Тема 6. Культурний процес на українських теренах у ХУІІІ ст

З ХІУ ст. закінчується без монетний період і на території України починають ходити монети Чехії, Литви, Польщі, Німеччині, Угорщини, Австрії, Москви. Монетне виробництво на українських землях відновлено на львівському та київському монетних дворах у ХІУ ст. Випуск монет у Львові свідчить про визнання автономії Галичини – Польщею.

Цивілізованими стають сімейні і родові стосунки. У нас тривалий час тривав громадянський шлюб, заснований на народних звичаях. Починаючи з ХУІ ст. між батьками молодої і молодого спочатку усно, а потім письмово укладається шлюбний договір,щоб закріпити за молодими придане. З ХУІ ст. церква встановлює контроль над одруженням тільки пройшовши обряд вінчання шлюб стає дійсним. З ХІУ – ХУІ ст. до народного побуту входять горілка, вогнепальна зброя, годинник, що суттєво впливає на стан життя.

Значні зміни відбуваються у ХІУ – ХУ ст. в правовій культурі. Оскільки українські землі втратили свою самостійність, то особливістю їх життя стало взаємо переплетення правових систем різного характеру і походження. Документами, що регламентують правові відносини у цей час стають Литовський статут: Старий (1529 р.), «Волинський» (1566 р.), «Новий» (1588 р.), в основі яких норми місцевого звичаєвого і писаного («Руська правда»). В сільській місцевості діяло – Волоське право. В окремих містах – Магдебурзьке право.

З історико – мемуарної прози відомим є «Завіщання Василя Загоровського дітям» (1577 рік) – (Братиславський каштелян, який попав в татарський полон, пише розпорядження своїм дітям, як жити, як обирати дружину, вести господарство тощо). Цей твір дуже нагадує «Завіщання Володимира Мономаха дітям». Згадані твори важливі ще й тому, що у ХІІІ – ХІУ ст. визначилися лексичні і фонетичні прикмети української мови.

Причиною відокремлення від Києва князівств стала перемога принципу «вотчини», визнаного у 1097 році на з’їзді князів. Тобто землі переходили в успадкування. Регіоналізм посилювався ще й тому, що бояри стали займатися власним землеволодінням.А коли займаєшся своїми справами – не має бажання брати участь у чварах за віддалений Київ. Тож у кожного князівства поступово з’являються свої вороги, а також свої друзі. Це, власне, і стало основною причиною занепаду Київської Русі. Тобто Монголо-татарська навала завершила процес економічного і політичного занепаду цієї імперії.

Розпад величезних політичних структур на зразок Київської Русі був типовим явищем для середньовіччя. Так, на заході Європи ще до піднесення Києва короткий час проіснувала створена Карлом Великим імперія Каролінгів. А на сході – від Тихого океану до Карпат, простяглися володіння Монголо-Татарської орди, що також розпалася після завоювання Києва через декілька поколінь. Політична роздробленість була типовим явищем.

Тема 3. ХІІІ – перша половина ХУІ ст.

Далі життя кожного князівства будувалося за власним зразком.

На цей період припадає декілька визначних чинників.

Назва «Україна» - вперше зафіксована в Іпатіївському списку Київського літопису 1137 року. Оповідаючи про смерть Переяславського князя, літописець пише, що за ним плакала, тужила вся Україна. В іншому місці літопису (1189 р.) згадується Україна Галицька. Ця назва слов’янського походження і походить від загальнослов’янського край (у значенні земля, країна, регіон, область). В українській мові слово Україна протягом ХІІ – ХІІІ ст. поступово змінювала своє значення, бо вживалося спочатку як назва краю, області, а пізніше стало назвою етнічної території.

В ХІІІ – ХІУ ст., незважаючи на те, що політичної єдності на Русі не існувало, назва Русь зберігається за всіма східнослов’янськими землями. І з цього часу вже починається вживання і поступове закріплення за територіями трьох народностей нових назв – Україна, Білорусія, Росія. З ХІУ ст. стосовно до України з’являється назва Мала Русь. Яка має церковне походження (Мала Русь – це адмін. Центр – князь, військо, дипломатичні структури, а Велика Русь – територія, де живуть Русичі). Поява цих назв свідчить про те, що монголо-татарська навала, зруйнувавши традиційні політичні та економічні зв’язки, між давньоруськими землями, прискорила процеси визрівання стійких етнічних ознак, притаманних українцям, росіянам і білорусам.

Поступово починається процес відродження культури. Але українські землі і надалі залишаються розчленованими: з ХІІ ст. угорські феодали намагаються встановити свою владу над Закарпаттям. Потрапили під владу молдавських феодалів землі Буковини. Наприкінці ХІУ поч. ХУІ ст. більшість земель українських увійшла до складу земель Литовських, але фактично була Русько-Литовською державою, Оскільки східно-словянські землі займали 90% її території. На північному узбережжі Чорного моря були татари.

Центрами культурного життя стають княжі двори, при яких великий вплив має духовенство. У князівських і єпископських канцеляріях були освіченні люди, знавці мов. Вони готували грамоти, вели дипломатичні листування. Князі найбільше виявляли себе в архітектурі та містобудуванні, що впливало на архітектуру інших міст, та на стан освіти. Важливим подразнюючим центром для українських теренів була західна Європа, де в ХІІ – ХІУ ст. зароджується система вищої освіти, яка докорінно змінює життя. Першим виникає Болонський університет (1119 р), потім Неапольський (1224 р.), Римський (1303 р.), в Англії – Оксфордський (ХІІ ст.), Кембріджський (1202 р.), у Франції – Монпельє (1180 р.) – Паризький (Сорбона) (1257 р.). Згодом – Лейпцігський, Кенігзберський, Віденський, Краківський (Ягелоннський). Структура середньовічних університетів була типовою - 4 факультети: семи вільних мистецтв; медицини; права; і теології (релігійний блок дисциплін). Перший факультет вважався підготовчий.

