Другий –ХІ-ХV ст. –період зрілості –розвиток міст і товарного господарства, феодального господарства в умовах внутрішньої колонізації

Економічна думка Стародавнього Китаю розвивається як складова тогочасних філософських та політичних учень, основними з яких були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм (IV-III ст. до н. е.). Конфуціанство, перетворившись на державну ідеологію, чинило вплив на соціально-економічний та політичний розвиток Китаю протягом майже двох тисячоліть. Конфуцій (Кун-цзи, 551–479 рр. до н. е.) запропонував програму морального вдосконалення людини як запоруки забезпечення стабільності соціально-економічного устрою країни. Він розглядав державу як велику родину, а її правителя – як батька народу, який повинен прагнути зробити своїх дітей багатими і щасливими. Для цього потрібно забезпечити більш рівномірний розподіл доходів, зменшити податки і залучати народ до громадських робіт так, щоб не завдати шкоди землеробству. Конфуцій вважав, що праця примножує багатство, отже, є його джерелом. Він виділяє такі природно-виправдані форми власності: велика спільність (колективна власність селянських общин) та особисте володіння родової аристократії.

Представники легізму – альтернативної течії суспільної думки – вважали, що державне управління повинно ґрунтуватись не на моральних засадах, а на досконалому законодавстві й обґрунтовували необхідність реформування економіки. Представники моїзму проповідували природну рівність людей, заперечували привілеї знаті, обґрунтовували необхідність розвитку виробництва. Ідеологи даосизму створили одну з перших в історії людства соціальних утопій.

Особливе місце в історії старокитайської економічної думки займає колективний трактат “Гуань-цзи” (ІV –ІІІ ст. до н.е.) – близько 500 праць кількох тисяч вчених, які працювали в своєрідній академії – “Палаці наук біля Західних воріт”. Програма державного регулювання економіки, викладена у трактаті, передбачала: захист національної економіки від стихії ринку шляхом державного регулювання цін; стабілізацію економіки шляхом прискореного розвитку землеробства й створення державних запасів зерна; проведення оцінки земель і впровадження гнучкого земельного податку; заборона відривати селян від праці на землі; формування державних фінансів без введення прямих податків; контроль за грошовою емісією з метою забезпечення високої купівельної спроможності грошової одиниці.

Господарський розвитокк Давньой Греції. Реформи Солона. Економічні погляди Ксенофонта, Платона, Арістотеля. Криза рабовласництва на Близькому Сході призвела до занепаду Вавилонського царства і Єгипту, які стали жертвою персидських завоювань. 525 р. до н.е. Єгипет завоювали перси. Однак цей режим відроджується в нових країнах Середземномор’я, куди поступово перемістилися центри Стародавнього Світу.

У світовій історії розпочався новий період, відомий під умовною назвою античний (від лат. Antiguns –давній). Хронолагічно він охоплював першу половину І тис. до н.е. –першу половину І тис. н.е. В період античності рабовласництво досягло певного розквіту.

Держави, які склалися на базі античної громади (Греція, Рим) набули рис класичного рабства. Становлення античної економіки відбувалося в масштабах невеликих полісів (міст-держав), найчастіше ремісничого типу, які поповнювали нестачу в території та робочій силі у воєнних походах. Полісу належали довколишні долини чи острови. Одна земля, угіддя, природні багатства, які спочатку належали громаді, згодом перейшли до родової аристократії. Серед вільних були багаті, менш заможні та зовсім бідні. Між аристократією і сільським населенням (демосом) точилася боротьба. У багатьох полісах земельній аристократії вдалося перетворити селян на рабів і примусити працювати на себе.

Найяскравішим прикладом рабовласницької держави була Спарта –наймогутніший у військовому відношенні поліс Стародавньої Греції. Він сформувався завоюванням спартанськими племенами ахейських іпотів, яких вони перетворили на рабів. Фізична праця для спартанців була принизливим заняттям, їхня справа –війна. Спарта була військовим табором, готовим в кожну мить рушити на ворога або на іпотів.

Інакше формувалися рабовласницькі держави в Аттиці, у прибережних районах Греції та на острівній частині Еллади. Тут великого розвитку досягли ремесло і торгівля. Землеробство відігравало другорядну роль. Більш висока продуктивність праці та темпів економічного розвитку забезпечувались значно ширшим, ніж на Давньому Сході, застосуванням техніки (залізні знаряддя праці у землеробстві, будівництві тощо). Удосконалювались і гірнича справа та металургія. Проте технічний прогрес зачіпав лише ті галузі, в яких, в основному, використовувалася праця вільних людей, а не рабів. Головним центром ремісничого виробництва та торгівлі стали Афіни. Особливо значною стає їх роль у У ст. до н.е. Вони перетворюються не лише на центр освіти Еллади, культурну столицю Греції, а й у важливий господарський центр, де отримали розвиток усі сфери економіки: будівництво, ремесла, торгівля, суднобудування та морські перевезення, текстильне та гончарне виробництво. Отримують розвиток і товарно-грошові відносини. В обіг вводяться золоті, срібні та мідні гроші, з’являються кредитні відносини, поширюється лихварство. В багатьох галузях застосовується праця рабів, головним джерелом надходження рабів стають воєнні походи.

Нескінченні війни між грецькими містами, боротьба між демосом і аристократією, рабами і рабовласниками паралізували економічне життя країни –сільське господарство, ремесла, торгівлю.

Економічну думку Стародавньої Греції класичного періоду пов’язують з класичним рабством. У працях Ксенофонта, Аристотеля, Платона були здійснені перші спроби теоретичного осмислення економічного устрою сучасного їм суспільства. Давньогрецька концепція економіки полягала в адміні­стративному мистецтві управління домогосподарством, вона сформувала уявлення про ефективне управління ресурсами для досягнення головної мети – задоволення потреб.

Ксенофонт (430-354 рр. до н.е.). Економічні погляди викладені у ряді праць – “Про доходи Афін”, “Про господарство”, “Економікос”. Завдяки назві останньої в науковий оборот був введений термін "економіка" (“ойкос” – домогосподарство, “номос” – правило, регулювання) – мистецтво управління домашнім господарством (маєтком грека-рабовласника). Основою господарства Ксенофонт вважав землеробство, яке, на його думку, має природно обумовлені переваги над ремісництвом та торгівлею. Він робить цінні спостереження стосовно при­роди товару і ринку, поділу праці і обміну. Вчений звертає увагу на природне походження поділу праці на розумову та фізичну, на залежність глибини поділу праці від розміру ринку. Він розрізняє дві сторони товару – корисність речей (споживну вартість) та їх здатність обмінюватися (мінову вартість), дає визначення грошей і досліджує їх функції як засобу обігу та нагромадження скарбів. У праці “Про доходи Афін” Ксенофонт розмірковує над проблемою економічної ролі держави і доводить ту невибагливу думку, що держава повинна збагачуватись так само, як і приватні особи.

Платон (428-348 рр. до н.е.). Економічні погляди викладені у двох основних працях – “Держава” та “Закони”, в яких вчений представив моделі ідеального державного устрою. Недоліком будь-якої держави, на думку Платона, є постійна боротьба громадян за свої економічні інтереси і матеріальні блага, розкол на “державу багатих” і “державу бідних”. Нерівність випливає із самої природи людей: здібності окремої людини є обмеженими, а її потреби – безмежними. Держава повинна забезпечувати соціально справедливий розподіл сукупного багатства, за якого кожна вільна людина одержуватиме свою частку відповідно до її природних здібностей. Положення цих праць у майбутньому стануть вихідними для цілої низки творів про організацію суспільного життя на комуністичних засадах.

Соціальним ідеалом Платона була натуральна економіка із використанням рабської праці, він засуджував нагромадження багат­ства та його джерела — торгівлю і лихварство які оголосив заняттями, недостойними для греків.

Аристотель (382-322 до н.е.). Економічні погляди викладені у працях: “Політика”, “Риторика”, Нікомахова етика”. Аристотеля часто називають першим економістом, батьком економічної науки, оскільки саме він вперше окреслив більшість економічних категорій і проблем, які пізніше постали в центрі уваги економістів.

Аристотель створив оригінальну теорію поділу праці. Предметом його аналізу були відносини власності, вартість і ціни товарів, йому належить перша спроба аналізу капіталу (хрематистики). Він розрізняв “природні” і “неприродні” явища господарського життя. Виробництво необхідних для життя продуктів та їх справедливий обмін (землеробство, ремесло, дрібна торгівля) – це природна сторона господарської діяльності – “економіка”. Діяльність, спрямована на збагачення (велика торгівля та лихварство), – це хрематистика (chremata – майно, багатство), Аристотелем вона засуджується.

З точки зору протиставлення природного неприродному він підходить і до аналізу товару та грошей. Аристотель звертає увагу на подвійне значення благ (споживна вартість і мінова вартість). Обмін, на його думку, повинен відбуватись за “справедливою ціною”, за якої кожен отримує стільки, скільки сам дає іншому. Гроші виступають засобом, який дозволяє порівнювати різні потреби. При цьому роль міри вартості гроші виконують лише тому, що люди просто домовилися приймати їх як оплату товару. Природними функціями грошей він вважає функції засобу обігу й міри вартості, використання грошей як засобу нагромадження віднесені ним до хрематистики.

Особливості господарського розвитку Давнього Риму. Характеристика аграрного господарства Стародавнього Риму у працях Каттона Старшого, Варрона та Колумелли. З часом Афіни поступаються Давньому Римові. У 338 р. до н.е. Грецію завоювала Македонія, а в ІІ ст. до н.е. Балканський півострів став легкою здобиччю Римської рабовласницької держави.

Історія Риму –яскрава сторінка розквіту і загибелі рабовласницького господарства у своїй класичній формі. Земля та землеробство в Римі та Італії з самого початку відігравала визначну роль. Саме тому землеволодіння стає основою економічного життя Стародавнього Риму. Поряд з дрібною власністю з’являються великі господарства, що використовують працю рабів. Головною сільськогосподарською культурою стає пшениця.

Економіка засновувалася на багатогалузевому сільському господарстві. Розвиток ремесла в Давньому Римі відбувався повільно, адже ремеслом у кожному домі займалися раби, крім того, держава, яка орієнтувалась на земельних власників, не сприяла їх розвитку.

Рабів постачали нескінченні завойовницькі війни. До того ж за їх рахунок римська громада значно розширювала свої земельні володіння, внаслідок чого з’явилися нові форми економічної діяльності. Значна частина завойованих та конфіскованих земель була малородючою і як для уряду, так і для селян-колоністів була мало привабливою. Саме через це було відкрито широкий прстір для приватного підприємництва: бажаючим надавали можливість розробляти пустки за умови щорічно вносити да казни десятину з посіву, десяту частину з насаджень та збір з кожної голови худоби, яка випасалася на пасовищах.

Наслідком цьго стає зростання великого землеволодіння, збільшення кількості безземельних, що складали армію наймитів, поширення використання праці рабів.

Основним типом рабовласницького господарства стала вілла (площею 25-100 га), де працювало декілька десятків рабів. Господарство її було багатогалузевим, інтенсивним. Вілли розташовувалися поблизу міст, куди збувалася частина врожаю. Як форма організації господарства вілла мала ряд переваг перед дрібним селянським господарством: тут застосовувалася кооперація праці, вона була краще організована, використовувалися різноманітні знаряддя та застосовувалися передові на той час агрономічні методи.

У ІІ ст. до н.е. в Римі внаслідок концентрації землі, дешевої рабської сили виникають латифундії –великі, гловним чином скотарські господарства римської верхівки, засновані на використанні рабської праці. Латифундії нараховували десятки тисяч гектарів землі та велику кількість рабів. Боротьба за землю була важливою ознакою економічного розвитку Риму.

