Тема № 6

План.

СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ XIV-XVI СТ.

Тема №4

1. Історичні передумови формування української культури XIV-XVI ст.

2. Культура та розвиток мистецтва.

3. Братства, школи - центри освіти і науки в Литовсько-Польську добу.

4. Козацтво як соціальне явище. Кобзарство.

5. Розвиток друкарства на Україні.

1. На початку ХІІІ ст. Київська Русь як держава роздробилась на окремі князівства, внутрішні княжі міжусобиці, напад монголо-татарської навали призвели до економічного, політичного і культурного занепаду могутньої держави Київської Русі.

Від численних міст і поселень України залишились руїни, всі руські князівства опинились в повній залежності від татарського хана. Тільки Галицько-Волинське князівство 100 років сплачуючи дань зберегло свою суверенність. Тим часом на півночі Галицько-Волинського князівства утворилось Литовське князівство з центром Вільно. В середині XIV ст. українські землі: Київ, Чернігів, Переяслав, Поділля, частина Волині, були приєднані до Великого князівства Литовського.

Розвиток української культури стримувався внаслідок того, що етнічні землі опинилися під владою різних держав. У 1387 р. Галичина, а в 1434 р. Західне Поділля були поневолені Польським королівством. З поч. XIVст.. угорські феодали встановити свою владу над Закарпаттям. Потрапили під владу молдовських феодалів землі Буковини.

На землях, що опинилися під владою Литви, зберігалися звичаєві традиції, юридичні норми Русі, слов’янська мова, православна віра. Вони були певною мірою сприйняті литовською верхівкою і піднесені до державних.

Період виявився найбільш сприятливим для розвитку української культури. Староукраїнська мова стала офіційною мовою уряду, нею велась документація урядування, складались грамоти, закони, навчання у школах проходило на українській мові, богослужіння у церквах, нею розмовляли не тільки народні маси, але вища знать в королівських палацах. Литовці дотримувались правила: “Ми старину не рушимо, а новини не вводимо”. Це означало, що русичі мали можливість займати рівноправне становище з литовцями у державі.

Основою Литовського статуту стала “Руська правда” Ярослава Мудрого. Під Литвою Україна жила своїм життям. Ніхто не кривдив українського народу, його віру, мову, культуру. Після спустошення українських міст монголо-татарською навалою розпочалось будівництво та їх відбудова.

У XIV- XV ст. в культурному розвитку виділяються міста Київ, Луцьк, Львів, Кам’янець. Формуються нові риси в культовій та оборонній архітектурі, які яскраво відобразилися в замкових спорудах Волині, Галичини, Закарпаття.

В архітектурному будівництві переважали будівлі у вигляді оборонних замків-фортець, а також дерев’яної, зрубної архітектури, якою будували церковні споруди та світські хати. Архітектуру цього періоду поділяють на два основних типи: оборонні споруди замки-фортеці з товстими стінами (ширина 5 - 6 м, висота 8 - 15 м) з вузькими вікнами-бійницями і високими вежами для спостереження. Замки-фортеці мали різну форму: трьох, чотирьохкутні, овальні, тобто в залежності від займання площі проживання князів. Замки будували аристократи, міщани, шляхта, князі. У цей період були споруджені такі замки: Володимиро-Волинський, Острозький, Кам’янець-Подільський, Луцький, Олеський замок, Кременецький замок, Київський замок над Подолом, фортеця Тустань (Львівська обл., 15 м. заввишки) та інші.

В церковному будівництві переважали зрубні храми - це будівлі з дерева, які споруджувалися без жодного цвяха, держались на зрубах, оздоблені різьбою. Зразком такого будівництва стала церква святої Покрови у Кам’янці.

