Соціально-психологічний інституціоналізм

РС

ЗВ

П ------ ► Т' —► Г'

) V

У

V

У V.

Перша стадія Друга стадія Третя стадія

Рис. 7.1 - Процес обігу капіталу

На першій стадії капітал виступає в грошовій формі. Навпаки робоча сила (РС) і засоби виробництва (ЗВ) перебувають на ринку праці й товарів у товарній формі. Капіталіст купує робочу силу і засоби виробництва, перетворюючи капітал із грошової форми в товарну, створюючи передумови для об'єднання робочої сили й засобів виробництва.

Друга стадія: процес обігу тимчасово припиняється переходом товарного капіталу в продуктивну, виробничу форму, тобто відбувається процес виробництва. Створені в цьому процесі товари мають уже іншу, більшу чим початкова, вартість. Заради цього зростання вартості й відбувається рух капіталу.

Третя стадія: поновлення процесу обігу. Продаж вироблених товарів - зворотний процес перетворення товарної форми в грошову.

Послідовну зміну форм капіталу Маркс називає кругообігом капіталу. Кругообіг, узятий як окремий акт, називається оборотом. Час, за який капітал повертається із додатковою вартістю, називається часом обороту капіталу. Час обороту залежить від часу виробництва й часу обігу. Число оборотів у рік - швидкість обігу капіталу.

Головна проблема будь-якого виробництва - це перетворення товару в гроші. Тому основна умова відтворення суспільного капіталу - вирішення проблеми реалізації сукупного суспільного продукту. Маркс розділив все суспільне виробництво на два великих підрозділи - виробництво засобів виробництва й виробництво предметів споживання й розглядав умови простого й розширеного відтворення. Основним завданням Маркс уважав установлення пропорцій між двома підрозділами, з метою знаходження шляхів безкризисного розвитку суспільства.

Третій том «Капіталу» вийшов в 1894 році. Предметом дослідження цього тому є ті конкретні форми, які, по-перше, виникають у процесі руху капіталу, узятого в цілому, а по-друге, «крок за кроком наближаються... до тієї форми, у якій вони виступають на поверхні суспільства...».

У третьому томі Маркс повертається до того, із чого виходив із самого початку, тобто до капіталістичної дійсності. Перетворення додаткової вартості в прибуток відбувається тільки в розумі капіталіста. Капіталіст уважає, що прибуток йому приносить весь авансований капітал, а не тільки змінний.

Прибуток окремого капіталіста не збігається кількісно з виробленою в нього додатковою вартістю. В аналіз уводиться конкуренція й з'ясовується, яким образом додаткова вартість розподіляється між рівними капіталами. Основний фактор вирівнювання норми прибутку - це конкуренція.

Норма прибутку (р' = т / V + с) падає з розвитком капіталізму. Це названий Марксом закон тенденції норми прибутку до зниження. Причина падіння норми прибутку в наступному: у погоні за прибутком капіталіст прагне до зміни органічної будови капіталу на користь збільшення в його загальному обсязі постійного капіталу й відповідно зниженню частини змінного капіталу. Але тому що джерелом додаткової вартості є саме змінний капітал, те її величина зменшується.

В четвертому розділі прибуток уже представлений як прибуток торговельна й прибуток промислова. Зроблено значний крок до конкретного, але одночасно показане видалення прибутку від додаткової вартості, що виникає тільки у виробництві. З'ясовано роль обігу в розподілі прибутку між окремими капіталістами.

В п'ятому розділі прибуток розподіляється на відсоток і підприємницький доход. В аналіз уводиться позичковий капітал. Відбувається розщеплення капіталу на «капітал-власність» і «капітал-функцію», а частина прибутку у формі відсотка виступає на поверхні як результат тільки права власності на капітал. Тут уже взагалі зникає додаткова вартість - сутність прибутку.

Шостий розділ присвячений перетворенню додаткового прибутку в земельну ренту. Рента взагалі представляється на поверхні як продукт землі, а не капіталу.

Основна тема сьомого розділу - фетишизація виробничих відносин буржуазного суспільства.

Четвертий том «Капіталу» «Теорії додаткової вартості» вийшов у світ в 1905­1910 рр. за редакцією Карла Каутського, якому Енгельс заповів видання цієї праці. Це огляд розвитку економічної теорії, починаючи від меркантилістів, по суті, перше серйозне дослідження історії економічної думки.

Тема 8. Ринкове господарство країн Європейської цивілізації у період

монополістичного капіталізму (друга половина XIX - початок XX ст.)

8.1 Друга технологічна революція

8.2 Особливості становлення монополістичного капіталізму в провідних країнах світу

8.3 Загальна характеристика маржиналізму

8.4 Попередники маржиналізму

8.5 Австрійська школа граничної корисності

8.6 Становлення неокласичних традицій. Кембриджська школа

8.7 Американська школа неокласики

8.8 Швейцарська (Лозаннська) школа

8.1 Друга технологічна революція

Головною тенденцією розвитку економіки в кінці XIX ст. став перехід від капіталізму, заснованого на вільній конкуренції окремих самостійних підприємств, до капіталізму, що базується на монополії й олігополії. В основі цього переходу лежали зміни в продуктивних силах, викликані бурхливим розвитком науки й техніки наприкінці XIX - початку XX ст., що одержали назву другої технологічної революції. Першою технологічною революцією був промисловий переворот. Друга технологічна революція розгорнулася в останній третині XIX ст. і тривала до першої світової війни. (1914-1918 рр.)

Важливе значення мала зміна енергетичної бази виробництва: парова енергія була замінена електричною, почалася електрифікація. З'явився двигун внутрішнього згоряння, що став широко використовуватися на транспорті, у військовій техніці, прискорив механізацію сільського господарства. В 1885 р. був побудований перший автомобіль (Г.Даймлер, К.Бенц).

Значно просунулася вперед хімічна промисловість: почалося виробництво штучних (анілінових) барвників, пластмас, штучного каучуку й т. п. У металургії в результаті використання конвертерів Бессемера й Томаса у важливу підгалузь виділилося сталеливарне виробництво. На заводах Г.Форда в 1912-1913 рр. уперше був застосований конвеєр.

Зростання промислового виробництва й торгівлі обумовило розвиток транспорту. Удосконалювався залізничний транспорт. Перші кроки робила авіація. В 1895 р. російським ученим А. С. Поповим було винайдено радіо. Почалося використання телефонного зв'язку.

Технологічна революція змінила галузеву структуру промисловості. На перший план вийшли галузі важкої індустрії, значно випередивши за темпами зростання легку промисловість. Структурні зрушення викликали різке зростання мінімальних розмірів капіталу, необхідного для створення й роботи окремого підприємства. Залучення додаткових капіталів досягалося за допомогою випуску акцій і створення акціонерних товариств.

Крім акціонерної існували й інші форми власності: державна, кооперативна, муніципальна.

Державна власність утворювалася двома основними шляхами: за рахунок засобів держбюджету й націоналізації приватних підприємств. Наприкінці XIX - початку XX ст. перший шлях був більше розповсюджений у країнах Старого Світу; другий - у країнах переселенського капіталізму.

Кооперативна власність виникла на основі добровільного об'єднання капіталів і засобів виробництва дрібних товаровиробників для захисту від посередників і великих підприємців. Із середини XIX століття до 1914 р. виникли основні види кооперації: споживча, кредитна, сільськогосподарська, житлова.

Муніципальна власність і господарство виникли у зв'язку з розвитком соціально-економічної інфраструктури (транспорт, електропостачання, газопостачання, школи, лікарні) у містах і сільській місцевості в останній третині XIX століття.

Укрупнення виробництва, ускладнення структури економіки обумовили перехід до нової форми організації виробництва - монополії. Капіталістична монополія - це об'єднання капіталістів, що виникає на основі високого рівня концентрації виробництва й капіталу для забезпечення виробництва й збуту значної частини продукції даної галузі, установлення монопольних цін і забезпечення стабільних надприбутків.

Історично форми монополій розвивалися в такій послідовності: партнерство, пул або ринг, картель, синдикат, трест, концерн.

Партнерство являло собою товариство на паях, без випуску акцій і було перехідною формою від немонополістичного до монополістичного капіталу.

Пул або ринг виявляли собою тимчасові угоди великих капіталістів з метою проведення певних операцій. Легко створювалися й легко розпадалися.

Картель. Звичайно це була угода про умови збуту товарів. Предметом угод могли бути мінімальні ціни продажу продукції, розділ ринків збуту або розподіл обсягів продажів (квот). Учасники картелів, хоча й зв'язані угодами, не втрачали ні виробничої, ні торговельної самостійності.

Синдикат. Якщо в картелі кожен учасник продавав свою продукцію самостійно, то в синдикаті збут концентрувався (здійснювався через контору синдикату). Були синдикати, що концентрували й закупівлю сировини. Учасники синдикату втрачали комерційну самостійність. Концентрація торговельних операцій дозволяла учасникам синдикату продавати свою продукцію по монопольно високих цінах, а закуповувати сировину - по монопольно низьким.

Трест. Підприємці, що вступали у трест втрачали не тільки комерційну, але й виробничу самостійність. Із власників вони перетворювалися на акціонерів тресту.

Ще до другої світової війни значний розвиток одержала така організаційна форма монополії як концерн. Це найбільш складна форма монополістичного об'єднання. До складу концерну входять як окремі підприємці, так і акціонерні компанії. Учасники концерну зберігають формальну самостійність. Ядром концерну є велика промислова компанія або банк.

Структурні зрушення в промисловості обумовили не тільки концентрацію виробництва, але й централізацію капіталу. Зростання потреб підприємців у позикових засобах для розширення виробництва й поновлення капіталу сприяли централізації банківської справи. Поступово стала мінятися роль банків в економіці - з пасивного посередника в платежах банк перетворювався в активного учасника ринку. Дрібні банки витискувалися й поглиналися великими. З ростом концентрації банків скорочувалось коло установ, до яких можна звернутися за кредитом. Що привело до збільшення залежності великої промисловості від деяких банківських груп. Одночасно самі банки стали вкладати капітали в промисловість. Таким чином, банківський капітал зростався з промисловим у фінансовий капітал. Посилення позицій фінансового капіталу приводило до утворення фінансової олігархії з числа найбільш впливових банкірів і підприємців.

Зростання масштабів виробництва, нарощування обсягів виробленої продукції неминуче вимагали розширення ринку. Зросло значення зовнішньої торгівлі. Зміцнення й розширення міжнародних економічних зв'язків поклали початок формуванню світового господарства як єдиного механізму, що зв'язує всі регіони землі. Найважливішою ланкою системи стали біржі найбільших міст світу, на яких щодня реєструвалася зміна світових цін на товари під впливом зміни світового попиту та пропозиції. Міжнародний обмін перетворювався в необхідну умову подальшого розвитку ринку. Активізувався світовий рух не тільки товарів (зовнішня торгівля), але й робочої сили (еміграція) і капіталу.

Експорт капіталу здійснювався в різних формах: державні й комунальні позики, прямі інвестиції, кредити. Перша форма найбільший розвиток одержала у Франції, яку називали «світовим лихварем». Крім відсотків країна одержувала й додаткові вигоди. Наприклад, надавши Туреччини позику на 2,2 млрд. франків, Франція одержала концесію на будівництво залізниць, установила контроль над найважливішими портами, впливала на роботу головного банку Туреччини. Туреччина фактично перетворилася в напівколонію Франції.

Провідною країною по вивозу прямих інвестицій була Великобританія. До 1900 р. її капіталовкладення за кордоном становили 20 млрд. дол., Франції - 10 млрд. дол. Німеччини - 5 млрд. дол., США - лише 0,5 млрд. дол.

На початку XX ст., коли розвиток монополій фактично знищив конкуренцію в рамках держави, вона збереглася на світовому рівні як конкуренція за сфери впливу (прикладом може служити конкуренція двох найбільших електричних компаній світу: американської «Дженерал електрик» і німецької АЕГ). На світовому ринку використовувалися будь-які методи конкурентної боротьби - від зниження цін (демпінг) за рахунок їхнього підвищення на внутрішньому ринку до промислового шпигунства. У конкурентну боротьбу активно включалася держава, що міняла мита й залізничні тарифи в інтересах монополій.

Розвиток капіталізму в сільському господарстві визначало два варіанти господарювання: фермерський, що особливо яскраво виявився в США й Канаді, і прусський шлях капіталістичної еволюції поміщицьких господарств. Для Європи характерне сполучення обох шляхів розвитку капіталізму в аграрному секторі. Результатом став ріст товарності сільськогосподарського виробництва на основі більш високої продуктивності праці.

Формування світового господарства супроводжувалося територіальною експансією - створенням колоніальних імперій і підпорядкуванням незалежних держав. В останній третині XIX століття розгорнулася боротьба індустріальних держав за території в Азії, Африці, на Тихому океані. У результаті колоніальних

захоплень створювалися колоніальні імперії. За 1884-1900 рр. Великобританія

2 • 2 отримала 9,6 млн. км із населенням в 57 млн. чоловік; Франція - 9,3 млн. км із

населенням понад 36 млн. чоловік; Німеччина - 2,6 млн. км² і 16 млн. населення. До

початку XX ст. в основному був завершений територіальний розділ світу жменькою

держав (у розділі брали участь також: США, Японія, Бельгія, Голландія, Португалія).

