Теоретичний блок

СРС 8

Тема: Орфоепічні норми сучасної української мови

Мета: опрацювати теоретичний матеріал з «Орфоепії», розглянути норми українського мовлення, вміти павильно вимовляти звуки та звукосполучення.

Тема 8. Орфоепічні норми сучасної української мови

План

1. Правила нормативної літературної вимови

2. Основні норми вимови звуків і звукосполучень

3. Суспільний характер орфоепічних норм

Література:

1. Волкотруб Г.Й. Стилістика ділової мови. – К., 2002. – С. 29-35.

2. Паламар Л.М., Кацавець Г.М. Мова ділових паперів. – К., 2003. –

С. 13-18.

3. Потелло Н.Я. Українська мова і ділове мовлення. – К., 2003. – С. 34-36.

4. Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П.Грищенка. – К., 2004. – С. 77-80.

Орфоепічні норми сучасної української мови

Завдання:

1. Скласти опорний конспект

1. Правила нормативної літературної вимови

Правила нормативної літературної вимови вивчаються у спеціальному розділі мовознавчої науки української мови, який називається орфоепією (від гр. orthos - прямий, правильний, рівний і epos - слово, мова).

Для української літературної вимови є характерним:

1. Чітке й виразне звучання голосних звуків у наголошеній позиції: [пор?ада], [г?олос], [т?уп'іт], [веис?елка], [с?ила],[п’?іс'н'а].

Так само чітко й виразно вимовляються голосні [а], [у], [і] в ненаголошених складах: [нагад?ати], [кучуг?ура], [с'п'ів?ати]. Ненаголошений голосний [о], як і наголошений, теж вимовляється виразно й повнозвучно, ніколи не перетворюючись на голосний [а], як у російській мові. Проте перед складом з наголошеним [у] ненаголошений [о] у вимові наближається до [у]: [поугр?уд':а], [ноушу].

2. Ненаголошений [е], вимовляється з більшим чи меншим наближенням до [и], так само ненаголошений [и] у вимові більшою чи меншою мірою наближається до [е]. Особливо відчутне наближення [е] до [и] та [и] до [е] спо­стерігається в позиції перед наголошеним складом, трохи менше – після наголошеного складу: [шиер?оки?і],[селеизеин'], [приег?ода], [замет?іл']. Голосні [е], [и] максимально зберігають свою якість в абсолютному кінці слова й у складі з побічним наголосом: [спиет?ати], [п?ити], [п?оле], [сеиред'н'онад':н'іпр?ан'с'ки?і]; для голосного [и] це й пози­ція перед [?і] (орфографічно – й) у закінченнях прикметників: [с?іри?і], [неиб?есни?і], [сиен?ен'ки?і].

3. Відповідно до норм української орфоепії дзвінкі приголосні [б], [д], [д'], [з], [з'], [§], [§'], [ж], [дж], [ґ], [г] у мовлен­нєвому потоці, як правило, зберігають свою дзвінкість. Це стосується зокрема:

а) абсолютного кінця слова: [дуб], [ж?олуд'], [указ], [ґе§'], [ніж], [пиер?іг], [ґандж];

б) середини слова перед наступним глухим приголосним здебільшого на межі кореня й суфікса: [гал?узка], [л?ізти], [кл?адка], [ж?абка], [гоул?убка], [греибт?и], [д'?іжка]. Виняток становить дзвінкий приголосний [г], який в окремих сло­вах чергується з глухим [х] перед глухими [т'], [к]: [к'?іхт'і], [н'?іхт'і], [леихки?і], [вохки?і],[д'?охт'у]>[д 'іхт'?ар];

в) кінцевого дзвінкого приголосного префіксів роз-, без-, через-, над-, під-, від-, об- та інших, який лише частково втрачає свою дзвінкість перед глухим приголосним кореня: [розссеил?ити], [беизсхв?ости?і], [череизсс'ід?ел'ниек],[надтх?оджеин':а], [п'ідтпиес], [обптрус?ийти]. У швидкому темпі мовлення може відбуватися повне оглушення цих приголосних: [роспов'ід?ати],[беисхв?остиї],[череис':ід?ел'ниек].