Продовжує розвиватися фресковий живопис, іконопис, який відрізнявся від інших більшою живописною розмаїтістю, запровадженням світських мотивів. Українських майстрів запрошували розписувати католицькі собори, зокрема, каплиця св.. Трійці в Люблінському замку, каплиця на Вавелі (Краків), костел Віслицької колегіати. Великого поширення набуває вид мистецтва - малярство, що носить церковну тематику, найбільш поширеним був стінопис. Із жанрів прикладного мистецтва найбільш поширеними були:

- геральдика (карбування гербів);

- сфрагістика (карбування печаток) кожне князівство, кожен князь мали свою печатку і герб з рисами бароко.

В галузі матеріальної культури поширення набули такі види мистецтва як:

- людвісарство (лиття з міді) це мистецтво використовувалось при виготовленні церковних дзвонів, вогнепальної зброї, свічників, які служили церковною атрибутикою;

- конвісарство (вироби з олова) використовувалося для виготовлення християнських символів, зброї, військових мундирів.;

Після підписання Кревської унії 1385 р. землі литовських князів відійшли до Польського королівства. Поляки намагалися завести свої закони, свій лад, поширювали свою віру, мову, ополячували українців, литовців, білорусів.

2.У цій боротьбі організацією українського міщанства стали братства – громадські обє’днання, які стали на захист українських звичаїв, традицій, віри і мови, їх мета не дати поширюватись польській культурі, зберегти національну і православну віру. Братства організували багаті міщани, купці, шляхтичі. За рахунок внесків підтримували церкви, піклувалися хворими та бідними.

Першим об’єднанням було Львівське братство організоване в 1439 р при Успенській церкві. При Благовіщенській церкві у Львові було організовано братство на зразок Успенського - братство мало свій статут, положення, певну кількість членів, займалось просвітницькою діяльністю, поширювало освіту. Такі братства були організовані в інших містах: в Луцьку “Чеснохресне”, в Києві “Богоявленське”, в Острозі, Рогатині, Галичі, Кам’янець-Подільському, Вінниці та інших містах. Великий внесок у розвиток шкільництва, освіти зробили члени братства, які були організаторами шкіл. Майже при кожному братстві організовувались школи, в яких навчалися діти різних соціальних груп.

Пожвавлення культурних інтересів українського населення почалося під впливом зв’язків із Західною Європою, яка на той час переживала добу Відродження. Вплив гуманістичних ідей позначився на діяльності українських письменників і вчених, які здобували освіту в європейських університетах. Серед них Ю. Котермак (Дрогобич), автор наукового трактату з астрономії та латинських віршів. Гуманістичні ідеї проникли в творчість письменників-публіцистів С.Оріховського, поетів П. Русина, Фабіяна Кльоновича (поема «Роксоланія»)

У розвиток шкільництва великий внесок зробив князь Костянтин Острозький, який став засновником декількох шкіл на Волині: в Турові, Володимиро-Волинську, а також вища школа-колегіум в Острозі 1576 р. Колегіум отримав титул академія. Форма навчання на зразок вищих шкіл: тривіум (граматика, риторика, діалектика), квадріум (арифметика, геометрія, астрономія, музика) - форма “сім вільних наук". Обов’язковим було вивчення грецької, латинської, слов’янської мови. Першим ректором був великий письменник-полеміст Герасим Смотрицький.

Острозька академія стала освітнім і культурним центром, що об’єднала широке коло людей високої культури, які добре знали спадщину Київської Русі. До цього об’єднання входили науковці: Серафим, Зизаній, Мелетій Смотрицький, Іван Вишенський, Герасим Смотрицький, Захар Копистинський, Кирило Транквіліон - Ставровецький. З Острозької академії вийшло чимало видатних людей (Петро Конашевич-Сагайдачний, Степан Яворський, Наливайко та ін.). Академія проіснувала до 1608 року. Після смерті К.Острозького в приміщенні академії було організовано ізуїтську школу, при академії була друкарня, що виписувала різноманітну літературу, навчальні підручники. виникнення козаччини, яка стала на захист українських земель.

3.У першій половині XVI ст.. виникає нова суспільна верства, якій судилося відіграти значну роль в економічному, політичному та культурному житті України - козацтво.

