Утворення біполярної системи

Берлінські кризи

Потсдамська конференція не визначила долю Німеччини. Країна залишалася розділеною на зони окупації. На словах підтримуючи ідею єдиної Німеччини, переможці вели справу до її розколу. США та Велика Британія вклали великі кошти на допомогу своїм зонам окупації. Утворивши «Бізонію», а потім «Тризонію», вони поклали край розрахункам Кремля поширити свій вплив на всю Німеччину.

Радянська сторона вирішила покарати Захід за його німецьку політику. Спочатку СРСР навесні 1948 р. узяв під свій контроль усі зв'язки між західною частиною Німеччини і Берліном. За його розрахунками, ізоляція Західного Берліна змусить колишніх союзників залишити місто і воно повністю перейде під контроль радянської комендатури.

Після того як у червні 1948 р. у західній та східній частинах Німеччини були проведені грошові реформи і з'явилися окремі валюти, СРСР став вимагати, щоб на території Західного Берліна діяла східнонімецька марка. Західні держави відповіли Кремлю рішучою відмовою. У відповідь радянські війська встановили цілковиту блокаду Західного Берліна, перекривши доступ туди продовольства і сподіваючись, що зголодніле населення саме зажадає приєднання до радянської зони окупації.

Розрахунки Кремля не справдилися. По-перше тому, що заблокувати він міг лише суходільні шляхи сполучення, але не повітряний простір, яким американські та англійські літаки доставляли до міста все необхідне для життя (операція «Віттлз»). По-друге, радянська акція викликала міжнародний осуд. Питання було винесене на обговорення Ради Безпеки ООН, де СРСР був змушений застосувати право вето проти резолюції, яка осуджувала його дії. Усвідомивши, що затіяна акція не приносить очікуваного результату, Сталін у травні 1949 р. наказав зняти блокаду.

У 1958 р. берлінська криза повторилася, коли Хрущов висунув вимогу, щоб комендатури трьох західних держав залишили Західний Берлін, який мав бути перетвореним на «вільне місто». Одночасно радянський лідер попередив, що спроби західних держав силою увійти до Берліна будуть при-рівнені до нападу на СРСР із відповідними наслідками. Тим самим СРСР шантажував Захід можливістю ядерної війни. Однак непохитна позиція західних держав скоро змусила Хрущова відмовитися від своїх вимог.

Для посилення аргументів у протистоянні один з одним СРСР і США намагалися зміцнити воєнне співробітництво зі своїми союзниками. На Заході стали популярними ідеї «атлантичної солідарності» між США та Європою. На ґрунті «атлантичної солідарності» 4 квітня 1949 р. 10європейських країн разом із США та Канадою утворили Організацію Північноатлантичного договору (НАТО). Зараз до неї входять 26 держав: США, Велика Британія, Франція, ФРН, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Канада, Італія, Португалія, Іспанія, Норвегія, Данія, Ісландія, Туреччина, Греція, Польща, Чехія, Угорщина, Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія.

Держави, які підпадали під вплив СРСР, були розвинуті значно слабше, деякі з них були цілком аграрні. По суті Заходу міг протистояти лише СРСР. Тому керівництво країни спочатку не поспішало офіційно оформляти воєнно-політичний блок із своїх сателітів. Лише 14 травня 1955 р. у Варшаві СРСР і більшість його союзників підписали Договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу, яким передбачалося утворення Об'єднаного командування збройними силами країн-учасниць. Тим самим було покладено початок Організації Варшавського Договору (ОВД), завданням якої було врівноважити у світових відносинах військові устремління Заходу.

Так наприкінці 40-х - на початку 50-х років утворилася біполярна система міжнародних відносин, тобто два потужні світові центри, до яких тяжіли їх прихильники. Вона великою мірою визначала напрями розвитку більшості країн.

Економічні та технічні можливості обох блоків були різними. ОВД змогла лише взяти під захист території своїх країн-учасниць, а пізніше ще й територію Куби. Під опіку НАТО потрапила значна територія, яка охоплювала Північну Атлантику, Середземномор'я та південну частину Чорного моря.

На початковому етапі протистояння перевага була на боці США, які були монопольним володарем ядерної зброї. Американськими стратегами розроблялися плани ядерних ударів по СРСР у разі його вторгнення у Західну Європу. У 1949 р. Радянський Союз мав уже власну атомну бомбу. Тепер жодна з ворогуючих сторін не могла шантажувати іншу «з позиції сили». Таким чином, найстрашніша для людства ядерна зброя стала фактором взаємного стримування. Однак страх перед взаємним самознищенням не ліквідував протистояння між СРСР та Заходом.

Дата добавления: 2014-01-04