Лекція №9.1. Замковий туризм в Україні. 1. Історія і сучасний стан вивченості замків і фортець України

План

1. Історія і сучасний стан вивченості замків і фортець України.

2. Класифікація оборонних споруд. Законодавство України про охорону культурної спадщини.

3. Історико-географічна характеристика видатних пам’яток фортифікаційного зодчества регіонів України:

· замки Львівщини, не включені у її "Золоту підкову" масового туризму: давньоруські фортеці Стільське та Тустань, Бродівський і Добромильський замки;

· волиньський край (Волинська й Рівненська області): Луцький, Олицький, Острозький, Новомалинський, Лубенський, Клеваньський, Корецький, Губківський замки, Тараканівський форт

· замкове “намисто” Закарпаття: Мукачівський, Ужгородський, Невицький, Середнянський, Чинадіївський, Шенборн, Довжанський, Виноградівський, Боржавський, Квасівський, Королевський, Хустський замки.

· Передкарпаття й Буковина: Галицький, Пнівський, Хотинський, Чернелицький, Раковецький замки.

3. Україна – країна, що в усі часи лежить між різними політично-етнокультурними ойкуменами: Заходом і Сходом, Північчю й Півднем. Такий “буферний” статус вимагав від державців та чільників українських земель неусипно дбати про оборону рідного краю від численних загарбників. Так століття за століттям поставали на вкраїнській землі величні замки, могутні фортеці та оборонні чернечі обителі. Туристично-краєзнавчий характеристиці найвидатніших з них присв’ячений даний розділ.

Усі збережені пам'ятки архітектури й містобудування України на даний час перебувають під охороною й на обліку держави: Коротка кадастрова інформація про них міститься у спеціальному Державному реєстрі національного культурного надбання [76]. У ньому зібрано інформацію про 1665 пам'яток архітектури у 915 населених пунктах країни, у т.ч. 160 споруд оборонного зодчества України.

Стан названих пам'яток, без перебільшення, незадовільний. І в першу чергу це стосується споруд оборонного зодчества: понад сотня (із взятих на облік 160) фортифікацій України нині представляють із себе жалюгідні руїни. До цього довело їх останнє сторіччя безгосподарності. Відсутність власника та реальної державної охорони сприяє подальшому нищенню цих пам'яток, перетворенню їх на смітники й звалища будівельного каменю тощо.

Слід визнати – ми не цінуємо нашої історико-культурної спадщини, ми не пишаємося нею, як це прийнято в усіх цивілізованих націях. Скажімо, в тій же сусідній Польщі охороняється близько 1500 замків і фортець, частина з них закон сервована й перебуває під постійним наглядом археологів, а частина активно інтегрована у прибуткові готельний, ресторанний, фестивально-анімаційний та екскурсійно-туристичний бізнес [125, 129]. Тобто, замки продовжують жити і служити людям. Аналогічна ситуація має місце в Чехії, де на невеличкій за розмірами території зосереджено аж 3000 фор-тифікацій, якими опікується не стільки держава, скільки кожна місцева громада країни [127]. А 2/3 чеських замків нині є приватною власністю. Ця обставина не “замкнула” їх перед туристами, а навпаки посприяла настільки тісній інтеграції у туристичний бізнес, що зараз будь-яка туристична подорож у Чехію не обходиться без відвідин принаймні 3-10 замків. Прибутки від замкового туризму у Чехії щорічно сягають рівня 700 – 800 млн. ЕUR.

В Україні (якщо приблизно просумувати вартість вхідних квиточків у десяток обладнаних квитковими касами фортець, перемноживши цю вартість на обсяги екскурсійних потоків) ця цифра не досягає навіть 100 тис. ЕUR. Тобто – це стан повної туристичної стагнації. То невже ж в України немає чим похвалитися перед закордонними гостями, невже відвідинами Києво-Печерської лаври, Львова, Кам'янця-Подільського, о.Хортиці й ще кількох “розкручених” об'єктів практики туристичного бізнесу нашої держави й надалі обмежуватимуть свої туристичні програми? А решта замків, фортець й оборонних монастирів і в XXI ст. продовжуватиме перебувати в стані повної запущеності й забуття.

Переконаний – Україні є що запропонувати допитливому туристові. І нехай наші фортеці збереглися у не настільки доброму стані, як західноєвропейські, проте кожен їхній камінь щедро политий людською кров'ю, кожен камінь є німотним свідченням героїчної й багатостраждальної історії нашого краю. І цій історії ладні позаздрити і польські, і чеські, і німецькі замки Об'єднаної Європи.

Найбільше фортифікаційних споруд, з огляду на особливості історико-регіонального розвитку, збереглося на заході України. Саме в цьому регіоні найбільшого розквіту досягла Давньоруська держава (доба Данила Галицького, якому вдаюся об'єднати землі від Карпат до Дніпра) й найдовше протрималася давньоукраїнська державність. А згодом, саме тут на місці давньоруських твердинь польські завойовники вибудовували свої перші кам'яні замки, аби утримати новозахоплений руський край у покорі.

Фортифікації західного регіону країни доволі детально висвітлені у краєзнавчій літературі [2, 4, 6, 17, 22, 25-28, 32, 35, 37, 41,49, 51, 55-60, 64-68, 74-79, 81-88,90-94, 101-103, 106-109, 111, 119, 131 тощо]. Тож зупинимося на огляді лише тих з них, які нині активно відвідуються туристами.

3.1. Туристично й музейно найбільш загосподарьованими є замки Львівщини: Олеський, Підгорецький, Золочівський, Поморянський, Свіржський та Старосільський. Тому їх доцільніше розглянути у наступному розділі, де мова йтиме про сучасне туристичне відродження пам'яток оборонного зодчества України.

Що ж до замків Львівщини, які не увійшли в маршрут масового туризму “Золота підкова Львівщини”, їх стан доволі занедбаний. Мова йде про давньоруські фортеці “Стільське” і “Тустань”, Бродівський та Добромильський замки.

Найдавнішою й найвеличнішою оборонною пам'яткою ранніх слов'ян у західному регіоні України археологи називають городище Стільське VII – X ст. Його розміри попросту пражають: 250 га. доволі щільно заселеної території, обведеної лініями оборонних ровів та земляних валів з дерев'яними стінами протяжністю близько 10 км. Широченні рови хорватської столиці були заповнені водою з р. Колодниці. А на березі судноплавної на той час річки існувала пристань, звідки вгору та вниз по Дністру відправлялися цілі каравани торгових лодій. (До завойовницьких походів Святослава і його сина Володимира проти південних і західних сусідів племені полян на торгових шляхах України домінували не київські, а саме тиверські й хорватські купці з Середнього й Верхнього Подністров'я).

Городище знаходиться у Миколаївському районі за 10 км. на схід від райцентру. Білохорватську столицю досі зусебіч оточують непрохідні багатокілометрові праліси й порізане яругами бездоріжжя Стільських відрогів Подільської височини.

Найдавніший український літопис “Повість врем'яних літ” тричі веде мову про хорватів. Вони перераховані серед найбільших племенних слов'янських союзів Руських земель, далі хорвати згадуються як союзники київського князя Олега під час його походу у 907 р. на Константинополь. І зрештою, літопис згадує про похід у 992 р. князя Володимира Великого на хорватів. Отож, після запеклої кількарічної війни з білими хорватами їхню столицю близько 992 р. здобули воїни Володимира Великого.

Після включення Карпатського регіону до складу Київської Русі й підпорядкування її населення княжим тиунам-урядникам значна частина білих хорватів покинула рідний край і слідом за своїми родовими князями переселилася у Далмацію (сучасна Хорватія й суміжні регіони). А адміністративний центр тутешнього краю було перенесено із ущент спаленого Стільського у новозаснований поблизу Звенигород.

Серед чужоземних джерел, перша документальна згадка про прикарпатських хорватів є в творі візантійського імператора Констянтина Багрянородного “Про управління імперією”, де зазначається, що охрещені хорвати Далмації по ходять від нехрещених хорватів, які живуть за горами Угорськими, тобто на Прикарпатті.

До нашого часу у скелястій центральній частині Стільського городища збереглися рештки укріплень дитинця князівської столиці. Викуті у скельній товщі комори-каземати й поховальні крипти давніх хорватів нині місцеве населення, здебільшого, використовує під льохи.

У с. Урич знаходяться залишки давньоруської наскельної фортеці Тустань (IX – XV ст.) – без перебільшення, унікальної у давньоруському зодчестві пам'ятки оборонної архітектури.

На північ від села лежить могутній скельний масив. З доісторичних часів цю унікальну геологічну пам'ятку природи облюбували люди. Адже вона, по перше, забезпечувала надійну криївку й ефективну оборону від ворогів, по друге, своєю величчю пробуджувала в душах культове благоговіння.

За тисячу років до Різдва Христового на Урицьких скелях виникло унікальне святилище-палеообсерваторія. На обернених до сонця гладких поверхнях Каменя, Острого Каменя й Малої Скелі з дотриманням строгої (“емпірично-наукової”) логіки композиційної побудови було викарбувано сотні магічних знаків-петрогліфів.

Упродовж дня гра сонця й тіней поетапно висвітлювала (“проявляла”) окремі смислові групи петрогліфів. Це дозволяло древнім жерцям використовувати скельне святилище як обсерваторію для ведення календаря, з'ясування кульмінаційних астрономічних дат (на які припадали основні язичницькі святкування), прогнозів багаторічних кліматично-погодних циклів, урожайності тощо.

Вперше дохристиянські наскельні символи Урицьких скель описав Іван Вагилевич. У 1843 році він видав спеціальну працю “Берда в Уричу”, в якій зробив сенсаційний для історичної науки висновок: “В глибині за рукавами печер, в основному на північній берді існує до сьогоднішнього дня святиня богів з людьми і звірячими фігурами. Довго по приході християнської релігії населення ще чтило старих богів зі своїми жерцями”.

На сьогодні кількість виявлених вченими петрогліфів сягає 270 знаків, але ця цифра є ще далеко не остаточною. Серед наскельних рисунків домінують концентричні солярні символи, сакральні завитки, міфічний ріг достатку, обведене колом зображення танцюючого шамана з здійнятими до сонця руками, контури людських процесій, зображення тварин, загадкові піктограми тощо. Чимало з цих магічних символів знаходяться на важкодоступній висоті 17-20 метрів від підніжжя скель і завдяки цьому стають помітними для людини лише здалеку на короткий період (в околі 12-13 год.) прямого попадання сонячних променів у жолобки-карби петрогліфів.

Святилище-палеообсерваторія на Урицьких скелях датується вченими X – XVIII ст. до Р.Х. (тобто до початку скіфської епохи). Але й у пізніші часи аж до запровадження християнства тут, очевидно, продовжував існувати культовий центр давних слов'ян.

Багато доісторичних загадок Урицьких скель досі не розвинуто. Тому до наших днів не втратили своєї актуальності віршовані рядки Івана Франка, який досліджував пам'ятку у 1884 році:

А в Уричі камінь, і ковані в нім

Покої і брами, і льохи;

Чи велетів се, чи розбійників дім,

Не знає ніхто анітрохи.

Заснували укріплений наскельний “велетів дім” могутні волелюбні племена білих хорватів, які тривалий час зі зброєю у руках опиралися завойовницькій політиці далекого “варязького” князя Володимира Великого.

А в давньоруський період на монолітних Урицьких скелях карпатські теслі розбудували грандіозне за розмірами наскельне місто-фортецю. Вражаюче високий рівень інженерно-архітектурної майстерності дав змогу будівничим сполучити височезними дерев'яними стінами три скельні групи: Камінь, Острий Камінь і Мала Скеля. Нині це єдина в Європі збережена (піддається цілковитій реконструкції) пам'ятка наскельного дерев'яного фортифікаційного будівництва ранньо-середньовічної доби.

З IX до першої половини XIII століття фортеця відігравала роль стратегічного оборонного об'єкта на південно-західній (карпатській) ділянці кордону Давньоруської й Галицько-Во-линської держав. Русичі дали фортеці промовисте ім'я “Тустань”, яке означало, що ця твердиня здатна зупинити під своїми стінами будь-яке чужинецьке військо й перешкодити його подальшому просуванню вглиб давньоруських земель.

Тустань постала на найкоротшому транскарпатському воєнному й торговому шляху (складової ділянки трансєвразійського Шовкового шляху від Китаю до Італії), що пролягав з Галича звивистою карпатською долиною річки Стрий та її притоки р.Опір на Верецький (давньорус. Ворітський) перевал, а звідти – Угорщину. Місто Тустань – центр Тустанської волості – контролювало також стратегічно важливі шляхи через перевал Руський путь (йшов попри фортецю річковою долиною до верхів'їв р.Стрий) та Скотарський перевал (йшов річковою долиною до верхів'їв р.Опір). Всі купецькі валки, які рухалися цими шляхами, сплачували торгове мито князівському воєводі прикордонної Тустанської волості.

Матеріальним підтвердженням раннього включення Тустані міжнародні торгові зв'язки є знахідка в її околиці кількох арабських монет-дирхемів, датованих IX – XI ст. Перша писемна згадка про місто-фортецю Тустань є в Галицько-Волинському літописі під 1255 р.

В добу розквіту Галицько-Волинської Русі Тустань перетворилася на ключовий вузол єдиної системи оборони карпатських воріт-перевалів (про що згадується в “Слові о полку Ігоревім”). Зруби стін міста-фортеці сягали у висоту понад 15 метрів. Ззовні дерев'яні стіни були обмазані пластом глини товщиною до 20 сантиметрів з метою уникнення їх загоряння й обвуглення під час запеклих штурмів. Зверху по периметру стін Тустані тягнулися бойові галереї з вузькими прорізями-бійницями, які служили заборолами й давали оборонцям змогу з-за прикриття згори вести нищівний прицільний обстріл лав нападників. Тому не диво, що про Тустань “забули” чи “не помітили” монголо-татарські орди хана Батия (які, між іншим, сплюндрували всі укріплені міста Галицько-Волинської Русі), рухаючись попри неї шляхом через карпатські перевали на Захід у 1242 році та повертаючись з Угорщини у 1250-х роки.

Багатий торговий град Тустань був основним транзитно-перевалочним центром міжнародної торгівлі прикарпатською сіллю з Угорщиною, Моравією, Італією.

Наскельне місто-фортеця проіснувало понад пів тисячі років (з IX до XVI століття). Перша документальна згадка про карпатську твердиню Тустань дійшла до нас з 1340 року у переліку основних населенних пунктів галицької спадщини, загарбаних польським королем Казимиром III.

В останній період реконструкції фортеці (XIV ст.) давньоруський Дитинець (Внутрішній двір) було розбудовано в грандіозний за розмірами п'ятиярусний замок. Його перший поверх мав висоту 3,7 м і використовувався для господарських потреб. Другий поверх мав висоту 4 м і сполучався з лініями бойових галерей з бійницями. Третій і четвертий поверхи - по 3,7 м, а п'ятий поверх-вежа – 3,5 м і закінчувався на рівні теперішнього оглядового Верхнього майданчика. Навісна оборонна галерея сполучала п'ятий поверх замку з кутовою оборонною баштою на сусідній скелі Окремий Камінь. Таким чином цитадель з могутніми дерев'яними стінами, зсередини щільно заповненими камінням, сягала у висоту понад 18 м (а з урахуванням корисного даху вежі – всі 20 м). Аналогів дерев'яного замку Тустані XIV століття ні в цей період, ни згодом в Європі попросту не існувало.

Понад 20 років Тустань досліджувала Карпатська архітектурно-археологічна експедиція під керівництвом М.Ф.Рожка. Для того, щоб виявити і дослідити всі 4000 пазів і врубів дерев'яної забудови на поверхні скель археологам необхідно було проводити дослідження на висоті 60 - 68 м над рівнем долини з використанням альпіністського спорядження.

У наш час (з 1994 року) територія Урицьких скель оголошена історико-культурним заповідником “Тустань”. Проект розвитку рекреаційної зони заповідника передбачає розбудову туристиної інфраструктури (історико-розважальний парк, готельно-ресторанні комплекси, паркінг, лицарські атракціони тощо) – справа лише за інвесторами.

На території заповідника туристи мають унікальну можливість детально оглянути:

• Композиційні групи магічних знаків-петрогліфів доісторичного святилища-палеообсерваторії X – XVIII століття до Р.Х. (спіралі, солярні кола зі спицями-променями, ріг достатку, танцюючих шаманів тощо).
• Музей історії Тустані з багатющою експозицією давньоруських археологічних пам'яток, знайдених упродовж дослідження міста-фортеці.
• Вирубані у скелях Камінь, Острий Камінь і Мала Скеля пази і ніші-вруби, в які кріпилися дерев'яні зруби (кліті та кашиці) фортечних стін (середину дерев'яних зрубів закладали масивним камінням), галерей та бойових башт Тустані.
• Територію (двір) давньоруського замку-Дитинця на горі скельної групи Камінь, що знаходиться на висоті 51 м над оточуючою долиною при крутості скельних “стінок” до 45°.
• Оглядовий “Верхній” майданчик з штучно викутою у товщі скелі кліттю-кімнатою, в якій несли чергування воїни-дозорці. Майданчик вивищується над прилеглою долиною р. Уричанки на 68 м.
• Оборонні комплекси давньоруського й середньовічного періодів на скелі Жолоб (Орел) та прилеглих скелях Воронового хребта.
• Сліди оборонної башти та прилягаючої галереї для ведення обстрілу на Окремому Камені.
• Грандіозну дво-трирядну смугу захисних ровів і валів зовнішньої оборонної системи міста-фортеці.
• Сліди В'їздних воріт (типологічно близькі до Золотих воріт у Києві) з укріпленнями могутньої кількаярусної надворітньої башти у вузькому міжскельному проході між стрімчаками Малий Камінь та Мале Крило. (До верхнього ярусу башти спеціальними тросами кріпився чотириметровий підйомний в'їздний міст).
• Вирубана у скелі цистерна для питної води глибиною 14 м. Знаходиться біля підніжжя північно-західної оборонної стіни фортеці, служила основним резервуаром для зберігання запасів питної води у періоди ворожих облог.
• Вирубана у скельній товщі криниця діаметром 2 м і глибиною 30 м, з якої спеціальною шахтою вода подавалася в цистерну та в цитадель-Дитинець.

