І. З. Танчин соціологія 5 страница

По-п'яте, регулятивна функція. Під час процесу соціалізації — цінності, ідеали, норми, зразки поведінки стають частиною самосвідомості особистості. Вони формують і регулюють її поведінку. Культура визначає певні рамки в яких може і повинна діяти людина.

2.1.2. Компоненти культури

Культура є складним феноменом, у якому можна виділити ряд елементів. Насамперед, культуру поділяють на: "духовну", або, як її ще називають "нематеріальну" (норми, цінності, зразки поведінки, вірування, мова та ін.) та "матеріальну" (знаряддя праці, архітектура, одяг, зброя тощо).

Соціологія зосереджує свою увагу головним чином на вивченні нематеріальної культури — духовних цінностей суспільства, створених працею багатьох поколінь людей.

Першим і найважливішим елементом нематеріальної культури є понятійно-логічний апарат, тобто знання, сформульовані у вигляді певних понять і уявлень, що зафіксовані в мові.

Мова — головний засіб людського спілкування. Саме завдяки їй спільнота згуртовується, нагромаджує і передає культурні надбання, соціалізує своїх членів. Мова — фундамент культури. Адже тільки за її допомогою ми фіксуємо і передаємо знання, норми, моделі поведінки.

Вчені припускають, що б тис. років тому існувало близько 10—15 тис. мов; сьогодні ж, за даними американської неурядової організації World Watch Institute, їх відомо близько 6800, причому понад половину — мертві мови, або приречені на загибель і до 2100р., за прогнозами цієї ж організації, їх залишиться не більше 3 тис. Більше половини сучасних мов використовують лише у восьми країнах: Папуа Новій Гвінеї, Індії, Індонезії, Нігерії, Камеруні, Австралії, Бразилії та Мексиці. Цікавим є й той факт, що 22 мовами сьогодні користується 75 % людства, а 7 мовами — 50 %.

Характерно, що незважаючи на "вимирання" певних мов, паралельно існує й зворотній процес. Так, наприклад, свого часу було відроджено іврит, яким сьогодні користуються близько 5 млн. ізраїльтян. Мексиканці намагаються повернути в широкий ужиток мову майя, а в Новій Зеландії корінні мешканці відроджують мову маорі.

Мова є настільки важливим елементом культури, що існує навіть гіпотеза мовного релятивізму (від лат. — відносний). На думку прихильників цієї гіпотези, мова кожного суспільства скеровує увагу його членів на певні аспекти світу,

оминаючи інші. Наприклад, у мові ескімосів існує понад 60 слів для позначення різних станів снігу, у мові скотарського народу зулусів, головним багатством і основою господарства яких є худоба, існує близько і00 слів для назв різних порід корів, в арабській мові існує понад 6000 слів для позначення верблюда, частин його тіла, а також спорядження.

Важливим моментом цієї гіпотези є її посилена увага до граматичної структури мови. Наприклад, у деяких неєвропейських мовах, зокрема, китайській, немає відмінності між підметом і присудком. Той, що діє — дорівнює дії, а дія позначає того, хто діє. Іншими словами, діяч є невіддільний від дії. Можливо, саме в цьому відгадка азіатського колективізму?

Соціологи, які досліджували типи кар'єри в Англії і США (дуже близьких країнах як за мовою, так і за культурою), з'ясували, що в ті самі мовні коди, які описують кар'єру людини в Англії вкладався зміст "викликати довіру, добитися визнання від керівника", а в США — це подається як результат власних зусиль.

Однак більшість вчених вважає, що мовний релятивізм не є жорстко програмуючим. Він схиляє до сприйняття світу у певний спосіб, але не може перешкодити в спостереженні і сприйнятті інших аспектів реальності, розвитку інших способів мислення.

Знання і переконання — це погляди людей стосовно того, яким є світ. Знання і переконання є важливою частиною нашого культурного спадку. Термін "знання" вживається щодо тих понять, які є результатом висновків, які походять з емпіричного досвіду (наприклад, Земля — кулеподібна; від нагрівання тіла розширюються; молекула води складається з атома кисню і двох атомів водню тощо).