Примітка. Префікс роз-, на відміну від інших, виявляє більшу варіативність щодо оглушення кінцевого приголосного: [розс?ада] і [розсс?ада], [розскр?ити] і [роскр?ити], [розсхивт?ати] і [росхивт?ати].

4.Чергування дзвінкого [з] з глухим [с] спостерігається у префіксі з- або прийменнику з перед наступним глухим (крім [ш] і [ч]): [с'ц'іпити], [с:унути], [схотіти], [сказати]; [стобоіу], [скавою], [с:ином] (орфографічно – з тобою, з кавою, з сином). Перед шиплячими [ш] і [ч] дзвінкий свистячий [з] чергується з глухим шиплячим [ш]: [ш:ити], [шчистити]; [шчасом], [шгафи] (орфографічно – з часом, з шафи).

5. Сонорні приголосні [в], [і], які взагалі не мають глухих відповідників, у кінці слова, на початку слова перед будь-яким приголосним, а також у середині слова після голосного перед приголосним перетворюються на короткі нескладові голосні [?у],[?і]; [леу],[воук],[га?і],[за?ічиек],[?ішоу].

6. Глухі приголосні в середині слова і на межі слів перед дзвінкими чергуються з відповідними дзвінкими: лічба - [л'іджба], Вишгород - [вижгород], футболіст - [фудболіст], ось де - [оз'де].

7. Шиплячі приголосні (неподовжені) у кінці слова або перед голосними [а], [о], [у], [е], [и] завжди тверді: [часто], [річ], [чутка], [чийсти?і], [пеикуче], [жито], [шапка], [сиедж:у]. Тільки перед [і] вони злегка пом’якшуються [ж'інка], [ч'ітко], [грош'і]. Пом’якшеними також є подовжені шиплячі у коренях слів: [роздор'іж':а], [узвиш':а], [узб'іч'а].

8. Перед наступними м’якими чи пом’якшеними приголосними попередні теж стають м’якими: [с'н'іг], [ц'в’ах], [с'м'іливиі],[с'огод'н'і],[п’іс'л'а].

9. У мовленні шиплячі звуки [ж], [ч], [ш] перед наступними свистячими [ц'], [с'] чергуються відповідно зі свистячими [з'], [ц'], [с']. Наприклад: [мишка] – [мис'ц'і], [книжка] – [книз'ц'і], [річка] – [р'іц':і].

10. Свистячий приголосний [з] перед шиплячими [ж], [дж] чергується з [ж]: [беиж:урниї],[жджемом].

11. М’який подовжений звук [ц':] є характерним для нормативної вимови буквосполучення -тьс(я) у дієслівних формах 3-ї особи однини і множини теперішнього часу: [с'м'іjец':а], [хвиел'уjуц':а]. Буквосполученню -шс(я) у вимові відповідає довгий м’який [с':]: [с'м'іjес':а], [хвиел'уjс':а].

Примітка. Ненаголошений [е] між м’якими приголосними може вимовлятися навіть як [иі] (Див. Орфоепічний словник / Укл. М.І. Погрібний. – С. 11).

12. Нормативним для української мови є також чергування [у] – [в], [і] – [j] у мовленнєвому потоці, яке зале­

жить від кінця попереднього і початку наступного слова:

наш учитель, наша вчителька, зайшов у клас, зайшла в аудиторію, жити в будинку; він ішов, вона йшла; грім і блискавка, зима й осінь, співати й танцювати.

2. Основні норми вимови звуків і звукосполучень

Орфоепічні норми – це загальноприйняті правила літературної вимови. Систему норм літературної вимови вивчає орфоепія.

