Українсько-московський договір 1654 р

Білоцерківський мирний договір 1651р.

Повернувшись з татарського полону, Хмельницький починає переговори з поляками. 18 вересня 165) р. під Білою Церквою був підписаний Білоцерківський мирний договір між Військом Запорізьким та Річчю Посполитою. Його головні положення такі: козацький реєстр скоротився на 20 тис. осіб, місто Чигирин залишилося за гетьманом, Військо Запорізьке утримало свою православну віру, польська шляхта одержала право повернутися до своїх маєтків.

Протягом 1652—1653 рр. тенденція тиску на козацьку старшину збоку Речі Посполитої продовжується.

На початку травня 1652 р. за участю ханських послів у Чигирині відбулася козацька рада, яка постановила звільнити Військо Запорізьке від умов Білоцерківського договору. Зважаючи на акти насильства та віроломства з боку польської шляхти, було визнане за необхідне розірвати мирні відносини з Польщею.

У травні, неподалеку від села Батіг сталась битва козацького і польського війська, яка скінчилася повною поразкою поляків. Ця перемога підняла моральний дух українського війська, повернула Йому втрачену під Берестечком упевненість у своїх силах.

У грудні 1653 р. козацьке військо оточило поляків на чолі з королем Яном Казимиром під Жванцям и. Поляки були готові капітулювати, але їх знову врятували татари, уклавши з ними сепаратний мир. Хмельницький погодився на припинення бойових дій на умовах Зборівського договору.

Політичне та економічне становище України було дуже тяжке. Війна, татарські навали з їхніми трагічними наслідками, загальна мобілізація, неврожай, ізоляція від зовнішніх ринків — все це негативно відбивалося на господарстві держави.

Визвольна війна була всенародною, у ній брали участь усі соціальні прошарки українського суспільства.

Характер війни 1648— 1654 рр. переконливо відображено у літописі Самовидця: "...так усе, що живо, піднялося в козацтво же заледово знайшли в якому селі такого человіка жеби не міг албо сам, албо син до войска йти, а ежели сам нездужа, то слугу паробка послал, а иние скілько їх було всі йшли з двора, тільки одного зоставляли, же трудно было о наймита".

Шість років тривала Визвольна війна українського народу проти панування Польщі в Україні. Розпочинаючи цю війнув 1648 р. Богдан Хмельницький намагається знайти союзників. Природним було його прагнення встановити стосунки з єдиновірною Московською державою. Після блискучих перемог на Жовтих Водах і під Корсунем Хмельницький у грудні 1648 р. звільнив Київ. Тут він має раду з представниками православного духовенства, де було прийнято рішення про необхідність звернення до Москви за військовою та дипломатичною допомогою. До царя відрядили полковника Мужиловського, який отримав докладну інструкцію, що містила альтернативні пропозиції. Передбачалося, що Мужиловський буде ті пропозиції викладати послідовно і якщо цар погодиться на союз з Україною, то просити його вислати військо проти Польщі. Коли ж цар не захоче порушувати мирний договір з поляками, запропонувати йому українські сіверські міста, визволені від поляків. Ці землі контролювалися козаками і не підлягали владі Речі Посполитої. Хмельницький таким чином забезпечив би собі тили.

В інструкції Мужиловському був ще один варіант — просити царя послати донських козаків в Україну. А для власного виправдання перед польським королем указати, що донці вчинили так "самовільно, без царського указу". У разі ж коли цар відмовить Україні у військовій допомозі, то просити у нього хоча б дипломатичної підтримки.

Цар не надав Україні ні військової, ні дипломатичної допомоги. Хоча Москва мала велике бажання розірвати договір з Польщею і взяти реванш за свої поразки, вона не наважилася зробити це з огляду на своє тяжке внутрішнє і зовнішнє положення, тому й зайняла очікувальну позицію. Але контактів з Богданом Хмельницьким Москва не перервала. В Україну було відправлено посольство для вивчення там ситуації. За період з 1649 по 1654 р. в Україні перебувало 13 посольств із Москви. З України відправлялися посольства до Москви. Богдан Хмельницький і далі намагався схилити Москву до війни з Польщею, на кожному етапі переговорів виступав із пропозицією: Москва надає військову допомогу Україні, а за це Україна приймає московський протекторат.

Тільки в квітні 1653 р. цар наважився послати до Варшави посольство. Перед королем була поставлена вимога повернути козакам їхні права і привілеї згідно із Зборівським договором і скасувати Берестейську церковну унію 1596 р. Польський уряд на це відповів рішучою відмовою.

1 жовтня 1653 р. цар скликав Земський собор, на якому були присутні представники всіх станів, окрім селянства. Учасники собору, опитані "по чинам, порознь", висловилися за рішення: "Гетьмана Богдана Хмельницького и все Войско Запорожское с городами и землями принять".

