Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку країн Західної Європи в 40-90-ті роки

План.

Тема: Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку.

1. Великобританія
2. Франція.

Основні поняття і терміни: план Маршалла, «держава процвітання», «економічне диво», транснаціональні корпорації, інтеграція, проблема Ольстера, тетчеризм, тимчасовий режим, Четверта республіка, П'ята республіка, Голлізм, Евіанські угоди, «Червоний травень».

Основні дати: 1945—1951 рр. — повоєнна відбудова країн Європи; 1947 р. — прийняття плану Маршалла; 1950—1960-тї рр. — період. бурхливого економічного розвитку; німецьке, італійське «економічні дива»; 1970-ті рр. — економічні кризи, криза моделі «держави процвітання»; 1980-ті — початок 1990-х рр. — «кон­сервативна революція», жовтень 1952 р. — випробування атомної бомби. Вступ Англії до «клубу ядерних держав»; 1969 р. — загострення ольстерської проблеми; 1973 р. — вступ Вели­кої Британії в ЄЕС; 1979—1990 рр. — прем'єрство М. Тетчер; 1997 р. — початок прем'єрства Т. Блера, прем'єрство Гордона.

1944—1946 рр. — Тимчасовий режим; 1946— 1958 рр. —Четверта республіка; з 1958 р. — П'ята республіка; 1962 р. — Евіанські угоди. Надання не-залежності Алжиру; 1968 р. — «Червоний травень»; 1981 —1995 рр. — президентство Ф. Міттерана; з 1995 р. — президентство Ж. Ширака.

Президентство Н.Саркозі.

Особистості:

Ш. деГолль, Ж. Помпіду, Ф. Міттеран, Ж. Ширак, В. Черчілль, К.Еттлі, Г. Вільсон, Е. Хіт, М. Тетчер, Дж. Мейджор, Т. Блер

Основна література

Волк С.С. та інші. Новітня історія. 11 клас. К.1989. С.120 – 133.

Ладиченко Т. Всесвітня історія. К. 2003, С.98-121.

Опорний конспект лекції. Хм.2008

У роки Другої світової війни економіка США не постраждала, а господарство країн Західної Європи і Японії було серйозно зруйновано. Фінансові видатки цих країн на війну склали 962 млрд. доларів, а матеріальні витрати — близько 4 трлн доларів. Ліквідація наслідків війни потребувала великих матеріальних коштів. Завдяки-матеріальній допомозі з боку США за планом Маршалла до 1951 р. Західна Європа отримала 12,5 млрд. доларів. На початок 1950-х рр. європейські країни зуміли відновити свою промисловість. I все-таки обсяг виробництва у США в 1950 у 1,5 разу перевищував загальноєвропейський та в 30 разів — обсяг виробництва в Японії.

Однак дуже швидко, протягом 1950-х рр., спираючись на зростаючий технічний рівень, концентруючи свої зусилля на розвитку провідних музей науково-технічного прогресу, західноєвропейські держави та Японія досягли вагомих успіхів, тим самим змінивши співвідношення сил на світовому ринку.

Феноменальний розвиток економіки в 1950—1960-ті рр. є однією з особливостей післявоєнного розвитку країн Заходу. Причин цього процесу є декілька.

Безсумнівним поштовхом до зростання стала реалізація плану Маршалла.

5 червня 1947 р. державний секретар США Дж. Маршалл, ви ступаючи в Гарвардському університеті, виклав основні положення плану економічної допомоги країнам, що постраждали під час війни. План мав вирішити такі завдання: допомогти економіці США позбутися перенасиченості ринку товарами і капітал ом, полегшити проведення конверсії, і в той же час забезпечити відновлення демократії організованої економіки Європи, укріплення європейської демократії. До участі в плані були запрошені СРСР і країни Східної Європи. Країни, які погоджувалися прийняти допомогу, повинні були надати відомості про стан своєї економіки, про втрати в роки війни, валютні резерви та плани використання допомоги, при цьому 2/3 допомоги вони мали витратити на закупівлю американських; товарів. На основі цих даних конгрес США мав припиняти рішення про розмір допомоги. Розподілом допомоги займався виконавчий комітет організації європейського економічного співробітництва на чолі з американським адміністратором.

Перша реакція Москви на план Маршалла не була однозначно негативною. Як згадував міністр закордонних справ СРСР В. Молотов, спочатку в Міністерстві хотіли запропонувати взяти участь у плані Маршалла всім соціалістичним країнам, але швидко збагнули, що це неправильно. «Якщо на Заході вважають помилкою нашу відмову, значить, ми зробили правильно»,— такою була позиція Радянського Союзу.

