Відповідність різних типів мов епохам розвитку землі

Концепція розвитку мов А. Шлейхера.

Подібно до більшості своїх сучасників, Шлейхер підтримував концепцію двох періодів у розвитку мов.

Життя мови, за переконанням Шлейхера, складається з двох періодів: доісторичного й історичного (цю тезу вчений запозичив у Гегеля).

У доісторичному періоді мова розвивається від простої до складної, збагачується новими формами (тут Шлейхер іде за Гумбольдтом, який стверджував, що всі вищі форми мови виникли з простіших: аглютинативні з ізолюючих, а флективні з аглютинативних).

В історичному періоді відбувається регрес, розпад мови (звуки «зношуються», зникає багатство форм, простежується тенденція до спрощення). Це період старіння і поступового вмирання мови. Цим твердженням Шлейхер заперечує Гумбольдтові, який вважав, що мова постійно вдосконалюється.

1.2. А. Шлейхер – компаративіст

У 1861-1862 рр. було опубліковано головну працю Шлейхера «Компендіум порівняльної граматики індоєвропейських мов», у якій підведено підсумок порівняльному вивченню індоєвропейських мов за півстоліття. Це була друга після Ф. Боппа ПІ граматика індоєвропейських мов. «Компендіум» мав такий успіх, що за 15 років перевидавався чотири рази.

Шлейхер поставив пере собою мету описати життя звуків і форм десяти і-є мов (індогерманської, санскриту, д-іранської, д-грецької, латинської, д-кельтської, старослов’янської, готської).

Фонетика в «Компендіумі» займає майже одну третю частину всієї праці.

Шлейхер стверджував, що фонетичні закони в мовознавстві об’єктивні, регулярні і діють з такою ж точністю, як і закони природи. Але все, що відбувалося й відбувається в мовах, важко пояснити дією регулярних фонетичних законів. Паралельно з ними в мовах діє сила, яка ліквідує різноманіття форм, зводить їх до найбільш уживаних моделей ця сила – аналогія.

Перше покоління компаративістів установило спорідненість і-є мов, спільність їх походження, але не відновило їх джерела. Фрідріх Шлегель зводив усі і-є мови до санскриту, Р.Раск - до мертвого д/фракійського, Ф. Бопп, хоч і вважав, що у і-є мов був єдиний предок – і-є прамова, відновив лише граматичні форми мови-предка.

Шлейхер поставив питання більш масштабно й чітко. Він був певний, що споріднені мови виникли з одного предка – прамови. На думку Шлейхера, фонетика і-є прамови була простішою, ніж фонетикаживих і-є мов, але вона мала суворо математичну симетричність. Так, він припускав, що система голосних містила 9 елементів: три простих голосних - *і, u, а – і шість дифтонгів. У системі приголосних і-є мови Шлейхер нараховував 15 елементів (серед них 3 глухих проривних - *k, t, p, три дзвінких проривних - *g, d, b, три дзвынких проривних придихових - *gh, dh, bh).

У морфології і-є прамови Шлейхер виділяв ім’я й дієслово. Вигуки, на його думку, виникли на базі звукових жестів, а прислівники, приййменники й частки виділились з дієслів і імен. Структуру і-є слова Шлейхер уявляв як поєднання кореня, суфікса (одного чи двох) і закінчення (відмінкового або особового). Префіксів, вважав Шлейхер, в і-є прамові не було, а корені складалися з одного складу. Імена змінювалися за відмінками, їх було 9: називний, родовий, знахідний, відкладний, давальний, місцевий, інструментальний І, інструментальний ІІ, кличний. У імен і дієслів було 3 числа.

Шлейхер описав систему відмінювання й систему дієвідмінювання і-є прамови.

Одним з перших Шлейхер реконструював лексичний склад і-є прамови і навіть створив на цій мові байку «Вівця й коні», яку наступні покоління лінгвістів визнали грубим наближенням до форм і-є прамови.

Метод реконструкції і-є прамови, запропонований Шлейхером, широко використовувався в компаративістиці його послідовниками.

1.3. Теорія розпаду прамови. Учення А. Шлейхера про родовідне дерево

За Шлейхером, і-є прамова розпалася на діалекти в результаті розселення племен. Ці діалекти перетворюються в самостійні мови і подрібнюються знову.