В цей період в Римі отримало значний розвиток грошове господарство: існувала велика кількість банків, які виконували найрізноманітніші посередницькі функції в різних грошових розрахунках; розвивалася і зовнішня торгівля. Поступово населеня прагнуло до набуття багатства, справою честі вважалося акуратно вести свої грошові справи, примножувати, а не витрачати отриманий спадок.

Хоча наприкінці І тис. до н.е. Рим і перетворився у велику світову державу, він уже схилявся до занепаду, адже з розвитком великого, де використовувалася праця рабів, у корені був зруйнований, на який здавна спиралася держава –господарство дрібних землевласників. У всіх галузях діяльності застосовувалася праця рабів, які займалися ремеслом, керували підприємством своїх панів та банківськими операціями, навчали дітей тощо. Кількість їх була величезна, а життя дуже важким, що призводило до постійних повстань та виступу (наприклад, повстання під проводом Спартака у 73-71 рр. до н.е.). Проте закроза державі була не збоку бунтівників рабів, а через падіння класу дрібних власників, яке відбувалося паралельно з посиленням рабства.

Характерною рисою розвитку сільського господарства на початку І тисячоліття стало подальше розповсюдження латифундій, які засновувалися на примусовій праці рабів. Продуктивність господарства латифундій можна було забезпечити лише за умов надексплуатації та жорстокого примусу до праці (під загрозою здоров’я та навіть життя), а це, в свою чергу, вимагало низьких цін на рабів, що дозволяло би легко замінити вибулого раба на іншого. Але з припиненням великих переможних війн різко скорочується надходження рабів, а ціни на них різко зростають.

У І-ІІ ст. н.е. розпочалися зміни в організації виробництва у володіннях великих землевласників. Латифундії поділялися на невеликі ділянки (парцели), які надавалися в оренду колонам –дрібним землеробам. Вони були вільними громадянами і потрапляли в поземельну залежність від власника землі за угодою, що ліквідовувалася за бажанням однієї із сторін. Виникли рентні відносиниу вигляді натуральних і грошових платежів, відробітків. Колони віддавали одну третину врожаю і відробляли 6 днів панщини, виконували державні повинності, платили податки. Рабам, які займалися ремеслом або комерційною діяльністю за дорученням рабовласників, почали надавати пекуліум –майно, яким раб міг розпоряджатися, укладати на його основі господарські угоди. Пекуліум не був власністю раба, у будь-який час він міг бути відібраний паном, але породжував деяку матеріальну зацікавленість раба в результатах праці і нерідко ставав матеріальною основою існування його сім’ї. Поступово відносини пекуліуму поширилися в сільському господарстві.

Той факт, що праця рабів була малоефективною, не залишився поза увагою сучасників. Знамунитий римський письменник, власник вілли Луцій Колумелла (І ст. н.е.) у трактаті “Про сільське господарство” зазначав, що раби погано погано дбають про врожай та погано випасають худобу, віддають її для роботи в інші руки. Вихід із становища, що склалося, він бачив у використанні праці колонів, якими ставали вільновідпущенники та раби, які отримували пекуліум. Проте колонами могли стати й особи вільного походження, перш за все орендарі, і навіть дрібні землевласники, які рятуючись від пограбувань та утисків вступали під патронат магнатів, перетворюючись на колонів. Праця рабів поступово витісняється із сфери виробництва.

Таким чином, відбувається феодалізація відносин у Римській державі. В 338 р. розпочинається процес юридичного покріпачення колонів: їм забороняється залишати маєтки. Колонат став важливою складовою частиною феодального устрою, що формувався в Римській імперії.

Найважливішою проблемою стародавньоримської літератури залишалася проблема рабства, його виправдання, організації і методів ведення великих рабовласницьких господарств (латифундій). До цих проблем зверталися Катон Старший (234—149 рр. до н. є.), Варрон (116—27 рр. до н. є.), Колумелла(І ст. н. є.).

Трак­тат Катона "Про сільське господарство" відобразив період підйому римського рабовласницького ви­робництва. Його ідеалом було в основному натуральне господарство, яке забезпечувало передусім свої потреби. Однак не виключалася і торгівля, яка дозволяла реалізувати частину надлишкової продукції і придбати те, що не могло вироблятися власними силами. Велике місце у праці Като­на займають поради щодо утримання рабів, використання їх праці, методів експлуатації. Автор відносив рабів до знарядь праці, радив утримувати їх у суворості, залежно від старанності, раціонально екс­плуатувати їх працю. Катон вважав доцільним купувати рабів у юному віці, виховувати їх у покорі, в дусі, який необхідний господарю. Перед­бачаючи можливі незадоволення і виступи рабів, Катон радив підтриму­вати в їх середовищі ворожість, провокувати конфлікти, незгоди між ними, вчасно звільнятися від старих і слабих. Раби каралися за наймен­шу провину. Харчі, одяг, житло мали відповідати їх становищу знаряд­дя, яке розмовляє. Всі ці поради Катона націлені на забезпечення раціо­нального ведення великого рабовласницького гослодарства.

Погляди Варрона викладені утрактаті "Про сільське господарство". У своїх працях Варрон відтво­рив, з одного боку, більш розвинені форми рабовласництва, вищий ступінь розвитку великих рабовласницьких економік, з іншого — нові явища соціально-економічної обстановки, пов'язані із поглибленням протиріч, які все більше пронизували економіку Римської рабовласниць­кої держави. У своєму трактаті Варрон висловлює серйозне занепокоєння долею ра­бовласницьких господарств. Він ставить за провину рабовласникам те, що вони відійшли від справ, живуть у містах, переклавши обов'язки організації виробництва на латифундіях на управляючих. Автор шукає шляхи зміцнення економіки не лише у розвитку землеробства, але і тва­ринництва, у застосуванні агрономічних наук, зростанні інтенсивності виробництва, удосконаленні методів експлуатації рабів, у використанні матеріальної заінтересованості та ін. Варрон надавав великого значення спілкуванню з рабами, фор­мам їх експлуатації. Рабів він відносив до одного з трьох видів сільсько­господарських знарядь — такого, що розмовляє. Два інші види знарядь, за його класифікацією, це німі (інвентар) і ті, що відтворюють нечлено­роздільні звуки (робочі тварини).

У пошуках виходу із кризи римський вчений Колумелла віддає перевагу більш продуктивній праці вільних виробників, ставить питання про необ­хідність відмовитися від праці рабів, про використання колонів (у Ста­родавньому Римі — орендар невеликої ділянки у великого землевлас­ника).

Змістовний модуль 4. Господарство та економічна думка суспільств Європейської цивілізації в період середньовіччя (V – XV ст.).

Загальна характеристика господарського розвитку держави франків у V-Х ст. Форми земельної власності в Західній Європі. Розвиток господарства країн Європи епохи Середньовіччя пройшов три періоди:

Перший –V-Х ст. –період генези –сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства.

Третій –ХVІ –перша половина ХVІІІ ст. –період зародження ринкових форм виробництва, з’явилися ознаки індустріальної цивілізації.

Ці періоди називають раннім, розвинутим та пізнім феодалізмом.

Проте, незважаючи на приведену періодизацію, це питання на загальноосвітньому рівні залишається до нинішнього часу досить складним, адже перехід до феодалізму в різних країнах Європита Азії не був одночасним.

Становлення феодального господарства яскраво простежується на прикладі Франкського королівства (V-ІХ ст.), що було створено германськими племенами на території Півнвчної Ганнії (сучасної Франції), а з VІІІ ст. започатковано над більшою частиною Західної Європи. Цей прцес відбувався через селянську громаду. Громаді належали територіальне верховенство, колективна власність на всі землі. Право приватної власності поширювалося на будинок з присадибною ділянкою, на рухоме майно. Неподільні угіддя були спільною власністю членів громади. Наділ землі, яким володіла селянська родина, переходив від батька до сина (а з VІ ст. –і до дочки) і був їх власністю. Так поступово формувався аллод –повністю незалежне спадкове володіння землею. Ця власність вільно відчужувалась, заповідалася, дарувалася, продавалася, купувалася, обмінювалась без дозволу громади.

У VІІІ-ІХ ст. у франкському суспільстві відбувся переворот в аграрних відносинах, що прискорив прцес створення феодального господарства. Карл Мартел (714-751 рр.) –правитель Франкської держави –провів військово-аграрну реформу. Зміст її полягав у припиненні роздавання землі у спадкову власність. Воїни-рицарі отримували пожиттєві земельні дарування – бенефіції –за умови виконання військової служби і васальної присяги на вірність королеві-сеньйорові.

Поступово права васалів на землі, що були пожалувані, розширювались, адже сини багатьох васалів продовжували служити сеньору свого батька.

Право власності на землю зберігалося за сеньйором, який надавав її. Відмова від служби або зрада призводили до конфіскації бенефіція. Крім того важливим були й чисто психологічні причини: характер стосунків, що склалися між васалом та сеньйором. Як свідчать сучасники, васали були вірними та відданими своєму сеньйору.

Відданість цінилась дорого, і бенефіцій все частіше ставав майже повною власністю васала, переходячи від батька до сина. Земля, яка передавалася у спадок, отримала назву лен або феод, а її власник – феодал, звідки і назва суспільно-економічної системи –феодальна.

Одночасно із зростанням великого землеволодіння формувалося феодально-залежне селянство. До нього крім сервів, колонів, вільновідпущених, належали також вільні франкські алодисти та дрібні галло-римські землевласники. Звичайним явищем у Франкській державі стала комендація –подібний до патронату інститут особистої залежності, коли селяни потрапляли під покровительство короля, світського чи духовного феодала. З часом особиста залежність селян поширилася на їхні землі. Протягом VІІІ-ІХ ст. нівелювалися майновий і соціальний статус різних категорій залежного селянства. Селяни різного походження відрізнялися забезпеченістю землею, обов’язками щодо землевласника.

Темпи розвитку феодальних господарств визначалися політикою франкської держави Каролінгського періоду (династія утвердилася 751 р.). Згідно з правовими нормами кожна вільна людина була зобов’язана знайти собі сеньйора. Посади намісників стали спадковими.

Феодальне господарство утверджувалося в межах маєтку-сеньйорії. Господарство феодала носило багатогалузевий характер, що пояснюється необхідністю в умовах панування натуральних віднеосин забезпечувати всі потреби феодала. Орні землі феодального маєтку ділились на дві частини: панські (домен) та селянські.

Отже, протягом V-ІХ ст. у Франкській державі сформувалася класична форма феодального службового землеволодіння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібне господарство франків, що грунтувалося на алодіальній власності, витіснив маєток-сеньйорія. В Італії, Іспанії римські господарські структури переважали над варварськими.

Феодальні форми господарства та їх висвітлення у „Салічній правді” та „Капітулярії про вілли”.Економічні погляди Ф.Аквінського. В епоху середньовіччя основу економіки становило натуральне господарство та ремісництво, розвиток торгівлі був незначним. Інтелектуальне життя було підпорядковане релігії. Основні твори і документи цього періоду – це збірки законів і правил, а також релігійні трактати. Найвідомішими законодавчими пам’ятками раннього середньовіччя є “Салічна правда”, “Капітулярій про вілли” (V та ІХ ст., держава франків).

Салічна правда, як і інші подібні до неї германські «варварські правди» не являє собою систематизованого зводу законів або кодексу, який має охоплювати абсолютно всі сторони суспільного життя і викладатись у формі загальних постанов. Положення її не носять характеру загальних юридичних норм, а є фіксованим переліком правових конкретних звичаїв і відповідним їм покарань, головно, у вигляді різних грошових штрафів. Здебільшого її статті присвячені злочинам проти особи і майна. Ці статті встановлюють покарання за крадіжку свиней, рогатої худоби, коней, собак, рабів, за підпал, ламання загорож. Салічна правда передбачала суворі покарання, великі штрафи (вергельди) за вбивство, тілесні ушкодження.