Переконання — це погляди, які не ґрунтуються на наукових фактах і не визнаються усіма як безумовно правдиві (наприклад, існують різні думки стосовно корисності або шкідливості для суспільства смертної кари, щодо того чи можна дозволяти аборти, чи існує життя після смерті тощо).

Цінності — це предмети і явища, важливі для культури, духовного життя певного народу, суспільства, це загальновизнані переконання щодо цілей до яких соціальна спільнота (і кожен її член) повинні прагнути, якими вони керуються у своєму щоденному житті. Інакше кажучи, це абстрактні поняття (а не ситуативно-конкретні), які вказують на те, що суспільство вважає добрим, правильним і порядним. Вони не тільки фіксують певні переконання з приводу мети життя, але й визначають шляхи та засоби якими її можна реалізувати.

Усім відомо, що не варто обманювати батьків, друзів, знайомих, керівника чи ще кого-небудь — це ситуативно-конкретні поняття. Узагальнюючи, абстрагуючи їх сформулюємо висновок: "Обманювати не можна!". Така узагальнена норма стає цінністю, яка гарантує, що у випадку її засвоєння, людина буде поводити себе передбачувано не тільки у конкретних, обумовлених випадках, але й у непередбачених ситуаціях. Стає можливим, соціальний ризик входження у нові ситуації, виникає простір для соціальної творчості.

У цінностях різних культур виділяються різні домінанти. Наприклад, десять заповідей Божих — для християнської культури; аскетизм, самозречення, медитація — для буддизму. В рамках європейської культури до основних цінностей належать такі, як: індивідуальна свобода самовираження, демократія, раціоналізм, успіх у роботі, сімейний добробут тощо.

Коли відомого медіа-магната Теда Тернера запитали у чому, на його думку, полягає сенс життя, той відповів одним словом: "Експансія!". Навряд, чи з такою точкою зору міг би погодитися переконаний буддист або конфуціанець.

Цінності не є статичними: вони змінюються з плином часу. Скажімо, дослідження показують, що в останні десятиліття наша студентська молодь розглядає свою освіту переважно не як спосіб самовдосконалення, як колись, а прагматичніше, передусім, як спосіб опанування шляху до здобуття певного життєвого достатку та успіху.

Норми.

У перекладі з лат. — правило, взірець. У Стародавньому Римі "нормою" називали тягарець на ниточці, за допомогою якого мулярі звіряли вертикальність стіни. Фактично, подібне значення це слово зберегло і в сучасній українській мові у більшості контекстів: це ніби своєрідний вимірювальний інструмент, який використовується для оцінювання "правильності" певного явища, його відповідності наперед заданому взірцю. Однією із найважливіших ознак соціальної норми є її імперативність (наказовість), яка виявляється у тому, що поведінка, яка не відповідає нормі, обов'язково викликає негативну реакцію в інших людей.

У соціології під нормами розуміють засоби соціальної регуляції поведінки індивідів і груп. У нормативній структурі виділяють звичаї, моральні норми і закони.

Звичаї — традиційний тип поведінки, закріплений колективними звичками. Якщо звички є буденністю соціальної дійсності, то звичаї вказують на більш загальний її аспект.

Звичаї — це схвалені суспільством масові взірці дій, які рекомендується виконувати. Прокидатись о 7-ій ранку — звичка, а святкувати Різдво, вітаючись — подавати руку, або одягатися відповідним чином — звичаї. Одні звичаї мають стародавню історію, інші виникли і закріпилися порівняно недавно, але у всіх випадках ми розуміємо під ними усталений, стійкий порядок дій, поведінки людей.

Звичаї часто є справою смаку і якщо хтось не дотримується звичаїв — його вважатимуть ексцентричною особою, але не злою чи небезпечною людиною (в принципі, можна, скажімо, одружуючись, не обмінюватися обручками і не організовувати весілля; можна пофарбувати волосся в ультрафіолетовий колір чи грати футбол у капелюсі). До порушників звичаїв застосовують різні неформальні санкції — несхвалення, ізоляцію, заперечення.