Н українських землях у цей час була відсутня сучасна система освіти, а існуючі школи продовжували культурну традицію Київської Русі.

Тож було декілька причин, які стимулювали українську молодь виїздити за кордон: 1. професійний інтерес, 2. пошук знань, необхідних для між церковної поле міки (з часу розколу церви – 1054 р. по землях Європи йшла між церковна полеміка, на предмет того, чия конфесія краще, чия церква дає більше шансів на спасіння). 3. знання вчення Аристотеля та вміння ним широко користуватися.

Переважна більшість університеті західної Європи була католицькими та протестантськими, а отже для українців процес здобуття вищої освіти мав великий психологічний аспект (потрібно зректися православної віри, стати католиком, або протестантом, а по завершенню навчання повторити цей процес).

Особливу роль у підвищенні духовної культури для українців мав Празький університет, заснований на зразок Паризького чеським королем Карлом ІУ у 1349 році. Тут вчилися вихідці зі всього князівства литовського. У 1397 році королева Ядвіга заснувала при ньому бурсу (взяття студентів на повне державне утримання – харчування, одяг, проживання, оплата навчання).

Студентів-вихідців з України реєстрували, як правило, за місцем народження (Юрій Дрогобич), або загальним словом – рутен – русин (Павло Русин із Кросна). Процес здобуття знань за кордоном набув широкого розголосу. Приміром, у ХУІ ст. тільки в Ягелонському університеті навчалося близько 2 тисяч вихідців з українських та білоруських теренів.

Повертаємося на українські землі. Окреме місце в історії культури посідає історична література, адже саме вона сприяє формуванню політичної свідомості, культури тощо. Літописи цієї доби мають переважно білоруське походження і їх називають західно руськими. Таких відомих літописів є 13 списків. Вони різного змісту, стилю, але їхні автори – світські люди – державні діячі, дипломати, канцеляристи, вчителі (відповідно змінюється й зміст цих творів).

Найбільш близьким до історіографії України є Супрасльський літопис, складений біля Білостоку (Білорусія). Його велику частину складає короткий Київський літопис, написаний в Україні. І описує події 1480 – 1500 років (літописи київської доби охоплювали період 100 років). До української історіографії близький за змістом і стилем літопис Биховця (до 1507 року). – тут інформація про відносини в Україні і Білорусії кінця ХУ поч. ХУІ ст. Ще однією пам’яткою є Баркулабівський літопис (білоруського походження) – висвітлює події в Україні та Білорусії від половини ХУІ ст.

Ці літописи подають не лише важливу інформацію того часу, але й висловлюють певну ідеологію українства. Вони мали важливий вплив на розвиток української історіографії, на історичну та політичну культуру.

Із ХІУ ст. на українські терени поширюється католицизм ( Польща).

Церква в житті населення відіграє важливу роль, виконуючи функції духовного наставника, а коли не має держави, то перебирає і державні функції на себе. У зазначений період українська церква переживає надзвичайно важкий стан: відсутня державна підтримка православної церкви (через відсутність держави), православні церкви чужа влада здає в оренду, одержує за це прибуток, православною церквою керують особи не православного віросповідання. Але найбільшою трагедією церкви було те, що вона поступалася освітою католицькому духовенству. І от тоді, коли церква, здавалося, починає остаточно занепадати і не виконує свою основну функцію, на підтримку цієї церкви приходять братства. Братства виникли в ранньому середньовіччі і виконували суто ужиткові функції – поставляли в церкву книжки, свічки, доглядали за церквою. Братства – релігійно-національні товариства, що створювалися при церковних парафіях членами ремісничих і цехових організацій. Вони спиралися на традицію середньовічних релігійних братств як Західної, так і Східної Європи, ставлячи перед собою насамперед релігійно-благодійні завдання – підтримку своїх храмів, проведення громадських богослужінь, влаштування церковних урочистостей, братських обідів, допомоги хворим і бідним братчикам, організації шпиталів. Проте з часом поле діяльності братств значно розширюється. Утворені міщанством як станові організації, братства з часом перетворюються на всестанові і відіграють надзвичайно важливу роль в організації національної самооборони і культурного піднесення всього українського населення.

Найраніше вони з’являються в Галичині, де вже не залишилось української магнатерії, а шляхта була істотно ослаблена і дезорганізована. На тлі суспільної деградації української шляхетської верстви галицьке міщанство, рівень добробуту якого впродовж ХУІ ст. помітно зріс, демонструє одночасно піднесення національної самосвідомості й громадської організованості. Головним і найбільш впливовим братством було братство при церкві Успіння Богородиці у Львові. Засноване як фундація із суто корпоративними функціями, львівське Успенське братство з часом починає активно виступати з національними вимогами від імені всієї української громади Львова. Зусиллями львівського міщанства у 1538 році було відновлене львівське православне єпископство, здійснено низку важливих національно-культурних акцій (закладання школи, друкарні, відновлення Успенської церкви тощо).

