Модуль 3 господарський розвиток та економічна думка ХХ століття

Змістовий модуль 1. Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств Європейської цивілізації (перша половина ХХ ст.).

Економічні причини першої світової війни. Формування глобального світового господарства відбувалося на початку XX ст. під впливом поєднання чинників міжнародного позичкового і підприємницького капіталу та створення колоніальних імперій.

На початку ХХ ст.. між провідними державами світу відбувалася боротьба за ресурси та сфери впливу (ринки збуту). Найважливішим економічним ресурсом напочатку XX століття стала нафта. У той час було три основні регіони її видо­бутку: США (Пенсільванія, Техас, Каліфорнія), Російська імперія (Азербайджан, Поволжя) і регіон Перської затоки, що входить у сферу британського впливу. Німеччина частку якої припадало 16% світового виробництва, не мала виходів до знач­них запасів нафти і залежала від постачань з Росії і США.

Іншим важливим ресурсом була селітра — сировина для виготовлення озброєнь. Основним регіоном її видобутку стала Південна Америка, що домоглася політичної незалежності в се­редині XIX століття.

В умовах виробництва, що стрімко зросте, величезне стра­тегічне значення мали ринки збуту. Якщо в США такий ринок був, що називається «під боком», Британія і Франція були колоніальни­ми імперіями і могли нав'язувати свою продукцію залежним країнам за завищеними цінами. Якщо Російська імперія приєднала величезні території в Азії, на господарське освоєння яких у неї навіть не вистачало ресурсів, то Німеччина була практично позбав­лена ринків, яким вона могла б диктувати свої умови.

Основною причиною війни було прагнення монополій різноманітних країн, у першу чергу Німеччини, здійснити поділ (економічний і територіальний) світових сфер впливу.

Англо-французька коаліція за допомогою війни хотіла припинити економічний ріст у Німеччині, остаточно позбавити її колоній, сировини і ринків збуту, і тим самим повернути собі втрачені позиції у світі.

Додатковою причиною стало бажання (за рахунок нагнітання військової істерії, а в майбутньому за рахунок поділу завойованого) згуртувати націю і відвернути нижні прошарки суспільства від боротьби за свої економічні інтереси. Особливо сильною така мотивація була в Японії і Росії.

До початку 1914 року на частку Німеччини і її союзників припадало більш 20% світового промислового виробництва. На частку Англії і Франції — не більш 20%. Але участь Росії забезпе­чувала країнам Антанти незначну економічну перевагу. От чому протягом трьох років війна йшла зі змінним успіхом. Але вклю­чення США, чия частка у світовому продукті наближалася до 40%, різко змінило баланс економічних сил на користь антинімецькій коаліції й обумовило її перемогу.

Економічні наслідки першої світової війни для господарства США, Англії, Франції, Німеччини, Японії. США, що офіційно вступили у війну 6 квітня 1917 р., фактично брали участь у бойових діях лише влітку 1918 р. Вони виступали у ролі головного постачальника військових матеріалів, продовольства і сировини для держав, що воювали. Вартість американського експорту за роки війни збільшилася більш ніж утричі, а загальний чистий прибуток американських підприємців впродовж 1914 1919 рр. склав 35 млрд дол.. Таким чином, США перетворилися в економічно найрозвиненішу державу світу. Тут сконцентрувалась половина світового запасу золота. Із країни-боржника США перетворилися на найбільшого кредитора.

Закінення І-ої світової війни зумовило у США економічну кризу 1920-1921 рр У березні 1921 року об'єм промислового виробництва скоротився на третину в порівнянні з червнем 1920 року. Більш ніж у 2 рази впродовж цього періоду скоротилось виробництво продукції машинобудування та виплавка сталі. Кількість безробітних зросла до 5-6 млн чол. Криза охопила також аграрну сферу. Дохід фермерів упав на 40%, а право власності втратили більш ніж 450 фермерів. Але вже навесні 1921 року американська промисловість почала виходити із стану кризи. Проте максимальний докризовий рівень промислового виробництва вдалося досягнути тільки наприкінці 1922 року.

Суть першої післявоєнної кризи надвиробництва полягала у суперечності між потужною виробничою структурою американської про­мисловості, що сформувалася відповідно до величезних військових замовленнь, і вузьким ринком збуту всередині країни.