«Салічна правда» — це судебник, що складається зконкретних судових випадків (казусів), які в результаті багаторазових повторів перетворилися на судовий звичай. Однак ця конкретність, детальний опис різних сторін повсякденного життя франків надають творові найбільшої наукової привабливості як історичному джерелу.

Через три століття економічні питання середньовічного помістя знайшли свій відбиток в „Капітулярії про вілли” (Закон про маєтки), де:

- визначається монопольне право феодалів на земельну власність;

- натуральне господарство проголошується ідеальною формою організації економічного життя;

- як виключення допускається продаж надлишків продукції та купівля того, що не виробляється у маєтках власними силами;

- чітко окреслюються правила поведінки та обов'язки суб'єктів господарювання.

Таким чином в „Капітулярії про вілли” закріплювалась залежність селян, а завдання економічної політики зводилось до зміцнення кріпосництва.

Релігійні трактати цієї доби фіксують настанови щодо господарської діяльності людей, яка є богоугодною. Гонитва за багатством вважається гріховною, оскільки відволікає людину від служіння Богові і знищує добро, яке є в людині. Кожен повинен заробляти на прожиття своєю працею, і тільки вона дає людині право на користування земними благами. При цьому діяльність однієї людини не повинна порушувати інтересів інших, звідси – заборона брати процент за позику, пошуки справедливої ціни в торгівлі.

Аквінський Фома (1225 – 1274 рр.) – італійський єпископ і богослов. Економічні ідеї основних його творів “Сума філософії” та “Сума теології” спираються на праці Аристотеля. Передусім це вчення про “справедливу” ціну, яка повинна відповідати двом вимогам: забезпечувати еквівалентність обміну відповідно до кількості “праці та витрат” та забезпечувати учасникам обміну певний рівень життя згідно їх соціального статусу. В ціні повинні також враховуватись затрати на зберігання, доставку, а також страхування на випадок можливих втрат внаслідок грабежів на дорогах. Він виступав із релігійно-етичним обґрунтуванням товар­ного обміну, грошей, ціни, прибутку, проценту; поділяв багатство на природне (плоди землі та ремесла) й неприродне (золото і срібло). Визнавав справедливим отримання надбавки до первісної ціни (ренти) у землеробстві, помірного прибутку, який відповідає місцю виробника чи торговця в феодальній становій ієрархії. Проте вважав гріховними лихварство і лихварський процент, які порівнював з продажем того, чого не існує. Разом з тим, позики на державні потреби вважав допустимими, а процент тлумачив як компенсацію за ризик втрати грошей.

Середньовічне місто та його роль у становленні ринкових відносин в Західній Європі. Ремісничі цехи та купецькі гільдії. В ХІ ст. почали відроджуватися античні міста, зароджувались і зростали нові, передовсім в Італії та Франції (Венеція, Рим, Неаполь, Париж, Ліон). Вони стали важливими центрами як військово-адміністративного, так і господарського (ремісничо-торгового) значення. Водночас населення міст дедалі більше обтяжувало підлегле становище щодо сеньйора, котрий володів міською землею та регламен­тував життя населення. Це призводило у XII-XIII ст. до так званих комунальних революцій, у результаті яких велика кількість міст здобули самостійність, отримали самоуправління, а мешканці міст – особисте звільнення від кріпосної залежнос­ті. Усі повноправні міщани ставали вільними, користувалися майновими і політичними правами. Це створювало сприятливі умови для ефективнішого розвитку ремесла та виникнення ремісничих цехів.

Водночас зросло значення торгівлі, яка набула корпоративного характеру (купці об’єднувалися в торгівельні гільдії). Склалися внутрішні національні ринки. З розвитком торгівлі відбувалося становлення грошової, фінан­сово-кредитної систем. Оскільки не існувало державної монополії на карбування монет, їх поряд з королем карбували також суверенні сеньйори та міста, що зрештою призвело до поши­рення трапез. Міняйли не лише обмінювали одні гроші на інші, а й займалися кредитними операціями та лихварством, що сприяло швидкій концентрації банківського капіталу, збільшенню його економічного та політичного впливу.

З розвитком ринку набув поширення феодальний найм та розпочалася комутація ре­нти. При цьому феодальна залежність селян істотно зменшува­лась або зовсім скасовувалась (за викуп).

Політика держав була значним рушієм становлення та розвитку феодальних відносин, оскільки саме королі роздавали землі та створювали систему імунітету, як засіб отримання передовсім військової підтримки в період численних колонізаційних та міжусобних війн.

Формування централізованих абсолютистських монархій у XV ст. супроводжувалося зростанням державно-централізованих форм експлуатації селян, загальнодержавних і місцевих податків, втручання держави у селянсько-сеньйоріальні відносини. Разом з тим воно створило необхідні передумови для уніфікації грошової, митно-податкової та адміністративної систем у рамках окремих держав (королівств), сприятливо вплинуло на розви­ток грошово-кредитних відносин у Європі.

Епоха феодалізму загалом характеризувалася переважанням сільського господарства над ремеслом. Якщо на початковому етапі сільськогосподарське виробництво мало виключно натуральний характер, то починаючи з ІХ ст. воно повсюдно набувало товарності. Основними сільськогосподарськими культурами були: полбі, пшениця, жито, просо, ячмінь, овес, льон, коноплі, яблука, груші, вишні, сливи, горіхи, шовковиця, айва, персики, виноград, аґрус, ріпа, редька, огірки, дині, гарбузи та ін. Тваринництво до кінця ХІІІ ст. мало другорядне значення після рільництва. Воно було екстенсивним, у доменіальному господарстві переважала велика рогата худоба, а в селянських господарствах – дрібні тварини: свині, кози, кури, качки, фазани. Окремою галуззю стало конярство.

Ремесло сформувалося у феодальному сільському господарстві, і лише у VІІІ-ХІ ст. стало самостійною галуззю суспільного виробництва. Основна форма організації ремесла – ремісничий цех, торгівлі – гільдія.

Українське господарство та економічна думка доби Київської Русі та Литовсько-Польського князівства. «Повість минулих років», «Руська Правда», «Галицько – Волинський літопис», «Литовські статути», «Устава на волоки». Київська Русь була типовою ранньофеодальною державою, в якій завершувалося становлення феодальних відносин, зростало та зміцнювалося феодальне землеволодіння – вотчина.

У Київській Русі 13-15% населення мешкало у містах і се­лищах, яких налічувалося близько 240. Але тільки 74 міста мало населення близько 4-5 тис. чол. Серед міст вирізнявся Київ – одне з найбільших міст Європи, де мешкало 35-40 тис. чол. Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно-воєнними.

Диференціація ремесел, посилення обміну сприяли розвиткові внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Основною формою внутрішньої торгівлі були невеликі місцеві ринки, зв’язок між якими був віднос­но слабким. Зовнішня торгівля в Київській Русі розвивалась завдяки наявності таких важливих торговельних шляхів, як “з варяг у гре­ки” (з Балтійського моря в Чорне), по Волзі до узбережжя Каспійсь­кого моря. Вивозились хутра, мед, віск, льняні тканини, прикраси. Ввозились шовкові тканини, парча, оксамит, срібло, мідь, прянощі.

Засобами обігу здебільшого служили візантійські та арабсь­кі монети — дирхеми. Давньоруською грошовою одиницею бу­ла гривня (злиток срібла вагою близько 204 г), яка ділилася на 20 ногат, 25 кун та 50 резан.

Інтенсивне зростання та зміцнення великого феодального землеволодіння, заснованого на натуральному господарстві, посилило владу місцевих бояр та князів, створило пе­редумови економічної самостійності та політичної відокремлено­сті давньоруських земель. Це зрештою призвело до розпорошення централізованої влади та розпаду Київської Русі як цілісної держави.

Основною формою державних пода­тків спочатку була данина, яку збирали через так зване полюддя. У 945 р. законодавчо встановлено розмір данини з одиниці обкладання, а також час та місце її збору. Одиницею обкладання при стягуванні данини з окремої сім’ї був “дим”, а з окремого господарства – плуг або рало.

Основні верстви населення Київської Русі:

ü “мужі” – знать, бояри на чолі з Великим князем (княжі воїни, старші й молодші дружинники, племінна (місцева) знать;

ü “люди” – міська знать (купці, пов’язані з міжнародною торгівлею);

ü “молодші люди” – мешканці міст (дрібні торговці, крама­рі, ремісники);

ü “чернь” – найбідніші прошарки міста;

ü “смерди” – селяни, основна маса населення. Селяни поділялися на групи відповідно до ступеня залежнос­ті від знаті;

ü “холопи” – раби (закупи, рядовичі).

Із прийняттям християнства з’явився ще один значний прошарок суспільства – духовенство, яке замінило собою волх­вів та інших служителів язичницьких богів, культів.

Головними га­лузями економіки Київської Русі, були двопільне землеробство (пшениця, жито, просо, ячмінь, овес) та скотарство (велика рогата худоба, коні, свині). Було поширене мисливство, особливо на хутрових звірів, рибальство, бортництво (примітивне бджолярство).

Високого розвитку набуло ремесло, яке налічувало до 40 спеціальностей: виготовлення зброї, щитів, панцирів, замків, цвяхів, предметів домашнього вжитку, гончарних, ювелірних виробів тощо.

У другій половині XIV ст., коли в Західній Європі утворилися централізовані держави, більшу частину українських земель (Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля, східна частина Волині) було приєднано до Великого князівства Литовського, а Галичину і Західну Волинь (Холмщину і Белзщину) загарбала Польща. В 30-х роках XV ст. під владу Польського королівства потрапило Західне Поділля. Закарпаття загарбала Угорщина, а Буковина ввійшла до складу Молдавського князівства.
Загарбання українських земель іноземними державами призвело до змін у земельних відносинах. Виникла і поступово збільшувалася земельна власність литовських, польських, угорських, молдавських феодалів.

У Великому князівстві Литовському земельна власність була умовною, тимчасовою, пов'язаною з військовою службою. Великий князь вважався господарем усієї землі, що складалася з князівських і волосних земель, які надавалися удільним князям. Після ліквідації уділів у кінці XIV ст. землі отримували князівські намісники (старости), призначені в землі-воєводства. Ті, в свою чергу, розподіляли землі між місцевими князями і боярами, повітовими воєводами та старостами. Так встановлювалася ієрархія васальних відносин. Ця залежність визначалася в угодах і присяжних грамотах. Володар землі міг передавати її у спадщину лише з дозволу уряду, якщо наступний власник продовжував служити у війську. Таке правило поширювалося на всі види земель — спадкові, куплені, вислужені. У 1447 p. польський король і Великий Литовський князь Казимир IV видав привілей, що підтвердив права шляхти на землю та поширив його на українських феодалів.

Протягом другої половини XIV—XV ст. на українських землях почало складатися магнатське і шляхетське землеволодіння. Найбільшими власниками землі були Великий Литовський князь і представники знатних родин. Вони отримали назву магнатів.

У Великому князівстві Литовському панівним типом селянського господарства залишалося дворище, що складалося з димів. Селяни за майновим і правовим становищем поділялися на різні категорії: данників, тяглових, службових, їх об'єднувала поземельна залежність від феодала та відносна правова свобода.

Данники — це землероби, які вели самостійне господарство, користувалися широкими володільницькими правами на земельні наділи, могли передавати їх у спадок, на свій розсуд дарувати, закладати. Набуття шляхтичем помістя не позбавляло їх прав на землю. Однак громада не могла відчужувати землю за свої межі без дозволу феодала. Повинності данників обмежувалися данями (медом, збіжжям, хутром, грішми), їх називали похожими, бо вони мали право переходу з одного місця в інше, на незаймані землі.