Є подібні осередки і сьогодні, при церквах особливо у селах. Проте в час бездержавності цих 10 – 30 православних осіб, спрямованих на збереження православної віри і культури, могли багато чого корисного зробити для збереження цієї церкви. Провідними напрямами в діяльності братств було шкільництво (братства засновували школи, фінансували вчителів, готували підручники для учнів) та книгодрукування (фактично всі православні друкарні Європи починали свою роботу при православних братствах). Найбільш відомим було Львівське ставропігійське братство.

Негативними чинниками в діяльності братств було те, що вони так і не виробили спільного методичного органу, який би надавав допомогу подібним осередкам, часто втручалися в полеміку з приводу того, як тлумачити той чи інший розділ Біблії, в інші подібні речі.

На цей час припадає епохальний винахід, який зробило людство. У 1450 році німець Йоган Гуттенберг віднайшов друк в місті Майнц.

Видання Йоганна Гутенберґа, як і його безпосередніх наступників, надруковані латинською мовою, яка ще довго залишалася міжнародною мовою науки й освіти. Проте вже в другій половині XV ст. з’явилося і чимало друкованих книжок на живих мовах різних народів. 1457 р. у м. Бамберзі заснував свою друкарню Йоган Пфістер, який вперше впровадив до друкованих текстів ілюстрації з дереворитних кліше і започаткував друкування німецькомовних книжок, серед яких були і байки Езопа. В Італії, зокрема у Венеції, крім латиномовних книжок, почато друкування італійською, а згодом і грецькою мовами. 1476 р. вийшли в світ "Великі французькі хроніки" мовою французькою. Величезний вплив на розвиток релігійної думки мали видання Біблії гебрайською, німецькою і багатьма національними мовами. Упродовж тривалого часу першим виданням, друкованим в одній із слов’янських країн, вважали чеський переклад "Троянської хроніки" Гвідо делла Колонна. Помилка виникла тому, що наявну наприкінці книги дату (1468) розглядали як рік видання книги. Дослідження останнього часу переконливо довели, що ця книга надрукована після 1476 р. Тому найдавнішим нині відомим друком, що з’явився у слов’янському світі, слід вважати видану у Кракові латиномовну листівку-календар на 1474 р. Надрукував її, ймовірно, наприкінці 1473 р. Каспар з Баварії, якого ідентифікують із згадуваним у пізніших документах Каспаром Штраубе. Незабаром з тієї ж друкарні вийшли три невеликі книжки: "Тлумачення Псалтиря" Іоанна Туррекмати, юридичні трактати Франческо де Платеа (з датою 1475 р.), "Менші твори" св. Августина. Хорватське друкарство започаткував церковнослов’янський "Місал" 1483 р., видрукуваний глаголичним шрифтом.

З початку слов’янські книги друкували латиною пристосованою до слов’янської мови, а згодом друкарство було пристосоване до кириличної абетки, яку раніше вживали в рукописних книгах. Тому – Кириличний друк. Точна дата українського друку не відома, але відомо, що у 1469 році (західноукраїнські терени перебували під впливом Польщі, а отже нерухомість, маєтності, які дарувалися, або купувалися повинні були бути підтверджені королівським документом) польський король Казимір ІУ підтвердив своїм привілеєм факт дарування друкарні львівського міщанина Степана Дропана церкві св. Онуфрія (можливо друк з’явився вперше у нас, про те документальних підтверджень цьому не має – прокоментувати).

В 1483 році в римський друкарні вийшла книга Юрія Дрогобича «Прогностична оцінка поточного 1483 року» (Ю.Д – був ректором Болонського університету, доктор медицини і астрономії). Це перша відома друкована праця автора з України.