Початок козаччини припадає на 1490 рік. Козаччина - це був масовий рух відважних, енергійних людей, що рушали в степи на незаймані ніким території, об’єднувались в організації, нападали на татар.

Слово “козак” - тюркського походження, означає вільна людина. Козаки збирались і об’єднувались в групи за порогами Дніпра, звідки і походить назва Запорізька Січ. Слово “Січ” - означає укріплення з дерева. На січ йшли всі, хто, боровся за волю, протестував проти соціального і національного гніту. Крім українців, що становили більшість, на Січі були росіяни, білоруси, литовці, грузини, вірмени, потрапляли італійці, французи, чехи, араби. Січ називали по-різному: на сеймах польські шляхтичі - “Лотри - розбійники”, селяни, які втікали туди - “славне Запоріжжя”. Народ в думах, легендах, піснях оспівував “святих лицарів”. Січ - це один із світових феноменів, над яким замислювалось багато поколінь дослідників. Не збереглося точних даних про заснування Січі. Різні джерела твердять по-різному, називають 1490, 1550, 1552 роки заснування Січі. Фактом є те, що в другій половині XVI ст. Січ стає далеко відомою за межами України. Козацтво, як організована і національно-політична сила взяло на себе одну з основних державних функцій - захист рідної країни.

Першими організаторами козаків були сини князів та магнатів - О.Дашкевич, І.Заславський, І.Корецький. Найбільшим організатором Запорізької Січі був Дмитро Вишневецький (Байда), який в 1550 році об’єднав окремі групи козаків в одну організовану військову армію - Запорізьку Січ.

Будучи незалежною військовою армією, козацтво вело незалежну від Польщі політику, укладали угоди з Кримом, Туреччиною, Москвою, приймали участь у проти польських селянських повстаннях. В XVI ст. про козаччину почули в Європі. Козаччина викликала до себе інтерес, тому що Запорізьке військо піднялось до рівня кращих європейських армій. В XVII ст. Запорізьке козацтво стає найвпливовішою культурно-творчою силою, що представляє Україну у світі як демократичну державу, яка здатна боротися з ворогами, вести господарювання, маючи при цьому високий рівень освіченості, високу військову майстерність та розвинене мистецтво.

Українська культура XV - XVI ст. нічим не поступається європейській культурі. З Європи до України докотилися гуманістичні, ренесансні та реформаційні хвилі, пожвавилось культурне життя, велику роль в цьому відіграло козацтво. Всіх українців того часу називали “нацією козаків”, а державу - “Козаччина”.

Козацтво, як організована військова політична сила не тільки обмежувалось військовими діями, а й підтримувало освіту, мистецтво, школу. На Січі діяли школи таких типів: загальноосвітні, школи церковного співу, школи вокальної музики, кобзарська школа.

Вся справа освіти на Січі підтримувалась за рахунок державного бюджету, тобто за рахунок війська, керівництво і контроль за роботою шкіл здійснювала світська особа під наглядом начальника січових церков.

Загальне управління освітою та всіма школами здійснював кошовий отаман. Серед запоріжців були талановиті музиканти, кобзарі, художники, багато з них здобули вищу освіту в Києво-Могилянській Академії та західноєвропейських університетах.

На Січі існували різні вірування, звичаї, козаки були великими шанувальниками пісень, дум, музики. Поширеним явищем на Січі була народна драма. Учні шкіл брали участь у всіх подіях, святах, особливо шанувались Різдвяні свята. В цей період проводились святкові інтермедії: “Маланка”, “Зірка”, “Коза”, ставили вертепну народну виставу. При школах були створені групи виконавців-лицедіїв, які були організаторами різноманітних урочистих карнавалів.

