Кейнсіанство

Економічна думка 1950-1960 рр.

Японія

Темпи економічного зростання Японії досягли піка в 1950-ті рр. (середньорічний приріст ВВП становив 14,9%). В 1960-х рр. темпи приросту знизилися, але залишалися високими - 11,3%. Обираючи на початку 1950-х рр. стратегію структурної перебудови, уряд Японії ставив завдання заміщення імпорту, насичення внутрішнього ринку й розвитку експорту. Ця схема структурної політики одержала в Японії назву «динамічної концепції участі в міжнародному поділі праці», тому що вона виходила не з наявних, а з потенційних переваг.

В 1950-х рр. були реконструйовані підприємства чорної металургії, вугільні

••• и ' и и ' • и и 1 т-ч

шахти, електростанції й відтворено зруйнований під час війни торговельний флот. В 1960-х рр. на базі конверсії військових підприємств і нового промислового будівництва були створені виробництво електропобутових приладів, автомобільна промисловість, нафтохімія, виробництво синтетичних волокон і смол, електроніка. Головним напрямком у перебудові галузевої структури з'явилося створення на новій технічній базі практично універсального набору галузей обробної промисловості. Бюджет країни зводився із профіцитом, і до 1968 р. Японія не прибігала до внутрішніх запозичень.

Держава активно втручалася в розподіл ресурсів між галузями й у процес становлення галузей з метою формування певної індустріальної структури. Найважливішим інструментом промислової політики був розподіл валютних ресурсів і санкціонування доступу для іноземних інвесторів тільки на індивідуальній основі. Тим самим іноземна конкуренція на внутрішньому ринку зводилася до мінімуму. Протекціонізм виступав як головний компонент зазначеної політики. До кінця 1960-х рр. у Японії склався промисловий потенціал для конкурентоздатного експорту. До початку 1970-х рр. припинився валютно-ліцензійний контроль над імпортом, зняті обмеження припливу іноземного капіталу, а потім і обмеження експорту японського капіталу за кордон. У лютому 1973 р. Японія перейшла до вільно змінного курсу.

Етап 1940-х - першої половини 1970-х рр. в історії економічних вчень прийнято називати «століттям кейнсіанства», оскільки концепції цього напрямку відігравали домінуючу роль в академічних і урядових колах економічно розвинених країн за винятком Франції й ФРН. Уже в перші післявоєнні десятиліття кейнсіанський напрямок перетерпів значні зміни й перетворився в неокейнсіанство. Коли говорять про неокейнсіанство, прагнуть підкреслити те нове, що внесли його представники в порівнянні зі спадщиною самого Дж. М. Кейнса. Насамперед, це теорії економічного зростання й циклічного розвитку.

Неокейнсіанці розглядали циклічність як особливість, властиву будь-якій динамічній системі. Вони прагнули знайти причини коливальних рухів економіки й установити характер дії механізму переходу однієї фази в іншу на основі ендогенних факторів.

Взаємодія цих ендогенних факторів породжує спади й створює умови для зростання. Зниження приросту споживання впливає на доход, а це у свою чергу, приводить до зменшення інвестицій і т.д.

Розроблена Кейнсом концепція мультиплікатора була доповнена концепцією акселератора, що характеризує зворотний зв'язок між національним доходом і інвестиціями. Акселератор показує, у скільки разів повинні збільшитися капіталовкладення в результаті конкретних темпів зростання національного доходу.

Велике значення в неокейнсіанській теорії циклу має розподіл капіталовкладень на автономні й похідні, тобто такі, які пов'язані з розширенням споживання внаслідок збільшення національного доходу. Саме цей тип інвестицій бере участь у моделі мультиплікатор-акселератор. Але в процесі економічного зростання існує цілий ряд факторів, які обумовлюють капіталовкладення незалежно від руху споживання або національного доходу. До таких факторів відносяться: технічний прогрес, збільшення населення, політика уряду й ін. Саме з дією цих факторів пов'язані автономні інвестиції.