"Тяглові", або "работні", селяни, колишні закупи і холопи, вели господарство на наділі землі, що належала феодалу, і відбували відробіткову ренту (панщину). Частина з них жила у дворі феодала і працювала в доменіальному господарстві. Ці селяни ставали "непохожими", тому що були позбавлені права виходу. В маєтках великих князів "непохожий" селянин міг піти, залишивши замість себе іншого селянина.

Селяни-службові (ремісники, сокольники, бобровники, стрільці, конюхи, бортники, рибалки, сторожі) обслуговува'ли двір феодала. Вони об'єднувалися в сотні, якими керував сотник, крім виконання спеціальної служби, притягу-валися до відбування панщини, сплачували данину. Деякі з них були заможними і мали залежних селян, батраків і рабів.
Крім праці феодальне залежних селян, у маєтках використовували працю рабів, так званої челяді невільної, "паробків". Вони обробляли панську землю, були особистими слугами феодалів.

Основою економіки українських земель традиційно було сільське господарство. Велике значення мала система рільництва. У Київську добу в лісостеповій зоні було поширене орне землеробство, у лісових районах — підсічне. В XI—XIII ст. парова система з дво- і трипільною сівозміною переважала практично на всій території, співіснуючи з перелоговою та підсічною. Головними землеробськими роботами були оранка, посів, боронування, жнива, молотьба. При трипільній системі землеробства збільшувалася площа ріллі, зростала врожайність, певною мірою зберігалася структура грунту.

Нідерландська (1566 - 1609рр) і англійська (1640 - 1660рр) буржуазні революції засвідчили, що найбільш розвинуті країни Західної Європи вступили в новий етап свого соціально-економічного та політичного розвитку - етап утвердження в надрах феодального суспільства капіталістичних відносин. На відміну від яких господарський розвиток України проходив в умовах недержавності, засилля іноземних феодалів. В українських землях, які входили до складу Польщі, збереглися реліктові форми середньовіччя. Втім будучи європейською країною, Річ Посполита відчула певний економічний вплив передової Європи, і частково реформувала своє господарство у відповідності до потреб міжнародного ринку. Збільшення попиту на сільськогосподарську продукцію в Західній Європі і зростання внутрішнього ринку, зумовлене передусім розвитком міст, призвели до розширення фільваркового господарства в Україні.

Відчуваючи гостру потребу в грошах польські магнати і шляхта намагалися розширите свої землеволодіння, примусити селян працювати у фільварку. А щоб вони не противились - закріпачити їх.

За першим Литовським статутом (1529р.) селянам на купівлю або заставу землі потрібен був панський дозвіл. Другий Литовський статут (1566р.) допускав продаж землі лиш між селянами одного маєтку. Аграрна реформа (1557р.) великого литовського князя і короля польського Сигізмунда II Августа, відома під назвою "Устава про волоки", посилила руйнацію господарського (общинного) землеволодіння. Вся земля, якою до реформи володіли селяни, вимірювалась і поділялась на волоки - ділянки площею 20-25 га. Решта, причому ліпшої землі, відводилася під фільварки. Земельна площа яких відносилася до площі, що знаходилася у користуванні селян у пропорції 1:7. По мірі розвитку фільваркового господарства фільварки поглинали селянські землі. В підсумку "Устав про волоки" в основному прикріпив селян до наділів, позбавив їх права на придбання земель, перетворював вільних виробників у кріпаків з обов'язковим відробітком панщини.

Остаточно закріпачив селян третій Литовський статут (1588р,), згідно якого "людині вільній" достатньо було прожити 10 років на землі пана, щоб стати кріпаком.

Таким чином, аграрні відносини, що склалися на українських землях свідчать про панівне становище польських феодалів в економічному житті. Гніт польсько-шляхетської держави, розгнуздана свавілля магнатів і шляхти, визиск і пограбування національних ресурсів гальмували соціально­го ономічний розвиток України. Збереження відсталих суспільних форм, зростання великого магнатського землеволодіння, джерелами якого були королівські надання та самочинне захоплення земель, перешкоджали зародженню буржуазних відносин. Вирішити проблему змогла національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького, яку ряд істориків оцінює не інакше як буржуазну революцію.

Змістовний модуль 5. Формування передумов ринкової економіки в країнах Європейської цивілізації (XVІ— перша половина XVII ст.).

Передумови, суть та значення Великих географічних відкриттів у становленні ринкового господарства суспільств Європейської цивілізації. Первісне нагромадження капіталу.
Епоха Великих географічних відкриттів (кінець XV – перша половина XVI ст.) хронологічно збігається з періодом панування феодального господарства. Проте вона, заклавши передумови виникнення мануфактурного виробництва, здійснила революційний вплив на розвиток господарства як Європи, так і світу в цілому, а тому заслуговує на окремий аналіз.

Великі географічні відкриття були значною мірою зумовлені економічними чинниками, такими як:

ü необхідність пошуку нових торговельних шляхів (передовсім до Індії) внаслідок кризи левантійської торгівлі;

ü “жага золо­та” як засобу матеріалізації багатства;

ü розвиток товарності виробництва та ускладнення грошового обігу;

ü зростання потреби монархів у грошах для утримання війська, чиновників, двору.

Економічні наслідки Великих географічних відкриттів:

ü переміщення торгівельних шляхів з країн Середземного моря на океани;

ü початок формування світового ринку (центрами світової торгівлі стали спочатку Лісабон, Сельвія, з середини XVІ ст. – Антверпен, у ХVІІ ст. – Амстердам, у ХVІІІ ст. – Лондон);

ü нечувані раніше різкі стрибки цін (“ революція цін ”) передовсім на сільськогосподарські продукти на ринках західноєвропейських країн (до 1601 р. ціни в Іспанії зросли в 4,5 рази, Англії – в 4 рази, Фран­ції – в 2,5 рази, Італії та Німеччині – в 2 рази);

ü створення колоніальних імперій (спочатку іспанської та порту­гальської, яких згодом витіснили Голландія, Англія та Франція);

ü розвиток товарного господарства, формування великих капіталів і розвиток розширеного відтворення, що обумовили розклад феодального господарства.

ü прискорення первісного нагромадження капіталу.

Важливими чинниками первісного нагромадження капіталу також уважають:

► аграрний переворот, коли під впливом зростаючого попиту на англійську вовну було здійснено конверсію ріллі у пасовища;

► доходи від торгівлі;

► податкова система та система державного боргу;

► торговельні війни, передумовою яких був меркантилізм;

► запровадження політики протекціонізму, яка передбачала встановлення великого мита на імпортовану готову продукцію та заборону експорту сировини та продук­тів харчування.

Первісне нагромадження капіталу значною мірою прискорило розклад феодального суспільства та поширення ринкових відносин. Феодальна земельна власність поступово стала об’єктом купівлі-продажу, феодальна грошова рента і оренда еволюціонували у капіталістичну ренту і оренду, використовувалася наймана робоча сила. Дворянство збідніло. Були вигідними ліквідація селянських наділів, перехід до фермерського господарства.

В період географічних відкриттів найбільшого розвитку набула торгівля, передовсім зовнішня, яка стала найприбутковішою сферою економіки і характеризувалась:

► істотним розширенням територіальної сфери обігу;

► зростанням торговельного асортименту за рахунок нових товарів (тютюн, какао, кава, картопля, томати тощо);

► різким збільшенням обігу відомих, але рідкісних раніше рису, цукру, прянощів;

► виникненням таких організаційних форм як монопольні торговельні об’єднання (найбільш потужними з яких були голландська та англійська Ост-Індійські компанії);

► вдосконаленням техніки торгівлі (поширюється торгівля за зразками, що призвело до виникнення такої господарської форми, як торговельна біржа).

Нескінченні походи та війни, що вимагали зростання виробництва металу й тканин, зумовили певні технічні вдосконалення у важкій і текстильній промисло­востях. Відбулися певні зміни й у сільському господарстві, хоча і не такі вагомі, як у промисловості. З’явилося багатопілля, травосіяння, для підвищення врожайності почали застосовувати добрива: гній, мергель (глинястий вапняк). Істотно зросла товарність та виникла територіальна спеціалізація сільського господарства (Нідерланди спеціалізувалися на вирощуванні молочної худоби, виробництві сиру та масла; Рейнська область – на виноградарстві та виноробстві; південь Франції та північ Іспанії – на вівчарстві тощо).

Первісне нагромадження капіталу та розвиток товарності виробництва внаслідок географічних відкриттів значною мірою обумовили буржуазні революції, які проголошували свободу підприємництва і торгівлі, скасування феодальних землеволодінь. Це сприяло швидкому розвиткові нових, капіталістичних відносин та виникненню базової форми їх організації – мануфактури.

Батьківщиною мануфактур вважають Нідерланди, де зародження мануфактурного виробництва відбувалося у таких напрямках:

► торговий капітал, який переважав промисловий, підпорядковував виробництво;

► виробник ставав і підприємцем, і купцем.

Мануфактури виникали в тих галузях, де рівень спеціалізації та технічного розвитку створював можливості для реорганізації виробництва (найраніше такі умови виникли у сукняному виробництві, металургії, суднобудуванні, книгодрукуванні).

Основні форми мануфактур: розсіяна, централізована, змішана.

Меркантилізм. Історичні передумови виникнення, загальна характеристика та етапи розвитку. Особливості українського меркантилізму. Меркантилізм – перша в історії економічної думки школа, яка виникла наприкінці XV ст. в епоху первісного нагромадження капіталу в Англії, Італії, Франції та інших європейських країнах і проіснувала до XVIII ст. Це перша система економічних поглядів, на основі якої формувалася економічна політика європейських держав – політика державного протекціонізму.

Меркантилізм (від італ. “mercante” – торговець, купець) вперше ставить питання про джерело багатства нації: уособленням багатства вважаються гроші, його джерелом є обмін товарів, насамперед – зовнішня торгівля. Тому нагромадження грошей постає в центрі економічної системи меркантилізму, а предметом аналізу стає сфера обігу. Представники меркантилізму розробили дві теорії грошей: металістичну, яка пояснювала сутність грошей їх природними властивостями та кількісну (номіналістичну), згідно якої гроші являють собою рахункову одиницю, є умовними знаками, які не мають власної внутрішньої вартості.

В своєму розвитку доктрина меркантилізму пройшла два етапи:

§ ранній меркантилізм або монетарна система (кінець XV-XVI ст.) ґрунтувався на теорії грошового балансу;

§ зрілий меркантилізм (XVII ст.) ґрунтувався на теорії тор­говельного балансу.

Ранній меркантилізм теоретично обґрунтовував шляхи розв’язання двох взаємопов’язаних завдань: залучення якомога більшої кількості грошей з-за кордону та утримання грошей в країні, нагромадження дорогоцінних металів в національному масштабі. Пропоновані раннім меркантилізмом заходи державного контролю не виходили за межі чисто адміністративних: валютна монополія держави, заборона вивезення золота і срібла за кордон, стимулювання видобування дорогоцінних металів, зменшення вагового вмісту національних золотих і срібних монет для збільшення їх кількості, обмеження імпорту іноземних товарів шляхом встановлення високих митних тарифів, зниження позичкового проценту. Згідно з теорією „грошового балансу” ранніх меркантилістів держава стає тим багатшою, чим більшою є кількість золота і срібла нагромаджена в середині держави.

Стаффорд Вільям (1554–1612) – найвідоміший представник англійського раннього меркантилізму, купець і банкір. У праці “Короткий виклад деяких звичайних скарг наших співвітчизників” (1581) обґрунтував теорію грошового балансу. Розуміючи зв’язок між вартістю грошей і вартістю товарів, він як ідеолог політики економічного протекціонізму пропонував заборонити ви­возити монети за кордон, оскільки це призводить до зростання цін, обмежити ввезення в Англію деяких іноземних товарів, зокрема предметів розкошів.

Скаруффі Гаспар (1519–1584) – італійський банкір, один з фундаторів теорії грошового балансу. Пропонував скликати всеєвропейську конференцію з питань грошового обігу і створити єдину монету для всіх країн.

