Козацтво, як впливовий чинник міжнародного життя. 9 страница

Після цієї справи розпочалася цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції. “Звинувачення” і “викриття” наростали, як снігова лавина. Були сфабриковані такі справи, як: процес над “Спілкою визволення України” (1930 р.); “Українським національним центром”, “Українською військовою організацією”, справа про “контрреволюційну” організацію на селі тощо. Репресії на обійшли і владні структури. Згідно з рішенням ХУІ конференції ВКП(б) і ІІ Всеукраїнської конференції КП(б)У протягом 1929-1930 рр., в Україні була проведена “чистка” в 61 823 установах радянського державного апарату; з 338 тис. осіб, які проходили “чистку” звільнено майже 40 тис. (11%).

Репресії на початку 30-х рр. відповідно до настанов Сталіна застосовувались проти:

1. “шкідництва”;

2. “переродженців і дворушників” у самій партії;

3. “рештків ворожих класів”;

4. “рештків старих контрреволюційних партій”.

“Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна – з відвертістю і цинізмом говорив один із слідчих у справі “СВУ” Брук. – Це наше завдання, і воно буде виконане, кого не поставимо – перестріляємо”.

Після геноциду, застосованого до українського селянства в 1932-1933 рр., почався наступ на українську культуру. В 1933 р. наркомом освіти призначено В. Затонського. У січні 1933 р. секретарем ЦК КП(б)У було призначено П.Постишева, наділеного необмеженими диктаторськими повноваженнями. З його приходом починається період (1933-1939 рр.) розгортання терористичного більшовицького наступу проти української культури. За трагічними наслідками весь дотеперішній етап культурного розвою протягом 1920-х рр. названо “розстріляним відродженням”. Це був період ліквідації “українізації” (офіційно припинено постановою ЦК КП(б)У 22.11.1933 р.) та проведена русифікації усіх сфер українського життя.

За постановою ЦК ВКП(б) у 1933 р. проведено чистку партії. З КП(б)У виключено 51 тис. членів. Чистка в КП(б)У продовжувалась і пізніше: з 468 793 членів у 1933 р. залишилось в 1938 р. тільки 306 527, водночас із 115 членів ЦК КП(б)У тільки один був переобраний в 1938 р. У ІІ пол.1937 р. ліквідовано весь склад ЦК КП(б)У.

У грудні 1934 р. у зв’язку з вбивством С.Кірова на Україні засуджено до розстрілу, за фальшивим звинуваченням у приналежності до “білогвардійської організації”, діячів української культури: Г. Косинку, К. Буревія, Д. Фальківського, О. Близька, І. Крушельницького та ін. з так званої групи“28”.

З початку 1930-х рр. проходить цілковита реорганізація і чистка в Українській Академії Наук, репресовано 250 осіб. Найбільших втрат зазнали українські письменники: 89 було ліквідовано, 212 примушено замовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували.

У січні 1934 р. столицю України перенесено з Харкова до Києва.

Для знищення тоталітарного режиму важливо не тільки знищити будь яку опозицію, не тільки прищепити суспільству вірус тотального страху, а й створити атмосферу взаємної недовіри, взаємної підозри. Для цього ХІІІ з’їздом КП(б)У було висунуто гасло “До кінця викорчовувати залишки ідіотської хвороби – політичної безпечності, підняти революційну пильність. Що викликало потік наклепів та доносів.

Атмосфера в суспільстві була гнітюча. (“Жити стало краще, жити стало веселіше”).

Громадсько-політичне життя в Україні у 30-ті рр. характеризувалося встановленням та посиленням одноосібної диктатури Сталіна. Саме в цей час була встановлена комуністична тоталітарна диктатура, наслідки якої ми пожинаємо до сьогоднішнього дня. Всі опозиційні диктатурі сили, які існували чи могли існувати, були придушені.

Українські землі під Польщею.

Внаслідок воєнних дій України з Польщею і більшовицькою Росією, з 1919 р. під польською окупацією опинилися Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, Посяння, Лемківщина. З метою денаціоналізації українців поляками був встановлений між Галичиною і північно-західними українськ. землями так званий “Сокальський кордон”. На Волинь, Полісся і Підляшшя не допускалася преса з Галичини.

У політичній історії українців під Польщею розрізняють три періоди.