В 1491 році в Кракові кирилицею був надрукований Часослов і Октоїх Швайпольтом Фіолем. Склалося так, що східнослов’янська кирилична друкарня була заснована не на території однієї зі східнослов’янських країн, а в столиці і найбільшому економічному центрі тогочасного Польського королівства — Кракові, де в той час мешкало багато українців і білорусів. Саме тут наприкінці XV ст. вийшли перші чотири книжки, надруковані кирилицею церковнослов’янською мовою. Дві з них — Часослов і Осмогласник (тобто Октоїх) — мають позначення про закінчення їх друку в Кракові 1491 р. міщанином-німцем Швайпольтом Фіолем. Тим самим шрифтом надруковані Тріодь пісна (в усіх примірниках відсутні вихідні дані) і Тріодь цвітна (сторінка з позначенням прізвища Фіоля збереглася лише у примірнику, який нещодавно виявлений у румунському місті Брашові). Ще 1887 р. відомий польський бібліограф та літературознавець К.Естрайхер опублікував свій здогад, що Фіоль був слов’янського походження, і цілком довільно іменував його Святополком. Текст колофону Естрайхер коментував так: мовляв, книгу видали дві особи — Фіоль "і з німець німецького роду франк". Однак таке припущення втратило будьякий сенс після виявлення архівних документів про проживання в 1478 — 1499 рр. у Кракові Швайпольта Фіоля, який називав себе франком (франконцем), оскільки прибув з містечка Нейштадт у центральній Франконії, поблизу Нюрнберга. Попри це й надалі публікувалися статті, в яких відроджувалася гіпотеза Естрайхера. Прибічники її вважають, що у Кракові могло одночасно жити кілька осіб з прізвищем Фіоль; згаданий в колофонах кириличних першодруків Швайпольт Фіоль — це не той франк (франконський німець) Швайпольт Фіоль, який виступає в тогочасних джерелах як виходець з Нейштадта у Франконії, а зовсім інша особа — слов’янин ("найімовірніше, українець-лемко") Святополк Фіола, який, начебто, друкував книги спільно з якимсь Франком з Німеччини. Однак ніякої згадки про "лемка Святополка Фіолу" в джерелах немає. Оскільки й архівні джерела засвідчують, що саме друкар Швайпольт Фіоль був франком (франконцем), це зайвий раз підтверджує, що в колофоні Осмогласника і Часослова слова "із німець, німецького роду франк" стосуються одного й того самого Фіоля. Українізми в мові його видань найприродніше пояснити тим, що Фіоль користувався допомогою українських книжників і, ймовірно, був виконавцем їхніх замовлень. Фіоль замовив виготовлення кириличного шрифту Рудольфові Борсдорфові з Брауншвейґа, який досить скоро відлив згідно зі вказівками Фіоля 230 літер і надрядкових значків. Майстер добре впорався з цією роботою, тому Фіоль пообіцяв, що й надалі замовлятиме йому такі речі. У свою чергу Рудольф Борсдорф присягнувся, що без згоди Фіоля не виготовлятиме кириличних шрифтів ні для кого, навіть для себе, і що нікого не навчить, як їх робити. Це зобов’язання було внесено до міських книг на прохання Фіоля, який не хотів, щоб хтось інший заробляв на друкуванні церковнослов’янських книжок. У брашовському примірнику Тріоді цвітної Фіоля збереглася найстарша в кириличному друкарстві гравюра — розп’яття. Як доводять мистецтвознавці, дереворит міг бути виконаний у Нюрнберзі; не виключено, що одним з його джерел була прикарпатська ікона ⁶. На стиль інших елементів оформлення (друкарські знаки, плетінчата заставка й ініціали) мали вплив як готичні зразки, так і орнаментика східнослов’янських, зокрема галицьких, рукописів. За авторитетним визначенням П. В. Владимирова, Октоїх найбільш пов’язаний з українськими рукописами, а Часослов міг бути надрукований за українським списком з російського протографа. В обох Тріодях використано текст південнослов’янської редакції, що була дуже поширена у східних слов’ян. У правописі всіх першодруків впадають у вічі середньоболгарські риси, які на той час були особливо характерними для пам’яток українських земель. На призначення видань Фіоля в першу чергу для українських та білоруських читачів вказує мова і зміст післямов Осмогласника та Часослова, датування їх за ерою "від Різдва Христового". Захарія Копистенський у своїй відомій Палінодії, написаній в 1619 — 1621 рр., називав усі чотири найдавніші кириличні церковнослов’янські друки, що вийшли 1491 р. з краківської друкарні Фіоля. Копистенський зазначав, що Тріодь пісна і Тріодь цвітна, видані Швайпольтом Фіолем, зберігалися "у многих при церквах і в монастирах в землі Львовской, і в монастиру Дорогобузьком, і в Городку — Монастира Печерського маєтності, і на Підляшшю в землі Більській, в Ботках на Волиню і інді по розних місцях". Осмогласник краківського друку, за його словами, був у Смидині під Турійськом, в Кам’янці-Литовському, Часослов, виданий Фіолем 1491 р. — у Києво-Печерській лаврі, в люблінській православній церкві, церкві Чесного Хреста на львівському передмісті Личакові, в Бересті та по інших місцях. Пізніше Копистенський згадував кириличні першодруки Фіоля у своїй передмові до "Бесід на 14 посланій апостола Павла" (Київ, друкарня Києво-Печерської лаври, 1623). Примірники видань Фіоля вже в XVI і особливо у XVII ст. були привезені з України та Білорусі до Росії, де довго використовувалися і дбайливо зберігалися (особливо у старообрядницьких громадах).

Водночас, як показують особливості мови й оформлення перших кириличних друків, вони не лише були виявом міжслов’янських культурних взаємин, а й стали істотним чинником подальшого їх зміцнення.

Другою після краківської кириличною друкарнею, що діяла в 1494 — 1496 рр. у Цетіньє — столиці Чорногорії, керував ієромонах Макарій. Це була друкарня володаря Зети (Чорногорії) Джурджа Црноєвича. В її друках вперше у слов’янському кириличному книговиданні з’являються передмови й післямови літературно- публіцистичного характеру, в яких не лише наводяться вихідні дані, а й розповідається про мету книги. Рівень поліграфічного виконання значно вищий, ніж у першодруках Швайпольта Фіоля, в оздобленні поєднуються ренесансні мотиви з рисами, успадкованими від слов’янських кириличних рукописів, з іконописом пов’язаний зміст цілосторінкових фігурних гравюр. Макарієм звали також ченця, який 1508 р. почав видання церковнослов’янських кириличних книг на повеління господаря Волощини. Збіг імен став приводом для тверджень, що після загарбання Чорногорії турками друкарня звідтіля переїхала до Волощини. Але волоський першодрук (Служебник 1508 р.) і наступні видання тієї ж друкарні за шрифтом і оформленням відмінні від чорногорських Натомість вони більше, ніж останні, подібні до східнослов’янських інкунабул з друкарні Фіоля. Тому висловлювався здогад, що друкар цих книг навчався у краківській друкарні. З-поміж південнослов’янських видавців першої половини XVI ст. найвизначнішими були Божидар і Віченцо Вуковичі. Емігрувавши з загарбаної турками Чорногорії до Венеції, Божидар видавав там церковнослов’янські кириличні книги впродовж 1519 — 1540 рр., а його син Віченцо — в 1546 — 1561 рр. їхні видання вирізняються ошатністю оформлення. Порівняно визначним видавничим центром стало і трансільванське місто Брашов. Тут у 1535 — 1557 рр. в друкарні Иогана Гонтера і Валентина Ваґнера вийшло 33 книжки латинською мовою, 14 — грецькою, 6 — німецькою. Трохи пізніше у Брашові почав працювати визначний румунський друкар диякон Коресі, який випускав церковнослов’янські та румунські книги. Брашовські видання були відомі і на українських землях, з якими Брашов мав постійні економічні зв’язки.