Зрілий меркантилізм переносить дослідження із сфери грошового обігу в сферу товарного обміну. Джерело багатства нації вбачається тепер не у при­мітивному нагромадженні скарбів, а насамперед у розвитку зовнішньої торгівлі, досягненні активного сальдо торговельного балансу. Звідси – теоретична аргументація політики протекціонізму, спрямованої на стимулювання розвитку експортних галузей промисловості (надання субсидій, експортних премій, звільнення від податків та ін.). Згідно з теорією „торгового балансу пізніх меркантилістів” держава стає тим багатшою, чим більшою є різниця між кількістю вивезених та ввезених товарів.

Монкретьєн Антуан (1575–1621) – французький представник зрілого меркантилізму. У “Трактаті політичної економії” (1615) Монкретьєн вперше вводить в науковий оборот термін “політична економія”, який згодом стане назвою цілої науки – економічної теорії. Цей термін він вживає у значенні “національна економіка, державне господарство”. Монкретьєн не ототожнює багатство з грошима, вважаючи останні лише передумовою добробуту країни. Зовнішню торгівлю він розглядає як “гру з нульовою сумою”, як обмін, в якому виграш однієї сторони є одночасно втратами для іншої. Він обґрунтовує політику торговельного балансу і заходи державного протекціонізму, які сприяли б розвитку мануфактур, мореплавства і торгівлі.

Мен Томас (1571–1641) – англійський представник зрілого меркантилізму, директор першого в світі акціонерного товариства – Ост-Індської компанії (1600). У працях “Роздуми про торгівлю Англії з Ост-Індією” (1621) та “Багатство Англії у зовнішній торгівлі або баланс зовнішньої торгівлі” (1664) обґрунтовує теорію активного (сприятливого) торговельного балансу.

Мен вважав, що збагачення країни повинно забезпечуватись не адміністративними, а економічними засобами. Запропоновані Меном заходи політики протекціонізму полягали у скасуванні обмежень для експорту, розвитку експорту готової продукції, а не сировини, державній підтримці виробництв, які дозволили б відмовитись від імпорту деяких товарів широкого вжитку, забезпеченні транспортування англійських товарів в інші країни тільки на англійських суднах. Він вважав за необхідне підтримувати низькі ціни на вітчизняні товари, щоб зробити їх привабливими для іноземців. Ці заходи, на його думку, сприятимуть перевищенню експорту над імпортом і утворенню різниці у вигляді дорогоцінних металів, яка залишатиметься в країні.

Ідея активного торгового балансу зіграла визначну роль у розвитку продуктивних сил, промисловості і торгівлі європейських країн періоду становлення капіталізму. Разом з тим вона являла собою головну теоретичну помилку пізнього меркантилізму: відкриття у XVIIІ ст. механізму золотогрошових потоків, взаємозв’язку між рухом золота та внутрішніми цінами довело практичну неможливість утворення активного торговельного балансу і спростувало висновки зрілих меркантилістів.

Лоу Джон (1671–1729) – англійський економіст і фінансист. Основна праця “Гроші і торгівля, що розглядаються з пропозицією забезпечити націю грошима” (1705). Прихильник кількісної теорії грошей, Лоу пов’язував економічне процвітання з достатньою кількістю грошей в країні. Приріст грошей залучає у виробництво додаткові ресурси, їх нестача призводить до безробіття. На відміну від класичних меркантилістів, Лоу вважав, що гроші повинні бути не металічні, а кредитні. Він виявляє зв’язок між збільшенням грошового пропонування, процентною ставкою та діловою активністю, випередивши на два століття кейнсіанську ідею про кредитну експансію як засіб боротьби з безробіттям. Проте експеримент Лоу із заміною повноцінних золотих грошей паперовими на початку XVIII ст. у Франції закінчився фінансовим крахом – надмірна кількість випущених в обіг банкнот зумовила значну інфляцію і знецінення всіх фінансових активів, що супроводжувалось банк­рутством підприємств і банків.

Юм Девід (1711-1776) – англійський економіст і дипломат, доробки якого стосувалися питань тор­говельного балансу, грошового обігу, економічної природи проценту. Вважається одним з фундаторів кіль­кісної теорії грошей. Виступив як критик меркантилізму і прихильник вільної торгівлі. Його економічні ідеї були належно оцінені тільки у XX ст. Юм в загальному вигляді описав механізм золотогрошових потоків, який автоматично призводить до природного розподілу дорогоцінних металів поміж країнами і встановлення таких рівнів внутрішніх цін, за яких експорт кожної країни стає рівним її імпорту, спростувавши тим самим теорію активного торговельного балансу.

Найбільш відомими представниками меркантилізму в Росії були Афанасій Ордін-Нащокін (1605–1680), автор “Новотоговельного статуту” (1667) – законодавчого акту, який регулював торговельні тарифи, та Іван Посошков (1652–1726), автор “Книги про вбогість і багатство” (1724), в якій виклав програму розвитку російської промисловості.

Представником меркантилізму в Україні був Феофан Прокопович (1681–1736) – професор Києво-Могилянської академії. Він захищав політику економічного протекціонізму, активного господарського і торговельного балансу, досягнення якого пов’язував з розвитком промисловості, сільського господарства, торгівлі, шляхів сполучення, вдосконаленням державного управління. Вважав, що розвинена економіка є запорукою суспільного добробуту і соціальної злагоди.

Зародження класичної школи політекономії. Економічні погляди В.Петті та П.Буагільбера. Класична школа – основний напрям розвитку економічної теорії XVII – XIX ст. Її засновниками вважаються видатні дослідники – Вільям Петті в Англіїта П'єр Буагільбер у Франції. Класична школа характеризується тим, що в її межах відбувається остаточне формування політичної економії як науки, надалі економічна теорія буде поширюватися, збагачуватися новими ідеями, але у головному буде спиратися на той фундамент наукових досягнень, який був закладений класиками.

Для класичної школи притаманне прагнення проникнути в глибину економічних процесів і явищ, пізнати об’єктивні економічні закони, що забезпечують саморегуляцію економіки, застосування прогресивних методів дослідження – причинно-наслідкового аналізу, дедуктивного і індуктивного методів, логічних абстракцій. Класики остаточно переносять і концентрують аналіз на сфері матеріального виробництва; вони обґрунтовують принцип природної рівноваги економічної системи і звідси виводять необхідність максимального обмеження державного втручання в економіку. Економічний лібералізм, сформований у працях класиків, згодом стане основою політичного лібералізму.

Петті Вільям (1623–1687) – видатний англійський економіст і політик, засновник англійської класичної школи. Основні праці – “Трактат про податки і збори” (1662), “Політична арифметика” (1683). У “Трактаті про податки і збори” – практичному творі про методи забезпечення зростання доходів держави – він виклав основи класичної теорії. Петті вважав, що економіці діють природні закони, а встановлювані державою “громадянські закони” повинні узгоджуватись з ними. Основою багатства нації він вважав матеріальне виробництво, а його джерелом – працю. Тому Петті вважають “батьком” теорії трудової вартості. Вартість (“природна ціна”) визначається затратами праці й залежить від її продуктивності в різних галузях. Проте оскільки в обміні товари прирівнюються до певної кількості грошей, вартість у Петті визначається лише працею, затраченою на видобуток золота і срібла. На відміну від “природної ціни”, “політична ціна” (ринкова ціна) визначається не лише затратами праці, але й попитом та пропонуванням товарів, наявністю замінників, новизною товару. Він дає поняття диференційної ренти як продукту праці, розрізняє її за родючістю та розташуванням, визначає ціну землі як капіталізовану ренту. Позичковий процент розглядається ним як “грошова рента”. Заробітну плату він розглядає як ціну праці, – величину об’єктивно обумовлену вартістю засобів існування. Петті робить спробу обчислення національного багатства і національного доходу Англії, започатковує принципи системи національного рахівництва.

Буагільбер П'єр (1646–1714) – французький економіст, засновник класичної школи у Франції. Основні праці – “Докладний опис становища Франції” (1699), “Міркування про природу багатства, грошей та податків” (1707). Буагільбер виступив із критикою політики меркантилізму, яка розорила селянство – “годувальників нації”. Джерелом багатства він вважав не обіг, а виробництво, зокрема сільськогосподарське. Він розрізняє ринкову ціну та “істинну“ або “справедливу” ціну – вартість. “Істинна” вартість одного товару визначається іншим товаром, на який витрачено стільки ж часу. Участь в обміні грошей лише порушує природну рівновагу товарного обміну.

Фізіократи (від грецьк. “physis” – природа, “kratos” – влада) – французька школа політичної економії другої половини XVIІІ ст., що виникла як реакція на меркантилістську політику Людовіка ХІV, внаслідок якої розвиток мануфактур супроводжувався занепадом сільського господарства. На відміну від меркантилістів, фізіократи джерело багатства вбачали не в обміні товарів, а в їх виробництві, хоча й обмежували останнє лише сферою сільського господарства, а всі інші його сфери оголосили непродуктив­ними. Вони заперечили меркантилістське сприйняття обміну як нееквівалентного і вважали, що товари вступають в обмін із заданими цінами, а сам обмін є обміном еквівалентів. Фізіократи створили вчення про чистий продукт, дали поняття економічного кругообігу і відтворення, капіталу, витрат виробни­цтва. Оригінальність вчення фізіократів відрізняє їх від економістів класичної школи, проте часто фізіократів відносять до французької класичної політичної економії.

Кантильон Річард (1680-1734) – англійськийекономіст, купець і банкір, який багато років жив і працював у Франції. Автор праці “Дослід про природу торгівлі” (1755). Вважається одним з попередників фізі­ократії, оскільки джерелом багатства вважав землю і працю. Кантильон дав поняття ринкової ціни, попиту та пропонування, здійснив аналіз грошей і гро­шового обігу, розрізняв прибуток і підприємницький дохід, зробив спробу пока­зати кругообіг промислового капіталу. Кантильон виявляє, що невідповідність ринкового попиту ринковому пропонуванню, прагнення одних “продати дорожче”, а інших – “купити дешевше” зрештою приводить конкурентні ринки у стан рівноваги. Людей, які при цьому прагнуть одержати вигоду, він назвав “підприємцями”.

Кене Франсуа (1694–1774) – французький економіст, основоположник школи фізіократів. Основні праці – “Економічна таблиця” (1758), “Природне право” (1765). Світову славу Кене приніс трактат “Економічна таблиця”, в якому представлена перша в історії економічної думки модель суспільного відтворення (гос­подарського кругообігу) – геніальна спроба показати умови макроекономічної рівно­ваги. Таблиця являє собою графічну ілюстрацію взаємодії трьох основних секторів економіки (фермери, землевласники, промисловці), пов’язаних сіткою натуральних і грошових потоків. Всі фактори, необхідні для виробництва певного блага, застосовуються у фіксованих пропорціях і цінність продукції певного сектору цілком вичерпується його сукупними платежами іншим секторам. В цій праці Кене вперше в науковий оборот введене поняття “відтворення”.

Вчення Кене про “чистий продукт” являє собою спробу пошуку джерела ба­гатства. За умов природного порядку земля здатна приносити доход, який перевищує початкові затрати. Землероб збирає пшениці більше, ніж посіяв зерна. Тому тільки в землеробстві виникає “чистий продукт” – доход, який пізніше буде названий “рентою”. Його величина залежить від інвестованого капіталу, у складі якого Кене вперше розрізняє основний і оборотний капітал (“початкові” та “щорічні аванси”). Промисловість не створює “чистого продукту”, оскільки лише переробляє продукцію землеробства, є безплідною. Кене вважав, що збільшенню “чистого продукту” буде сприяти звільнення землеробів від сплати податку. Податок величиною 1/3 чистого продукту повинні сплачувати землевласники.