Під впливом природничих наук Шлейхер створив свою теорію родовідного дерева. Історію індоєвропейських мов він пояснив на основі концепції родовідного дерева як схеми прогресу й розгалуження подібно до розвитку рослинного і тваринного світу.

Відповідно до двох напрямків, якими прямували і-є племена, Шлейхер поділяє всі і-є мови на дві гілки: північну (славо-германську), і південну (аріо-італо-греко-кельтську).

Компаративісти взяли на озброєння учення Шлейхера про родовідне дерево, але уточнили його термінологію і деякі термінологічні положення.

Німецький компаративіст Іоганнес Шмідт на противагу теорії родовідного дерева розробив теорію хвиль.

Теорія хвиль Шмідта й родовідна мов Шлейхера взаємно доповнюють одна одну, хоча і одна, і інша потребують коректування.

Отже, оцінюючи натуралічтичну концепцію Шлейхера слід зазначити, що багато з його прямолінійних висловлювань були даниною лінгвістичної традиції свого часу. Мова уподібнювалася живому організму не лише в працях Шлейхера. Але і в роботах Раска (мова – явище природи), Гумбольдта (мова – це природний організм) та ін. лінгвістів ХІХ ст.

Заслуги А.Шлейхера в мовознавстві:

1) чітке формулювання поняття індоєвропейської прамови,

2) розробка методу реконструкції індоєвропейської прамови,

3) робочі прийоми реконструкції праформ, позначення зірочкою (*) незасвідчених реконструйованих форм (їх стали використовувати всі компаративісти),

4) упровадження теорії мовного закону,

5) висування й відстоювання принципу системності в історичному мовознавстві,

6) розвиток морфологічної та генеалогічної класифікації мов,

7) увага до фізіологічного та психофізіологічного боку мовленнєвої діяльності тощо.

Недоліки А. Шлейхера, або положення, що зазнали критики:

1) пояснення причин розвитку мови тільки біологічними чинниками,

2) характеристика індоєвропейських мов як найдосконаліших,

3) відрив розвитку мов від історії суспільства.

ІІ. Психологічний напрям у мовознавстві.

У середині ХІХ ст. ні логічне, ні натуралістичне пояснення мовних фактів, кожне в силу своєї однобічності, не могло задовольняти більшість лінгвістів Європи й Росії.

Під впливом ідей Гумбольдта й у зв’язку з інтенсивним розвитком психології в середині ХІХ ст. виник психологічний напрям у мовознавстві.

Психологічний напрям – сукупність течій, шкіл, концепцій, які розглядають мову як феномен психологічного стану і діяльності людини чи народу.

Його основоложник німецький учений, професор Берлінського ун-ту Гейман Штейнталь у Німеччині (у Росії – О.О.Потебня).

У цьому напрямі одразу виокремилися дві концепції – індивідуального психологізму й колективного психологізму,або психологія народів/етнопсихологія. Остання повинна вивчати звичаї, традиції, легенди, пісні народів, адже вони відображають народну психологію, дух народу.

Мов-во найкращий вступ до психології народу.

Обидві концепції спиралися на ідеї Гумбольдта, який, з одного боку, пропагував індивідуально-психологічний підхід до тлумачення мовних явищ, ратував за врахування фактора людської особистості. Індивідуальної психіки, а з іншого, говорячи про загальнолюдський розум, мислення Духа, стверджував, що об’єднувальна функція свідомості виробляється колективно в процесі спільної життєдіяльності, в якій мова відіграє вирішальну роль.

Психологізм характерний для ПІ мов-ва всієї другої половини ХІХ ст.

2.1. Г. Штейнталь – основоположник психологічного напрямку

Він прославився як видатний теоретик компаративізму, систематизатор і класифікатор знань про миви світу, як непримиренний опонент Шлейхера і Беккера (засновник логіко-граматичного напрямку).

Як і Гумбольдт, Штейнталь розв’язує у своїх роботах загальнотеоретичні проблеми мовознавства: взаємодія мови й духа народу, індивід-народ-мова, будова і вдосконалення мов, системність мов, внутрішня і зовнішня форма мови. як і Гумбольдт, він намагається відповісти на питання про походження мови, про взаємодію мови й мислення.

Свою психологічну концепцію мови Штейнталь виклав у працях: «Граматика, логіка і психологія, їх принципи і взаємовідношення», «Вступ до психології та мовознавства», «Походження мови» та ін.

