Політичний розвиток країн Заходу в другій половині XX ст

Розвиток політичної історії країн Заходу в післявоєнний період — де насамперед розвиток ліберальної демократії. Він відбувався двома напрямками.

У 1970-х рр. у Західній Європі було ліквідовано останні фашистські та авторитарні режими. У 1974 р. в результат! революції був відкритий шлях до демократії в Португалії. У цьому ж році було повалено військовий режим у Греції. У 1975 р. після смерті Ф. Франко демократичний шлях розвитку вибрала Іспанія.

Усі ці роки в країнах Заходу проходив процес розширення загального виборчого права. На сьогодні тут не існує жодної країни, де жінки не мали б права голосу. Після масових кампаній за громадянські права у США було скасовано всі видй політичної дискримінації негрів. Віковий ценз у більшості країн знизився до 18 років. Утвердження загального виборчого права закріпило принцип народовладдя, згідно з яким народ і тільки він є джерелом влади. Підтвердженням цьому є все більше використання методів прямої демократії (референдуми) у вирішенні важливих загальнонаціональних питань. Так, французи в 1969 р. шляхом референдуму вирішили долю пре­зидента Ш. де Голля, а в 1980 р. шведи прийняли рішення про закриття атомних електростанцій.

Але демократія сама по собі ще не є повною гарантією свободи. Часто буває, коли народні обранці більшістю голосів приймають рішення, "які порушують права громадян. Тому важливо, щоб поряд із розвитком демократії відбувався процес зміцнення і розширення прав і свобод громадян. Після Другої світової війни їх перелік збільшився. У 1948 р. ООН прийняла Загальну декларацію прав людини, яка складається з 30 статей. У ній в єдине ціле зібрано громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні права. Згодом було прийнято Декларацію прав дітей.

Важливим фактором гарантії свобод є поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Завдяки цьому виключається концентрація влади, узурпація і зловживання нею. Цей принцип є основою державного устрою країн Заходу незалежно від форми правління (республіка, монархія).

Після Другої світової війни в умовах, коли відбувався процес формування «держави процвітання», зростала роль виконавчої влади. У руках прези­дента,, прем'єр-міністра й міністрів концентрувалася величезна влада, як таємна, так і відкрита, що призвело до зловживань та політичних скандалів: 1962.р. — у ФРН, 1972 р. — у США, протягом 1976—1983 рр. — в Японії, в 1980—1990-ті рр. — в Італії та ін.

У результаті розширення функцій держави зростає бюрократизація суспільства, що призводить до таких зловживань, як хабарництво, зволікання, здирництво та ін. Це викликало масові протести, які стали основою при­ходу до влади в 1970—1980-х рр. діячів «консервативної революції». У ході боротьби з.бюрократією вдосконалювалися форми контролю за державними установами з боку громадськості. У багатьох країнах уведено спеціальну посаду парламентського уповноваженого з прав людини, який збирає й обнародує скарги громадян на чиновників і представляв на цій основі свої рекомендації.

Незважаючи на ці негативні явища ідея демократизації укорінилася в громадській свідомості. Цьому сприяло те, що становлення демократії збіг лось з економічним піднесенням 1950—1960-х рр. У свідомості пересічних громадян демократія асоціювалася з добробутом, Укоріненню демократії сприяли зміни в політичній культурі. Зростання добробуту, освіченості зумовили розмивання соціальних гарантій у суспільстві, поширеними стають політична поміркованість, діалоги, компроміс, Це сприяло посиленню впливу поміркованих партій, які знаходяться в центрі політичного спектра: ліберальні, консервативні, християнсько-демократичні, соціал-демократичні та ін.

Вплив же радикальних партій знижувався, і вони повинні були пристосовувати свої доктрини до настроїв має. Ті, хто не бажав цього робити, опинялись в ізоляції. Деяких це підштовхнуло до розгортання масового терору, який став серйозною проблемою для країн Заходу в 1970-ті рр. Завдяки діям поліції і за відсутності спеціальної бази для радикальних, рухів тероризм якийсь час вдалося вгамувати. Проте на початку 1990-х рр. він розгорнувся з новою силою. Основою сучасного тероризму є невирішеність національно-територіальних проблем, різниця у рівні життя у країнах світу. Особливого розмаху досяг ісламський тероризм. Терористичний акт 11 вересня 2001 р. у Нью-Йорку став відправною точкою розгортання боротьби з тероризмом у планетарному масштабі.