Кене розрізняв два види порядку у суспільному житті: природний – ідеальний, встановлений Богом, і позитивний – створений людьми. Закони економіки є природними, тому держава не повинна втручатися в економічну діяльність, а має лише турбуватися тим, щоб наблизити позитивний порядок до природного, коли кожна людина у господарській діяльності зможе цілком реалізувати свої сили, свою індивідуальність. До функцій держави Кене відносить охорону порядку, просвітницьку діяльність та будівництво шляхів. Невипадково меркантилістська політика протекціонізму у Кене піддається критиці і замінюється на вимогу свободи торгівлі.

Гурне Венсан (1712-1759) – французький представник фізіократів, якому приписують знамениту тезу: “Laissez faire, laissez passer” – “дайте нам спокій; дайте людям можливість робити свої справи, а справам йти своїм звичаєм”, яка стала і досі залишається символом вільної конкуренції, економічного лібералізму.

Тюрго Анн Робер (1727-1781) – французький філософ-просвітитель, державний діяч, представник школи фізіократів. Основна праця – “Роздуми про створення і розподіл багатства” (1766). Тюрго розг­лядав економічні відносини як чинник суспільного прогресу і вважав, що господарською діяльністю керують універсальні закони. Він відстоював принципи економічної свободи, критикуючи теорію і політику меркантилізму. Услід за Кене визнавав продуктивним лише сільське господарство, хоча зна­ходив “чистий продукт” і в промисловості. Він розвинув ідею Ф.Кене про відтво­рення і економічний кругообіг, виділивши всередині класів фермерів та промисловців найманих робітників і підприємців. Він заклав основи розуміння капіталу і прибутку, який вважав сумою підприємницького доходу, оплати праці і ризику підприємця та земельної ренти. На відміну від Кене, цінність благ Тюрго пов’язує з їх корисністю, а ціну узалежнює від попиту та пропонування.

Змістовний модуль 6. Розвиток ринкового господарства в період становлення національних держав (друга половина ХVІІ - перша половина ХІХ ст.).

Промисловий переворот, його суть, особливості і значення для ринкового господарства. В Англії в другій половині XVIII століття склали­ся сприятливі умови для розвитку технічної думки: в ході первісного нагромадження і колоніальної експансії утворилася достатня кількість коштів для субсидування технічних дослід­жень; було сформовано освічене суспільство, включаючи середні прошарки, що складали вже до 30% сукупного населення, спро­можного сприйняти і використовувати новинки.

Основні досягнення промислової революції:

1. В 1733 році механік Дж. Кей винайшов так званий човник-літак, що збільшив продуктивність праці ткача в 2-2,5 рази.

2. У 1760 році в Шотландії відкрився перший металургійний за­вод «Керрон».

3. В 1765 року Дж. Харгривз винаходить пря­дильну машину, а Р. Аркрайт — водяну машину.

4. У 1769 році Дж. Уатт винаходить парову машину, а через 15 років — її більш зроблену модель — подвійної дії, відкриваю­чи тим самим «століття пару», що через кілька десятиліть прийде на зміну «століття текстилю».

5. У 1785 році 3. Картрайт винаходить механічний ткацький верстат, продуктивність якого дорівнює продуктивності 30-40 ткачів.

6. У 1807 році був спущений на воду перший пароплав і по­чинає формуватися паровий флот. Відстані, що вимірюються в днях подорожі, істотно (у 2-3 рази) скорочуються.

7. У 1814 році Д. Стефенсон побудував перший паровоз і в 1825 році поставив на ньому світовий рекорд швидкості — 20 миль у годину на перший у світі залізниці Стоктон-Дарлингтон.

Зростання обсягів промислового виробництва, розширення транспортної мережі створили сприятливі умови для розширення торгівлі та світового ринку, до якого також залучаються колонії. Великих розмірів набув вивіз капіталу, що давав змогу підприємцям отримувати в 3-4 ра­зи більше прибутку, ніж від експорту товарів, а відтак перетворився для підприємців окремих країн (зокрема Франції) на головне джерело прибутку.

Розширення світового ринку, активна участь у ньому індустріа­льно розвинених країн сприяли формуванню міжнародного поділу праці та міжгалузевої спеціалізації. Так, Великобританія спеціалі­зувалася на виробництві та продажу машин і устаткування; Німеччина – електроустаткування, хімічних виробів, залізничного обладнання, сіль­ськогосподарської техніки; Франція – одягу, парфумерії, автомо­білів, виробів харчової промисловості; США – нафти, електро­устаткування, сільськогосподарських машин, виробів чорної мета­лургії та сільськогосподарської продукції.

Унаслідок промислового перевороту в розвинутих країнах склалася структура капіталістичного індустріального суспіль­ства, різко підвищилась частка міського населення. Основними верствами населення стали фабриканти та наймані робітники.

Загальна характеристика економічних теорій епохи вільної конкуренції та їх значення для розвитку ринкового господарства в країнах Європейської цивілізації (класична економічна теорія, історична школа,марксизм). Класична школа – основний напрям розвитку економічної теорії XVII – XIX ст. Для класичної школи притаманне прагнення проникнути в глибину економічних процесів і явищ, пізнати об’єктивні економічні закони, що забезпечують саморегуляцію економіки, застосування прогресивних методів дослідження – причинно-наслідкового аналізу, дедуктивного і індуктивного методів, логічних абстракцій. Класики остаточно переносять і концентрують аналіз на сфері матеріального виробництва; вони обґрунтовують принцип природної рівноваги економічної системи і звідси виводять необхідність максимального обмеження державного втручання в економіку. Економічний лібералізм, сформований у працях класиків, згодом стане основою політичного лібералізму.

Історична школа стала пануючим напрямом економічної думки Німеччини другої третини XIX ст. Представники школи вбачали своє завдання у формуванні на базі історичного методу нового напряму – національної політичної економії, учення про народне господарство Німеччини. Вони заперечували існування загальних економічних закономірностей, а відтак – і необ­хідність абстрактних, теоретичних досліджень. Політична економія підміняється історією національного народного господарства, стає наукою про складові державної політики, в основу якої покладено доктрину економічного розвитку окремої нації, а позаекономічні чинники розглядаються як визначальні.

Нова історична школа зосереджує дослідження на проблемі соціальної рівноваги, яка розглядалась як необхідна умова економічного розвитку. Гарантом соціальної рівноваги повинна бути держава, важливе значення надається й іншим соціальним інституціям. Головна відмінність школи полягала у переорієнтації критики з класичної теорії на економічну теорію марксизму.

Марксизм – напрям економічної теорії, започаткований німецькими теоретиками Карлом Марксом та Фрідріхом Енгельсом у 40-50-х роках XIX ст. Це був період, коли капіталістична система саморегулювання почала по­ступово втрачати ефективність, що негативно позначилося не лише на економічній, а й на соціальній стабільності. Ні класична теорія, ні альтернативні концепції не давали вичерпних відповідей на низку акту­альних питань, були недостатньо доказовими, особливо щодо по­яснення природи недоліків капіталізму та моделювання основ нового ладу. Ідея соціалістичної та комуністичної організації суспільства зі зростанням соціальної нестабільності набуває все більшої популярності.

Методологічно марксистське вчення стало синтезом двох протилежних підходів – історичного і логічного (абстрактного). Переважаючим був діалектичний метод дослід­ження, об’єктивний причинно-наслідковий аналіз економічних процесів. В межах історичного методу був застосований формаційний принцип аналізу: прогрес суспільства залежить від розвитку про­дуктивних сил, основою яких є засоби вироб­ництва, власність на засоби виробництва спричиняє поділ суспільства на два антагоністичні класи. Форма власності та класи, котрим ця власність належить, визначають тип суспільно-економічної формації. Класова боротьба загострюється в міру того, як клас власників засобів виробництва посилює експлуатацію класу, позбавленого цих засобів. Застаріла форма власності стримує розвиток виробництва, а забезпечити його можна лише революційною зміною цієї форми.

Розвиток ринкового господарства в Англії(середина XVII – середина XIX ст.). Висвітлення цих процесів у теоріях А.Сміта та Д.Рікардо. У результаті завершення промислового перевороту у Великобританії пануючим стало фабричне виробництво, країна з аграрної перетворилася в індустріальну. Це знайшло відображення у значному піднесенні промислового виробництва, передовсім виробництва бавовняних тканин. Прискорився розвиток металургійної промисловості. Винайдення нових методів виплавки сталі сприяло зростанню виробництва в тих галу­зях, які споживають сталь – машинобудуванні, суднобудуванні, а також прискореному будівництву залізниць. Винайдення двигуна внутрішнього згорання стимулювало появу автомобілебудування, літакобудування, розши­рило можливості суднобудування, сприяло значному збільшенню видобутку нафти.

З 1780 по 1795 роки кількість прядильних фабрик в Англії зрослав в 10 разів і досягла 200. Важливе значення мало вирішення транспортної пробле­ми. За 50 років, із 1785 по 1835 рік, країна покрилася рясною ме­режею доріг із твердим покриттям, каналів (більш 100) і заліз­ниць. Завдяки цьому видобуток вугілля зріс із 1800 по 1865 рік у 10 разів і досяг 100 мільйонів тонн на рік — 50% світового вироб­ництва (аналогічно по чавуну).

Проте в кінці ХІХ ст. темпи зростан­ня промислового виробництва, а відтак і господарський розвиток Великобританії почав уповільнюватись. Причиною цього були такі чинники:

ü вивіз капіталу у колонії, що значно зменшувало розміри капіталовкладень в середині країни, гальмувало оновлення основного капіталу, стримувало запровадження досяг­нень науки та техніки;

ü низька енергоозброєність праці;

ü по­літика фритредерства, активне застосування якої звузило ринки для англій­ських товарів;

ü втрата власної аграрної бази й збільшення залежності від імпорту хліба внаслідок світової аграрної кризи, викликаної надходженням на європейський ринок дешево­го американського хліба;

ü повільна монополізація англійської промисловості (разом з цим у банківській сфері процеси монополізації та концентрації здійснювались достатньо високими темпами);

ü непомірно високі бюджетні видатки на утримання найпотужнішого у світі воєнного флоту.

Сміт Адам (1723–1790) – видатний англійський економіст, який на основі глибокого теоретичного аналізу економічних процесів і явищ він розробив вчення про об’єктивні економічні закони, які забезпе­чують природну рівновагу і саморегулювання ринкової економіки, розробив теорії вартості і розподілу доходів, визначив економічну природу капіталу, грошей, заробітної плати, прибутку і ренти, розкрив механізм нагромадження і відтворення капіталу, відкрив новий метод дослідження – метод логічних абстракцій, розро­бив рекомендації стосовно поведінки “економічної людини” і держави.

Головна праця А.Сміта – “Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776) була енциклопедією економічних знань того часу, в якій він з геніальною інтуїцією окреслив шляхи подальшої диференціації економічної науки.

Вихідним положенням теоретичної системи Сміта стало з’ясування спонукальних мотивів економічної діяльності. Він вводить поняття “економічної людини” і розглядає людське суспільство, як сукупність “економічних людей”, які утворюють “міновий союз”. Створюючи продукт, обмінюючи його на інший або вкладаючи капітал у будь-яку справу, “економічна людина” переслідує власну вигоду. Однак “у цьому випадку, як і в багатьох інших, вона невидимою рукою спрямовується до мети, яка зовсім не входила в її наміри... Переслідуючи свої власні інтереси, вона часто більш ревно слугує інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо намагається це робити”.

Дія “невидимої руки” – лейтмотив методології “Багатства народів”. Сміт доводить, що господарська діяльність підпорядкована об’єктивним закономірностям “природного порядку”. За умов “працюючої конкуренції” вони визначають ту економічну поведінку всіх господарюючих суб’єктів, яка зрештою забезпечує економічну ефективність і суспільну гармонію, максимізацію вигоди для всіх і кожного. Тому Сміт був прихильником економічного лібералізму, невтручання держави в економічне життя.