В першій чверті ХУІ ст. активізується білоруський друк. Це мало велике значення і для України, адже культурне життя України і Білорусії становило єдиний процес. Франциск Скорина вихованець Краківського і Падуанського університетів (Італія), перекладач Біблії розпочав свій друк. У період з 1517 – 1525 років він надрукував 22 назви книжки. Скорина (або за його вказівками) виготовили новий шрифт, численні фігурні гравюри та, небувала річ, портрет самого видавця. В його книгах були розлогі передмови і після мови, дата, рік видання, тобто все те, що притаманне сучасній книзі. Книги Скорини збереглися у численних переписах.

Важливим центром слов’янського центру стало м. Берестя (Полісся – сучасний Брест). Тут у 1553-1554 роках був надрукований Ставропольський переклад Біблії. Існувало також чимало анонімних друкарень.

В 1564 році в державній московській друкарні Іван Федоров та Петро Мстиславець надрукували «Апостол», а в 1565 – «Часословник» і відразу були звинувачені в Єресі, та втекли з Москви до Григорія Хоткевича в Заблудів (Волинь), де надрукували Євангелії учительне 1569 році. Отже – перші друки у чехів – 1478, сербів – 1533; - поляків – 1543; Московщини – 1564; болгар – 1641. Все це дало Федорову врахувати попередній досвід і піти далі. На час діяльності Федорова в Україні діяло 25 друкарень, 17 з яких друкувало книжки церковно-слов’янською та українськими мовами (І.Огієнко «Історія українського друкарства»). То ж Іван Федоров точно не був першодрукарем.

Матеріалом для книг був папір, який імпортували з Франції. Панівним типом письма був устав (урочистий), або півустав.

Починаючи з ХУ ст. велика частина книг передавалася до Києва, для зберігання, отже, першим централізованим перерозподілом волинської спадщини на користь Києва стала передача книгозбірні Волинського ліцею з Кременця у 1834 р. до Київського університету св. Володимира. Стародруки із різних волинських збірок надходили до Київського університету й пізніше. В свою чергу, у 1927 р., унаслідок реорганізації цієї інституції фундаментальна бібліотека цього університету була передана Всенародній бібліотеці України при Українській Академії наук. У цій збірці небагато кириличних стародруків, але до її складу входила велика кількість як раритетних західноєвропейських видань, так і українських видань латинського шрифту.Великий масив кириличних стародруків потрапив до Києва під час передачі збірок із Волині наприкінці ХІХ ст., а також унаслідок постреволюційного перерозподілу книжкових фондів у 20-30 рр. ХХ ст. Як відомо, у 1874–1877 рр. до Київської духовної академії передано чимало книжок із монастирських та церковних збірок Волинської єпархії, серед них збірки Почаївського Успенського, Милецького Миколаївського, Тригірського Преображенського та інших монастирів. У 1923 р. бібліотеку Київської духовної академії та Церквоно-археологічного музею при ній було передано до бібліотеки Вернадського.

Значне надходження пов’язане і з передачею до ВБУ у 1932 р. збірки Волинського державного науково-дослідного музею із Житомира, в складі якої знаходилися великі дореволюційні місцеві збірки, насамперед Волинського єпархіального давньосховища та Волинської православної духовної семінарії, багаті на кириличні стародруки. Як свідчить аналіз масиву стародруків, саме в складі збірки Волинського державного науково-дослідного музею із Житомира надійшли у переважній більшості кириличні стародруки, що походять із храмових збірок Рівного та Рівненщини, що є предметом нашого дослідження.