В умовах демократії головне завдання політичних партій — забезпечити собі масову підтримку і здобути владу. У боротьбі за голоси виборців політичні партії прагнуть врахувати загальнонаціональні, а не вузько специфічні потреби певного соціального прошарку, як це було наприкінці XIX — на початку XX ст.

Зростання впливу політичних партій має низку негативних наслідків. Багато важливих питань вирішуються кулуарно, в партійних канцеляріях, фракціях. Тривале перебування при владі, як правило, призводить до зрощування партій і державних структур, що породжує корупцію. Яскравим прикладом цього може стати політичний розвиток Італії та Японії.

Своєрідною реакцією на засилля партій стала поява в 1970-х рр. масових демократичних, екологічних («зелені»), пацифістських, феміністичних, антиглобалістських та інших рухів.

Після падіння комуністичної системи нові держави проголосили, що вони обирають демократичний шлях розвитку. Проте демократія зустрічає досить серйозний опір, що пов'язано з економічними і політичними процесами в нових державах. Становлення демократичних режим із збіглося з періодом жорсткої економічної кризи і значним падінням рівня життя. У цих країнах під прикриттям демократичних гасел правлячої еліти процвітає корупція, йде розкрадання національних багатств. З'явилася навіть категорія політиків, які, вміло маніпулюючи демократичною фразеологією, домагаючись підтримки і допомоги США та країн Західної Європи, використовували владу з корисливою метою, насаджуючи и країнах авторитарні режими. Таке явище притаманне країнам СНД та Латинської Америки. Яскравим прикладом цього може стати президент­ство А. Фухіморі в Перу.

Після Другої світової війни країни Заходу вступили в новий період свого розвитку. Після повоєнної відбудови розпочався процес становлення і розвитку моделі «держави процвітання», яка, переживши кризу 1970-х рр. і «консервативну революцію» 1980-х рр., зміцніла і продовжила свій розвиток. Модель «держави процвітання», що базується на ліберальній демократії, ринковій економіці й системі соціального захисту, забезпечує високий життєвий рівень громадян і. невпинний розвиток країн Заходу.

При розгляді особливостей розвитку країн Західної Європи, варто також звернути увагу на ідею формування єдиної Європи. Думки європейських політиків досить довгий час були розбіжними, і лише в другій половині XX ст. вона знайшла своє практичне втілення. Інтеграція не може бути породженням однієї політичної волі, для її розвитку необхідні певні передумови.

Передумови створення єдиної Європи

Цивілізаційні. Наявність спільних духовних цінностей, сумісність соціальних і політичних ідеалів.

Економічні. Можливість взаємодоповнюючого економічного і науково-технічного розвитку.

Історичні. Традиційна взаємодія, взаємоповага. Традиційне прагнення до єдності (насилля або добровільно).

Воєнно-політичні. Спільність інтересів із головних питань міжнародного життя, співробітництво у воєнних і воєнно-політичних союзах, урегулювання територіальних суперечок.

Геополітичні. Можливість розвитку економічно рентабельної мережі транспортних комунікацій.

Європейська інтеграція є наочним прикладом вертикальної інте­грації, яка має кілька аспектів: економічний, політичний, воєнний. Вона активно розвивається починаючи з 1950-х рр. її початок поклала реалізація плану Маршалла. У квітні 1948 р. було створено Організацію європейського економічного співробітництва (ОЄЕС),, яка у вересні 1950 р. була доповнена Європейським платіжним со­юзом (ЄПС). У 1961 р. ОЄЕС замінила Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР).

Перехід від простого міжнародного європейського співробітницт­ва до справжнього наднаціонального співтовариства розпочався 9 травня 1950 р., коли Роберт Шуман виступив з ініціативою щодо створення галузевого об'єднання шести країн (Франції, ФРН, Італії і країн Бенілюксу) у Європейське об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС). Новизною цього об'єднання було створення європейського органу управління, незалежного від урядів країн.

Наступним кроком на шляху до Європейської інтеграції стало створення 25 березня 1957 р. Європейського економічного співто­вариства (ЄЕС; «Спільний ринок») і Європейського співтовариства з атомної енергетики (ЄСАЕ; «Євроатом»).

Мета діяльності ЄЕС — сприяння розвитку національних економік і захист Європи від засилля американського капіталу. Умовами вступу в ЄЕС є ліквідація збиткових підприємств і державних дотацій. Країни-учасниці спільно розробляють економічну політику, міждержавні проекти, митні тарифи, регулюють фінансову систему, налагоджують систему міжнародної спеціалізації з метою забезпечення рентабельності виробництва, створюють єдиний ринок праці.