Перемістивши економічний центр світу з європейського на американський берег Атлантичного океану, Перша світова війна кардинально змінила систему світового господарства. Переборовши післявоєнний економічний спад 1920— 1923 рр., американська економіка стала впевнено прогресувати. До 1929 р. обсяг промислового виробництва зріс на 26%, склавши 43,3% світової промислової продукції.

Для обмеження економічних можливостей конкурентів США використовували військову заборгованість європейських союзників, що одержали кредити на суму 10,6 млрд доларів, велика частина яких приходилася на Англію, Францію й Італію. У 1923 р. Англія, а в 1926 р. і Франція змушені підписати зі США угоди про сплату боргів. Таким чином проблема військових боргів стала економічним важелем придушення конкурентів. Прагнучи економічної експансії в Європі, США розпочали фінансову інтервенцію, спекулюючи проблемою німецьких репарацій. Прийняття плану Дауеса (1924 р.), а також значні інвестиції в німецьку економіку дозволили США утвердитися в центрі Європи та створити економічну і політичну противагу впливу Франції й Англії,

Американська економіка, що переживала в другій половиі 20 х рр. економічний бум, була зацікавлена в розширенні експорту і світової торгівлі в цілому. До кінця 20-х рр. США вдалося значно потіснити Англію на світових ринках. Так, частка американського експорту в Японії зросла з 16,8% у 1914 р. до 30% у 1927 р., частка Англії скоротилася відповідно з 16,8% до 7%. У Китаї частка американського експорту зросла з 6% у 1913 р. до 16.4%. Протягом усіх 20-х рр. США впевнено наступали на англійські позиції у світовій економіці.

Англія належала до країн-переможниць, проте війна знесилила ц її економіку, збільшила відставання від США. У Першій світовій війні загинуло 875 тис. британців, а понад 2 млн було поранені. Англія втратила у війні третину свого національного багатства. Внутрішній борг держави зріс більш ніж у 10 разів, а зовнішній становив 1150 млн ф.ст. (причому на долю США припадало 850 млн ф.ст). Світовий фінансовий центр перемістився із Лондона в Нью-Йорк. Англія частково компенсувала свої втрати за рахунок німецький воєнних репарацій.

Економіка Англії на відміну від США розвивалася повільніше. Лише наприкінці 20-х років було досягнуто передвоєнного рівня розвитку. Ряд галузей промисловості (металургійна, вугледобувна, суднобудівна, текстильна) переживали спад. Держава вкладала значні інвестиції в авіаційну, автомобільну, електротехнічну та деякі інші галузі, завдяки чому вони успішно розвивалися. Нові галузі давали, однак, всього 10% обсягу промислового виробництва країни. Спостерігалося технічне відставання ряду галузей, що призвело до збільшення собівартості, та зниження конкурентоспроможності англійських товарів.

Отже, після Першої світової війни Англія втратила роль світового економічного і фінансового центра, із кредитора перетворилася в боржника США. Закінчення війни стимулювало економічний бум, що базувався на зростанні виробництва цивільної продукції. Однак уже до кінця 1920 р. в англійській економіці намітився спад, а в 1921-1923 рр. її охопила криза. Стабілізуючи фінансову систему і прагнучи відродити віру в стійкість фунта стерлінгів, Англія була змушена погодитися на жорсткі умови виплати військового боргу США. До 1925 р. Англії вдалося підновити «золотий стандарт», що дозволило збалансувати бюджет, але привело до скорочення соціальних програм і знизило конкурентоздатність англійського експорту. У 1928 р. світова Торгівля перевищила рівень 1913 р. на 24%, у той час як зовнішня торгівля Англії була усе ще на 20% нижче довоєнного рівня. Відповідно й частка Англії у світовому експорті скоротилася з 12,9%у 1924 р. до 10,9% у 1929 р., оскільки її товари витіснялися більш дешевими американськими. 20-ті роки були для англійської економіки періодом затяжної стагнації, що спричинювалось її застарілою структурою. Лише в 1929 р. було досягнуто довоєнного рівня промислового виробництва.

Франція постраждала в роки війни ще більше, ніж Англія. Німеччина окупувала найрозвиненіші промислові регіони Франції. Було зруйновано або вивезено фабрично-заводське обладнання, транспортні засоби. Франція втратила понад 10% працездатного заселення, під німецькою окупацією опинилися кращі сільсько­господарські райони. Видатки на війну підірвали стабільність французької валюти.