У наш час розроблено проект зі створення у межах історичного центру села Урич музею народної архітектури і побуту під відкритим небом “Бойківщина”. Успішна реалізація цього проекту остаточно перетворить Урич-Тустань на один з найвеличніших скансенів Європейського континенту.

Адміністративний центр Львівщини м. Броди – це одне з найдавніших міст Київської Русі. Перша документальна згадка про це місто є в “Повчанні Володимира Мономаха своїм дітям” і датована 1084 р. В цей рік у Старих Бродах відбулися диштоматични переговори між київським князем Володимиром Мономахом та володимиро-волинським князем Яропол-ком Ізяславичем. А саме місто, закладене на стратегічній ділянці Соляного шляху з Прикарпаття на Київ, існувало ще з доби Дулібського союзу слов'янських племен. Пьід час навали орд хана Батия в 1241 р. Броди були повністю знищені татарами. Але життя не припинилося, і поселення поступово відродилося з руїни. У 1584 р. Броди офіційно отримали статус міста й магдебурзьке право. Белзський воєвода С.Жолкевський поновив старі фортифікації довкола міста. Упродовж історії Броди не раз служили ареною важливих політичних подій.

Бродівський замок бастіонного типу XVII ст. (вул. Шкільна) зведений за кращими взірцями голландської та італійської систем оборонних споруд у 1630 – 1635 роках під керівництвом талановитого архітектора Андре дель Аква і французького військового інженера Гійома де-Боплана на замовлення власника міста С.Конєцпольського.

П'ятикутну у плані територію замку оточував глибокий рів. Укріплення складалися з п'яти бастіонів і куртин із 75 казематами в товщі земляних валів. Всередині розташовувався ряд казарм для гарнізону, арсеналів і продовольчих складів. Комендант цитаделі мешкав у дерев'яному палаці всередині замку.

Інженерний геній француза Г. де Боплана яскраво характеризує та обставина, що в 1648 р. цю фортецю два місяці облягала, проте так і не змогло здобути козацьке військо Богдана Хмельницького. Богданові союзники татари затямили тодішній урок і під час подальших навал на Львівщину намагалися обходити цю твердиню стороною. Найнищівнішого удару їй завдали російські армії під час Північної війни Петра І.

У середині XVIII ст. Станіслав Потоцький перебудував сплюндрований росіянами замок на пізньобароковий палац-резиденцію з парадним в'їздом з боку міста. В 1772 р. австрійський уряд дав розпорядження В.Потоцькому знищити замок. Тоді були зруйновані два бастіони з боку міста, окремі каземати, вхідна брама і башта. Остаточного нищення напіврозібрана, проте ще досить обороноздатна твердиня зазнала під час масованих артилерійських обстрілів російських армій у 1915 та 1920 рр. Однак, остання власниця замку – Ядвіга Рижщевська – до 1939 р. реставрувала палац й збережені бастіони. Після Другої світової війни тут розмістилася військова частина, а після її згортання один з найнеприступніших замків Галичини перетворився на смітник.

Нині туристи мають змогу оглянути систему земляних валів з казематами й оборонні бастіони замку, а також замкове подвір'я з казармами.

На території Бродівського замку зберігся бароковий палац С.Потоцького – простора двоповерхова цегляна будівля з бічними ризалітами, що тягнеться вздовж північної куртини замку. І замок, і палац досі перебувають у вкрай занедбаному стані, хоча архітектурні особливості даних об'єктів оптимально відповідають для організації на базі фортифікацій мальовничого замку-готелю з лицарським рестораном та пивними льохами.

Місто Добромиль Старосамбірського району на березі р.Вирва виникло ще в добу Галицько-Волинської держави. Перша документальна згадка про Добромиль датована 1374 р., коли князь Владислав Опольський надав родові Гербуртів маєтки по річках Вирві і Стрвяжу, серед яких був і Добромиль. У 1450 р. львівський ловчий Микола Гербурт побудував на Сліпій горі біля Добромиля дерев'яний замок. Він згорів під час нападу татарів у 1497 р. Того ж року польський король Я.Ольбрахт для підняття поселення з руїни спеціальною грамотою визнав Добромиль містечком і дозволив проводити в ньому ярмарки. Місто швидко розвивалося завдяки прибутковому солеварному промислу.

У 1566 р. король Сигізмунд Август у відповідь на клопотання власника підкарпатських солеварень Станіслава Гербурта надав Добромилю магдебурське право. Тоді ж на місці дерев'яного розпочато спорудження родового кам'яного замку, а саме місто було обнесено високими валами й частоколом. Запрошені С.Гербуртом з Моравії ткачі організували у місті перші цехи, на місці дерев'яного костьолу 1531 р. закладено мурований храм. Будівництво кам'яного замку на Сліпій горі завершив Ян Щенсний Гербурт – відомий політик-українофіл, поет і мислитель. Він відкрив у місті друкарню й зібрав у стінах замку величезну бібліотеку середньовічних трактатів.

З 1622 р. Добромильський замок перейшов у власність Конєцпольських. Під час Національно-визвольно війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького замок захопили місцеві повстанці. (Згодом міщани й мешканці навколишніх сіл жорстоко поплатилися за збройну підтримку селянсько-козацького руху: десятки ватажків повсталих були публічно страчені на центральній площі, а на всю громаду містечка наклали велику контрибуцію). Після поділу Польщі австрійський уряд видав розпорядження розібрати старі укріплення, що й було зроблено.

Замок Гербуртів знаходиться за 4 км на північний схід від міста на високій і крутій горі Сліпій (556 м. над рівнем моря) і) в плані має овальну форму (стіни йдуть по контуру вершини гори). До нашого часу збереглися восьмигранна надбрамна башта із стрільницями і прямокутними віконними отворами, а також два фрагменти оборонних стін завтовшки до 2 м., рів і і фундаменти трьох інших башт.

Повністю відбудувати даний замок технічно нескладно. Підкарпатське положення твердині оптимально відповідає цілям облаштування тут готельно-відпочинкового комплексу з можливістю організації кінно-туристичних походів у Карпати.

3.2. Замки Волині сягають фундаментами дулібських та давньоруських часів. Традиційні канони давньоруського оборонного зодчества збереглися в них найкраще, порівняно з інши-ми регіонами України. Кращими твердинями краю є Луцький (1340-1452 рр.), Любомльський (XV-XVI ст.) й Олицький (1564 р.) замки.

Луцький замок – краща фортифікаційна споруда краю, що постала на крутому вигині-луці р.Случ для захисту літописного граду Лучеська, перша документальна згадка про який у Повісті врем'яних літ датована 1085 р.

Після приєднання Володимиром Великим Волині до складу Київської Русі князь близько 999-1000 рр. заклав у і Луцьку могутню фортецю. Ця фортеця зуміла витримати облоги військ польського короля Болеслава Сміливого, Андрія Боголюбського, галицьких князів Володимира Володаревича, Ярослава Осмомисла. Однак у середині XIII ст. на вимогу монгольського хана лучани були змушені зруйнувати це укріплення.

Будінпицтво кам'яної фортеці на місці давньоруських дерев’яно-земляних укріплень розпочато литовсько-руським князем Любартом Гедиміновичем (1340-1380 рр.), а завершено князем литовсько-руських земель Свидригайлом (1400-1452 рр.). За його правління у 1429 р. в Луцькому замку відбувається з'їзд наймогутніших монархів Європи (у т.ч. римського імператора Сигізмунда), на якому обговорювалися питання колективної безпеки від масштабної турецької експансії на терени Європи.

Замок Любарта утворюють три наріжні башти: В'їздна (або вежа Любарта), Стирова (або Вежа Свидригайла) та Владича, з'єднані мурами висотою 10-12 м з трьома ярусами бійниць та внутрішніми дерев'яними галереями. Спочатку замок мав стиль романо-готичної архітектури, а при перебудові у XVI ст. набув рис ренесансу.

Після реставраційних робіт замку було повернуто первісний вигляд. В центрі замкового дворища відбудовано князівський палац. У 1987 р. у Владичій башті відкрито унікальний Музей дзвонів, а у В'їздній башті розміщено виставки будівельної кераміки та старожитностей. Після праці археологів туристам видкрили доступ у підземну частину собору Іоанна Богослова, де збереглися фрески з зображеннями святих, мозаїка з геометричними та образними візерунками, давні написи.

Неподалік замку Любарта знаходиться башта князів Чарторийських – залишок Низького замку Луцька (знаходився на місці католицького собору Святих Апостолів Петра й Павла, вибудованого у 1616-1640 рр. за проектом італійського архітектора Джакомо Бріані).

Олицький замок-палац постав на місці дерев'яних давньоруських укріплень Олики, перша згадка про яку є ще в Іпатіївському літописі. У XII – XIII ст. тут існував торговий посад і річкова пристань сусіднього граду Чемерин. Град занепав після монголо-татарської навали 1241 р., однак життя в посаді продовжувало жевріти. У 1460 р. староста луцький П.Білий спорудив в Олиці костьол Святих Апостолів Петра й Павла – найдавніший католицький храм на теренах сучасної Волинської області (нині стоїть на території старого цвинтаря).

Розквіт Олицького замку пов'язаний з династією Радзивілів, які починаючи з Яна Радзивіла Чорного (з 1547 р.) мали спадковий титул “князь на Олиці й Несвіжу” і володіли цим маєтком аж до Другої Світової війни (1939 р.). Магдебурзьке право місто отримало у 1564 р. Замок неодноразово брали приступом селянські ополчення Северина Наливайка й козацькі полки Богдана Хмельницького, російські раті й шведське військо Карла XII (1702 р.).

З 1812 по 1837 рр. у палаці діяв військовий госпіталь. І донині тут функціонує Волинська психіатрична лікарня. В наші дні доречно піднимати питання про передачу об'єкту у приватну имасність й переобладнання під готельний і музейно-туристичний комплекс.

Замковий комплекс площею 2,7 га прямокутний у плані, оточений ровами й бастіонами, збереглися руїни двох з них. Над головним в'їздом домінує двоярусна вежа-дзвіниця. Замковий двір по периметру забудовано палацовими корпусами. Три з них двоповерхові, а головний (південно-східний) має три поверхи. Через рів до інших воріт замку перекинуто арочний міст. Поруч із замком височіє величний бароковий Троїцький костьол з підземною криптою-усипальницею роду Радзивілів, збудований за проектом італійських архітекторів Бенедетто Моллі та Джованні Маліверна. При його проектуванні за основу було взято костьол Іль Джезу в Римі. Територію костьолу оточував прямокутник стін з бійницями та кутовими баштами. Це укріплення розібране в 1960-і рр., збереглася лише одна (північно-східна) башта й фрагмент прилягаючої до неї стіни.

А з колишніх міських укріплень в Олиці залишилася потужна днохярусна Луцька брама з бійницями та ренесансним аттиком.

Надзвичайно багату фортифікаційну спадщину має невелика Рівненська область – східний фортпост історичної Волині. Тут з періоду середньовіччя зберглися такі пам'ятки оборонного зодчества як замки князів Острозьких у м. Острог (XIV – XVI ст.) і м. Дубно (1550 р.), замок-моноліт князів Чарторийських (сер. XV ст.) у м. Клевань; руїни замків у с. Новомалин (XIV – XV ст.), с. Корець (замок князів Корецьких, XVII ст. та оборонний Свято-Троїцький монастир), с. Тайкури (замок династії Вишневецьких, XV – XVII ст.), с. Губків (XV – XVII ст.), с. Степань (XV – XVI ст.), а також палац XVІ – XVII ст. у м. Дубно, палац Стецьких (1789 р.) у с. Великі Межирічі та Троїцький монастир-фортеця (XV – XVI ст.) і брама міських мурів (XVI ст.) у с. Межиріч Острозького району.

Острозький замок – це краща фортифікаційна споруд краю, справжня туристична “перлина” Рівненщини. Літопиасний град Острог постав на р.Горині, що нині розмежовує Рівненську й Хмельницьку області, а в давньоруську добу служила головною об'єднуючою транспортною артерією багатої Болохівської землі. Перша документальна згадка про Острог у “Повісті врем'яних літ” датована 1100 р. Того року Острог(з сусідніми Бужеськом, Дубеном і Чорторийськом) був переданий для князювання колишньому володимиро-волинському князеві Давиду Ігоревичу.

Після приєднання Володимиром Великим Волині до складу Київської Русі, близько 1000 рр. за велінням князя в Острозі заклали дерев'яну фортецю. Вона була сплюндрована татарською навалою у 1241 р. Та вже в першій половині наступного століття перший історично відомий князь з династії Острозьких – Данило (помер близько 1386 р.) – відновлює на Замковіій горі (висота 20 м) зруйновані фортифікації, обводить іх валом та ровом, заповненим водою р. Грабарки.

Перша документальна згадка про Острозький замок датована 1386 р. Нащадками князя Данила замок неодноразово перебудовувався й відігравав роль головної резиденції князів Острозьких у XIV – XVI ст.

Найбільше до розбудови замку за кращими західноєвропейськими канонами долучився син Данила – Федір Острозький – славетний лицар України, який брав участь з власним полком у епохальній Грюнвальдській битві 1410 р. та неодноразово ходив у походи з чеським вождем Яном Гусом проти агресивних рицарів Тевтонського ордену. (На схилі віку він постригся у ченці Києво-Печерського монастиря і в 1411 р. похований у Лаврі). Наступник – Василь Федорович Острозький (Василь Красний) розбудував мережу кам'яних замків роду Острозьких у Дубно й усіх інших значних містах Волині – князівських володінь династії.

Найбільший же розквіт Острозького замку, а також усієї Волині і Київщини припадає на період правління Костянтина Івановича Острозького (1460 – 1530 рр.).

Після переломної події Лівонської війни – перемоги у битві під Оршею армії царя Івана Грозного – Констянтин Острозький отримав за свої ратні подвиги титул Великого гетьмана Литовського й зумів створити автономну православну руську державу в державі Речі Посполитої. Його володіння простягалися від Білої Церкви на сході до Турово-Пінська на півночі. Відтак, у середині XVI ст. князівська столиця Острог стала одним з найбільших міст України, національним центром ремесла, торгівлі й етнокультурного українського відродження. Поховано цього славетного сина українського народу у крипті Успенського собору Києво-Печерської лаври.

Батькову справу продовжив його молодший син – Костянтин-Василь (1526-1608 рр.) – володимирський староста, київський воєвода, коронний сенатор Речі Посполитої. Після приєднання володінь його дружини Тарнавської маєтки К.-В.Острозького охопили більшість територій Волині, Київщини, Поділля, Галичини й Східної Польщі. Він став найбагатшою людиною Речі Посполитої. Серед поляків з того часу виникла приказка про мірило заможності: “багатий як Острозький”.

Саме з особистістю Констянтина-Василя Острозького пов'язаний розквіт ренесансної української культури, науки, освіти й книгодрукування та діяльність Острозької академії – найвищого освітнього закладу України на рівні кращих університетів Західної Європи. При академії першодрукарем Іваном Федоровим у 1580 р. на кошти князя була організована перша українська типографія, з якої вийшли у світ такі безцінні видання як “Азбука”, Острозький літопис та Острозька біблія 1581 р. Після Люблінської унії виключною заслугою К.-В. Острозького є втримання більшої частини волинської шляхти й духовенства від визнання папської зверхності й перехлду до греко-католицизму.

Отрозький замок повністю не зберігся, його сучасний архітектурний ансамбль формують чотири муровані з тесаних блоків пісковику споруди Замкової гори: Мурована башта (ХІV – XVII ст.), Кругла башта (XVI ст.), Богоявленський собор та Надбрамна дзвіниця (1905 р.). Крім того, з міських укріплень залишилися Луцька башта (XV – XVI ст.) і Татарська башта (XV – XVI ст.). Вони входять в Державний історико-культурний заповідник (вул.Замкова гора, 5).

Найстаріша Мурована башта – це типовий рицарський донжон (головна сторожова башта в західноєвропейських середньовічних замках) – укріплене житло феодала, де зберігалися його скарби, зброя та припаси. Для цих цілей під триярусною баштою знаходяться просторі підземелля та колодязь. Башту розбудували у XV ст., додатково укріпивши контрфорсами. Перший і другий поверхи нараховують по чотири приміщення. Верхній поверх складається з семи кімнат й напівкруглої веранди. З 1913 р. в Мурованій башті розмістилася експозиція Острозького краєзнавчого музею. Нині тут діє музей рукописної книги та стародруків.

