Економічні реформи в 1992-1996 рр

Ключовими напрямками економічної реформи в Україні в 1990-х рр. на початковому етапі були:

1. Лібералізація цін.

2. Роздержавлення та приватизація підприємств.

3. Децентралізація та реформування системи управління економікою.

4. Аграрна реформа.

Лібералізація цін була хронологічно першим заходом (з 02.01.1992 р.). На неї покладалися великі надії, як на механізм, що здатний збалансувати виробництво та споживання. Але паралельний процес демонополізації виробничої сфери було запущено значно пізніше. Крім того, демонополізація не була з самого початку проголошена у якості пріоритету економічної реформи. Лібералізація цін в умовах вкрай монополізованої пострадянської економіки призвела до розкручування інфляційної спіралі. Уже з початку 1992 р. спрацював інфляційний «навіс», що залишився у спадок від агонізуючого радянського господарства. Інфляційний тиск посилився через рішення про вихід із рубльового простору в умовах зволікання із введенням національної валюти - гривні.

В цілому лібералізація цін мала негативний ефект. Колективний егоїзм монополістичних підприємств лише підштовхнув інфляцію, яка уже в 1992 р. переросла із галопуючої в гіперінфляцію. Рівень інфляції в 1993 р. вже перевищив 10 000%. Різко скоротився попит як на споживчі товари, так і на товари виробничого призначення. Через інфляцію прискорився процес «вимивання» обігових коштів підприємств. Це з одного боку спровокувало кризу неплатежів, а з іншого - спонукало підприємство використовувати у якості обігових коштів амортизаційні відрахування, кошти для фінансування капіталовкладень, що фактично паралізувало інвестиційну діяльність і процеси оновлення основних фондів. Таким чином була законсервована застаріла матеріально-технічна база виробничої сфери.

Жорсткі монетарні заходи з боку уряду в 94-95 рр. призвели до сповільнення темпів інфляції, але водночас і до майже повної зупинки виробництва. Криза неплатежів проявилася в астрономічній кредиторській та дебіторській заборгованості підприємств, у тому числі і поза робіній платі, розгортанні процесу бартеризації економіки.

Приватизація почалася пізніше, з прийняттям Верховною радою відповідного законодавства в 1992-1993 рр. Спочатку приватизаційний процес торкнувся сфери торгівлі, громадського харчування та сфери обслуговування. Невеликі підприємства, крамниці передавались в оренду трудовим колективам або фізичним особам з наступним викупом. Пізніше почалася сертифікатна приватизація середніх та крупних підприємств промисловості, транспорту, будівництва. Загальна схема сертифікатної приватизації була наступною.

Кожен громадянин України отримав приватизаційний сертифікат на певну суму і мав право викупити за нього акції підприємств. Після першого етапу перерозподілу приватизаційних паперів серед населення почалися сертифікатні аукціони. Але вони у купі з іншими механізмами (трасти, довірчі товариства, право на придбання 5% акцій керівниками підприємств) лише сприяли перерозподілу приватизаційних сертифікатів з метою акумулювання абсолютної їх більшості у вузького кола осіб. Таким чином приватизація, основними цілями якої проголошувалися справедливий поділ майна держави, пошук ефективного власника, підвищення ефективності використання основних фондів і т.д., перетворилося на гігантську аферу, в ході якої державне майно було перерозподілено на користь людей, що мали владні повноваження або акумульовані капітали. Фактично в процесі приватизації сформувалася сучасна українська олігархія.

Що стосується реформи системи управління народним господарством, то формально вона почалася вже в 1992 р., хоча фактично це була лише зміна вивісок. Радянська школа управлінців, радянські методи управління, адміністративно- командні схеми не те що руйнувалися, а навіть були законсервовані на певний період. Лише в другій половині 1990-х років починаються реальні процеси реформування структури управління економікою.

Виникає питання: чому ініціатори економічних реформ зосередилися на вище розглянутих напрямах? Адже були більш нагальні економічні проблеми, наприклад, структурна перебудова економіки, конверсія оборонної промисловості, реформування сільськогосподарського виробництва з метою вирішення продовольчої проблеми. Очевидно необхідно було зосередитись саме на цих напрямах, а лібералізацію цін та приватизацію використовувати лише як засіб реформування, а не мету. Помилки реформаторів частково можна пояснити відсутністю досвіду, «ринковою ейфорією», а також тим, що в урядових колах дослухалися до радників із Заходу, які механічно переносили досвід розвинутих ринкових країн на вітчизняний ґрунт.