Таким чином, у кінці XIX ст. завершився процес становлення індустріального капіталістичного суспільства в Західній Європі й Північній Америці. Це була зона прискореного, «передового» розвитку капіталізму. Східна Європа, включаючи Росію, а в Азії - Японія, представляли зону «розвитку, що наздоганяє». Для визначення структурних і інституціональних змін кінця XIX - початку XX ст. використали поняття «імперіалізм» (від ітрегіит - влада). Пізніше більше поширення одержав термін «монополістичний капіталізм».

8.2 Особливості становлення монополістичного капіталізму в провідних країнах світу

8.2.1 Великобританія

Англійський імперіалізм прийнято називати «колоніальним». Колонії забезпечували Англії переваги перед іншими країнами, але саме ці переваги загальмували ріст англійської економіки. Це пояснюється наступним:

1. Англійська промисловість виявилася в привілейованому положенні. Вона мала в колоніях монопольні джерела дешевої сировини й монопольні ринки збуту. Це забезпечувало англійським промисловцям гарантовані прибутки, тому вони не мали стимулів до технічного вдосконалювання своїх підприємств. Це сприяло технологічному відставанню від заводів США й Німеччини.

2. Найбільш вигідним напрямком застосування капіталу був вивіз його в колонії, тому що там була більш висока норма прибутку (одна з причин - більш низька оплата праці тубільних робітників). Тому капітали вивозилися, а не вкладалися усередині країни.

3. Головним ринком збуту були колонії, але вони споживали в основному споживчі товари. Тому у Великобританії провідну роль зберігає легка промисловість, тоді як у Німеччині й США вже посилено розвивалося машинобудування.

Ці обставини привели до втрати Англією статусу «фабрики світу». По обсягу промислового виробництва Англія відходить на третє місце у світі. Її обганяють США й Німеччина.

Уповільненими темпами в Англії йде й концентрація виробництва, а отже й утворення монополій. Монополії вищого типу (трести й концерни) раніше всього виникають у воєнній промисловості. В інших галузях утворення монополій сповільнювала політика вільної торгівлі (споживачі купували б більше дешеві імпортні товари, а не продукцію монополій).

Але особливо загальмувала колоніальна імперія розвиток сільського господарства Англії. Дешеві продовольчі товари з колоній привели до знищення англійських фермерів. У результаті англійське сільське господарство зберегло значення тільки в якості приміського (поставка в міста свіжих овочів і продукції тваринництва). Значні території землі в Англії виділялися під заповідники для полювання, площадки для гри в гольф і т. п.

Але, одержуючи величезні доходи від колоній, Англія стала найбагатшою країною світу. Англійська грошова одиниця - фунт стерлінгів - стала основною одиницею міжнародного обігу. Англія посідала перше місце у світі по вивозу капіталу. Прибутки від вивозу капіталу стали головною статтею національного доходу Англії. Вони були вчетверо більше доходу від англійської промисловості. Англія тепер могла взагалі не мати свого господарства, тому що на неї працювало господарство колоній.

8.2.2 Франція

Світове промислове виробництво за період 1870-1913 рр. зросло в п'ять разів, а французьке - тільки в три рази. Причина відставання полягала в тому, що значна частина французької промисловості як і раніше виготовляла модні товари, предмети розкоші. Французькі товари, незважаючи на високі ціни, залишалися поза конкуренцією. Але ці вироби тому і цінувалися, що виготовлялися кустарним способом. Технічне вдосконалювання, концентрація такого виробництва були неможливі.

Однак у Франції почала розвиватися важка промисловість (автомобілебудування - перше місце в Європі й друге у світі). Великі успіхи зробила воєнна промисловість (наприклад, кулемет «Максим») Самі великі монополістичні об'єднання у Франції, як і в інших європейських країнах, виникають у воєнній промисловості.

У сільському господарстві Франції головною фігурою залишається дрібний парцелярний селянин (40% французьких селян мали ділянки землі менше гектара). Наслідком парцеллювання землі був уповільнений ріст населення Франції (щоб не дробити землю при передачі в спадщину, селяни воліли не мати багато дітей). У результаті, якщо в першій половині XIX століття Франція посідала перше місце по чисельності населення, то наприкінці сторіччя вона поступалася Німеччині й Англії.

Величезну роль грав вивіз капіталу. Хоча Франція вивозила капіталу менше, ніж Англія, саме Францію прийнято називати світовим лихварем. Це пояснюється тім, що англійці вивозили капітал переважно в продуктивній формі (самі їхали з ним у колонії й там вкладали в господарство). А Франція вивозила капітали переважно в лихварській формі, у формі кредиту (позичала іншим державам). Зокрема 80% позик царського уряду Росії було зроблено у Франції.

8.2.3 Німеччина

Німецький монополістичний капіталізм прийнято називати «юнкерсько- буржуазним» і «військово-державним» імперіалізмом. Юнкерсько-буржуазним тому, що в Німеччині сильні позиції займали поміщики-юнкера. Вони зберегли пануюче положення в сільському господарстві, грали активну роль в промисловій і банківській сфері, у їхніх руках залишалася армія. Як традиційні військові вони були зацікавлені в мілітаризації й зростанні військових асигнувань. Німецька буржуазія була зацікавлена в тім же, тому що прагнула до переділу колоній на свою користь.

Німецький імперіалізм прийнято називати військово-державним, тому, що в Німеччині держава у військово-політичних цілях втручалася в господарське життя (не тільки робила військові замовлення промисловцям, але й займалася організацією промислових підприємств, ставила перед промисловцями конкретні завдання). У Німеччині раніше, ніж в інших країнах починається державне регулювання промисловості.

Промислове виробництво в Німеччині росло випереджальними темпами. До початку XX століття німецька промисловість обігнала англійську і французьку й вийшла на перше місце в Європі й на друге у світі. При цьому швидше всього розвивалася важка промисловість (лідируючі позиції німецької металургії, хімії, електротехнічної промисловості).

Успіхам німецької промисловості сприяло те, що з 1871 р. Німеччина стала єдиною державою. Крім того, у результаті перемоги над Францією в 1871 р. Німеччина одержала в приєднаних землях багаті поклади залізної руди, а також контрибуцію в 5 млрд. франків, що була використана для розвитку промисловості.

Так як підприємства важкої промисловості, особливо нових галузей, що бурхливо розвивалися в Німеччині, не могли бути дрібними, Німеччина виходить на перше місце в Європі по концентрації виробництва. Висока концентрація полегшувала створення монополій, і на початку XX століття Німеччина стає класичною країною монополій.

Серед німецьких монополій особливе місце займав військовий концерн Круппа. Створений при участі держави й функціонувавший за державною програмою, він став державою в державі. До його складу входили військові підприємства, шахти, металургійні й машинобудівні заводи.

Успішно йшла концентрація банківського капіталу й формування фінансового капіталу. Для Німеччини був характерний зв'язок банківського капіталу з промисловим через «особисту унію», особисті зв'язки.

На початку XX ст. в Німеччині утворюється надлишок капіталу, що не знаходить застосування усередині країни. На світових ринках німецькі капітали зіштовхуються з конкуренцією англійських і французьких, які вже раніше зайняли сильні позиції. Німеччина має потребу в колоніях і починає розробляти плани по їхньому перерозподілі на свою користь. Німеччина розв'язує Першу світову війну.

8.2.4 США

До початку XX ст. США виходять на перше місце у світі по промисловому виробництву. Це супроводжується структурними змінами: на перше місце, що раніше займала легка промисловість, виходить важка промисловість. Вирішальну роль у цьому зіграли нові галузі: електротехнічна, нафтова, гумова, алюмінієва, автомобільна. Розвиток цих галузей був пов'язаний з досягненнями науки й техніки. Американська промисловість все ще відчувала нестачу робітників, тому винахідництво й нова техніка одержали тут особливо благодатний ґрунт.

У результаті серії винаходів Едисона в області електротехніки в 80-і рр. XIX ст. народжується знаменита фірма Едисона, що надалі переростає в найбільшу електротехнічну корпорацію «Дженерал електрик». Винахід двигуна внутрішнього згоряння був використаний Генрі Фордом для серійного виробництва автомобілів. Фірма Форда за короткий період часу стає монополією - концерном Форда.

Однією з перших монополій США став заснований Рокфеллером нафтовий трест «Стандард Ойл». В 1880 р. він переробляв більше 90% американської нафти. Щоб зміцнити свої позиції на ринку, Рокфеллер домовився з залізничними компаніями про перевезення своїх вантажів по знижених тарифах. Коли конкуренти почали будувати нафтопроводи, щоб урятувати своє положення, Рокфеллер наймав злочинців, які руйнували ці трубопроводи.

Монополії роздували ціни на свою продукцію, розоряли дрібних промисловців, що налаштовувало проти них суспільну думку країни. В 1890 р. був прийнятий «антитрестовський» закон Шермана. Законом заборонялися об'єднання, що обмежували вільну конкуренцію, тобто формально заборонялися монополії. Цей закон був ефективний проти монополій нижчого порядку (картелів і синдикатів), але був неспроможний зупинити дію трестів, тому що в тресті немає змови - це єдина фірма, а не об'єднання.

Після закону Шермана посилене поширення одержує нова форма монополії - холдинг-компанія. Холдинг - це об'єднання, що тримає портфель акцій різних фірм, одержує дивіденди й розподіляє їх між пайовиками. При цьому холдинг-компанія посилає своїх директорів у підконтрольні фірми. Формально холдинг не є монополією.

Паралельно з концентрацією промисловості й утворенням монополій іде концентрація банків і утворення фінансових груп. До початку Першої світової війни фінансові групи Моргана й Рокфеллера контролювали третю частину національного багатства США.

У цей же час США висунулися на перше місце у світі по виробництву й експорту зерна. Але розвиток сільського господарства був неоднаковим по території країни. Найбільш розвиненим воно було на промисловій Півночі. Тут не було вільних земель, тому збільшити продуктивність можна було тільки шляхом інтенсифікації, тобто підвищення технічного рівня. На колишньому рабовласницькому Півдні великі землевласники здавали землю дрібним орендарям. В орендарів не залишалося засобів для підвищення технічного рівня господарювання, тому рівень розвитку сільського господарства залишався низьким.

До початку XX ст. в США ще не вся територія була освоєна. Тривав процес внутрішньої колонізації країни, тому вивіз капіталу був невеликим. Хоча США ще не мали потреби в колоніях, відповідно до загальної тенденції в кінці XIX ст. вони починають колоніальну експансію. Колоніальна політика США мала особливості, що відрізняли її від колоніальної експансії європейських країн:

1. Слаборозвинені країни, потенційні колонії, перебували поруч, на своєму континенті й США взяли на озброєння доктрину - «Америка для американців». Спочатку це було гаснуло для боротьби з європейським націоналізмом, а потім, спираючись на цю доктрину, США не допускали проникнення європейських капіталів у країни Латинської Америки.

2. Колоніальна експансія США з самого початку мала риси неоколоніалізму. США не проголошували країни Латинської Америки своїми колоніями. Формально ці країни залишалися суверенними державами.

8.2.5 Японія

Японія вступила на шлях капіталізму тоді, коли світ уже переходив до імперіалізму. Тому японський капіталізм народжувався відразу в імперіалістичній формі. Монополістичний капіталізм виник тут до завершення промислового перевороту, при збереженні багатьох пережитків азіатського способу виробництва. Тому японський імперіалізм прийнято відносити до типу військово-феодального. Це проявилося в наступному:

1. В особливій формі монополій - дзайбацу. Ці утворення виникали при передачі державних підприємств у приватні руки. Люди, що мали гарні зв'язки могли захопити цілу групу підприємств. Така група й називалася дзайбацу.

2. Японія почала колоніальну експансію, коли сама ще перебувала в положенні напівколонії, тобто тоді, коли економічно їй колонії були не потрібні. У влади в Японії перебували самураї - військово-промислова каста. Самурайський уряд зазнавав тиску з боку розорених самураїв, які вважали, що тільки війна може поправити їхнє становище. Таким чином, Японії потрібні були не ринки збуту й джерела сировини, а війна й нові землі.

8.3 Загальна характеристика маржиналізму

В історії будь-якої науки не так вже багато революцій, тобто ситуацій, коли пануючий підхід до вивчення її предмета (загальне бачення й інструменти аналізу), а іноді й сам цей предмет різко змінюються протягом відносно короткого проміжку часу.

Найзначнішою революцією в історії економічної науки варто вважати маржиналістську революцію, яку прийнято датувати 70-ми рр. XIX ст. Зміни були настільки радикальними, що наука поміняла навіть своє ім'я (починаючи з Джевонса й Маршалла в англомовних країнах її стали називати есопотіс§ замість роїійсаі есопоту).

До початку маржиналістської революції пануючими в економічній науці були класична й історична школи. В Англії лідирувала класична школа, у Німеччині - історична. В інших країнах співвідношення сил залежало від того, які відносини в них складалися з «майстернею світу» - Британською імперією. Країни, що налагодили взаємовигідні зв'язки дотримувалися політики вільної торгівлі й у них переважала класична теорія. У відсталих країнах, таких як Іспанія, Португалія, Туреччина й Росія частіше застосовували протекціоністську політику.