У другій половині 1960-х рр. відбувається об'єднання структур ЄОВС, ЄЕС, Євроатому з. метою створення єдиних керівних органів. У 1968 р. формується єдиний митний союз.

Подальший розвиток ЄЕС відбувається шляхом поглиблення економічної та політичної інтеграції (Маастрихтські угоди про створення Європейського співтовариства, 1992 р.).

Процес становлення ЄЕС був тривалим і супроводжувався кризовими явищами, викликаними структурними змінами в економіці країн.

Було чимало й противників створення ЄЕС. Так, у 1960 р. на противагу Спільному ринку Велика Британія утворила Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ), куди увійшли Велика Британія, Швеція, Норвегія, Данія, Швейцарія, Австрія, Португалія. ]

У 1960-ті рр. між ЄЕС і ЄАВТ розгорілася гостра конкурентна боротьба, у якій ЄЕС отримало переконливу перемогу: за десять років (1960—1970) частка ЄЕС у світовому виробництві зросла з 26 до 32 %, у той час як ЄАВТ зменшилася з 16,5 до 15 %. У результаті: цього ЄАВТ розпалась, а її члени один за одним почали переходити до ЄЕС, і першою з них Велика Британія.

У 1970-ті рр., до ЄЕС вступили Велика Британія, Данія, Ірландія, у 1980-ті — Греція, Іспанія, Португалія.

Перехід держав світу від конфронтації до співробітництва, завершення «холодної війни» (друга половина 1980-х —1990-ті рр.) дали; новий імпульс інтеграційним процесам у Європі. Вони розвивались у двох напрямках: поглиблення інтеграційних процесів і розширення Європейського Союзу (залучення нових членів за рахунок країн..;; Центрально!, Північної, Східної Європи).

У 1987 р. члени ЄЕС ввели в дію Єдиний європейський акт, згідно з яким ліквідували існуючі перешкоди в економічному співробітництві, створили єдину податкову систему, скасували відмінності у своїх; законодавствах. Крім того, країни ЄЕС у травні 1992 р. уклали угоду I з Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) про створення і Європейського економічного простору (ЄЕП). 6 лютого 1992 р. у Маас­трихта (Нідерланди) країни — члени ЄЕС підписали угоди, згідно з якими з 1 січня 1993 р. розпочав функціонувати єдиний ринок. Тоді ж набув чинності договір про Європейський Союз (ЄС), на основі якого в 1999 р. завершилося створення єдиного валютного просто­ру — замість національних валют уведено єдину європейську валютну одиницю — євро. Співтовариство планує розробити спільну оборонну політику й запровадити єдине європейське громадянство. Отже, має утворитися Європейський дім, яким керуватимуть Європейська рада, Рада ЄС, Європейська комісія. Європарламент, Євросуд.

1 січня 1995 р. членами ЄС стали Швеція, Фінляндія, Австрія. Проте референдуми в Норвегії і Швейцарії дали перевагу силам, що виступали проти вступу до ЄС.

На саміті ЄС в Афінах у квітні 2003 р. було прийнято рішення про прийняття до Союзу ще 10 нових членів, серед яких були і три колишні радянські республіки.

У 2003 р. ЄС прийняв концепцію відносин з країнами-сусідами. Також розпочався розгляд Конституції ЄС, яку передбачено прийняти у найближчий час.

Наступний крок у розширення ЄС на Схід був зроблений у 2006 р., коли було прийнято рішення, що з 1 січня 2007 р. членами ЄС стають Болгарія та Румунія. У той же час продовжуються переговори про членство в ЄС Туреччини, Хорватії, Албанії та Македонії.

Інститути ЄС.

Європейська Рада (ЄР). Функціонує з 1974 р. У 1986 р. статус офіційно закріплений Єдиним європейським актом. До Ради входять голови держав і голови урядів країн ЄС, а також Голова Європейської комісії. Європейська рада «дає Союзу необхідний імпульс для розвитку і визначає загальні політичні орієнтири». Засідає два рази на рік. На засіданнях обговорюються загальна ситуація і головні проблеми Союзу, а також стан світової економіки і міжнародних відносин, визначаються пріоритети діяльності, приймаються програми і рішення стратегічного значення. Відбуваються і позапланові засідання, на яких обговорюється одне питання, яке потребує негайного політичного рішення. ЄР за підсумком дискусій приймає політичний документ, який трансформується у правові акти і рішення відповідних органів ЄС.