Кругла (Нова) башта складена з блоків пісковику й цегли у кінці XVI ст. Триярусна, перший ярус укріплено трьома контрфорсами, на другому й третьому тягнуться лінії бійниць. Верхній ярус прикрашений фігурними зубцями у кращих традиціях українського ренесансу.

Богоявленський собор Острозького замку – це типовий зразок хрестовокупольного собору доби Київської Русі. Собор з дотриманням давніх канонів збудував князь Василь Красний, імовірно на місці старішого давньоруського храму. Цей собор був складовою частиною оборонних споруд Острога – його північну стіну, яка виходить на глибокий штучний рів, було потовщено до 2,8 м. та з'єднано з лінією фортечних стін. В її нижній частині є бійниці, а у верхній – уступ для вартових. Нескорено гордий давньоруський стиль храму довгих два століття дратував католицьких господарів краю, через що собор прийшов у цілковите запустіння, однак упродовж 1886-1891 рр. його було відбудовано.

Луцька й Татарська триярусні башти слугували укріпленнями в'їздних воріт у середньовічний Острог. Унікальність їх полягає в тому, що збудовано ці фортифікації за канонами давньоримської архітектури – за прообразом гробниці Цецилії Метелли (кінець І ст. до н. є.) в Римі.

Новомалинський замок Рівненщини “виріс” на давньоруських фундаментах після того, як у 1392 р. володарем навколишніх земель став литовсько-руський князь Свидригайло. Ця фортифікація знаходиться на березі р.Свитеньки всього за 10 км. від древнього Острога.

У XV й XVII ст. замок перебудовується, а в XVII – XVIII ст. поряд розбудовується палац магнатів Малинських і Сосновських. До нашого часу з цих споруд залишилися лише художньо атракційні руїни. З п'яти замкових башт частково збереглися лише дві та фрагмент стіни між ними, а також “скелет” палацу. Третя башта замку в XVII ст. перероблена під каплицю.

Замок князів Острозьких-Любомирських у Дубно – одна з найнеприступніших твердинь Волинського краю. Перша згадка про це місто датована літописами 1100 р., коли з'їзд руських князів-братів залишив його опальному князеві Давидові Ігоревичу. У 1241 р. монголо-татарська орда хана Батия сплюндрувала давньоруський град Дубен. Відродження містечка пов'язане з діяльністю князя Федора Острозького, який відновив дерев'яно-земляну фортецю.

Кам'яний Лубенський замок на високому правому березі р. Ікви збудовано в 1492 р. князем Костянтином Івановичем Острозьким на місці старого давньоруського укріплення. У 1498 р. князь домігся для містечка привілею на самоврядування. У 1507 р. його підтвердила грамота короля Сигізмунда І про надання Дубно магдебурського права.

На початку XVII ст. каштелян краківський, князь Януш Острозький перебудував замок у стилі пізьнього ренесансу. Після згасання династії Острозьких, замком володіли князі Заславські, Сангушки, Любомирські, Баратинські. І кожен новий власник додавав замку нові архітектурно-стилістичні елементи.

Ця оборонна споруда упродовж століть ніким не була взята приступом. Замок зумів витримати облоги кримських татар, козаків Максима Кривоноса (1648 р.), російських військ Шеремєтьєва (1660 р.). Його штурмували шведи Карла XII (1706 р.) й росіяни Петра І (1707 р.).

На початку XVII ст. після Люблінської унії Дубно стало одним з центрів поширення католицизму на православній Волині. Місцеві православні церкви примусово перетворювалися на уніатські греко-католицькі, посеред Дубно “виросли” укріплені католицькі монастирі бернардинів і кармеліток. Примусове покатоличення-ополячення українців породжувало стихійний опір й численні антипольські повстання. Тож саме під стінами Дубенського замку розігралася драма козацького ватажка Тараса Бульби (з його крилатою фразою “Я тебе породив – я тебе і вб'ю”, адресованою синові, який зрікся рідної віри), що описана в однойменній повісті М.Гоголя. Дослідники припускають, що художньо оброблена М.Гоголем місцева легенда про Тараса Бульбу оповідає про події запеклої облоги Дубно козацкими загонами Максима Кривоноса у 1648 р.

Дубенський замок складається з оборонного рову, двох камінно-цегляних бастіонів зі сторожовими баштами та казематами французького інженера Вобана. Горнверк утворюють два кутові бастіони й куртина між ними протяжністю 160 м. Гонверком замок відгороджувався від неспокійного міста. В середній частині куртини розміщено головний в'їзд на територію замку з навісним мостом.

Підземними ходами замок з'єднаний з давніми спорудами міста та долиною р. Ікви. Всередині замку на цоколі давніших фортифікацій розташовано два палаци: з повденного боку – палац князів Острозьких (XVI – XVIII ст.), а навпроти нього, північного боку – палац князів Любомирських під високим черепичним дахом (XVIII ст. – мальтійський архітектор Генрик Іттар). Інтер'єри палацу Любомирських прикрашено ліпним оздобленням італійського архітектора Доменіко Мерлоні. Збереглися ліпні герби Любомирських та Острозьких на першому поверсі та витончений барельєфний фриз північної зали, що зображує пристрасний танок юних вакханок з гірляндами виноградної лози.

Сьогодні Лубенський замок поступово відбудовується і реставрується. На його території діють музеї, виставки. Ця рідкісна за красою фортифікаційна споруда по праву може вважатися визначною пам'яткою не тільки Рівненщини, а й| усієї України.

Клеванський замок князів Чарторийських у смт. Клевани Рівненського району закладено у 1475 р. над р. Стубля. (А перша письмова згадка про поселення датована 1458 р.). Вірніше, того року луцький староста Федір Чарторийський відновив запущені давньоруські укріплення на пагорбі Городище, обвій їх ровом, запустивши в нього воду Стублі, та валом з кам'яною; стіною. Стіну зміцнили кутові п'ятикутні в плані чотириярусні башти, товщина стін яких сягає 3,0 - 3,8 м.

У 1632 р. замок віддали під єзуїтську колегію. Після приходу австрійської влади у 1773 р. орден розігнали, а спорудм законсервували. У 1817 р. князь К.Чарторийський перебудував замок під гімназію, та після переходу до Росії цю гімназій було розпущено. Значних руйнувань пам'ятці завдали обстріли у 1915 р. під час Першої світової війни.

Нині башти та підземні каземати Клеванського замку відносно добре збереглися. Тож варто піднімати питання про повну реконструкцію архітектурного комплексу із перепрофіліованням його на туристичний готель (у гімназійних корпусах) та музей на базі двох монументальних башт.

Замок князів Корецьких XV – XVII ст. закладений на березі р. Корчик у стародавньому с. Корець, а колись славному літописному граді Корчеськ. Перша письмова згадка про нього датована 1150 р. у зв'язку з походом волинського князя-захисника Ізяслава Мстиславовича проти загарбника Києва Юрія Долгорукого та його суздальських розбишак. З 1239 р. Корчеськ увійшов до складу держави Данила Галицького, стіни міста були укріплено. Однак, монголо-татарська навала 1241 р. спалила град. Новий розквіт містечка пов'язаний з державобудівничою діяльністю князя Федора Острозького, у підпорядкування якого це містечко відійшло у 1386 р.

Замок князів Корецьких закладено у 1550 р. З цього княжого роду вийшло чимало славетних лицарів, що прославили себе як козацькі чільники та невтомні борці проти турків і татар. Скажімо, один з власників замку – Самійло Корецький – у 1622 р. повторив подвиг свого легедарного земляка князя Дмитра Вишневецького, оскільки у турецькому полоні відмовився прийняти мусульманство й як запеклий ворог Оттоманської Порти був підвішаний гаком за ребра на стіні Стамбула.

У 1596 р. Корецький замок було здобуто місцевими повстанцями, які виступили на підтримку визвольного руху Северина Наливайка. У липні 1648 р. замок капітулював перед селянсько-козацькими військами Максима Кривоноса, відповідь на агресію поляків, наступного 1649 р. селяни Рівненщини знову підняли повстання. А в 1654 р. на чоліо визвольної армії у Корець урочисто в'їхав Богдан Хмельницькії У червні 1660 р. замок і міські мури намарне намагалося здобути польське військо. Міщани відстояли свою незалежність.

У 1780 р. посеред замку збудовано палацевий комплекс. XVIII ст. замок зазнавав неодноразових руйнувань унаслідок приступів польських, козацьких, шведських і російських військ. Після пожежі 1832 р. замок було остаточно покинуто.

Нині від Корецького замку залишилися атракційні руїни. Його оточує глибокий рів, через який веде арковий віадук. Збереглися бастіони, прямокутна в плані триярусна надбрамна башта, яка служила головним в'їздом до замку, а також прилеглі до неї з обох боків руїни двоповерхового палацу. Стан пам'ятки вимагає проведення консерваційних робіт з реставрацією фронтону замку у його первісному вигляді.

Неподалік від замку у Корці є оборонного типу Свято-Троїцький правосланий жіночий монастир. Першими його господарями були францисканці. Після приєднання Волині до Російської імперії, у 1863 р. монастир передали православній Церкві й суттєво розбудували. Нині до складу ансамблю входять Свято-Троїцька церква (1620 р.) з розписами кінця ХІХ ст., церква Св. Іоанна Предтечі (1890 р.), триярусна дзвіниця (1905 р.), трапезна й двоповерхові келійні корпуси з контрфорсами. Головною туристичною атракцією монастиря є могила Г.Андро де Ланжерон з таким меморіальним написом) (чомусь російською мовою): “Ганна Олексіївна Оленіна (в заміжжі Андро) – донька Президента Академії мистецт О.Н.Оленіна, яка багато разів була оспівана російським народним поетом О.С.Пушкіним у віршах: “Ти і Ви”, “Твої очі”, "Не співай, красуня при мені”, “Я Вас любив...” та ін... В 1829 р. О.С.Пушкін попросив руки Ганни, але дістав від її матері рішучу відмову. Після смерті Пушкіна, на 32-му році життя, Ганна Олексіївна вийшла заміж за офіцера лейб-гвардії гусарського полку Ф.А.Андро. У 1844 році Г.О.Андро разом із чоловіком переїздить до Варшави, де впродовж 14 років він був Президентом Польщі. У 1885 році, після смерті чоловіка, Ганна Олексіївна переїздить до с. Середня Деражня, Новоград-Волинського повіту Волинської губернії, в маєток своєї молодшої дочки графині Уварової. Г.О.Оленіна була щедрим добродійником Корецького жіночого монастиря, якому вона свого часу пожертвувала багато орної землі та ліс, а також дарувала свої кошти на утримання школи-притулку дівчаток сиріт, що була в той час при монастирі. Вічна їй пам'ять!”.

У Березнівському районі Рівненщини над повноводною р. Случ є фрагментарні руїни Губківського замку. Атракційного інтресу для масового туриста вони не становлять. Однак, цікаві своєю історією. Адже брали штурмом ці стіни татарські ординці (1504 р.), селянсько-козацькі ополчення (загін Григорія Лободи під час визвольного повстання Северина Наливайка та полки М.Кривоноса під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648 р.), москалі Петра І (1704 р.), шведи Карла XII (1708 р.). Після шведського плюндрування і замок, імітсечко вже не відбудовувалися.

А перше дерев'яне древлянське укріплення на Замковій горі постало тут ще в X ст. Розквіт замку припав на панування каштеляна Брацлавського, старости Луцького, Володимирського подкоморія Олександра Семашка (друга половина XVI ст.), вихованого єзуїтами католика-фанатика, що нещадно ставився до своїх православних підданих. Навколишні селяни відплачували Семашкам не менш затятою ненавистю й постійниими повстаннями.

Вражаюче гарна фортифікаційна атракція знаходиться біля с. Тараканів Лубенського району обіч траси “Київ – Рівне – Львів”. Це могутня споруда Тараканівського форту (1860-і - 1890 рр.), збудованого з цегли й залізобетону для оборони східного кордону Російської імперії напереродні Першої світової війни. Складні інженерні роботи тривали кілька десятиліть й обійшлися імперії у понад 100 млн. рублів. На відкритті форту “Нова лубенська фортеця” був присутній сам іператор Олександр III.

Ромбовидний у плані форт має довжину кожної з сторін 240 м. Він споруджений поверх штучно нагорнутого пагорба серед болотистої низини р. Іква. По периметру оточений земляним валом, зміцненим панцерною стіною.

Форт має три наземні і три підземні поверхи. Товщина мурів сягає 5 м. Складається з 105 казематів, казарми і лабіринту численних підземель. У двоповерхових казематах розміщувалися лазарет, морг, лазня, резервуар для води на 3000 відер, пральня, склади, продовольчі холодильники, дві електростанції на керосинових двигунах, телеграфна станція, арсенал, хлібопекарня, гарнізонна церква. Нині два з трьох колодязів засипані битою цеглою, збережений має глибину 20 м і сполучається підземною галереєю з західними казематами.

Бетонні підземні тонелі форту виводили на околиці м. Дубно та в лісисті урочища понад р.Іква. А потрапити у форт можна було лише по висувному залізному мосту через глибокий оборонний рів (шириною до 13 м і глибиною 6 м), заповнений водою з р. Ікви. Найбільші випробування для форту випали на роки Першої світової війни, коли під час Брусилівського прориву в червні 1916 р. його брали штурмами російські частини. У 1920 р. Лубенський форт прославився героїчною обороною под командуванням майора польської армії Матчинського від переважаючих сил російських більшовиків Першої кінної армії Бу-дьоного.

Форт повністю зберігся й, за умови залучення незначних інвестицій, здатний перетворитися на першокласний туристичний готель з елементами анімації й тематичним музеєм, адже розташований якраз при найжвавішій туристичній автостраді України.

Серед інших замків краю назвемо ще залишки могутнього колись замку Вишневецьких (1570-і – 1876 р.) у с. Тайкури поряд із м.Рівне. Євреї у кінці XIX ст. розібрали його майже до основи, залишилися лише земляні вали й рови укріплення.

3.3. Окреме місце у замковому “намисті” України посідають замки Закарпаття. З огляду на тривалу історичну відірваність цього краю від решти території України й перебування під гнітом угорських феодалів, у Закарпатті збереглися класичні феодальні замки західноєвропейського типу.

Туристичною “візиткою” Закарпаття є славнозвісний замок “Паланок” ХІV – ХVІ ст. Експерти одностайно визнають його наймальовничішим замком Карпатського регіону і другим (після Кам'янця-Подільського) за туристичною атракційністю замком України.

Мукачівський замок “Паланок” – це один із найбільших оборонних комплексів Східної Європи, що повністю зберігся до наших днів. У цій “перлині” середньовічної архітектури поєднано розні стилі оборонного зодчества. Мукачеве – це одне з найдавніших історичних міст України. Дерев'яний слов'янський град існував на Замковій горі (висота гори 68 м) ще до утворення Київської Русі. Заснували його в VІІ – VIII ст. могутні білі хорвати. В X ст. град увійшов до складу Київської Русі. Посля смерті Володимира Великого з феодальним розпадом Київської Русі Закарпаття загарбав угорський король Іштван. Німецькі хроніки величають його сина-спадкоємця Імре “Dux Puissorum”, цебто князем русинів.

А перші письмові водомості про кам'яний замок Паланок датуються XI ст., коли король Угорщини Ласло І Святий (1077-1095 рр.) дав вказівку укріпити дерев'яну Мукачівську фортецю кам'яними стінами від набігів кочівників. Адже саме тоді почастішали навали половців. Подальша історія замку насичена багатьма історичними подіями та легендарними історичними діячами.

За даними середньовічної угорської хроніки Аноніма, у 1086 р. Мукачівський замок витримав п'ятиденні приступи половців хана Кутеска, що¹ спустошили Закарпаття, та здобути твердиню над р.Латорицею так і не змогли. Половецькі набіги в XI – XII ст. повторювалися неодноразово, однак замок кочівникам жодного разу взяти не вдалося.

У 1242 р. орда хана Батия не наважилася на приступ гірської твердині, й мешканці Мукачевської долини змогли за; його стінами пересидіти криваву навалу. Одразу після повернення Батия з Угорського королівства Мукачівський замок був значно укріплений на випадок нової навали монголо-татар.

В 1281 р. за князя Лева Даниловича Закарпаття на 40 років повернулося до складу Галицької Русі, відтак знову потрапило під угорське панування. На початку XIV ст. Мукачівський замок став опорою А.Омодея – лідера збройного виступу частини могутніх угорських феодалів проти неугодного їм короля Карла Роберта з чужої для старих мадярських родів італійської династії Анжу, нав'язаного країні Папою Римським. Невдовзі королю вдалося розгромити бунтівних феодалів й переможно вступити у замок Паланок. Монарх одразу оціннив міць і стратегічні переваги твердині, що “замикала” Угорські гори вод татарських вторгнень.

У 1321 р. на запрошення короля Карла Роберта італійські будівничі здійснили повну реконструкцію фортеці давньоруського типу, надавши її архітектурі рис класичного середньовічного західноєвропейського замку (романський стиль). Першим її комендантом став українець Тимош – жупан Березської й Угочанської жуп.

В 1393 р. після ліквідації литовським Великим князем Вітовтом напівнезалежного Подільського князівства король Угорщини Сигізмунд І подарував місто (а з ним усю Мукачівську й Маковицьку доміни) своєму дядькові – могутньому князеві Подільської України Федорові Михайловичу Коріятовичу.