Маржиналізм походить від слова «тагдіпаї» (фр.) - граничний. Основна ідея маржиналізму - дослідження граничних (маржинальних) економічних величин як взаємозалежних явищ економічної системи на різних рівнях (фірми, галузі, національної економіки). Такий підхід уможливив застосування нових методів аналізу, що дозволило визначити граничні величини, що характеризують зміни, що відбуваються в економічному житті суспільства.

На відміну від класичної школи, для якої основним теоретичним завданням було визначення причин багатства нації й економічного росту (чим держава багатіє) і розподілу доходів між суспільними класами, маржиналісти розглядали як основну проблему оптимального (ефективного) розподілу існуючих ресурсів.

Методологічні особливості маржиналізму наступні:

1. Методологічний індивідуалізм. Суспільство в цілому розглядали як сукупність атомістичних індивідів (у класиків - суспільні групи (класи), окремі країни).

2. Статичний підхід. Маржиналістів цікавив не динамічний, а статичний аспект економіки, не процес, а те як улаштована економіка. Зміни й динаміка трактувалися як послідовність дискретних статичних станів (ілюзія мультиплікації).

3. Рівноважний підхід. Маржиналісти досліджували не просто статичне, а саме рівноважний стан, стійкий до короткострокових змін економічних змінних.

4. Економічна раціональність. Найважливішими для маржиналістської теорії є передумови максимізації господарськими суб'єктами своїх цільових функцій: корисності для споживачів і прибутку для виробників (тобто раціональна поведінка).

5. Граничний аналіз. Центральне місце в аналітичному арсеналі маржиналізму займають граничні величини, що характеризують додаткове одиничне або нескінченно мале збільшення благ, доходів, трудових зусиль і т. д. За допомогою граничних величин конкретизувався принцип максимізації цільової функції: якщо додаткова одиниця спожитого або зробленого блага не збільшує загального рівня корисності або прибутку, значить вихідний стан уже є оптимальним.

6. Математизація. Принцип максимізації дозволив трактувати економічні проблеми як завдання на знаходження умовного екстремуму й застосовувати диференціальне обчислення й інші математичні інструменти аналізу.

Т Г • ' у __________ '•• у •

У маржиналістській революції прийнято виділяти два етапи.

Перший етап - 70-80-і рр. XIX ст. - суб'єктивний напрямок. Представники: Менгер, Джевонс, Вальрас.

Розробка теорії граничної корисності благ, що проголошується основною умовою визначення вартості. Сама оцінка корисності визнається суб'єктивною психологічною характеристикою яку дає конкретна людина і яка залежить від цілей, завдань, потреб і інтересів суб'єкта.

«... самі по собі речі не бувають ні гарними, ні дурними, а стають такими тільки в нашій оцінці» (У. Шекспір).

Другий етап - 90-і рр. ХК ст. Представники: Маршалл, Кларк, Парето.

Відмова від суб'єктивізму й психологізму 70-х років. Визнання того, що метою «чистої економіки» завжди було пояснення регулярного ходу економічного життя за певних умів. Початок неокласичного напрямку в економічній науці.

Марждиналізм виник наприкінці XIX ст. майже одночасно в різних країнах. Його ідеї були викладені на різних мовах, ученими, які стали родоначальниками чотирьох основних шкіл маржиналізму:

- Австрійська - засновник Карл Менгер;

- Англійська (Кембриджська) - засновник Альфред Маршалл;

- Американська - засновник Джон Бейтс Кларк;

- Лозаннська - засновник Леон Вальрас.

Тут дуже доречне слово «школа», тому що всі ці вчені були професорами, мали багато учнів, багато хто з яких із честю продовжили дослідження своїх учителів.

Австрійська школа, представлена К. Менгером і його учнями Ф. фон Візером і О. Бем-Баверком. Австрійці мало використовували математичний аналіз і віддавали перевагу міркуванням в словесній формі. Для австрійської школи був характерний економічний лібералізм. Вони відкидали не тільки соціалізм у будь-якій формі, але й будь-яке державне втручання в економіку. Це особливо виявилося в третьому поколінні австрійської школи, яку очолили Людвіг фон Мізес і Фрідріх фон Хайєк. Загальним для всіх представників австрійської школи було протиставлення нового напрямку вченню класиків, особливо Давид Рикардо.

Лозаннська (Швейцарська) школа спочатку була представлена тільки Леоном Вальрасом. Далі в цьому напрямку працював лозаннський професор Вільфредо Парето, а також італієць Енріко Бароне, швед Густав Кассель, і багато інших, аж до американця Василія Леонтьєва. Відмінною рисою лозаннської школи є широке використання математики.

В Англії, у тім же руслі що й Джевонс, але незалежно від нього працював А. Маршалл, що став родоначальником Кембриджської школи. Його ідей розвив його учень Артур Пігу. У наступному поколінні з цієї школи вийшов Дж. М. Кейнс.

Для Кембриджської школи характерним є прагматизм у методі. Математику представники цієї школи знали, але використовували в міру потреби, могли обійтися словесними побудовами, використовуючи математичні терміни (наприклад, могли говорити про криву попиту, але не зображували її).

Питання ролі держави й соціалізму представники даної школи розглядали без ідеологічних упереджень із позицій економічної користі. Вони синтезували окремі ідеї класиків (інші ці ідеї критикували). У підсумку, саме англійці змогли згодом синтезувати досягнення окремих шкіл і внесли вирішальний внесок в об'єднання неокласичної науки.

В Америці маржиналістська теорія була самостійно відкрита Дж. Б. Кларком. Його відносять до неокласиків і часто говорять про англо-американську школу неокласики. Сам Кларк навчався в Німеччині, де панувала історична школа, але Кларк не став її адептом, він сам дійшов до теорії граничної корисності. Правда, трохи пізніше європейських учених, але не варто забувати, що тоді Америка була глухим кутом світу, де й у моді, і в науці відставали від Європи на багато років.

8.4 Попередники маржиналізму

Якщо вважати попередниками маржиналістів мислителів, що пояснювали мінову цінність благ комбінацією їхньої корисності й рідкості, то починати треба з Аристотеля. Ця традиція продовжувалась в роботах середньовічних схоластів.

Якщо ж розглядати вузько, з погляду розробки граничного аналізу, то попередниками маржиналізму вважають німецьких дослідників Госсена й Тюнена і француза Курно.

Герман Генріх Госсен (1810-1858). Яскравий приклад ученого, що випередив свій час. В 1854 р. в книжкових крамницях Німеччини з'явилася книга з довгою назвою «Розвиток законів суспільного життя і правил людської діяльності, що з них випливають». Автором був Герман Госсен. Книга була написана важкою мовою, переповнена численними формулами й стомлюючими прикладами. Книга Госсена довго не розкуповувалася. В 1858 р. засмучений невдачею автор майже повністю вилучив з обігу тираж і знищив його. Лише через 25 років, після того як побачили світ роботи Джевонса, Менгера й Вальраса, робота Госсена одержала широку популярність. В 1878 р. після чотирирічних річних пошуків екземпляр книги Госсена був знайдений у бібліотеці Британського музею. В цій роботі Госсен за допомогою двох законів описав правила раціональної поведінки суб'єкта, що прагне отримати максимальну корисність зі своєї господарської діяльності.

Перший закон Госсена відбиває зменшення граничної корисності, або, як виражається автор, корисності останнього атома блага.

У формулюванні автора: «Величина того самого задоволення (корисності) постійно зменшується аж до насичення, у міру того як ми без перешкод зазнаємо цієї насолоди».

Значення першого закону Госсена полягає, по-перше, у тім, що він дозволяє розрізняти загальну корисність деякого запасу блага й граничну корисність даного блага. Завдяки цьому була отримана відповідь на питання, що давно, що мучило економістів: чому «практично марний» алмаз дорожче одного з «найбільш корисних» благ - води? Це питання привів у своїй лекції в Глазго Адам Сміт, що в той час ще не знав різниці між граничною й загальною корисністю.

Постулат про зменшення граничної корисності блага є необхідною умовою розуміння досягнення економічним суб'єктом стану рівноваги, тобто такого стану, при якому він отримує максимум корисності з наявних у нього ресурсів. Досягти такого стану споживач може керуючись другим законом Госсена, що у формулюванні автора звучить так: «Індивідуум, що володіє волею вибору між деяким числом різних видів споживання, але не має досить часу використати всі їх сповна, з метою досягнення максимуму його насолоди, як би різна не була абсолютний величина окремих насолод, повинен, перш ніж використати повністю найбільше з них, використати всі їх частково, і притім у такому співвідношенні, щоб розмір кожної насолоди в момент припинення його використання у всіх видів споживання залишався рівним». Сучасною мовою цей закон можна сформулювати так: щоб одержати максимум корисності від споживання заданого набору благ за обмежений період часу, потрібно кожне з них спожити в таких кількостях, при яких гранична корисність всіх спожитих благ буде дорівнювати одній й тій же величині. Якщо такої рівності немає, то за рахунок перерозподілу часу, виділеного на споживання окремих благ, можна збільшити загальну корисність.

Іншими словами: якщо певна кількість чого-небудь розподіляється між декількома альтернативними способами його застосування, то серед всіх можливих способів його розподілу між альторнативами існує «ефективний» розподіл, у якому кожна одиниця кількості, що розподіляється, розподілена так, що вигода від переміщення її згідно одного зі способів буде в точності дорівнювати втратам через відволікання її від іншого способу (принцип рівності граничної норми заміщення).

Мова може йти про розподіл фіксованого доходу між деяким числом споживчих благ, про розподіл фіксованих виплат між деяким набором виробничих факторів, про розподіл даної кількості годин між працею й дозвіллям - принцип скрізь залишається тим самим.

Методологія, використана Госсеном при описі поведінки економічних суб'єктів, увійшла в економічну науку в якості «класичної логіки прийняття рішень», на основі якої пояснюються дії агентів ринкового господарства.

Иоганн Генріх фон Тюнен (1783-1850). Його книга «Ізольована держава» вийшла у світ ще в 1826 р. й також як і праці інших попередників маржиналізму не була належно оцінена сучасниками. При житті автора його працю сприймали як довідник по веденню сільського господарства.

Тюнен був потомственим поміщиком, але зумів одержати вищу освіту й використав отримані знання по математиці й економіці в практиці ведення власного господарства. Протягом десяти років він вів записи калькулювання собівартості виробництва. Його метою, як він сам виразився, було «досягнення максимуму в значенні функції з багатьма змінними».

Тюнен фактично довів, що найбільший доход може бути отриманий тільки в тому випадку, коли граничні витрат кожного з факторів виробництва будуть дорівнювати вартості граничного продукту кожного з факторів.

При цьому Тюнен вважав, що вартість продукту створюється трьома факторами: працею, капіталом і землею. Кожний з них бере участь в процесі виробництва продукту й всі вони є продуктивними.

Якщо капітал є фіксованим, то прибуток максимальний, якщо заробітна плата дорівнює граничної продуктивності праці. Якщо навпаки, кількість праці є постійною, то прибуток максимальний якщо доход на капітал дорівнює граничної продуктивності капіталу.

Узагальнюючи, можна сказати, що максимум чистого доходу досягається тоді, коли гранична цінність віддачі кожного фактору дорівнює його граничним витратам.

По суті справи Тюнен сформулював основні положення теорії граничної продуктивності факторів виробництва, що одержала подальший розвиток і остаточне оформлення в працях американського економіста Кларка.

Заслугою Тюнена також є розкриття механізму формування земельної ренти залежно від якості землі і її віддаленості від ринків збуту сільськогосподарської продукції.

Антуан Огюстен Курно (1801-1877) вважається не тільки попередником маржиналізму, але й засновником широкого застосування математичних методів в економічній науці.

Його книга «Дослідження математичних принципів в теорії багатства» була опублікована в 1838 р. (на 16 років раніше книги Госсена).

В 33 роки Курно був уже професором кафедри аналізу й механіки в Ліонскому університеті, в 35 років - ректором академії в Греноблі, а в 37 - генеральним інспектором університетів у Франції.

Курно досліджував і аналізував функціональні залежності. Йому належить заслуга відкриття закону попиту, що стверджує, що попит є функцією ціни: Б = Ґ (р), де Б - попит; р - ціна. Зміна величини попиту відбувається під впливом зміни ціни за умови, що всі інші детермінанти залишаються постійними. Курно також ввів поняття еластичності попиту.

У центрі дослідження Курно була поведінка окремої фірми (мікрорівень). Він вважав, що проблеми загальної економічної рівноваги виходять за рамки математичного аналізу. Це його твердження через 36 років геніально спростував Леон Вальрас.

Широко відома його теорія дуополії (два продавці). Він уточнив також категорії конкуренції, монополії й олігополії.

Курно намагався відповістити на запитання: при яких умовах прибуток від продажу товарів максимальний, якщо число продавців - п. Якщо п=1 (чиста монополія), прибуток максимальний коли граничні витрати дорівнюють граничному доходу. Якщо п > 1, при деяких додаткових умовах виникає стан недосконалої конкуренції, при якій прибуток максимальний при такому обсязі, коли граничні витрати дорівнюють середньому доходу. У цьому випадку випуск максимальний, а ціни мінімальні. Він строго довів висновок, до якого інтуїтивно прийшов Адам Сміт. При п=2, ціни нижче монопольних, але вище ціни вільної конкуренції, а обсяг виробництва займає проміжне положення.

