Українська культура під гнітом татаро-монгольської навали — СРС

На честь весняного пробудження природи слов'яни святкували Масляну. На відміну від інших календарних свят, Масляна практично не зазнала християнського впливу і залишилася просто веселим народним святом із деякими язичницькими ритуалами: катанням з гірок, спалюванням солом'яного опудала, приготування млинців і вареників тощо.

Серед весняних свят найзначнішим і улюбленим був Великдень. Обряди і ритуали великоднього циклу несли релігійне християнське і календарне язичницьке навантаження (воскресіння Ісуса Христа і пробудження природи).

Великодню передувала Вербна неділя – період активної підготовки до свята. У церкві святили гілки верби, якими шмагали всіх членів сім'ї, а потім і домашніх тварин.

Це мало забезпечити здоров'я і добробут. Саме на Вербній неділі готували писанки – яйця, прикрашені багатоколірним орнаментом (на відміну від крашанок, забарвлених в один колір). Взагалі червоний колір яйця, за християнськими переказами, – символ крові, пролитої Христом за гріхи людські. Але сам звичай використовувати фарбовані яйця в різних обрядах, сприймаючи їх як символ воскресіння, сягає далекого минулого.

Процес розписування яєць був суворо регламентований. Жінка-писанкарка повинна була сидіти на виверненому навиворіт кожусі, для обтирання яєць користувалися шматками від зношених сорочок. Вся робота виконувалася в тиші, з молитвами і в доброму гуморі. Сама технологія створення писанки полягала ву послідовному зануренні яйця в різні барвники (від темного до світлого) і в нанесенні орнаменту розтопленим воском за допомогою металевої трубочки. Потрібний для орнаменту колір зберігався під шаром воску. Сюжети і види орнаменту були різноманітні, дуже відрізняючись за регіонами України. Антропоморфні, зооморфні і рослинні зображення нерідко були справжніми витворами мистецтва.

Протягом Вербної неділі випікали обрядові хліби – паски. Під час їх виготовлення також здійснювали численні дії, підкоряючись древнім обрядам. Палити піч треба було з полін, які відкладалися кожний четвер протягом Великого посту, підпалювати їх шматочками освяченої верби. Саджаючи паски в піч, господиня вимовляла молитви-заклинання.

Багато повір'їв було пов'язано зі Страсним (або Чистим) четвергом. Палаючою страсною свічкою, принесеною з церкви, робили хрести на стелі – від нечистої сили. Дбайливо зберігали четвергову сіль, спеціально обпалену в печі, – від різних захворювань людей і домашніх тварин. Обов'язковим був звичай купати дітей і хворих, виливаючи потім воду на перехрестя доріг, «щоб там усе лихо зосталося». Це, без сумніву, відгомони древніх очищувальних обрядів.

Відстоявши у церкві всенощну службу і освятивши заздалегідь зібрані продукти, люди сідали за святковий стіл. Великодню передував найсуворіший піст (пам'ять про страждання Христа), тому пасхальній трапезі надавалося особливого значення. Чим багатшим буде стіл, тим ряснішим урожай. Важливе місце на столі посідали, як правило, паски і писанки.

У різних регіонах України існували звичаї, пов'язані з фарбованими яйцями:

- після відвідування церкви, перед розговінням всі вмивалися з миски, в якій були крашанки і дрібні монети. Це забезпечувало здоров'я і красу;

- дівчата зберігали яйце, з яким вмивалися, «щоб бути завжди гарною». Писанки вміщували у Красному кутку і зберігали до наступного Великодня;

- як оберіг для худоби писанку підвішували в хліві, клали в гніздо квочки або біля вулика з бджолами, підсипали товчену фарбовану шкаралупу в корм птиці.

Поширені були також ігри з яйцями, наприклад, катання їх з гірки або спеціального лотка, а також із рушників, спущених зі стежки. Діти захоплювалися цоканням – биттям яєць. Той, хто розбив крашанку суперника, забирав її собі як виграш.

Великодні свята включали народне гуляння: хороводи (ходіння по колу як символ руху Сонця по небу), катання на гойдалках і дошках (підняття вгору — магічне дійство, що забезпечує ріст всієї зелені), обливання водою (очищувальний обряд). Улюбленою розвагою були передзвони, оскільки на Великдень дозволялося дзвонити всім. Існувало, наприклад, повір'я, що перший удар у дзвін недільним ранком забезпечить тому, хто дзвонить, добрий урожай гречки.

Великодні свята завершувалися поминальними днями — Радуницею («поминками», «гробками»). Як правило, першої післяпасхальної неділі люди йшли на цвинтар «христосуватися з померлими» — обідали на могилах, пов'язували хрести рушниками. Іноді на пасхальний стіл ставили «могилку» — миску з пророщеним вівсом, до якої клали стільки крашанок, скільки родичів у сім'ї померло. Існував звичай пускати по річці шкаралупу, яка повинна була повідомити предкам про настання Великодня. За церковними правилами, поминати померлих необхідно у вівторок після великоднього тижня, замовляючи літургію або панахиду на службі в церкві замість трапези на кладовищі. Поминальну їжу краще роздавати людям, а не залишати на могилі. Не поминають м'ясом, горілкою, а пісними та печеними стравами.