Моральні норми — сукупність культурних норм, які отримали ідейне обґрунтування у вигляді ідеалів добра і зла, справедливості тощо. Mores — в Стародавньому Римі так називали найбільш шановані, священні звичаї.

Лев Толстой розрізняв три види моральності:

моральність дикунства (моральним є те, що служить моєму "Я");

моральність варварства (моральним є те, що приносить користь моєму оточенню);

моральність загальнолюдська (моральним є те, що є корисним для всього людства).

Усім відомо, що аморально ображати слабких, бити жінок, знущатися над інвалідами. Але в давньогрецькому місті-державі Спарті вважалося цілком моральним скинути в урвище слабку дитину. Таким чином, що є моральним, а що — ні — вибирає саме суспільство. Цей відбір триває постійно. Наприклад, сьогодні у багатьох країнах дискутують стосовно того, чи треба забороняти аборти, чи може бути дозволена евтаназія — добровільна смерть як визволення від невиліковної і болісної хвороби.

Що стосується евтаназії, то можемо сказати, що людство в цілому ще не готове до вирішення цієї моральної проблеми. Вперше евтаназію на державному рівні було легалізовано нацистами в Німеччині. У 1939р. Адольф Гітлер підписав таємний наказ, згідно якого евтаназії належало піддати всі "форми життя, які негідні життя", а саме: божевільних, невиліковних сифілітиків, деформованих немовлят тощо. Було створено шість евтаназійних центрів, де протягом двох років нацисти знищили від 100 тис. до 275 тис. осіб. Хоча це і не була евтаназія у точному значенні цього слова, бо евтаназія передбачає добровільний відхід із життя, а нацисти практикували швидше "добровільно-примусовий", тобто, за словами відомого персонажа, "робили пропозицію, від якої було неможливо відмовитися". Тільки рішучий протест католицької церкви змусив нацистів припинити цю злочинну практику.

Однак, уже в наш час, у 1993 р., евтаназію дозволили в Нідерландах, у 1997р. її легалізували в американському штаті Орегон, а в 2002 р. — у Бельгії.

Закони — це нормативні акти, прийняті вищим органом державної влади в установленому конституцією порядку. Вони

є вищим різновидом соціальних і культурних норм і вимагають безумовного підпорядкування.

Розрізняють два види законів: звичаєве право, яке становить сукупність "неписаних" правил поведінки і переважає У до індустріальному суспільстві та юридичні закони, закріплені конституцією.

2.1.3. Єдність і різноманітність культур

Форми культури відрізняються у різних суспільствах, але вони також є різними і в межах одного суспільства.

Різниця культур у різних суспільствах.

Різниця у матеріальній культурі очевидна і впадає в око: архітектура, одяг, прикраси, транспорт тощо — у кожному суспільстві різні. Вони відрізняються також своїми цінностями, звичаями, моральними нормами і законами, мовою.

Етноцентризм і культурний релятивізм.

Тенденція оцінювати звичаї, норми і цінності інших культур, з позиції сприйняття власної культури як центральної, називають етноцентризмом (термін введено американським вченим Вільямом Самнером у праці "Народні звичаї" (1906). Він описував цю позицію як таку, "при якій власна група розглядається як центр Всесвіту, а всі інші оцінюються як ті, що мають до неї певне відношення").

З погляду соціології, етноцентризм є функціонально доцільним, оскільки він сприяє згуртуванню спільноти. Вияви етноцентризму можна спостерігати у сім'ях, навчальних закладах, фірмах, політичних партіях, релігійних конфесіях та ін. Усвідомлення приналежності до "кращих людей" стає своєрідним "соціальним клеєм", який скріплює колектив. Жоден народ не зможе розвиватися стійко і стабільно, якщо не буде поважати і підтримувати свої норми, цінності, звичаї. Але етноцентризм може набувати і деструктивних форм, таких як ксенофобія (страх і неприйняття чужих звичаїв), шовінізм (визнання всіх інших культур і народів нижчими порівняно зі своєю культурою і своїм народом).

Етноцентризм також перешкоджає науковому вивченню культури. Ми не зможемо зрозуміти поведінку інших народів, якщо будемо інтерпретувати її в контексті власних цінностей, переконань і норм поведінки. Протилежним етноцентристському підходові виступає культурний релятивізм (від лат. — відносний).