Великого поширення в козацькі часи набуває музична і пісенна культура, яка була виражена у створенні дум. Дума - означає “слово”. Всі думи поділяють на такі види: невільницькі думи - це пісні в яких оспівувалось життя козаків в неволі, їх туга за рідним краєм; думи – плачі, зокрема, такі думи: “Плач невольника”, “Дума про Самійла Кішку”, “Азовські брати”, “Маруся Богуславка”; лицарські думи (героїчний епос на зразок західноєвропейських «Пісня про Нібелунгів». «пісня про мого Сіда», «Пісня про Роланда») - тут оспівувалась відважність, спритність козаків, а саме думи: “Корсунська битва”, “Смерть Б.Хмельницького”, “Козак Голота”, “Федір Безродний”; думи про море і степи, так звані вільнолюбиві, які оспівували волю козака,що прирівнювалась до моря, степу “Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш”,“Розмова Дніпра з Дунаєм”, “Прощання козака”; побутові думи - тут оспівуються життя і побут, звичаї козаків, їхні вчинки, “Козацьке життя”, ”Розмова козака”.

Визначним явищем духовного життя було кобзарство. Кобзарі були виконавцями і творцями дум і пісень. Співаючи і складаючи думи кобзарі піднімали дух козаків, закликали до боротьби народу. Відомими кобзарями того часу були: Прокіп Скряга Григорій Любисток, Василь Варченко, Петро Соковий їх знали як талановитих музикантів та виконавців дум. Про розвиток культури цього періоду свідчить наявність таких інструментів, як кобза, ліра, скрипка, цимбали.

В галузі хореографічного мистецтва козаки були танцюристами. На Січі виробилось мистецтво бойового танцю елементи яких можна побачити в сучасних танцях: “Гопак”, “Метелиця”.

В XVI ст. на Січі набув поширення народний живопис. Етнічні уявлення народних мас найповніше виявилися в народному малярстві Найкращим зразком такого живопису були картини “Козак Мамай”, “Козак – бандурист”, в яких розкривається ідеал вільної людини – козака, любов до природи. Оригінальним національним явищем стали народні ікони – Козацькі Покрови, на яких зображувалися козаки, старшини, гетьмани. Цей образ писали звичайні малярі. Картини були настільки поширені, що прикрашали світлиці кожної домівки.

В живопис проникає світський мотив. Наприкінці XVI ст. від іконопису відділяється ландшафтний живопис, портретний, історичний та батальний жанри, які в свою чергу, впливають на розвиток іконопису.

Характерною складовою храмового живопису стає ктиторський портрет, тобто зображення історичних осіб, князів, гетьманів, які давали кошти на будівництво храмів. Наприклад, в апсидній частині Успенського собору в Києві було 85 зображень видатним діячам, від князів Київської Русі до Петра I.

Новим явищем у світському мистецтві став парсунний портрет. Він максимально правдоподібно передає риси людини, проте вплив іконопису до певної міри ідеалізує постать. Наприкінці XVI ст. діяли такі видатні художники, як Тимін Зінов’єв. В 1682 році працював у Батурині, виконав ікону “Деісус” на замовлення І.Самойловича. Довгий час при Києво-Печерській лаврі працювали художники Петро Рогуля - живописець написав багато портретів князю К.Острозькому, гетьманам П.Сагайдачному, Б.Хмельницькому; Іван Шидленко - український живописець, жив на Січі, написав велику кількість портретів козакам, всі свої полотна присвячував козацькій боротьбі.

Найбільшої слави козацтво здобуло за період гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного, який вперше провів реформу козацтва перетворивши його в регулярну дисципліновану армію. П.Сагайдачний був великим меценатом української культури, зробив великий внесок в її розвиток. Свою діяльність повернув для надання Києву значення культурно-освітнього центру. Головним осередком культурного життя став Києво-Печерський монастир, при якому Сагайдачний заклав за свої кошти Київську школу, яка згодом стає Києво-Могилянською Академією. Дав кошти на утримання школи, зібрав кращі літературні і наукові сили того часу: Зизанія, Борецького, Беринду і зосередив їхню діяльність у Києві.

У 1615 році купив у Стратині друкарський верстат і перевіз до Києва, разом з архімандритом Єлисеєм Плетинецьким заклали Київську друкарню.