Радянське керівництво стверджувало, що країни, які одержать допомогу, утратять свою економічну самостійність і що потрібно спиратись на власні сили у відбудові національних економік. Радянське керівництво, критикуючи план, не пропонувало нічого взагалі отже зробило рішучий крок до розколу Європи і розгортання «холодної війни».

18 червня 1947 р. газета «Нью-Йорк таймс» писала: «Завдання полягало в тім, щоб відкрити перед Росією двері, в які — Вашингтон був упевнений — вона не зайде».

12 - 15 липня 1947 р. на Паризькій конференції урядами шістнадцяти держав (Англія, Франція, Австрія, Бельгія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Туреччина, Швейцарія, Швеція) було прийнято пропозицію США й утворено Організацію європейського економічного співробітництва (ОЄЕС).

2 квітня 1948 р. Конгрес США прийняв закон № 472 про допомогу іноземним державам.

Американську допомогу прийняли 18 країн, які протягом 1948 - 1951 рр. отримали 12,5 млрд. доларів. Ці країни не втратили своєї незалежності й самостійності, а навпаки, відновили свій економічний потенціал і навіть стали конкурентами США на світовому ринку. Надання допомоги не передбачало зміну політичного і соціального розвитку держави, наприклад Югославія йшла соціалістичним шляхом розвитку.

27 вересня 1950 р. президент США оголосив законопроект про додаткові й надзвичайні асигнування. В одному з пунктів зазначалося, що країни, які передають СРСР матеріали, що становлять загрозу для США, позбавляються допомоги. Ще в 1949 р. був створений координаційний комітет з контролю за експортом (КОКОМ) стратегічних матеріалів, обладнання і технологій у соціалістичні країни. Він припинив свою діяльність лише 1 квітня 1994 р. Таким чином, ставлення до плану Маршалла визначало союзників противників СРСР та США.

Отже, план Маршалла, з одного боку, сприяв подоланню труднощів американської економіки, відбудові Європи, з іншого – призвів до розколу Європи на союзників і противників СРСР та США, став однією з причин «холодної війни».

Важливою умовою економічного розвитку було розширення ринку. Внутрішній ринок отримав свій розвиток завдяки становленню «держава процвітання». «Держава процвітання» — держава, яка гарантує сн громадянам певний рівень матеріального і соціального забезпечення політичні права і свободи. Прибутки населення зростали, а відповідно зростало і споживання. Зі збільшенням прибутків змінювалася система споживання. Зменшувались витрати на харчування, зростали ціни товари довгострокового користування: будинки, автомобілі, телевізори, пральні машини тощо. Значним фактором економічного зростання став бурхливий розвиток міжнародної торгівлі. Це у свою чергу викликало інтернаціоналізацію господарського життя і підштовхнуло країни до орієнтації на певний технічний рівень, оскільки в іншому випадку їхня продукція була неконкурентоспроможною на світовому ринку. Західна Європа стала одним із центрів світової торгівлі. Європейський експорт

перевищував американський у 4 рази.

Роки економічного зростання збіглися з періодом видобутку дешевої нафти. Після війни почалась експлуатація покладів нафти в районі Перської и. Низька собівартість, висока якість і значні обсяги видобутку призвели до витіснення з ринку вугілля, що відразу скоротило витрати на виробництво. На післявоєнний час припадає найбільший рівень інвестицій у промисловість. Відбувалась якісна перебудова на основі впровадження досягнень НТР. «Холодна війна» стимулювала розвиток військово-промислового) комплексу. Підтримка економічного зростання була політикою и країн Заходу, які активно сприяли і заохочували інвестиції та стимулювали споживання.

Стрімке економічне піднесення 1950—1960-х рр. істотно змінило країни у. Вони стали в більшості своїй індустріальними країнами. Зростання економіки відбувалося за рахунок промисловості, й відповідно, зменшувалася частка сільськогосподарського виробництва. Вагомі зміни також відбулися у промисловості.

У ці роки було завершено перехід до технологій масового виробництва. Домінуючу роль починали відігравати новітні галузі виробництва: радіотехнічна, електронна, хімічна, авіаційна. Відчутно зменшилась частка традиційних галузей промисловості: металургійної, текстильної, вуглевидобувної.