З Кам'янця-Подільського Федір Коріатович переніс свою резиденцію у м. Мукачеве, з князем у край прибули десятки руських бояр та тисячі подільських селян-переселенців. Ф Коріатович перевіз у фортецю з Кам'янця-Подільського 60 діжок гарматного пороху і 164 гармати, укріпив підступи до замку глибоким ровом та валом з дубовим частоколом – паланком. Від цього походить народна назва Мукачівської твердині – замок “Паланок”.

Ф.Коріатович розбудував замок, перетворивши його з невеличкої оборонної твердині-донжона на простору князівську резиденцію з численими гридницями, двоповерховими житловими палатами, складами, льохами й іншими господарськими приміщеннями.

З метою посилення обороноздатності замку у 1401 р. Ф.Коріатович обніс схил гори сухим ровом і прямокутною у плані кам'яною стіною шириною до 5 м. і висотою до 10 м. На кожному куті стіни зміцнили наріжні башти циліндричної форми діаметром 9 м. і товщиною стін 2,5 м. Таким чином Мукачівський замок набув типологічних рис давньоруського гра-іу і став схожим на рідну Ф.Коріатовичу Кам'янець-Подільську твердиню. Дві башти Коріатовича збереглися до наших днів: Південно-східна (під нею пізніше прорубаш східчастий тунель-прохід у Верхній замок) та Південно-західна (пізніше на її основі надбудували житлову будівлю).

Поряд із замком старий князь Федір Михайлович і його дружина Ольга заснували православий монастир. (Його бібліотека налічувала шість тисяч рукописних книг, здебільшого староукраїнською й грецькою мовами). Та Бог не дав подружжю Коріатовичів прямих нащадків. Тож по смерті українського князя у 1414 р. замок вспадковує княгиня Ольга,, але від туги невдовзі у 1418 р. вона теж помирає, і замок анексовує угорський король Сигізмунд І.

У середині XV ст. домінією Мукачівського замку володів регент (тимчасовий правитель Угорщини) Янош Гуняді. Він надав місту Мукачеве магдебурзьке право. З огляду на стратегічне значення замку, король Ласло II у 1514 р. видав закон про довічне закріплення за Мукачівським замком статусу резиденції угорських королевичів-престолонаступників. Таким чином за Мукачівським замком закріпилася роль другої за значенням столичної резиденції Угорського королівства. Це пояснювалося тогочасною геополітичною ситуацією: з трьох боків на королівство насідали турки, трансільванські князі й австрійці. Цей тиск завершився повним розгромом королівської армії в 1526 р. в битві під Могачем та початком багаторічної боротьби між австрійськими Габсбургами й трансільванськими князями за поділ сфер впливу в Угорщині. Кровопролитні зіткнення й міжусобиці не оминали й Мукачівський замок. Його брали приступом австрійські армії й трансільваньські загони. За пів сотні років у замку помінялося до десяти власників.

Після першого сплюндрування австрійською армією Мукачівської твердині король Максиміліан II наказав кастеляну замку Петеру Тарноці відремонтувати його, що й було здійснено в 1569 р. На це вказує напис на кам'яній плиті в південно-західній частині Верхнього замку: “А.D.1569 Р.Т.” (розшифровується так: “Року Божого 1569 Петер Тарноці”). Арсенал його озброєння було доведено до 220 гармат. У 1570 р. король Максиміліан II віддав домінію Мукачівського замку на 10 років в оренду капітану Егерського замку Г.Магочі. У 1595 р., згідно з умовами мирного договору між австрійським королем Рудольфом І і трансільванським князем Ж.Баторі, область Мукачівського замку перейшла у володіння Трансільванського князівства. Жигмонд Баторі дарує твердиню своєму вірному соратнику трансільванському воєвовді Жигмонду Ракоці. З нього починається епоха володарів замку зі славетної диастії Ракоці.

З 1595 по 1624 рр. у Мукачівському замку розгортаються масштабні будівельні роботи. Результатом їх стало спорудження на спеціально обладнаній терасі нижче по схилу Замкової т.зв. Середнього замку з могутнім надворітнім укріпленням-барбаканом. На це вказують тогочасні інвентарні описи та одна з фундаційних плит, вмонтована в стіну коридору Середнього замку, з написом латиною: “Anno Dei 1624” (Року Божого 1624). Будівельні роботи продовжувалися і після придбання краю за 300 тисяч форинтів новим власником Г.Бетленом під керівництвом коменданта Балонга. По собі він залишив такий фундаційний запис на кам'яной плиті в коридорі Верхнього замку: “Стараннями й вірою шляхетно­го пана Іоанна Балонга з Геслі капітана-головнокомандувача будова для захисту Мукачевого розпочата й закінчена року 1629”.

У 1635 р. Мукачівську фортецю викупив трансільванський князь Д'єрдь І Ракоці. Князі династії Ракоці перетворили замок на столицю свого князівства і володіли ним до 1711 р. У цей період у Мукачівському замку поряд з триповерховим князівським палацом налічувалися ще 88 приміщень для челяді, 25 підвальних приміщень, 22 каземати, господарський двір зі стайнями, броварня, продовольчі підвали, завод з виробництва пороху та кузня.

Ракоці послідовно притримувалися антигабсбурзьких поглядів й запровадження у краї автрійських порядків. Союзни­ком у цьому протистоянні була Туреччина. Однак після перемоги Габсбургів над турками й витіснення їх з Угорщини під стіни Мукачівського замку у 1685 р. приступила численна австрійська армія під командуванням генералів Е.Каправа і З.Гайзлера. На той час господинею замку була мужня княгиня Ілона-Олена Зріні (донька хорватського князя Петра Зрини) з малолітнім сином Ференцом II Ракоці – майбутнім вождем Визвольної війни угорського народу 1703-1711 рр.

Запекла облога нездоланної карпатської твердині тривала сім місяців і завершилася повним тріумфом оборонців. В кінці квітня 1686 р. генерал Каправа зняв облогу замку й відступив. Ця подія стала свого роду сенсацією. Зворушений лицарською вдачею княгині турецький султан Магомет IV навіть надіслав їй вітальну грамоту-величання.

Безстрашна княгиня Олена (Ілона), в жилах якої текла кров поколінь легендарних володарів білих хорватів, яким до приходу угрів з приуральських степів належали всі землі від Далмації до Галичини, усвідомлювала, що боротьба за незалежність ще далека від завершення. За короткий проміжок весни-осені 1686 р. її воїнам вдалося прорвати блокаду залишених у краї австрійських загонів і поповнити Мукачівський замок новобранцями й значними запасами продовольства та зброї. Княгиня встигла з'їздити до Польщі й обміняти там всі свої коштовності на гроші для виплати заборгованої платні воїнам замкового гарнізону.

У 1687 р. австрійська армія під командуванням генерала графа А.Карафі розпочала нову облогу замку. Запекле протистояння тривало цілий рік, однак Ілона Зріні гордо відкидала вся пропозиції капітуляції. На початку 1688 р. Мукачівський замок залишився єдиною нескореною твердинею Трансільванії, що одним своїм існуванням страшенно дратувало самолюбство імператора Леопольда І Габсбурга. Тоді генерала Л.Карафі, збагнувши, що силою зброї карпатську твердиню не здобути, вдався до підступу. За його наказом було сфабриковано лист до Ілони Зріні і захисників замку від імені її чоловіка Імре Текелі зі зверненням про капітуляцію в ім'я порятунку його життя. Княгиня Ілона повірила в достовірність змісту послання й 15 січня 1688 р. підписала Акт про капітуляцію. Життя їй і її дітям таки зберегли, але дорогою ціною. Трансільванську княгиню було зіслано у застінки одного з віденських монастирів, а її дванадцятирічного сина віддано в закриту німецьку школу.

Лише завдяки активному дипломатичному тиску з боку Османської імперії у 1692 р. княгині Ілоні дозволили виїхати до свого чоловіка Імре Текелі в Стамбул, де вона й померла в 1703 р.

Після смерті матері, яка так і дочекалася побачити свій край незалежним від німецького панування, Ференц II Ракоці таємно повертається у Трансільванію й піднімає антигабсбургське повстання. Йому судилося перерости у героїчну Визвольну війну угорського народу 1703-1711 рр.

Тим часом австрійський уряд подбав про повну реконструкцію Мукачівського замку згідно з новою фортифікаційною концепцією бастіонних твердинь. Для цього високі фортечні стіни (у т.ч. й монументальна Стара башта-донжон) були напіврозібрані: – так вони мали б стати менш вразливими під час нищівних артилерійських канонад. “Ядро” оборони австрійці перенесли з Верхнього замку на вершині гори у систему новозбудованих бастіонів у її підніжжі. Внаслідок цієї реконструкції Мукачівський замок набув сучасного вигляду.

Австрійці якраз вчасно завершили реконструкцію. Прибулий у Трансільванію Ференц II Ракоці 24 червня 1703 р. зробив спробу повернути собі родове гніздо, у цьому намірі повсталих підтримав весь простий люд міста й долини. На допомогу австрійському гарнізону замку негайно були перекинуті; корпуси регулярної австрійської армії під командуванням генерала Монтекукколі. їм вдалося розбити “куруців”, жорстоко придушити виступ мукачівчан, спалити місто й відкинути Ф.Ракоці назад у Польщу.

Однак, бузувірства австрійців лише “підкинули хмизу у вогонь” визвольного руху. У лютому 1704 р. після запеклих чотиримісячних штурмів повстанці вдерлися у Мукачівську твердиню. У супроводі чималого загону запорожських козаків Ференц II Ракоці урочисто в'їхав у своє родове гніздо. (Участь українського козацтва – “зухвальців з Подолу й Запорожжя” – у тогочасних подіях відома завдяки секретному донесенню російського посла у Відні П.О.Голіцина цареві Петру І).

Ференц II Ракоці перетворив найлегендарнішу карпатську твердиню на опору у Визвольній антигабсбургській війні. Керувати черговою реконструкцією твердині князь доручив французькому генералові де Мюссе. (Союзна Франція активно допомагала войовничому князеві Трансільванії у боротьбі проти Австрійської монархії). Талановиті французькі військові інженери реконструювали третю лінію оборони й на останній четвертій терасі Замкової гори побудували зіркоподібне в плані укріплення вхідних воріт з панцерними редутами, оснащеними протипіхотними гарматами. Ззовні нижню оборонну лінію доповнював рів шириною 17,5 м і глибиною 6,5 м, заповнений водою, підведеною з р.Латориці.

Таким чином у 1704-1713 рр. Мукачеве стало столицею незалежної Трансільванської держави Ференца II Ракоці. У замку князь приймав послів російського царя Петра І, османського султана, гетьмана Івана Мазепи, сейму Речі Посполтиої тощо. У дворі замку функціонував монетний двір, що карбував мідні, срібні й золоті монети з гаслом Ф.Ракоці “Pro libertate” (“За волю”) та латинською абвіатурою “СМ” (розшифровується як “Castrum Munkacs”, тобто замок Мукачеве).

Десять років знадобилося вишколеним арміям Габсбургів на те, щоб розгромити 75-тисячне військо куруців й приборкати повстання угорського нагору. І знову у 1711 р. Мукачівський замок залишився останнім оплотом борців за волю рідного краю. Сили були надто нерівними, і після тривалих й нищівних артобстрілів знекровлений й морально зломлений гарнізон замку 24 червня 1711 р. капітулював.

За Сатмарським мирним договором 1711 р. Ференцу II Ракоці гарантувалася повна амністія і право на володіння своїми помістями. Та князь, який з дев'ятирічного віку безстрашно воював з австрійцями, заявив, що “такий мир він ніколи не визнає” і закінчив своє життя у вигнанні. Спершу він жив у Росії, Франції, а останні роки – у Туреччині, де й помер у 1735 р.

З переходом Мукачівського замку у володіння Австро-Угорської імперії тут півстоліття був розквартирований численний гарнізон польової австрійської армії. А після першого поділу Речі Посполитої в 1772 р., коли кордони Австрійської імперії розширилися далеко на схід (до Хотина й Надзбруччя), Мукачівський замок втратив своє стратегічне значення. Тому в кінці XVIII ст. з нього були виведені польові війська, а цитадель перетворено на застінок для політв'язнів.

Під час вторгнення Наполеона у замку Паланок з 11 грудня 1805 р. до 6 березня 1806 р. переховували священну корону угорських королів. І лише в 1896 р. замок припинив виконувати функції військового об'єкту та перетворився на історико-архітектурну окрасу краю. У. 1960 р. замок Паланок оголошено музеєм.

Замок Паланок розташований на горі вулканічного походжненя висотою 68 м., займає площу 14 тис. м2. і має форму витягнутого прямокутника. Замок складається з трьох частин і розміщений на трьох терасах. Найстаріший – Верхній замок ХІV – XVI ст., знаходиться на вершині гори. Середній замок ХVІІ ст. – на терасі на 6 м. нижче і Нижній замок теж XVII ст. – ще на 10 м. нижче від Середнього. На фронтоні правого бастіону Нижнього замку зберігся фундаційний запис завершення будівництва – 1670 р. На початку XVIII ст. на четвертій терасі ще на 10 м. нижче була збудована башта для охорони воірт, а також дорога до замку по західному схилі гори.

Від в’їздних воріт у квадратний двір Середнього замку веде вузький коридор, оточений дво- і триповерховими будівлями казарм замкового гарнізону. Навпроти в'їздних воріт знаходиться палац коменданта замку. Також тут розташовані приміщення усіх господарських служб, необхідних для автономного існування феодального гнізда. У замку існували свої зброярня, кузня, пекарня, цирюльня тощо.

Вузький низькосклепінчатий тунель з кам'яними сходинами веде під баштою Коріатовича на саму вершину Замкової гори у у Верхній замок. Його повністю було відведено під житло феодала. Двір Верхнього замку по периметру з трьох боків оточують величні триповерхові князівські палати. Трансільванський князь Д'єрдь І Ракоці прикрасив двір своєї резиденції відкритою аркадою, що додала помпезності усьому архітектурному ансамблю.

Навколо замкової гори ще у XVI ст. був викопаний рів, який наповнювався водою річки Латориці. У XVII ст. рів був укріплений дубовим частоколом – паланком. Назва “Паланок” збереглася до наших днів.

На випадок тривалої облоги замку Федір Коріатович розпорядився видовбати в скелі під Старою баштою (донжоном) колдязь, що забезпечував би захисників замку водою. Це була, без перебільшення, унікально складна як на ті часи гідротехнічна споруда. Глибина колодязя досягла 85 м, діаметр у верхній частині 2,5 м. До глибини 13 м. стіни колодязя були викладено тесаним камінням. На 71 м. вглиб колодязя вели видовбані в стіні гвинтові сходинки шириною 1,4 м. На глибині 83 м. у скельній товщі були видовбані два резервуари для збереження води довжиною 2,8 і 4,7 м та шириною 2,2 і 2,3 м. Воду з колодязя набирали за допомогою коловорота з двома величезними цебрами. Колодязь день-у-день забезпечував водопостачання замку аж до 1897 р., коли твердиню законсервували. За переказами, з підніжжя колодязя був також прорубаний підземний тонель у долину р. Латориці з потаємними дверима з цільної кам'яної брили.

У наші дні Мукачівський замок – це один з найбільших історичних музеїв України. Тут експонуються знаряддя кам'яного віку, мідно-бронзової доби, зброя та ужиткові речі від кельтських часів до пізнього середньовіччя тощо. Етнографічний відділ музею розповідає про культуру, побут й мистецтво мешканців Закарпаття. У картинній галереї музею поряд з полотнами видатних українських, угорських та польських художників представлена унікальна колекція закарпатських ікон XVI – XIX ст. У середньовічних двориках та аркових галереях замку розміщено виставку сучасної скульптури. Щорічно замок-музей відвідує близько 40 тис. туристів.

До послуг туристів в замку відкритий художній салон-магазин, в якому можна придбати картину чи вироби декоративно-прикладного мистецтва. На бастіонах замку можна перепочити за філіжанкою кави, милуючись краєвидами долини р. Латориці та смарагдовими вершинами вулканічних Карпат. Розробляється інвестиційний проект, що передбачає відведення частини замку під елітний готель і ресторан у середньовічному стилі, а також організацію розважальних лицарських шоу, в яких могли б приймати участь туристи.

Ужгородський замок XIII – XVIII ст. (Castellum Ungwar) – це найстаріша з усіх фортець Закарпаття. Дерев’яне укріплення білих хорватів існувало на Замковій горі над р. Уж з раннього середньовіччя (з VII ст.) і руйнувалося аварськими та угорськими кочівниками. (А фрагменти валів першого оборонного городища на вершині Замкової гори датовані археологами IX – VII ст. до н.е.). Наприкінці IX ст. Ужгородська фортеця стала резиденцією хорватського князя Лаборця, який вів важку боротьбу з угорськими кочівниками-завойовниками. Угорський літописець XII ст. Анонім у хронії “Діяння угорців” датує цю боротьбу 903 р. Він описує, що дружина слов'янського князя Лаборця в запеклій січі зазнала поразки від угрів. Самого ж князя, якиї вирвався з облоги, мадяри наздогнали й убили на березі річки, яку місцеві слов'яни відтоді стали називати його іменем (р. Лаборець – це притока р. Уж, нині розташована на території Словаччини).