Завершення весняного і початок літнього періоду у східних слов'ян пов'язаний з трійце-русальною обрядовістю, в основі якої лежить культ рослинності, магія заклинання майбутнього врожаю. На Зелені свята (так у народі називалося християнське свято Трійці) хатину і двір прикрашали зеленими гілками верби, липи, клену. Підлогу застеляли гілочками м'яти, любистку, чебрецю. До цього свята належить цікавий обряд «завивання берези» або «водіння куща». Дівчинку або молоду дівчину прикрашали квітами, зеленню і водили по селу. Цим обрядом і спеціальними піснями хотіли вимолити у природи багатий урожай.

Особливо виділяється давньослов'янське свято літнього сонцестояння – Купала або Івана Купала (7 липня). Це свято не сприйняло християнські риси і залишилося в архаїчній язичницькій формі. Більш того, церква намагалася боротися з традицією проведення Купала, оголошуючи його гріховним, диявольським і т. д. Але, незважаючи на всі заборони, Івана Купала залишився одним із найбільш поширених і улюблених народних свят. Він поєднував у собі елементи солярного культу (культу Сонця), аграрної магії, очисних і еротичних обрядів. На Купала запалювали колесо і пускали його з гори, неодружені юнаки та незаміжні дівчата стрибали через багаття, водили хороводи, плели вінки і пускали їх за течією річки. Ця гра мала велике значення. Вважалося за честь «очиститися вогнем» – тричі перескочити через багаття. Якщо юнак стрибнув вище за всіх, це провіщало його сім'ї добрий урожай, а якщо ступив ногою у вогонь, зачепив дрова – накличе біду. Якщо юнак із дівчиною вдало разом перестрибнуть багаття – обов'язково одружаться і проживуть вік у любові і злагоді. Уважно стежили за поведінкою вінків на воді. Дівчата плели, як правило, два вінки – для себе і нареченого. На віночках ставили запалені свічки і пускали за течією. Згасла свічка провіщала біду. Якщо вінки пливли поруч – цього року молоді одружаться, якщо нарізно – не судилося бути разом.

У ці дні дозволялася певна свобода поведінки, але стосувалася вона неодружених. Заміжні жінки збирали цілющі трави, які, за повір'ям, мали чарівні властивості. Одружені чоловіки збиралися групами і ходили шукати квітку папороті, яка ніби допомагає знаходити скарби та може притягати гроші. Вірили, що в ніч на Івана Купала з'являються представники «нечистої сили»: біси, лісовики, відьми, вовкулаки, упирі. Існувало безліч оберегів від них. Практикувався і звичай спалення або утоплення в річці солом'яного опудала та обрядженого деревця (Купали, Мари, Уляни), що символізувало відьму. Таким чином магічно знищувалася вся нечиста сила.

Апогеєм аграрно-господарського року українського селянина було свято завершення збору врожаю – «обжинки», багате піснями та архаїчними ритуалами. Наприклад, відгомін древніх жертвоприношень – виготовлення «Спасової бороди», яку зав'язували з останніх пучків незжатого колосся і залишали на полі; плетіння обжинкового вінка (його заквітчували стрічками і зберігали до весни, зерном із цього вінка починали сівбу). Свята Катерини (24 листопада за ст. ст.) і Андрія (30 листопада за ст. ст.) мали молодіжний характер. Дівчата та юнаки ворожили в ці дні, влаштовували веселе гуляння з танцями, іграми, розігруванням, гумором.

Усна народна творчість

Ще до виникнення писемності у східних слов’ян існувала багата усна народна творчість: обрядові пісні, легенди, загадки, сказання, заклинання, епічні й ліричні пісні.

Від часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави до нас дiйшли легенди та перекази, дружиннi, святкові, весiльнi пiснi, казки, колядки, прислiв’я, приповiдки, магiчнi заклинання й замовляння.

Чудовими пам’ятками давньоруської творчостi були билини. Найдавнiшими, найбiльшими за обсягом i найвартiснiшими у художньому та iсторичному аспектах вважаються билини київського, або Володимирового, циклу. Оповiдi в них пов’язанi зi стольним градом Києвом i його князем Володимиром Красним Сонечком. Билини київського циклу складалися в 10–11 ст. Вони оспiвують мужнiсть i хоробрiсть богатирiв, якi самовiддано боронили рiдну землю вiд ворогiв.

У 13–14 ст. билини наповнюються новими сюжетами, пов'язаними зокрема із реаліями Галицько-Волинської держави: про князя Романа, Михайла Козарина та інших.