Не зважаючи на зменшення частки сільськогосподарського виробництва в економіці, сільське господарство також переживало піднесення, хоча не таке бурхливе, як промисловість. Частину сільськогосподарських процесів було механізовано, розвивалося фермерське господарство, різні форми кооперації. У 1970-ті рр. Західна Європа вже могла забезпечувати себе багатьма видами сільськогосподарської продукції і навіть стала експортером.

Новим помітним явищем післявоєнної економіки країн Заходу став випереджаючий розвиток невиробничої сфери (сфери послуг). Цьому процесу сприяло становлення «держави процвітання», розвиток торгівлі, становлення сервісного, гарантійного обслуговування побутових товарів тривалого вжитку (холодильники, телевізори і тощо).

Перехід до технології масового виробництва привів до появи великих підприємств і фірм, що неодмінно повинно було сприяти зменшенню конкуренції. Але зростання промисловості, що створило сприятливі умови розвитку підприємництва, не давало змоги проявитися цій тенденції. До того ж, уряди західних країн проводили політику сприяння конкуренції.

У результаті склалася ситуація, коли в певній галузі виробництва домінувало кілька фірм.

Економічне зростання було нерівномірним, що зумовлювало занепад одних і піднесення інших країн Заходу. На сучасному етапі все залежить від рівня насиченості виробництва передовими технологіями. Так, США втратили першість у темпах розвитку. З'явилися три центри світового виробництва: США, Європа, Японія. Слідом за «великою сімкою» почали стрімко розвиватися «нові індустріальні держави»: Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур, Бразилія, Аргентина, Мексика, Чилі та ін.

Важливим фактором розвитку стали інтеграційні процеси, які розвиваються у двох напрямках: горизонтальному — створення транснаціональних корпорацій і вертикальному — створення міждержавних економічних і політичних союзів.

Могутнім каталізатором інтеграційних процесів стала Друга світова війна і НТР. В умовах надвиробництва з'являється спеціалізація, яка деякою мірою знищує конкуренцію шляхом поглинання або об'єднання підприємств однієї галузі. У 1960—1970-ті рр. така тенденція стала визначальною у світовій економіці. Окремі корпорації захоплювали певні гал виробництва в усіх країнах. Таким чином створювалися транснаціональні корпорації, які з часом поглинають і неспоріднені галузі виробництва для забезпечення стабільного існування шляхом перекачування капіталовкладень з одних галузей («нерентабельних») в інші («рентабельні Створення транснаціональних корпорацій стало стимулятором економічного розвитку світу на основі політики неоколоніалізму — поширення ринкових відносин на нові регіони світу і залучення національних господарств до світового.

Провідниками цієї політики стали бретон-вудська система розрахунків (запроваджена в 1944 р., основою міжнародних розрахунків став долар США), Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції розвитку (Світовий банк).

Завдяки таким могутнім фінансовим інститутам транснаціональні і порції нав'язують країнам моделі розвитку, які гарантують отримати прибутку і вільний його вивіз.

До країн, яким надається допомога Міжнародного валютного фонду Світового банку, ставиться дві головні вимоги: політична стабільність і проведення ринкових реформ. За умови їх виконання країні надається під 5—6 % річних.

Вертикальна інтеграція має кілька аспектів: економічний, політичний, воєнний. Бона активно розвивається починаючи з 1950-х рр. і має найбільші успіхи в Європі (ЄС, РЄ, НАТО тощо).

Схожі інтеграційні процеси відбуваються і в інших регіонах світу: Латинській Америці, Азіатсько-Тихоокеанському регіоні тощо.

На кінець 1970-х рр. у світі утворилися три економічні центри: СИШ, Європа, Японія. 3 метою координації дій цих центрів відбуваються спільні наради лідерів семи найбільш розвинених країн («велика сімка»), зустрічі яких регулярно проводяться один раз на рік.

Наприкінці 1960-х — на початку 1970-х рр. з'явилися перші ознаки зміни економічної кон'юнктури. Слідом за кризою 1969—1970 рр., і охопила економіку США і ряд інших країн, почалася світова економічна криза 1974—1975 рр. — одна з найгостріших в історії індустріальних країн. Вона охопила всі галузі господарства, зменшився обсяг експорту та імпорту.

Це позбавило уряди єдиного швидкого шляху виходу з кризи — збільшити експорт. Середньорічні темни зростання знизились удвічі. Промислове виробництво в Японії скоротилося на 21 %, Італії — 19,3 %, Франції — 16,3 %, США — 13,7 %, ФРН — 12,3 %, Великій Британії — на 9,9 %.

