Двосторонні відносини України з країнами СНД

Досвід існування СНД засвідчує, що двостороння співпраця держав-учасниць у різних галузях розвивається загалом ефективніше, ніж багатостороння. Країни-учасниці СНД є не лише важливими торговельними партнерами, а й елементами так званого пострадянського простору, в якому домінують значні культурні, гуманітарні й інші інтереси, і проживають близько 6 млн. 767 тис. українців. Не випадково в січні 1995 р. була прийнята державна програма «Українська діаспора на період до 2000 року», але, на жаль, через недостачу коштів її реалізація практично була згорнута.

Геополітичне розташування України об’єктивно зумовлює її велику увагу в налагодженні тісних і взаємовигідних зв’язків, насамперед з країнами-членами СНД, які мають з нею спільні кордони – Росією, Білоруссю і Молдовою. Безумовно, основні напрями зовнішньої політики України і концепція розвитку відносин України з країнами СНД є пріоритетними і визначають відносини України з Російською Федерацією. «Для України вони є стосунками особливого партнерства, оскільки від їх характеру значною мірою залежатиме доля прогресивного демократичного розвитку як України, так і в Російській Федерації, стабільність в Європі і в усьому світі».

Визначальний фактор українсько-російських відносин обох країн – їх географічна й історична схожість, спільні кордони. «Справа не тільки у тім, – наголошував А. Камінський, – що Україна і Росія є сусідами, і ні ми, ні вони не заберемося в іншу частину світу чи на іншу планету, тобто ми приречені на співіснування. Важливим тут є, передусім, величезна протяжність нашого кордону з Росією і прикордонний рельєф, що робив його завжди відкритим чи, як сьогодні можна сказати, «прозорим».

Для України Росія – необмежений російський ринок (у зовнішньоторговельному обігу України з країнами СНД і Балтії частка Росії становила 77%), основний постачальник енергоносіїв і один з головних кредиторів. У нас дуже близьке конституційне поле, багато в чому збігаються політичні системи і режими, структури і форми управління, взаємопов’язаний інформаційний простір. Станом на 2001 р. українська діаспора в Росії становила 4 млн. осіб. На першому Всеросійському з’їзді вихідців з України, що відбувся у грудні 2001 р. у столиці РФ, активно обговорювалася тема створення впливового і дієвого українського лобі в Москві. Цікава і така деталь: у Москві працює 35 послів іноземних держав у Російській Федерації, які є за сумісництвом послами в Україні. Всі ці фактори повною мірою стверджують, що для Росії та України існує серйозний фундамент стратегічного партнерства.

Однак вирішальним тут є, як справедливо зазначав А. Камінський, «...державна ідеологія, національна філософія буття, зовнішньополітична і військова доктрина керівних еліт, які визначали і визначають ставлення однієї держави до іншої». Проголошуючи неодноразово про намагання будувати відносини з Україною на основі тісної співпраці, дружби та особливого партнерства, Росія багаторазово демонструвала історично звичну для себе позицію «старшого брата», користуючись правом статусу «правонаступниці СРСР». Така позиція була не лише несправедливою, але і помилковою. Адже завжди краще мати справу з рівним партнером. Невипадково тривалий час українсько-російські відносини, за висловом Л. Кучми, переживали стан «холодної війни».

Позиція Росії стосовно Чорноморського флоту, Севастополя розпочата відверто

проголошеними Державною Думою територіальними претензіями до України, висуненням тези про те, що рішення про непорушність європейських кордонів не стосується території колишнього СРСР, заяви мера Москви що проблему Севастополя слід розв’язати силовим методом, могли звести нанівець «стратегічне партнерство» України і Росії. І лише виважена реакція українського керівництва на такі провокаційні дії, послідовний курс на розвиток добросусідських відносин не дали можливості довести ситуацію до критичного стану.

31 травня 1997 р. був укладений «Договір про дружбу, співпрацю і партнерство між Україною і Росією». На цей час вже було укладено близько 180 різних угод між Україною і Росією, а втілювались вони вкрай недостатньо. Даючи оцінку підписаному Договору, Президент України Л. Кучма наголосив: «На сьогодні проблем політичного характеру, що могли зупинити процес співробітництва між Україною та Росією чи навіть повернути його назад, практично немає. Ми вирішили головне питання – визнали одне одного суверенними незалежними державами, у яких немає територіальних претензій. Розрубано гордіїв вузол, в якому переплелися і політика, і економіка, проблеми масштабні та дрібні, теми минулого і майбутнього. Отже, ми знайшли ключ, принципову основу для вирішення всіх інших проблем, незважаючи на їх можливу складність».