Державі він залишає функції охорони прав власності, забезпечення національної оборони, утримання суспільних установ (правосуддя, освіта та ін.). Він вимагав скасування державної регламентації промисловості і торгівлі, вільної торгівлі землею, свободи переміщення робочої сили і товарів, заміни політики протекціонізму політикою вільної торгівлі. Доцільність політики свободи торгівлі Сміт обґрунтовує на основі власної теорії абсолютних переваг. Разом тим Сміт відзначає, що ринковий механізм працює ефективно лише у відповідному інституційно-правовому середовищі, забезпечення якого дозволяє звести економічну роль держави до ролі “нічного сторожа”. Рекомендації Сміта щодо економічної політики держави залишаються актуальними і сьогодні: “для того, щоб підняти державу з найнижчої сходинки варварства до найвищого рівня добробуту, потрібні лише мир, необтяжливі податки і терпимість в управлінні; решту зробить природний плин подій”.

На думку А. Сміта найважливішим чинником підвищення продуктивності праці є поділ праці та її спеціалізація, вплив яких Сміт аналізує на прикладі шпилькової майстерні. Вчений вважав, що поділ праці породжується людською “схильністю до обміну”.

Капітал у Сміта виступає головною рушійною силою економічного прогресу. Це запаси продукції, що використовуються у виробництві, створюючи за допомогою праці нові блага, і приносять прибуток. Головним чинником нагромадження капіталу Сміт вважав ощадливість.

У “Багатстві народів” були системно викладені практично всі основні проблеми, які становлять структуру сучасної економічної теорії. “Багатство народів” стало відправною точкою для наукових досліджень багатьох наступних поколінь економістів, теоретичні концепції яких стали або розвитком вчення Адама Сміта, або його критикою. У деталях побудованої Смітом теоретичної системи наступні дослідники знайдуть певні протиріччя і недоліки, але всі будуть визнавати велич цієї системи, глибину аналізу та силу теоретичних узагальнень. “Багатство народів” А.Сміта стало і понад 200 років залишається “економічною біблією” всього цивілізованого світу.

Рікардо Девід (1772–1823) – видатний англійський економіст епохи. Основна праця – “Основи політичної економії та оподаткування” (1817). Рікардо зробив визначний внесок у дослідження економічних законів і взаємозв’язків у суспільстві. Він став послідовником і водночас активним опонентом окремих теоретичних положень спадщини А. Сміта.

Рікардо першим в історії економічної науки в основу своєї теоретичної системи свідомо поставив теорію трудової вартості, з позицій якої розглядав всі економічні процеси, закони і категорії. На відміну від Сміта, Рікардо вважав, що вартість не складається з трьох основних видів доходів – заробітної плати, прибутку і ренти, – а розпадається на ці три частини, визнаючи тим самим первинність вартості відносно даних форм розподілу. Основою формування цін Рікардо вважав не попит і пропонування, а витрати.

Ряд праць Рікардо присвячений проблемам грошового обігу. Він стає прихильником кількісної теорії грошей, фактично відступивши від визначення їх вартості затратами праці: в процесі обігу сукупна маса товарів протистоїть всій масі грошей, співвідношення цих величин визначає рівень цін і вартість грошей. Рікардо систематизував теорію ренти. Він вважав, що коли країна має надлишок плодоносних земель, ренти не існує. Але коли в обробку залучаються землі гіршої якості, то вартість сільськогосподарської продукції визначається витратами праці на цих, відносно гірших ділянках, тоді на кращих землях виникає рента. Одним з положень теоретичної системи Рікардо є уявлення про те, що економічний розвиток суспільства рано чи пізно повинен загальмуватися через обмеженість природних ресурсів, дію закону спадної родючості землі та падіння норми прибутку, яка є стимулом до інвестування.

Всесвітню славу Рікардо здобув як “співець свободи торгівлі”, яку він відстоював як в теорії, так і в англійському парламенті, обґрунтувавши її вигоди на основі теорії порівняльної переваги. Рікардо довів, що коли кожна країна спеціалізується на випуску тих товарів, у виробництві яких вона має найбільшу відносну ефективність (менші альтернативні витрати), міжнародний обмін є взаємовигідним навіть тоді, коли країни суттєво різняться за рівнем свого економічного розвитку.

Особливості розвитку ринкового господарства в Франції (середина XVII - середина XIX ст.). Висвітлення цих процесів у теоріях Ж.Б.Сея та Ф.Бастіа. Промисловість у Франції розвивалася дещо в іншому на­прямку і дещо більш низькими темпами, ніж в Англії. Але і тут технічна думка не залишалась на місці.

У 1805 році Л. Жаккар винайшов верстат по виробництву візерункових шовкових тканин.

У 1810 році Ф. Жирар винайшов льонопрядильну машину й одержав за це премію в мільйон фран­ків.

У тому ж 1810 році саме у Франції винайдена технологія про­мислового консервування продуктів, завдяки чому голод у Європі іде в минуле, принаймні в мирний час. Наполеон не вважав за потрібне засекретити цей винахід, у чому деякі експерти по військовій економіці бачать його фатальну стратегічну помилку. Проте промисловий розвиток країни звичайно поступав­ся її фінансовому розвитку. На початку XIX століття ор­ганізується ряд значних банків із державною участю:

Французький банк.

Поземельний кредит.

Спонукальний кредит, а в 1818 році перша ощадна каса.

У 1865 році заснований банк «Ліонський кредит», що спеціалізується на розміщенні у Франції закордонних позик.

Парижська біржа, вартість цінних паперів якої зросла з 10 млрд. франків у 1850 році до 35 млрд. у 1870-м, стала світовим центром облігаційної торгівлі.

Країною зразкової індустріалізації багато економістів-історіографів вважають Англію, в порівнянні з якою Франція ви­глядає країною незавершеної, майже невдалої індустріалізації. Це підтверджує і більш низький темп її економічного росту, і менше поширення машинної техніки, і більш архаїчна структура економіки з переважанням сільського господарства і ручного сектора промислового виробництва.

Але є й інша думка. Різниця в ступені і темпах індустрі­алізація обумовлена розходженням у її формах і методах.

Англійські промисловці в силу об'єктивних умов (мале населення, дорога робоча сила) були змушені збільшувати капіталовитрати і спеціалізуватися на випуску тієї продукції, у виробництві якої найбільший ефект дає застосування машин. Це із самого початку призвело в Англії до бурхливого піднесення ба­зових виробництв і галузей, що постачають сировину і напівфаб­рикати — кам'яне вугілля, метал, пряжу. Тут вони були «відправ­ною крапкою і рушійною силою промислової революції».

Навпаки, французькі промисловці, що керували внаслідок аграрного перенаселення дешевою робочою силою, були зацікавлені в найбільш повному використанні витрат праці й орієнтувалися на виробництво товарів, що потребують ручно­го опрацювання. Тому у Франції піднесення базових виробництв було відстрочено на користь обробної промисловості, що випус­кає готову до споживання продукцію.

Якщо взяти до уваги різницю в прирості населення, то промисловий ріст Франції виявиться (в багато разів) більш швид­ким, оскільки відбувався в умовах уповільненого росту населення.

Населення Франції на початку століття складало 25 міль­йонів чоловік, Англії — менше 10, наприкінці століття — 50 і більш 40 мільйонів відповідно.

Сей Жан Батист (1767–1832) – французький економіст, професор політекономії. Основні праці – “Трактат політичної економії” (1803), “Катехізіс політичної економії” (1817), “Повний курс практичної політичної економії” (1828). Відомий як автор двох теорій, які стали фундаментальними у сучасній мікро- та макроекономіці – теорії “трьох факторів виробництва” та теорії реалізації (“закону ринків Сея”).

Сейвважав, що вартість і багатство створюються витратами трьох виробничих факторів – праці, землі і капіталу, які рівноправно беруть участь у процесі виробництва, мають власну продуктивність, створюють відповідну частку продукту і породжують відповідні доходи – заробітну плату, ренту та прибуток. Це трактування стане основою факторного аналізу і методу виробничої функції. Він запроваджує поняття “підприємливість” – талант організовувати виробництво та управляти ним, тобто оптимально поєднувати фактори виробництва. Сей з’ясовує походження доходу підприємця: це винагорода власнику капіталу за ризик (процент) та виконання управлінських функцій (прибуток).

Сей беззаперечно сприйняв принципи економічного лібералізму А.Сміта і вважав, що у випадку реалізації цих принципів створюється об’єктивна неможливість виникнення ні надвиробництва, ні недоспоживання суспільного продукту. Виробництво товарів та послуг породжує доходи, достатні для реалізації виробленого суспільного продукту. Це положення одержало назву закону Сея і стало широко відоме в формулюванні Дж. М. Кейнса: "пропонування створює попит". Воно стало підставою для фундаментального висновку класичної теорії про можливість безкризового розвитку ринкової економіки.

Бастіа Фредерік (1801–1850) – французький економіст. Основна праця – “Економічні гармонії” (1850). Відомий як автор теорії послуг та теорії гармонії інтересів, представникліберального оптимізму.

Виробництво Бастіа трактує як обмін послугами, внаслідок якого створюється корисність (цінність), що втілюється у готовому продукті. Сприйнявши теорію трьох факторів виробництва Сея й теорію утримання Сеніора, він вважав, що власники виробничих ресурсів, поступаючись ними заради виробництва, надають послугу іншим особам й позбавляють зиску себе. Тому така послуга повинна отримати відповідну винагороду у вигляді прибутку, орендної плати, ренти, проценту та ін.

Бастіа заперечив висновок Рікардо про обернену пропорційність у зміні прибутку та заробітної плати. Він доводить наявність абсолютного й відносного зростання частки заробітної плати зі зростанням капіталу та відносного зниження частки прибутку за абсолютного його збільшення. На підставі цих висновків Бастіа обґрунтував тезу про гармонію приватних та суспільних інтересів, особисту відповідальність кожного за результати своєї праці та необмежену конкуренцію як єдиний шлях до досягнення економічної гармонії в суспільстві. Ринкова економіка у Бастіа – це суспільство, в якому економічні суб’єкти “надають один одному послуги і взаємну допомогу заради загальної мети”.

Особливості розвитку ринкового господарства у Німеччині(середина XVI - середина XIX ст.). Висвітлення цих процесів у теоріях представників історичної школи та марксизму.
До початку XIX століття на німецьких землях існувало біль­ше 300 дрібних держав. Продовжували існувати феодальні звичаї, цехи, гільдії. Зберігалися внутрішні кордони і мита. Лише в 1807 ро­ці в Пруссії було ліквідовано кріпосне право. У 1818 році Пруссія ліквідувала на своїй території митні застави, а до 1833 року домо­глася створення митної спілки з 18 держав із населенням 23 млн. чо­ловік. У ході земельної реформи 1816-1821 року 60% орних земель виявилося в руках юнкерів (поміщиків), 30% — у гросбауєрів (за­можних селян, куркулів) і лише 10% у дрібних селянських госпо­дарств. Об'єднання країни завершилося тільки в 1871 році. Фор­мою правління залишилася необмежена монархія, що спиралася на юнкерів —- фахових військових і землевласників в одній особі.

З середини XIX століття почався великий промисловий підйом, і до моменту об'єднання німецьких земель в імперію в 1871 році промислова відсталість була ліквідована.

На долю Німеччини вже припадало 13% світової промис­лової продукції. Обсяг грошового обігу зріс із 6 млн. марок у 1850 році до 430 млн. у 1870-м. Обіг зовнішньої торгівлі за цей період потроївся.

Перемога над Францією, захоплення Ельзаса і Лотарингії, багатих рогом і залізною рудою, а також контрибуція в 5 млрд. франків сприяли подальшому підйому країни. Населення в остан­ню третину XIX століття зросло з 35 до 50 млн. чоловік, загальна чисельність промислових робітників виросла в три рази.