Зі збірок міста Рівного поки вдалося розшукати лише одну книжку. Це примірник Тріоді цвітної (Львів: Друкарня братства, 1688; шифр Кир.2618 п), на титульному аркуші якої міститься лаконічний запис запис олівцем, виконаний у ХІХ ст. «г. Ровно» (м. Рівне, обласний центр). Відповідні помітки олівцем проставлялися на книгах при передачі їх на тимчасове зберігання у Волинське єпархіальне давньосховище (Житомир), що засвідчує шифр цієї збірки «ІІ, 545 dub. экз. 1». Цей шифр вказує на шлях надходження примірника до НБУВ через збірку Волинського науково-дослідного музею. У книжці вміщено ще один лаконічний запис про приналежність «церкви Басовской». Вігорідно, примірник походить із рівненського храму Різва Богородиці ХVІІ ст., розташованого на давній заміській території з історичною назвою Басів Кут. Примірник має оправу з коричневої шкіри з тисненням, стан його збереження засвідчує активне використання пам’ятки упродовж століть.Приналежність до збірок Рівненщини демонструють стародруки, пов’язані із найдавнішими видавничими осередками України – острозькою та дерманською друкарнями. Один із 18 примірників найвизначнішої стародрукованої вітчизняної пам’ятки – Біблії (Острог, 1581; шифр Кир.765) було надано 1645 р. «рабом божим Яковом Глушковским» и малжонки… Ирины» на «манастыр [Милицкий] Рождества Пресвятои Богородици за игумена на тот час бывшаго Калистрата». Йдеться про Мильчанський Різдвабогородицький монастир (зараз с. Мильча Дубнівського р-ну Рівненської обл.). У подальшому примірник увійшов до складу Фундаментальної бібліотеки Волинської православної духовної семінарії (Житомир), має печатку цього зібрання та наліпку із шифром «Рус. Отд. № 1. э. 3», а також ще один давній шифр «н. к. № 5-й».Окрім згаданої Біблії (Острог, 1581) до збірки Мильчанського Різдвабогородицького монастиря, вірогідно, належить примірник ще одного острозького друку – «Книги о постничестві» Василія Великого (Острог, 1594; шифр Кир.744). Примірник має вкладний поаркушний запис «Сія книга... Климентія Холошеского писара [Єсавинского?], купная отца Сімеона протопопа [Єсавинского?] за золотих 20», надана монастиреві у 1634 р. «през… отца Пеладія Кропивницкого, на тот час игумені [Старческого?] монастыра». На титулі є кілька записів 1686 р. «Монаcтира Милчецкого». Однак цей примірник, на відміну від острозької Біблії 1581 р., не має шифрів Волинської православної духовної семінарії (Житомир). На нижньому форзаці книжки є штамп букіністичного магазину із датою придбання 16.Х.1948 р. за 500 карбованців. Із села Білів (зараз Рівненський р-н Рівненської обл.), що є одним із давніх культурних центрів Волині, вірогідно, походить примірник Євангелія (Львів: Друкарня М.Сльозки, 1665; Кир.2576 п). Примірник містить недатований вкладний запис від імені Василя Дівочення про внесок його до Білівського храму Благовіщення за отпущення гріхів, виконаний у ХVІІ –ХVІІІ ст. Запис завірений священноієреєм Андрієм Рафаловичем. Книжка має шифр Волинського єпархіального давньосховища «ІІ, 597».

Примірник Тріоді цвітної (Львів: Друкарня братства, 1688; шифр Кир.2617п) містить записи ХІХ ст. «с. Губковъ Ровен[ского] у[езда]» та «Церкви [Хуби]ковской Пресв. Параскевы» (зараз це с. Губків Березнівського р-ну Рівненської обл.). Давня дерев’яна Пятницька церква кілька століть існувала біля давнього замку у Губкові, поки не була спалена німцями 1943 р. Примірник Тріоді цвітної має шифр Волинського єпархіального давньосховища (Житомир) «ІІ, 545 dubl. Экз. 3».Інший примірник цього ж видання – Тріоді цвітної (Львів: Друкарня братства, 1688; шифр Кир. 623) містить запис ХІХ ст. «с. Посягва Остр[озького] у[езда]» та шифр Волинського єпархіального давньосховища (Житомир) «ІІ, 545 dubl. Экз. 2». Зараз це с. Посягва Гощанського р-ну Рівненської обл. Із того храму походить і примірник Требника (Львів: Друкарня братства, 1682; шифр Кир.2606 п). Цікаво, що в майже повний примірник Требника львівського друку на початку вставлено титул аналогічного видання друкарні Києво-Печерської лаври 1736 р. Вірогідно, тут варто вбачати певні конфесійні міркування. У посягвинському храмі були також Євангеліє 1670 р.,, Октоїх 1686 р., Тріодь пісна 1691 р., усі видання львівського братського друку, що фіксуються в архівних джерелах, на жаль, їх у фонді бібліотеки Вернадцького виявити не вдалося.

Примірник Апостола, надрукований у друкарні Почаївського Успенського монастиря 1783 р., перебував 1911 р. у Свято-Миколаївському храмі знаменитої Пересопниці (зараз с. Пересопниця Рівненського р-ну Рівненської обл.). На книжці міститься й більш ранній запис «Сия книга принадлежитъ к церкви Шостаковской 1846 года 23-го марта. Григорий Корольчук» [1; 25]. Йдеться про храм с. Шостаків (зараз Рівненського р-ну Рівненської обл.). Про пізніше перебування примірника у збірці Волинського єпархіального давньосховища свідчить шифр «ІІ, 6».

Примірник Апостола (Львів, Друкарня М. Сльозки, 1654, шифр Кир.599) має напис «Покровской церкви села Рясники» (зарас с. Рясники Гощанського р-ну Рівненської обл.) і шифр Волинського єпархіального давньосховища «ІІ, 339, dubl. Экз. 3»

Примірник Требника (Львів: Друкарня братства, 1695; шифр Кир.2698 п) містить запис синім олівцем «с. Срибно» – йдетьтся про давнє с. Срібне Радивилівського р-ну Рівненської обл. Поаркушний запис скрепою уточнює приналежність примірника Срібненській Свято-Михайлівській церкві Дубнівського повіту Волинської єпархії. Давніший поаркушний запис свідчить про купівлю примірника у 1708 р. Стефаном Громачеським у Бродах (зараз місто Львівської обл.) на ярмарку за 18 польських злотих і 6 грошей.

