Народна культура Київської Русі. Обряди та звичаї українського народу. Українська народна творчість

Характерною особливістю староруського живопису є умовність зображення. Митці, які виконували церковні розписи, орієнтувалися на „безтілесність”, нематеріальність персонажів. Цим пояснюється тривале використання зворотної перспективи в укр. живописі аж до 17 ст. Прагненням до ірреальності пояснюється зображення на умовному, частіше золотому, фоні, а також символічне використання інтенсивних кольорів.

Ця художня система регламентувала характер церковної архітектури. Хрестовокупольний храм, поширений у Візантії, набув широкого розповсюдження на Русі.

Привезена з Візантії ікона, стала на Русі класичною формою образотворчого мистецтва. Найвідомішим твором іконопису в мистецтві Київської Русі є ікона „Володимирської Богоматері” (к. ХІ – поч. ХІІ ст.), привезена з Візантії. Вона породила дуже багато копій. На відміну від античних майстрів, які загострили риси обличчя людини, що страждає, настільки, що воно перетворилося на маску, візантійські художники зберегли риси людського обличчя, одухотворили його.

Але поряд із запозиченням християнської культури із Візантії, язичницькі обряди, звичаї, вірування знаходять широке розповсюдження на території ранньої Русі.

На поч. ХІ ст. князь Ярослав Мудрий намагається зробити Київ суперником Царгорода. Він збільшив кордони міста в десять разів.

На місці перемоги киян над печенігами зріс Софійський собор. 12 куполів храму групуються навколо тринадцятого, центрального і найбільшого. У центральному куполі зображено Пантократора (Христа-Вседержителя). Нижче, у проміжках між вікнами, розмістились постаті апостолів – учнів Христа. У вівтарі в молитовній позі зображена Марія (Оранта) – мати Христа. Це найбільша постать: її висота - 6 м.

Язичницький вплив на живопис Київської Русі відбився в застосуванні фресок у Софійському соборі. Серед них значну частину становлять сюжети світського змісту. Це зображення родини Ярослава Мудрого. Це перші портретні зображення людей у вітчизняному мистецтві.

Із часів Київської Русі в українській культурі формуються самобутні риси, що збереглися в народних традиціях до нашого часу. Серед них:

Ворожіння – різні способи вгадувати долю, передрікати майбутнє. Наведемо кілька типових варіантів українських ворожінь:

- Якщо зварена кутя виходила з верхом, це віщувало верхуваті стоги;

- Першу ложку куті підкидали до стелі: якщо зерна куті прилипали до неї, чекали успіху у бджільництві;

- За довжиною стеблини соломи, яку витягали з-під святкової скатертини, гадали, кому судився вік довгий, а кому короткий;

- На Закарпатті перспективи врожаю овочів визначали за допомогою жевріючих вуглин, витягнутих із печі на Новий рік. При цьому кожній вуглині давали назву рослини, яку передбачалося вирощувати наступного року. Вуглина, що згоряла повністю, віщувала урожай відповідних овочів.

Забобони. Важливе місце у світорозумінні українців займали численні вірування, пов'язані із пересторогами, обмеженнями, табу тощо. Зокрема, подекуди вірили, що недобрими є перші дев'ять днів березня. Тяжким днем вважався понеділок: у цей день не слід було впускати до хати сторонню жінку чи щось позичати, бо весь тиждень буде лихий. У середу та п'ятницю не можна було когось проклинати, бо прокляття збудеться. Вірили також, що лихі години бувають у лихі дні (з ранку і до обіду). Щоб убезпечити себе від лихої години, неодмінно слід було застерегтись: У добрий час сказати, а в лихий промовчати; чи: У добру годину будь сказано. Часто народна уява пов'язувала успіх або невдачу в господарстві з молодиком: якщо в новий місяць робота не вдається – то не вдаватиметься весь місяць.

Дата добавления: 2014-01-04