Разом з тим, під час війни розпочалася індустріалізація економічно відсталих південних районів Франції, що не були окуповані Німеччиною. Тут успішно розвивалася промисловість, будувалися електростанції, військові підприємства. У південних департаментах країни розширювалося сільськогосподарське виробництво. Нестача сировини, енергоресурсів змушували промисловців дбати про інтенсифікацію виробничих процесів, запроваджувати механізацію, нові технології, що пізніше дало позитивні результати.

Франція вступила в період економічного піднесення у 1924 р. Промислове виробництво перевищило довоєнне, а його річний приріст до 1930 р. складав у середньому 5 відсотків. Швидкому економічному зростанню сприяли: повернення Ельзасу і Лотарингії з їх металургійними і текстильними підприємствами; окупація Саару; величезне будівництво у розорених районах; репарації з Німеччини (8 млрд золотих марок).

Період відбудови у Франції завершився в середині 20-х років, чому значною мірою сприяли німецькі репарації. У підсумку, хоча промислове виробництво у Франції зросло з 1920 р. до 1929 р. на 77%, її економіка значно відставала від економіки США, Англії і Німеччини.

Німеччина, що була головним ініціатором розв'язання Першої світової війни, опинилася після її завершення у найважчому стано­вищі.

Версальський мирний договір, підписаний між країнами Антанти і Німеччиною 28 червня 1919 року, став справжньою катастрофою для країни та народу.

За умовами договору:

· Німеччина повертала Франції Ельзас та Лотарингію;

· значні території поверталися чи передавалися Бельгії, Польщі, Литві, Данії, Чехословаччині;

· Саарська область переходила на 15 років під управління Ліги Націй, а її вугільні шахти передавалися у власність Франції;

· Німеччина була позбавлена всіх своїх колоній, а також її зобов'язали відшкодувати у формі репарацій збитки, завдані урядам і окремим громадянам країн Антанти.

Загалом за Версальським договором Німеччина втратила близько 73 тис. кв.км, або 13,5%, колишньої території, на якій проживало 6,5 млн чоловік, або 10% населення. На втрачені землі припадало 75% видобутку залізної руди і цинку, 20% видобутку вугілля, 20% виплавки чавуну.

В рахунок відшкодування збитків, нанесених війною, країнам-переможницям відповідно до Версальського договору була визначена сума репарацій з Німеччини в розмірі 132 млрд золотих марок. 20 млрд марок необхідно було внести як аванс протягом найближчих двох років. У рахунок оплати репарацій було конфісковано 5 тис. паровозів, 150 тис. вагонів. У наступні 10 років Німеччина повинна була поставляти в рахунок репарацій вугілля, будівельні матеріали, хімікати, молочну худобу. Такі платежі йшли до Франції, Бельгії й Італії. Країнам-переможницям також гарантувалися торговельні й інвестиційні пільги. На Німеччину покладалися навіть витрати на утримання окупаційних військ на лівобережжі Рейну.

Таким чином, економіка Німеччини в результаті розв'язаної нею війни опинилася на грані краху. Після завершення війни аж до 1924 р. у Німеччині продовжувалася економічна криза. Падало виробництво промислової продукції, болісно проходив процес демілітаризації промисловості, внаслідок зубожіння населення значно скоротився внутрішній ринок. Ситуацію ускладнила світова економічна криза 1920-1921 рр.

В результаті вибуху інфляції випуск паперових грошей набув астрономічних масштабів. Уже на початок 1920 р. кількість паперових грошей, що знаходилися в обігу, зросла в порівнянні з 1914 р. у 25 разів, і цей процес продовжувався. Якщо в 1913 р. за один долар давали 4 марки, то в 1920 р. — 65, у 1922 р. — 191, у січні 1923 р. — 4300, а в листопаді того ж року — 8 млрд марок.

Восени 1923 р. ріст цін досяг 16% у день, а заробітна плата за 1923 р. збільшилася в 1 млрд разів. Денна зарплата кваліфі­кованого робітника в Берліні в листопаді 1923 р. складала 3 трлн. 38 млрд марок, однак її не вистачало навіть на харчування. Реальна заробітна плата скоротилася в порівнянні з довоєнним рівнем на 25%. Усе це вимагало проведення в 1923 р. грошової реформи, яка б стабілізувала марку.

Попри важке економічне становище, Німеччина була змушена розраховуватися по репараціях. У 1919-1923 рр. було виплачено в перерахунку на золото 8 млрд марок.