Неокейнсіанська теорія циклу детально викладена в роботі Елвіна Харві Хансена (1887-1975) «Економічні цикли й національний доход» (1958). Багато в чому завдяки Хансену, видатному теоретику рузвельтівської адміністрації, США стали «більш кейнсіанською країною», чим батьківщина кейнсіанства - Велика Британія.

За своїм характером теорія циклів Хансена є інвестиційною теорією. На думку Хансена, технічний прогрес не тільки породжує автономні інвестиції, а й визначає рівень капітального коефіцієнта, акселератора. Тому інтенсивність і тривалість процесу зростання визначаються винятково характером технічного прогресу.

Хансен називає причини, які можуть призупинити зростання і привести до початку падіння. Перша група причин пов'язана з поступовим вичерпанням автономних інвестицій. Інша група пов'язана з ослабленням процесів, які породжуються дією мультиплікатора й акселератора.

Тривалість і інтенсивність підйому визначається, головне, обсягом і інтенсивністю автономних інвестицій. Отже, науково-технічний прогрес викликає в якій-небудь галузі збільшення автономних інвестицій; через механізм мультиплікатора ці інвестиції підсумовуються в помноженому прирості національного доходу, а цей приріст у свою чергу (через механізм акселератора) викликає ще й збільшення похідних інвестицій - економіка йде в гору усередині її розкручується маховик буму. Механізм взаємодії мультиплікатора й акселератора Хансен назвав кумулятивним ефектом або системою надмультиплікатора. Припинення або вичерпання причин, що забезпечують зростання, приводить до скорочення капіталовкладень і економічному спаду.

Кейнс розглядав статичний варіант економіки, тому що в 30-і роки мова йшла про виживання, а не про економічне зростання. Після війни послідовники Кейнса звернулися до проблеми економічного зростання. Серед кейнсіанців, що розробляли моделі зростання, виділяються англійський економіст Рой Харрод і американський учений Євсей Домар (часто говорять про моделі зростання Харрода-Домара, хоча пріоритет належить р. Харроду).

Рой Форбс Харрод (1900-1978) - лідер післявоєнного кейнсіанства аналізував дві проблеми: розбіжність гарантованого й природного темпів зростання; нестабільний характер фактичного темпу зростання в ринковій економіці. Як і Кейнс, він оперував агрегатними показниками. В 1939 р. опублікована його книга «Нарис теорії динаміки». Ціль книги: «запропонувати базисні основи, придатні для вивчення змін, аналогічно основам, запропонованим статичною теорією для стану спокою». Основні поняття, використані Харродом: фактичні, гарантовані, природний темпи зростання, капітальний коефіцієнт, висновок про внутрішню нестабільність капіталістичної економіки. В 1946 р. опублікований оновлений курс лекцій, а в 1948 - робота «До теорії економічної динаміки», що викликала бурхливі дискусії протягом 2-х десятиліть.

Кейнс досліджував процес відтворення в статичному стані, у рамках короткого періоду. Харрод зосередив зусилля на аналізі динамічних процесів, у тому числі довгострокових.

Харрод виходив з того, що основою економічного зростання є три фактори: робоча сила, випуск продукції або доход на душу населення й розмір наявного капіталу. Для розробки своєї моделі він використав такий показник НТП як капіталоємність, тобто відношення величини капіталу до обсягу виробництва.

С х с = 8 - рівняння фактичного темпу зростання, де С - реальний приріст загального випуску за певний період (С = Лу/у); з - капітальний коефіцієнт, ціна однієї одиниці приросту доходу (з = І/Лу); 8 - частка заощаджень у національному доході або схильність до заощаджень (8 = 8/у).

Харрод запропонував своє рівняння «гарантованого зростання». Воно має відношення до однопродуктової замкнутої економіки: одна середня величина МР8, одна середня величина МРК капіталу, 8 і I є функціями тільки доходу, не приймається до уваги технічний прогрес.

