Причини краху реформ

Чому ж реформи, на які покладалися настільки великі надії, не дали очікуваних результатів і зазнали краху?

- Здійснювані реформи у жодному разі не торкалися відносин власності і проводилися строго в рамках командно-адміністративної системи;

- економічні реформи не були доповнені реформами політичної системи, а навпаки, проводилися в умовах згортаннядемократизації, що намітилася в другій половині 1950-х pp.;

- реформи проводилися партійно-господарським апаратом, сформованим ще в сталінську епоху, на основі характерних для нього адміністративно-командних методів керування;

- найважливіші задачі економічного розвитку вирішувалися переважно на екстенсивній, а не на інтенсивній основі;

- мілітаризація економіки і величезні потреби військово-промислового комплексу (ВПК) в умовах наростання на міжнародній арені гонки озброєнь відволікали величезні ресурси (фінансові, трудові ті ін.), катастрофічно відбивалися на реформаторській політиці й у підсумку зводили її нанівець.

Керівництвом партії та країни одне за одним ухвалювалися постанови, але вони не давали відчутних результатів.

4. Наслідки реформ для України.

У другій половині 60-х pp. економіка України розвивалася порівняно високими темпами. Виробництво промислової продукції за цей період зросло на 50%, продуктивність праці в промисловості - на 28%, національнийдоход збільшився на 30%. Підприємства здобули відносну самостійність, робітники, інженерно-технічні працівники і службовцістали відчувати зв'язок між якістю своєї праці та рівнем заробітної плати.

Однак уже на початку 70-х pp. все чіткіше виявлялися негативні тенденції в економіці. Для України наслідки краху економічних реформ посилювалися насамперед тим, що республіка займала лідируючі позиції в СРСР за виробництвом промислової та сільськогосподарської продукції: в УРСР знаходилася одна з найпотужніших виробничих і матеріально-технічних баз країни, тут були зосереджені найбільші в СРСР підприємства військово-промислового комплексу (ВПК).

Елементи госпрозрахунку в УРСР, як і в усій країні, жорстко придушувалися плановою економікою. Чим краще були результати роботи підприємств у поточному році, тим вищі планові показники ставилися йому в майбутньому. Економіка України продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом за рахунок залучення нових джерел сировини і робочої сили. Швидко застарівали основні виробничі фонди. В умовах світової енергетичної кризи (1973-1975 pp.), коли значно збільшився експорт енергоресурсів із СРСР, левина частка всіх капіталовкладень стала направлятися на освоєння нових родовищ нафти і газу в Сибіру і на Крайній Півночі, а не на модернізацію виробництва. Зростала собівартість виробленої продукції, що призводило до значного зниження її конкурентоздатності на світовому ринку.

70-ті - 80-ті pp. були відзначені подальшим наступом центру на національні інтереси союзних республік. Союзні міністерства і відомства на свій розсуд використовували природні багатства і трудові ресурси України, монопольно вирішували питання капітального будівництва, асортименту продукції, що випускалася.

В Україні споруджувалися нові гірничо-збагачувальні, трубні, металургійні заводи та інші промислові гіганти. Нерідко вони будувалися за застарілими проектами і технологіями, що призводило до забруднення навколишнього середовища. У Донбасі та Придніпров'ї (особливо в Кривому Розі, Запоріжжі, Дніпропетровську, Дніпродзержинську, Донецьку, Жданові) рівень забруднення повітря набагато перевищував загальносоюзні показники. Інтенсивне будівництво хімічних комбінатів в Україні ще більш загострювали ці та інші проблеми. «Штучні моря» (Київське, Кременчуцьке та інші водоймища) поглинули близько 1 млн гектарів родючих земель. Протягом короткого часу без серйозних економічних обґрунтувань на основі застарілих технологій в УРСР було побудовано кілька атомних електростанцій, у тому числі в безпосередній близькості від великих міст (Київ, Запоріжжя та ін.).

Незважаючи на деякі позитивні тенденції, стрімко зростали проблеми в сільському господарстві України. Щорічний приріст продукції аграрного сектору в 1976-1980 pp. становив тільки 1%, замість запланованих 20%. Як і раніше, пересічні колгоспники і робітники радгоспів були мало зацікавлені в результатах своєї праці. У 1970-х pp. почався масовий відтік сільського населення України до міст.

Незважаючи на прогресивний задум економічних реформ, вони зазнали повного краху. Економіка України, як і всього Радянського Союзу, у 70-ті -80-ті pp. вступила в смугу системної кризи.

Тема: Національно-визвольний рух 60х - 80х p. XX ст.

Дисидентство - виступ проти існуючого держав-ного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології таполітиці, а також реалізація регіонально-локальних програм.

Дисидентських рух у СРСР - cкладова частина руху спротиву тоталітарній системі, стихійно виник у період так званої "хрущовської відлиги".

Зміст:

1. Становлення дисидентського руху і його особливості в 1960-х - 1980-х рр.

2. Основні методи боротьби учасників українського національно-визвольного руху.

3. Піднесення національно-визвольного руху е Україні в другій половині 1960-х p.

4. Нова хвиля репресій (початок 1970-х pp.).

5. Переслідування учасників національно-визвольного руху в умовах кризи тоталітаризму (1976-1984pp.).

1. Становлення дисидентського руху і його особливості в 1960-х – 1980-х рр.

Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» десятиріччя об'єктивно стимулювало оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у другій половині 1960-х-першій половині 1970-х pp. у радянському суспільстві виникла духовна опозиція-дисидентство (лат. dissident - незгідний), яке висувало реальну альтернативну наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства - соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності, втрати національних традицій.

Особливості дисидентського руху 1960-х - 1980-х pp.:

- у ці роки дисидентський рух став організованим явищем;

- рух здобув яскраво вираженого антитоталітарного характеру;

- дисидентський рух був представлений течіями різного ідеологічного напрямку;

- дисиденти здійснювали зв'язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями;

- дисиденти в своїй абсолютній більшості заперечували насильницькі методи боротьби.

Основні течії дисидентського руху:

- національно-визвольна течія;

- боротьба за демократичний соціалізм, або «соціалізм з людським обличчям»;

- демократична правозахисна течія;

- релігійна течія.

2. Основні методи боротьби учасників українського національно-визвольного руху.

Серед основних методів боротьби учасників національно-визвольного руху були такі:

- організація масових заходів;

- написання листів-протестів до керівних органів УРСР і СРСР;

- протести, відкрити звернення на адресу міжнародних організацій та урядів демократичних країн;

- акції солідарності з іншими народами, які зазнали утисків з боку тоталітарної системи (наприклад, з кримськими татарами);

- видання і розповсюдження «самвидаву», випуск із січня 1970 р. «самвидавського журналу «Український вісник», розповсюдження листівок;

- індивідуальні протести, вивішування синьо-жовтих прапорів.

3. Піднесення національно-визвольного руху е Україні в другій половині 1960-х p.

Наступ сталіністів після приходу довлади Л. Брежнєва гірко розчарував передову українську інтелігенцію. Багато людей підносили голос протесту проти припинення процесу десталінізація суспільства і держави, ідеологічного наступу консерваторів, зупинки в перегляді судових справ і позасудових вироків щодо жертв сталінських репресій. В Україні опозиційні виступи найчастіше мали національний характер і здебільшого спрямовувалися проти русифікації.

Основні передумови піднесення національно-визвольного руху в Україні:

- прояви політики шовінізму стосовно народів СРСР з боку центрального керівництва;

- продовження форсованої русифікаторської політики московського центру;

- переслідування з боку влади проявів активізації національно-культурного життя в Україні та в інших союзних республіках;

- порушення прав людини на вільний розвиток своєї мови та культури, дотримання духовних цінностей свого народу.

Спочатку активними учасниками національно-визвольного руху стали представники інтелігенції, «шестидесятниками» - молоде покоління українських письменників, поетів. Серед них були: Л. Костенко, В. Симоненко, I. Драч, I. Світличний, I. Дзюба, Б. Стус, Є. Сверстюк та ін. Потім кількість учасників національно-визвольного руху, який охопив практично всі верстви населення, значно збільшилася, створювалися організації (союзи, комітети, об'єднання). Національно-визвольний рух у 1960-х- 1980 х pp. став загальноукраїнським явищем, він розгортався практично в усіх регіонах України.

Основними цілями українського національно-визвольного руху були:

- боротьба проти русифікації та великодержавного шовінізму;

- звільнення усіх політичних в'язнів;

- всебічний розвиток національної культури і національного духовного життя, ліквідація цензури;

- боротьба за відновлення національної свідомості та людської гідності;

- учасники руху намагалися конституційними методами домогтися виходу України із складу СРСР;

- створення незалежної Української держави.

Першими організаціями національно-визвольного спрямування в Україні стали Об'єднана партія звільнення України (ОПЗУ, заснована у 1953 p.), Український робітничо-селянський союз (УРСС, 1959 р.), Український національний комітет (УНК, 1960 р.), Український національний фронт (УНФ, 1960 р.).

