Колективізація: наслідки процесу. Голод 1932-1933 рр

Індустріалізація: методи, труднощі, підсумки

Просуваючись рейками непу, Україна завдяки величезній енергії та працьовитості народу відбудувала зруйноване в роки Першої світової війни та революції господарство. Проте Україна, як і раніше, була переважно аграрним краєм.

На ХІУ з’їзді ВКП(б) було проголошено курс на індустріалізацію. Основними джерелами індустріалізації були: націоналізація промисловості, збільшення прямих і непрямих податків, використання трудового ентузіазму трудівників і примусової праці політичних в'язнів, колективізація сільського господарства, конфіскація церковного і монастирського майна, прибутки від зовнішньої торгівлі та ін.

Проте, у другій і третій п'ятирічках республіка отримала непропорційно малі капіталовкладення. Так, із 4500 заводів, що будувалися протягом другої п'ятирічки (1933—1937 рр.), лише 100 знаходилися в Україні. До того ж, розвиток промисловості в Україні відбувався в старому напрямі, що сформувався ще в царські часи. І тоді, і тепер роль України зводилась до забезпечення Росії паливом, необробленим металом і важким прокатом. Ще ніколи в історії будь-яке суспільство не робило спроби здійснити величезні економічні перетворення за такий короткий період. Необхідною була масова активність усіх, ентузіазм мільйонів при мінімальному матеріальному стимулюванні, гострому дефіциті товарів народного споживання, продуктів харчування, послуг. Щоб збудити ентузіазм, використовували різноманітні методи, зокрема масове змагання. Проте невдовзі економічна ефективність змагання почала падати, зростали тільки «паперові» показники.

Попри недоліки перші п’ятирічки досягли вражаючих успіхів. Промисловий потенціал України у 1940 р. у сім разів перевищував показник 1913 р. На території республіки з'явилися велетенські підприємства. Якщо весь СРСР із п'ятої в світі найбільшої індустріальної держави став другою, то Україна за виробничими потужностями приблизно дорівнювала Франції.

Одним із основних джерел індустріалізації промисловості мало стати село. Для цього потрібно було колективізувати сільське господарство. Суцільна колективізація почала здійснюватися вже в 1929 р., названому «роком великого перелому». Початок колективізації показав, що селяни не бажають відмовлятися від своєї власності й передавати її у колгоспи. Селяни, що не вступали до колгоспу, прирівнювалися до ворогів радянської влади і злочинців.

Особливо активним був наступ проти заможних селян — т. зв. куркулів. В Україні та на Північному Кавказі (в т.ч. на Кубані), де традиції індивідуального сільського господарства були міцними, колективізація наштовхнулася на винятково сильний опір. Зазначене змусило Сталіна на деякий час навіть пригальмувати темпи колективізації.

Вихід з колгоспів став масовим явищем. Селяни, як за часів кріпосного права, були прикріплені до місць свого проживання паспортною системою, запровадженою в 1932 р. Навесні 1932 р. селяни, дуже ослаблені напівголодною зимою, не зуміли успішно провести весняну сівбу. Кремлівське ж керівництво прагнуло збільшення експорту зернових. В Україні була створена надзвичайна хлібозаготівельна комісія під загальним керівництвом Молотова. Наслідком її дій став голод, який поширювався протягом 1932 р., набувши найстрашнішої сили на початку 1933 р. Партійні активісти продовжували конфісковувати збіжжя, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. За підрахунками, що спираються на методи демографічної екстраполяції, число його жертв на Україні коливається в межах 3—6 млн.. чоловік.

Голодомор став найбільшою трагедією за всю історію українського народу. Демографічна катастрофа посіяла в душах мільйонів людей фізіологічне почуття страху, незворотно вплинула на генофонд нації.

Дата добавления: 2014-01-04