9 жовтня 1653 р. у виконання рішення Земського собору в Україну відбуває надзвичайна дипломатична місія на чолі з В. Бутурліним.

23 жовтня 1653 р. цар Олексій Михайлович в Успенському соборі Кремля велів "объявить войску идти войной на недруга земли русской веры православной — короля Речи Посполитой и Литвы —Яна-Казимира".

Для проведення з Україною офіційних церемоній і переговорів, присяги, вручення царської грамоти було обрано Переяслав.

8 січня 1654 р. на загальновійськовій Генеральній раді з промовою виступив Богдан Хмельницький. Змалювавши вкрай тяжкий стан України, в якому вона опинилася після шестирічної виснажливої війни, він сказав, що єдиний порятунок — це піддатися під захист сильної держави з тим, щоб одержати від неї військову допомогу, — Туреччини, Кримського ханства чи християнського православного царя. Закінчив свою промову гетьман такими словами: "А буде хто з нами не згоден тепер, куди хоче — вільна дорога". Учасники Переяславської ради — старшини усіх рангів, козаки і міщани висловились: "Волим під царя московського православного".

Того ж дня у соборній Церкві зібралося московське і українське духовенство для проведення служби на честь урочистого обряду присяги. Присягали на Євангелії гетьман, генеральні старшини, полковники, сотники і ще кілька десятків делегатів віл різних полків.

Треба підкреслити, що не всі прийняли ідею Переяславської ради. Не було в Переяславі представників Запорізької Січі. Відмовився від присяги Іван Богун, якого вважали після Богдана Хмельницького військовим стратегом номер один.

Звіт Бутурліна перед царем про переговори поклав початок московської версії легенди про Переяславську раду. Бутурлін зображує картину нібито масовості Переяславської ради, всенародного рішення: "весь народ", "собралось великое множество всяких чинов людей", у церкві було "всенародное множество мужского и женского полу" та ін.

Всього ж лише 284 особи козацького стану прийняли присягу в Перся -славі. До них слід додати невелику кількість переяславських міщан.

Відразу ж після присяги Хмельницький і старшина, не задовольнившись царським словом, заявили, що вони бажають вести переговори з царем і добитися від Москви письмових договірних гарантій і зобов'язань.

Цей факт говорить про те, що взагалі не існувало ні Переяславської угоди 1654 р., ні переяславського договору як документа. В 1654 р. відбулася тільки нечисленна Переяславська рада, яка скоріше мала декларативний характер і не мала ніякої юридичної сили. Відбулася також однобічна присяга гетьмана, невеликого числа старшини, простого козацтва та міщан. У Переяславі українська сторона не отримала жодного офіційного документа, який би визначав умови "об'єднання двох держав, жодної письмової гарантії виконання царським урядом усних запевнень московських послів".

Стає зрозумілим, чому українська сторона виявила таку енергійну і наполегливу ініціативу в укладенні міждержавного договору з Москвою. Богдан Хмельницький прагнув узаконити суверенітет Української держави, примусити царський уряд взяти на себе обов'язки, які гарантували б незалежність України.

Відразу ж після Переяславської ради у гетьманській канцелярії відпрацьовують проект відповідного договору, а в березні 1654 р. українське посольство прибуває до Москви. 14 березня посли подали письмовий текст проекту договору з 23 статей, що фіксували умови, на яких уряд Української держави передбачав об'єднання з Московською державою. На цьому документі був підпис гетьмана Богдана Хмельницького і печатка Війська Запорізького. Отже, з певністю можна сказати, що текст проекту договору із двадцяти трьох статей, поданий послами царю, був підготовлений в Україні.

Статті проекту договору стосувалися різних сторін майбутніх міждержавних відносин України і Московської держави, У першій статті йшла мова про підтвердження "прав і вольностей" Війська Запорізького, а фактично прав і вольностей всієї України, оскільки формула "гетьман з Військом Запорізьким" репрезентувала в офіційних юридичних і дипломатичних документах Українську Гетьманську державу, що склалася в роки Визвольної війни 1648—1654 рр. У статті говорилося про непорушність прав і вольностей козацького стану в управлінні, суді і в приватних правових відносинах. Друга стаття обумовлювала кількість козацького війська — збройних сил України – 60 тисяч, третя — передбачала підтвердження "прав та вольностей" української шляхти, четверта — щоб доходи на царя збирали урядники з місцевих людей, у п'ятій — йшлося про надання староства Чигиринського під гетьманську булаву, шоста стаття закріпляла право Війська Запорізького обирати гетьмана, сьома — декларувала недоторканність козацьких земель і маєтків та їх спадкування козацькими вдовами та дітьми, статті восьма — дванадцята були присвячені виплаті грошей на утримання гетьманської адміністрації і козацької армати.