= 8/е_г, де

- принципово нова категорія, що ввів у науковий оборот Харрод, узагальнена макроекономічна, прогнозована величина, на яку настроюються підприємці й, разом з тим, такий темп, при якому «виробники будуть задоволені тим, що вони роблять»;

8 - відношення чистих заощаджень до сукупного доходу або норма нагромадження (8/у);

с_г - маржинальний коефіцієнт капіталоємності, або відношення приросту капіталу до приросту випуску продукції.

- прямо пропорційно коефіцієнту заощаджень і зворотно пропорційно коефіцієнту капіталоємності.

З погляду тривалої перспективи с_г у Харрода - величина постійна при незмінній нормі відсотка, внаслідок нейтральності технічного прогресу. Нейтральний характер науково-технічного прогресу полягає в тому, що протягом тривалих періодів винаходи, які заощаджують працю, урівноважуються винаходами, що заощаджують капітал. Тому С по суті є функцією тільки однієї змінної - величини норми нагромадження або приросту капіталу.

Для забезпечення стабільного зростання частина доходу, що інвестується повинна дорівнювати частини, що зберігається. Якби С = то в рамках

капіталістичної економіки мало б місце стійкий безперервний розвиток, але в реальній економіці така рівність - найрідше виключення. На практиці, фактичний темп зростання завжди вище або нижче гарантованого.

Якщо С > то за умови 8 = соп8І; с < с_г - підприємці будуть оцінювати фактичну капіталоємність як надзвичайно низьку, будуть закуповувати нове обладнання, що ще більше буде збільшувати фактичний темп зростання (С).

Якщо С < то с > с_г - отже, підприємці оцінюють фактичну капіталоємність як надмірну, скорочують закупівлі й ще більше знижують фактичний темп зростання.

Висновок: не виникає ніякої тенденції пристосувати розмір виробництва до гарантованого темпу зростання, але навпаки виникає зворотна тенденція все більшого відхилення виробництва від цієї величини або убік підвищення, або убік зниження.

Цей висновок є квінтесенцією кейнсіанства в сфері теорії динаміки.

Харрод стверджує, що капіталістична економіка «балансує на лезі ножа», і що їй внутрішньо властива динамічна нестабільність («втеча фактичного темпу зростання від гарантованого»), що усередині її «працюють доцентрові сили, змушуючи систему усе далі й наполегливіше відхилятися від лінії розвитку, що потрібна. В історико-економічній літературі це одержало назву «парадокс Харрода». Харрод був одним з перших, хто взяв під сумнів твердження класиків про те, що ринкова економіка має рівноважний характер розвитку.

Апарат маржиналізму, яким користувалися Маршалл, Вальрас, Роббінс підходить до області статики, тоді як динамічна область вимагає нових, нетрадиційних підходів.

Відхилення фактичного темпу зростання від гарантованого пояснюють, в основному, короткострокові циклічні коливання. Для пояснення більш тривалих коливань економічної кон'юнктури Харрод уводить третє рівняння - природного темпу зростання:

С_п х с_г = 8 або С_п х с_г Ф 8, де _п - природний темп зростання при повній зайнятості (при відсутності змушеного безробіття). Для забезпечення такого зростання заощаджень може й не вистачити, тому С_п х с_г Ф 8.

У повній моделі Харрода розглядається співвідношення між С_п, і С. Практична програма Харрода з метою наближення С до С_п пропонує дві групи мер: антициклічну політику короткострокового плану й політику тривалого стимулювання темпів економічного розвитку.

«Найбільш могутньою зброєю» боротьби зі світовою кризою Харрод вважає свій план створення «буферних запасів» з матеріалів, сировини, продовольства, які не псуються. Держава повинне підтримувати ціни на ці види товарів шляхом масової закупівлі в період спаду й розпродажу їх у період буму.

Проти хронічного безробіття Харрод пропонує використовувати надрадикальний спосіб: зниження відсотка - до нульової оцінки.

Без втручання держави досягти зближення і С_п просто неможливо.

Дата добавления: 2014-01-04