Період повоєнної “невизначеності” стабілізації (1919-1923 рр.). Він тривав до рішення Ради Амбасадорів (14.03.1923 р.) про приєднання Галичини до Польщі. На Паризькій мирній конференції (28.06.1919 р.) Польща зобов’язувалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню культурну автономію. Закон від 26.09.1922 р. надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам – Львівському, Станіславському і Тернопільському. Всі ці гарантії і закони ніколи не були здійснені. Польський уряд проводив у Галичині щодо українців політику терору, масових арештів, ув’язнень. Поляки скасували 20.01.1920 р. автономні права і самоврядування Галичини.

Українське політичне життя було репрезентоване 4-ма партіями: Трудовою, Радикальною, Соціал-Демократичною і Христянсько-Суспільною. Координацію між ними здійснювала Міжпартійна Рада під головуванням К. Студинського. Усі українські партії своєю декларацією 14 лютого 1920р. заявили, що вони стоять за державну самостійність Галичини, Півн.Буковини і Закарпаття.

У відповідь на польський терор у серпні 1920 р. засновано революційну формацію – Українську Військову Організацію (УВО), яку з липня 1921 р.очолює полковник Е. Коновалець.

На північно-західних землях (Волинь, Полісся, Підляшшя) українці взяли участь у парламентських виборах у листопаді 1922р., на яких обрано 20 українських послів і 5 сенаторів.

ІІ єтап – “тиску” (1923-1926 рр.) Період реорганізації політичних формацій.

Ліквідовано уряд ЗУНР Е. Петрушевича (15.03.1923 р.)

Різні фракції Трудової Партії об’єдн. 11 липня 1925 р. в Українське Національно-Демократичне Об’єднання (УНДО) під проводом Д.Левицького. Вона стала провідною політичною силою.

Радикальна партія об’єдналась з соціалістами – революціонерами з Волині, створили УСРП на чолі з Л.Бачинським, з 1930р. – І. Макухом. Менший вплив мала УСДП під проводом М. Ганкевича. 1930 р. – УКНП.

Радянофільські тенденції відстоювала Українська Партія Праці (1927-1930 рр.) і Українсько Селянсько-Робітниче Соціалістичне об’єднання (Сель.-Роб), створене у 1926 р. – з ініціативи КПЗУ.

Для застосування більш радикальних форм б-би в січні 1929 р. у Відні створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН), революційно-політичну формацію, яка грунтувалася на націоналістичній ідеології й діяла на всіх українських землях. ЇЇ провідником став Е. Коновалець. Вона вдавалась до революційно-саботажних акцій, які були реакцією на антиукраїнські заходи польського уряду (прийняття закону про усунення української мови з польських державних і самоуправних установ Західної України, 31 липня 1924р.; нищення українського шкільництва, колонізації українських земель польськими елементами, внаслідок якої наплинуло близько 200 тис. поляків до сіл і близько 100 тис. до міст Західної України).

Українські партії взяли участь у березні 1928 р. у других польських парламентських виборах, обрали до сейму 56 послів і 11 сенаторів.

За наказом польського уряду у вересні-листопаді 1930 р. в Галичині проведено “пацифікацію” – гострі репресії проти українського населення силами війська і поліції. В наслідок терору і виборчих зловживань українці здобули тільки 27 мандатів до сейму і 5- до сенату.

ІІІ етап “пошуку компромісу” (1926-1937 рр.). 1930- ті роки, це роки боротьба між політикою “нормалізації” і революційною дією. У 1930-х рр. посилилась антиукраїнська спрямованість польської політики. Декретом президента Польщі 18 червня 1934 р. створено концентраційний табір у Березі-Картузькій, який заповнено переважно українцями. Нова конституція (з 1935 р.) обмежила права парламенту. Було також розпущено сейм і сенат. Польща стала авторитарною державою. З 1938 р. почалися погроми українського населення й установ польськими шовіністичними колами. Особливо постраждала Православна Церква на Холмщині, де внаслідок терористичних акцій у 1938 р. знищено 189 церков, а 149 передано римо-католикам. З 1938 р. в УНДО оформлюється опозиція, яка засновує нову партію – Фронт Національної Єдності (ФНЄ) на чолі з Д. Палієвим. Стоячи на націоналістичній платформі ФНЄ відмовляється від терористичних акцій. В опозиції до політики “нормалізації” УНДО стала також редакція часопису “Діло”.