Культурний релятивізм — це переконаність у тому, що оцінка окремого елемента культури (звичаю, норми, цінності) можлива тільки в межах тієї культури, з якої він походить (наприклад, багатоженство не може бути прийнято й оцінено в християнській культурі).

Роздуми італійського ученого і письменника Умберто Еко у полемічному есе "Священні війни: пристрасть і розум", написаному з приводу нападу арабських терористів на США у вересні 2001 р., є саме зразком аналізу ситуації з позицій культурного релятивізму. Він звертає увагу на те, що причиною усіх релігійних воєн протягом віків завжди були поверхневі протиставлення, на зразок "Ми" і "Вони", чорне і біле, добрі і злі.

"...Захід давно почав цікавитися Іншими цивілізаціями — це було потрібно для успішної економічної експансії. Греки називали своїх сусідів, які не говорили грецькою, варварами — тобто заїками, начебто ті і зовсім не вміли говорити. Однак і серед греків траплялися розсудливі люди — наприклад — стоїки, які помітили, що, хоча варвари і використовують інші слова, вони виражають з їх допомогою такі самі думки, як і самі греки.

У другій половині XIX ст. з'явилася культурна антропологія, що поставила за мету загладити провину Заходу перед іншими культурами, особливо перед тими, яких Захід вважав варварськими, — перед примітивними народами і суспільствами без писаної історії. Завдання культурної антропології полизало в тому, щоб вказати на існування точки зору, відмінної від західної культури. Антропологи заявляли, що цю іншу точку зору варто сприймати серйозно, не ставитися до неї зневажливо і не придушувати її.

Перш ніж стверджувати, нібито одна культура краща за іншу, потрібно встановити критерії оцінки цих культур.

Культуру можна об'єктивно описати, сказавши, наприклад, що її представники поводяться певним чином, вірять у духів, або у єдиного всюдисущого Бога; живуть сімейними кланами, згідно традицій: вважають нормою носити сережки в носі (це може стосуватися, наприклад, і сучасної молодіжної західної культури); вважають свиню нечистою твариною;роблять собі обрізання; вирощують собак на забій, або, як англійці й американці дотепер думають про французів, — їдять жаб.

Звичайно, антропологи розуміють, що їхня об'єктивність завжди обмежена безліччю факторів. Критерії оцінки залежать від наших власних коренів, переваг, звичок, пристрастей, від нашої системи цінностей. Наприклад, чи віримо ми, що продовження людського життя з 40 до 80 років має сенс? Особисто я вірю, що має, однак багато містиків можуть заперечити мені, що життя святого Луїджі Гонзага, який дожив усього до 23 років, було набагато повнішим, ніж життя якого-небудь безглуздого ненажери, що дожив до 80.

Чи віримо ми у доцільність технологічного прогресу, глобалізації торгівлі й удосконалення транспортних засобів? Багато хто вірить, вважаючи нашу технологічну цивілізацію вищою ніж інші. Разом з тим, усередині західної культури с люди, які прагнуть жити в гармонії з природою, готові відмовитися від літаків, машин і холодильників, які бажають плести кошики і подорожувати пішки з одного села в інше заради збереження озонового шару Землі.

Отже, щоб стверджувати, нібито одна культура є кращою за іншу, недостатньо просто описати цю культуру (як це роблять антропологи). Стверджувати подібне можна тільки перебуваючи всередині своєї власної системи цінностей, системи, від якої, як нам здається, ми не можемо відмовитися. Тільки з такого погляду ми можемо сказати, що одна культура — наша власна — краща за іншу. Краща для нас.

Наскільки абсолютним можна вважати критерій технологічного прогресу? У Пакистану є атомна бомба, а в Італії її немає. Чи означає це, що італійська цивілізація гірша за пакистанську І краще жити в Ісламабаді, ніж в Аркорі?

Вен Ладен не виявив жодного милосердя до мешканців Нью-Йорка, таліби знищили кам'яні статуї Вудди, але ж і у Франції свого часу була Варфоломіївська ніч. Хоча сьогодні це нікому не дає підстав вважати французів варварами.