8.5 Австрійська школа граничної корисності

Австрійська школа (70-і рр. Х1Х ст.). Економісти цієї школи досліджували мотиви дії й інтереси споживачів, сприяли створенню теорії споживчої поведінкий - галузі знань, що згодом одержала назву економічної психології.

Представники школи: К. Менгер і його учні Ф. фон Візер і О. Бем-Баверк.

Основний інструмент методології: мікроекономічний аналіз, на рівні окремого господарського суб'єкта (по термінології Менгера «господарство Робінзона»).

Австрійська школа (Віденська) мабуть, більше всіх напрямків маржиналізму заслуговує назву «школа». Вона виникла навколо кафедри Віденського університету, що довгі роки очолював Карл Менге р.

Карл Менгер (1840-1921). В 27 років захистив у Кракові дисертацію. Вивчав юриспруденцію в Празькому й Віденському університетах, працював журналістом.

В 1871 р. вийшла його робота «Підстави вчення про народне господарство» (у російському перекладі відома як «Підстави політичної економії»).

Головна тема: виклад його суб'єктивної теорії цінності. Починається робота з розгорнутого вчення про блага.

Менгер визначає благо як предмет, що задовольняє певну людську потребу. Автор підкреслює суб'єктивний характер благ.

Важливим моментом теорії Менгера є поділ благ на блага 1-го порядку, що безпосередньо задовольняють людські потреби й блага вищих порядків, які служать для виробництва благ першого порядку й задовольняють людські потреби опосередковано.

Якщо потреба в благу першого порядку зникає, то все, що використовується для його виробництва перестає бути благом.

Таким чином, споживчі блага наділяють цінністю ресурси, що йдуть на їхнє виробництво. Це теорія нав'язування австрійської школи.

Далі Менгер вводить поняття господарських (економічних) благ, тобто благ, потреба в які перевищує доступну кількість. Економічні блага роблять необхідними відносини власності. Інші блага, доступна кількість яких перевищує потребу в них, є відповідно неекономічними й не вимагають розподілу й власності. «Люди - комуністи скрізь, де це можливо, залежно від існуючих природних умов».

Всі економічні блага мають цінність. Цінність благам надає їх суб'єктивно усвідомлювана відносна рідкість. Таким чином, цінність має чисто суб'єктивний характер. «Цінність - це судження, що господарюючі люди мають про значення благ, що перебувають у їхньому розпорядженні, для підтримки їхнього життя й добробуту, і тому поза їхньою свідомістю вона не існує». Неекономічні блага, за Менгером, не мають цінності, причому, не тільки мінової, але й споживчої.

Величина цієї суб'єктивної цінності визначається значенням, що має для людини конкретний акт задоволення потреб, а воно у свою чергу, залежить від двох факторів: суб'єктивного (яке місце займає дана потреба в ієрархії потреб) і об'єктивного (скільки одиниць блага є в наявності). Чим більше одиниць блага ми маємо, тим менш коштовним воно є. «Вартість (цінність) суб'єктивна не тільки по своїй суті, але й по своїй мірі».

Менгер відкинув концепцію обміну об'єктивних еквівалентів і вказав, що обмін повинен бути вигідним обом сторонам. Причиною обміну, по Менгеру, є розходження у відносній суб'єктивній цінності тих самих благ для різних людей.

Менгер реабілітував в очах суспільства торговців, відношення до яких, починаючи з Аристотоля, було негативним. Усі, хто сприяє обміну, тобто економічним обмінним операціям, є такими ж самими виробниками, як землевласники й фабриканти, тому що ціль будь-якого господарства полягає не в кількісному збільшенні благ, а в більше повному задоволенні людських потреб.

Фрідріх фон Візер (1851-1926). Одержав університетську освіту, після чого повністю присвятив собі науково-дослідній роботі й викладанню. 42 роки викладав у Празькому й Віденському університетах. У Відні успадкував кафедру Менгера. Був не тільки теоретиком, але й практиком. В 1917-1918 рр. - міністр торгівлі Австро- Угорщини.

Внесок Візера в економічну теорію полягає, у першу чергу, у його теорії альтернативних витрат. Крім того, він дав яскраві, що запам'ятовуються назви й формулювання багатьом поняттям маржиналізму. Він почав вживати вираження маржинальна (гранична) корисність, перший закон Госсена.

Основні роботи Візера:

1884 - «Про походження й основні закони економічної цінності»;

1889 - «Природна цінність»;

1914 - «Теорія суспільного господарства»;

1926 - «Соціологія й закон влади».

У теорії цінності концепція корисності й концепція витрат виробництва традиційно протистояли один одному. Візер спробував об'єднати два підходи.

Цінність продуктивних благ (факторів) визначається цінністю (граничною корисністю) продукту, який можна виготовити з їхньою допомогою. Однак, продуктивні блага можна використовувати для виробництва різних благ. Виготовляючи одні блага, виробник жертвує можливістю зробити що-небудь інше, і саме «загальна корисність інших продуктів, які можна одержати за допомогою даних продуктивних засобів», становить для нього витрати.

На основі альтернативних витрат формулюється закон Візера: дійсна корисність (вартість) якого-небудь блага є недоотримані корисності інших благ, які могли бути зроблені за допомогою ресурсів, витрачених на виробництво даного блага.

Загальна ідея про те, що цінність продуктивних благ визначається цінністю зроблених з їхнім використанням споживчих благ, була аргументовано викладена ще Менгером. Проблема полягала в тому, як визначити цінність кожного з набору продуктивних благ, необхідних для виробництва даного продукту.

Євгеній (Ойген) Бем-Баверк (1851-1914) народився у дворянській родині. У дитинстві дружив з Візером і разом з ним учився в університеті. Працював професором Віденського університету. Тричі був міністром фінансів Австрії. Призначався головою Верховного апеляційного суду й президентом Академії наук. Викладав у вільний час (у його семінарі займалися Й. Шумпетер, Л. Мізес, р. Гильфердинг).

Основні роботи:

1881 - «Права й відносини з погляду навчання про народногосподарські блага» (спроба застосувати теорію суб'єктивної цінності Менгера до прав власності);

1884 - «Капітал і відсоток» (1 частина);

1886 - «Основи теорії цінності господарських благ»;

1889 - «Капітал і відсоток» (2 частина);

1890 - «До завершення марксистської системи» (критика проблеми трансформації вартості в ціну виробництва).

Головний внесок Бем-Баверка в економічну науку лежить в області теорії капіталу й відсотка.

Цінність, по Бем-Баверку, - це суб'єктивна корисність, величина якої залежить від суб'єкта й від обставин, у яких він перебуває (склянка води в колодязі або в пустелі має різну цінність).

Абстрактну (просту) корисність мають всі блага, але конкретну (кваліфіковану) корисність, або цінність (вартість), мають тільки обмежені блага. І лише такі блага можуть обмінюватися, мати мінову вартість, відповідно до того значення, яку надають благу особи, що беруть участь в обміні. «... цінність здобувають матеріальні блага тоді, коли реальний запас матеріальних благ цього роду настільки незначний, що для задоволення відповідних потреб їх або не вистачає зовсім, або їх так мало, що... певна частина потреб повинна залишитися незадоволеною. І навпроти, не мають цінності ті матеріальні блага, які є в нашому розпорядженні в такій кількості, що з їхньою допомогою можуть бути не тільки повністю задоволені відповідні потреби, але й залишається ще поверх того певний залишок, що не знаходить собі застосування».

Бем-Баверк вважав, що суб'єктивний підхід не може заважати створенню економічної теорії. Для оцінки суб'єктивної корисності Бем-Баверк пропонує використати шкалу потреб, упорядкованих по ступені їхньої важливості для індивіда:

- потреби, незадоволення яких веде до смерті;

- потреби, незадоволення яких веде до хвороби;

- потреби, незадоволення яких веде до коротких страждань;

- потреби, незадоволення яких веде до малих неприємностей.

За мірило цінності Бем-Баверк приймає не просто корисність, а граничну корисність. Найменша користь від даного блага називається його граничною корисністю. «Ми приймає за мірило цінності найменшу користь, заради одержання якої представляється ще вигідним, з господарської точки зору, уживати цю річ». Гранична корисність є крайня в ряді корисностей, така що задовольняє найменш насущну потребу індивіда.

Наприклад: Робінзон має п' ять мішків зерна. Він повинен прожити до весни. Йому потрібені: 1-й мішок - щоб не вмерти з голоду; 2-й мішок - щоб не занедужати; 3-й мішок - для відгодівлі птаха на м'ясо; 4-й мішок - для виготовлення горілки; 5-й мішок - на корм папузі, якого забавно слухати.

Чому дорівнює суб'єктивна цінність одного мішка зерна? Вона дорівнює корисності останнього п'ятого мішка зерна.

Отже, гранична корисність якого-небудь блага збігається з тією користю, що приносити остання одиниця цього блага, що задовольняє найменш важливу потребу. Чим менше мішків, тім цінніше остання одиниця цього блага. Якщо тільки один мішок - його цінність дорівнює нескінченності, тому що від нього залежить життя.

Перлів і алмазів мало, тому їхня гранична корисність велика. Зерна й хліба багато, тому їхня гранична корисність мала.

Яка гранична корисність загубленого пальто? Вона визначається граничною корисністю тих предметів споживання, якими людина змушена пожертвувати, щоб купити нове пальто.

Однак, визначення суб'єктивної цінності це тільки перший етап. Другий етап у створенні цінності блага Бем-Баверк зв'язував з «об'єктивною» цінністю, що формується на ринку в процесі стихійного прояву попиту та пропозиції. У результаті вирівнювання суб'єктивних оцінок створюється якась нова «середня» цінність, яку можна розглядати як об'єктивну. Отже, об'єктивна цінність формується під впливом попиту та пропозиції, через вільну конкуренцію.

Теорія розподілу австрійської школи спирається на теорію трьох факторів Сея, хоча фактори австрійці називали продуктивними благами. Кожному такому благу (землі, капіталу й праці) повинна бути приписана (вменена) відповідна частина споживчих благ, які зроблені цими факторами. Збільшувати використання факторів виробництва необхідно здійснювати з огляду на граничну корисність «виробничих благ», обумовлену граничною корисністю виготовлених з їхньою допомогою споживчих благ.

Теорія прибутку Бем-Баверка (теорія очікування).

Дійсне благо завжди цінується вище, ніж майбутні блага. У грошовій сфері - це породжує відсоток. Бем-Баверк припустив, що прибуток на капітал виникає аналогічно. Робітник - це власник майбутнього блага, тому що створюваний ним продукт з'являється лише через певний період часу (цей період часу росте з ростом технологічної досконалості виробництва). Підприємець дає йому дійсне благо у вигляді заробітної плати, яку можна витрачати вже зараз. Розходження між цими благами спочатку є незначним, але згодом росте і утворює у підсумку прибуток капіталіста. Таке можливо тільки тому, що відсутність у робочих фінансових резервів змушує їх платити надбавку за товари, що купуються саме зараз. При цьому робочі одержують всю поточну цінність майбутніх результатів своєї праці.

Капітал - це ресурс, використання якого вимагає часу. За словами Бем-Баверка «Капіталом взагалі ми називаємо сукупність продуктів, які служать як засіб добування благ. Із цього загального визначення капіталу випливає більш вузьке поняття соціального капіталу. Соціальним капіталом ми називаємо сукупність продуктів, які служать як засіб соціально-господарського добування благ... або... говорячи коротко, сукупність проміжних продуктів».

8.6 Становлення неокласичних традицій. Кембриджська школа

В 90-х рр. ХК ст. в Англії сформувалася так звана кембриджська економічна школа, засновником якої був відомий економіст Альфред Маршалл.

Але спочатку ми зупинимося на імені Вільяма Стенлі Джевонса, що не створив школи, але викладав у Манчестерському і Лондонському університетах. Джевонс належав до тих учених, які перебували під впливом ідей англійського філософа І. Бентама. «Арифметика щастя» - так можна назвати суть теорії Бентама. Він вважав задоволення й страждання «суверенами», що керують людським життям. «Природа поставила людство в залежність від двох верховних володарів - страждання й задоволення. Їм одним дозволено визначати, що ми можемо зробити... Вони керують нами в усьому, що ми робимо й думаємо». Бентам проголосив що єдина ціль будь- якого уряду - досягнення «найбільшого щастя щонайможливо більшого числа людей». Бентам вважав, що щастя різних людей порівнянне й адитивно, тобто може підсумуватися в якесь загальне щастя всіх (наприклад: якби в античному світі число рабів рівнялося числу рабовласників то в такому випадку можливо було б, що в загальному результаті загальна кількість блага, породжуваного рабством майже рівнялася суми породжуваного їм зла). Порівняйте мораль Бентама з мораллю Івана Карамазова, що не міг прийняти загального щастя, оплаченого сльозою навіть однієї дитини.