Верховна Рада України в січні 1998 р. ратифікувала Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Коментуючи ратифікацію Договору, перший Президент Л. Кравчук наголосив: «Україна і Росія завжди будуть жити поруч, кордон ніхто не перенесе. Крим і Севастополь – у складі України, що зафіксовано в договорі і є основним».

Майже дворічним став «ратифікаційний марафон» для Держдуми РФ. Рада Федерації Росії 17 лютого 1999 р. нарешті ратифікувала «Великий договір» із застереженням про те, що документ набуде чинності лише після того, як Верховна Рада України ратифікує угоду стосовно Чорноморського флоту. Однак основне полягало в тому, що вперше з 1654 р. Росія офіційно визнала цілісність України як незалежної держави. Так відкрилась можливість нанести лінію кордону на карті та підписати Угоду про державний кордон.

Із прийняттям «Великого договору» про українсько-російську співпрацю було створено необхідну політичну і юридичну базу, що дає змогу остаточно подолати труднощі «розлучення» і надалі будувати відносини на цивілізованих принципах взаємовигоди і взаємоповаги. Труднощі, які гальмують розвиток двосторонніх відносин, мають здебільшого політико-кон’юнктурний підтекст і цілком переборні. Це засвідчує врегулювання проблеми Чорноморського флоту і, похідної значною мірою від неї, міста Севастополя. Російсько-українська політико-дипломатична «епопея» навколо розв’язання проблеми ЧФ, принаймні на міжурядовому рівні, закінчилась 28 травня 1997 р. Було підписано три угоди: про статус та умови перебування російського Чорноморського флоту на території України; про параметри розподілу ЧФ та міжурядову угоду про взаєморозрахунки, пов’язані з розподілом флоту і його перебуванням на території України. Окрім цього, глави урядів підписали також Протокол «Про додаткові заходи щодо виконання угод з Чорноморського флоту». Згідно з підписаними угодами, РФ погодилася на 20-річний термін оренди визначених бухт розміщення флоту у Севастополі, який отримує статус головної бази ЧФ Російської Федерації. Натомість Росія братиме участь у розвитку міської інфраструктури Севастополя. Особовий склад ЧФ становитиме не більше, ніж 25 тис. осіб. Вирішено питання про взаєморозрахунки між Росією й Україною за оренду. Росія також погодилась компенсувати Україні суму за тактичну ядерну зброю, вивезену з території України в сумі 450 млн. доларів.

Верховна Рада України 25 березня 1999 р. ратифікувала три російсько-українські угоди стосовно Чорноморського флоту. Позитивним фактом є також закладений в угоді принцип: український борг за енергоносії буде погашатися за рахунок російської орендної плати.

Після політичних домовленостей набуло першочергового значення упорядкування взаємовигідного економічного співробітництва. Необхідність налагодження добросусідських, партнерських відносин – потреба двох держав. Російська й українська економіка взаємозалежні не лише у зв’язку з інтеграцією, що склалася історично, серед всіх членів СНД. Саме ці держави становлять найбільший відсоток у торговельно-економічному балансі. Кардинально змінити ринки збуту в умовах жорсткої світової конкуренції – справа нереальна. У 1998 р. товарообіг між Україною і Росією становив 13 млрд. доларів. Позитивною ознакою українського експорту (здебільшого продовольчі товари, продукція машинобудівної, металургійної і хімічної промисловості) стало зростання до 90% продукції. Імпортуємо здебільшого, як і раніше, енергоносії (газ, нафта, вугілля, нафтопродукти) – 73,8% усього імпорту. Значні перспективи розширення транспортних коридорів загальноєвропейського сполучення. На сучасному етапі послуги залізничного транспорту становлять лише 109,6 млн. доларів. Створення на двосторонній основі нових інтеграційних зв'язків із Росією, позбавлених позаекономічних ознак, допоможне не тільки розв’язати проблеми економічної реконструкції, а й відійти від консервативно-застарілих технологій і наблизитись до стандартів ЄС. Намітилась тенденція до розширення виробничої кооперації. 400 заводів Росії отримують 6 тис. виробів українського виробництва. Окрім того, понад 30 регіонів РФ уклали договори з Україною про співпрацю. У Росії діє понад 800 підприємств з українським капіталом. Створено близько 30 фінансово-промислових українсько-російських груп у провідних галузях економіки.