Крім того, становище ускладнилося тим, що в лютому 1923 р франко-бельгійські війська окупували Рурську область, у результаті чого Німеччина втратила 88% видобутку вугілля, 70% виплавки чавуну, 40 % виплавки сталі.

План Дауеса. Новий репараційний план для Німеччини був розробленний міжнародним комітетом експертів під головуванням Чарльза Г.Дауеса, затверджений 16 серпня 1924 р. на Лондонській конференції представниками країн-переможниць у Першій світові війні і прийнятий Німеччиною.

Основна мета плану — відновлення промислового потенціалу Німеччини і забезпечення виплат репарацій країнам-переможницям. План, зокрема, передбачав надання Німеччині позики у сумі 200 млн дол., в т.ч. 100 млн дол. виділяли американські банки. Вважалося, що відбудова, піднесення господарства, оздоровлення фінансів сприятиме регулярній сплаті репарацій Франції та Англії, які, у свою чергу, покриватимуть свою заборгованість США. План Дауеса, між іншим, передбачав, що основна маса німецької промислової продукції повинні спрямовуватися в СРСР, щоб не витісняти англійські та французькі товари з міжнародних ринків. Згідно з планом, СРСР повинен був постачати сировину у Німеччину.

З 1924 р. починається стабілізація економіки Німеччини Вирішальну роль у цьому зіграли мільярдні позики, надані Сполученими Штатами Америки й Англією. Загальна сума іноземних інвестицій у 1924-1929 рр. досягла 21 млрд золотих марок, що в 2 рази перевищувало суму репарацій. 70% позик надійшло зі США. Кредити складали приблизно 2/3 основного капіталу німецької промисловості, причому довгострокові кредити, отримані німецькими монополіями, склали 12 млрд марок. Деякі позики надавалися на 20-30 років і використовувалися на модернізацію. Сам уряд відразу ж одержав позику в 800 млн марок.

У 1928 р. на 8% був перевершений довоєнний обсяг промислового виробництва. Прискореними темпами розвивалася важка промисловість: видобуток кам'яного вугілля зріс більш ніж на 1/3, бурого вугілля — майже на 3/4, виплавка чавуна — приблизно на 1/2, виплавка сталі — більш ніж на 1/3. Великих успіхів досягли машинобудування, електротехнічна і хімічна промисловість. Було освоєне виробництво синтетичного бензину і штучного шовку. За загальним обсягом промислового ішробництва Німеччина вийшла на друге місце у світі після США.

План Дауеса, що діяв до 1929 року, відрегулював репараційні платежі та сприяв ввозу іноземного капіталу в Німеччину. До вересня 1930 р. сума іноземних (головним чином американських) капіталовкладень в Німеччині склала 26-27 млрд марок, а загальна сума німецьких репараційних платежів за той же період — дещо більше 10 млрд марок. Ці капітали сприяли відновленню промислового виробництва, яке вже у 1927 р. досягло передвоєнного рівня. Частка Німеччини у світовому експорті збільшилася з 5,73% у 1924 р. до 9,79% у 1929 р.

Внаслідок виконання плану Дауеса США отримали великі прибутки у вигляді процентів від позик і дивідендів від прямих інвестицій у промисловість.

Врегулювання проблеми репарацій в рамках плану Дауеса (1924 р.) дозволило Німеччині одержати необхідні інвестиції і на їхній основі модернізувати промисловість. До 1929 р. частка Німеччини у світовому експорті зросла до 9,8%. Однак, зв'язана репараціями і відсотками по позиках, німецька економіка була приречена на незначну частку нагромаджень. До кінця 20-х років Німеччині вдавалося сполучати репарації, соціальні виплати і прийнятний рівень податків, однак ця рівновага була нестійкою через відсутність фінансових резервів.

У червні 1929 року план Дауеса був замінений планом Юнга, за яким загальний обсяг репарацій знижувався до 114 млрд. марок, термін виплати розтягувався на 37 років, а єдиними джерелами платежів визначалися державний бюджет і прибутки залізниць.

Величезні капіталовкладення, висока господарська культура і національна самосвідомість німецького народу сприяли стабілізації господарського життя країни. Було оновлено основний капітал важкої промисловості, в яку вкладалося найбільше коштів.