Український робітничо-селянський союз був утворений у Львівський області юристом Л. Лук'яненком. У діяльності союзу основна увага приділялася пропаганді й агітації ідеї створення незалежної соціалістичної України. Боротьбу передбачалося вести ненасильницькими легальними методами. Головним завданням УРСС стала підтримка процесу розвитку національно-визвольного руху в Україні. Але на початку 1961 р. діяльність цієї організації було викрито. її керівники були засуджені на багато років позбавлення волі, а Л. Лук'яненко - до смертної кари (згодом її було замінено на 15 років таборів).

На початку 1963 р. в Києві було проведено конференцію з питань вживання української мови. її учасники порушили клопотання перед ЦК КПУ та урядом республіки про поширення української мови в усіх сферах державного і громадського життя, про подолання мовного нігілізму.

Для того щоб у зародку придушити опозицію, керівництво компартії дало санкцію на арешти. У серпні і вересні 1963 р. працівники КДБ заарештували кілька десятків представників творчої і наукової молодої інтелігенції. Арешти здійснювалися здебільшого в Києві та західних областях. У пресі про них не повідомлялося. Політичні звинувачення арештованим не пред'являлися.

Сваволя властей щодо ув'язненої молоді викликала протест з боку відомих в Україні людей. Із запитом про долю заарештованих до ЦК КПУ звернулися авіаконструктор О. Антонов, письменники й поети I. Драч, Л. Костенко, А. Малишко, М. Стельмах, композитори Г. і П. Майбороди, кінорежисер С. Параджанов та ін.

4 вересня 1965 p., під час прем'єрного показу фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» в київському кінотеатрі «Україна» I. Дзюба, слідом m ним Ю. Бадзьо, В. Стус і В. Чорновіл повідомили аудиторію, що в Україні розпочалися таємні арешти представників української інтелігенції. У залі виникло заворушення, припинене зусиллями терміново прибулих співробітників КДБ. Ця подія була першим громадянським політичним протестом у Радянському Союзі після сталінських часів.

У грудні 1965 р. відомий літератор І.Дзюба надіслав лист на ім'я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста і на ім'я голови Ради Міністрів України В. Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні-грудні і поширювану у самвидаві роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У статті висвітлювалася дискримінація українського народу в економічній, політичній, культурній і мовній сферах. У цій праці справедливо критикувалися офіціозні концепції з національного питання,зокрема ідея майбутнього злиття націй при комунізмі, міф про «цивілізаторську» місію російського народу щодо інших народів СРСР, теза про добровільність територіальних «возз'єднань» під час виникнення і розширення Російської імперії. Проте це не зупинило політичних репресій. У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися політичні процеси.

Такі дії офіційних властей зумовили публікацію за кордоном у 1967 р. документальної збірки, підготовленої молодим журналістомВ. Чорноволом «Лихо з розуму» («Портрети двадцяти «злочинців»). Автора було засуджено на три роки за обвинуваченням «у наклепі на радянський суспільний і державний лад». Про перші «тюремні враження» В. Чорновіл згадував у своїй автобіографії: «Перебираючи в пам'яті тюремні роки, пригадую, як було важко в перші дні після першого арешту. Мене кидали в камеру смертників. Хотіли відразу зламати. Але мене не можна було зламати, адже я вже тоді написав свої книги «Правосуддя або рецидиви терору» і «Лихо з розуму» - про те, як хтось ламався, а хтось вистояв. Ці мої книга сприймалися як своєрідна інструкція поведінки на слідстві. Уже пізніше тюремники не раз говорили: «Що? Навчилися в Чорновола?» Це було журналістське дослідження на власному досвіді. Hi, зламатися я не міг».

У ці роки відбувалися й індивідуальні акції протесту проти політики русифікації з боку московського центру. 5 листопада 1967 р. учитель з Дніпропетровської області В. Макуха (боєць УПА, політв'язень сталінських таборів) вчинив акт самоспалення. Він вийшов у Києві на Хрещатик, облив себе бензином, підпалив і побіг уздовж вулиці, вигукуючи «Хай живе вільна Україна!».

Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до вищого керівництва СРСР, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури. Значною мірою завдяки громадським протестам першу хвилю арештів проти інакодумства в Україні вдалося загальмувати.

4. Нова хвиля репресій (початок 1970-х pp.).

Нова хвиля репресій в Україні почалася із початку 1970-х р. Арешти супроводжувалися численними обшуками, допитами сотень свідків, переслідувань родин учасників національно-визвольного руху та їхніх друзів. Строки покарання значно збільшувалися.

У січні 1970 р. був засуджений до 5 років ув'язнення С. Караванський. Йому ставилися у провину статті про утиски української культури, примирення Заходу і Сходу та історія про розстріл польських офіцерів у 1940 р. На його захист було написано листа від імені 16 колишніх політв'язнів. У листопаді 1970 р. в Івано-Франківську відбувся суд над активним учасником національного рухуВ. Морозом. За зберігання забороненої літератури його було визнано рецидивістом і засуджено до 6 років ув'язнення, 5 років заслання. У жовтні 1971 р. до 5,5 років було засуджено викладача української мови та літератури, поета і журналіста з Одеси О. Різникова. Про своє обвинувачення він писав: «Ти винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя».

У 1971 р. ЦК КПРС прийняв дві постанови, націлені на розгром політичної та духовної опозиції, і в обох основна увага приділялася «самвидаву». У липні цього ж року ЦК КПУ ухвалив постанову «Про заходи щодо протидії нелегальному поширенню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів». У ній характеризувалися як «найбільш небезпечні для радянського суспільства» твори I. Дзюби, В. Мороза, Є. Сверстюка і В. Чорновола. На відділи ЦК КПУ і обкомів КПУ покладалися поліцейські функції: «вжити відповідних заходів для запобігання розповсюдження політично шкідливої літератури, виявляти осіб, які займаються виготовленням, розповсюдженням і використанням так званого «самвидаву» і проводити з ними відповідну профілактичну роботу».

Новою хвилею арештів у січні 1972 р. розпочався широкий наступ на учасників національно-визвольного руху, який тривав практично без перерви майже два роки. За ґратами опинилися I. Гель, В. Марченко, В. Чорновіл, Л. Плющ, В. Рубан, Є. Пронюк, Є. Сверстюк, I. Світличний, В. Стус та багато інших. Почалася чистка від інакодумців в інститутах АН УРСР, вищих навчальних закладах, видавництвах, творчих спілках. Були складені «чорні» списки письменників, поетів, перекладачів, праці яких не підлягали публікації. Представниками влади та співробітниками КДБ переглядалися плани видавництв, репертуар театрів, експозиції музеїв.

5. Переслідування учасників національно-визвольного руху в умовах кризи тоталітаризму (1976-1984pp.).

Переслідування учасників національно-визвольного руху продовжилися й особливо посилилися після створення у листопаді 1976 р. Української Гельсінської групи (УГГ) на чолі з М. Руденком, діяльність якої була спрямована на виконання документів Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. Члени УГТ прийняли декларацію і підписали цей документ своїми іменами, щоб підкреслити намір діяти виключно на легальних засадах. Однак КДБ переслідував їх, не зупиняючись перед мерзенними провокаціями. Зокрема, їм підкидали під час обшуків долари СІІІА, порнографічні листівки, зброю, нацьковували на них хуліганів і карних злочинців. У грудні 1977 р. один з фундаторів УГТ Л. Лук'яненко був заарештований і дістав по суду як «особливо небезпечний рецидивіст» 10 років таборів і 5 років заслання. Одного за одним заарештували також інших членів УГГ.

Численні арешти також відбулися у 1980-1982 pp. С. Хмару, лікаря з Червонограда, було заарештовано за відновлення видання журналу «Український вісник», Д. Мазура, вчителя з Житомирщини, - за усні і письмові заяви про голод 1932-1933 pp., за виступи проти русифікації. 2 жовтня 1980 р. на 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання було засуджено В. Стуса. Його звинувачували в написанні листів до інших дисидентів і передавання інформації за кордон. У серпні 1984 р. було заарештовано старшого лейтенанта ЗС СРСР Г. Куценка за «наклепницькі заяви про пригноблення України Росією і за націоналізм».

Однак змусити дисидентів замовкнути властям не вдалося. Організована тоталітарною державою інформаційна блокада навколо них раз у раз різними способами проривалася. Учасники національно-визвольного руху пробуджували громадянську думку, національну свідомість, людську гідність. Вони наближали час створення незалежної Української держави.

Тема: Початок формування багатопартійності в Україні наприкінці 80х - на початку 90х років XX ст.

Зміст:

1. Розпад компартії України.

2. Виникнення неформальних груп й об'єднань громадян в Україні в середині 70-х - середині 80-х pp.

3. Формування багатопартійності в Україні наприкінці 80-х - початку 90-х pp.

3.1. Основні передумови й етапи формування багатопартійності в Україні.

3.2. Роль Народного руху України в формуванні багатопартійності.

3.3. Втрата КПРС та її «бойового загону» КПУ монополії на владу.

4. Створення партій національно-демократичної орієнтації.