Сагайдачний своїми коштами підтримував Київське братство, до якого записався сам з козацтвом. Коштами підтримував церкви, школи, шпиталі. Сагайдачний був одним з найталановитіших полководців Європи. Як державний діяч він повернув Україні виборний устрій у світському житті.

Сагайдачний був освіченою людиною свого часу, поборником освіти і захисником національної культури.

Діяльність Сагайдачного закінчилась в 1622 році. Про його діяльність написано багато віршів, дум, особливо Касіян Сакосич присвятив свою творчість Сагайдачному.

4.Розвиток освіти і шкільництва в цей період пов’язані з розвитком друкарської справи. Українське друкарство бере свій початок з 1491 року, коли вперше були надруковані книги слов’яно-кириличним алфавітом на території Польщі в м. Кракові друкарем Швальпольтом Фіолем, зокрема,: “Октоїх” - збірник церковних пісень, “Часослов”, “Тріодь Пісна”, “Тріодь Цвітна”.

Початок друкарства в слов’янських народів розпочався у Білорусії. Перші друки у формі книжкових видань пов’язані з Григорієм Скориною (“Біблія руська”, Прага 1517 - 1519). Першу на Україні друкарню у Львові заснував Іван Федорів (1572 -1573) першим друком якої був “Апостол” (1574 р.), саме ця книга історично започаткувала українське книгодрукування. “Буквар”(1574 р.) - перший у східних слов’ян підручник. І. Федорів видав декілька книжок в Острозі, серед них відому "Острозьку Біблію”(1581) - перше повне видання біблійних трактатів церковно-слов’янською мовою. Ця книга була вершиною друкарського мистецтва свого часу. Діяльність І.Федорова відіграла велику роль у розвитку книговидавничої справи на Україні.

Українські друкарні XVI-XVII ст. активізували літературне й наукове життя, навколо них об’єднувалися гуртки письменників і вчених. У цей час в Україні функціонувало 25 друкарень, 17 з яких видавали книги церковнослов’янською та українською мовами. Водночас поширюється мистецтво книжкової графіки – гравюра на дереві, металі, камені, книжкова мініатюра, з народною орнаментикою портрети й тематичні композиції.

У XVI ст. особливого поширення набуває полемічна література. Вершиною української літератури була творчість Івана Вишенського, Івана Борецького і Герасима Смотрицького.

Друкарня Львівського братства розпочала діяльність на основі федорівської друкарні. В 1591 році вона здійснила перше видання підручника "Граматики грецької і старослов’янської мов", “Адельфотис”. Друкарня цього братства була справжньою школою майстерності друкарів. Тривалий час нею керували П. Беринда і М. Сльозка, які випустили в світ чимало вдало оформлених книг: “Книга про священство”, “Євагеліє”. В 1638 році М.Сльозка заснував у Львові власну друкарню.

В 1604 - 1608 р.р. діяли друкарні в Рогатині (Стратин) і Галичі (Крилос), засновані Федором і Гедеоном Балабанами. Видавничою справою в них керував П. Беринда. Вишли з друку “Служебник”, “Євангеліє учительне”. Характерною рисою стратинських і крилоських видань було творче використання зразків західно-європейського оформлення книг, досконалість шрифтів, багатство книжкових оздоб. У крилоському виданні вперше в практиці східно-слов’янського книгодрукування з’являються сюжетні ілюстрації.

Важливою подією в культурному житті стало заснування Єлисеєм Плетенецьким (1550 - 1624) друкарні при Києво-Печерській лаврі, яка була центром друкарської і граверної справи в Україні. Перше відоме видання лаврської друкарні - “Часослов”, “Літургія” (1620), “Бесіди Іоана Златоуста та діяння” (1624). Найціннішим виданням лаврської друкарні стає “Лексикон славеноруський” (1627) П. Беринди та перший український тлумачний "Словник" (більше 7 000 слів).