ОУН стає провідним чинником української політики. У боротьбі проти польського шовінізму гине провідник ОУН Юліан Головінський.

(30.09.1930 р.).Поляки страчують бойовиків ОУН В. Біласа й Д.Данилишина (23.12.1932 р.). 1930-і рр. – це період постійних політичних процесів проти членів ОУН, які відважно виступали проти польської політики.

Українські землі під Румунією.

З середини листопада 1918 р. Румунія окупувала Буковину, ще раніше – Бесарабію, частину Мармарощини – Сигітщину. У складі Румунії перебувало близько 1 млн. 300 тис. українців. Національно-культурну діяльність українці проводили тільки на Буковині.

Для залякування населення румуни тримали на Буковині до 1928 р. стан облоги. Для румунізації шкільництва запроваджено закон від 26 липня 1924 р., за яким українців трактували як румунів, що “забули свою рідну мову”. Цілковита румунізація всіх видів шкільництва була завершена в 1927 р.

В 1927 р. засновано Україн.національну партію (УНП) під проводом В.Залозецького, що була до 1940 р., єдиною легальною українською партією в Румунії. Діяла тільки на Буковині.

У 30-х рр. постає національний рух (спортивна тов-во “Мазепа”, студентське тов-во “Залізняк”).

Українські землі під Чехословаччиною (Закарпаття).

Якщо Румунія своєю нетерпимістю до українців перевершувала Польщу, то закарпатські українці в складі Чехословаччини мали максимум можливостей для організаціїї культурного життя.

Загальноукраїнське значення мали відкритий у Празі Український вільний університет, Українська сільгосподарська академія у Подебрадах, Український Вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова.

Офіційно вважалося, що Закарпаття добровільно увійшло до складу Чехословаччини і йому формально забеспечувано внутрішню автономію.

Офіційною назвою окремого адміністративного краю до 1928 р. було “Підкарпатська Русь”. На чолі краю стояв губернатор. На Закарпатті йшла боротьба між народовцями і русофілами. Перший очолювали А. Волошин та брати М. і Ю. Бращейки.

11 жовтня 1938 р. після Мюнхельського договору Закарпаття отримало самоврядування. Уряд на чолі з А. Волошиним розпочав дії спрямовані на творення автономної української держави. Однак через якийсь час угорські війська зайняли більшу частину Закарпаття й уряд Волошина переніс столицю з Ужгорода до Хуста. Створення українського уряду справило сильний вплав на гальцьких українців, які прагнули надати йому всіляку підтримку. Однак за таємною домовленістю з Угорщіною Гітлер дав згоду на захоплення нею усього Закарпаття.14 березня 1939 р. угорські війська розпочали наступ. 15 березня уряд Волошина проголосив незалежну Республіку Карпато-Україну, однак в той же день був змушений емігрувати.Уся Закарпатська Україна була захоплена Угорщіною.

3. Політика українізації.

Відбувались і певні зміни, у підході до національного питання. ХІІ з’їзду РКП(б) (17-25 квітня 1923 р.) поклав початок т.зв.політиці коренізації, яка мала сприяти зростанню в республіках неросійських, місцевих радянських і партійних кадрів, запровадження національних мов у сфері освіти і культури, і навіть армії. На Україні такий процес дістав назву “украінізації”. ЇЇ активні прихильники займали все більше місця в більшовицькій адміністрації України, серед них – О. Шумський, М. Скрипник, В. Чубар, В. Затонський та ін.

Було офіційно засуджено т.зв. тіорію боротьбі двох культур обстоювану секретарем ЦК КП(б)У Л. Лебедем, згідно з якою прогресивна російська пролетарська культура на Україні обов’язково мала перемогти відсталу українську, пов’язану з селом. Вже у 1927 р. українською мовою велося 70% всіх урядових справ. Партійні та радянські чиновники у масових масштабах мали пройти курси української мови. Зросла кількість українців в урядових установах і партії. До 1926-1927 рр. їх частка становила відповідно 54 і 52%. Почалася українізація і в військових частинах, яку підтримали М.Фрунзе і Якір.