Історія — як двосічний меч. Турки любили насаджувати людей на кіл (а це цілком неприйнятно), але візантійці виколювали очі своїм родичам, а католики живцем спалили Джордано Бруно. Вен Ладен і Саддам Хусейн — вороги західної цивілізації, але всередині самої західної цивілізації були такі люди, як Гітлер і Сталін.

Історія не може служити критерієм оцінки цивілізацій. Відповідь треба шукати в сучасності. Один із найбільш гідних поваги аспектів західної культури (вільної і плюралістичної — а це і є цінності, які ми вважаємо найголовнішими й найістотнішими) полягає в тому, що вона вже досить давно допускає співіснування різних, нехай навіть і різновекторних, критеріїв оцінки різних проблем".

А ось приклад одного серйозного конфлікту, який стався на ґрунті різних підходів до оцінки тієї самої ситуації — з позиції етноцентризму і з позиції культурного релятивізму.

У переддень чемпіонату світу з футболу 2002 р., який відбувався у Японії і Південній Кореї, Товариство захисту тварин погрожувало розпочати міжнародну кампанію-бойкот ігор у Кореї, якщо південнокорейська влада не введе заборону на "варварський звичай" вживання у їжу м'яса собак. Керівник ФІФА — Йозеф Блаттер — навіть вислав до корейського керівництва листа сформульованого у зневажливому тоні. У листі Блаттер зажадав покласти край знущанню з "найкращого друга людини". На що отримав відповідь: "Пес традиційно є ВАШИМ другом, а не нашим. Крім того, ми не обурюємося, що французи їдять жаб і слимаків, китайці — гадюк, а японці — готують свою традиційну страву — суші — нарізаючи ще живу рибу. Чому ж нам має бути заборонено вживати нашу традиційну їжу — страви із собачатини?".

Культурні універсали.

Незважаючи на велику розмаїтість культур, соціологи, антропологи, психологи виявили певні елементи, обов'язково присутні у кожній соціальній культурі — культурні універсали. Джордж Мердок, зокрема, виділив приблизно 80 універсальних компонентів культури (елементів властивих усім видам культури): мова, одяг, релігія, спорт, танці, звичай прикрашати тіло, освіта, ритуали похоронів та весіль, звичай дарувати подарунки, соціальне розшарування тощо. Для різних культур властиві різні види спорту чи способи прикрашати тіло, але ці елементи є у всіх культурах. Чи, наприклад, у всіх культурах знаходимо сімейні форми життя, але деякі суспільства практикують моногамію (один чоловік і одна дружина), інші — полігінію (один чоловік і декілька дружин), а ще інші — поліандрію (одна дружина і декілька чоловіків).

Вважають, що культурні універсали сформувалися на базі біологічних факторів, таких як наявність двох статей, безпомічність немовлят, фізіологічні потреби та ін. Тобто культура — це сукупність шляхів до розв'язання проблем, зумовлених біологією людини і загальними закономірностями її існування. І хоча різні суспільства знаходять різні способи вирішення цих проблем, та обставина, що всі вони стикаються з тими самими проблемами — забезпечують собі засоби існування, виховують дітей, борються з особами, чия поведінка відхиляється від норми тощо — забезпечує існування своєрідного "спільного знаменника" для усіх культур — культурних універсалій.

2.1.4. Форми культури

У межах одного суспільства існують різні форми культури. Залежно від того, хто створює культуру, і який її рівень, соціологи розрізняють три форми культури: елітарну, народну і масову.

Елітарна культура — створюється привілейованою частиною суспільства або, на її замовлення, — професійними творцями. До неї можуть належати: серйозна музика (Альфред Шнітке, Софія Губайдулліна); концептуальний живопис (Джеймс Поллок, Пабло Пікассо), скульптура (Олександр Архипенко, Девід Мур) чи театр (Ежен Іонеско), високоінтелектуальна література (Марсель Пруст, Джеймс Джойс) та ін. Як правило, творіння елітарної культури випереджують рівень запитів середньоосвіченої людини. Коло її споживачів — високоінтелектуальна частина суспільства. Коли рівень освіченості суспільства зростає, розширюється коло її споживачів.