В 1674 році вийшов в світ “Синопсис”, автором якого вважають видатного політичного і культурного діяча Інокентія Гізея у ньому подається короткий огляд історії з найдавніших часів до року видання. Книга тривалий час була підручником і багато разів перевидавалась.

Досить відомою на східно-слов’янських землях була чернігівська друкарня, заснована Лазарем Барановичем (1620 - 1693), з 1674 року вона працювала в Новгороді-Сіверському, а в 1679 році була перевезена до Чернігова.

Слід звернути увагу на те, що поширення церковного партесного співу вимагало нотних видань і таким первістком українського нотодрукування був “Ірмалогіон” надрукований Й.Шумлянським у Львові в цей період.

На західних землях України починаючи з 30-х років XVII ст. провідною за кількістю видань стає Почаївська друкарня (“Народовіщаніє” - 1778) М. Торжевського - зразка ораторської і почаївської прози ІІ половини XVII ст. “Євангеліє (1780).

З ІІ половини XVIII ст. друкарство поширювалось по інших містах України: Єлисавет (1764), Кременчуг (1765), Катеринослав і Харків (1793) та ін.

Петро І указом з 5.10.1720 року підпорядкував київську і чернігівську друкарню російському патріархові. Указ забороняв друкувати книги, крім старих церковних, і то після попередньої перевірки в Петербурзі, а синод на підставі цього видав наказ (1721) про сувору цензуру і контроль над названими друкарнями, український характер друкарства був викоренений. При синоді було засновано Друкарську контору, яка переслідувала Українське слово, книгу. Синод дбав про те щоб запровадити єдину богослужебну мову. Що ж до цивільних друкарень, що їх мережа поширилася з ІІ половини XVIII ст., тут друкувалися переважно урядові розпорядження російської адміністрації і іноді російські книжки другорядного значення. До української історіографії відносять “Супральський літопис” події 1480 - 1500 років, “Літопис Биховця” - доведений до 1507 року, “Баркулабівський літопис” - ці літописи увійшли в основу розвитку історичної історіографії.

Валуївський циркуляр 1863 року - розпорядження царського уряду про заборону друкування книг українською мовою. Автором цього циркуляру був крайній реакціонер, міністр внутрішніх справ П.О.Валуєв відомий своєю заявою, що “ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може”. Валуївський циркуляр заборонив випускати українською мовою навчальні посібники і книги “початкового читання для народу”. Виняток становили художні твори, друкування яких формально допускалося. Але на практиці царська цензура під різноманітними приводами обмежувала друкування української художньої літератури. В другій половині XVІІІ ст. видання книжок українською мовою в Росії і на Наддніпрянській Україні майже припиняється. Із 25 друкарень, які діяли залишилось дві: Почаївська і Києво-печерська. Протягом року випускали 5-6 книгодруків.

Емський указ виданий 18.05.1876 року російським царем Олександром ІІ в місті Емі у Німеччині (таємний указ про заборону друку і поширення книжок українською мовою).

Емський указ забороняв: завіз книжок і брошур друкованих за кордоном на територію Російської Імперії; друк і видання в Росії оригінальних творів і перекладів українською мовою, історичних пам’яток; театральні вистави і читання українською мовою та друк українських текстів до музичних творів.

Указ завдав удару по українській культурі, крім заборони на друк, закрито Південно-Західний відділ географії, усунено ряд професорів з Київського Університету.

Наслідки Емського указу, протягом 1877 року не надруковано жодної української книги. На Паризькому міжнародному конгресі 1878 року М.Драгоманов, гостро засудив Емський указ, та захистив українську мову.

Отже, українська культура пережила процеси бурхливого розвитку всіх галузей, пов’язаних з боротьбою за національно – культурне відродження, проти полонізації та покатоличення. Етнічна єдність культури, попри всі ідейно-політичні суперечності та регіональні особливості, виявлялася в патріотичному спрямуванні літературних і мистецьких творів, нових естетичних принципах, творчих методах. Відбувалося подальше зростання української інтелігенції, її творчого доробку, якісних характеристик.

Дата добавления: 2014-01-04