Вільям Стенлі Джевонс (1835-1882). У зв'язку з важким матеріальним становищем родини (батько - процвітаючий ліверпульський торговець залізом збанкрутував у результаті кризи 1847 р.) не зміг закінчити навчання в Лондонському університетському коледжі, де вивчав хімію й металургію. В 19 років виїхав в Австралію, працював пробірником на Австралійському монетному дворі, вивчав у вільний час метеорологію, економічні науки, статистику, захоплювався фотографією. Жив в Австралії п'ять років. Після повернення в Лондон для закінчення освіти вибрав економку.

Його найбільш знамениті книги: «Теорія політичної економиї» (1871) і «Принципи науки - трактат про логіку й науковий метод» (1874).

Джевонс був одним із самих різнобічних економистів свого часу. Його цікавили теоретичні проблеми, прикладний аналіз (він досліджував ринки вугілля й золота), статистичні дослідження (він вніс великий внесок у розробку теорії індексів, а також намагався створити теорію економичного циклу, засновану на періодичності сонячної активності), питання логіки й методології науки (заклав основи сучасної логіки), йому належить докладний опис історичного розвитку математичної теорії граничної корисності.

Свою теорію Джевонс характеризував як «механіку корисності й власного інтересу». У передмові до своїй «Теорії політичної економії» Джевонс пише, що «наша наука повинна бути математичною хоча б тому, що має справу з кількостями».

За Джевонсом, теоретично весь запас благ, яким володіє індивідуум, можна розділити на будь-яку кількість частин. Корисність останнього додавання нескінченно малої кількості цього запасу одержало назву «кінцевої міри корисності» (останнього ступеня корисності). У цьому відмінність теорії Джевонса від інших маржиналістів. Слід зазначити, що, говорячи про останній ступінь корисності, Джевонс завжди має на увазі дуже мале або нескінченно мале збільшення блага. На відмину від австрійців Джевонс вважає поняття нескінченно малого збільшення блага коректним, але за умови, що воно відноситься не до одного індивіда, а до споживання всіх націй у цілому.

Джевонс проголосив кінцеву миру корисності мірилом мінової вартості. Кінцева міра корисності має тенденцію убувати з ростом кількості блага (по суті - це перший закон Госсена).

Джевонс сформулював правило, яким користується споживач, прагнучи максимізувати свою корисність: для одержання максимальної корисності доход споживача повинен бути розподілений так, щоб кінцеві міри корисності всіх спожитих благ були рівними.

Поняття корисності Джевонс застосовує до праці. Коли витрати праці стають значними, праця стає тягарем (здобуває негативну корисність). Тому процес праці буде тривати доти, поки його негативна корисність менше за абсолютним значенням, чим корисність продукту, створюваного цією працею. З досягненням рівності між ними процес виробництва даного блага припиняється.

Остання робота Джевонса, на відміну від першої, називається «Економікс» («Есопотіс§»). Цей термін і став згодом використовуватися для назви загальних економічних теорій.

Альфред Маршалл (1842-1924) - лідер кембриджської школи маржиналізму. Його дід був священиком, і Альфред готувався до духовної кар'єри. Зі шкільних предметів найбільше любив математику. У вільний час захоплювався шахами. Проти бажання батька, зайняв гроші у дядька й виїхав вчитися в Кембридж, який і закінчив з відзнакою й залишився для викладацької роботи. Політичну економію викладав з 1868 по 1908 р. З 1902 р. з його ініціативи було введене викладання цієї дисципліни під назвою «Економікс», у такий спосіб було остаточно витиснуто читання курсу по підручникам політичної економії класичної школи (Дж. С. Милля).

Основна праця Маршалла - «Принципи економікс» (6 книг) вийшла в 1890 р. й згодом постійно доповнювалась й перероблялась у восьми виданнях при житті автора.

Маршалл дав визначення «Економікс»: це наука, що вивчає людство в його повсякденному житті; вона розглядає ту частину індивідуальних або суспільних дій, що тісніше всього пов' язана з придбанням і споживанням матеріальних атрибутів добробуту.

Рушійною силою економіки Маршалл, як і класики, вважав економічну волю й конкуренцію. На друге місце він ставив гроші, тому що в тому світі, у якому ми живемо, вони служать єдиним придатним засобом для виміру мотивів людської діяльності в широких масштабах.

Блага бувають матеріальні й нематеріальні. І столяр-червонодеревець і торговець роблять корисності. У своїх теоретичних побудовах Маршалл об'єднав суб'єктивну граничну корисність із витратами виробництва. Цей принцип був покладений в основу неокласичної теорії, що передбачає необхідність обмину з урахуванням не тільки корисності блага, але й витрат виробництва.

Ціна товару визначається двома факторами: граничною корисністю й витратами виробництва. Ціна товару, яку згодний платити покупець, визначається мірою корисності. Ціна, що призначає продавець, базується на витратах виробництва. Ринкова ціна формується в ході досягнення компромісу між покупцем і продавцем.

р ї

Рис. 8.1 - «Хрест» Маршалла

ББ - виражає закон убування граничної корисності.

88 - виражає закон зростання граничних витрат.

Точка перетинання ББ і 88 визначає рівноважну ціну й рівноважну кількість товару.

Маршалл був першим економістом, що вивів криву попиту виходячи з функції корисності. У миру збільшення закупівель товару гранична корисність зменшується, отже, виникає негативний нахил кривої попиту. Для характеристики величини нахилу кривої попиту, Маршалл вводить поняття еластичності попиту за ціною (висока еластичність, низька еластичність, одинична еластичність).

Рівновага в економіці - це відповідність між попитом та пропозицією. Маршалл запропонував враховувати в економічному аналізі фактор часу. Він розрізняв миттєву, короткострокову й тривалу рівновагу.

Миттєва рівновага: різке підвищення попиту не може бути задоволено, тому різко зростає ціна, за цей час підприємець, що випускає дефіцитну продукцію, одержує додатковий доход (квазіренту).

Короткострокова рівновага дозволяє збільшити пропозицію на тих же потужностях.

Довгостроковий період: виробничі потужності можуть змінюватись, пропозиція пристосовується до зміни попиту.

Маршалл вважав недоцільним займатися визначенням категорій на каузальній основі, що вимагає доказу чітких розходжень. На його думку «у реальному житті немає чіткого розходження між речами, які є капіталом і не є їм, які належати до життєво необхідних засобів і не належати до них...». Він розумів капітал, не як сукупність речей, а як щось, що має нематеріальну, але тісно пов'язану з речами форму. Маршалл говорить про людський капітал: «Здатності людини так саме важливі як засіб виробництва, як і будь-який інший вид капіталу».

Велике значення Маршалл надає підприємництву. Всіх підприємців він ділить на дві групи: тих, хто відкриває нові й поліпшені методи господарювання й тих, хто слідує второваними шляхами. Другі дістають нормальний прибуток, перші можуть одержувати більше (квазірента).

8.7 Американська школа неокласики

Джон Бейтс Кларк (1847-1938) - маржиналіст другого етапу, засновник американської школи. Народився в США. Учився в європейських університетах (Німеччина, Швейцарія). Своїм наставником у політекономії вважав Карла Кніса. Викладав в Америці, у Карлтонському коледжі (Миннесота). Його студентом був Торстейн Веблен, у майбутньому основоположник школи інституціоналізму.

Основні праці: «Філософія багатства» (1886), «Розподіл багатства» (1899).

Внесок Кларка в економічну науку треба розглядати у двох аспектах - методологічному й теоретичному. У першому випадку мова йде про новизну методології Кларка в рамках висунутого їм розподілу економічної науки на три більших розділи. «Ми маємо перед собою тепер границі трьох натуральних розділів економічної науки. Перший охоплює універсальні явища багатства. Другий включає соціально-економічну статику й говорить про те, що відбувається далі з багатством. Третій розділ включає соціально-економічну динаміку й говорить про ті, що відбувається з багатством і добробутом суспільства за умови, якщо суспільство змінює форму й способи діяльності».

У теоретичному плані заслуга Кларка складається в обґрунтуванні, на базі мікроекономічного аналізу, закону граничної продуктивності факторів виробництва.

Кларк виділяє чотири фактори виробництва:

1. Капітал у грошовій формі.

2. Капітал у речовинній формі (засобу виробництва й земля).

3. Підприємницькі здатності.

4. Праця робітників.

Для праці й капіталу діє закон убутної продуктивності: кожне нове вкладення праці у виробництво при даному капіталі (як і кожне нове вкладення капіталу у виробництво при даній праці) супроводжується падінням продуктивності, у порівнянні з попередніми вкладеннями.

Кожний фактор створює доход, що одержує власник фактору (відсоток, рента, підприємницький прибуток і заробітна плата).

У стані рівноваги внесок кожного виробничого фактору оплачується відповідно до його граничної продуктивності, рівної зміні випуску сукупного продукту при додаванні одиниці цього фактору, якщо кількості всіх інших факторів залишаються незмінними.

Гранична продуктивність капіталу, є продуктивність його останньої одиниці, ще здатної приносити прибуток.

Гранична продуктивність праці виміряється продуктом, виробленим в одиницю часу останнім із залучених робітників, ще здатним принести прибуток.

Доход капіталіста дорівнює граничної продуктивності капіталу, а заробітна плата - граничної продуктивності праці.

Закон Кларка: фактор виробництва - праця або капітал - може нарощуватися доти, поки вартість продукту, виробленого цим фактором, не зрівняється з його ж ціною.

Те ж стосується й сукупного доходу. Національний доход країни розпадається на винагороду за працю й винагороду за послуги капіталу в пропорції, обумовленої співвідношенням граничної продуктивності праці до граничної продуктивності капіталу (для сучасної економіки розвинених країн це співвідношення приблизно 3:1).

Кларк розрізняв статичну й динамічну рівновагу. За статичної рівноваги ціни дорівнюють граничним витратам виробництва, прибуток і прибавочний продукт відсутні, а доход капіталіста є просто винагорода за послуги капіталу.

За динамічної рівноваги різного роді вдосконалення можуть збільшити граничну продуктивність факторів. При цьому підвищення заробітної плати відбувається лише через деякий час після підвищення граничної продуктивності праці. Це створює тимчасовий прибуток, що поступово зникає в новій статичній рівновазі.

8.8 Швейцарська (Лозаннська) школа

Леон Вальрас (1834-1910) - французький економіст, засновник лозаннської школи маржиналізму. Інтерес до економічної науки в нього пробудив батько, що звернув його увагу на роботи Курно. В 1870 р. прийняв пропозицію викладати на кафедрі політекономії Лозаннського університету, де й працював до 1892 р.

Заслуга Вальраса в тому, що він запропонував концепцію загальної економічної рівноваги як універсального засобу аналізу економічної системи в цілому. В основі концепції лежить подання про економічну поведінку як про індивідуальну оптимізацію. Крім того, Вальрас зробив рішучий крок до математизації економічної науки. Йозеф Шумпетер називав Вальраса найбільшим «чистим теоретиком».

Економіка Вальраса - це абстрактна система, у якій діють суверенні й раціональні індивіди, які оптимізують свої цільові функції: вся необхідна інформація укладена в цінах і однаково доступна всім учасникам. Має місце досконала конкуренція.

Методологічні подання Вальраса ріднили його з класиками (зокрема з Дж. С. Міллем). Вальрас думав, що економічна наука повинна вказати шлях до більш справедливого суспільства й для цього вона повинна виявити закони, що управляють виробництвом і розподілом. Він виходив з того, що закони, які управляють виробництвом - об'єктивні законі, аналогічні законам природи. Ці закони є вираженням порядку, що встановлюється в економіці, де домінує принцип корисності. Спроби поліпшення цього порядку через втручання держави можуть привести лише до порушення пропорцій і зменшенню обсягу виробництва. У тієї ж час, як і Мілль, Вальрас уважав, що законі розподілу встановлюються й регулюються людською волею, тому можуть бути вдосконалені з урахуванням вимог справедливості.

Подання Вальраса про сутність і завдання економічної науки знайшли своє відбиття в запропонованій їм структурі економічної науки. Він виділяє три розділи: позитивну теорію ринкового господарства; нормативну теорію розподілу; прикладну теорію, або теорію політики.

В 1874 р. опублікована його основна праця - «Елементи чистої політекономії, або теорія суспільного багатства». У центрі уваги: загальнотеоретична проблема загальної економічної рівноваги. Рівновага визначається як «стан, за якого ефективний попит та пропозиція продуктивних послуг рівні, існує постійна стійка ціна на ринку продуктів і, нарешті, продажна ціна продуктів дорівнює витратам. Дві перших умови ставляться до рівноваги обміну, третя - до рівноваги виробництва. Ці умови Вальрас виразив за допомогою чотирьох взаємозалежних систем рівнянь. Підсумовуючи ціни попиту на ринку якого-небудь певного продукту, ми одержуємо ринкову ціну попиту, що в рівновазі повинна дорівнювати ринковій ціні пропозиції, отриманої таким же підсумовуванням індивідуальних цін пропозиції фірм, що

___ • и Т 7 У • •

поставляють продукцію на цей ринок. У той ж час, підсумкова ціна попиту, що пред' являють всі галузі на ринку якого-небудь фактору виробництва, винна рівнятися ціні пропозиції послуг даного фактору. Сумарний попит на всі фактори в кожен період повинен рівнятися доходам, отриманим домашніми господарствами від надання факторних послуг за тієї ж період. У результаті вони одержують такий грошовий доход, що дозволяє їм як споживачам максимізувати корисність при даних цінах. У підсумку цикл завершується.

