Філософія як світоглядне знання

Філософія (від грецьк. fileo - люблю і shofia - мудрість) - це загальносвітоглядна теорія.

Об'єктом філософії є взаємовідношення людини і світу, причому людина і світ розглядаються у своїх найзагальніших і найсуттєвіших характеристиках.

Предметом філософії є відношення "мислення - буття".

Філософія одночасно є і системою знань (тобто впорядкованою і цілісною їх сукупністю), і пошуком вирішення корінних світоглядних питань, бо вони невичерпні й остаточно відповісти на них неможливо. На це вказує й саме слово "філософія" - не просто "мудрість" як завершене, "готове" знання, а "любов до мудрості", постійне прагнення до цілковитого розуміння сутності світу і сутності самої людини.

Множинність філософського знання характеризує його як світоглядне знання. Що ж таке світогляд?

Світогляд - це система гранично узагальнених поглядів на світ і місце в ньому людини, на ставлення людини до навколишньої дійсності й самої себе. Зумовлені цими поглядами життєві позиції людей, їх переконання, принципи пізнання й діяльності, ціннісні орієнтації та ідеали теж належать до світогляду. Все це не просто знання, а й оцінювання людиною світу й самої себе.

Світогляд поєднує у своїй структурі інтелектуально-розумовий та чуттєво-емоційний компоненти. Завдяки цьому він виступає як ціннісне знання, про що свідчить наявність у його змісті постійних спонук до дій. У реальному житті світогляд набуває характеру життєвої програми, а саме світоглядне знання - рис знання-переконання.

Світогляд - це своєрідна інтегративна цілісність знання і цінностей, розуму й чуття, інтелекту й дій, критичного сумніву й свідомої переконаності.

Інтегральний характер світогляду передбачає його структурну складність, наявність у ньому різноманітних рівнів, з-поміж яких насамперед вирізняються емоційно-психологічний (світовідчуття) та пізнавально-інтелектуальний (світорозуміння) рівні. Іноді ще виокремлюють такий рівень, як світосприйняття, до якого зараховують досвід формування пізнавальних уявлень про світ з використанням наочних образів.

Можна сказати, що світогляд - це загалом систематизований комплекс уявлень, оцінок, установок, що забезпечують цілісне бачення та осягнення світу й місця в ньому людини з її життєвими позиціями, програмами, які сприяють її активним діям. Цим самим світогляд інтегрує пізнавальну, ціннісну та спонукально-діяльнісну установки людини.

Усі ці функції світогляд здійснює на різноманітних рівнях щодо ступеня загальності (світогляд особистості, груповий, класовий, національний, а також професійний тощо) або ступеня історичного розвитку (античний, середньовічний та ін.) чи ступеня теоретичної зрілості (стихійно-повсякденний, життєвий, філософсько-теоретичний).

Світогляд не зводиться до сукупності готових, раз і назавжди даних істин (догм). Він перебуває в постійному процесі вдосконалення. Теоретичною основою для цього є визнання діалектичного взаємозв'язку абсолютної та відносної істин. Наслідками визнання абсолютної істини мають бути впевненість у принциповій можливості пізнання світу, а відносної - постійні сумніви, пошуки, праця над удосконаленням свого світогляду й терпимість у ставленні до інших.

Як форма світогляду філософія відрізняється від інших його типів - міфології та релігії. Вона має спільні риси з наукою: в одних філософських вченнях вони більше виражені, в інших - менше. Водночас філософія як особливе явище духовної культури відрізняється від спеціальних наук.

Спільною з наукою рисою є її пізнавальна установка (прагнення до пізнання істини), теоретична форма знання. Це виявляється в оперуванні загальними поняттями, категоріями, прагненні довести свої положення, раціональну аргументацію, звертанні переважно до розуму, а не до уяви (як міфологія) й не до віри (як релігія).

Відмінність філософії від спеціальних наук полягає в тому, що кожна з них досліджує якийсь фрагмент дійсності, окрему галузь явищ. Філософія ж, як було сказано, розглядає найбільш загальні питання світорозуміння. її предмет - не окремі явища, а світ в цілому (не в розумінні простої суми всіх речей, а в розумінні їх загального зв'язку, загальних законів буття в розвитку).

Кожна окрема наука прагне розглядати свій предмет цілком об'єктивно, таким, яким він є сам по собі, усуваючи момент суб'єктивності. Філософія ж не тільки не усуває суб'єктивності, а для неї відношення "людина - світ", "суб'єкт - об'єкт" саме й є її головною проблемою.