Криза світового господарства (1929 – 1933 рр.) та шляхи виходу з неї. Сутність політики «Нового курсу» Ф.Д.Рузвельта. До кінця 20-х років економічна система країн Заходу досягла такого рівня складності, при якому механізмів ринкової саморегуляції («невидимої руки») стає недостатньо для підт­римки стійкого економічного і соціального розвитку і потрібно втручання держави. Відсутність же такого «керівного і направля­ючого» втручання веде до поглиблення кризи з. непередбачува-ними соціальними наслідками.

До 1933 року промислове виробництво скоротилося у США, в порівнянні з 1929 роком, на 46%, валовий продукт скоротився на 34%, виробництво зменши­лось на 76% (у чотири рази), із 280 доменних печей працювало всього 44 (15%), виробництво автомобілів знизилося на 81% (у п'ять разів), збір пшениці знизився на 36%, кукурудзи — на 45%.

Збанкрутувало шість тисяч банків (майже чверть їхньої загальної кількості), 135 тисяч фірм, один мільйон фермерських господарств (15% їхньої загальної кількості).

Від падіння курсу акцій постраждало від 15 до 25 мільйонів американців. Реальна і номінальна заробітна плата робітників скоротилася на 30-35% — в середньому до 20-22 до­ларів на тиждень.

За рівнем економічного розвитку країна була відкинута на 20 років назад — до рівня 1911 року.

Ефект надвиробництва (продукція не знахо­дила збуту через скорочення платоспроможного попиту) викли­кав дефляцію — зниження цін.

Оптові (закупівельні) ціни на сільськогосподарську продукцію знизилися на 58% (у 2,5 разу), на продукцію промисловості — на 20-40%. Роздрібні ціни також по­низились, але не так сильно — в середньому на 5-10%.

Банки не тільки припинили виплату відсотків по вкладах, але і брали за збереження грошей плату в розмірі 0,5-1% річних. Ставки за комерційними кредитами не перевищували 3% річних, але мало хто вирішувався брати кредити, оскільки ефективність промислового виробництва стала негативною.

Виробники, втрачаючи надію збути свій товар за прийнятими цінами, стали знищувати продукцію, особливо фермери. Зерно спалювали в паровозних топках, переробляли на спирт, за­ливали мазутом.

Але гірше всього було виробництво, що вибухнула в зв'язку з закриттям, безробіття. У пік кризи без ро­боти залишилося 25% працездатного населення (біля 13 мільйо­нів чоловік), адже до їх числа тоді не належали домогосподарки.

Біля трьох мільйонів міських жителів переселилися до своїх сільських родичів. Утворилися селища, що вели натуральне господарство і використовували не гроші для здійснення товаро­обміну.

Різко зросла злочинність, особливо в міських нетрях, кон­трольованих мафією. Почастішали самогубства.

Почалися небажані в історії Америки акції цивільного про­тесту — походи на Вашингтон, пікетування держустанов, компанії непокори владі, у яких брали участь мільйони чоловік, включаю­чи ветеранів першої світової війни. У підкріплення поліцейським силам довелося застосовувати війська регулярної армії.

Заходи, прийняті владою для стабілізації цін, порятунку від банкрутства банків, залізниць, промислових компаній, на які було витрачено більш 3 млрд. доларів, не дали належного ефек­ту. Криза продовжувала розростатися, ставлячи під сумнів спро­можність філософії і практики американського індивідуалізму, затятим адептом якого був президент Гувер.

В умовах кризи, що поглиблюється, перемогу на прези­дентських виборах 1932 року одержав демократ Франклін Делано Рузвельт. Гаслом його передвиборної компанії стали реформи в сільському господарстві, промисловості, банківській сфері, фінансах, трудових відносинах і соціальному забезпеченні. А теоретичною базою реформ стало навчання англійця Джона Кейнса про необхідність втручання держави в економіку, з метою сти­мулювання інвестицій і пом'якшення криз. Конгрес надав Руз­вельту надзвичайні повноваження.

Першою акцією нової адміністрації стало оголошення в березні 1933 року надзвичайного економічного положення і за­криття всіх 25 тисяч банків. Найбільш велика їх частина була відкрита через два тижні. Проблемні банки відкрилися пізніше, і їхня діяльність старанно контролювалася Федеральною резерв­ною системою. Біля 40% самих слабких банків було ліквідовано. У червні був прийнятий закон про поділ банків на депозитні й інвестиційні, чинний дотепер.

У квітні того ж року був прийнятий закон про припинен­ня вивозу золота за межі й обов'язковий продаж громадянами зо­лота державі. Ціна при цьому встановлювалася вище ринкової. Це дозволило державі закупити золота для запасу на суму майже 200 мільйонів доларів (біля 200 тонн).