Народна культура (фольклор) — створюється анонімними творцями, які не мають фахової підготовки. Вона є аматорською (не за рівнем, а за походженням) і колективною. Вона включає міфи, легенди, пісні, танці, казки тощо. Фольклор чітко локалізований, тобто пов'язаний з традиціями певної місцевості.

Масова культура створюється професійними творцями і поширюється за допомогою електронних пристроїв (радіо, телебачення, магнітофони, комп'ютери тощо); коли велика кількість людей стала отримувати ідентичну інформацію, із порівняно невеликої кількості джерел. Час появи масової культури — приблизно середина XX ст. Головною її ознакою є вторинна (на відміну від історично сталої) система культурних цінностей, призначених для масового споживання. Масова культура відрізняється високим рівнем стандартизації музичних, кінематографічних та інших зразків, що культивують типові ціннісні орієнтації.

У сучасній соціології поняття "масова культура" все більше втрачає свою критичну спрямованість. Підкреслюється функціональна значимість масової культури, яка забезпечує соціалізацію величезних мас людей в умовах складного і мінливого середовища сучасного постіндустріального суспільства. Утверджуючи спрощені, стереотипні уявлення, масова культура попри те виконує функцію постійного життєзабезпечення найрізноманітніших соціальних груп. Вона несе в собі фундаментальну суперечність: з одного боку масова культура через майже необмежені можливості репродукування робить доступними для широких мас досягнення світової культури, а з іншого боку — ці досягнення подаються у спрощеному, полегшеному, "усередненому " вигляді, що не лише не сприяє підвищенню інтелектуального рівня її споживачів, але й навпаки, знижує рівень аналітичного сприйняття дійсності.

Нова соціальна ситуація покликала до життя новий спосіб творчої діяльності. Сучасна творча практика розрахована на інше естетичне сприйняття ніж це було колись, до епохи масової культури. Сучасні артисти (в широкому розумінні цього слова) орієнтуються на негайне і миттєве естетичне враження, а не на тривале глибинне переживання.

Потрібно також відзначити, що останнім часом, із розвитком сучасних інформаційних технологій, з'являються принципово нові явища. Відбувається розподіл "маси" на сегменти і, відповідно, розвиваються процеси "демасифікації" масової культури. Це призводить до зростання культурної різноманітності, сегментації ринку культурної продукції. Тепер поняття "масова культура" наголошує переважно тільки на одному — ринковому аспекті сучасної культурної ситуації.

Різновидом масової культури є кіч, тобто несмак (від нім. — халтурити, створювати низькопробні твори), так зневажливо називають претензійний примітив, сентиментальщину, низькопробність; у літературі — це попсове чтиво, у малярстві — мазня.

У кожному суспільстві існує домінуюча культура — сукупність цінностей, вірувань, традицій і звичаїв, якими керується більшість членів суспільства.

Оскільки суспільство складається із багатьох груп — національних, демографічних, професійних та інших, — поступово у кожної з них формується в межах домінуючої культури своя система цінностей і правил поведінки. Частину загальної культури, систему цінностей, традицій і звичаїв, притаманних великій соціальній групі називають субкультурою. Наприклад, молодіжна субкультура, субкультура глухонімих, субкультура національної меншини чи якої-небудь професійної групи (моряків, вчителів). Субкультура відрізняється від домінуючої культури поглядами на життя, манерами поведінки, одягом, звичаями, сленгом (специфічні слова і вирази, притаманні представникам певних суспільних груп).

Елвін Тоффлер відзначав, що постіндустріальне суспільство є епохою "субкультурного вибуху": "Сентименталісти белькотали про необмежену свободу первісної людини, але дані антропологів і істориків свідчать про зворотне: примітивний клан до індустріального суспільства звичайно вимагав набагато більшого підпорядкування індивіда групі, ніж будь-яке сучасне суспільство. Примітивне суспільство монолітне й індивід змушений іти разом з усіма, оскільки вибору у нього немає. Як куля, ударившись у вікно, розбиває його на друзки, індустріалізація розколює суспільство на тисячі спеціалізованих установ (школи, фірми і корпорації, урядові установи, церкви і деномінації, армії), кожна з яких ділиться на все дрібніші і спеціалізовані субоб'єднання. Такий самий поділ відбувається і на неформальному рівні, і виникає величезна кількість субкультур: панки, мотоциклісти, хіпі, бритоголові та багато інших. Чим більше субкультурних груп Існує у суспільстві, тим вищою є потенційна свобода особистості ''.