5. Політичний спектр партій України на початку 90-х pp.

5.1. Ліві партії.

5.2. Центристські партії.

5.3. Праві партії.

5.4. Формування політичних блоків.

У житті сучасного суспільства значну роль відіграють політичні партії. Наявність партій - атрибут кожної розвинутої політичної системи.

1. Розпад компартії України.

Протягом усього періоду існування радянськоївлади КПРС і її «бойовий загін» КПУ уособлювали собою політичну систему СРСР і України.

1.1. Утрата КПРС і КІІУ керівної ролі в політичній системі СРСР і УРСР. Наприкінці 80-х- початку 90-х pp., в умовах «перебудови» і багатопартійності, що почала формуватися, компартія втрачала свою монолітність і почала розкладатися. Цей розпад був обумовлений тим, що між правлячою партією та суспільством виникли глибокі протиріччя. Плюралізм думок, послаблення контролю влади над суспільством, розпочата демократизація суспільно-політичного життя принципово змінювали всю обстановку в країні, а КПРС, сповідаючи консервативні погляди, продовжувала захищати підвалини старої політичної системи, що перебувала в глибокій кризі.

Компартія не встигала за розвитком подій, її бюрократичний апарат показав нездатність вести політичну боротьбу в нових умовах. Серед причин, що призвели КПРС до кризи, було невміння прогнозувати напрямки суспільного розвитку. Партійне керівництво, образно кажучи, тяглося в хвості процесів «перебудови». ЦК КПУ практично не був політичним органом, а, ймовірніше, був органом управління народним господарством республіки, що виконував накази і рішення центрального партійно-державногокерівництва.

1.2. Стрімке падіння авторитету КПУ. На тлі посилення відцентрових процесів у Союзі РСР і загострення соціально-економічної ситуації в республіці авторитет КПУ стрімко падав. Страйк шахтарів Донбасу влітку 1989 р., який засудило керівництво компартії, був доказом того, що партія помітно відстає від розвитку подій.

Пересічні комуністи почали розчаровуватися в комуністичній ідеології, добровільно виходити з партії, не довіряли керівним партійним органам. Протягом 1990 р. заяви про вихід з компартії України подали 220 тис. осіб. Сотні тисяч перестали сплачувати партійні внески, відмовлялися брати участь у житті партійних організацій.

На початку 90-х pp. партійні структури вже не мали певного впливу на розвиток ситуації в республіці. Політична ініціатива перейшла від ЦК КПУ до Верховної Ради УРСР.

2. Виникнення неформальних груп й об'єднань громадян в Україні в середині 70-х - середині 80-х pp.

Підписання в 1975 p. у Гельсінкі Заключного акта з безпеки і співробітництва в Європі, узяті СРСР у зв'язку з цим зобов'язання стимулювали подальший розвиток політичного плюралізму, хоча відбувався він в умовах безпрецедентного тиску з боку КПРС і державних органів.

У другій половині 70-х, а також у 80-ті pp. виникли неформальні групи й об'єднання громадян, які можна умовно розділити на два основних типи: дисидентські і культосвітні. Так, у середині 70-х pp. у Києві активно діяла «Українська суспільна група сприяння виконанню Гельсінських угод» (згодом - Українська Гельсінкська спілка).

У березні 1988 р. на базі Української Гельсінської групи, створеної в листопаді 1976 p., була утворена Українська Гельсінська спілка (УГС), яка вийшла за рамки правозахисної організації та набула політичної спрямованості. УГС проголошувала необхідність відновлення української державності (але не відкидала ідею конфедерації незалежних держав). УГС стала безпосередньою базою для створення Української республіканської партії.

Становленню багатопартійності в Україні сприяли демократизація і гласність, що почалися в роки «перебудови». Стало можливим утворення політичних партій і суспільно-політичних організацій, що відстоювали політичні погляди різних верств населення.

Виникли Український демократичний союз, «Український культурологічний клуб», Український християнський демократичний фронт, український екологічний рух «Зелений світ» та ін. Чисельність багатьох із цих груп була невеликою, соціальний склад визначали головним чином представники творчої інтелігенції, студенти.

3. Формування багатопартійності в Україні наприкінці 80-х - початку 90-х pp.

Багатопартійність - наявність у суспільстві, державі двох-трьох і більше офіційно зареєстрованих політичних партій і рухів, що ведуть боротьбу за владу.

3.1. Основні передумови й етапи формування багатопартійності в Україні.

Основними передумовами формування багатопартійності в Україні були:

- історичний досвід багатопартійності в Україні;

- розширення демократизації суспільного життя, гласність;

- виникнення і розвиток в Україні дисидентства;

- нездатність КПРС виконувати керівну роль у суспільстві, яку вона собі привласнила.

Основними етапами формування багатопартійності в України були:

- перший етап (1988-1989 pp.) - виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції; активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху України; розмежування та диференціація всередині правлячої КПРС, організаційна консолідація Демократичної платформи;

- другий етап (1990-1991 pp.)- почалося створення багатьох партій, їхній поділ на центристські та радикальні; появапарламентської опозиції; ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень, серед яких найголовніше - Декларація про державний суверенітет України;

- третій етап (почався на зламі 1991-1992 pp.)- його відмітною характеристикою стало партійне будівництво в умовах повної державної незалежності; розширення спектра багатопартійності: на початок 2005 р. в Україні було зареєстровано 127 політичних партій; зміцнення зв'язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами.

3.2. Роль Народного руху України в формуванні багатопартійності.

Видатна роль у досягненні незалежності України, розвитку демократії в українському суспільстві і становленні політичного плюралізму в державі належала Народному руху України .Організація «Народний рух України за перебудову» («Рух») як масовий політичний рух виникла восени 1988 р. із представників різних творчих союзів. На початку своєї діяльності «Рух» не йшов на конфронтацію з КПУ. Але вже восени 1989 р. ситуація змінилася. На установчому з'їзді «Руху» пролунала пропозиція створити на його базі кілька партій. «Рух» був одним з ініціаторів політичного плюралізму, багатопартійної системи. На базі «Руху» згодом утворилися багато народно-демократичних, національно-патріотичних, ліберальних партій.

3.3. Втрата КПРС та її «бойового загону» КПУ монополії на владу.

Утворення «Руху» як масової суспільно-політичної організації знаменувало втрату монополії компартії України на політичну діяльність. В Україні почалося формування багатопартійності. Цей процес активізувався після лютневого (1990 р.) пленуму ЦК КПРС, що під тиском обставин погодився виключити з Конституції СРСР Статтю 6, яка закріплювала керівну роль компартії в радянському суспільстві.

III Позачерговий З'їзд народних депутатів СРСР, що відбувся в березні 1990 p., ухвалив Закон СРСР «Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) СРСР», що відкрив шлях до формування багатопартійності в СРСР (Стаття 6 Конституції СРСР була відмінена на законодавчому рівні).

Іншим джерелом багатопартійності в Україні, хоча це і звучить парадоксально, стала КПРС, у лавах якої наростали непримиренні протиріччя:

- група комуністів-реформаторів оголосила про створення Демократичної платформи; своєю головною метою вони проголосили перетворення КПРС у демократичну партію парламентського типу;

- інша група комуністів утворила Марксистську платформу, що завзято продовжувала сповідати ідеологію неосталінізму.

У жовтні 1990 р. Верховна Рада УРСР під натиском рухівської фракції скасувала Статтю 6 Конституції УРСР про керівну роль компартії України. 17 жовтня 1990 р. під тиском демократичних сил сесія Верховної Ради УРСР прийняла Закон «Про політичні партії та громадські організації в УРСР». Після цього процес створення нових партій в Україні набув швидких темпів. II з'їзд Руху, скориставшись ситуацією, що склалася, проголосив курс на створення блоку «Демократична Україна» з метою відсторонення КПУ від влади і проголошення повної державної незалежності України.

4. Створення партій національно-демократичної орієнтації.

У 1990-1991 pp. (другий етап формування багатопартійності) особливо інтенсивно, на противагу компартії та лівим рухам, відбувалося створення партій національно-демократичної орієнтації. У квітні 1990 р. близько 500 делегатів з'їзду УГС заявили про її розпуск і створення на її основі Української республіканської партії. (УРП). УРП стала першою політичною партію, заснованою в умовах формування багатопартійності. Лідери партії - Л. Лук'яненко, С. Хмара - своєю метою проголосили створення Української незалежної соборної держави і перетворення України на цивілізовану європейську державу.

5. Політичний спектр партій України на початку 90-х pp.

В Україні почали діяти партії різної політичної спрямованості. За відношенням до соціально-економічних систем, ідеології таполітики вони поділялися на ліві, центристські та праві

5.1. Ліві партії.

Ліві - політичні партії та групи, що проголошують своїми цілями побудову соціалізму чи суспільства, у якому повинна бути забезпечена соціальна рівність громадян. Для лівих партій характерне використання соціальної демагогії та неприйняття уроків історичного минулого. Рішуче протистоять правим («буржуазним») силам.