Але внутрішній ринок залишався все ще недостатньо ємким, що штовхало німецьку промисловість до експансії на міжнародні ринки. А спізніле об'єднання німецьких земель (ра­зом з пізньою модернізацією промисловості) призвело до того, що Німеччина спізнилася до територіально-економічного поділу світу між Великими державами.

Усе це (а також недостача стратегічної сировини (нафти, селітри, каучуку) і обмеженість території при населенні, що стрімко зростає) вело Німеччину до спроби силової перебудови світового територіально-економічного порядку.

Якщо розвиток промисловості Німеччини йшов по уторо­ваному Британією шляху індустріалізацп, правда, з особливим завзятям на воєнну промисловість, то в сільському господарстві був «відкритий» інший, відмінний від фермерського, шлях інтенсифі­кації, що одержав назву пруського або юнкерського. Суть його полягала в тому, що значні маєтки перетворювали в «агрофабрики», на яких централізовано впроваджуються новітні досягнення сільсько­господарської науки, у першу чергу агрохімії. Особливе завзяття також робиться на механізацію праці — застосування парових плугів, культиваторів, молотарок і т.п. Селяни при цьому перехо­дять на положення фактично найманих сільгоспробітників.

До кінця епохи вільної конкуренції Німеччина вийшла на перше місце в Європі по збору картоплі і буряків, виробництву цукру, крохмалю і спирту. Пануючі позиції юнкерства в держав­ному апараті й армії не тільки не були економічно підірвані, але напроти — навіть зміцнилися, що ще більш підсилило небезпеку виникнення війни в Європі.

Представники історичної школи:

Ліст Фрідріх (1789–1846)– німецький економіст. Основна праця – “Національна система політичної економії” (1841). Ліст виклав основоположні принципи “національної економії”, заклав основи історичного методу економічного аналізу. Класичну політекономію вважав непридатною для Німеччини. “Істинною політекономією” визнавав науку про політику, якої повинна дотримуватись нація, щоб стати освіченою і багатою. Економіку розглядав як похідну від державної політики, а приватні інтереси – як похідні від суспільних. До продуктивних сил суспільства відносив різноманітні суспільні інститути: уряд, пресу, релігію, мораль, мистецтво. Ліст стверджував, що господарство кожної країни повинно розвиватись за власними законами залежно від її історії, традицій і правопорядку. Виступав проти концепції економічного лібералізму, за національний державний протекціонізм як умову економічної могутності нації.

Рошер Вільгельм (1817–1894) – німецький економіст. Основна праця – “Нариси політичної економії з точки зору історичного методу” (1843). Рошер став одним з фундаторів і лідером історичної школи. На основі істо­ричного методуекономічних досліджень він прагнув доповнити і розвинути теорію класичної політичної економії. Досліджуючи історію становлення і розвитку економічних процесів в Німеччині, Англії, Франції, генезис міжнародної торгівлі, грошового обігу, банківської справи, Рошер намагався з’ясувати причини їх національних особливостей. З позицій історичного аналізу він надавав рекомендації щодо фіскальної та торговельної політики, відносин між найманими робітниками та власниками. Протиставляв соціалістичним ідеям теорію поступального розвитку суспільства.

Гільденбрант Бруно (1812–1878) – німецький економіст, один із основоположників історичної школи. Основна праця – “Політична економія сьогодення і майбутнього” (1848). Гільдебранд виступив з різкою критикою класичної теорії, заперечував об’єктивність економічних законів та універсальність теоретичних принципів і узагальнень. Вважав, що політекономія повинна бути “наукою про закони економічного розвитку націй”, які можна виявити лише на основі вивчення історії та узагальнення фактичного матеріалу. Він виділив три стадії економічної історії: “натуральна”, “грошова” та “кредитна економіка”. В основу періодизації покладено розвиток обміну. “Кредитна економіка” будується на справедливому обміні і розподілі, для якого не потрібні гроші. Це приватна економіка, що функціонує задля задоволення наперед визначених потреб споживачів і стає можливою завдяки високим моральним якостям громадян. Роль держави полягає у керівництві соціально-економічним процесом.

Кніс Карл (1821–1898) – німецький економіст, один із засновників історичної школи. Основна праця – “Політична економія з історичного погляду” ( 1853). Кніс вважав, що рівень економічної могутності нації є результатом її попереднього історичного розвитку. Будь-які економічні доктрини, в тому числі класична, не можуть бути правильними, оскільки загальних закономірностей економічного розвитку не існує в принципі.

Нова історична школазосереджує дослідження на проблемі соціальної рівноваги, яка розглядалась як необхідна умова економічного розвитку. Гарантом соціальної рівноваги повинна бути держава, важливе значення надається й іншим соціальним інституціям. Головна відмінність школи полягала у переорієнтації критики з класичної теорії на економічну теорію марксизму.

Найбільший внесок у концепцію німецької “нової історичної школи” зробили Густав Шмоллер (1838–1917), Луйо Брентано (1844–1931) та Карл Бюхер (1847–1930). Шмоллер очолив її консервативне крило, він розглядав державу як основну рушійну силу суспільного розвитку, “сильна рука” якої є запорукою “класового миру”; започаткував “етичний принцип”: господарське життя визначається не тільки природними й технічними, але й моральними факторами.

Послідовники “нової історичної школи” Вернер Зомбарт (1863–1941) та Макс Вебер (1864–1920) продовжують пошук засобів удосконалення суспільства. Умовою поступального розвитку вони вважають створення державою сприятливого соціального середовища, складовими якого є право, релігія, традиції, мораль, рівень освіти та суспільна ідеологія. Вебера часто вважають засновником сучасного інституціоналізму.

Економічні умови виникнення США. Особливості становлення ринкового господарства в США. Роль ліберальної економічної теорії Г.Ч.Кері в розвитку капіталістичних відносин в країні. За 300 років з моменту відкриття Північної Америки ко­лонізаторами було по-господарському опановано її Східне узбе­режжя і Південь — від Флориди до Техаса (який входив до скла­ду іспанської Мексики). На Півдні США склався плантаторський тип господарства, аналогічний південноамериканському, засно­ваний на використанні праці чорношкірих рабів. Економічна ефективність рабовласницького господарства на Півдні США, всупереч поширеній думці, була досить висока. На Північному Сході фермерське сільське господарство мирно існувало разом з мануфактурною промисловістю, суднобудуванням і вироб­ництвом алкоголю. Британія всіляко намагалась не припустити бурхливого економічного розвитку своєї колонії, оскільки це могло б призвести до її конкуренції з метрополією. Розумна в ці­лому економічна політика супроводжувалася всілякими дріб'яз­ковими обмеженнями і непоступливістю в галузі самоврядування і податкової політики. Як це часто буває в історії, саме незначний на перший погляд привід призвів до війни, що мала наслідки, які шкідливі для всього світу.

Війна за незалежність (1775-83 р.) носила по суті антифе­одальний, антиколоніальний, буржуазний характер. До числа ЇЇ найважливіших наслідків можна віднести:

1) ліквідацію феодальних порядків, що встановлювалися Англією в сільському господарстві, що відкинило колоніально-фермерський шлях розвитку господарства;

2) роздолля для підприємницької діяльності в різно­манітних галузях відчинив дорогу до побудови підприємницької економіки;

3) звільнення від обмежень у міжнародних відношеннях: торгівлі, переливу капіталу, припливі трудових ресурсів різно­манітного ступеня кваліфікації, але вис око оплачувані в силу множинності альтернатив;

4) очищення поля для: промислового розвитку на базі пе­редової техніки й організації виробництва, не обмеженого за­старілими традиціями й обмеженнями;

5) формування єдиного і місткого внутрішнього ринку, транспортної і грошової систем;

6) просування кордону Штатів на Захід, аж до Тихого океану, що сприяло формуванню величезної територіальної дер­жави, багатої різноманітними природними ресурсами.

До особливостей американського первісного нагромад­ження капіталу можна віднести:

1) інтенсивний форсований темп — декілька десятиліть, а не сторіч, як у Європі;

2) міжнародний американо-англо-європейський характер;

3) експропріацію земель місцевого (індійського) населення;

4) завізне походження робочої сили.

До особливостей промислового перевороту в США можна віднести:

1) більш широке застосування водяного колеса;

2) більш тривале існування мануфактури і фа­брики;

3) більш швидкі темпи стандартизації виробництва;

4) швидке застосування винаходів, у тому числі запозичених.

У 1860 році економіка США характеризувалася такими по­казниками: населення 31,5 млн. чоловік, у тому числі 4 млн. рабів; 1100 бавовняних фабрик з 5 млн. веретен; 1 млн. тонн чавуна, 14 млн. тонн вугілля, 49 тис. км залізниць; частка сільськогоспо­дарського населення — 59%, чисельність зайнятих у промисловос­ті і будівництві — 2,1 млн. чол., на транспорті й в торгівлі — 0,8 млн. чол., загальна вартість продукції фермерів — 1,2 млрд. дол., частка у світовому промисловому виробництві — 17%, у тому числі 0,9 млн. тонн бавовни — 66% його світового виробництва.

Просування кордону Штатів на Захід супроводжувалося постійними суперечками про характер землеволодіння і типи гос­подарства в новому штаті — фермерське або плантаторське, ра­бовласницьке (екстенсивне) або вільне (інтенсивне). Супротив­ників, звісно ж у першу чергу, цікавили не права людини і цивіль­ні свободи, а питання про політичне й економічне зміцнення або південних аристократів, або північних капіталістів. Протиріччя зрештою призвели до війни, у якій із величезною перевагою пере­могла Північ. Для фінансування військових дій уряд півночі вперше прибіг до випуску паперових доларів. На Півдні також були випущені паперові гроші, які ще до поразки стрімко знеці­нювалися стосовно золотих. Так вперше в історії відбулася гіпер­інфляція.

У 1862 році президент Лінкольн підписав Гомстед — акт, що давав будь-якому громадянину США право за 10 доларів на­бути ділянки землі до 65 гектар. Через п'ять років особистого оп­рацювання ця земля переходила в повну власність. Більш мільйо­на сімей скористалося цим правом за перші 20 років.

Кері Генрі Чарльз (1793 –1879) – американський економіст, засновник ліберальної економічної теорії в США, представник ліберального оптимізму. Основні праці – “Гармонія інтересів агрокультури, мануфактури і комер­ції” (1850), “Основи соціальної науки” (1857).

Оригінальність трактування вартості Кері полягала у тлумаченні її як оцінки людським розумом опору, котрий потрібно подолати, щоб отримати бажану річ. Вартість збільшується чи зменшується, коли збільшується чи зменшується опір. Її визначають два фактори: природа та праця людини, збережена завдяки її перемозі над природою.

Кері заперечує постулат класичної теорії про суперечність приватного та суспільного інтересів, які узгоджуються завдяки “невидимій руці” ринку. Його теорія “гармонії інтересів” виходить з того, що суспільний поділ праці потребує єднання всіх членів суспільства і визначальним стає не індивідуальний, а загальносуспільний інтерес. Капіталізм створює умови для всебічного розвитку суспільства: виробництво розширюється, продуктивність праці й доходи зростають. Зростання багатства суспільства стає основою для зростання добробуту всіх. Тому праця та інтереси кожного мають бути підкорені загальній меті – розвитку суспільного виробництва. Дбаючи про власні цілі, підприємці змушені поліпшувати умови виробництва і становище робітників. Кожен учасник виробництва отримує доход, відповідний його внеску. Такий розподіл є цілком справедливим, не створює підстав для соціальних суперечностей і забезпечує гармонійний розвиток капіталістичного суспільства. Підставою для соціального оптимізму Кері суттєво слугували особливості бурхливого економічного розвитку США тих часів.

Дата добавления: 2014-01-04