В жовтні 1921 р. на Церковному соборі у Київі було утворено Українську Автокефальну Православну Церкву, яку очолив митрополит

В. Липківський. У 1924 р. вона мала вже 30 єпископів, 1500 священників, понад 1100 парафій та мільйони віруючих. Запровадження УАПЦ української мови в богослужінні сприяло піднесенню свідомості сотень тисяч віруючих.

Політика індустріалізації, яка була оголошена партією більшовиків викликала масовий приплив селянського населення до українських міст, що суттєво змінило етнічний склад міського населення і зумовила перевагу українців, які вже не русифікувалися у таких масштабах, як раніше. З посиленням українізації набувала дедалі більшого впливу в суспільному житті націонал-комуністична течія. ЇЇ представники щиро вірили у можливість поєднання доктрин більшовизму з процесами національно-культурного відродження. Найбільш яскравими представниками націонал-комунізму на Україні були М.Хвильовий та О. Шумський. М. Хвильовий виступав з осудом невідповідності теорії і практики більшовиків у національному питанні, а також викриттям партійних бюрократів як носіїв російського шовінізму. Висунуте ним гасло “Геть від Москви” орієнтувало українське національне відродження на культурні здобутки заходу і подолання провінціалізму української культури. Позиція М.Хвильового була підтримана наркомом освіти О. Шумським. В такому ж контексті слід розглядати публікації М. Волобуєва в журналі “Більшовик України” які засуджували колоніальну економічну політику Москви щодо України. Волобуєв доводив, що економіка СРСР не є єдиним однорідним цілим, а складається з різних своєрідних компонентів, одним з яких є Україна.

Період послаблення тоталітарного контролю партії над політичним і економічним життям України був дуже швидко ліквідований партією одночасно з непом.

Перехід до непу не призвів до подолання “воєнно-комуністичних” уявлень про методи господарювання і шляхи суспільного розвитку. “Вольові”, надзвичайні заходи примусового адміністрування часів громадянської війни продовжували застосовуватись і в середині 20-х рр., неодноразово спостерігався і відхід від принципів непу, репресії. Особи які використовували найману працю, позбавлялись виборчих прав. Обмеження приватної торгівлі вело до суттєвого порушення товарообміну, розриву нормальних зв’язків між містом і селом.

Успіхи та наслідки українізації:

- на кінець1929 р., понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вищих навчальних закладів вели навчання українською мовою;

- переживала піднесення й українська преса. Якщо у 1922 р. видання книжок українською мовою становило 27 % усіх надрукованих в Україні, то у 1927 р. – 50%;

- українська мова була запроваджена в державних і партійних установах, в армії, 1/3 діловодства велася українською мовою.

З метою утримання та посилення своєї влади російські комуністи розпочали політику українізації (на засадах і принципах марксизму). Але, головним наслідком цієї політики стало культурне відродження України, її мови та літератури. Найбільші успіхи були в освіті. З встановленням в СРСР одноосібного правління Сталіна наприкінці 20-х рр. українізація була припинена, хоча офіційних документів про це не існує. Правляча партія повернулася до традиційної для російської політичної еліти, політики русифікації та знищення будь-яких національних особливостей.

Лекція 13.

Початок другої світової війни. Возз’єднання українських земель.

План

1. Причини, характер та цілі другої світової війни. Україна в планах військово-політичного керівництва фашистської Німеччини.

2. Радянсько-німецький альянс і возз’єднання українських земель у складі Радянського Союзу.

3. Наростання загрози фашистської агресії. Стан обороноздатності СРСР.

Література:

1. Історія України: нове бачення: У 2т. / Під ред. В.А. Смолія: - Т2 – К., 1996. с. 281-298.

2. Історія України. / Під ред. В.А. Смолія – К., 1997 р. – с. 307-313.

3. Бойко О. Історія України. – К., 1999. с. 380-394.

4. Кучма Л.Д. “Уклін Вам, хто боронив Вітчизну і творив перемогу”: Доповідь Президента України на урочистому засіданні присвяченому 54-й річниці Перемоги. // Урядовий кур’єр. – 1999. – 12 травня.

5. Голованов Н. Житомирськое Краснознаменное имени Ленинского комсомола. – М., 1977. – с. 53-127.

6. Золотые звезды Полесья. –К.,1978.