Комуністична партія України (КПУ). Зареєстрована Міністерством юстиції в 1993 р. Перший секретар ЦК - П. Симоненко.

Політичні позиції з основних проблем: побудова соціалізму, тісні зв'язки із СНД, вступ до Союзу з Росією і Бєларуссю, відновлення оновленого Союзу.

В економіці - відмовлення від курсу ринкових реформ, особливо від приватизації.

В ідеологічній і духовній сфері - протидія пропаганді антикомунізму, націоналізму, надання російській мові статусу державної. Різко негативне ставлення до Президента і виконавчої влади.

Соціалістична партія України (СПУ). Зареєстрована Міністерством юстиції в 1991 р. Лідер - О. Мороз. За програмними положеннями СПУ близька до КПУ, але більш помірна, більше схильна вписуватися в існуючі політичні структури.

На початку 90-х pp.. позитивне ставлення до жовтневої революції поєднувала з прагненням до забезпечення державної незалежності України.

В економіці виступав за багатоукладність з вирішальною роллю держсектору. Критикує соціальну політику влади. Мета партії '- побудова соціалізму.

Селянська партія України (СелПУ). Зареєстрована Міністерством юстиції в 1992 р. Лідер - С. Довгань. Пріоритетним завданням партії було проголошено збереження колективних форм господарювання на селі.

5.2. Центристські партії.

Центристські - політичні партії та групи, що дотримуються помірних політичних позицій. Виступають за розвиток ринкових відносин, захист приватної власності у поєднанні з необхідністю соціального захисту населення і втілення гуманістичних цінностей. Сприяють зміцненню політичної стабільності в суспільстві.

До центристських наприкінці 1980-х - початку 1990-х pp. належали: Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), Демократична партія України (ДемПУ), Партія демократичного відродження України (ПДВУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Партія «зелених» та ін.

Їхні головні вимоги:

- в економіці: широкомасштабні ринкові реформи, захист вільного підприємництва і приватної власності;

- у політичній сфері: побудова правової держави, забезпечення демократичних свобод громадян;

- у духовній сфері: національне відродження і втілення гуманістичних цінностей.

Центристи стоять на позиціях незалежності України, розділяють деякі програмні вимоги правих, при цьому підкреслюють перевагу прав окремої людини над правами нації.

5.3. Праві партії.

Праві - політичні партії та групи, що відстоюють, насамперед, інтереси власників, національні й консервативні позиції. Часто укладають союз із релігійними силами. Рішуче протистоять лівим партіям.

До правих партій в цей період належали: Українська республіканська партія (УРП), Українська народно-демократична партія (УНДП), Українська національна партія (УНП), Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Конгрес українських націоналістів (КУН) та ін.

Спільною для більшості цих партій і рухів стала національна орієнтація і радикалізація вимог. Вони виступають за національну, унітарну і правову державу, відстоюють українську національну ідею і християнські цінності, але водночас виступають за забезпечення прав національних меншин. Послідовно захищають приватну власність. Украй негативно ставляться до лівих сил.

5.4. Формування політичних блоків.

В умовах подальшого загострення соціально-економічної та політичної кризи політичні партії для вирішення спільних питань стали утворювати союзи і блоки.

На весну 1993 р. в Україні існувало 5 основних політичних блоків:

- консервативно-комуністичний (СПУ, КПУ та ін.);

- націонал-демократичний центр (РУХ);

- націонал-державний блок (УРП, ДемПУ);

- соціал-ліберальний («Нова Україна»);

- націонал-радикальний блок (УНА-УНСО, ДСУ тощо)

Розпад Радянського Союзу І Політична Ситуація В Україні В 1985-1991 Pp.

Тема: «Перебудова»

«Перебудова» - курс на корінні зміни в економіці, суспільному і духовному житті СРСР, проголошений у 1985 р. новим керівництвом КПРС. Цей курс супроводжувався запровадженням політики прискорення, демократизації тагласності.

Зміст:

1. Апогей кризи в СРСР і початок «перебудови».

1.1. Основні прояви системної та загальної кризи в СРСР.

1.2. Початок «перебудови».

1.3. Зміни в партійному і державному апарати.

1.4. Перші вільні вибори в радянський час.

1.5. Активна участь робітників у політичній боротьби.

2. Особливості перебудовчих процесів в Україні.

2.1. Увага центрального керівництва до України.

2.2. Панування консервативних сил у керівництві республіки.

2.3. Утрата керівних позицій КПУ.

3. Активізація національно-демократичного руху в Україні.

3.1. Боротьба за відновлення статусу української мови.

3.2. Боротьба за звільнення політичних в'язнів.

3.3. Формування національних громадських організацій і об'єднань.

3.4. Масові прояви політичної активності.

3.5. Формування Народного руху України (НРУ).

4. Наростання економічної кризи в СРСР і в Україні в роки «перебудови».

4.1. Радянська економіка: від застою до занепаду.

4.2. Половинчастий і суперечливий характер реформ.

4.3. Особливості економічної кризи в Україні.

5. Крах спроб реформування суспільно-політичної та соціально - економічної систем.

1. Апогей кризи в СРСР і початок «перебудови».

На 1985 року, якому призначено було стати доленосним в історії СРСР, криза тоталітарної системи стала системною та загальною.

1.1. Основні прояви системної та загальної кризи e СРСР.

а) економіка: вичерпання можливостей екстенсивного розвитку; різке падіння темпів економічного росту; безроздільне панування командно-адміністративної системи керування економікою; криза системи позаекономічного примусу; відсутність реальних економічних стимулів для трудящих; величезні витрати на ВПК; економіка СРСР уже більше не витримувала суперництва і конкуренції з Заходом;

б) політична система: повне домінування в суспільно-політичному житті КПРС і марксистсько-ленінської ідеології; визначальна роль партійного керівництва в прийнятті практично всіх рішень; посилення репресій проти дисидентів і всіх «інакомислячих»; посилення бюрократизації в державному керуванні; поглиблення кризи в міжнаціональних відносинах;

в) духовна сфера: затвердження всебічного ідеологічного контролю над культурою й освітою; широке поширення подвійної моралі й подвійних стандартів поведінки; посилення розриву між словом і справою; відхід від об'єктивного аналізу стану справ усуспільстві; черговий виток реабілітації сталінізму; наростання масового скептицизму, політичної апатії, цинізму; катастрофічне падіння авторитету керівництва на всіх рівнях.

У березні 1985 р. генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний М. Горбачов. Незабаром відбулися корінні зміни у складі керівництва партії та держави. На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС М. Горбачов заявив про необхідність корінних змін в економіці, суспільному і духовному житті. Трохи пізніше мова зайшла і про реформування політичної системи. Такий курс згодом здобув назву «перебудова».

1.2. Початок «перебудови».

«Перебудова» почалася в економічній сфері. Головними завданнями в цій сфері в квітні 1985 р. на пленумі ЦК КПРС були проголошені: прискорення науково-технічного прогресу; подолання зниження темпів економічного росту; подолання відставання машинобудування як базисної галузі господарства; розробка нового господарського механізму; розвиток матеріальних стимулів виробництва; удосконалювання структури і методів керування господарством.

На основі прискорених перетворень в економіці планувалося також вирішити соціальні проблеми. 3 цією метою на державному рівні приймалися численні програми, серед них: продовольча, із соціальної перебудови сіл, житлова та інші. Але проголошені програми знову були націлені на віддалене майбутнє і тому, здебільшого, мали декларативний характер.

Соціально-економічні реформи не дали відчутних результатів. Сама модель перетворень конструювалася в центрі, без урахування потреб і можливостей регіонів; на реалізацію цих перетворень не вистачало матеріальних і фінансових ресурсів. А головне - зберігалася адміністративно-командна система, що унеможливлювало проведення корінних соціально-економічних реформ.

Поступово центральне керівництво почало розуміти, що економічні реформи повинні проводитися паралельно, нехай з обмеженими, але політичними перетвореннями, з лібералізацією політичного режиму.

У лютому 1986 p. XXVII з'їзд КПРС прийняв нову редакцію Програми партії, з якої вилучили положення про необхідність побудовикомунізму і проголосили курс на вдосконалення соціалізму. Саме тоді М. Горбачов висунув два принципово нових політичних гасла - «гласність» і «широка демократизація».

Основними досягненнями політики «гласності» стали: ліквідація «білих плям» в історії СРСР; поява ідейного плюралізму, розмаїтості думок; реабілітація безневинно засуджених у 30-50-ті pp. політичних діячів і діячів культури; значне пом'якшенняцензури в засобах масової інформації; ліквідація спецсховищ у бібліотеках; масовий прокат кінофільмів, що десятиліттями лежали на полицях за ідеологічними мотивами; поява незалежних газет і журналів; падіння «залізної завіси» і можливість діалогу з країнами Заходу; демократизація всього громадського життя в країні.

Розпочате в 1987 р. в СРСР реформування політичної системи проявилося: у проведенні виборів до всіх органів державноївлади на альтернативній і змагальній основі; скасуванні 6-ї статті Конституції СРСР про керівну роль КПРС у державі і суспільстві; формуванні багатопартійності; виникненні національно-демократичних, а також неформальних громадських організацій і об'єднань у центрі й у союзних республіках, незалежних від офіційної влади.