У статті тринадцятій була сформульована ідея про непорушність прав, наданих князями та королями духовним та мирським людям. Стаття чотирнадцята затверджувала право зносин гетьмана і Війська Запорізького з іншими державами. Статті п'ятнадцята — шістнадцята стосувалися виплати цареві данини та способам збирання податків для цього. У статті сімнадцятій мова була про те, що права населення України гарантують царські хартії. Стаття вісімнадцята зазначала, що посли мають порушити питання про київського митрополита відповідно до усного наказу гетьмана. У статті дев'ятнадцятій викладалися пропозиції про термінову відправку царського війська під Смоленськ, щоб попередити об'єднання поляків з іншими ворожими силами. Стаття двадцята ставила питання про утримання військової залоги на кордонах України. У статті двадцять першій встановлювалися розміри платні рядовим козакам, полковникам і сотникам. Стаття двадцять друга говорила про спільні дії проти нападів татар, а стаття двадцять третя — про утримання фортеці Кодак та її залоги для охорони південного кордону України.

Як бачимо, український проект договору, за винятком п'яти останніх статей, що стосувалися важливих поточних проблем, мав конституційний характер.

Український історик і юрист Андрій Яковлів підкреслював, що українським проектом договору "гарантувалася повнота внутрішньої автономії держави й усувалося будь-яке втручання влади московського царя у внутрішні справи України".

Після обговорення проекту договору десять статей — 1,2, 3, 5,6,7,9, 11,13,17—затверджувалися беззастережно. Ст.4,8,12,15,16 —з деякими застереженнями, що іноді суттєво змінювали їх не на користь української сторони. Щодо ст. 18,19,22, то позитивне рішення щодо них було висловлене в іншій формі. У ст. 14 царським указом були внесені обмеження. Ст. 10,12,23 містили резолюцію "допросить", тобто з'ясувати, і пояснювали, що саме, а відносно ст. 21 бояри і цар вирішили взагалі "отговаривать''.

21 березня українські посли подали нову редакцію проекту договору, що містив уже тільки 11 статей, які було ратифіковано, що й підтвердив цар жалуваною грамотою від 27 березня 1654 р. Таким чином, було підтверджено права і вольності Війська Запорізького, встановлено кількісний склад збройних сил України, підтверджено право Війська Запорізького обирати гетьмана, спадкувати козацькі маєтки і права козаків їх вдовами і дітьми.

Договір між Україною і Московською державою сформувався не за звичною для наших часів моделлю міждержавних договорів, тобто не як єдиний акт за підписом обох сторін. Умови договору містяться вдвох різних за формою актах: у так званих "Березневих статтях" від 21 березня і царської "Жалуваної грамоти гетьманові і Війську Запорізькому" від 27 березня, які складають одну цілість. Акти, якими обмінювалися сторони, були за своєю суттю договором, тобто угодою двох держав.

Укладаючи договір з Москвою, Україна як незалежна держава ставила свої умови, що їх прийняла друга сторона —держава Московська. Царська жалувана грамота від 27 березня 1654р. називає гетьмана і Військо Запорізьке "підданими московського царя", але при цьому зазначає: Україні "быть под нашою, царского величества, рукою, по своим прежним правам и при-вилеям и по всем статьям, которые писали выше сего", що, власне, на нашу думку, передбачало не "підданство", а протекцію царя над Україною.

Для Богдана Хмельницького договір 1654р. був звичайною угодою про військову допомогу в боротьбі проти Польщі. Крім того, Україна намагалась цим договором юридично закріпити свої права і вольності і не допустити їх порушень і обмежень царизмом в майбутньому.

Самостійність України визнавалась і на міжнародній арені. Навіть Польща у своїх дипломатичних стосунках трактувала Україну як самостійну державу. Україна мала дипломатичні зносини із Швецією, Пруссією, Австрією, Молдавією, Угорщиною, Венецією. Чужоземні правителі трактували Україну як окрему від Москви державу, а гетьмана як самостійного государя. Договір не стояв на перешкоді їхніх дипломатичних зносин з Україною на найвищому державному рівні. Спочатку і Москва ставилась до України як до вільної держави. Зносини Московської держави з Україною здійснювалися через Посольський приказ, що фактично був міністерством закордонних справ. Україну відокремлювали від Москви державний кордон і митниці. Але Московська держава за своєю природою була унітарною, абсолютистською, кріпосницькою, для неї Українська держава з її республіканським ладом і сильними демократичними елементами була своєрідним викликом. Отже, рано чи пізно царизм мав почати наступ на автономію України.

Дата добавления: 2014-01-04