Психологічну концепцію Штейнталя можна звести до таких найголовніших ідей:

1) мов-во належить до психологічних наук, оскільки мовлення – це духовна діяльність,

2) предметом мов-ва є мова як об’єкт психологічного спостереження. Мова – це «вираження внутрішніх, психологічних і духовних рухів, станів і відношень за допомогою артикульованих звуків».

3) «народний дух» знаходить своє відображення в моралі, звичаях, вчинках, традиціях, фольклорі, але найбільше в мові, тому мов-во «є найкращим вступом до психології народу»

4) слід розрізняти предметне (логічне) і мовне мислення.

5) мова як психічне явище не виключає її залежності від суспільства. В індивіда виникають психічні утворення, комплекси уявлень, які без впливу інших людей не виникали б або виникли б дуже пізно.

6) Штейнталь переконаний, що слово і поняття, речення і судження, граматичні категорії і логічні категорії не є тотожними. Існує, на його думку, не один тип мислення, а кілька, і в кожного – своя логіка.

7) Штейнталь намагався поглибити поняття «внутрішньої форми» Гумбольдта. Внутрішня форма мови, за словами Штейнталя, історично змінна і пережила у свому розвитку три етапи:

1-й – найдавніший, коли немає слів-назв, а є лише вигуки (звуконаслідувальні слова);

2-й супроводжується розквітом внутрішньої мовної форми, появою мотивованих слів на зразок снігур, подсолнечник, подорожник;

3-й – історичний, коли звук і значення поєднуються без посередника, оскільки внутрішня форма зникає з свідомості. Вона лише крапка, у якій стикаються звук і значення, точка без протяжності й змісту – нульова форма.

2.2. Погляди О.О. Потебні (учення про слово: заперечення полісемії, ближче й дальше значення слова, проблема внутрішньої форми слова; учення про граматичну форму; синтаксичні погляди).

2.3. Психологія народів Вільгельма Вундта

Вагомий внесок в етнопсихологію початку ХХ ст. зробив Вільгельм Вундт – німецький філософ і психолог, який написав 10-томну працю «Психологія народів. Дослідження законів розвитку мови, міфів і звичаїв». Це перший спеціаліст психолог (не мовознавець!), який вивчав мову, її сутність, механізм функціонування й розвитку.

Вундт заснував в Германії перший інститут експерементальної психології. У психологічному центрі, в Лецпцигу, вивчалися відчуття, реакції на різні подразнювачі; асоціації, увага, прості почуття людини. Вундт дійшов висновку, що найвищі психічні процеси – мовлення, воля, мислення – недоступні експерименту, отже, їх необхідно вивчати культурно-історичними методами.

І Вундт звернувся до соціальної психології, переконаний у тому, що однією з форм прояву «колективної волі», або «народного духу», є мова.

Вундт розвинув ідеї Штейнталя – Лацаруса про психологію народів.

Вундт висунув перед психологією народів як перед новою наукою два завдання:

1) відмежування психології народів від суміжних наук – всесвітньої історії, антропології, етнографії;

2) боротьба з індивідуалізмом.

Зі сфери науки про психологію народів Вундт виключав усе індивідуальне.

Вундт створив свою систему народної (соціальної) психології.

Її об’єктом є мова, міфи, звичаї, що, за його переконанням, відповідає трьом видам психічних процесів – уявленням, почуттям, волі. Мова – першооснова поезії та науки, міфи – релігії, звичаї – моралі.

На думку Вундта, усі психічні процеси пов’язані з фізичними (фізіологічними) рухами – виразниками перших. Так, хвилювання викликає прискорене серцебиття, розширення зрачків, тремтіння кінцівок. Це властиве і людині, і тварині.

Звичайне людське мовлення, на думку Вундта, - це теж система жестів, тільки звукових. І між мовою жестів і мовою звуків немає чіткої межі.

У своїй праці Вундт досліджує питання традиційного синтаксису, але з психологічної точки зору.

Він розуміє речення не як поєднання слів або «уявлень», а навпаки – як розкладання/рощеплення на частини цілого психічного комплексу, що знаходиться у свідомості мовця. Так, людину, яка йде ми сприймаємо цілісно. Але, повідомляючи про побачене, розкладаємо це цілісне уявлення на дві частини і отримуємо речення: Людина йде.

Тема 9

Дата добавления: 2014-01-04