1.3. Зміни в партійному і державному апараті.

У 1988 p. у центральному керівництві з'явилася ідея активізувати народне представництво і використовувати його для зміцнення існуючої влади. Задум полягав у поступовому передаванні влади від партійного апарату в державні органи. Було вирішено сумістити посади секретарів партійних комітетів і голів Рад (областей, міст, районів).

Було оголошено про вибори на 1 З'їзд народних депутатів СРСР і запропоновано новий виборчий закон. Уперше за радянський час цей закон містив елементи альтернативності, передбачаючи вибори депутатів з декількох кандидатів. Але разом із тим, цей закон віддавав третину мандатів представникам партійної номенклатури, а також громадських організацій, що перебували під повним впливом КПРС. Унаслідок цього значна частина депутатів (750) так і не обиралася шляхом голосування, a фактично призначалася партійним апаратом.

1.4. Перші вільні вибори в радянський час.

У березні-травні 1989 р. відбулися вибори на I З'їзд народних депутатів СРСР. Це були перші вільні вибори за радянських часів. До складу депутатів разом із комуністичною номенклатурою були обрані представники демократичних сил.

У травні того ж року почав свою роботу I З'їзд народних депутатів СРСР. Депутатський корпус України на цьому з'їзді з урахуванням представників громадських організацій складався з 321 особи, із них близько 50 були прихильниками демократичних реформ. Виборці частково використовували існуючі можливості, щоб висловити недовіру кандидатам консервативного партапарату. Так, на виборах тоді програли перші секретарі чотирьох обкомів Компартії України: Ворошиловградського, Закарпатського, Львівського, Чернігівського, а також перший секретар Київського міськкому партії та інші партпрацівники більш низького рангу.

1.5. Активна участь робітників у політичній боротьбі.

Влітку 1989 р. на арену політичної боротьби вийшов робітничий рух В умовах соціальної напруженості особливо активно заявили про себе шахтарі. їхній страйк - перший відкритий за багато десятиліть - охопив найважливіші вуглевидобувні регіони Союзу: Воркуту і Кузбас, в Україні - Донбас і Львівсько-Волинський вугільний басейн. Страйк шахтарів показав, що робітничий рух політизується. Робітники перестали довіряти профспілковим лідерам, які представляли офіційну партійну номенклатуру.

2. Особливості перебудовчих процесів в Україні.

Перебудовчі процеси в Україні в цілому збігалися із загальносоюзними перетвореннями, але мали свої особливості.

2.1. Увага центрального керівництва до України.

Українська офіційна влада була вимушена підтримувати політику центрального керівництва, хоча компартійна еліта республіки з часом все більше розуміла. що політика «перебудови» реально погрожує її необмеженій владі. Сам М. Горбачов, як і його попередники, добре розумів значення України для Союзу і до останніх днів свого лідерства пильно стежив за ситуацією в республіці, намагаючись будь-якими способами утримати її у складі СРСР. Ставши генеральним секретарем, він уже в червні 1985 р. прибув у республіку для просування ідей «перебудови».

2.2. Панування консервативних сил у керівництві республіки.

Зміни, що відбувалися в Україні, істотно відставали від відповідних процесів в інших республіках, особливо прибалтійських. Першим секретарем ЦК КПУ аж до осені 1989 р. залишавсяВ. Щербицький, який мав репутацію консерватора. Оточення В. Щербицького віддавало перевагу командно-адміністративним методам керування, дотримувалось централізму і твердої регламентації всіх сфер життя суспільства. Проблеми розвитку державності України, на думку В. Щербицького, узагалі не існувало. Український народ, стверджував він, «задовольнившись соціалістичною державністю, досяг справжнього національного відродження».

Нічого не змінилося в політиці компартії України і з вересня 1989 p., коли першим секретарем ЦК КПУ став В. Івашко.

2.3. Утрата керівних позицій КПУ.

Займаючи протягом десятиліть монопольну позицію в українському суспільстві, майже тримільйонна компартія України не була готова до діяльності в умовах політичної конкуренції, яку почали створювати їй демократичні сили, зокрема Народний Рух, Українська Гельсінська спілка, Асоціація «Зелений світ» та ін.

Керівна партійна еліта не бажала прислухатися до голосу критично мислячих комуністів, які в умовах «перебудови» пропонували, щоб компартія України вийшла зі складу КПРС, проголосила свою самостійність і проводила політику в інтересах українського народу. Керівництво компартії України відхилило пропозиції та дотримувалось традиційного курсу, що формувався в Москві і не враховував національні особливості та злободенні потреби республіки.

Вище партійно-державне керівництво України, згідно зі вказівкою з Москви, приховало від населення дійсні масштаби аварії на Чорнобильській АЕС, яка сталася 26 квітня 1986 р. Це була екологічна катастрофа світового масштабу, яка призвела до небаченого забруднення біосфери, опромінювання та смерті тисяч людей. Керівництво УРСР, яке не вжило заходів для захисту людей від радіації, вже в 1989-1990 pp., коли широкій громадськості стали відомі численні факти його бездіяльності в цей трагічний час, остаточно втратило залишки авторитету в республіці.

3. Активізація національно-демократичного руху в Україні.

3.1. Боротьба за відновлення статусу української мови.

Ініціатором розвитку національного і демократичного руху виступила творча інтелігенція України. На ІХ з'їзді письменників України (червень 1986 р.) було порушене питання про стан української мови і культури. О. Гончар говорив про нагальну потребу їх захисту і розвитку.

Влітку 1987 р. пленум правління Союзу письменників України, висловивши глибоку стурбованість тим, що поступово з повсякденного життя йде українська мова, висунув вимогу її конституційного захисту. До президії Верховної Ради УРСР був надісланий лист із підписами провідних письменників України з вимогою введення обов'язкового вивчення української мови в школах республіки і розширення мережі україномовних загальноосвітніх навчальних закладів.

У січні 1988 р. в Єревані відбулася нарада представників вірменського, українського, грузинського національно-демократичних рухів, учасники якої прийняли звернення до радянському уряду з вимогою надання національним мовам статусу державних,повернення і відновлення державності депортованих народів.

28 жовтня 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про мови е УРСР». Цей закон було спрямовано на захист національної мови, на забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя. Закон забезпечував український мові статус державної, аби сприяти всебічному розвитку духовних творчих сил українського народу, гарантувати його національно-державну самобутність.

3.2. Боротьба за звільнення політичних в'язнів.

У вересні 1987 р. була опублікована заява про створення Української ініціативної групи зі звільнення політичних в'язнів. До її складу ввійшли I. Гель, С. Хмара, М. Горинь, В. Чорновіл та ін. Група звернулася до уряду СРСР із пропозицією звільнити і реабілітувати всіх політв'язнів, виключити з Кримінального кодексу СРСР антиконституційні статті і повернути в Україну тіла політв'язнів, загиблих у концтаборах. Тільки протягом 1987 р. з в'язниць, концтаборів, заслань в Україну повернулися понад 300 політв'язнів.

3.3. Формування національних громадських організацій і об'єднань.

Відновлення історичної правди стало головною метою діяльності Українського культурологічного клуба, створеного в Києві в серпні 1987 р. з ініціативи колишніх дисидентів. Піддаючи критиці існуючу радянську систему, національну політику центрального керівництва, учасники клуба звернулися одночасно до історії української державності, з'ясування характеру національно-визвольного руху 1917-1920 pp., причин і наслідків сталінських репресій в Україні тощо. На основі документальних джерел почала відкриватися правда про причини Голодомору 1932-1933 pp. в Україні; у новому світлі була представлена «українізація» 20-х pp. Зростання інтересу до української історії було характерно і для інших об'єднань і клубів. Зокрема, у Львові почали діяти культурно-просвітнє «Товариств Лева» і молодіжний дискусійний політичний клуб. Вони розглядали проблеми національної історії, літератури, економіки. У Домі вчених АН УРСР з'явився клуб«Спадщина», а незабаром у Київському університеті - студентське об'єднання «Громада».

У березні 1988 р. на основі й традиціях Української Гельсінської групи (УГГ) була утворена Українська Гельсінкська спілка (УГС) - перша неформальна організація республіканського масштабу, головою якої був обраний Л. Лук'яненко. Спілка проголосила необхідність створення незалежної України і захист громадянських прав особистості. У 1990 p. у лавах УГС нараховувалося вже понад 1,5 тис. громадян.

У лютому 1989 р. відбулася установча конференція «Товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка», яке очолив Д. Патичко. У 1991 р. Товариство було перейменовано у Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка.

У травні 1989 р. відбулася республіканська конференція Українського історико-просвітницького товариства «Меморіал». Однією з перших акцій цієї організації став міжнародний симпозіум «Голодомор 1932-1933 pp. в Україні», проведений у вересні 1990 р. разом з іншими організаціями.