Рада Європейського союзу (Рада міністрів). Вищий законодавчий ор­ган ЄС. Має право на прийняття рішень; забезпечує координацію спільної економічної політики; здійснює керівництво бюджетом (разом з Європарламентом); укладає міжнародні угоди.

Рада ЄС складається з представників держав — міністрів держав країн-учасників. Фактично існує близько 30 Рад, які займаються конкретними напрямками діяльності ЄС і об'єднують відповідних національних міністрів. Голова Ради міністрів обирається по черзі строком на шість місяців.

Європейська комісія. Виконавчий орган ЄС. Користується правом законодавчої ініціативи, тобто розробляє законодавчі акти і направляв їх на розгляд Ради, контролює законодавчий процес; слідкує. за провадженням прийнятих законодавчих актів; у випадку порушення законодавства застосовує санкції, направляючи справу до Суду. Крім того, Комісія Має повноваження приймати рішення у таких сферах, як сільське господарство, торгівля, конкуренція, транспорт, функціонування єдиного ринку, захист навколишнього середовища; керує бюджетом і фондами ЄС, несе відповідальність за бюджетні витрати.

Комісія складається з представників держав ЄС (максимальна кількість — 27), які призначаються національними урядами отроком на п'ять років, але. повністю незалежні у виконанні своїх обов'язків. Кандидатури затверджує Європарламент.

Комісія складається з генерального секретаря і понад 20 генеральних директорів, які відповідають за окремі напрямки діяльності ЄС. Загальний штат службовців Комісії — понад 15 тис. осіб.

Європейський парламент. Бере свій початок у 1074 р., коли президент Франції В. Жискар Д'Естен висунув ідею створення Європарламенту — політичного органу, покликаного виконувати дорадчу функцію при виробленні загальних принципів соціальної політики {головне — права людини). Спочатку національні парламенти делегували до Європарламенту своїх представників, а з 1979 р. Європарламент обирається прямим загальним голосуванням населення країн-учасниць. Після підписання Маастрихтських домовленостей Європарламент став важливим інститутом ЄС.

Європарламент виконує такі функції: проводить консультації і здійснює контроль за діяльністю інших інститутів ЄС; схвалює або вносить поправки в законодавчі акти, бюджет ЄС, затверджує бюджет ЄС і укладає міждержавні угоди. Кількісний склад Парламенту не повинен перевищувати 732 особи. Число депутатів залежить від кількості населення країни яка делегує своїх представників. Термін повноважень депутатів — п'ять років. Депутати розподілені по 20 комісіях, які відповідають за важливі напрями діяльності ЄС.

Суд європейських спільнот. Суд забезпечує єдине застосування і тлумачення прав ЄС на всій його території. Суд розглядає питання, які виникають при виконанні правових норм Союзу. Рішення Суду не оскаржують ся. Компетенція Суду не поширюється на загальну зовнішню політику країн ЄС, політику безпеки і співробітництво країн-членів у галузі правосуддя і внутрішніх справ. Суд складається з 15 суддів (буде 25) і 9 юридичних радників, які призначаються урядами країн терміном на шість років, незалежні у виконанні своїх обов'язків. У 1989 р. на допомогу Суду створено Суд першої інстанції, який розглядає позови окремих осіб на органи ЄС, тощо.

Крім зазначених структур функціонують: Економічний і соціальний комітет, Комітет регіонів, Палата аудиторів (Рахункова палата). Сьогодні актуальним є питання про обрання Президента ЄС та затвердження Конституції ЄС (2004 р.).

Воєнна інтеграція в Європі. здійснюється у межах Євроатлантичних структур — НАТО, а також ЄЕС та ЄС.

У 1993 р. на конференції у Маастрихті було прийнято рішення про те, що країни ЄС повинні виробити «спільну політику щодо оборони й безпе­ки». Основою такої політики повинні стати так звані «задачі Петерсберга», прийняті ЄЕС. Цей документ визначав цілі, заради яких європейці можуть об'єднати воєнні зусилля: гуманітарні миротворчі дії, порятунок мирних громадян, розв'язання криз. Після війни в Косово (1999 р.) країни ЄС усвідомили своє відставання у воєнних можливостях від США. Як резуль­тат на саміті в м. Гельсінкі (грудень 2002 р.) було прийнято рішення про створення європейських сил швидкого реагування для сприяння створенню європейської незалежної оборони, мала б змогу самостійно, без НАТО проводити операції з контролю над кризами, миротворчі та рятувальні операції. Кількість сил швидкого реагування на сьогодні становить 60 тис. військових, 400 літаків, 100 кораблів.

Дата добавления: 2014-01-04