Просування до економічного зближення двох держав має бути взаємним. До цього часу не діють угоди про зону вільної торгівлі, взаємний захист інвестицій, про уникнення подвійного оподаткування, митні тарифи.

Президент України Л. Кучма, зазначав, що є чотири складових, які мають визначати суть українсько-російських відносин. По-перше, і в Україні, і в Росії існують глибокі національні інтереси, які треба розуміти і поважати. По-друге, треба навчитися будувати політику на пошуках не аспектів розділення, а поєднання цих національних інтересів. По-третє, припинити практику подвійних стандартів у підході до рівноправ’я сторін. І нарешті, не максимізувати проблеми, а методично розв’язувати їх на політичному та практичному рівні.

Чільне місце в зовнішній політиці посідають українсько-білоруські відносини, що вирізняються поважністю й обопільним прагненням зберегти дружні відносини. Білоруси є третьою за чисельністю національною меншиною в Україні – 440 тис. осіб. У зовнішньоекономічній діяльності України Білорусь серед країн СНД посідає друге місце після Російської Федерації. Республіка Білорусь визнала Україну суверенною державою 24 грудня 1991 p., дипломатичні відносини встановлені 27 грудня 1991 р. У цей день були укладені двосторонні угоди «Про співпрацю в галузі транспорту, зв’язку, науки і технології» і «Про порядок врегулювання боргових і кредитних зобов’язань, вільну торгівлю».

Подальшим кроком у розвитку українсько-білоруської співпраці стало підписання в липні 1995 р. під час візиту до Мінська Президента України Л. Кучми Договору про дружбу, добросусідство і співробітництво між Республікою Білорусь і Україною. Була висловлена впевненість, що реалізація цього документа підвищить ефективність українсько-білоруських відносин у всіх сферах. Сторони висловили готовність проводити консультації з актуальних питань українсько-білоруських відносин, а також тісніше співпрацювати та координувати дії у межах міжнародних організацій і форумів.

Однак, коли Білорусь на початку квітня 1996 р. першою запропонувала утворити Співтовариство суверенних республік Росії та Білорусі, почав формуватись і єдиний економічний простір. Економічна політика «старшого брата» почала адекватно трансформуватись на білоруському тлі, а на шляху українсько-білоруського співробітництва почали виникати певні бар’єри. План створення цього союзу відповідав зовнішньополітичній доктрині «збирання руських земель».

Практично не маючи завершених виробництв, Білорусь значною мірою залежить не лише від російського ринку, а й від поглиблення міждержавної кооперації разом із Україною. З квітня 1996 р. почала працювати спільна міжурядова українсько-білоруська комісія з питань торговельно-економічного співробітництва. Розвивається співпраця прикордонних районів: створено транскордонне об'єднання ''Єврореґіон ''Буг'', розробляються угоди про співробітництво прикордонних областей. Обидві країни співпрацюють у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. До того ж Україна надає Білорусі допомогу в дезактивації забруднених територій, оздоровленні постраждалих дітей у Криму та ін.

У вересні 1998 р. у Києві Прем’єр-міністр України і Прем’єр-міністр Республіки Білорусь підписали Угоду про створення експертних комісій у галузі економічного співробітництва і контролю за бартерними схемами та прямими розрахунками. Нові горизонти українсько-білоруських взаємин відкрились після підписання у Мінську 11 грудня 1998 р. президентами України і Білорусі Договору між Україною і Республікою Білорусь на 1999-2008 pp. Було укладено низку інших документів. Загалом українсько-білоруська співпраця розвивається без особливих проблем у різних галузях. Це пояснюється тим, що стратегічні інтереси, зокрема у сфері економічних відносин, здебільшого збігаються, і країни не мають ні територіальних суперечок, ні взаємної настороженості.

Молдова як прикордонна держава, згідно з «Основними напрямами зовнішньої політики України», є також стратегічним партнером України. На території республіки проживає 600 тис. українців, 14% загальної кількості населення. У зовнішньоторговельному обігу Молдови українська частка становить 20%.

Україну як суверенну державу Молдова визнала 27 грудня 1991 p., а дипломатичні відносини були встановлені 10 березня 1992 р. 23 жовтня 1992 р. було укладено Договір про добросусідство, дружбу, співробітництво між Україною та республікою Молдова, який започаткував створення договірно-правової основи відносин двох держав. Активній реалізації Договору сприяло відкриття українського посольства в Республіці Молдова у березні 1993 р.