Розвиток молодіжного і студентського руху увінчався створенням у грудні 1989 р. «Союзу незалежної української молоді» (СНУМ) і «Українського студентського союзу» (УСС). У цьому ж році була створена екологічна організація «Зелений світ» на чолі з Ю. Щербаком.

3.4. Масові прояви політичної активності.

Характерною рисою суспільно-політичного життя України в цей період стало відродження таких форм відстоювання прав і свобод людини, як мітинги, акції протесту, збори, демонстрації.

З кожним днем вони набували все більш масового політичного звучання, усе частіше чутні були заклики до ліквідації бюрократичної партійної системи, до осуду політики русифікації та знищення національних надбань українського народу, до затвердження в суспільстві загальнолюдських цінностей, до поваги національної культури, свободи особи, демократії, державної незалежності.

Особливо активним був національно-демократичний рух у західних регіонах України, де збереглися кращі традиції боротьби за національне відродження і демократію. 13 червня 1988 p. у Львові відбувся перший за радянський час в Україні багатотисячний несанкціонований мітинг. Його учасники засудили тоталітарний режим, вимагали від влади забезпечення гарантій прав і свобод кожній людині.

У столиці України пройшла перша екологічна демонстрація, a 13 листопада 1988 р. відбувся мітинг за участю майже 20тис. чоловік, присвячений екологічним проблемам республіки. Учасники мітингу порушили питання про персональну відповідальність вищого партійного і державного керівництва за наслідки Чорнобильської трагедії.

За офіційною інформацією, до початку травня 1989 р. на проведення мітингів були подані 279 заяв, відбулися 72 несанкціонованих мітинги.

3.5. Формування Народного руху України (НРУ).

Пропозиція створити організацію, яка сприяла б «перебудові» у республіці, виникла ще восени 1988 р. у середовищі українських письменників. Серед тих, хто підтримав цю ідею, були I. Драч, Д. Павличко, В, Яворівський, Б. Олійник, П. Мовчан та ін.

У січні 1989 р. відбулися загальні збори київської організації Союзу письменників України, що ухвалили проект програми«Народного руху України за перебудову» (так називався Народний рух України до 1990 p.).

Навесні того ж року в регіонах республіки почали виникати осередки Руху. Вони поєднували демократично налаштовану інтелігенцію, ліберально налаштованих службовців, колишніх дисидентів, а також тих комуністів, які виступали за суверенітетУкраїни, але в межах союзної федерації.

У вересні 1989 р. відбулися Установчі збори НРУ, у яких взяли участь 1 109 делегатів. У прийнятих рішеннях підкреслювалося, що Рух діє в конституційних рамках і прагне до встановлення справжнього народовладдя в республіці, буде активно співробітничати з Радами народних депутатів та їхніми виконавчими органами. НРУ став першою лісовою організацією, що об'єднала у своїх лавах людей різних поглядів. Керівництво ЦК КПУ взяло курс на політичну боротьбу з Рухом і його ізоляцію.

Подальший розвиток суспільно-політичних процесів висунув перед Рухом вимогу змінити підходи до вирішення назрілих проблем України. У жовтні 1990 р. у Києві відбулися другі Всеукраїнські збори НРУ (слів «за перебудову» у назві Руху вже не було). Прийняті документи свідчили про радикалізацію Руху й перехід до нової політичної лінії. Відбулася еволюція Руху: відпідтримки офіційного курсу влади в рамках «перебудови» до опозиції КПРС і КПУ.

3 цього часу Народний рух України прагнув до об'єднання всіх національно-демократичних сил, щоб повернути їх в опозицію до офіційної влади. Було висунуте нове гасло НРУ: «Від Народного руху за перебудову - до Народного руху за відродження суверенітету України». НРУ відіграв видатну роль у проголошенні суверенітету і незалежності України.

Розвиток національно-демократичного руху завершився прийняттям 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України і затвердженням 24 серпня 1991 р. Верховною Радою УРСР Акта проголошення незалежності України.

4. Наростання економічної кризи в СРСР і в Україні в роки «перебудови».

4.1. Радянська економіка: від застою до занепаду.

Наміри горбачовського керівництва вивести економіку із застою і прискорити її розвиток не виправдалися. Більш того, підсилилися негативні тенденції в цій сфері: радянська економіка рухаласявід застою до занепаду.

Господарська криза завдала відчутного удару і по Україні. У 1990 р. валовий національний продукт був на 2,4% менше, ніж у попередньому році; національний доход зменшився відповідно на 3,6%. Уперше за післявоєнні роки в республіці мало місце абсолютне зменшення випуску товарів народного споживання.

4.2. Половинчастий і суперечливий характер реформ.

Пропоновані центром шляхи розвитку економіки були половинчасті, у них переважали традиційні адміністративні підходи, вони не торкалися власності, існуючої політичної системи.

Керування економікою залишалося централізованим, строго лімітувався розподіл між республіками і регіонами фінансових, трудових і матеріально-технічних ресурсів.

Розпочате впровадження економічних методів керування господарством було обмеженим: такі механізми економічного піднесення виробництва, як податок, кредит, фінанси, використовувалися поверхово і непослідовно.

Обмежувалися права підприємств у використанні фондів, передбачених для розвитку виробництва, соціально-культурної сфери тощо.

4.3. Особливості економічної кризи в Україні.

Економіка України, залишаючись одержавленою, була складовою частиною загальносоюзного господарського комплексу.

а) Диктат союзного керівництва. Центральні міністерства і відомства розпоряджалися 95% всієї власності республіки; 65% усіх підприємств були союзного підпорядкування, а їхні керівники призначалися московським центром..

75-80% продукції української промисловості давали підприємства-монополісти. Як наслідок, велика частина таких підприємств продовжувала випускати неякісну продукцію, звужувати її асортимент і невиправдано підвішувати на неї ціни. Відсутність вибору змушувала споживача купувати неякісну продукцію.

б) Структурна і територіальна диспропорційність. У розташуванні промисловості склалася структурна і територіальна диспропорційність. В Україні частина галузей, у яких вироблялися засоби виробництва, становила 70%, а галузей, що випускали предмети споживання, - 30%, тоді як у провідних країнах Заходу було навпаки.

У 1990 р. у сільському господарстві України було зайнято 19,4% населення, у промисловому виробництві - 53,8%, у сфері обслуговування -24,4% (у розвинутих країнах Заходу більшість населення зайнята у сфері обслуговування).

Економіка України орієнтувалася не на людей і їхні потреби, а на виробництво заради виробництва. Серйозні диспропорції склалися й у територіальному розміщенні виробничих сил. Рівень економічного розвитку центру і заходу України був майже вдвічі нижчим, ніж Придніпров'я і Донбасу.

Політика центрального керівництва призвела до того, що в Україні виник дуже високий потенціал базових галузей виробництва. Але вони були зорієнтовані на обслуговування потреб загальносоюзної економіки.

в) Напрямки капітальних вкладень. Основу української економіки складали дотаційні галузі - вугільна, залізорудна, чорна металургія та ін. Державні інвестиції направлялися переважно на прискорений розвиток атомної енергетики.

Основну частину капітальних вкладень центральні відомства направляли не на модернізацію виробництва, упровадження високопродуктивних технологій, а на будівництво нових потужностей.

У середині 80-х pp. серед діючих шахт Донбасу 280 не реконструювалися майже 20 років, працювали на застарілому обладнанні.

г) Мілітаризація промисловості України. Досить значна частина української промисловості була мілітаризована, тобто зорієнтована на випуск військової техніки й озброєнь.

Близько 30% військово-промислового комплексу Радянського Союзу припадало на Україну, майже 80% підприємств машинобудівних галузей республіки були утягнені у виробництво озброєнь. На цих підприємствах зосереджувалося найкраще устаткування, висококваліфіковані фахівці, сировина тощо. Напередодні розпаду Радянський Союз на військові цілі витрачав майже 35% союзного бюджету, з цією ж метою значна частина бюджету вкладалася в промисловість України.

I все-таки з України в закордонні держави вивозилася продукція на десятки мільярдів карбованців. Проте Україна була безправна в розподілі доходів - вони осідали в центральних московських банках.

5. Крах спроб реформування суспільно-політичної та соціально-економічної систем.

«Перебудова» не досягла поставлених цілей. Вона не вивела країну з економічної і політичної кризи, не забезпечила розвитку суспільства. Навпаки, вона показала, що існуюча система не піддається глибокому реформуванню. Причинами цього були унітарний характер централізованої держави, існування загальносоюзного господарського комплексу, збереження адміністративно-командних методів керування.

Крім цього, початковий період «перебудови» був часом утрачених можливостей, оскільки в умовах існування сильної партійної та державної влади можна було провести радикальні реформи. Однак відсутність широкої та чіткої програми «перебудови», слабкість реформаційного ядра в правлячій партії не дали змоги здійснити корінні перетворення.

«Перебудова» не досягла намічених цілей і тому, що її ініціатори намагалися вирішити завдання, що виключали один одне, а саме: з'єднати самостійність підприємств із централізованим плануванням, політичний плюралізм із монопольним керівництвом КПРС, суверенітет республік зі збереженням єдиної союзної держави.