Чи гарантує ринковий механізм досягнення загальної рівноваги? Які ціни відповідають рівновазі? Чи стійкою вона є? На всі ці питання намагався відповісти Вальрас.

У моделі Вальраса виробництво й споживання пов'язані через ринок споживчих товарів і ринок продуктивних послуг. Загальна сума надлишкового попиту на всіх ринках завжди дорівнює нулю, тобто якщо на якомусь ринку виникає надлишок, то на іншому з'являється рівний по величині недолік. Це по суті ускладнений закон Сея.

Вимірником цін у системі Вальраса є гроші. Загальна сума реальних грошових запасів, якими суспільство бажає володіти винна в стані рівноваги рівнятися пропозиції грошів. Рівновага копійчаного ринку досягається коливанням процентної ставки. У рівновазі процентна ставка грошового ринку збігається з величиною середньої норми прибутку в реальному секторі економіки.

Теорія Вальраса - це теорія економічної статики. Вона не знає часу, непевності й невизначеності, нововведень, економічного росту й циклічних коливань, неповної зайнятості. Але вона являє собою необхідну просту основу, освоєння якої дозволяє перейти до більше гнучких моделей економічної реальності.

Вільфредо Парето (1848-1923) - італійський економіст, спадкоємець Вальраса. Народився в Парижеві (батько за республіканські погляди був вигнаний з Італії, але вже в 1850 р. повернувся з дружиною й сином). Парето закінчив у Туріні політехнічний університет. Дипломна робота «Основні принципи рівноваги твердих тіл». Пройшов кар'єру від інженера шляхів сполучення до головних керуючих металургійних заводів Італії. В 1891 р. познайомився з Вальрасом. Пише статті з економічної теорії. В 1892 р. Вальрас запропонував йому своє місце в Лозаннському університеті. В 1896-1897 рр. опублікований «Курс політичної економії», у якому Парето намагався дати змістовне трактування твердженню, що досконала конкуренція забезпечує досягнення максимуму добробуту.

Основним внеском Парето в економічну теорію є запропонований їм критерій добробуту, відповідно до якого збільшення добробуту означає таку ситуацію, коли деякі люди виграють, але ніхто не програє. Іншими словами, стан називається оптимальним по Парето (оптимум Парето), якщо виконується наступна умова: нічий добробут не може бути поліпшене без погіршення добробуту кого-небудь іншого. Коли економіка досягає оптимуму, то подальше поліпшення яких-небудь важливих показників можливо тільки за допомогою глибокого структурного зрушення. Оптимум Парето характеризує найкращий розподіл товарів і ресурсів.

У сфері розподілу закон Парето спростовує доктрину Маркса й песимістичні висновки Рикардо. Закон Парето: «Як правило, ми можемо затверджувати, що збільшення багатства стосовно чисельності населення з необхідністю викликає зростання мінімального доходу, або зменшення нерівності доходів, або ті й інше разом».

Для того, щоб підняти рівень мінімального доходу або зменшити розрив у доходах необхідно забезпечити більш швидке збільшення багатства в порівнянні з чисельністю населення. Ніякий інший шлях (революція) неприйнятний, тому що руйнує багатство.

Поняття оптимуму Парето й досконалої конкуренції виявилися взаємозалежними. Довгострокова рівновага ринку досконалої конкуренції створює оптимальний розподіл ресурсів. Умови: досконала конкуренція означає повну відсутність контролю над цінами, воля входу й виходу з галузі, доступність інформації.

Семінар 7. Ринкове господарство країн Європи у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

7.1 Процеси індустріалізації в Європі і Північній Америці, їх національні особливості.

7.2 Господарство країн - економічних лідерів в кінці ХІХ століття.

7.3 Економічний розвиток та загострення імперіалістичних протиріч на початку ХХ століття.

Реферати

1. Економічні причини й наслідки Громадянської війни в США.

2. Принцип вільної торгівлі й Опіумні війни.

3. Будівництво Панамського й Суецького каналів. Їхня роль у світовому господарстві.

4. Економічні наслідки об' єднання Німеччини.

5. Відкриття кінця XIX - початку XX ст., що змінили світ.

Семінар 8. Розвиток економічної думки у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

8.1 Дж. С. Міль - завершувач класичної традиції в політекономії.

8.2 Вчення Ф. Ліста та історична школа. Нова історична школа.

8.3 Робітничий рух, виникнення і розвиток марксизму.

8.4 Маржиналістська революція в політекономії.

8.5 Неокласика - панівна парадигма в економічній теорії у першій третині ХХ століття.

Реферати

1. Карл Маркс про майбутнє капіталізму.

2. Особливості методології дослідження Карла Маркса.

3. «Національна система політекономії» Фрідріха Ліста.

4. Дослідження капіталістичної економіки в роботі Вернера Зомбарта «Сучасний капіталізм».

5. Значення історичної школи для подальшого розвитку економічної думки.

6. Переосмислення цінностей класичної політекономії в теорії маржиналізму.

7. Герман Генріх Госсен - учений, що випередив час.

8. Початок застосування математичних методів в економічній науці. Антуан Курно.

9. Австрійська школа і її внесок в економічну науку.

10. Концепція економічної рівноваги Леона Вальраса.

11. Теорія ринкового ціноутворення Альфреда Маршалла.

Тема 9. Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільства Європейської цивілізації (перша половина XX ст.)

9.1 Економічні наслідки Першої світової війни. План Дауеса

9.2 Господарство розвинутих країн у міжвоєнний період

9.3 Економічний розвиток провідних країн світу в 1939-1950 рр.

9.4 Ранній інституціоналізм

9.5 Позитивний інституціоналізм

9.6 «Кейнсіанська революція» в економічній теорії

9.1 Економічні наслідки Першої світової війни. План Дауеса

Перша світова війна, яка тривала з літа 1914 р. до осені 1918 р., розпочалася між двома ворогуючими блоками країн: Антантою (Велика Британія, Франція, Росія) і Троїстим союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія). Невдовзі Італія покинула союзників і увійшла до Антанти, а до Німеччини і Австро-Угорщини приєдналися Туреччина і Болгарія. З часом війна втягнула в себе понад 30 держав із півторамільярдним населенням (близько 70% усіх мешканців земної кулі).

Війна принесла людству важкі економічні, матеріальні й моральні втрати, призвела до загострення міждержавних економічних відносин. Було знищено приблизно 1/3 матеріальних цінностей країн-учасниць. Мілітаризація економіки воюючих країн, їх господарська замкнутість, заміна ринкових господарських зв'язків неринковими, державне регулювання економіки досягли небаченого рівня. Виник дефіцит споживчих товарів, який змусив регулювати ціни та нормувати споживання.

Головними причинами війни були прагнення низки країн здійснити економічний і територіальний переділ світу, встановити контроль за джерелами сировини і ринками збуту, зрощення монополій з державою та посилення їх експансіоністського характеру, мілітаризація економіки.

Основні бойові дії Першої світової війни відбувалися на Європейському континенті. Тому національне багатство країн Європи за воєнні роки скоротилось в середньому на третину, а в Японії зросло на 25%, в США - на 40% за той самий час. У результаті центри господарського виробництва поступово перемістились з Європи до США. Змінилась і структура економіки. Пріоритетними стали галузі, що виробляли зброю та військове спорядження.

Довгий час США підтримували нейтралітет у Першій світовій війні (вступили у війну на боці Антанти тільки в 1917 р.) і вміло скористались його перевагами для економічного зростання. Вони підтримували економічні відносини з усіма воюючими сторонами. В результаті, за роки війни США наростили своє виробництво і ще більше зміцнили своє лідируюче становище, перетворившись з боржника на найбільшого світового кредитора. У 1920 р. в США було сконцентровано половину світового запасу золота.

Після закінченні Першої світової війни в найтяжчому стані опинилась Німеччина. Згідно з Версальським мирним договором, який був підписаний між Німеччиною і країнами Антанти, Німеччина втратила всі свої колонії і раніше захоплені території, а також зобов'язана була відшкодувати у формі репарацій збитки, завдані країнам-переможницям, та гарантувати для них значні торгові пільги на своїй території.

Оскільки грошей на виплату репарацій в країні не було, то контрибуція сплачувалась заводським устаткуванням, паровозами, сільськогосподарською сировиною, тощо. Зазнала краху фінансово-кредитна система. У 1921-1923 рр. країна переживала жахливу інфляцію. Різко понизився життєвий рівень населення, Німеччина опинилась на грані катастрофи.

Критичне становище Німеччини викликало занепокоєння країн Антанти, які побоювались можливих революційних потрясінь в центрі Європи. Тому в 1924 р. США запропонували для допомозі Німеччині «План Дауеса». Основна мета плану - відновлення потенціалу Німеччини і забезпечення виплат репарацій країнам- переможцям. План передбачав, що США (і частково Англія) надають Німеччині позики для відновлення промисловості, прибутки відновленої промисловості спрямовуються на виплату репарацій Франції та Англії, які, в свою чергу, повертатимуть свої воєнні борги США. Для забезпечення платежів передбачалось встановити контроль союзників над німецьким державним бюджетом, грошовим обігом і кредитом, залізницями.

План Дауеса діяв до 1929 р. і мав позитивні наслідки. Він відрегулював репараційні платежі, сприяв ввезенню іноземного капіталу до Німеччини, що сприяло відновленню промисловості. Вже в 1927 р. промислове виробництво в Німеччині досягло повоєнного рівня.

Внаслідок виконання плану Дауеса США отримали великі прибутки у вигляді процентів від позик і дивідендів від прямих інвестицій у промисловість.

9.2 Господарство розвинутих країн у міжвоєнний період

9.2.1 Розвинуті країни у 1920-ті рр.

США раніше від інших країн вступили в період стабілізації. Упродовж 1922­1929 рр. економіка США була в стані піднесення. Поштовхом до зростання виробництва стали поширення конвеєрного методу масового виробництва, заміна традиційних видів палива (вугілля) електрикою та нафтопродуктами. Виняткове значення мали стандартизація і уніфікація. Розвиток автомобілебудування сприяв бурхливому розвитку інших галузей: будівництво доріг, виробництво гуми, сфери послуг, тощо. Економічне піднесення 1920-х р. у США справедливо називають епохою «проспериті» - процвітання.

Економіка Великої Британії на відміну від США розвивалась повільніше. Лише наприкінці 1920-х р. було досягнуто передвоєнного рівня розвитку. Металургійна, вугледобувна, суднобудівна промисловість переживали спад. Держава вкладала значні кошти в авіаційну, автомобільну, електротехнічну промисловість, завдяки чому вони успішно розвивались. Але загалом спостерігалось технічне відставання промисловості, що призвело до зниження конкурентоспроможності англійських товарів. Відновлення в 1925 р. золотого стандарту фунта стерлінгів дало змогу Великій Британії відновити свої позиції лідера фінансового світу.

Франція вступила в період економічного піднесення в 1924 р. Економічному зростанню сприяли повернення Ельзасу і Лотарингії, будівництво в розорених регіонах, репарації з Німеччини. Успішно розвивались нові галузі (автомобільна, авіаційна, електротехнічна, хімічна). Темпи розвитку промисловості були найбільшими в Західній Європі. Але головним залишалось лихварство. Доходи від цінних паперів були в три рази більше прибутків промисловості.

Німеччина на початку 1920-х р. переживала політичну та економічну дестабілізацію, але завдяки реалізації плану Дауеса господарське життя країни було відновлене і розпочалося економічне зростання.

Економіку Японії було успішно переведено на мирні рейки. У 1920-х р. спостерігалась інтенсивна концентрація виробництва і капіталів, подальша монополізація економіки. Особливістю монополі Японії полягала в їхньому тісному зв'язку з державою і імператорською родиною, які вкладали в економіку значні інвестиції, що сприяло впровадженню досягнень науково-технічної революції.

9.2.2 Світова економічна криза 1929-1933 рр.

Циклічний спад виробництва 1929-1933 рр. був найбільшим в історії індустріального господарства і отримав назву «Велика депресія». Основні причини світової економічної кризи полягали в надмонополізації економіки та відсутністю контролю з боку держави за виробництвом в умовах, коли механізм ринкової саморегуляції став неефективним. Монополістичні об'єднання утримували високу ціну на виготовлену продукцію за її низької собівартості. Однак розорення дрібних підприємців, зростання безробіття різко зменшили платоспроможність населення. Це призвело до так званої кризи перевиробництва, яка, за словами економіста М. Рено, насправді була «викликана не надвиробництвом, а недоспоживанням, що є результатом монополізації та махінацій посередників».

Світова економічна криза 1929-1933 рр. призвела до скорочення загального світового обсягу промислового виробництва майже на третину. За багатьма показниками деякі країни було відкинуто на рівень межі ХІХ-ХХ ст. Промислова криза збіглась з аграрним перевиробництвом. Швидке зниження цін на сільськогосподарську продукцію розорило селянські й фермерські господарства. Відчутного удару криза завдала світовій торгівлі і фінансам.