Примірник Євангелія (Львів: Друкарня братства, 1636; шифр Кир.2514 п) містить недатований вкладний запис, судячи з почерку, ХVІІ ст., про надання книжки Лаврином Нагурненком із жоною Марією до острожецької церкви «Святой и живоначальной Троици» «за стараннєм священника отца Иякима Яцкевича». Йдеться, ймовірно, про сучасне с. Острожець Млинівського р-ну Рівненської обл. Цей запис продовжують два наступні, в одному з них йдеться про те, що «раб Божий Тарасий, того Лаврена внук» дав кошти на оправу для Євангелія «за здравие и отпущение грехов своих» у 1700 р. Третій запис свідчить, що «раб божий Кузма з братом своим Петром Ивана Лавренчука сини оправили сие Евангелие» знову вже у 1790 р. Тобто книжкою опікувалося щонайменше п’ять поколінь роду Лавренчуків. Пізніший запис свідчить про перебування примірника в «Рогачевской Рождество Богородичной церкви» – вірогідно, йдеться про храм с. Рогачів Рівненського р-ну Рівненської обл. Примірник перебував у збірці Волинського єпархіального даньосховища (Житомир), його шифр «ІІ, 334, 2-й экз.». Книжка має оправу з коричневої шкіри, декілька раз реставровану, судячи із записів, Лавренчуками. Також на примірнику є металеві застібки та жуки на нижній кришці у вигляді зірок.Частина видань побутувала на Острожчині. Серед них примірник Тріоді пісної (Львів: Друкарня М. Сльозки, 1664, шифр Кир. 606). У 1666 р. книжку придбав священик ієрей Кондратій Романович, презвітер П’ятницької Корецької церкви Нового міста за 25 злотих у місті Корці [8, № 449; 232] (зараз райцентр Рівненскої обл.).

Через деякий час, у 1681 р. цю книжку у вдови Кондратія П’ятницького купила громада Хлапотинська, «маєтності їх милості отців ієзуїтів Острозьких» вже за 30 золотих при свідках міщанах корецьких Пилипові Лазаревичу та Якову Поповичу П’ятницькому до Хлапотинського храму Різдва Богородиці (давнє містечко Хлатотин – зараз с. Красностав Славутського р-ну Хмельницької обл.). У подальшому книжка опинилася у збірці Волинської духовної семінарії (Житомир).

Примірник Євангелія (Львів: Друкарня братства, [1704], титул 1690 р.; шифр Кир.2638 п) містить великий вкладний запис 1717 р., в якому йдеться про те, що «Іоан Лукаш Моргулец, ротмистр его кролевской милости и цалой Речи посполитой, в ординации ясно свецоних князей Острозких» купив книгу за 50 золотих і надав до храму Успіння Богородиці в селі [Коскові?]. На жаль, не вдалося локалізувати даний населений пункт. Вкладний примірник Євангелія має оправу із дощок, обтягнених фіолетовим вицвілим оксамитом, прикрашену наріжниками на верхній кришці та середником на нижній кришці із жовтого металу. Позолочений обріз примірника прикрашений тисненим орнаментом. На книжці були й інші прикраси, які не збережені. Походить примірник із Волинського єпархіального давньосховища (Житомир), має шифр «ІІ, 20 dubl. 8 й экз.».

У храмі давнього села Розваж (зараз Острозького р-ну Рівненської обл.) зберігався і Требник львівського друку 1712 р. (шифр Кир.2769 п), він також має шифр Волинського єпархіального давньосховища (ІІ, 465 dubl. Экз. 5).

З ХІІІ ст. в Україні поширюються монети Золотої орди. У ІІ по ХУ ст. Орда перебуває в кризі, хани змінюються так швидко, що єдиною згадкою про них, були випущені монети, що давали змогу дізнатися про роки їх правління. Найбільше їх трапляється в ХІУ – ХУ ст.

Втрата державності призвела до вилучення монет з обігу і лише реформи Петра І кінця ХУІІ ст. послабили роль монет західної Європи і на ринку України. Поступово тут запанували срібні рублі, полтинники (50 коп.), гривеники (10 коп.). У продовж ХІХ ст. відбувалося витіснення монет паперовими грошовими знаками.

ХІУ ст. - цікавий період в розвитку імен, саме тоді почалося переслідування язичницьких імен, оскільки церква вважала їх не канонічними (Добриня, Радомир, Дана), але народ не переставав називати дітей рідними іменами, майже кожен українець мав два імені – одне рідне, друге – церковне. Це засвідчують і писемні джерела: «… Князь Михайло, зовомий Святополк, ім’я єму кресное –Яков, а церковное - Творимир». Ця традиція збереглася і в пізніші часи – Богдан Зіновій Хмельницький. Проте, з часом християнське ім’я стало головним, а народне збереглося як прізвище – Хмара, Богород.

У ХУІІІ ст. на основі надбань минулого розквітають природничі науки, з’являється ідея «природної людини» (Руссо), яка наслідує природничі закони природи; виникає ідея прогресу (Вольтер) та розповсюдження її на людську свідомість (Віко, Дідро, Вольтер), де кожна людина – гармонія розуму та почуття.

ХУІІІ ст. було складною добою в історії УК. Воно стало свідком розквіту українського мистецтва та літератури, що відобразилося в добі бароко. Проте майже одночасно з цим створювалися умови, за яких УК позбавлялася самобутніх рис і змушена була адаптуватися до російських культурних взірців. (Особливо жорстоко ставилися до українців після поразки Мазепи 1709 року під Полтавою).