Терміни та поняття:

1. “Пакт Ріббентропа-Молотова” договір про ненапад між СРСР та Німеччиною від 23.08.1939р.

2. Радянізація – насильницьке насаджування у Західній Україні норм економічного, суспільно-політичного, культурного життя, характерних для тоталітарного Радянського Союзу.

3. Фашизм – крайня, антидемократична, радикально-екстремістська політична течія, в основі якої лежить синтез концепції нації як вищої та одвічної реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості, різновид тоталітаризму.

Персоналії:

Іоахім Фон Ріббентроп – міністр закордонних справ Німеччини (1938-1945 рр.)

В’ячеслав Молотов – народний комісар закордонних справ СРСР (1939-1949рр. та 1953-1957рр.).

Дати:

23 серпня 1939 р. – підписання договору між СРСР і Німеччиною про ненапад, а також таємної угоди про розмежування сфер інтересів у Східній Європі.

1 вересня 1939 р. – напад Німеччини на Польщу, початок Другої світової війни.

17 вересня 1939 р. – вторгнення СРСР на польську територію, початок радянізації Західної України.

1939р., вересень – підписання радянсько-німецького договору про дружбу та кордон.

28-30 червня 1940 р. – загарбання СРСР території Бессарабії та північної Буковини.

Показати на карті:

- територію УРСР до 1939 р.;

- територію Закарпаття, що належала Угорщині;

- територію, що 1939 р. перейшла до УРСР від Польщі (Східна Галичина, Західні Полісся та Волинь, частина Закерзоння), та області, утворені на цій території (Львівська, Волинська, Рівненська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Хмельницька);

- території, що 1940 р. перейшли до УРСР від Румунії (Північна Буковина, Північна Бессарабія (Хотинщина), Південна Бессарабія (Придунайські землі) та області, утворені на цій території (Чернівецька, Аккерманська – пізніше перейменована в Ізмаїльську);

- територію УРСР станом на 1941 р.

Згідно з Сталінською економічною концепцією під час “соціалістичного будівництва” перевагу було дано індустріалізації, насамперед, великій, видобувній та паливній галузям. З огляду на пріоритетну роль воєнного фактору у сталінській зовнішній політиці інтенсивно розвивалося також машинобудування і хімічна промисловість. Продуктивні можливості економіки України були великі і неухильно зростали, посідаючи найбільшу питому вагу серед інших республік (крім РРСФР).

В 1940 році продукція всієї промисловості України зросла в 7,3 рази порівняно з 1913 р., а крупної – майже у 10 разів. За розвитком великої промисловості республіка посідала друге місце в СРСР після Росії. В Україні було збудовано 25 доменних печей, з них 4 найпотужніші і на той час найбільші в світі. Було введено мартенівські печі та потужні прокатні стани.

Освоєно багато нових марок сталі. У загальносоюзному видобутку коксуючих та енергетичних вуглів частка України становила 75 %.

На кінець 30-х на початку 40-х рр. остаточно виявилось призначення щойно збудованої “матеріально-технічної бази соціалізму” як, по суті, потужного воєнно-промислового комплексу. Причому українська промислова база являла собою її наріжний камінь. Новозбудовані підприємства кольорової металургії, такі, як Костянтинівський цинковий завод, Дніпропетровський алюмінієвий комбінат, ртутний комбінат у Донбасі та інші, мали вирішальне значення у виробництві сучасного озброєння.

Витвір сталінських партапаратників – “соціалістичне змагання” у кінці 30-х рр. хибувало на заформалізованість, псевдо патріотизм, вело до виснажливої, низькооплачуваної праці, реально не підкріпленої широко рекламованими “соціальними перевагами”.

Жахливі наслідки терору продовжували справляти свій згубний вплив на суспільство, зокрема економіку. Практично на будь-якому підприємстві (великому) відчувалося гостра нестача технічних спеціалістів і керівників промисловості. На Макіївському металургійному заводі, наприклад, залишилося лише двоє дипломованих інженерів і 31 технік. Обстановка в промисловості нагадувала міноване поле.

Адміністративно-репресивні методи керівництва економікою, нескінченні підхльостування ставали на кінець 30-х рр. перешкодою у нормальному функціонуванні потужної промисловості.