9.2.3 Господарство розвинутих країн світу в 1930-х р.

В цей період в економіці розвинутих країн відбуваються важливі зміни, викликані завершенням індустріалізації, економічною кризою 1929-1933 рр. та її наслідками. Почалася заміна ринкових структур, які були зруйновані під час кризи державним регулюванням. Залежно від стану економіки, співвідношення соціальних сил, міцності політичних інститутів тощо, методи і мета державного втручання в національні господарства в різних країнах були різними. Найбільш виразних форм державне регулювання набуло в господарстві нацистської Німеччини та політиці «нового курсу» президента Рузвельта в США.

Вихід з економічної кризи в США здійснювався згідно антикризової програми відомої під назвою «новий курс». Ця програма, спрямована на оздоровлення економіки була проголошена президентом США Франкліном Делано Рузвельтом. Він включав:

- Реформу в фінансово-кредитній сфері. Було проведено ліцензування всіх банків і припинена діяльність дрібних і слабких банків, введена системи страхування дрібних депозитів. Було призупинено обмін банкнот на золото і девальвовано долар (зменшило заборгованість промисловості, посилило експортні можливості США).

- Створення Національної адміністрації по відновлення промисловості (№КА - №і:іопа1 Іпгішігіаі Кесоуегу Агішіпізігайоп). На чолі №КА встав «мозковий трест» - рада з авторитетних економістів і промисловців. №КА й стала здійснювати державне регулювання економіки. Промисловість була розділена на 17 галузевих груп. На чолі кожної групи було поставлено керуючий орган і запроваджені «кодекси чесної конкуренції», які фіксували ціни на продукцію, рівень виробництва, розподіляли ринки збуту, тощо.

- Регулювання сільського господарства. Уряд почав надавати грошові компенсації фермерам, які скорочували посіви зернових і поголів'я худоби. Держава викупала землю у фермерів і залишала її як пустощі. Ці заходи були спрямовані на скорочення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, що сприяло підвищенню цін на неї і мало зупинити розорення дрібних фермерів.

- Впровадження програми громадських робіт. Для подолання безробіття було запроваджено будівництво за державні кошти доріг, аеропортів, шкіл, лікарень і інших інфраструктурних споруд. Це сприяло як подоланню безробіття, так і розширенню ринків збуту так як безробітні отримували заробітну платню а для будівництва потрібні були устаткування і матеріали.

Велика Британія дуже повільно виходила з економічної кризи. У старих галузях (вугільна, металургійна, текстильна) спостерігався застій, а нові галузі (автомобільна, хімічна, енергетична, верстатобудування) швидко розвивались.

Сільське господарство перебувало у стані застою і лише на 35% задовольняло потреби населення. Причиною такого стану було те, що англійські фермери були не самостійними господарями, а лише орендаторами і сплачували власникам землі високу ренту (20% валового врожаю).

Зовнішня торгівля Англії переживала значні труднощі в зв'язку з посиленням конкуренції з боку США і Японії. Але особливо небезпечним для Англії став економічний і політичний наступ нацистської Німеччини, яка швидко витісняла англійські товари в Західній і Південно-Східній Європі та Латинській Америці.

Розвиток економіки Франції був дуже повільним. Застій у головних галузях був тривалішим, зберігалось дрібне виробництво. Загалом, французька промисловість за рівнем механізації і продуктивності праці відставала від усіх провідних держав.

У Франції посилювався процес концентрації фінансово-кредитних установ. До 1939 р. шість найбільших банків контролювали 86% усіх капіталів країни. Активний вивіз капіталів призвів до скороченні золотого запасу країни, що призвело до послаблення національної валюти - франка. Скорчувалась частка Франції в світовому промисловому виробництві і в світовому експорті.

Економічна криза в Німеччині призвела до кризи політичної і приходу до влади нацистів на чолі з А. Гітлером. Його уряд значно розширив державне регулювання господарського життя.

Із середини 1930-х рр. основна увага була зосереджена на прискореному розвитку військової промисловості (лозунг «гармати замість масла»). Зростання військових виплат і введення податкових пільг призвели до виникнення дефіциту державного бюджету, який покривався випуском паперових грошей. Щоб не допустити інфляції, уряд запровадив контроль за цінами та зарплатою. Почався перехід до карткової системи розподілу, що ще більше посилювало державне регулювання.

Особливістю економіки Німеччини було об'єднання всіх підприємств в галузеві картелі і підпорядкування їх Імперському міністерству господарства. Напередодні Другої світової війни в економіці було здійснено ще радикальніші зміни. Приватна власність зберігалась, великі підприємці входили до складу керівних державних органів, але свобода підприємництва була суттєво обмежена. Ринок товарів і послуг, ринок праці були замінені державною регламентацією. Різко збільшився державний сектор економіки за рахунок конфіскації підприємств у власників-євреїв і у нелояльних до режиму підприємців.

В аграрній політиці нацисти підтримували середніх і великих землевласників. Було створено центральний орган із заготівлі продовольства, вводилась система примусових поставок сільськогосподарської продукції.

Нацисти встановили жорстокий контроль ринку робочої сили та трудових відносин. Було ліквідовано профспілки, заборонялись страйки і перехід робітників з підприємства на підприємство, вводилась загальна трудова повинність. На кошти держави було розгорнуто будівництво автострад, що дозволило швидко скоротити безробіття.

Хоча вже в 1935 р. Німеччина досягла докризового рівня, економіка Німеччини потрапила в порочне коло: пріоритетний розвиток військових галузей гальмував інші, зокрема ті, що працюють на експорт, що, у свою чергу, підривало позиції військових галузей. Економічна експансія замінювалась військовою, у результаті якої нацисти планували встановити свою гегемонію в Європі.

Японія, як і Німеччина, виходила з кризи шляхом мілітаризації. Після встановлення окупаційної влади в Маньчжурії вона розпочала загарбання китайських територій. На війну в Китаї Японія витрачала понад 80% державного бюджету.

Був введений закон про мобілізацію, розігнані профспілки, робочий день подовжено до 14-16 годин, заробітну платню зведено до мінімуму.

В цей же час посилюється вивезення японського капіталу в країни Південно- Східної Азії, де вони конкурують з капіталами США та Великої Британії.

Отже, наприкінці 1930-х рр. знову виявились різкі суперечності між провідними країнами світу, насамперед Німеччиною, Італією, Японією, з одного боку, та США, Англією, Францією, з другого. Їхні причини коренилися у намаганні правлячих кіл найбільш розвинутих держав вирішити свої проблеми за рахунок інших.

9.3 Економічний розвиток провідних країн світу в 1939-1950 рр.

9.3.1 Наслідки Другої світової війни

Як уже зазначалося, наприкінці 1930-х рр. загострилися суперечності між двома групами країн. Цьому сприяла економічна криза 1929-1933 рр., яка не лише призвела до краху фінансових систем, падіння виробництва, зростання безробіття, кризи інститутів влади, поляризації політичних сил усередині індустріальних країн, а й збільшила розрив між багатими й бідними державами, посилила агресивність останніх. В 1939 р. розпочалася Друга світова війна, в яку було втягнуто 72 держави світу. За роки війни загинуло 55 млн. осіб, понад 100 млн. залишились інвалідами. Кошти, витрачені на ведення війни і вартість руйнувань досягли 4 трл. дол.

Господарство воюючих країн було переведено на воєнні рейки, а виробництво зброї, боєприпасів, бойової техніки стало пріоритетним. Це повною мірою стосувалось Німеччини, де виробництво військової продукції стимулювало розвиток важкої промисловості. Легка промисловість набагато відставала від неї.

Успіхи Німеччини на початковому етапі Другої світової війни дали можливість використовувати економічний потенціал завойованих країн. Потребу в робочій силі нацисти задовольняли за рахунок примусової праці військовополонених та депортованих з окупованих країн.

Економіка Німеччини втратила ознаки ринкової, перетворилась на індустріально-мілітаризовану економічну систему, націлену на виготовлення озброєнь. Але німецька економіка була неспроможна повністю задовольнити потреби фронту. З квітня 1943 року з'являються серйозні труднощі у всіх галузях господарства. Відчувається нестача сировини, палива, людських ресурсів, фінансових засобів. З другої половини 1944 р. промислове і сільськогосподарське виробництво різко знижується. Настає економічний крах. Після масованих бомбардувань країна лежала в руїнах. Лише вбитими Німеччина втратила 6,5 млн. осіб.

Сполучені Штати Америки вступили в війну у грудні 1941 р. після нападу Японії на Перл-Харбор. Ще до вступу в війну США надавали в позику чи оренду зброю, продовольство та інші матеріальні ресурси країнам антигітлерівської коаліції. Ленд-ліз (Іепгі - давати в борг, 1еа§е - здавати в оренду), так називалась широкомасштабна система допомоги США країнам-союзницям, став одним з найбільших джерел збагачення держави в роки Другої світової війни. Ленд-ліз забезпечував масовий збут американських товарів на зовнішньому ринку. Унаслідок цього в період з 1939 по 1944 рр. частка США у світовому виробництві зросла з 14% до 33%. Наприкінці війни в США було сконцентровано 2/3 світових запасів золота, що привнесло корективи у механізм міжнародних валютних відносин. У 1944 році американський долар став головною валютою міжнародних платежів і розрахунків.

За роки війни ще більше посилилась роль держави, яка стала найбільшим замовником на виробництво зброї. Різко збільшився державний сектор економіки за рахунок будівництва за державні кошти нових, в першу чергу військових, підприємств.

Велика Британія постраждала в роки Другої світової війни більше ніж США. Хоч її людські втрати були порівняно невеликими (245 тис. убитими), внаслідок німецьких бомбардувань, блокувань морських комунікацій, окупації деяких колоній, промислове і сільськогосподарське виробництво в Англії скоротилось. Державний борг Англії за роки Другої світової війни збільшився втричі. Загальні втрати Англії в Другій світовій війні становили чверть національного багатства.

У роки війни і після неї активізувався національно-визвольний рух у колоніях Британської імперії. З її складу вийшли Індія, Цейлон, Бірма, та інші колонії, що ускладнило економічне становище метрополії. У багатьох районах, що були сферою впливу Англії, утверджувався американський капітал.

Безпосереднім наслідком війни для Англії стало посилення залежності від США, які за воєнні роки здійснили великі поставки озброєння і продовольства (на 10 млрд. дол.).

Франція в 1940 р. була окупована Німеччиною і понад 4 роки її економікою розпоряджались окупанти. За воєнні роки Франція втратила 1,1 млн. вбитими. Рівень промисловості в 1944 р. становив 38% довоєнного. Більшість заводів, шахт, електростанцій буда зруйнована. Франція втратила весь військово-морський і торговий флот. Незалежність здобули В'єтнам, Сирія, Ліван. Девальвувалася національна валюта франк, в 10 разів зменшилися капіталовкладення за кордоном.

Японія у Другій світовій війні виступила на боці гітлерівської коаліції і на початку війни мала певні успіхи захопивши Філіппіни. Бірму, Індонезію, В'єтнам та інші території. Проте витримати тривале військово-економічне суперництво з США не змогла. Унаслідок поразки Японія втратила всі колонії, іноземні капіталовкладення, мала сплатити репарації. Японія втратила вбитими 2 млн. осіб. Випуск промислової продукції впав до 28,5% від довоєнного рівня. Ще одним результатом поразки було те, що Японія опинилась в повній економічній і політичній залежності від США.

Таким чином, результатом війни було знищення індустріальних господарств Німеччини, Франції, Японії і ряду інших країн Європи, часткове знищення господарства Англії. Єдиною країною, яка під час Другої світової війни (як і під час Першої) пережила економічне піднесення, стали США. В роки Другої світової війни в США було здійснено технологічний прорив. Який забезпечив їм лідерство в наступні десятиліття.

Після Другої світової війни розпочалося відродження ринкових господарств розвинутих Європейських країн шляхом їхньої американізації. Вона мала наступні напрями:

- американізація світової валютної системи;

- вивезення американських товарів;

- широкомасштабне державне і приватне кредитування;

- інвестуванні відбудовчих процесів;

- перебудова індустріальних структур, особливо в Німеччині і Японії, під безпосереднім контролем США;

- розвиток світової торгівлі за лідируючої ролі США.

Наслідком війни і важливим кроком на шляху відновлення індустріального світового господарства стали міжнародні валютні угоди, підписані в 1944 р. представниками 44 країн на конференції в Бреттон-Вудсі (США). Там було вирішено створити Міжнародний валютний фонд (МВФ) і були вироблені основні правила міжнародних валютних відносин:

- долар США поряд з золотом мав відігравати функцію резервної валюти;

- встановлювалась незмінна ціна золота (в доларах), а США брали на себе зобов'язання обмінювати долари на золото по цій ціні;

- всі країни встановлювали вартість своєї валюти в золоті (або доларах). Курс валют мав бути твердим і контрольованим.

МВФ і створений тоді ж Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) зобов'язались забезпечити виконання рішень конференції і мали виконувати функції міжнародного кредитного центру.