Українці були засновниками усіх духовних училищ в імперії, вчителями царських дітей (Семен Полоцький, засновник в 1687 році Московської слов’яно-греко-латинської академії. Із 127 архієреїв, що займали церковні кафедри з 1700 по 1762 роки, 70 було вихідців з України та Білорусії. Феофан Прокопович - радник царя, саме він ввів в ужиток термін «особистість»). Цей період І.Франко назвав «зламом двох віків», маючи на увазі завершення однієї культурної епохи та віднайдення нових механізмів національного відродження.

Основним науковим і культурним центром у цей період залишається Києво-Могилянська академія (навчалося 14 гетьманів; із 21 ректорів Московського ун-ту 19 - випускники КМА). Проте навчання носить переважно церковно-богословський характер. Однак під впливом освітніх реформ Петра вводиться чимало світських дисциплін (математика, архітектура, медицина). Створюються різноманітні товариства, мета яких розширити обсяги світських знань («Вольное поэтическое общество»), при навчальних закладах виникають «додаткові класи», класи з поглибленим вивченням світських дисциплін; згодом вони перетворяться на окремі навчальні заклади.

Це час особливого розвитку мистецтва. У 30-ті роки ХУІІІ ст. засновується глухівська музична школа, що стала першою школою мистецтв в імперії. Тут готувалися кадри для придворних капел української та російської знаті. Її випускниками були Березовський, Ведель і Бортнянський.

На другу пол. ХУІІ – ХУІІІ ст. припадає зародження багатоголосного церковного співу. В Росії його центрами стали Олександро-Невський монастир (Петербург), Московська Троїце-Сергієва Лавра. Цю музику писали відомі українські композитори М.Ділецький, С.Пекалицький, Колядчин. З розвитком партесного співу (багатоголосного) з’являється методична література - «Граматика музикальна» М.Ділецького стає першим підручником в східній Європі, вона написана і надрукована в Петербурзі українською мовою, тому, що у капелах придворної знаті були виключно українці.

У цей час з’являються перші нотні записи українських народних пісень, друковані в Петербурзі (Собрание русских простых песен с нотами, 1776-1778-1779, 1885), українські народні пісні увійшли і до російських нотних збірників (1790). Під впливом селянського фольклору виникають міські пісні – романси. Хоча вони – результат індивідуальної творчості, проте поширювалися усно, фольклоризувалися, прізвища авторів забулися («Стоїть явір над водою» сл. і музика Г.Сковороди, «Їхав козак за Дунай», муз. Л.Бетховена).

У народній музичній творчості вершин досягає музичний епос – думи та історичні пісні, в яких прославляються козацтво та його ватажки. Всі жанри епосу відрізняються історичною конкретикою (про Хмельницького і Барабаша, про Корсунську перемогу); у жанрі історичної пісні виникають похідні козацькі пісні із маршовим ритмом («Гей не дивуйте», «За світ встали козаченьки»).

З другої половини ХУІІІ ст. з’являються нові історичні пісні як відгук на зруйнування Запорізької Січі («Ой полети галко», «Ой сів пугач на могилі») та пісні, пов’язані з гайдамацьким рухом. Розвиваються чумацькі, бурлацькі, балади, любовна лірика та інструментальна музика.

60-рр – час розквіту Італійської опери; протягом року в різних містах Італії ставилося до 100 нових опер. Наші композитори (Бортнянський, Березовський, Ведель) навчалися там і опанували техніку цього виду мистецтва.

ХУШ ст. – період розвитку меценатства (наприклад, Осередком, де цінувалася західноєвропейська музика, був маєток гетьмана Кирила Розумовського: Капелла (симфонічний оркестр), хор, театр, а його музична бібліотека належала до найбільших і найстаріших на сході Європи. Увесь його спадок згодом перейшов до сина Андрія, який був відомим дипломатом і працював послом Росії в Неаполі, Копенгагені, Стокгольмі, Відні. Наприкінці сторіччя він приїздить до Відня – тодішнього музичного центру Європи. Теща Розумовського зробила послугу молодому Й.Гайдну, познайомивши його з вищим віденським суспільством та влаштувала до свого приятеля, князя Естергазі капельмейстером (диригентом). Андрій був знайомий з Гайдном, сам добре грав на муз інструментах. У Відні було 2 розкішних палаци – в імператора, та в Розумовського. В останньому відбувалися всі концерти, що славилися по всій Європі. Розумовський мав тісні стосунки з Моцартом, Бетховеном, навіть намагався влаштувати поїздку Бетховена до Росії. На замовлення Розумовського Бетховен пише 3 струнних квартети, 2 з яких згодом увійдуть в 5 кращих квартетів світу. Партитура присвячена Андрію. Бетховен присвятив 5 і 6 симфонію А.Розумовському. На прохання Андрія Розумовського Бетховен робить обробку варіації на тему пісні «Їхав козак за Дунай» для фортепіано та флейти. Його нотна бібліотека теж була найбільшою у Європі. Ще одним меценатом УК. був новоросійський, азовський і астраханський генерал губернатор князь Потьомкін. Він першим в Україні створив ріжковий, а згодом духовий оркестр із 200 кріпаків. В 1768 році на базі цього оркестру була відкрита музична академія (Катеринослав).

В 60-ті роки в Україні зароджується нова форма народного театру – балаган. Поширюється він в міському середовищі, переважно російськомовному. Вистави відбувалися на ярмарках, майданах, тимчасових приміщеннях. Актори мали багато спільного з давнім театром скоморохів.

Дата добавления: 2014-01-04