Філософія ставить і намагається вирішити найзагальніші (а тому й найглибші, найсуттєвіші) питання світорозуміння. Проте для їх остаточного вирішення ніколи не вистачає емпіричного (досвідного) матеріалу. Крім того, філософія виражає не тільки світорозуміння, а й певне світоставлення; вона спрямована не тільки на осягнення об'єктивної істини, а й на формування системи цінностей, визначення того, що має для людини найважливіше значення. Внаслідок цього на змісті, характері філософських поглядів, пошуків і висновків позначаються й особливості різних історичних епох, цивілізацій з їх певними "ментальностями" (способами мислення), специфічними рисами світорозуміння й життєсприйняття. Оскільки філософія як духовне явище є формою суспільної свідомості, вона несе на собі відбиток історичного й життєвого досвіду, позицій різних національних і соціальних спільнот і груп. На неї впливає сила традицій, вона взаємодіє з різноманітними формами духовного життя.

Сукупність усіх цих обставин зумовлює те, що у філософії можливі принципово різні позиції, різні, в тому числі й альтернативні, відповіді на докорінні питання світогляду. Це свідчить про те, що їй властивий плюралізм (множинність) учень і типів філософствування. Філософське знання за своєю природою діалогічне, воно потребує повної свободи обговорення питань, вибору позицій. Жодне філософське вчення не повинно претендувати на монопольне володіння істиною й нав'язуватись як загальнообов'язкове.

Важливе питання "Що є істина?" має більш регулятивне значення, бо спрямовує переважно на обговорення, філософський пошук. У конкретних ситуаціях істина має бути встановлена однозначно. При дослідженні "граничних" питань виявляється нескінченність, невичерпність, багатогранність дійсності. Пізнаючи її, розум людини може вдаватися до парадоксів, оскільки звичайні методи верифікації (перевірка досвідом) на цьому рівні узагальнення "не спрацьовують". Питання залишаються, а відповідей немає. Виникає можливість вибору, відмінність і навіть альтернативність позицій.

У процесі історичного розвитку в філософії сформувався ряд її проблем. Це насамперед проблема буття, тобто того, що можна висловити про будь-які речі, явища, систему відношення, процеси лише тому, що вони справді існують, наявні у світі. Відповідно, виникла й така галузь філософської думки, як онтологія (вчення про буття взагалі, про суще). Оскільки ж є різні типи буття - природа, людина, суспільство, то відповідно вирізняють філософію природи (раніше її називали натурфілософією), філософію людини (філософську антропологію), філософію суспільства (філософську соціологію).

Предметом філософського аналізу стали й різні види, аспекти ставлення людини до дійсності: практичний, пізнавальний, ціннісний, зокрема естетичний, морально-етичний. Відповідними філософськими розділами є праксеологія (від грецьк. praxis - діло, діяння), гносеологія (gnosis - знання), аксіологія (axios - цінний, достойний), а також естетика (вчення про прекрасне в житті й мистецтві, про творчість за законами краси), етика (вчення про моральність).

Усі перелічені проблеми групуються навколо центральної, вузлової світоглядної проблеми - "людина і світ ". У цій формулі очевидне певне протистояння: людина - це щось таке, що відрізняється від зовнішнього світу, який її оточує і до якого вона належить. У чому полягає відмінність людини, її суттєва специфіка? Насамперед у тому, що їй притаманна свідомість, що вона наділена здатністю до самовизначення, активної, цілеспрямованої діяльності. Вона є не просто річчю серед речей чи істотою серед істот (тварин), а суб'єктом практичної діяльності, пізнання, естетичного освоєння дійсності, морального ставлення передусім до собі подібних. У всьому цьому проявляється духовність людини.

На рівні філософського мислення проблема "людина і світ" постає як питання про відношення свідомості до буття, духу до матерії. В марксистській філософській традиції це питання розглядається насамперед в онтолого-гносеологічному плані: що є первинним й що вторинним, похідним? Чи може людина пізнати світ?

Але цим питанням проблема "людина і світ" не вичерпується, а альтернатива (антиномія) "матеріалізм - ідеалізм" не має такого абсолютного характеру, який їй іноді приписують. В загальносвітоглядному і смисложиттєвому плані не менше значення, ніж онтолого-гносеологічна, має аксіологічна проблема - проблема цінності, сенсу самої людини і всього, що для неї є значущим.

І тут зберігаються протилежності між тими нормами світогляду, які визнають абсолютну цінність людини (й окремої особи), і тими, які такої цінності не визнають або вважають її лише відносною. На відміну від інших антиномій, між цими протилежними позиціями компроміс неможливий, їх примирення виключається. Людяність і нелюдяність, гуманізм і антигуманізм, моральність і аморальність, у най загальнішому значенні - добро і зло; тут необхідний однозначний вибір, принцип діалогізму й толерантності стає незастосовним

Дата добавления: 2014-01-04