Якщо субкультура не просто відрізняється від домінуючої культури, але протистоїть їй, принципово не сприймаючи пануючих у суспільстві цінностей, входячи з ними у конфлікт, ми

називаємо її контркультурою (наприклад, субкультура панків, наркоманів, алкоголіків, волоцюг). Контркультурними можна вважати деякі субкультури антисоціальних розваг — краще або гірше організованих груп людей, які намагаються внести розлад у функціонування суспільства не заради матеріальних благ, а задля чисто "спортивного інтересу". Вони можуть підробляти комп'ютерні урядові програми, створювати комп'ютерні віруси, перехоплювати або надавати теле- і радіопередачі, влаштовувати ретельно продумані містифікації, фальшувати списки виборців та ін.

Ще однією формою культури можна вважати суперкультуру. Цю теорію запропонував американський соціолог Кеннет Боулдінг. Він вважає, що в останні роки у сучасному світі поширилася суперкультура — культура автострад, хмарочосів, новітніх агротехнологій, Інтернету. Вона характеризується глобальним розмахом. У неї є світова мова — англійська і власна ідеологія — наука. Національні культури, на думку вченого, все більше перетворюються на приватну справу окремих соціальних груп.

2.1.5. Культурні процеси в сучасній Україні

Процес формування Української держави тривав протягом століть й завершився тільки в 1964 р., коли Крим увійшов до складу Української РСР. Але навіть якщо залишити кримську проблему осторонь, Схід і Захід України жили в різних державах протягом століть, а разом — тільки останні шість десятиліть, а тому регіональні розходження в Україні мають одночасно економічний, культурно-мовний і політичний вимір.

Західна частина України — Галичина (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області), Буковина (Чернівецька область) і Закарпаття, частково Волинь (Волинська й Рівненська області) — є, власне кажучи, периферійною частиною західноєвропейської або західнохристиянської цивілізації. Це європейський якір України, центральною й найсильнішою частиною якого є Галичина. У цій частині Західної України досить відчутні впливи ліберальної Австро-Угорської імперії, яка додала потужного імпульсу українському національному відродженню на цих землях. З Росією ж галичанам довелося відчутно зіштовхнутися тільки в і939 р., коли вона принесла їм не тільки звільнення від нацизму, але й колгоспи і жорстокі масові репресії, про які Галичина напевно ніколи не забуде. Російська мова, російська культура для старшого покоління галичан — це не тільки мова й культура окупантів, але й радянських "апаратників". У п'ятнадцять післявоєнних років (1945—1960) спостерігалася стійка тенденція до постійного збільшення чисельності росіян у системі партійно-державного управління, де вони займали соціально "просунуті" посади, що гарантували не тільки високу зарплатню, але й значний обсяг владних повноважень, широкі привілеї. Західна Україна — здебільшого аграрний регіон зі слаборозвиненою промисловістю, однак саме Галичина стала претендувати на роль політичного лідера України наприкінці 80-х рр. XX ст.; саме галичани сприяли становленню нової державності України у формі найбільш прийнятної для них — якнайдалі від Росії, і якнайближче до Західної Європи.

Центральний регіон — частина країни, до якої належать Правобережний Центр (Вінницька, Житомирська, Київська, Кіровоградська, Хмельницька й Черкаська області), а також Північний Схід (Полтавська, Сумська й Чернігівська області), — є історичним центром України. Тут розташована її столиця Київ, стародавній Чернігів, етнографічне серце України — Полтава, а також колись славні гетьманські столиці, а нині незначні райцентри — Глухів, Батурин, Чигирин. Крім Києва, у цій частині України немає великих індустріальних центрів. Населення цих земель, в основному, власне українське й здебільшого україномовне.

Дата добавления: 2014-01-04