У січні 1934 року була проведена девальвація долара на 40% до 35 доларів за унцію і вирішувався випуск банкнот, не за­безпечених золотом. Таким чином, дефляція була припинена.

У квітні 1933 року почала функціонувати Адміністрація суспільних робіт на чолі з Г. Ікесом, що, витративши за чотири роки більше 3 млрд. доларів, зробила поміч у працевлаштуванні п'яти мільйонів чоловік.

Організовуються трудові табори для безробітної молоді віком від 18 до 25 років, учасники яких забезпечуються житлом, харчуванням, уніформою й одержують 1 долар у день.

У червні 1933 року приймається закон про відновлення національної промисловості і створюється Адміністрація націо­нального відновлення на чолі з генералом Джонсоігом. У Адміністрацію ввійшли представники головних ком­паній Америки («Форд», «Дженерал Моторз», «Стандарт Ойл», групи Моргана) і керівники АФТ (Американської Федерації Праці). Емблемою Адміністрації" став синій орел.

Історичні умови виникнення та методологічні принципи кейнсіанства. Джон Мейнард Кейнс (1883-1946 рр) – засновник окремого напряму економічної думки - кейіанства. Деякі дослідники історії економічної думки висловлюють тезу так звану кейнсіанську революцію в економічній науці, хоча це твердження можна спростувати, якщо в повному обсязі врахувати надбання попередників.

Вчення Дж. Кейнса - це реакція на неокласичну школу і маржиналізм, до яких належав вчений, будучи учнем А. Маршала. Історичною передумовою виникнення кейнсіанства стала економічна криза 1929-1933 рр, що охопила більшість країн світу. Кейнс критикує свого вчителя А. Маршала і висловлює думку про те, що капіталізм, з його принципами вільної конкуренції вичерпав свої можливості, на зміну мікроекономічному аналізу має прийти макроекономічний. Світова економічна криза супроводжувалась інфляцією та безробіттям, що суперечило постулатам класичної теорії зайнятості.

Кейнсу належить праця "Загальна теорія зайнятості проценту і грошей” (1936 р), в якій автор критикував основи класичної теорії, здійснивши оновлення економічних питань.

Основні етапи біографії Дж. Кейнса:

- син відомого англійського економіста джона Невілла Кейнса;

- 1902-1906 - навчався в королівському коледжі Кембріджа, слухав лекції з "економікс" А. Маршала;

- 1906-1908 - працював державним службовцем;

- 1909-1915 - займається викладацькою діяльністю в королівському коледжі;

- з 1912 - редактор "Економічного журналу";

- 1913-1914 - член королівської комісії з фінансів і грошового обігу Індії;

- 1915-1919 - займався проблемами міжнародних фінансів у британському казначействі;

- у 1919 - Кейнс був головним представником британського міністра фінансів на мирній конференції у Парижі, книга "Економічні наслідки Версальського мирного договору" приносить йому широке визнання;

- 1920-1929 - вчений зосередився на викладацькій роботі в Кембріджському університеті, де вийшло багато його наукових публікацій;

- з 1929 - Кейнс заступних канцлера казначейства, член ради директорів Англійського банку.

Кейнс грав на фондовій і товарній біржах, в результаті чого став багатою людиною.

Теоретична система Дж. М. Кейнса. У своїх дослідженнях Кейнс оперував переважно агрегованими категоріями, такими як споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість - тобто величинами, котрі визначають рівень і темпи зростання національного доходу. Вчений, аналізуючи сукупні народогосподарські величини прагнув встановити причинно наслідкові зв'язки, залежності та пропорції між іншими. Кейнс надавав перевагу загальноекономічним умовам виробництва, в чому і виявилось методологічне новаторство його економічного вчення і він став основоположником самостійного розділу економічної теорії -макроекономіки.

Проблеми розвитку капіталістичного суспільства Кейнс вбачав не в пропозиції ресурсів (рідкість, цінність), а на боці попиту, що забезпечує реалізацію цих ресурсів. Вчений заперечує головний постулат закону Сея, який твердить, що пропозиція породжує власний попит, він критикує дію автоматичного механізму на різних ринках.