Народна культура відіграла особливу роль в українській історії. Саме завдяки їй в умовах тривалої відсутності національної державності (особливо у XVIII столітті) була збережена спадкоємність української культурної традиції. Багато згаданих звичаїв і обрядів українці зберегли до сьогодні. Індустріальне суспільство, урбанізація нівелюють традиційні національні і регіональні особливості культури. І в цих умовах дуже важливо ретельно зберігати, вивчати і популяризувати накопичені багатьма поколіннями знання, традиції. Адже без минулого немає майбутнього.

Розвиток культури у 2 пол. XIII ст. - XV ст. визначався складною історичною ситуацією. Напередодні монголо-татарського нашестя Русь розділилася на безліч князівств, незалежних одне від одного або неміцно пов'язаних певними військово-політичними договірними відносинами. Джерела нараховують 18 великих державних утворень, а якщо враховувати й дрібні, то біля 30-ти.

1237-1240 рр. можна вважати найбільш трагічними в історії Русі. Літописи й археологічні джерела розкривають жахливі картини пожеж, вуличних боїв, масової загибелі людей у Києві, Чернігові та інших містах. Разом із містами знищувалися і витвори культури, було вбито і забрано в полон десятки тисяч людей, серед яких зустрічалося немало різних майстрів, решта населення втекла в ліси, обезлюдніли цілі області.

Військові спустошення і важкий тиск податків призвели до тривалого економічного занепаду. За перші 50 років ординського правління не було побудовано жодного міста. Масштаби кам'яного будівництва досягли рівня, що передував нашестю, тільки через 100 років. У ряді виробництв спостерігалося падіння або забуття складної техніки, спрощувалася реміснича промисловість: зникли сердолікове намисто, скляні браслети, мистецтво перестої емалі, поліхромна кераміка, виробництво смальти для мозаїк, більшість прийомів обробки металу. Зв'язок міста з селом, який зароджувався, широка торгівля великих міст із периферією були знищені татарами практично скрізь. Відбувся відрив Русі від світових торговельних шляхів, затрималося формування буржуазних елементів суспільства. Деякі дослідники серед наслідків навали виділяють зміни в ході внутрішнього розвитку: перехід від добровільного єднання під владою одного князя до піднесення ролі монарха. Але всупереч думці деяких західних вчених, монголо-татари істотно не вплинули на характер культури, яка була набагато розвинутішою за культуру завойовників. Хоч у мову і проникли деякі слова, принесені татарами (базар, вежа, черевик, скриня, горище, ковпак, каптан), загалом культура на Русі розвивалася на внутрішній основі. Крім того, знаходячись під владою степових орд, Київська Русь зберігала зв'язок із візантійським світом, що сприяло розквіту духовності в майбутньому. Руська митрополія перебувала під невсипущим контролем Константинополя. Володарі Орди, розуміючи значення церкви, звільнили православне духовенство від данини й оголосили недоторканими його земельні володіння за умови, що митрополити, як і князі, будуть їздити за ярликом в Орду. Тому навіть у скрутні для Русі часи в монастирях і церквах продовжувало концентруватися культурне життя.

Потрібно зазначити, що різні князівства різною мірою відчули наслідки монголо-татарського нашестя. Воно визначило остаточне оформлення в XIII-XIV ст. історичних шляхів розвитку основних регіонів Русі: південно-західного з центром у Галицько-Волинському князівстві, яке охоплює в основному етнічні території сучасної України, північно-східного з центром у Володимиро-Суздальському князівстві і північно-західного з центром у Новгороді. Київське і Чернігівське князівства занепали. У зв'язку з переміщенням європейської торгівлі з Візантії у Західну Європу на Русі торговельні пріоритети перемістилися з Київського у Галицько-Волинське князівство, де перетиналися шляхи із західної, північної і східної Європи. Це, у свою чергу, обумовило інтенсивний культурний розвиток вказаного регіону.

У поширенні освіти, як і в розвитку багатьох галузей культури, величезну роль відігравали церкви і монастирі.

У цей період початкові школи існували в містах, при великих церквах і монастирях і в маєтках деяких магнатів. Навчали дяки-"уставники", яким платили зерном та іншими продуктами. Вчилися або в будинку дяка, або в приміщенні при церкві. Вивчали читання, письмо і церковний спів. Підручниками служили «Часослов» і «Псалтир».

Крім людей, які здобули початкову освіту, були і більш освічені, які знали іноземні мови, працювали в князівських і єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, проводили облік, вели дипломатичну переписку. За князя Данила Галицького вважалося цілком нормальним знання 5-7 мов. Найвищим орієнтиром в освіті за великокняжої України-Русі була візантійська освіта, яка ґрунтувалася на надбаннях багатьох поколінь і за своїм рівнем займала чільні позиції в Європі.

Дата добавления: 2014-01-04