Життя вимагало реальних кроків у вирішенні злободенних проблем. Перебудовчі процеси активізували демократичні сили в Україні, які почали виступати за реальний суверенітет республіки,

Крах державного перевороту в серпні 1991 p., розпочатий консервативним керівництвом СРСР із метою збереження союзної держави в її колишньому вигляді, збереження політичної та соціально-економічної систем, що вже не втримували випробування часом, значно прискорив розпад СРСР і відкрив шлях Україні та іншим союзним республікам до реального суверенітету та незалежності.

Тема: Проголошення державної незалежності України.

ЗМІСТ

1. Декларація про державний суверенітет України.

1.1. Зміст Декларації про державний суверенітет України.

1.2. Історичне значення Декларації.

2. Затвердження Верховною Радою УРСР Акта проголошення незалежності України.

3. Проведення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991р.

4. Значення Всеукраїнського референдуму.

5. Вибори Президента України.

1. Декларація про державний суверенітет України.

Верховна Рада УРСР 16липня 1990 р. прийняла історичний документ - Декларацію про державний суверенітет України.

1.1. Зміст Декларації про державний суверенітет України.

Декларація складається з Преамбули і 10 розділів.

а) У Преамбулі підкреслюється, що Верховна Рада УРСР проголошуєсуверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільністьвлади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».

б) Одним із важливих положень Декларації є положення про громадянство. Україна має своє громадянство, де «всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять». Громадяни всіх національностей складають народУкраїни.

в) Декларація проголошувала економічну самостійність України. У документі підкреслювався намір створити банківську, цінову, фінансову, митну і податкову системи, формувати державний бюджет, а при необхідності ввести власну грошову одиницю.

г) У Декларації визнана самостійність республіки у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації.

д) Україна проголошувала свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, що не буде брати участі у військових блоках і зобов'язувалася дотримуватися трьох неядерних принципів: не застосовувати, не робити і не придбавати ядерну зброю.

е) Декларація проголошувала право України безпосередньо реалізувати відносини з іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими, торговими представництвами.

1.2. Історичне значення Декларації.

Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що вона визначила основні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики, економічного розвитку і державотворення. Цей документ являв собою правовий фундамент для Конституції, законів України, визначення позиції республіки при укладанні міжнародних угод. В основі Декларації лежать демократичні традиції українського народу, що розвивалися протягом століть.

2. Затвердження Верховною Радою УРСР Акта проголошення незалежності України.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР затвердила Акт проголошення незалежності України.

В історичному документі вказувалося:

«Виходячи зі смертельної небезпеки, що нависла над Україною в зв'язку з державним переворотом у СРСР 19 серпня 1991 p.;

продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні;

виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООІІ та іншими міжнародно-правовими документами;

здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України,

Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України і створеннясамостійної української держави - України».

В Акті відзначалося: «3 моменту проголошення незалежності діючими на території України є тільки її Конституція, закони, постанови уряду та інші акти законодавства республіки».

Таким чином, цей день відкрив нову еру е історії України. Таке рішення було вистраждано українським народом у процесі боротьби багатьох поколінь за державність і стало закономірною подією.

Результати Та Історичне Значення Всеукраїнського Референдуму 1 Грудня 1991 Р. Вибори Президента України.

1. Сприйняття різними політичними силами проголошення незалежності України. Проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. було сприйнято різними політичними силами в Україні й у Росії неоднозначно:

- більшість громадян України, що представляли всі соціальні версти, вікові групи, народи, що проживали в Україні, усі національно-демократичні сили України і союзних республік з великим ентузіазмом і повною підтримкою сприйняли цю подію;

- багато представників центральних і республіканських органів влади, партійно-державної еліти негативно поставишся до проголошення незалежності України.

М. Горбачов, прагнучи запобігши розпаду СРСР, виступив з ініціативою створення конфедерації (Союзу Суверенних Держав -ССД) замість федерації, як передбачалося в первісному тексті Союзного договору. Президент СРСР вважав, що в умовах, що склалися після проголошення республіками Радянського Союзу свого суверенітету, конфедерація буде більш прийнятною формою для їхнього об'єднання.

3 цього питання почалися переговори і дебати, що тривали до кінця листопада 1991 р. За цей час упевненість громадян України вправильності прийнятого Верховною Радою УРСР незалежного шляху розвитку республіки зміцнилася. Це продемонстрували підсумки Всеукраїнського референдуму і виборів Президента України, проведені 1 грудня 1991 р.

3. Проведення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991р.

Проведення 1 грудня 1991 р. Всеукраїнського референдуму про ставлення громадян України до Акта проголошення незалежності України стало епохальною подією, що у корені змінилоісторичну долю українського народу.

Право брати участь у референдумі і виборах Президента України мали 37 млн 885,6 тис. громадян, прізвища яких виборчі комісії внесли до списків для таємного голосування. До бюлетеню з референдуму були включені текст Акта проголошення незалежності України, прийнятого Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 p., і питання: «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?».

У голосуванні взяли участь 31 млн 891,7 тис. громадян, тобто 84,2% від загальної кількості включених до списків. Із них на питання бюлетеня відповіли «Так, підтверджую» 28 млн 804,1 тис. громадян, або 90,3%. Позитивну відповідь дало населення всіх областей України, незалежно від національної приналежності. Отже, за незалежність проголосували не тільки українці, але й представники інших народів, що проживають на території України.

Причинами такої високої політичної активності громадян України стали:

- сформоване протягом багатьох століть прагнення українського народу до державотворення;

- віра народу у свої сили і можливості;

- розпочатий процес розпаду СРСР.

4. Значення Всеукраїнського референдуму.

Референдум 1 грудня 1991 р. підтвердив Акт проголошення незалежності України, проголошений Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 р. Якщо рішення Верховної Ради могла скасувати Верховна Рада іншого скликання, то рішення референдуму скасувати не міг ніхто.

Рішення референдуму дозволили Україні затвердитися на міжнародній арені як незалежній державі. До 1 грудня 1991 р. формально незалежну Україну не визнала жодна держава. Протягом тільки грудня 1991 р. вона була визнана понад 40 державами світу.

Всеукраїнський референдум перекреслив рішення березневого референдуму про збереження Союзу РСР, його підсумки створили правову основу для перетворення декларованої незалежності в реальну.

I референдум 1991 p., і президентські вибори підтвердили бажання переважної більшості громадян України жити в незалежній демократичній державі, самостійно вирішувати внутрішні політичні й економічні проблеми..

Вікова мрія українського народу про незалежність знайшла політичне оформлення.

Молода держава стала будувати відносини з іншими державами на основі взаємної поваги суверенітету, незалежності і територіальної цілісності, невтручання в їхні внутрішні справи, розвитку всебічних політичних, економічних і культурних зв'язків.

5. Вибори Президента України.

В один день з референдумом відбулися і вибори Президента України.

У голосуванні щодо вибору Президента України взяли участь 31 млн 892,4 тис. чоловік. До виборчого бюлетеня були включені:

- Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук;

- голова Львівської облради В. Чорновіл;

- голова Української республіканської партії Л. Лук'яненко;

- заступник Голови Верховної Ради України В. Гриньов;

- голова Української народної партії Л. Табурянський;

- голова Народної ради в парламенті України І. Юхновський.

Незважаючи на істотні розходження в програмах, усі кандидати підтримували ідеї незалежності України.

У результаті голосування Президентом України був обраний Леонід Кравчук, за якого віддали голоси 19 млн 643,6 тис. громадян (61,56% тих, хто взяв участь у голосуванні). Отже, Голову Верховної Ради УРСР підтримали більше половини українських виборців.

Його передвиборчою програмою була програма п'яти «Д»: Державність, Демократія, Добробут, Духовність, Довіра.

5 грудня 1991 р. на засіданні Верховної Ради України Л. Кравчук прийняв присягу Президента України, виклав програмні орієнтири своєї політики на новій посаді. «Президент, - підкреслив він, - одержавши владу від народу, повинен служити йому і забезпечувати добробут, права і свободи кожної людини».

Тема: Прийняття Конституції України 1996 р. та її історичне значення.

ЗМІСТ

1. Конституційні традиції в Україні.

1.1. Конституція Пилипа Орлика.

1.2. Конституційні ідеї українських демократів у ХIX ст.

1.3. Конституційні ідеї під час Української революції 1917-1920 р

1.4. Радянські конституції.

2. Підготовка прийняття Конституції незалежної України.

3. Прийняття Конституції України.

4. Історичне значення Конституції 1996р.

1. Конституційні традиції в Україні.

Україна має давні конституційні традиції. Конституційним актам передували такі правові документи, як «Руська правда», Магдебурзьке право, Литовські статуси, Березневі статті 1654 р.

1.1. Конституція Пилипа Орлика.

Одним із перших конституційних актів були«Пакти і конституції законів і вольностей Війська Запорозького», написані гетьманом П. Орликом, - документ, ухвалений козацькою радою 5 квітня 1710 р.