9.3.2 План Маршалла

Після Другої світової війни економічне становище країн Західної Європи, особливо Німеччини, було катастрофічне, що негативно впливало на світову економіку. З іншого боку США, нагромадивши за роки війни величезні багатства, не могли успішно розвиватись ізольовано від інших країн. Перебудова економіки країни до потреб мирного часу зумовила появу таких проблем як скорочення виробництва і зайнятості. Тому США повинні були у власних інтересах, для стабілізації світової економіки та політичного становища, допомогти європейським країнам у відбудові господарства. Цьому мав сприяти план Маршалла, ідею якого висунув державний секретар США Дж. Маршалл 5 червня 1947 р. під час виступу в Гарвардському університеті.

План Маршалла - це програма відбудови і розвитку Європи після Другої світової війни шляхом надання їй допомоги з боку США. Він мав стати важливим кроком до створення світового ринкового господарства. Одночасно, він давав змогу США зміцнити свій вплив в Європі. СРСР та його союзники відмовились від участі в плані. Погодилися 16 країн, але основну частку допомоги отримали Велика Британія, Франція, Італія і Федеративна Республіка Німеччина (приєдналась до плану з грудня 1949 р.).

План Маршалла здійснювався з квітня 1948 р. по грудень 1951 р. Він передбачав надання США допомоги європейським країнам на основі двосторонніх угод. Згідно цих угод уряд США надавав країнам-учасницям плану безоплатні позики і субсидії, а країни-учасниці брали на себе зобов' язання:

- сприяти розвитку вільного підприємництва (але обмежувати розвиток галузей, що могли конкурувати з підприємствами США);

- заохочувати приватні американські інвестиції;

- зняти обмеження імпорту американських товарів і знизити митні тарифи;

- постачати в США окремі види товарів;

- не вивозити товари, завезені з США;

- забезпечувати фінансову стабільність, і т. п.

План Маршалла позитивно вплинув на відновлення економічного потенціалу у країнах Західної Європи. Вже на початку 1950-х років було досягнуто довоєнного рівня виробництва. Стабілізувалась система міжнародної оплати.

Водночас план Маршалла дав можливість США вивезти в Європу свої запаси нереалізованої продукції, створив сприятливі умови для проникнення американських монополій у господарство європейських країн та сприяв пом' якшенню кризи перевиробництва 1948-1949 рр. в США і наступному промисловому піднесенню. Вивізши до Європи та Японії значну частину понад міру випущених під час війни доларів, США також уникли інфляції.

9.3.3 Розвиток Німеччини та Японії

Ситуація в Німеччині та Японії відрізнялась від ситуації в Англії та Франції. Хоча Англія та Франція постраждали від воєнних дій, вони і після війни зберегли колоніальні та залежні території, що сприяло збереженню в цих країнах замкнутого національно-колоніального господарства. В протилежність їм, Німеччина та Японія втратили всі колонії, мали виплачувати репарації, їх господарство було повністю зруйновано і вони опинились в повній залежності від держав-переможниць (перш за все - США).

Державність Німеччини була фактично ліквідована після поразки в Другій світовій війні. Вся повнота влади належала Чотиристоронній американо-британо- франко-радянській комісії, яка поділила країну на чотири зони окупації. У 1949 році

Німеччину було поділено на дві самостійні держави: Федеративну Республіку Німеччину (ФРН) і Німецьку Демократичну Республіку (НДР).

Першим канцлером ФРН став 73-річний Конрад Аденауер. Його економічна політика базувалась на соціальній ринковій економіці. Йшлося насамперед про збільшення частки робітників у «спільному пирозі», «депролетаризацію» трудящих шляхом «утворення майна» у найманих працівників, а також про гідний рівень життя для безробітних та непрацездатних.

Архітектором нової німецької економіки вважають Людвіга Ерхарда, міністра економіки в урядах К. Аденауера, а згодом канцлера ФРН (1963-1966). Разом з групою неоліберальних економістів він створив теорію «соціального ринкового господарства». В якій особиста ініціатива підприємців і вільна конкуренція поєднувались з елементами державного регулювання. На думку авторів цієї теорії, держава має створювати умови для нормального функціонування ринкової економіки (в тому числі і захищаючи її від монополізму). Для попередження циклічних криз держава має використовувати важелі кредитної, валютної, податкової політики. Проте втручання в господарську діяльність окремих підприємств є неприпустимим. Теорія «соціального ринкового господарства» стала основою економічної політики уряду ФРН в наступні десятиліття.

Серед перших кроків до «соціального ринкового господарства» були: «соціальне» житлове будівництво, коли робітники одержували відносно дешеві квартири за рахунок бюджету, «динамічна» пенсія, яка зростала паралельно зі збільшенням ВВП, соціальне страхування на випадок хвороби та допомога на дітей. Заохочувались заощадження та вкладення робітниками частини своєї зарплати в інвестиційні фонди підприємств на яких вони працювали.

Темпи росту економіки Німеччини були високими і стабільними. Вже в 1951 р. загальний обсяг виробництва був на третину вище, ніж у 1936 р., а в 1956 р. він подвоївся. На початку 1960-х рр. Німеччина вийшла на друге місце у світі після США. Німецьке «економічне диво» пояснюється наступним:

- вибір правильної стратегії економічних реформ та сильна політична воля до реформування;

- наявність достатньої кількості дешевої робочої сили (особливо після репатріації 12 млн. німців зі Східної Пруссії та інших регіонів);

- особливості менталітету німецького народу (висока працьовитість, схильність до дисципліни та порядку, тощо);

- відбудова промисловості на новій технологічній основі (близько 80% капіталовкладень спрямовувались на розвиток найсучасніших на той час галузей: автомобілебудування, літакобудування, електроніка, нафтохімія, тощо);

- відсутність значних воєнних витрат;

- фінансова допомога США;

- великий внутрішній попит на всі види продукції як виробничого призначення, так і на товари широкого вжитку.

В Японії «економічне диво» розпочалося приблизно у 1948 р. і до початку 1953 р. вона вже досягла довоєнного рівня. Основні передумови японського «економічного дива» були створені реформами, проведеними американською адміністрацією, що сприяли розвитку японського суспільства і господарства. Було розпущено збройні сили, встановлено демократичні свободи, запроваджено загальне виборче право, сформовано парламент, прийнято конституцію. Було запроваджено антимонопольне законодавство, згідно з яким розпущено найбільші монополії. Була реформована податкова система (зменшені податки на підприємницьку діяльність). Встановлювався твердий обмінний курс валюти - єни.

У 1946-1949 рр. була проведена земельна реформа, яка ліквідувала поміщицьке землеволодіння. Держава викупила і продала селянам майже 80% сільськогосподарських угідь. Посилилась конкуренція між виробниками, внаслідок чого зросла продуктивність праці, врожайність культур, розширився внутрішній ринок Японії, сформувався ринок робочої сили (частка населення, зайнятого в сільському господарстві зменшилась з 48% до 8%).

Важливу роль відігравала американська допомога, яка сприяла нормалізації фінансів і дала змогу повністю оновити обладнання в промисловості та створити нові виробництва. При цьому японці успішно використовували зарубіжні досягнення в найсучасніших галузях індустрії.

Важливим фактором економічного зростання була працелюбність, самовіддача, жертовність і високий патріотизм японського народу. Дуже ефективною виявилась і система пожиттєвого найму на роботу (патерналізму), за якою платня щорічно зростає і залежить від віку і стажу робітника. Фірми дбають про підвищення кваліфікації робітника, а перехід робітника до іншої фірми - рідкісне явище, і сприймається з осудом. Японські робітники працюють інтенсивніше, за нижчу платню, у них більший робочий день. Це сприяє зниженню собівартості продукції.

9.4 Ранній інституціоналізм

9.4.1 Загальна характеристика інституціоналізму

Інституціоналізм - це течія економічної думки, яка виникає на межі XIX- XX ст. у США як реакція на панування монополій в ринковій економіці. На першому етапі для інституціоналізму була характерна критика монополій і в цьому сенсі він став альтернативою неокласичній теорії. Прихильники інституціоналізму критично сприймали і висновки марксистської політекономії.

У розвитку інституціоналізму виділяють кілька етапів (періодів).

Перший етап (перша чверть XX ст.) - період раннього, так званого критичного інституціоналізму, представлений теоріями американських дослідників Т. Веблена, Дж. Коммонса, У. Мітчелла, а також англійського економіста Дж. Гобсона.

Другий етап (1930-1950 рр.) - період зрілого, позитивного інституціоналізму, який пропонував реформи ринкової економіки для подолання кризових явищ 1930-х рр. Представниками цього періоду були американці А. Берлі, Г. Мінз, Дж. М. Кларк, С. Чейз, австрієць Й. Шумпетер, француз Ф. Перру.

Третій етап (1960-1990 рр.) - соціально-інституціональний напрям, або неоінституціоналізм, представлений роботами американських дослідників Дж. Гелбрейта, р. Коуза, шведа Г. Мюрдаля та ін.

Вчених, яких відносять до інституціоналізму об'єднує не єдина теорія, а спільна методологія. Інституціоналізм ґрунтується переважно на позаекономічному тлумаченні суті господарських процесів і ринковому суспільстві. Рушійними силами економічного розвитку вважаються соціальні явища як політичного, правового, етичного, морального, психологічного, технічного, так і економічного характеру - такі як держава, профспілки, сім'я, традиції, мораль, правові акти, наука і технічний прогрес, конкуренція, тощо. Ці та інші явища були об'єднані одним спільним терміном - інститути,або інституції, що й дало назву цьому напряму економічної думки.

Різні представники інституціоналізму по різному визначають основу економічних процесів. Так, Т. Веблен вважав такою основою психологію і біологію, Дж. Коммонс - психологію і право, У. Мітчелл - технологію і т. д. Тому представників цієї течії об'єднує не єдина теорія, а єдина методологія - переважно позаекономічне трактування економічних явищ і процесів.

Інша важлива риса інституціоналізму - визнання еволюційного розвитку єдино можливою формою економічного і соціального прогресу (були принциповими противниками революційних зрушень, виступали за реформи капіталізму), а також визнання важливої ролі держави в економіці (виступали за державне регулювання економіки).

Виділяють три риси, що визначають специфіку методології інституціоналізму:

1. Незадоволення надто високим рівнем абстракції, властивим класичній і неокласичній теоріям.

2. Прагнення до інтеграції економічної теорії з іншими суспільними науками.

3. Незадоволення недостатнім емпіризмом класиків і неокласиків, заклик до деталізації кількісних досліджень.

В рамках раннього інституціоналізму виділяють три напрямки:

- соціально-психологічний напрям Т. Веблена;

- соціально-правовий напрям Дж. Коммонса;

- емпіричний, або кон'юнктурно-статистичний напрям У. Мітчелла та його послідовників.

До раннього інституціоналізму відносять і «англійський» інституціоналізм Дж. А. Гобсона.

Засновником цього напряму і загалом інституціоналізму вважають Торстейна Веблена (1857-1929). Його основні праці: «Теорія бездіяльного класу» (1899), «Теорія підприємництва» (1904), «Інстинкт майстерності та стан промислової техніки» (1914), «Інженери та система цін» (1921), «Власність відсутнього» (1923).

Веблен став першим економістом, хто показав неспроможність економічного лібералізму в умовах панування монополій та обґрунтував необхідність «соціального контролю» господарської діяльності. Він започаткував новий методологічний прийом - технологічний детермінізм, проголосив, що в майбутньому суспільстві буде панувати технократія, засуджував панування монополій і фінансової олігархії.

Основними елементами ринкової системи Веблен вважав машинне виробництво («індустрію») і систему підприємництва («бізнес»). Він вважав, що між інтересами «індустрії» і «бізнесу» існують суперечності, так як метою «індустрії» є виробництво товарів, а метою «бізнесу» - отримання прибутків. Суперечність («дихотомія») між виробництвом і підприємництвом загострюється з економічним розвитком. Період панування монополій, які збільшують свої прибутки не за рахунок розвитку виробництва, а за рахунок операцій з цінними паперами, є кульмінацією цих суперечностей. У своєму сценарії майбутнього Веблен передбачав установлення влади «технократії» (технічної інтелігенції).

Якщо Карл Маркс і Давид Рікардо протиставляли найманих робітників і капіталістів, то Торстейн Веблен протиставляв «технократів», які виконують корисні виробничі функції, і «бізнесменів», які не виконують корисної роботи і тому утворюють «бездіяльний клас». Перехід влади до «технократії» Веблен вважав легкоздійсненним. Останнім варто було лише проголосити страйк, як настане «параліч старого порядку», адже без інженерів виробництво стане неможливим.

Перехід влади до технократії забезпечить ефективне функціонування виробництва заради задоволення потреб усіх членів суспільства.

До рушійних сил розвитку виробництва і суспільства Веблен відносив такі «інституції», як батьківські почуття, «інстинкт майстерності», задоволення від виконаної роботи, потяг до праці та знань, які передаються з покоління в покоління через сімейне виховання, що згодом переростає в турботу про суспільство.

Дехто називав Веблена американським Марксом. Це не відповідає дійсності. Хоча Веблен не сприймав «економічного лібералізму», ставши на позиції еволюційної теорії (заклав основи соціального дарвінізму), яка розглядає економічну систему як кумулятивний процес, а не як «саморегульований механізм», але він виступав проти класової боротьби і «диктатури пролетаріату».

Дата добавления: 2014-01-04