В середині 1993 р. у Києві було укладено Договір з питань трудової діяльності та захисту громадян України і Молдови, які працюють за межами своїх держав, Угоду про торговельно-економічну співпрацю, митний контроль. Укладено понад 50 договорів і протоколів, які становлять правову основу українсько-молдавських взаємовідносин. Підписано угоди про вільну торгівлю, недопущення подвійного оподаткування, спільні фінансово-промислові групи, гарантії пенсійного забезпечення, консульська конвенція. Для оперативного розв’язання питань торговельно-економічних відносин була створена міжурядова комісія.

Розпад СРСР, окрім економічних проблем, залишив у спадщину на південно-західних кордонах України «гарячу точку» – конфлікт навколо Придністровської Молдавської республіки, який призвів до вибуху громадянської війни, а також створив проблему навколо дислокації 14-ої російської армії. Не випадково Україна посилює вплив у цьому напрямі, адже тут проживає понад 200 тис. етнічних українців. Разом з Росією і ОБСЄ Україна виступає гарантом мирного врегулювання конфлікту, зокрема запропонувавши проект Угоди про порядок і механізм виведення російського війська й озброєння з цього регіону. Важливе значення має Меморандум про врегулювання конфлікту в Придністров’ї, підписаний за активною участю України. У липні 1998 р. була досягнута домовленість про юридичне оформлення українсько-молдавського кордону.

Перспективні партнерські зв’язки склалися в Україні з пострадянськими державами

Кавказського регіону – Вірменією, Грузією й Азербайджаном, які займають важливі геополітичні позиції на південному напрямі СНД.

Вірменія 18 грудня 1991 р. визнала Україну як незалежну державу і вже 25 грудня цього ж року встановила з нею дипломатичні відносини. У травні 1995 р. було підписано Договір про дружбу і співробітництво між Україною та Республікою Вірменією, угоди про запобігання подвійного оподаткування доходів і майна, співпрацю у галузі культури і науки, охорони здоров’я. Укладено близько 30 угод у різних галузях міждержавних відносин, однак через відсутність зони вільної торгівлі значні відстані роблять торговий вантажообіг неефективним у зв’язку зі зростанням накладних витрат.

В умовах низької ефективності співпраці у межах СНД Азербайджан акцентує увагу на двосторонніх відносинах. Договір про основи міждержавних відносин між Україною і Азербайджанською республікою було підписано в Києві 19 листопада 1991 р. Основоположним документом у взаєминах двох держав став Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Азербайджаном.

Важливою справою для України є розвиток взаємовигідних відносин із республікою Грузія. Грузія визнала незалежність України 12 грудня 1991 p., дипломатичні відносини встановила з нею 21 липня 1992 р. Під час візиту Е. Шеварднадзе до Києва, у квітні 1993 p., було підписано майже 20 документів для розширення торговельно-економічних зв’язків. Основні напрями взаємної співпраці були визначені в Договорі про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між Україною і Республікою Грузія. У Тбілісі 9 січня 1995 р. підписано Декларацію про перспективи розвитку співробітництва між Україною і Республікою Грузія та спільних підходів стосовно питань міжнародних відносин. Як у ній наголошувалось, Україна і Грузія вважають, що принципи територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання, незастосування сили або погрози силою є гарантом регіонального і загальноєвропейського миру та безпеки. Президенти однозначно висловились проти спроб Росії створити наднаціональні структури в СНД. Органи СНД мають бути відкритими для всіх держав-учасниць і розвиватися як міждержавні. Партнери домовились про здійснення спільних розробок і реалізацію проектів транзиту енергоносіїв, а також заснування паромної переправи між Чорноморськими портами України та Грузії.

Незважаючи на відстані, динамічно розвивається співпраця України з пострадянськими державами Середньої Азії. Передусім висуваються питання економічного співробітництва, адже Середня Азія – це нафта, нафтопродукти, газ, кольорові метали, уран, феросплави, бавовна, яких потребує економіка України.

Республіка Казахстан є однією з перших країн, що визнала Україну незалежною державою 23 грудня 1991 р. Дипломатичні відносини встановлені 23 липня 1992 р. Однак посольство України в столиці Алма-Аті почало працювати лише з травня 1994 р. Засади двосторонньої співпраці ґрунтуються на Договорі про дружбу і співробітництво, угодах про основні принципи співпраці в різних галузях.

Дата добавления: 2014-01-04