Основу «Пактів і конституцій» складала угода між гетьманом і козацтвом, що виступало від імені українського народу, про взаємні права й обов'язки. Уперше новообраний гетьман укладав офіційну угоду зі своїми виборцями, чітко визначаючи умови, за яких він одержував владу. Крім того, у документі обумовлювався державний порядок України. Саме тому його вважають першою українською Конституцією.

Конституція Пилипа Орлика була першою в світі державною конституцією. Вона не тільки проголошувала незалежну Українськудержаву, але і закріплювала найпрогресивніші для того часу ідеї державного життя.

Значно обмежуючи права гетьмана, Конституція закладала основи принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, уводила виборність посад. Таким чином, статті Конституції Пилипа Орлика далекоглядно передбачили головні основи розвиткудемократичних держав.

1.2. Конституційні ідеї українських демократів у ХIX ст.

Розвивали конституційні ідеї і члени Кирило-Мефодіївського товариства. Хоча основні документи товариства - «Книга буття українського народу», «Статут Кирило-Мефодіївського товариства» та ін. ~ не можна назвати конституційними, оскільки вони мали декларативний характер. Члени товариства залишили і конституційний акт, написаний одним із його членів Г. Алдрузським. У документі описаний федеративний устрій держави, функції місцевого самоврядування.

Автором першого українського конституційного проекту, наближеного до європейських зразків, був М. Драгоманов. Його «Проект основ статуту українського товариства «Вільна спілка» припускав перетворення Російської імперії в децентралізовану державу, побудовану на федеративних основах із широким самоврядуванням громад.

1.3. Конституційні ідеї під час Української революції 1917-1920 pp.

Під час Української революції 1917-1920.рр. конституційна практика була пов'язана з Центральною Радою, УНР і ЗУНР.

Першим актом законодавчого характеру був / Універсал Центральної Ради (10.06.1917 p.), що проголосив необхідність розробки власних законів і самостійного керування на власних землях як автономної частини нової Російської держави.

II Універсал (3.07.1917 р.) підкреслював, що Україна визнає Всеросійські Установчі збори, які повинні затвердити автономіюУкраїни.

III Універсал (7.11.1917 р.) проголосив створення УНР, демократичні права і свободи.

IV Універсал (11.01.1918р.) проголосив повну самостійність і незалежність України.

29 квітня 1918 р. Центральна Рада прийняла проект Конституції України «Статут про державний устрій, права та вольності УНР», який через падіння Центральної Ради не набув чинності.

3 приходом до влади П. Скоропадського головним конституційним документом став «Закон про тимчасовий державний устрій України», за яким гетьман зосереджував у своїх руках усю повноту влади.

Конституційні документи Директорії були прийняті за кілька днів до падіння самої Директорії, тому їх спіткала доля Конституції УНР.

Головним документом Західноукраїнської Народної Республіки був «Тимчасовий Основний Закон ЗУНР», що визначав структуру влади в ЗУНР, головні принципи державного устрою.

1.4. Радянські Конституції.

У роки радянської влади в Україні було прийнято чотири Конституції (1919,1929, 1937,1978рр.), які, хоч і формально, проголошували Україну суверенною державою, залишалися більш ідеологічними документами, ніж юридичними.

Наявність Конституції - один з основних ознак суверенності держави. Конституція України, прийнята в 1978 p., після 1991 р. зазнала істотних змін: Верховна Рада України внесла до неї понад 200 доповнень.

2. Підготовка прийняття Конституції незалежної України.

Процес підготовки проекту Основного Закону почався післяпроголошення державного суверенітету України.

17 жовтня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла рішення привести чинну Конституцію у відповідність до Декларації про державний суверенітет України.

У червні 1991 р. парламент прийняв концепцію майбутньої Конституції, створив Конституційну комісію.

У липні 1992 р. на всенародне обговорення був внесений офіційний проект Конституції України.

У жовтні 1993 р. до Верховної Ради був поданий доопрацьований проект Конституції України.

У листопаді 1994 р. була створена нова Конституційна комісія на чолі з резидентом України Л. Кучмою і Головою Верховної Ради О. Морозом.

У червні 1995 р. між Верховною Радою України і Президентом України був укладений Конституційний договір терміном на один рік.

Одночасно з проектом Конституції, розробленим Конституційною комісією, почали пропонувати свої проекти політичні партії, окремі вчені. Протягом 1990-1996 pp. було запропоновано 15 проектів Конституції України. дин із варіантів, запропонований фракцієюкомуністів, припускав збереження назви УРСР, відновлення радянської форми правління, обмеження прав Президента, входження України до нового Союзу. Обнародував свій проект і Конгрес українських націоналістів, що відстоював унітарну Українську державу без збереження Кримом статусу автономії.

У суспільстві не було єдності щодо механізму прийняття Конституції (Конституційною асамблеєю чи Верховною Радою). Дискусії виникли також навколо форм державного правління в Україні (президентська, парламентська парламентсько-президентська, президентсько-парламентська республіка). Складними виявилися питання конституційного визначення форм власності, принципів побудови парламенту, організації виборчої системи, питання державної мови і символіки тощо.

Конституційна комісія передала свій проект до Верховної Ради в лютому 1996 р. Розглядання проекту Основного Закону тривало три місяці. Проект пройшов три офіційних читання. Основні дискусії викликали такі пункти:

- поділ повноважень між гілками влади;

- державна символіка;

- проблема приватної власності;

- статус Республіки Крим;

- статус російської мови.

У Верховній Раді було створено спеціальну депутатську комісію на чолі з депутатом М. Сиротою, яка, долаючи величезнітруднощі, узгоджуючи думки різних фракцій, партій і течій у кожній суперечливій статті Основного Закону, внесла узгоджений проект нової Конституції України на затвердження.

3. Прийняття Конституції України.

Центральною подією всього конституційного процесу в сучасній історії України стало прийняття 28 червня 1996р. Верховною Радою України нової Конституції України.

Конституція України складається з Преамбули, 15 розділів, 161 статті й 14 пунктів Перехідних положень.

Конституція України як вищий законодавчий акт визначила базові принципи організації вищих органів держави і місцевого самоврядування, їхні відносини та компетенцію, а також права, свободи й обов'язки громадян. Затвердження Основного Закону держави створило юридичне підґрунтя для ефективної та раціональної розбудови політичних структур, стабілізації економіки, формування розвиненого громадянського суспільства, органічного входження України до світової спільноти.

4. Історичне значення Конституції 1996р.

Конституція 1996 р. стала першою Конституцією незалежної України; вона стала продовженням багатовікових конституційно-правових традицій українського народу.

Конституція України закріпила правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність.

3 прийняттям Конституції були визначені базові координати й орієнтири, сукупність суспільних цінностей - усе те, що формуєполітико економічну систему.

Створено передумови для того, щоб функціонування і розвиток держави і суспільства не залежали від політичної орієнтації партій чи окремих політичних діячів. Окреслено відносини держави і громадянина, їхні права і взаємні обов'язки. Установлено межі втручання держави в життя суспільства й окремої особистості.

Прийняття Конституції внесло стабільність у політичне життя українського суспільства, законодавчо розмежувавши права й обов'язки різних гілок влади, політичних партій і громадських організацій.

Прийняття демократичної за своїм характером Конституції зміцнило міжнародний авторитет молодої держави.

ТЕМА: Державотворчі процеси в Україні в умовах незалежності.

ЗМІСТ

1. Пріоритетний напрямок державного будівництва.

2. Формування трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової.

2.1. Законодавча влада.

2.2. Інститут президентства.

2.3. Вищий орган виконавчої влади.

2.4. Судова система.

2.5. Створення системи законодавства.

2.6. Створення української армії.

3. Інші пріоритетні напрямки державотворення.

4. Політична (конституційна) реформа.

4.1. Основні типи республіки як форми державного правління.

4.2. Проголошення курсу на здійснення реформи.

4.3. Механізм здійснення реформи.

4.4. Хід здійснення політичної реформи.

4.5. Сутність політичної реформи.

Головним завданням суверенної України з перших днів її існування стало здійснення державотворення.

Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 p.), підсумкиВсеукраїнського референдуму (1 грудня 1991 p.), Конституція України, прийнята 28червня 1996 р., законодавство України, укази Президента України сталиправовою основою для побудови незалежної та суверенної Української держави.

1. Пріоритетний напрямок державного будівництва.

Пріоритетним напрямком державного будівництва після затвердження Акта проголошення незалежності України стало прийняття Конституції України. 28 червня 1996 р. була прийнята Конституція України.

Основні принципи Конституції України:

- суверенітет;

- незалежність;

- демократизм;

- соціальна держава;

- правова держава;

- пріоритет загальнолюдських цінностей;

- поділ влади.

Конституція України закріпила принципи організації державної влади. Відповідно до Статті 5 Україна є республікою.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народу і не може бути узурповане державою, його органами чи урядовцями.

2. Формування трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової.

Статтею 6 передбачено, що державна влада в Україні здійснюється на принципах поділу на законодавчу, виконавчу і судову.

Дата добавления: 2014-01-04