На 1941 р. асигнування на оборону становили 43,4 % держбюджету. Приріст продукції оборонної промисловості за 1939 – І пол. 1941 р. втроє перевищив загальний приріст продукції в країні.

Українська економіка досягла, зрештою, найвищого рівня свого розвитку. На кінець 1940 р. Україна видобувала 50,5 % загальносоюзного видобутку вугілля, виробляла 64,7% - чавуну, 48,8 – сталі, 67,6 – залізної руди, 25,7 % - електроенергії, 20 % виробництва товарного хліба, 73 % - цукру, 20% - м’яса та ін.

Суспільно-політичне і культурне життя українського народу цього періоду характеризувалось подальшим утвердженням сталінської тиранічної диктатури, проникненням в уми й душі мільйонів людей тоталітарної ідеології й моралі.

Впровадження т.зв. “культурної революції” означало по суті, втягнення найширших мас населення в орбіту комуністичної ідеології в її сталінському варіанті. Коштів на це не шкодувалося. В 1940-1941 рр. у республіці працювало 32 тис. шкіл, близько 700 технікумів, 173 вузи, а кількість молоді, яка навчалась, збільшилось в тричі порівняно з 1913 р. Особлива увага приділяється Академії наук, тематика якої була максимально наближена до народногосподарських потреб. В ній працювали такі видатні вчені, як О. Богомолець., М. Боголюбов., І. Курчатов., М.Кирилов., М.Лаврентьєв., Е. Патон та ін. Завдяки їм були зроблені вагомі досягнення в розщепленні атомного ядра, отриманні рідких газів, винаході автоматичного дугового електрозварювання тощо.

З’явилось, також багато нових літературних, образотворчих, музичних творів, театральних вистав, кінофільмів. Переважна більшість з них були позначені талантом, щирою вірою у нові ідеали, але з домінуванням політичного підґрунтя.

В обстановці неймовірного нагнітання культу особи Сталіна, штучного роздмухування класової боротьби, невтомного вишукування “ворогів народу”, силового утвердження “соціалістичного реалізу” весь досить вагомий культурницький потенціал використовувався не за призначенням і був цілковито підпорядкований завданням агітаторської роботи комуністичної партії.

Причини, характер та періодизація ІІ світової війни. Людські та матеріальні втрати України у війні.

Питання про причини ІІ світової війни залишається в історичній літературі досить дискусійним та неоднозначним. Але більшість науковців сходяться на таких:

1. Фашистські і мілітаристські держави на чолі з Німеччиною, Італією і Японією були невдоволені Версальською системою і прагнули до нового перерозподілу світу, до захоплення колоній, джерел сировини і ринків збуту, які тоді знаходилися переважно під контролем Великої Британії, Франції та США.

2. Загострення суперечностей між великими державами в результаті глибокої економічної кризи. З якої кожна держава виходила своїм шляхом.

3. До розв’язання воєнного конфлікту призвела політика потурання агресорам, яку проводили Велика Британія і Франція. З іншого боку, це – безпосередня підтримка Німеччини керівництвом СРСР шляхом підписання пакту Ріббентропа–Молотова (серпень 1939 р.)

Характер війни: загарбницький для країн “Антикомінтернівського пакту”, а для країн антигітлерівської коаліції та народів світу вона мала справедливий визвольний характер.

ІІ світова війна поділяється на такі періоди:

І п. – 1.09.1939р. - 22.06.1941р.

ІІ п. – 22.06.1941р. - 19.11.1942р.

ІІІ п. – 19.11.1942р. - 06.06.1944р.

ІV п. – 06.06.1944р. - 08.05.1945р.

V п. – 8.05.1945р. - 02.09.1945р.

У ІІ світовій війні була задіяна 61 держава, на території яких проживало 80% населення Землі, її жертвами стало до 70 млн. чол.

Загальна кількість втрат українців (цивільних і військових) становила 7 млн. чол. (16,7% втрат відносно всього населення України). Повністю або частково знищено 714 міст та 28 тис. сіл, 2 млн. будинків. Без житла залишилося 10 млн. чоловік, було знищено 16 150 промислових підприємств. Матеріальні втрати України становили майже 1,2 трл. крб.