А зазначені напрямки були покликані вирішити гострі проблеми розвитку української економіки. Структура її сформувалася ще в період соціалістичної індустріалізації, і з тих пір розвиток економіки відбувався переважно екстенсивним шляхом. Більшість потужностей промисловості було зосереджено в традиційних галузях паливно-енергетичного, гірничо-металургійного та хімічного комплексів. Машинобудівний комплекс на території України теж був розвинутий, але майже 60% машинобудівних підприємств працювали на оборонний комплекс. Легка і харчова промисловості значно відставали у своєму розвитку. За винятком кількох галузей військово-промислового комплексу (авіа, ракетобудування) практично не розвивалися нові високотехнологічні галузі.

Через відсутність військових замовлень катастрофічно впав обсяг виробництва у машинобудуванні. Необхідна була термінова конверсія військово-промислового виробництва. До речі, відповідні постанови уряду і про структурну перебудову промисловості, і про конверсію оборонних підприємств, були прийняті ще в 1992 р. Але жодна з них виконана не була, більше того, ці напрямки економічного реформування не стали пріоритетами для економічного блоку керівництва країни, не вписалися в стратегію економічної реформи.

В результаті структура промислового виробництва погіршилася у порівнянні з радянським періодом. Питома вага машинобудування впала більше ніж у 2 рази, з 48 до 18%. А питома вага паливно-енергетичного комплексу та гірничо-металургійного комплексу навпаки, зросла. І це в умовах загального падіння обсягів промислового виробництва більше ніж у 2 рази у 1998 р. у порівнянні з 1990 р.

Структурні диспропорції вимушено посилюються на протязі 1990-х рр., оскільки гірничий металургійний комплекс залишається чи не єдиним конкуренто здатним на світовому ринку промисловим угрупуванням на території України, переважно, за рахунок конкурентних переваг по сировинній базі. Підтримка металургійного виробництва з одного боку забезпечувала життєздатність економіки країни в цілому, з іншого боку посилювала структурні диспропорції та експортну орієнтацію економіки.

Загальною бідою всього промислового комплексу України залишалася успадкований від радянського періоду низькій технологічний рівень виробництва, висока ресурсо- та енергомісткість виробництва, зношеність основних фондів на рівні 60-90%. Збалансування собівартості української продукції для утримання конкурентоспроможних цін досягається за рахунок дешевої праці.

Стосовно розвитку машинобудівного комплексу України необхідно зазначити, що зусилля по конверсії військово-промислового комплексу мали обмежене фінансування і, відповідно, незначний ефект. Машинобудування в тих масштабах, як воно існувало в радянський період, зберегти не вдалося. Хоча можна вважати за успіх на цьому фоні збереження високотехнологічних виробництв і ускладнених технологій у ракетобудуванні, авіабудуванні, танкобудуванні та виробництві іншої військової техніки.

Найбільших втрат зазнала легка промисловість, цілий ряд підприємств якої припинили свої існування через неконкурентоздатність виробленої продукції. Також тяжке становище спостерігалося і в харчовій промисловості через звуження платоспроможного попиту населення. Україну заполонили дешеві неякісні товари масового споживання польського, турецького, китайського виробництва.

Таким чином, в 1990-х рр. Україну охопила системна економічна криза трансформаційного характеру. Основними її причинами були труднощі перебудови економіки на ринкових засадах та стратегічні помилки вищого менеджменту країни. Лише після 1998 р. почалися стабілізаційні процеси в економіці.

Загальні підсумки кризового етапу розвитку України свідчать про втрату значної частини економічного потенціалу. Зокрема, станом на 1998 р. обсяг ВВП склав менше 50% у порівнянні з 1990 р., падіння рівня реальних заробітних плат перевищило 5 разів, падіння реальних доходів населення перевищило 3 рази, значною мірою була зруйнована соціальна інфраструктура, Україна втратила цілі галузі та підприємства. Найстрашніші втрати були пов'язані з розгортанням демографічної кризи, через депопуляцію за 17 років незалежності Україна втратила майже 6 млн. населення (12%), ще стільки ж виїхало на роботу за кордон.

Криза боляче вдарила по українському селу. Процес реформування сільськогосподарського виробництва був напряму пов'язаний з реформуванням земельних відносин. Це питання вирішувалось на протязі всього періоду незалежності України і до кінця не вирішене і по сьогоднішній день. Крім того, для агропромислового комплексу були характерними ті ж самі негаразди, що мали місце і у промисловості: зношеність основних фондів, відсутність обігових коштів. Але підприємства агропромислового комплексу знаходились у більш жорстких умовах, адже їх продукція реалізовувалась на конкурентних ринках, а діяльність ускладнювалась диспаритетом цін на сільськогосподарську та промислову продукцію. Загалом в кризовий період втрати обсягів сільгоспвиробництва у порівнянні з 1980-ми рр. сягали 30-40%.

Дата добавления: 2014-01-04