У XI ст. на місці дерев'яного угри зводять кам'яний замок-дитинець. Про його міць свідчить той факт, що половецька орда хана Кутеска у 1086 р. не змогла здобути приступом Ужгородську твердиню. Сплюндрували її осадні машини монголо-татар у 1242 р. Та грамота угорського короля Лейли IV, датована 1248 р., зазначає, що вже невдовзі після Батиєвого спустошення краю на Замковій горі над р. Уж королем закладено новий кам'яний замок Унгвар і костьол у ньому.

У 1322 р. король Угорщини Карл Роберт Анжу за віддану і службу дарує замок Унгвар італійському графу Філіппу Другету, який перебудовує його за італійськими рицарськими канонами. Рід Другетав володів замком із 1322 по 1691 рр. З поширенням вогнепальної зброї і появою нової стратегії оборони, італійські інженери реконструюють старий замок у тверди-ню бастіонного типу. Свідченням цієї перебудови є дата “1598”, викарбувана на украпленніа в'їздних воріт під геральдичним щитом-барельєфом графського роду Другетів. В'їзд до замку прикрашає білокам'яний ренесансний портал.

Графи Другети були відданими старій королівській династії угорських володарів та їхнім генеалогічним правонаступникам – австрійським монархам Габсбургам. Ця відданість зіграла драматичну роль в житті графського роду й їхнього замку, розташованого поряд з могутньою Мукачівською твердинею непримиренних ворогів Габсбургів з роду Ракоці.

У 1678-1685 рр. молодий трансільванський барон Імреі Текелі після одруження з можновладною вдовою Ілоною Зріні підняв антигабсбургзьке й антикатолицьке повстання. Його війська брали штурмом замок Другетів у 1679 і 1684 рр., призвівши до його серйозних руйнувань. За відданість Габсбургам 14 квітня 1684 р. в місті Кошиці (Словаччина) повсталі повісили останнього представника чоловічої лінії графської династії Другетів – Жигмонда Другета. Наступного року австрійська армія розпорошила повстанців. Відтак, полковник Міклош Перчені взяв шлюб з Христиною Другет і став новим правителем Ужанського комітату й власником Ужгогородського замку. Граф М.Перчені запросив славнозвісного французького інженера Лемара і за його планом значно розбудував сплюндровану куруцами твердиню (після цього замок набув свого сучасного вигляду).

У 1704 р. австрійський гарнізон після калькамісячної облоги загоном закарпатських опришків Івана Пеци й повсталими селянами на вигідних для себе умовах здав Ужгородський замок князеві Ференцу II Ракоці. У твердиню повернувся М.Перчені, який служив міністром закордонних справ уряду Ракоці.

23 червня 1707 р. в Ужгородському замку відбулися переговори між Ф.Ракоці й прибулим з Росії послом Петра І. Тут була досягнута домовленість про політичну підтримку Російською імперією трансільванського князя при його коронації на престол Речі Посполитої та про надання йому значних фінансових дотацій для ведення подальших бойових дій проти австрійської імперії.

Після придушення імператорською армією визвольної війни угорського народу 1703-1711 рр. Ужгородський замок весною 1711 р. було взято штурмом й анексовано державою, все його коштовне майно вивезено у Відень, і в стінах розквартировано армійську залогу. І невдовзі після першого поділу Речі Посполитої він втратив своє прикордонно-стратегічне значення й у 1755 р. на прохання єпископа В.Пачинського був переданий імператрицею Марією-Терезією Мукачівській греко-католицькій єпархії. У 1778 р. в його стінах відкрито духовну семінарію.

Ужгородський замок має форму неправильного чотирикутника з висунутими за лінію стін масивними ромбовидними бастіонами по кутах заввишки 10-15 м. На древність споруди вказують монолітна кладка стін, різьблені у камені карнізи, колони романського і готичного стилів. Фрагменти найдавніших кам'яних кладок замку, що впродовж тисячоліття свого існування зазнав неодноразових перебудов, туристи нині можуть побачити хіба в його підземеллях. З трьох боків замок оточений сухим ровом, вирубаним у скелях на глибину 8-10 м, а з північно-східного – урвищем. Із XVIII ст. у замок можна було потрапити лише через підвісний міст. Роки, вибиті над в'їздними брамами замку – 1598, 1653 – вказують на дати основних реконструкцій споруди, після яких він набув сучасного вигляду. Територію замку оточує стародавній парк площею 6 га., закладений ще графським родом Другетів.

Всередині замку, напроти укріплення в'їздних воріт на самому краю урвища північного схилу Замкової гори височіє палац-цитадель графів Другетів. Це двоповерхова будівля XVI ст. з квадратними вежами на кожному куті (до пожежі 1728 р. палац мав три поверхи). Західний і південний фасади палацу оздоблені ренесансними двох'ярусними аркадами галерей. Вежі палацу мають ярус стрільниць, товщина їхніх кам'яних стін досягає 2,5 - 3,0 м. Цитадель утворювала другу лінію оборони, з трьох боків її оточував глибокий рів з підйомним мостом. Підвальний ярус з рядом бійниць складається з просторих казематів, які використовувалися як арсенал, продовольчі склади та укриття. Є тут і своя в'язниця з камерою для тортур.

Ужгородський замок має лабіринт підземних ходів, нині замурованих і занедбаних. (Де-не-де вони “проявляються” промовистими провалами біля підніжжя Замкової гори). Туристи мають змогу оглянути кам'яний 32-метровий колодязь у замку, який, за переказами, переходить у горизонтальний лаз, що виводив у долину р. Уж. У наші дні в тридцяти залах Ужгородського замку розмістилася унікально багата експозиція Закарпатського обласного краєзнавчого музею, яка налічує понад 120 тисяч експонатів і розповідає про яскраві сторінки історії цього краю та його мешканців. Щорічно його відвідує близько 50 тис. туристів.

Сьогодні у замку діє кузня, де майстри за “дідівськими” технологіями здатні виготовити туристу будь-яку кузнь (сувенір) на замовлення і навіть залучити його до виготовлення і цієї речі. Аматори народних промислів сподіваються також і відкрити свої майстерні під відкритими небом у дворі замку.

Існує міжнародний інвестиційний проект повного відродження замку як культурно-розважального туристичного комплексу. Проект передбачає відведення частини кімнат під “графські” готельні номери, відкриття в підземних казематах замку стильного ресторану, оформленого у рицарському стилі з оригінальною давньоруською й давньоугорською кухнями, а також відкриття “рицарської зали”, в якій будь-який турист міг би приміряти на себе рицарські обладунки і випробувати і власну вправність у стрільбі з лука й арбалета. Триває пошук інвестора.

Невицький замок XIII – XVII ст. знаходиться північніше Ужгорода вище по течії р.Уж і закладений на стрімкій кручі; (відносний перепад висот сягає 125 м) над долиною річки на стратегічних підступах до столичного міста Закарпатського краю. Невицький замок контролював прохід Ужанською до линою, якою йшов торговий шлях с Угорщини через Ужоцький перевал в Галицько-Волинську державу, Польщу, Литву і Московію.

Твердиня займає унікальне положення – зі сторожових веж Невицького замку відкривається неозора панорама словацької і української частин Вулканічних Карпат, Ужанська долина і навіть обшири Середньодунайської низовини.

Це унікальне в природному відношенні місце було зайняте укріпленим поселенням фракійців ще в VIII – VII ст. до н. е. З наближенням кордонів Римської імперії насельники Невицької гори налагодили жваві торгові стосунки з Подунав'ям. Свідченням цього є монети римського часу, знайдені археологами під час розкопок території замку.

У березні 1242 р. прадавнім торговим шляхом через Карпати хлинула монголо-татарська орда хана Батия. Невицький замок, що стояв на їхньому шляху, упав одним з перших. Однак угорський король Ласло IV (1274-1290 рр.) невдовзі подбав про його відбудову й передав в управління трансільванському воєводі Фінті з могутнього старомадярського роду Обо. На нього покладалися обов'язки охорони прохлодів в Угорщину з боку Руських Карпат. Після смерті Фінта володарем замку став його брат угорський жупан Омодей.

Уперше у писемних джерелах Невицький замок згадується на початку XIV ст. як родова феодальна вотчина Омодея, оперезана глибоким ровом та валом.

На витоках своєї історії Невицький замок пережив легендарні історичні події. Після смерті в 1301 р. останнього короля з старої (ще кочівницької) династії Арпадів, в Угорщині розпочалася кривава боротьба за владу. Після тривалих збройних чвар з волі Папи Римського на угорському троні закріпився король Карл-Роберт (1301-1343 рр.) з неаполітанської династії Анжуйських. Слов'янське населення Закарпаття піднялося на визвольну боротьбу проти угорського поневолення за приєднання Закарпаття до Галицької Русі. Але сплюндрована, татарами Галицька Русь не мала сил для відкритої боротьби з Угорським королівством. Та це не зламало волелюбний дух русинів Закарпаття. Масштабне повстання очолив ужанський жупан Петр Петенко, укріпленою резиденцією якого стала Невицька фортеця. Повстання тривало понад 10 років, але, врешті-решт рицарська італійсько-угорська армія Карла-Роберта та кіннота половців придушили виступ закарпатців і захопили в 1321 році Невицький замок.

Після придушення повстання (імовірно, у 1322 році) Невицький замок (як і сусідній Ужгородський) з королівської ласки переходить до володінь роду графів Другетів. Філіпп Другет перебудовує дерев'яно-земляне укріплення на класичний європейський кам'яний замок-донжон з урахуванням італійських фортифікаційних традицій.

Справу Ф.Другета продовжила його вдова чи донька – історичний персонаж, який обріс легендами і в народій пам'яті отримав назву “Погана Діва”.

Поряд із замком, якщо підніматися крутою лісовою стежкою, знаходиться не менш цікава атракція – скелі Поганої Діви. Народ зберіг переказ про те, що жорстока царівна (чарівниця і бусурманка) Погана Діва взялася за розбудову замку, змусивши навколишніх поселян зміцнювати цементуючий розчин білками яєць, материнським молоком і навіть людською кров'ю.

Розвідки науковців підтвердили історичність закарпатської легенди. Погана Діва – смаглява чорноока італійка (через що слов'яни дійсно могли вважати її за бусурманку і злу чаклунку), донька чи вдова італійського графа Ф.Другета з далекого Неаполя – дійсно існувала і спричинилася до розбудови Невицького замку та кривавого зміцнення влади над русинами у своїй феодальній вотчині. Чутки про жорстоке свавілля, непосильні побори і фізичне нищення люду володаркою і Ужанської долини докотилися аж до угорського короля Матіяша. Він викликав графиню для царського розслідування. Але Погана Діва знехтувала волею свого далекого сюзерена замкнулася у своєму неприступному гірському замкові. Лише після тривалої облоги хитрощами королівським військом вдалося здобути Невицьку твердиню.

Закарпатська легенда розповідає, що королевич спалив Погану Діву. Імовірно, в рамках узвичаєних норм покарання середдньовічного релігійного суду інквізиції, покарання бунтівної “нечистої” графині через спалення, дійсно, цілком могло мати місце. Принаймні, старі люди с. Невицьке досі із заловоленням показують туристам курган у долині під Замковою горою, в якому покоїться попіл спаленої Поганої Діви.

Перебудови тривали й у подальші роки, а свою сучасну архітектуру замок набув на межі XV – XVI ст. Він складався із двох оборонних ліній стін, валів і ровів. З огляду на конічну вершину вулканічної гори замок має овальну форму. Підступи зі східного боку додатково прикривала могутня триповерхова кам'яна Південна башта, сполучена критою галереєю з головним замковим двором. Згодом на східному схилі додатково була зведена третя оборонна лінія з валів із палісадом-паланком та двома напівкруглими бастіонами. Між другою й третьою оборонними лініями існував посад, де проживали і працювали ремісники й прислуга, які обслуговували потреби володарів замку.

Нині увагу туристів найбільше привертають могутня кількаярусна башта-донжон (житло Другетів), яку від долини р. Уж видно ще за десяток кілометрів на підступах до Невицької гори, а також – чотириповерхова башта внутрішньої стіни з вікнами-бійницями, облямованими плитами білого пісковику, напівзруйновані житлові приміщення (замок налічував 31 залу), що прилягають до стіни, та головний двір твердині. І звісно ж, нікого не залишить байдужим монолітна Південна башта з поодинокими амбразурами й фрагментом критої дерев’яної галереї на вершині цієї монументальної споруди.

З кінця XVI ст. Невицький замок опиняється у веремії воєнних зіткнень і чвар між членами роду Другетів і часто переходять із рук в руки. У ці феодально-родинні чвари були втягнуті і сусідні трансільванські князі, не раз втручалися й королівські війська. Так, у 1580-і рр. королівське військо після запеклих приступів здобуло Невицьку твердиню для того лише, щоб полонити нелояльного до короля магната Гашпара Другета (зумів втекти з обложеного замку) й замінити його вірнопідданим родичем – Д'єрдем II Другетом. Однак того було невдовзі отруєно, і під стіни замку привів своє військо Валентин Другет. Знаючи свавільну вдачу родича, господиня замку (вдова отруєного) з малими дітьми поспішила втекти в сусідню Польщу. Та панування В.Другета у Невицькому замку було недовгим. Інтриги й гроші зробили свою справу – з волі чільників впливового єзуїтського ордену, підкріпленою спеціальною буллою Папи Римського, у 1602 р. Невицьким і замком заволодів ревний католик Д'єрдь III Другет.

Новий господар замку в умовах гострої воєнно-політичної конфронтації між Трансільванією й монархією Габсбургів за поділ “угорського пирога”, посиленої не менш кривавою католицько-протестантською нетерпимістю, мусив вибирати між відданістю Папі і Габсбургам (які були далеко) або вассальною лояльністю до сусідніх трансільванських князів з роду Ракоці, які громадили війська у Мукачівському замку. Д.Другет залишився вірний присязі й невдовзі фатально поплатився за це.

У 1644 р. Невицький замок обступили і після недовгої облоги сплюндрували війська трансільванського князя Д'єрдя II Ракоці. Археологи віднайшли на його території величезні кам'яні гарматні ядра діаметром до 25 см. Витримувати обстріли такої артилерії могли лише нові замки бастіонного типу. З того часу споруда стояла пусткою і вважалася місцевим населенням нечистим місцем, де витає дух-упир Поганої Діви. У наші дні Невицький замок знаходиться в надзвичайно атракційному напівзруйнованому стані, однак з середини 1990-х років тут активно ведуться реконструкційні роботи археологів. Існує проект реставрації цього мальовничого замку (збудованого у класичному італійському стилі) й перетворення його на міжнародний туристичний готельно-розважальний комплекс.

Планується відтворити автентичний середньовічний замковий інтер'єр, обладнати у рицарському стилі ресторан зі старожитньою кухнею і вишуканими закарпатськими винними підвалами, відкрити музейну експозицію, манеж, кузню-зброярню та інші ремісничі майстерні, в яких сувеніри виготовлялися б на замовлення туристів прямо у них на очах. У основний готель замково-розважального комплексу для відвідувачів середнього класу, згідно з проектом, планується перетворити суміжну туристичну базу “Верховина”, єврореконструкція якої потребує аж надто значних коштів. А навколишні гірські праліси з окремими промаркованими екостежками – це ідеальний природний полігон для історичних лицарських ігр і змагань з пейтнболу. (Окрема екостежка виводить навіть на закинутий гірський танкодром середини XX ст.).

Замок оточує ландшафтний парк Вагнера, що є самостійною ботанічною пам'яткою паркового мистецтва. За туристичною привабливістю й масовістю відвідування Невицький замок посідає друге місце серед замків Закарпаття (після замку Паланок, що в м. Мукачеві).

Раритетною пам'яткою замкового “намиста” Ужгородщини є залишки середньовічного замку XII – XVIII ст. у с. Середнє, що знаходиться на півдорозі з Ужгорода в Мукачеве. Тут збереглася масивна башта-донжон, збудована рицарями могутньогоордену тамплієрів (храмовників). Це найбільш рання пам'ятка романського стилю в Україні.

Середнянський замок досі криє у собі більше загадок, ніж реальних фактів з його історії. По перше, на відміну від усіх інших замків Закарпаття, він розташований не на горі чи край стратегічного торгового шляху, а на рівнині посеред густозаселеного краю квітучих виноградників. По друге, романський архітектурний стиль замку вказує на те, що з'явився він на закарпатській землі невдовзі після офіційного прийняття Угорщиною християнства. Однак що спонукало рицарів-храмовників забратися аж у таку глуху далечінь куди навіть чутки про бурхливі перипетії воєнно-політичного життя Європи доходили вряди-годи? Відповіді на це питання не існує – істормчні джерела “мовчать”. Ми припускаємо думку, що “огніздившись” на західному кордоні багатої Русі храмовники виокнували якусь таємну місію великого магістра. А можливо, на прохання угорського короля Іштвана й з благословення Римського Папи тамплієри утверджували нову віру у краї, де проживали її запеклі опоненти-єретики (схизматики-православні), які в релігійному відношенні тяжіли до Константинопольської патріархії й духовних центрів Галицької Русі.

Орден тамплієрів заснували в 1119-1120 рр. бургундські, рицарі, які створили братство для охорони шляхів, що вели в Єрусалим. Назву “тамплієри” орден отримав від місцезнаходження їхньої першої резиденції поряд з єрусалимським Tamplum Domini – Храмом Господнім.