Теорія ефективного попиту Дж. Кейнса. Кейнс вважав, що сучасний рівень виробництва залежить від сукупного ефективного попиту, інакше кажучи - від реальних витрат на товари і послуги. За Кейнсом "ефективний попит" є тотожним національному доходу, що складається з двох частин - споживання (особистий попит) і нагромадження (виробничий попит).

СП = НД = С + Н

Згідно теорії Кейнса витрати на споживання зростають по мірі збільшення доходу. Однак величина їхнього зростання відстає від збільшення доходу. Тобто при зростанні доходу на 1$ споживання збільшується на суму менше 1$.

Граничною схильністю до споживання Кейнс назвав частку кожного додаткового далара, яка йде на споживання. Відставання споживання від темпів росту доходу Кейнс пов'язував з тим, що частини національного доходу зберігається, заощаджується, не повертаючись в господарський оборот. Цю закономірність Кейнс пояснював з точки зору психології людини (із збільшенням доходу, гранична схильність до споживання зменшується -"основний психологічний закон").

Функція споживання (С=(У)) має вигляд монотонно зро­стаючої кривої з поступовим спаданням приросту. Якби весь дохід повністю споживався, ця функція становила б бісектрису кута, утво­реного осями координат, на яких відкладаються значення доходу і споживання. Рівність доходів і витрат забезпечувалася б у кожній точці, розташованій на бісектрисі. Однак реальна ситуація характе­ризується відхиленням від стану рівноваги, яка досягається лише в точці перетину кривої споживання з бісектрисою. Це ілюструє графік, що отримав назву «кейнсіанський хрест» (рис. 1).

Рис. 1.1. «Кейнсіанський хрест»

Лівіше точки Е споживання перевищує дохід, тобто проїдають­ся запаси; правіше цієї точки дохід більший за споживання і різни­ця — відрізок аЬ — показує розмір заощаджень. Ця різниця зростає в міру зростання доходу, що призводить до перманентного відста­вання попиту від пропозиції.

Виробничий попит, який виступає другою складовою "ефективного попиту" є індикатором бажання капіталістів інвестувати свої капітали. На обсяг інвестицій на думку Кейнса впливають норма процента і норма очікуваного прибутку. Умова інвестування - коли очікуваний прибуток перевищуватиме позичковий процент. За Кейнсом, нормальний розвиток економіки полягає в тому, що розрив між доходом і споживанням заповнюються інвестиціями, котрі поглинають обсяги заощаджень.

Вчений звернув увагу на те, що заощаджують - споживачі, а інвестують - виробники, які не погоджують свої дії між собою. Висновок: заощадження населення - це єдине джерело інвестицій, а отже величина заощаджень та інвестицій збігаються.

Три мотиви, які спонукають людей зберігати гроші:

1. Трансакційний мотив (готівка для потреб, ситуацій).

2. Мотив перестороги.

3. Спекулятивний мотив.

Теорія зайнятості. Згідно класичного підходу до проблеми зайнятості на ринку існує рівноваги між товаром робоча сила та попитом на нього, яку можна регулювати з допомогою заробітної плати.

Кейнс поставив безробіття в залежність від браку "ефективного попиту". Обсяг зайнятості, на його думку залежить від рівня "національного доходу", тобто від сукупного ефективного попиту на споживчі та капітальні блага.

Висновок Кейнса, щодо теорії зайнятості полягає в тому, що за капіталізму не існує жодного механізму, що гарантує повну зайнятість.

Концепція мультиплікатора. Мультиплікаційний ефект - це зміна рівня рівноваги національного доходу на величину більшу від зміни вихідного рівня автоматичних витрат, що його спричинили.

Теорію мультиплікатора Кейнс розглядає через формування індивідуального грошового доходу. Вчений намагається з'ясувати як інвестиції впливають на збільшення величини індивідуальних доходів.

Через певний час приріст національного доходу буде більший, ніж приріст початкових інвестицій, тобто помноженим. Множник виступає мультиплікатором і залежить від граничної схильності до споживання.

Y- приріст доходу;

I - приріст інвестицій, що спричинив приріст доходу;

MPC -гранична схильність до споживання.

- величина мультиплікатора.

Концепція мультиплікатора ще раз підкреслювала, що розміри національного доходу, які визначають сукупний попит, задаються функцією інвестицій. Звідси слідувало, що найважливішим способом забезпечення ефективного попиту є свідоме стимулювання інвестиційної активності, що і визначило основні напрямки кейнсіанської економічної програми.

Дата добавления: 2014-01-04