Поняття національної мови літературної мови, державної, рідної, офіційної

Національна мова - форма існування мови в епоху існування нації, складне системне єдність, що включає в себе літературну мову, діалекти, жаргони, просторіччя і арго.

Поняття національної мови не є загальноприйнятим: так, С. Б. Бернштейн заперечував за цим поняттям яке б то не було лінгвістичний зміст, розуміючи його як чисто ідеологічний конструкт [1]. Навпаки, В. В. Виноградов відстоював лінгвістичну реальність національної мови як ієрархічної цілісності, всередині якої відбувається перегрупування мовних явищ - зокрема, відсування діалектів все далі на периферію [2]:

Тільки в епоху існування розвинених національних мов, особливо в соціалістичному суспільстві, літературна мова як вищий нормований тип загальнонародної мови поступово витісняє діалекти і інтердіалекти і стає як в усному, так і в письмовому спілкуванні виразником справжньої загальнонаціональної норми.

Формування національної мови йде в напрямку становлення і зміцнення мовної норми, придбання літературною мовою (за рахунок його позицій у керуючих, освітніх і культурних інституціях, починаючи з певного періоду пов'язаних з ідеєю нації) пріоритетного положення по відношенню до регіональних діалектів, а також, у ряді випадків, в боротьбі за витіснення головного в культурі та / чи політиці інонаціонального мови (латині, церковнослов'янської, мов країн-метрополій у колишніх колоніях). Розмовна форма національної мови, в основу якої кладеться один або кілька діалектів, на думку деяких фахівців, формується вже під впливом літературної мови.

Українська мова – слов’янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує:

- у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові;

- у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних діалектах.

Літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу, всі сфери його суспільної діяльності.

За функціональним призначенням – це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній сферах, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І.П. Котляревський – автор перших великих художніх творів українською мовою («Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»). Він першим використав народно-розмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Т.Г.Шевченка. Саме він уперше «своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної та словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови… У мові творів Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, усно-розмовні форми народної мови». Традиції Шевченка у розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші письменники.

Жодне суспільство, на якому б рівні воно не перебувало, не може існувати без мови. Оскільки мова – явище суспільне, вона виконує цілу низку функцій, життєво важливих як для самого суспільства, так і для самої мови.

Функції мови: 1) комунікативна; 2) ідентифікаційна; 3) експресивна; 4) гносеологічна; 5) мислетворча; 6) естетична; 7) культуроносна; 8) номіна-тивна.

Державна мова — закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв'язку та інформатики.[1]

Термін державна мова з'явився у часи виникнення національних держав. В однонаціональних державах немає необхідності юридичного закріплення державної мови.

Статус державної мови в багатонаціональних країнах, закріплюється законодавчо (конституцією) як правило, за мовою більшості населення[2]. З другого боку, у деяких країнах статус державних надано двом і більше мовам незалежно від чисельності мовних меншин[3].

РІДНА МОВА — мова, з якою людина входить у світ, прилучається до загальнолюдських цінностей у їх нац. своєрідності. Людина стає свідомою, оволодіваючи мовою своїх батьків. Тому в худож. л-рі — поезії і прозі — всіх народів поняття рідної мови виступає поряд з поняттям рідного краю, батьківської хати, материнського тепла, вітчизни, тобто Р. м. сприймається не просто як засіб комунікації, не тільки як знаряддя формування думок, а значно інтимніше — як одне з гол. джерел патріот. почуттів, як рецептор духовно-емоц. сфери людини. Письменники поетизують рідну мову так само, як і рідний край, його пейзажі, як свій народ. Мова входить у систему худож. образів.

Р. м. єднає, консолідує народ у часі і просторі. Тому-то духовні проводирі нації постійно звертаються до своєї мови як до основи народності, найбільшого духовного багатства, животв. джерела повноцінного розвитку.

Офіці́йна мо́ва — мова, якій у державі (країні, території тощо) чинним законодавством надано спеціального (порівняно з іншими мовами — «надзвичайного») статусу [Джерело?]

Як правило, це мова, якою зобов'язані користуватися урядові та інші офіційні установи у своїй документації (листуванні тощо), хоча в багатьох країнах закон вказує на написання документів декількома мовами.

Статус мови «офіційна» не означає, що мешканці країни користуються лише нею.

Офіційний статус у багатьох випадках мають мови основних народів, що населяють дану країну. Ряд країн світу мають більш, ніж одну офіційну мову.

Дата добавления: 2014-01-04