У середньовіччі орден тамплієрів перетворився на наймогутніший воєнізований клан Західної Європи, що мав незліченні багатства і величезні земельні володіння. Скажімо, в одній лише Франції в XIII ст. його доходи в калька разів перевищували доходи королівської скарбниці. Великі магістри ордену виступали впливовою силою міжнародної політики в Європі, союзу з ними шукали монархи найбільших європейських країн.

Європейські правителі і феодали настільки побоювалися храмовників, що в 1312 році з ініціативи французького імператора Філіпа Красивого об'єднаними зусиллями виступили зі своїми арміями проти тамплієрів, захопили їх неприступні замки, розграбували багатства ордену, а більшість його членів вирізали (тамплієри живими не здавалися). Юридичною підставою для цього стала постанова Святійшої інквизиції від 13 жовтня 1307 р., в якій великого магістра Жака де Моле і всю лігу ордену звинувачено в єресі, а на все майно та володіння ордену накладено арешт й конфіскацію на користь держави і католицької Церкви. Суд інквизиції присудив ув'язнених лідерів ордену до спалення. Після цього орден розпався.

На початку XIV ст. Середнянський замок, очевидно, стає останнім оплотом тамплієрів Угорщини, які приєдналися до антипапського й антикоролівського виступу частини могутніх угорських феодалів на чолі з Омодеєм проти неугодного їм короля Карла Роберта. Старі впливові угорські роди були проти нав'язування їм Папою чужого короля з далекої неаполітанської династії Анжу, адже це прямо суперечило старомадярським генеалогічним традиціям.

Та врешті-решт угорсько-італійська армія Карла-Роберта придушила виступ феодалів і близько 1321 р., поряд с іншими замками Закарпаття, здобула й Середнянський замок тамплієрів. Про подальшу долю закарпатських тамплієрів, цькованих усім католицьким світом, нічого не відомо. Нам лишається лише припускати, що частина з них перебралася за Карпати, попросилася на службу до останнього князя Галицько Русі й осіла на землях Західного Поділля (опосередкованим свідченням чого є виявлені у рові Новоселицького замку Львівщини жертовні камені тамплієрів із загадковими рунами, які нині зберігаються в дворі Золочівського замку).

За віддану службу угорський король Карл-Роберт (1301-1343 рр.) з неаполітанської династії Анжуйських подарував Середнянський замок (як і сусідні Ужгородський та Невицький) своєму вірному соратнику італійському графу Філіппу Другету. Другет розбудував замок, зміцнивши його периметр зовнішньою кам'яною стіною.

На ціле століття замок стає предметом збройних зіткнень між могутніми феодальними кланами Другетів та Палочі. Врешті-решт Палочі таки закріплюють за собою цю твердиню. Але володіли ним недовго. У 1526 р. в битві під Магочі угорські війська зазнали нищівного розгрому армією османського султана. У тій битві загинув “цвіт” угорського дворянства (у т.ч. й останній з роду Палочі), і країна залишилася без чільників. За поділ угорського спадку розпочинається багаторічна боротьба між трансільванськими князями та австрійськими монархами Габсбургами.

Середнянський замок переходить у володіння роду Добо. Цей рід прославив капітан Іштван Добо, який під час однієї з австро-турецьких воєн в 1552 р. очолив героїчну оборону Егера, за стінами якого гарнізон звитяжців (1935 вояків) витримали облогу 120-тисячної турецької армії протягом 38 днів і цим, по суті, врятував всю Західну Європу. Із капітаном Добо та його синами пов'язаний найбільший розквіт Середнянського замку й квітучої долини, яку він охороняв. Тоді середнянські вина експортувалися не лише в дворянські помістя Австро-Угорської імперії, а й у Річ Посполиту, німецькі князівства, Московію, а селище Середнє стало найвелелюднішим поселенням Закарпаття.

Занепав Середнянський замок після буремних подій Визвольної війни угорського народу у 1703-1711 рр., адже стоїть якраз посеред (напівдорозі) володінь ворогуючих володарів Мукачівського й Ужгородського замків. Тоді його брали приступами і повсталі українські селяни, і румунські куруци барона Імре Текелі, і війська князя Ракоці, і польова австрійська армія.

Середнянський замок – це донжон, периметр якого складає 18,6 х 16,5 м. Первісно замок мав три яруси до висоти 20 м і завершувався, ймовірно, шпилястою сторожовою вежою. Наріжні кути донжону для більшої міцності викладені важкими тесаними кам'яними блоками-квадрами, товщина стін сягає 2,6 м. Тогочасні стінобитні машини були безсилими супроти такого кам'яного романського кастелу.

Вхід у замок-донжон був розміщений на рівні другого ярусу посеред східної стіни. Щоб потрапити всередину твердині подорожній мав переконати ворітню сторожу опустити на землю навісні сходні. У випадку небезпеки ці сходні піднімалисяна ланцюгах й наглухо забарикадовували іззовні єдиний вхід у донжон. (При потребі, їх взагалі можна було втягнути всередину чи облити маслом й за 5 хв. просто спалити, аби нападники мусили дертися до входу на драбинах).

Перший поверх замку поділявся на два приміщення й використовувався як склади зброї і продовольства та темниця-катівня. У підлозі “східного” приміщення було видовбано колодязь для автономного водопостачання гарнізону на випадок облоги.

Другий поверх складався з трьох житлових зал. З центральної (бенкетної) зали кручені гвинтові сходи, тесані з білого каменю, спускалися на перший поверх та вели на третій ярус. Стіни цього ярусу нині збереглися лише частково.

У донжоні мешкали благородні чільники тамплієрів. Просте вояцтво й прислуга жили на території замкового комплексу, огородженого зовнішнім захисним периметром: ровом та земляним валом з дерев'яними стінами й вежами.

Після переходу замку у власність італійського графа Другета, запрошені ним архітектори переобладнали твердиню шляхом будівництва кам'яної стіни з наріжними баштами по периметру замкового двору. Подальшу розбудову замку пов’язують із безстрашним лицарем Іштваном Добо – героєм турецької кампанії. Саме він руками кількох тисяч військовополонених турків перетворив Середнянський замок на осердя неприступного містечка.

У XVI ст. довкола цитаделі-донжону “виросли” дві лінії оборони. Зовнішній периметр утворював вал з частоколом-паланком. За ним проходило подвійне кільце валів і ровів, заповнених водою. Уздовж гребеня внутрішнього валу піднімалася кам’яна стіна товщиною 1 м. з чотирма кутовими баштами, що оточувала на відстані 17 м. від донжона замковий двір. До нашого часу ца фортифікації практично не збереглися. А донжон тамплієрів височіє на околиці історичного с. Середнє Ужгородського району.

Відродження найлегендарнішого й єдиного в Україні рицарського замку значних коштів не потребує, та здатне перетворити нинішню непоказну руїну донжону на справжню “перлину” й туристичну “мекку” замкового “намиста” Закарпаття. Вигоди його розташування на міжнародній туристичній автомагістралі між Ужгородським і Мукачівським замками виступають запорукою швидкої окупності затрат на реставрацію архітектурного комплексу.

Вважаємо за перспективне відвести другий ярус донжону під дегустаційний зал славнозвісних середнянських вин, оформлений у стилі рицарського бенкетного залу. А перший і третій поверхи цитаделі відвести під музей, експозиція якого знайомитиме європейського й українського туриста з історією й матеріальними пам'ятками найвпливовішого й найзагад-ковішого рицарського ордену хрестоносців-храмовників.

Необхідно також розчистити й впорядкувати двір замку, реконструювати фрагмент стін його зовнішнього оборонного периметру та архітектурно “вписати” у цей периметр стилізовані під казарми одноповерхові будівлі туристичного мотелю, ресторану закарпатської й угорської кухні та фірмового магазину середнянської виноробної фірми “Леанка”. Це забезпечить близько сорока нових постійних робочих місць для місцевих жителів й сприятиме перетворенню селища на привабливий туристичний центр міжнародного класу.

Серед повністю збережених замків Закарпаття виділяються ще дві “перлини”: Чинадіївський замок та палац Шенборн.

Чинадієвський замок XV ст. знаходиться у смт. Чинадієво Мукачівського району обіч жвавої туристичної автомагістралі “Львів – Ужгород” (М-06) між популярними туристичними центрами Свалявою та Мукачевим.

Перша документальна згадка про це поселення (угорці нарекли його Сент-Міклош) датована 1214 р. Хоча саме поселення білих хорватів археологічно простежується з VIII ст. Після навали орди хана Батия король Іштван V у 1264 р. відбудовує місцевий замок і передає його у володіння місцевому владарю. Після зміцнення угорськими королями карпатського прикордоння містечко Сент-Міклош у кінці ХІІІ ст. стало центром Чинадіївської домінії.

У XV ст. в центрі поселення було побудовано замок-резиденцію баронів Перені. Спершу це був типовий романський донжон, по периметру оточений земляними валами й ровами, заповненими водою з р. Латориця. Згодом він неодноразово руйнувався й перебудовувався. У 1644 р. замок брали штурмом війська трансільванського князя Д'єрдя II Ракоці, у 1657 р. польські війська графа Любомирського, у 1679 і 1684 рр. румунські куруци барона Імре Текелі, у 1703 р. місцеві повстанці, у 1711 р. – імператорська австрійська армія.

З 1728 р., після остаточного розгрому військ трансільванської держави Ференца II Ракоці австрійський цісар передав усю Мукачево-Чинадіївську домінію коронному канцлеру Лотару Шенборну. Чинадієвський замок перебуає у власності Шенборнів до початку Другої світової війни. Цікаво, що під час його останньої рекострукції у 1839 р. під керівництвом архітектора Германа Ігнація будівничі знайшли в стані одного з його підвальних приміщень замурований скелет когось з живцем похованих суперників колишніх володарів цаєї твердині.

Чинадієвський замок двоповерховий, п'ятикутний у плані, зі стрільницями та двома кутовими круглими триярусними баштами. Товщина його стін перевищує 1 м. На першому поверсі налічується шість кімнат та парадна зала з вестибюлем. Другий поверх має аналогічне розпланування. У твердині є два запущені підземні ходи, що виводять у долину р. Латориці. Тривалий час цей невеликий замок виконував функції в'язниці. Зараз має пізнавальне значення як об'єкт пізньосе-редньовічної фортифікаційної архітектури, однак стоїть пусткою і зазнає фізичного руйнування.

Чинадієвський замок ідеально підходить для організації в його стінах туристичного комплексу з відведенням окремих приміщень під музейний зал, арсенал-колекцію зразків сереньовічної зброї та реконструйований каземат середньовічної в'язниці. В останні роки замком опікується мукачівський художник Йосип Партош, якому вдалося залучити до справи підновлення твердині авторитетного інвестора – Міністерство охорони пам'яток Угорщини, а також фонд імені Ласло Текелі та інші фінансові інституції. Й.Партош має сподівання розмістити у стінах відродженого замку міжнародний культурно-мистецький центр. Одна з його зал буде перетворена на музейну кімнату історії графського роду Шенборн (за фінансового сприяння зацікавлених нащадків графської династії).

Мисливський палац графів Шенборнів знаходиться в мальовничому урочищі Берегвар передгір'я Вулканічного хребта біля с.Карпати. Він побудований у стилі німецького романтизму в 1890 р. за проектом австрійського архітектора Йохана Балтазара Ньюмена. Архітектура цього палацу, без перебільшення, унікальна. Палац прикрашають численні вежі, численні сходи, гострий дах зі шпилями. Будівля уособлює собою календар: кількість веж відповідає кількості місяців у році, кількість димарів – кількості тижднів у році, а кількість вікон та дверей – кількості днів у році

Палац розташований у мистецьки спроектованому ландшафтному парку XIX століття, де зібрана значна колекція карпатської і екзотичної дендрофлори, а в глибині є озеро і мальовничий розарій. Серед екзотів, яких можна зустріти у графському парку, є, наприклад, італійська гліцинія, сріблястий клен, канадська ялина, японська вишня, самшитове дерево, катальпа, сосна Веймута тощо.

З 1728 р., після остаточного розгрому військ трансільванської держави Ференца II Ракоці австрійський цісар передав усю Мукачево-Чинадіївську домінію коронному канцлеру Лотару Шенборну. Графській родині Шенборнів палац належав до окупації Закарпатської України фашистською Угорщиною у 1939 р. А з 1946 р. у палаці функціонує санаторій “Карпати” – одна з кращих бальнеологічних оздоровниць Українських Карпат.

Серед крутосхилих вершин Вулканічного хребта Карпат у вузькій тіснині над р.Боржавою знаходиться невеликий Довжанський замок (у с.Довге Іршавського району). У середньовіччі він замикав собою єдину дорогу з низинного Потисся вглиб лісистих Карпатських гір. Володарі села Довгаї заклали замок у 1417 р.

Оборонні риси замок демо втратив після перебудов у 1712-1798 рр. на палац для нових власників – графів Текелі, які успадкували це помістя після розгрому австрійською імперією самопроголошеної Трансільванської держави Ференца II Ракоці.

Замок “ховається” в самому центрі села навпроти ресторану “Полонина”. Він прямокутний у плані з кутовими восьмигранними баштами. Посеред двору стоїть непоказна одноповерхова будівля-палац, відведена під тубдиспансер. Пожвавлення туристичного інтересу до цієї занедбаної пам'ятки можливе за умови організації на його території історико-краєзнавчого музею після відповідного благоустрою й реставрації.

Південну оборонну лінію Закарпатського краю утворюють Боржавський, Квасівський, Виноградівський та Хустський замки, які вервечкою простягнулися на вулканічних узвишшях уздовж правого берега широкоплесої р. Тиси.

В усі часи ці замки відігравали функцію прикордонних твердинь Північної Трансільванії. Вони охороняли стратегічний Соляний шлях, яким із Солотвинських копалень щоденно котилися валки возів із дорогоцінною сіллю на ринкові площі усіх західноєвропейських міст. І дотепер р. Тиса служить державним кордоном між Україною та Румунією.

Боржавський замок (у Берегівському районі) – одна з найдавніших твердинь краю. Хроніка Аноніма свідчить, що ще з VІІ – VIII ст. на місці сучасного с. Вари (назва “вар” з угорською перекладається як фортеця), де зливаються бурхливі води річок Тиса і Боржава, стояв дерев'яний замок Боршо, в якому жили слов'яни-підлеглі болгарського князя Салана. У 903 р. після вторгнення кочівницької угорської орди хана Аспаруха ця фортеця після кровопролитної триденної облоги була зруйнована. Але невдовзі на місці дерев'яної фортеці угорськими королями і була збудована кам'яна прикордонна фортеця. Вона зазнала сильного плюндрування під час татаро-монгольської навали на Західну Європу у 1241-1243 рр., і остаточно була зрйнована у 1566 р. під час одного з завойовницьких турецьких рейдів на Закарпаття.

Сусідній Квасівський замок XII ст. у с.Квасово Берегівського району, що знаходиться на 15-метровому пагорбі над річкою Боржавою, практично не зберігся. Замок було зруйнувано у 1564 р. згідно з постановою угорського дворянського сейму через свавілля його власника. Втім, розташування замку посеред села з неабияким курортним потенціалом дає підстави надіятися на певні кроки з боку місцевої влади щодо часткової реконструкції цієї пам'ятки з метою монументального увічнення славного історичного минулого с. Квасово та надання об'єкту туристично-атракційних рис.

На Виноградівщині збереглися атракційні руїни двох могутніх середньовічних замків “Канків” (засн. у 1307 р.) і “Наляб” (засн. у 1315 р.). Заклав їх могутній угорський феодал Беке Боршо, якому відійшов цей край за підтримку нового угорського короля Карла-Роберта з неаполітанської династії Анжу.

Замок “Канків” ХІ – ХVІ ст. знаходиться на скелястому виступі Чорної Гори над містом Виноградів (до 1946 р. – Севлюш). Під кам'яною кладкою замку археологи виявили сліди слов'янського городища початку X століття, яке існувало тут до захоплення краю угорцями. Відбудовуючи підкарпатські фортеці після лихоліття монголо-татарського вторгнення угорський король Іштван V у 1262 р. надав Виноградову привілей самоврядного королівського міста. Відтак, відбудований кам'яний замок став надійним охоронцем Соляного шляху. У 1321 р. замок запекло оборонявся, однак був взятий і сплюндрований італійськими військами короля Карла-Роберта Анжу.

У 1399 р. угорський король Жігмунд І дарує фортецю барону П.Перені. Новий хазяїн передав фортецю під обитель францисканців, а біля підніжжя гори розбудував для себе розкішний палац.

Під час релігійних воєн у 1566 році загін королівських військ Австрійської імперії під командуванням генерала Теке-леші штурмом оволодів фортецею і зруйнував її. Востаннє францисканську обитель у 1717 р. взяла приступом й спустошила татарська орда хана Гірея. Після цих подій замок уже не відновлювали. Місцеве населення поступово розтаскало його на будівельне каміння.

Щоб врятувати пам'ятку від подальшого нищення, необхідно негайно провести консерваційно-реставраційні роботи, відновити францисканську каплицю XVI ст. та дві башти з фрагментами стін, обладнати для туристичного відвідування вхідну частину замкового підземного ходу. З огляду на туристичну привабливість м. Виноградова ці заходи швидко окупляться й “працюватимуть” на туристичний імідж міста.

Поряд із замком туристичною “візиткою” м. Виноградова є ренесансний феодальний палац баронів Перені XVI – XVIII ст.