Зниження темпів зростання збіглося з періодом, коли на ринку праці з'явилося післявоєнне покоління. Повільний розвиток економіки не сприяв працевлаштуванню цієї кількості робітників. У результат! зросло безробіття. На кінець 1970-х рр, налічувалося 16,8 млн. безробітних. Припинилось зростання реально! заробітної плати, відповідно, скоротилася купівельна спроможність громадян.

До того ж у 1973 р. закінчилась ера дешево! нафти. Арабські країни, прагнучи послабити підтримку Ізраїлю країнами Заходу, ввели ембарго на продаж нафти, у результат! чого почалося поступове зростання цін, і на кінець 1970-х рр. вони збільшилися в 10 разів. Це спричинило енергетичну кризу: зросли витрати на виробництво, скоротились інвестиції.

Але найбільшою проблемою для країн Заходу стала інфляція, яка на кінець 1970-х рр. назначалась вже двозначними цифрами. Склалася ситуація, яка отримала назву стагфляція — одночасне падіння виробництва і зростання інфляції.

У 1979 р. Англія і Франція почали втягуватися в нову кризу перевиробництва, яку відчула більшість індустріальних країн. Після незначного зростання виробництва наприкінці 1980 р. і на початку 1981 р. почалася нова стадія кризи, що охопила всі індустріальні країни світу. Падіння ви­робництва становило 3,9 %. Хоча це було й менше, ніж у 1974—1975 рр., проте криза була тривалішою.

На зламі 1970—1980-х рр. на тлі цих негараздів почалася зміна економічних орієнтирів. Політика заохочування економічного зростання була замінена антиінфляційною політикою.

За рахунок економії бюджету на середину 1980-х рр. вдалося суттєво зменшити інфляцію (у США з 13,6 до 6,1 %, Великій Британії з 21,5 до 8,6 %). Відбулася стабілізація цін на нафту та інші енергоносії. Це ство­рило сприятливі умови для активізації інвестицій. Тим більше, що на той час назріла необхідність оновлення основних капіталів у зв'язку з почат­ком технологічної революції, головною рушійною силою і символом якої став комп'ютер. У 1973 р. американець Стівен Джобес створив перший персональний комп'ютер, а в 1977 р. почалось їх серійне виробництво. Лідерство захопили фірми «Епл Макінтош» та ІВМ. У конкурентній боротьбі перемогу здобула остання завдяки програмному забезпеченню фірми «Майкрософт».

Комп'ютеризація відкрила дорогу застосуванню нових технологій у виробництві роботів, гнучких технологічних ліній, систем автоматичного проектування та ін. Одночасно розпочалося масове виробництво нових матеріалів, розвивалися біотехнологія, генна інженерія тощо.

Ці зміни дозволили західному суспільству вступити в постіндустріальну стадію розвитку.

Кризи 1970—1980-х рр. призвели до синхронізації циклів коливань економічного розвитку в основних індустріальних країнах. Об'єктивною основою цього процесу стали інтернаціоналізація господарського життя індустріальних країн, зростання залежності країн від зовнішньої торгівлі, діяльність транснаціональних корпорацій.

3 1982 р. до початку 1990-х рр. спостерігалося нове стійке зростання економіки західних країн, яке мало суттєві відмінності від попереднього (1960-х рр.). Темпи його були значно нижчими. Традиційні галузі виробництва (металургійна, вугільна, текстильна, суднобудівна) переживають гостру кризу. Зростання виробництва не привело до повної зайнятості населення. Безробіття в абсолютних цифрах навіть збільшилося.

Але за цими непривабливими показниками ховаються глибокі якісні зміни: збільшилася продуктивність пращ, економіка стала менш енергоємною, зменшилося споживання сировини і виробництво стало екологічно чистішим.

Економічне піднесення 1980—1990-х рр. не привело до загальносвітової кризи. Проте в середині 1990-х рр. з кризою зіткнулися країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (першою Японія, 1996 р.), країни СНД та Південної Америки. Ця криза була зумовлена загальною кризою експортної стратегії розвитку і структурними перебудовами в країнах регіону. У Західній Європі та США продовжувалося економічне зростання. На початку XXI ст. темпи економічного зростання США дещо уповільнились, а Європа продовжує набирати обертів.

Дата добавления: 2014-01-04