Українська орфоепія включає норми вимови звуків (голосних і приголосних), а також звукосполучень у процесі асиміляції, подвоєння, подовження, спрощення, збігу звуків.

Вимова голосних і приголосних звуків характеризується такими особливостями:

– голосні звуки вимовляються повнозвучно в будь-якій позиції (наголошеній чи ненаголошеній) (конвенція, інвестор); звуки [а], [і], [у] передаються завжди чітко і виразно (аудит, акція); ненаголошений [о] не наближається до [а], як у російській мові (конкурент, монополія), але перед складом з наголошеним [у] та [і] – [о] (корупція, запорука); ненаголошений [е] вимовляється як [еи], а ненаголошений [и] – як [ие] (вексель, дисконт); звуки [е], [і] в іншомовних словах після голосних можуть йотуватися (клієнт, егоїст);

– приголосні дзвінкі не оглушуються в кінці слів та в середині перед глухими, тільки [г] у словах нігті, кігті, легко, вогко, дьогтю та в похідних від нихперед глухими вимовляється як [х]; глухі приголосні перед дзвінкими передаються дзвінко (клятьба, просьба); прийменник і префікс з перед глухими послідовно оглушуються(з товаром, з попитом); звук [з] у префіксах роз-, без-, через- та прийменниках без, через перед глухими залежно від темпу мовлення може вимовлятися дзвінко або оглушено (розпорядчий, безприбутковий, через транспорт); губні, шиплячі (неподовжені), задньоязикові і гортанний [г] звучать твердо, лише перед [і] пом'якшено (біржа, мільйон, шість, банкір, архів); у деяких питомо українських та іншомовних словах губні, задньоязикові, гортанний та подовжені шиплячі пом'якшуються перед я, ю (бюджет, кювет, річчю, бездоріжжя); перед [е] приголосні вимовляються твердо (цейтнот, тендер) тощо.

Вимова звукосполучень пов'язана з такими процесами:

– з асимілятивними змінами; напр., у закінченнях дієслів -ться, -шся вимовляються як [ц΄:а], [с΄:а](інвестується, фінансуєшся),-жся, -чся у дієсловах наказового способу передаються як [з΄с΄а], [ц΄с΄а] (уріжся, морочся), [з] перед шиплячими уподібнюється до них і вимовляється як [ш:], [ж:], [жш] (зшити, безжурність, безшумний);

– з подвоєнням звуків; напр., два звуки вимовляються при збігу однакових приголосних на стику префікса і кореня, кореня і суфікса, двох суфіксів, двох префіксів, основи дієслова і постфікса (віддаль, корінний, годинник, возз'єднання, піднісся); у похідних від слів з подвоєними звуками (законно, невинність); у прикметниках на –анн-ий, -янн-ий, -енн-ий зі значенням можливості дії (здійсненний, але довгожданий); в іншомовних власних назвах (Брюссель, Голландія, Канни, Оттава, Діккенс); у словах алло, брутто, нетто та інших;

– з подовженням звуків; напр., подовжено вимовляються звуки [д], [т], [з], [с], [л], [н], [ж], [ш], [ц], [ч] після голосного перед я, ю, є, і у всіх відмінках імен. сер.р. на -я ІІ відм. (крім Р.в. без закінчення -ів) (знаряддя, намагання); перед я, ю у прислівниках (навмання, зрання, попідвіконню), перед є, ю у формах тепер. часу дієслова лити та в похідних від нього (ллють, виллється);

– зі спрощенням звуків у групах приголосних при словотворенні або словозміні; напр., у групах ждн – жн (тиждень – тижневий), здн – зн (проїзд – проїзний), стн – сн (якість – якісний), (містити – місце), скн – сн (тиск – тиснути); спрощення не відбувається у питомих та іншомовних словах на -т, -ст (агент – агентський, Карпати – карпатський), у групах приголосних -стц-, -стч- (монополістка - монополістці), у числівниках (шістсот, шістнадцять);