Палац двоповерховий, фланкований двома кутовими баштами, має елементи барокового декору, на фронтоні зберігся геральдичний герб баронів Перені. Навколо палацу розбито парк-дендрарій. Сьогодні палац є справньою туристичною окрасою маста над р.Тисою.

Замок “Нялаб” XII – XVII ст. знаходиться на 40-метровому пагорбі біля с. Королево, де бурхлива р. Тиса спускається з гір на широкі простори Дунайської рівнини. З доби Хорватського союзу тут існувало слов'янське городище. Після монголо-татарського спустошення у 1242 р. король Іштван V наказав на місці старого дерев'яного укріплення збудувати королівський мисливський палац. А невдовзі, для зміцнення підкарпатського (руського) кордону Великої Угорщини у другій половині XIII ст. король Бейла IV закладає тут кам'яний замок. У 1321 р. феодальна твердиня впала під ударом армії нового угорського короля Карла-Роберта Анжу. Однак, саме запрошені з Італії архітектори при дворі угорського короля-неаполітанця невдовзі перебудували Королевський замок за західноєвропейськими канонами рицарської твердині з цитаделлю-донжоном.

У 1378 р. король Жигмонд підписав дарчу грамоту про передачу замку і домінії “Нялаб” у володіння волоському воєводі Драгу (родоначальник династії трансільванських графів Дракул). Однак, могутній і войовничий жупан Мармарощини не надто визнавав зверхність короля Угорщини, тож для протидії йому у 1405 р. замок було передано роду не менш войовничих баронів Перені. Після низки збройних зіткнень між військами Драга й Перені останній таки закріпився у краї й зміцнив замок. Описи тогочасної Королівської твердині залишив професор Краківського університету русинського походження П.Рутенус, який у 1510-і рр. був частим гостем барона І.Перені й готував тут до видання твори видатного хорватського поета-гуманіста Яна Паноніуса (1434-1472 рр.).

Після антигабсбургської змови, в якій брав участь рід Перені, за наказом імператора Леопольда І у 1672 р. замок було зруйновано. Щодо назви замку, легенда пов'язує її з прізвіськом одного з найлютіших володарів твердині – Нялябом – феодалом-розбійником, який не надто зважав на свого далекого сюзерена й порядкував у краї, неначе справжній король.

Атракційні руїни Королевського замку варті того, щоб вкласти кошти в реконструкцію принаймні двох могутніх замкових башт, товщина стін яких сягає 2 м. З 1530 р. посеред замкового двору збереглася церква-усипальниця.

У Хустському районі Закарпаття увагу туристів незмінно привертають до себе величні руїни Хустського замку.

Хустський замок розташований на крутосхилій заповідній 170-тиметровій Замковій горі при впадінні р. Ріки у бурхливу р. Тису. Люди оселилися тут ще з доісторичних часів. З VII ст. на горі постало укріплене городище білих хорватів. Після включення Закарпаття до складу Київської Русі дерев'яну фортецю ще більше розбудували. Адже її гарнізон контролював карпатську ділянку стратегічного Соляного шляху з Солотвинських копалень на Русь та в Західну Європу.

З початком феодального розпаду Київської Русі Потисся у 1090 р. захопили угри. Король Ласло Святий для охорони Соляного шляху наказує перебудувати дерев'яно-земляне укріплення на кам'яний замок. Будова з перервами тривала аж сотню років і завершилася в 1191 р.

У 1242 р. цей замок після запеклої місячної облоги пережив руйнацію ордами хана Батия, однак одразу відновився (про ці події розповідає місцева легенда про воєводу Хуста)

З 1281 по 1321 рр. прикордонна Хустська твердиня належала князям Галицько-Волинської держави. За володіння нею руські воєводи неодноразово змагалися з угорськими королями та волоськими князями. Відтак, у 1321 р. її загарбав угорський король. На той час під замком лежало багате торгове місто. Аби сприяти подальшому розвитку у ньому торгівлі й ремесел угорський король Карл Роберт Анжу у 1329 р. надав Хусту привілей коронного міста – адміністративного центру Марамороської жупи, який дозволив міщанам самоврядування й ряд економічних пільг. Для реконструкції укріплень було запроше­но італійських архітекторів, які на місці фортеці давньоруського типу спорудили кам'яний замок з зовнішнім периметром валів і стін та цитаделлю-донжоном посередині. Його гарнізон і прислугу склали саксонські переселенці. Ними у 1455 р. у Хусті було побудовано також велику кам'яну лютеранську кірху Св.Єлисавети (цей храм діє й нині, щоправда належить уже не протестантам, а католицькій громаді м.Хуста).

У 1480-і рр. Хустський замок угорський король Матіаш Корван дарує королеві Беатріс Арагонській. Однак з цим не змирився могутній трансільванський феодал Габор Перені. Одразу після смерті старого короля Матіаша у 1490 р. граф як обов'язкову умову його вассального падданста новому монархові Владиславу II Ягеллону висуває претензію про передачу йому Хустського замку на довічне володіння. Наполегливість графа таки змусила короля в 1511 р. передати йому в оренду (за символічних 20 тисяч золотих в рік) надприбуткові “castrum Huszt cum quinque civitatubus et fodinis salium” (“замок Хуст с п'ятьма містами й солекопальнями”).

Барони Перені після успішної оборони замку, обложеного у 1514 р. волоськими повстанцями-куруцами на чолі з Д'єрдем Дожі, здійснили нову реконструкцію замку, перетворивши його на одну з найнеприступніших твердинь краю. їхні зусилля були не марними. У 1594 р. татарська орда розграбувала й спалила Хуст, однак здобути замок, за стінами якого укрилися зі своїми скарбами найзаможніші городяни, як не намагалася – не змогла. І згодом, у 1659 р. могутній Хустський замок вистояв супроти багатотисячного татарського війська.

У 1526 р. Угорське королівство після нещадного погрому у битві з турками під Могачем припинило своє існування. Його землі були поділені на три частини: Османська імперія окупувала квітучі райони Центральної Угорщини, прикарпатський край відійшов до Трансільванського князівства (васала Туреччини), а задунайські і північні райони зайняли австрійські війська Габсбургів.

Трансільванським князем і володарем Хустської твердині став Янош Заполяі. Під стінами цього замку мало не щорічно громадяться війська для походів на замки феодалів, які підтримували Габсбургів (зокрема, й на сусідні володіння ужгородських графів Другетів). У його стінах відпочивали славетні турецькі воєначальники – союзники правителів гірської Трансільванії.

Тогочасний турецький письменник та мандрівник Евлія Челебі, відвідавши цю твердиню у складі свити візира Алі-паші, описав її такими рядками: “Хустський замок розташований на вершині гори Хассана, мури його високі та товсті, своєю міццю він схожий на фортецю Іскандер, тому що висота його веж сягає небес”.

На ті часи замковий комплекс дійсно вражав своєю потугою. Він складався з кількох панцерних поясів оборони із баштами-бастіонами та підйомними мостами, цитаделі з двоповерховим палацом посеред верхнього двору, лютеранської кірхи (1447 р.), корчми, просторих казарм, арсеналу, адміністративних і господарських споруд у нижньому дворі. З вершини углиб Замкової гори було викуто замковий колодязь глибиною 160 м – справжнє диво інженерного мистецтва – та лабіринт підземних ходів.

У 1546 р. австрійський імператор Фердинанд І розгромив турецько-волоські війська й вторгся у Трансільванію. Того ж року імператорська армія обложила Хустську твердиню. Артилерійські канонади не змовкали упродовж кількох місяців, однак лише через епідемію, що почала косити оборонців, замок капутулював.

Для закріплення новозахоплених земель (з багатющими соляними рудниками) імператор наказав негайно відновити замок і зробити його ще неприступнішим. Це непросте завдання було блискуче виконане австрійськими військовими інженерами, й невдовзі на Замковій горі постала твердиня бастіонного типу з потужним артилерійським озброєнням і численним німецьким гарнізоном. Саме інженерному генію австрійців замок завдячує своїм унікальним 160-метровим колодязем, будівництво якого в надскладних умовах руками сілезьких й солотвинських солекопів тривало 30 років і коштувало 4000 форинтів. На честь імператора Південний флігель замку з казармами, строєвим плацом і будинком коменданта отримав назву “Фердинанд”.

Будівельні роботи були ще в розпалі, як вся довколишня Трансільванія знову піднялася на боротьбу проти Габсбургів. За підтримки Оттоманської Порти у 1554 р. її очолює Янош Жигмонд, син легендарного трансільванського правителя Яноша Заполяі. Після майже дворічної облоги й епідемії цинги німецький гарнізон здав йому неприступний Хустський замок. Запекла боротьба між австрійськими військами імператотора Фердинанда та трансільванським військом Я.Жигмонда і союзним йому загоном яничар паші Хусейна тривала аж до смерті князя в 1571 р. Відтак, Хустська твердиня перейшла у володіння наймогутнішого з володарів Трансільванії – Іштвана-Баторі, який у 1576 р. посів також королівський трон сусідньої Польщі.

У кінці XVI – на початку XVIII ст. Хустський замок як одна з чільних твердинь Трансільванського князівства знову опитинився у вирі кривавої боротьби з Австрійською імперією за географічне домінування у середньодунайському регіоні. Він переходив з рук у руки, і жодна з ворогуючих сторін не могла тут надовго закріпитися. Австрійці були дужчими й краще організованими, проте Хуст лежав у самому “серці” трансільванського краю, і найменшого спалаху непокори вистачало для масштабного повстання, яке грошима, а часто й збройним контингентами щораз підтримувала Османська імперія.

У 1709 р. угорські феодали на Сеймі проголосили транісільванського князя Ференца II Ракоці королем Угорщини і розпочали широкомасштабну війну за визволення держави від Габсбургів. Хустський замок у 1711 р. одним з останніх, після значних руйнувань польовою артилерією, капітулював перед імператорською армією.

Останнього удару по твердині завдала сама природа. З липня 1766 р. блискавка попала в порохові склади – потужна вибухова хвиля розтрощила будівлі й стіни замку “на клапті”. Цілковиту фортифікаційну непридатність того, що залишилося від замку, у 1773 р. підтвердила спеціальна військова місія на чолі з крон-принцем (майбутнім австрійським імператором) Йосифом II. І в 1788 р. влада дала місцевій громаді дозвіл розбирати замок на будівельне каміння. Два століття людської скнарності довершили руйнацію величної споруди, тож нині туристи мають змогу оглядати лише окремі фрагменти колись непереможної твердині.

Поряд з руїнами Хустського замку височіє Червона скеля, яка під час сходу й заходу сонця неначе спливає людською кров’ю. Мешканці долини зберегли легенду, що пояснює барву цієї скелі. На ній воєвода Хуст, який дивом врятувався під час Батиєвої навали, однак втратив під час татарського погрому майже всю сім'ю, через багато років стратив, зопалу не признавши, свого єдиного сина, який вирвався з полону і в татарському вбранні пробирався в отчу твердиню. Лише після страти донька вказала воєводі на родиму пляму на плечі юнака, і старий Хуст з розпуки тут таки вгородив меч собі в груди. Відтоді кров батька і сина в'їлася в камінь і змінила колір скелі.Відбудова Хустського замку – справа непроста, однак почесна для нащадків тих краян, прадідів яких він століттями обороняв від ворожих вторгнень. Зараз варто вести мову, найперше, про розчищення, археологічне дообстеження й консерваційно-туристичне упорядкування території замку. Заради пожвавлення туристичного інтересу до цієї видатної пам'ятки адміністрації м. Хуст доцільно подбати, принаймні, про відбудову двох башт замку, парапети яких є чудовими оглядовими майданчиками, звідки відкривається неозора панорама низинного Потисся й лісистих хребтів Вулканічних Карпат. Пожвавленню масової туристичної відвідуваності замку сприятиме також будівництво фунікулеру на вершину крутосхилої важкодоступної Замкової гори. Відтак, Хустський замок зможе стати справжнім “золотим дном” для бюджету цього прикордонного містечка.

3.4. Найбільша кількість замків нашої держави збереглася на теренах Передкарпаття й Західного Поділля – історичного рубежу багатовікової оборони українців і поляків Речі Посполитої від татарсько-турецької експансії.

У “замковому намисті” України Передкарпаття репрезентоване кількома оборонними твердинями на чолі з величною Хотинською фортецею. Галицький замок (XIV – XVII ст.) – історичне осердя сучасного міста Галича – збудований у 1367 р. боярином Дмитром Дедьком – воєводою князя Любарта Гедиміновича на місці укріплень старого руського форту на високій кручі над розлогою лукою Дністра. У давньоруську добу цей форт охороняв пристань й заміське торжище літописного Галича – столиці Галицько-Волинської Русі (його городище знаходиться на території сучасних сіл Крилос і Шевченкове).

На початках своєї історії тоді ще дерев'яний замок зазнав двох облог польських королівських військ у ході багаторічної боротьби за галицьку спадщину між королями Польщі та великими князями Литовсько-Руської держави. У 1367 р. Галич отримав магдебурзьке право і став королівським містом. До розбудови міського замку в цей час (1370-і рр.) активно долучився князь Владислав Опольський.

Згодом, лише за період 1590-1633 рр. на місто й замок було здійснено 29 татарських нападів. У 1621 р. татарам вдалося спалити місто й зруйновали замок

У 1627 р. за проектом італійського інженера Ф.Корассіні Галицький замок було відновлено й перебудовано з дерев'яного на кам'яний. Але вже в 1676 р. татарсько-турецька армада Ібрагім-паші, виступивши з Кам'янця-Подільського, знову сплюндрувала цю твердиню. Та з огляду на його стратегічне значення, замок знову й знову відроджувався з руїн.

У 1796 р., згідно з розпорядженням австрійської влади, замок розібрали майже вщент. Відбудова його розпочалася лише у 1990-і рр. Нині зі стін Галицького замку відкривається незабутня панорама дністровської долини з неозорими стрічками ланів Опілля та пралісами Підкарпаття.

Після завершення реставраційної відбудови та відтворення інтер'єрів Галицький замок, без перебільшення, стане найвишуканішою пам'яткою середньовічної оборонної архітектури Івано-Франківської області. Тут планується розмістити Музей історії Галича.

Пнівський замок ХVІ – ХVІІ ст. височить на пагорбі над р. Бистрицею-Надвірнянською у с. Пневі Івано-Франківської області поряд з м. Надвірною. (Власне, сучасне м. Надвірна виникло як підзамкове поселення (підзамче) дворових людей, які служили “на дворі” замку). Належав Пнівський замок магнатам румунського походження Куропатвам, які перебували на військовій службі у польських королів. Перша документальна згадка про нього датована досить пізнім часом – 1482 р., хоча постав він на століття раніше.

До побудови Станіславської фортеці це була найміцніша твердиня Підкарпаття. Замок замикав собою вхід у гори на шляху до Угорщини. У XVI – XVII ст. він витримав численні облоги татар і турків, у 1589 р. був здобутий татарами, у 1621 р. – опришками Гриня Кардаша й Степана Буклашка, у 1648 р. (під час Визвольної війни українського народу) – 15-тисячним повстанським військом Семена Височана (яке рухалося на Львів для возз'єднання з армією Богдана Хмельницького).

Але невдовзі у 1668 р. Пнівський замок Куропатвами заново був зміцнений і в 1676 р. зумів витримати нищівну облогу турецької армії Ібрагім-паші, оснащеної наймодернішою важкою артилерією. (Чотирма роками раніше у 1672 р. ця армада здобула найнеприступнішу в Україні Кам'янець-Подільську твердиню, а під час походу 1676 р. сплюндрували всі (за винятком Пнівського) твердині Передкарпаття, цебто 13 замків, включаючи Галицький і укріплений Скит Манявський).

Після смерті у 1745 р. останнього представника роду Куропатвів замок і навколишні маєтки переходять до Сенявських. А останніми володарями Пнівської твердині були галицькі графи Цетнери. Наприкінці XVIII ст. замок перейшов у державну власність Австрійської імперії і невдовзі був розібраний на будівельне каміння місцевими підприємцями і лихварями. Пнівський замок представляє собою неправильний п'ятикутник з шістьма наріжними оборонними баштами різної конфігурації, кожна з яких має три яруси стрільниць. До наших днів збереглися атракційні двоярусні стіни товщиною 1,5 2,0 м. У нижньому ярусі мурів тягнуться округлі бійниці для гармат, уздовж верхнього – стрільниці для ручної вогнепальної зброї. Оборонний рів, через який колись перекидався підвісний міст, нині майже знівельовано. На території замку археологами виявлено численні підвальні приміщення та підземні ходи, нині повністю засипані.

Повна відбудова замку не складає особливих технічних труднощів – реалізація цього проекту перетворить Пнівський замок на комерційно високоприбутковий об'єкт масового екскурсійно-туристичного притягання рекреантів, які перебувають на відпочинку у Карпатах чи курортах Трускавці й Моршині.

На захід від Хотинської фортеці понад р,Дністром у Городенківському районі Івано-Франківської області розташовані ще два оборонні замки – Черенелицькій і Раковецький.