Українське питання у міжнародній політиці напередодні ІІ світової війни.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні ІІ світової війни стала Німеччина. Українські землі знаходилися у складі чотирьох держав – СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини, які мали різний соціально – політичний устрій. Це було важливим дестабілізуючим фактором політичного життя Європи. Це робило Українське питання клубком серйозних суперечностей, а “українську карту” – серйозним козирем у великій дипломатичній грі.

У березні – травні 1933 р. під час таємних нарад Розенберг у Локарно і Лондоні з італійськими та англійськими політичними діячами обґрунтував план поділу Росії шляхом відриву від “Рад України”.

В червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України “для раціонального використання цієї родючої території” (голова німецької делегації Гугенберг).

1936 р. українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії. Гітлер виступаючи на з’їзді нацистської партії заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то “кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим”.

Українське питання активно застосовувалось для заспокоєння західних держав. Так, у розмові з одним високопоставленим представником правлячих кіл Англії в Берліні у травні 1936р. Геринг підкреслив: “Ми вам гарантуємо, що … ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але й розв’яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною”.

Намагаючись відвести від себе загрозу агресії та спрямувати її на схід, зіштовхнути нацизм з більшовизмом, уряд Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову (29 - 30.09.1938 р.), що поклало початок руйнації Чехословацької держави.

У кінці 30-х рр. обстановка в Європі характеризувалася наявністю двох протилежних полюсів. На заході це була нацистська Німеччина, що очолила так званий антикомінтернівський пакт, до якого входили ще й Японія та Італія. На сході – СРСР. Суперечності, що розділяли Німеччину і СРСР, були, здавалося, нездоланними.

Але лідерами “першої в світі країни перемігшого соціалізму” і “третього рейху” – Сталін і Гітлер багата в чому були схожими: соціальним походженням, освітою, точніше самоосвітою, ненавистю до демократії, безмежною жорстокістю, єзуїтською підступністю. Обидва – і “вождь” і “фюрер” своїми діями тримали Європу буквально у трепеті і душевному сум’ятті. Та все ж Німеччина і СРСР, Гітлер і Сталін – антиподи, так само, як несумісні їхні політичні цілі та ідеологічні доктрини. Кожний вважав один одного “ворогом №1”.

Але, сталося неймовірне, 23 серпня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький договір про ненапад, який доповнювався таємними протоколами, де йшлося про задоволення територіальних апетитів обох держав. Сталін дістав змогу розширити територіальні межі СРСР трохи не до кордонів 1913 р. Саме територіальний виграш, розподіл сфер впливу, поширення сталінської диктатури на нові території і було основною метою радянсько-німецького пакту. Для Гітлера це був тимчасовий “союз для війни”. Безпосереднім результатом пакту “Ріббентроп-Молотов” був початок 1 вересня 1939 р. агресії Німеччини проти Польщі, яку підтримали її союзники Англія і Франція. Так вибухнула 2-а світова війна.

17 вересня 1939 р. сталінський уряд дав наказ військам вступити на територію Західної України та Захід. Білорусії аби, як говорилося у його ноті “взяти під свій захист життя і майно населення Західної України та Західної Білорусії”.

21 вересня капітулював польський гарнізон м. Львова. 22 вересня о 14.00 год. частині 2-го кавалерійського корпусу Червоної армії почали входити до Львова. Того ж дня у Брест-Литовську на честь успішного завершення польської компанії відбувся парад радянських та німецьких військ.

28 вересня радянсько-німецький політичний альянс, скріплений сумісними бойовими діями проти майже беззахисної Польщі, був підтверджений новим договором – про дружбу і кордон, який став державною таємницею. Він також, створив умови для вирішення проблеми Бессарабії і Буковини, споконвічних українських територій. Після пред’явлення ультиматуму про повернення цих земель Румунія у червні 1940 р. задовольнила радянську вимогу.

Одним з найсерйозніших випробувань для населення Волині, Галичини, Буковини і Бессарабії було запровадження нових радянських порядків на цих територіях. На 1 червня 1941 року на селі було вже 2,6 тисяч колгоспів із 143 селянських господарств. Серед абітурієнтів, прийнятих у 1940 р. на перші курси університету та політехнічного інституту Львова, українці становили 50 %, тобто їхня кількість зросла в 4 рази.

Дата добавления: 2014-01-04