– зі зміною приголосних при їх збігу; напр., -цьк- змінюється на -чч- при творенні імен. на –ин-а (донецький – Донеччина, але галицький - Галичина), -ськ-, -ск- на -щ- за аналогічних умов (полтавський - Полтавщина), -ск-, -шк- на -щ- при творенні імен. і прикм. на -ан-(-ян-) (піски - піщаний), -ск-, -ст- на -щ- при творенні форм дієслів ІІ дієвідміни (вереск – верещати, простити – прощу); приголосні [г], [з], [ж] перед суфіксами -ськ-, -ств- змінюються на -зьк-, -зтв- (Кривий Ріг – криворізький, Кавказ – кавказький, Париж – паризький), [к], [ц΄], [ч] перед -ськ-, -ств- змінюються на -цьк-, -цтв- (турок – турецький, купець – купецький, ткач – ткацький), [х], [с], [ш] перед -ськ-, -ств- змінюються на -ськ-, -ств- (птах – птаський, Одеса – одеський, товариш – товариський, але баскський, казахський, тюркський, ламаншський, меккський); [г], [ж], [з] із суфіксом -ш- дає сполучення -жч- (дорогий – дорожчий, дужий – дужчий, вузький – вужчий, але легший), [с] змінюється на -щ- (високий – вищий).

3. Суспільний характер орфоепічних норм

Дотримання орфоепічних норм удосконалює мову як засіб спілкування, сприяє витонченості, стрункості мови, полегшує обмін думками, допомагає уникати непорозумінь у мовленні, усувати їх. Знання орфоепічних норм забезпечує чітке логічне оформлення думки і мовне її вираження.

Досконале володіння нормами літературної вимови необхідне промовцю для успішного виступу перед великою аудиторією. Вимова оратора відрізняється від звичайної повсякденної більшою старанністю, строгішою нормативністю, що виявляється в уникненні регіональних особливостей, подоланні особистих мовних вад.

Виступ перед аудиторією потребує такої вимови, яка була б дохідливою, ненав'язливою, добре сприймалася на слух і не заважала засвоєнню змісту. Якщо в оратора правильна вимова, то увага слухачів буде спрямована на зміст сказаного, а не на розпізнавання слів.

Однак навіть людина з бездоганною літературною вимовою та дикцією може не справитися з виголошенням чогось. Це пояснюється тим, що деякі сполучення звуків і окремі звуки, коли часто повторюються, стають неприємними для слуху, втомлюють слухачів, наприклад, збіг кількох приголосних, повтор однакових слів або однакових їх закінчень.

Милозвучність досягається чергуванням у мовленні голосних і приголосних звуків, односкладових і багатоскладових слів, коротких і довгих речень, зміною звукового складу слова без порушення його значення тощо.

Одним із важливих засобів створення милозвучності є позиційне чергування звуків [у]-[в]та [і]-[й], фонетичні варіанти повнозначних та службових слів на зразок унаслідок – внаслідок, йти – іти, імла – мла,з – зі – із, над – наді.Звуком [і] завжди починається речення, а звуком [у] тоді, коли далі йде приголосний. Між приголосними вимовляються і пишуться [у], [і] (потім у день чи два, так і так), між голосними – [в], [й] (взяла в оренду, заява й акт). Після приголосного перед голосним вживається здебільшого [й], [в], а після голосного перед приголосним – [і], [у]. Якщо між словами робиться пауза, то на стику їх вимовляються голосні [у], [і] (Сонце сходило і оглядало землю). Ці звуки чергуються у словах, якщо не змінюють їх значення (ймовірний – імовірний, йти - іти, влаштовувати – улаштовувати, впродовж - упродовж). Немає чергування при зіставленні понять (батьки і діти), при зміні значення слів (вклад і уклад), у словах лише з [в] або з [у] (взаємини, власник, указ, установа).

Дата добавления: 2014-01-04