Чернелицький замок XVII ст. бастіонного типу був зведений для оборони неспокійного східного кордону Галичини від рейдів турецьких військ, розквартированих у Хотині. Це був найбільш східний фортпост Речі Посполитої на правому березі Дністра. Вперше замок був зруйнований козацьким загоном під час національно-визвольної війни 1648-1654 рр. Але в 1659 р. відбудований Міхалом Єжи Чарторийським (1621-1692 рр.) – воєводою брацлавським. Твердиня відігравала стратегічну роль під час польсько-турецької війни в 1685-1691 рр. У ній двічі зупинявся на ночівлю польський король Ян III Собєський під час турецьких кампаній. Замок двічі здобували турки (у 1672 та 1676 рр.), але твердиню щораз відбудовували. Після того, як у 1817 р. замок залишив його останній власник, укріпленя стало пусткою.

Чернелицький замок займає територію 2,5 га. Він квадратний у плані, оточений мурами та земляними насипами й зараз зусебіч оточений старим яблуневим садом. Чотири бастіони зміцнювали наріжжя, мури куртин були 2 м. завтовшки та 6 м. заввишки. До західної куртини був прибудований палац з одноповерховою, з пілястрами квадратною вежею, покритою дахом, в якій є аркова в'їзна брама. Зовні вона багато декорована бароковою різьбою, вирізьбленим з каменю гербом Чарторийських – обрисами вершника зі зброєю. Внутрішній фасад вежі теж оздоблює герб з літерами Е.З.Х.С.V.V.В., що означають: Єфросинія Станіславіцька, княгиня Чарторийська, воєводиха Брацлавська (друга дружина князя Міхала Чарторийського).

Народний переказ розповідає, що подільська красуня Єфросинія не любила старого польського князя. Нелюб надовго зникав з замку у далекі походи. А дружина щедро роздаровувала князівські скарби на будівництво церков і монастирів, мордувалася самотністю й почувалася як покинута всіма пташка у клітці. І за відсутності князя-воєводи Єфросинія покохала іншого – молодого козака, з яким часто кінно прогулювалася понад Дністром. Й от, коли князь повертався з далекого віденського походу і мав довідатися про зраду, Єфросинія Гмнія з розпуки кинулася з найвищої вежі долу. М.Чарторийський наказав замурувати тіло жінки в стіну замку, а її ініціали викарбувати над головною брамою.

Від князівського палацу під замком до Домініканського костьолу у смт. Чернелиці пролягав підземний хід (нині завалений), на випадок затяжної облоги й евакуації існували й допоміжні підземні лабіринти, що виводили до Дністра.

Раковецький замок лежить за 10 км. на захід від Черне-лицького на крутій луці каньйону Дністра серед лісових масивів. Архітектурні прийоми, використані при будівництві цієї твердині (аналогічні замковій вежі м.Болеславця (Польща) XIV ст.), дають підставу археологам датувати споруду середньовіччям – XIV -–початком XV ст. Вирішальним при виборі території під забудову стало джерело зі смачною водою, яке вирішувало проблему водопостачання твердині (це джерело досі б'є у північній частині замкового двору). У 1660 р. Домінік Войцех Бієневський розбудував це укріплення (звів в'їзду браму, палац, добудував стіни), про що згадано в одному з документів галицького сеймику.

З замкової башти 1658 р. відкривається велична панорама річки, що широкою підковою охоплює село з околицями й майже змикається під замком.

Замок багатокутний у плані розмірами 40x60 м. Ззовні його оточує рів. Збереглися залишки палацу і в'їздної башти з напівокруглими склепіннями брами, фрагмент північної замкової стіни завтовшки 1,6-2,1 м. з двома рядами стрільниць (стіни мали 9 м. заввишки, на верхній бойовий ярус вела дерев’яна галерея) та монументальна шестикутна семиярусна башта висотою 20 м. й глибокі підвали-склади обіч неї.

Наприкінці XVII ст. поряд з Раковецьким замком була переправа через Дністер, у замку постійно зберігалися запаси провіанту й амуніції. Саме тому цей важливий воєнно-стратегічний об'єкт ставав місцем військових сутичок й використовувався королем Яном III Собєським як опорна база у війнах з турками в 1685-1691 рр.

Історія Раковецького замку ряхтить батальними подіями. У 1657 р. ще недобудований замок витримав облогу козацьких військ, які йши на відсіч князеві Ракоці. У 1667 р. фортецю безуспішно намагалися здобути татари. Але у 1672 та 1676 рр. турецька армія захоплювала й руйнувала обидві твердині (Раковецьку й Чернелицьку). У XVIII ст. замок втратив своє оборонне значення й остаточно занепав (згорів) під час подій Барської конфедерації в 1768 р. А будівельний камінь з фортеці місцеве населення стало потрохи розбирати для своїх потреб.

Хотинщина – це один з найдавніше заселених й найлегендарніших історичних країв України. Її терени “пам'ятають” сотні кривавих битв і запеклих облог, багатьох видатних діячів України, Центральної і Південної Європи. Цю землю топтали армії, очолювані каганами Аварського каганату, яськими, печенізькими, половецькими і татарськими ханами, господарями Молдовського князівства, боярами Румунії, султанами і пашами Турецької імперії, королями й магнатами Польщі, полководцями найбільших європейських імперій Романових і Габсбургів.

Але справіку Хотинщина з м.Хотином були оборонним форпостом на обводах ранніх державних утворень українців – Дулібського союзу племен, Київської Русі, Галицького князівства, Галицько-Волинської держави і Подільського і нязівства Коріатовичів.

Археологічними дослідженнями встановлено, що на території сучасного м. Хотин вже у VII ст. існувало слов'янське укріплення. На стрімкому неприступному правому березі Дністра слов'яни побудували дерев'яну фортецю, яка з часом обросла довкола поселенням.

Виникнення ранньосередньовічного міста Хотина (яке в 2002 році відзначило своє 1000-ліття) пов'язують з включенням території між Карпатами і Дністром до складу Київського князівства наприкінці X ст. (приблизно в 993-1001 рр.), коли великий київський князь Володимир остаточно підкорив літописні племінні княжіння східних хорватів і тиверців. Одним із центрів князівської влади став Хотинський замок, споруджений на рубежі X – XI ст. на скелястому мисі заввишки 20 м, розташованому між каньйоном Дністра і вузьким дугоподібним каньйоном струмка, який огинав цей мис із західного і північного боків. Будучи адміністративним центром, замок контролював також єдину дорогу, що виходила з віковічних лісів берегом струмка до переправи на Дністрі саме біля підніжжя скелі, на якій височіла твердиня.

Згідно з традиціями давньоруського оборонного зодчества, перші укріплення були дерев'яно-земляними. їх основу становили земляний вал, зміцнений зрубними конструкціями, та заборола.

З кінця XI ст. Хотин входив до складу Теребовельського, із 1140-х років – Галицького, з 1199 р. – Галицько-Волинського князівств. В середині XIII ст. князь Данило Галицький і його син Лев Данилович організували спорудження кам'яних замків, мури яких могли витримувати удари стінобитної і ка-менеметальної техніки, що була на озброєнні монголо-татар. Очевидно, тоді ж перебудували і Хотинський замок. На місці дерев'яно-земляних укріплень був збудований кам'яний мур заввишки 7,5 м. Він оточував майданчик у північній частині нинішньої цитаделі (приблизно третину її площі). Тут археологи виявили уламки плінфи та штукатурки з фресковим розписом і кириличними літерами, характерними для XIII ст. Ці рештки вказують на те, що одночасно з муром спорудили цегляио-кам'яну церкву. З напільного боку в скелі було видовбано рів трикутної форми завширшки 6 м.

В XI – першій половині XIII ст. замок відігравав роль одного з важливих форпостів Галицько-Волинського князівства в Середньому Подністров'ї.

У 1340-х рр. Хотин потрапив до складу Угорського королівства, а в 1359 р. – Молдавського князівства. Його правителі приділяли увагу Хотинському замку, який був значно зміцнений у другій половині XIV ст. і розширений у другій половині XV ст.

Влітку 1476 р. Хотинська фортеця зазнала першого нападу турецького війська. Залога твердині витримала осаду, і турки були змушені відступити ні з чим.

У 1563 р. у стіни Хотинської твердині урочисто в'їхав легендарний Дмитро Вишневецький (Байда) на чолі козацького війська. Він вів тут переговори з молдавським господарем про спільний виступ проти Туреччини. Однак через зраду молдавських бояр козацьке військо потрапило в пастку й було розгромлене, а сам Дмитро Вишневецький опинився в турецькому полоні. Князь відмовився схилятися перед султаном і приймати мусульманство та був страчений на гаках Констан-тинопольскої фортеці. Кілька діб козацький ватаг висів на гаках, спливаючи кров'ю й привселюдно проклинаючи завойовників-чужовірців, його страждання й геройська смерть увійшли в український народний епос і послужили взірцем для наслідування для нових поколінь козаків-запорожців.

Нині Хотинська фортеця XIII – XVIII ст. – один з наймонолітніших й найгарніших замків України, що за своєю міццю й архітектурними особливостями стоїть у одному ряду з кращими середньовічними замками-фортецями Туреччини, Угорщини, Іспанії, Франції, Англії і Шотландії.

Фортеця має 40-метрові стіни товщиною до 3 м. Ззовні вони прикрашені орнаментом з червоної цегли. Символіка цього орнаменту досі залишається загадкою для вчених. Єдиним в'їздом до фортеці слугує дерев'яний міст.

Всередині фортеці знаходяться більший “двір Воїнів” і менший “Княжий двір”, на фундаменті давніших княжих палат XIII ст. стоїть Комендантський палац, вибудуваний у 2-й пол. XV ст.

Його стіни прикрашені орнаментом: шахівниця червоної цегли і а білокам'яних блоків. Портали та різьблене оздоблення вікон виконані в готичному стилі. Свого часу у цьому палаці мешкав турецький паша, окреме крило було відведене під його гарем. Всередені інтер'єри зал й опочивалень були обставлні у східному стилі, серед зелені “висячих” садів плюскотіли плавальний і ілсейн й фонтанчики. Під палацом знаходяться два просторі підземелля, де колись зберігалися зброя та харчі.

Посеред більшого двору у скельній товщі пробито глибокий колодязь (діаметр – 2,5 м., глибина – 65 м.), з якого здійснювалося водопостачання гарнізону твердині. А загалом внутрішні двори фортеці припідняно на 15 м. по відношенню до денної поверхні поза її стінами.

Фортеця має п'ять башт заввишки до 60 м: надбрамна, комендантська, північна, східна та південно-західна. Найбільшою з башт є північна, що складається з трьох ярусів бійниць для важкої артилерії та прямокутний у плані (12 на 18 м.) бойовий майданчик з дахом у формі пірамідоподібного шатра.

Ззовні Хотинську фортецю оточує потужний протипіхотний земляний вал заввишки 8 м. протяжністю понад 1 км. та муровані бастіони Нової фортеці XVIII ст. На її території знаходиться фундаменти дев'яти турецьких лазень, кам'яна гарнізонна церква 1835 р. і руїни турецького мінарету (вар-варськи підірваний Червоною армією).

“Нову фортецю” споруджено у 1718 р. за проектом французьких військових інженерів, її кам'яно-земляні укріплення прямокутні в плані (розміром 1200 на 250 м.).

Під стінами Хотинської фортеці відбулася одна з найбільших і найдоленосніших битв в історії України, що вирішила долю усієї Центрально-Східної Європи. (Події Хотинської війни найреалістичніше змальовані в історичному романі Зінаїди Тулуб “Людолови”). А передісторія її така. У розпал турецько-польської війни 22 серпня 1620 р. до Хотина прибуло 10-тисячне польсько-козацьке військо коронного гетьмана С.Жолкевського. Серед рестрових козаків у його складі були чигиринський підстароста Михайло Хмельницький і його 25-річний син Богдан. 24 серпня це військо попрямувало до Ясс (у Молдову). Там відбулися запеклі бої з турками і татарами. Під час того нерівного протистояння з уп'ятеро численнішою турецькою армадою Михайло Хмельницький загинув, а його син Богдан потрапив у полон, у якому перебував понад два роки. А ворогууючі сторони почали згромаджувати свіжі сили.

Й от упродовж вересня та початку жовтня наступного 1621 р. Хотинська фортеця і її околиці стали ареною запеклої Хотинської війни, в ході якої польсько-козацьке військо гетьмана Речі Посполитої Яна Кароля Ходкевича (що налічувало меього 35 тис. вояків) та Запорізьке військо під орудою славетного гетьмана України Петра Сагайдачного (налічувало 41,5 тис. козаків) зустрілося з 200-тисячною татарсько-турецькою ірмією.

Одним з відомих учасників цієї війни був 24-річний Петро Могила (нині канонізований Українською Православною церквою) – небіж славетного молдавського князя Єремії Могили, майбутній засновник Києво-Могилянської академії.

Султан Сулейман II Пишний – найгрізніший султан-засновник в історії Османської імперії – на чолі 200-тисячної армади йшов на завоювання земель Заходу. У його плани входило захоплення Львова, Кракова, Відня, земель Австрії, Баварії та Італії. Армія завойовника сунула суходолом уздовж Дністра та пливла проти течії на понад сотні бойових галер. Такої ворожої армади Центральна Європа не бачила ще з часу монголо-татарської навали хана Батия. У мемуарах Евлія Челебі згадується вислів Сулеймана про те, що під стінами Хотина у війську козацькому він буде снідати, а у самій фортеці, у війську польському – обідати.

Петро Сагайдачний усвідомлював, чим для України може обернутися мусульманське поневолення. З поміж двох ворогів Держави Війська Запорізького він обрав того, хто ніс українцям повний духовний і фізичний етноцид. На раді козаки заприсяглися стояти під Хотином на смерть. І як постановили, так і чинили.

Незважаючи на малодушність поляків, козацькі полки добу за добою п'ять тижднів витримували численні атаки мусульманських завойовників. У тому запеклому протистоянні полягло, за свідченнями, близько половини вояків з обох сторін. Масовий героїзм українських козаків у ті криваві дні осені 1621 року зруйнував далекосяжні завойовницькі плани Османської Порти і на багато десятиріч зупинив турецьку експансію в Європу.

Петро Конашевич-Сагайдачний особистим прикладом надихав козаків на героїчну самопожертву в ім'я неньки-України. У розпал однієї з битв гетьман був важко поранений, але навіть спливаючи кров'ю продовжував керувати обороною. (Невдовзі після перемоги від отриманих під Хотином ран гетьман 10 квітня 1622 р. помер у Києві).

Врешті-решт, зазнавши нечуваних людських втрат, Сулейман Пишний змушений був усмирити власну пиху й піти на укладення невигідного для себе миру з представниками короля Речі Посполитої (т.зв. Хотинський мир). На знак миру султан подарував королю свого білого слона – небачену раніше на Україні тварину.

Цікаво, що знекровлене козацьке військо за цю перемогу одержало від польського короля Владислава як завжди “щедру” винагороду: обоз провіанту, 48 бочок меду та 24 куфи горілки. А важко пораненому гетьману Сагайдачному королем жалувано 12 срібних фляшок з настояною на травах горілкою. На честь цієї доленосної для України й усієї Європи перемоги в наші дні під стінами фортеці встановлено пам'ятник славетному гетьману Петру Сагайдачному.

Наступна славетна битва під стінами Хотинської фортеці відбулася 11 листопада 1673 р. У ній коронний гетьман Ян Собєський на чолі 30-тисячного польсько-козацького війська вщент розгромив у Хотині 40-тисяну армію турків, чим остаточно підірвав їхні зазіхання на західноукраїнські й польські землі Речі Посполитої. (Велична картина-панорама цієї битви експонується в Олеському замку, що на Львівщині).

За умовами Карловицького миру 1699 р. Річ Посполита передала Хотин Молдавському князівству. Проте з 1712 р. в замок увійшли турецькі війська. Водночас розпочалось спорудження Нової фортеці. Основу її укріплень складав потужний земляний вал із сімома бастіонами, на яких встановлювалися далекобійні гармати. Зовнішній бік валу зміцнювала кам'яна стіна, перед якою проходив вимощений каменем рів. Під ровом було прорито 17 мінних галерей, кожна з яких вела до підземних камер, призначених для підриву порохових зарядів. До фортеці в'їжджали через південну Стамбульську, західну Темешварську та північно-східну Водну брами, збудовані у вигляді кам'яних башт, і допоміжну Пашинську (Бендерську) браму, розташовану під південно-східним бастіоном.

Внутрішню площу Нової фортеці забудували капітальними одно- і двоповерховими будівлями, до яких належали: палац паші, житловий корпус для офіцерів, мечеть з мінаретом, казарми, службові та складські приміщення, пекарня, лазня, майстерні, конюшні тощо (не збереглися). В Новій фортеці розміщувався гарнізон кількістю до 20 тис. воїнів.

Упродовж наступного XVIII ст. (з 1715 р.) неприступна Хотинська фортеця продовжувала відігравати роль центру турецьких володінь у Північній Буковині (як сусідня Кам'янець-Подільська фортеця – центру Подільських володінь Туреччини). У Хотинському замку знаходилася резиденція турецького воєначальника-паші.

Замок неодноразово (у 1739 і 1769 рр.) штурмували російські армії на чолі з фельдмаршалом Ґоліцином. Але лише в 1789 р. об'єднана російсько-австрійська армія змогла здобути до того сторіччями неприступну твердиню над Дністром. (Проте лише з 1806 р. росіяни змогли закріпитися у Хотині). Сьогодні Хотинська фортеця – державний історико-культурний заповідник. Щоденно її відвідують десятки туристичних груп та сотні самодіяльних туристів.

Дата добавления: 2014-01-04