН. Вони були складені стосовно головних груп товарів, що є предметом цих угод – машини та обладнання, споживчі товари, продовольчі товари і т.інш., і містять у собі найбільш суттєві умови поставки, притаманні тій чи іншій групі товарів. Однак ці норми можуть застосовуватися не лише під егідою відповідних міжнародних організацій, а й шляхом досягнення згоди між компетентними національними установами, перш за все – торговельними палатами різних держав.[16]

Таким чином, матеріально-правовий метод є другим спеціальним методом МПрП. Він заснований на застосуванні матеріально-правових норм, що безпосередньо регулюють права та обов’язки сторін. Цей метод має суттєві переваги порівняно із колізійно-правовим, оскільки значно спрощує та прискорює вирішення справи, правове регулювання відоме всім сторонам правовідносин, відсутня необхідність застосувати іноземне право.

Однак незважаючи на всі недоліки колізійного методу, він продовжує залишатися основним щодо регулювання родинних, спадкових, майнових та багатьох інших приватних відносин, ускладнених іноземним елементом.

Отже, з позиції В.П. Жушмана, МПрП притаманні основні два спеціальні методи регулювання: колізійно-правовий, що здійснюється у двох формах – національній та міжнародній, і матеріально-правовий, що здійснюється у міжнародно-правовій формі. [17]

 

Література до Лекції 2 Теми №1 Модулю 1

1. Міжнародне приватне право.навч.посіб./За ред..С.Г.Кузьменка. – К.Центр учбової літератури, 2010.- 316с.

2. Чубарєв, В.Л. Міжнародне приватне право: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2008. – 608с.

3. Міжнародне приватне право: сучасні проблеми: В 2 кн.— М.: Наука, 1993.— Кн. 2.— 232с.

4. Міжнародне приватне право: підруч.длястуд.вищ.навч.закл./за ред.проф.В.П.Жушмана та доц..І.А.Шуміло. –Х.: Право, 2011. -320с.

5. Фединяк, Г.С. Міжнародне приватне право (у запитаннях та відповідях). Навчальний посібник.- К.: Атіка, 2000.- 336с.

6. Міжнародне приватне право. Науково-практичний коментар Закону/ За ред.доктора юридичних наук, проф. А.Довгерта. –Х.: ТОВ «Одіссей», 2008. – 352с.


[1]Міжнародне приватне право.навч.посіб./За ред..С.Г.Кузьменка. – К.Центр учбової літератури, 2010.- С.11

[2]Міжнародне приватне право.навч.посіб./За ред..С.Г.Кузьменка. – К.Центр учбової літератури, 2010.- С.14

[3] Фединяк Г. С. Міжнародне приватне право (у запитаннях та відповідях). Навчальний посібник.- К.: Атіка, 2000.- 336 с.

[4]Міжнародне приватне право.навч.посіб./За ред..С.Г.Кузьменка. – К.Центр учбової літератури, 2010.- С.11

[5]Міжнародне приватне право: підруч. для студ.вищ.навч.закл./за ред.проф.В.П.Жушмана та доц..І.А.Шуміло. –Х.: Право, 2011. – С.64

[6]Міжнародне приватне право. Науково-практичний коментар Закону/ За ред..доктора юридичних наук, проф..А.Довгерта. –Х.: ТОВ «Одіссей», 2008. – С.76

[7]Міжнародне приватне право. Науково-практичний коментар Закону/ За ред..доктора юридичних наук, проф.. А.Довгерта. –Х.: ТОВ «Одіссей», 2008. – С.76, 77, 78

[8] Міжнародне приватне право: підруч.длястуд.вищ.навч.закл./за ред.проф.В.П.Жушмана та доц..І.А.Шуміло. –Х.: Право, 2011. – С.64-65

[9] Міжнародне приватне право: підруч.длястуд.вищ.навч.закл./за ред.проф.В.П.Жушмана та доц..І.А.Шуміло. –Х.: Право, 2011. – С.66

[10] Міжнародне приватне право. Науково-практичний коментар Закону/ За ред..доктора юридичних наук, проф.. А.Довгерта. –Х.: ТОВ «Одіссей», 2008. – С.78, 79

[11] Міжнародне приватне право. Науково-практичний коментар Закону/ За ред..доктора юридичних наук, проф.. А.Довгерта. –Х.: ТОВ «Одіссей», 2008. – С.79

[12]Міжнародне приватне право: підруч.длястуд.вищ.навч.закл./за ред.проф.В.П.Жушмана та доц..І.А.Шуміло. –Х.: Право, 2011. – С.17

[13]Чубарєв В.Л. Міжнародне приватне право: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2008. – С.59-60

[14] Чубарєв В.Л. Міжнародне приватне право: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2008. – С.52-65

[15]Чубарєв В.Л. Міжнародне приватне право: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2008. – С.68-69

[16] Чубарєв В.Л. Міжнародне приватне право: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2008. – С.69-70

[17]Міжнародне приватне право: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / за ред.проф. В.П.Жушмана та доц..І.А.Шуміло. –Х.: Право, 2011. – С.17-18

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Итоги деятельности на рынке транспортных услуг в 2010 году | Понятие и виды субъектов трудового права. Правовой статус субъектов трудового права
Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-04; Просмотров: 545; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.068 сек.