Розвиток науки у XIX - на початку XX ст

Центрами науки були універси­тети. Всебічно обдарованим і феноменально працездатним був пер­ший ректор Київського університету М. Максимович (1804-1873). Він напи­сав понад 100 праць з історії, ботаніки, зоології, фізики, хімії.

У розвиток філософської та філо­логічної наук суттєвий внесок зробив перший ректор Харківського універси­тету І. Рижський. Засновником вітчиз­няного слов’янознавства був професор Харківського університету І. Срезневський. У 1813-1820 pp. ректором Хар­ківського університету був Т. Осиповський, який написав тритомну працю «Курс математики», що тривалий час була основним підручником для сту­дентів усієї імперії.

Певний внесок у розвиток філософ­ської думки зробив фундатор Харків­ського університету В. Каразін. Він пра­вильно підкреслив, що в соціальному плані «повної рівності між людьми не може бути тому, що її немає в природі». Освіту він називав важливим чинником суспільного прогресу, а серед наук ви­діляв філософію, висновки якої, як він вважав, є теоретичною основою інших галузей знань, навіть, літератури та мис­тецтва, вказував на необхідність поєд­нання науки з практичною діяльністю.

Великим історичним здобутком ук­раїнської культури початку XIX ст. було впровадження нової української літературної мови, заснованої на прин­ципах фіксації живої народної мови з вибірковим залученням певних «книж­них» елементів минулого. У 1819 р. у Харкові з’явилася друком перша гра­матика, що постала на основі живої ук­раїнської мови Слобожанщини та Пол­тавщини. Автором граматики був викла­дач Харківського університету О. Павловський. За розробленими у цій гра­матиці правилами українські письмен­ники могли писати свої україномовні твори внормовано. Граматика була при­стосована до діючого російського «гражданського» алфавіту, свого часу розробленого за ініціативи Петра І ук­раїнськими вихованцями Київської ака­демії. Тому в граматиці Павловського ще не було апострофа, літери ї, мала вона й певні суто граматичні недоліки, однак уже сама її поява викликала на­ступні роботи в напрямку подальшого вдосконалення українського правопису, ставши їх основою.

17 років кафедру механіки Харків­ського університету очолював О. Ляпу­нов (1857-1918), який створив загальну теорію сталості руху, написав кілька робіт з теорії ймовірності. Засновником сучасної фізичної хімії був завідувач кафедри хімії Харківського університе­ту М. Бекетов (1827-1911). На 20 років раніше, ніж за кордоном, він почав чи­тати у Харкові курс фізичної хімії. Його роботи стали основою нової наукової галузі - металотермії. Видатним захід­ноукраїнським ученим був фізик-експериментатор І. Пулюй, який зробив низ­ку винаходів і відкриттів, серед яких найзначнішим для світової цивілізації було відкриття випромінення, що нази­ваємо його тепер рентгенівським за іме­нем німецького дослідника Рентгена, оскільки І. Пулюй не поспішив запа­тентувати свій винахід. Феноменальним явищем для історії точних наук є твор­чість однієї з перших жінок-математиків Софії Ковалевської (у дівоцтві Корвін-Круковська, зі старшинського роду Гетьманщини, 1850-1891).

Родина Ковалевських, нащадків слобідськоукраїнської старшини Харків­ського полку, взагалі виявилася багатою на науковців. Євграф Ковалевський (1790-1867) займався розвідкою покла­дів вугілля у майбутньому Донбасі, а дослужившись до посади міністра осві­ти, не тільки дбав про заснування на­родних шкіл, а й дав особистий дозвіл на друк 1840 р. «Кобзаря» Т. Шевченка. Ігор Ковалевський (1811-1868) на за­прошення єгипетського віце-короля провів геологічні розслідування у Пів­нічній Африці, подав детальний опис Ефіопії (1849) та значно збагатив знан­ня європейців про Монголію. За його посередництвом розпочалася регулярна торгівля Російської імперії з Китаєм, заснував товариство допомоги потребу­ючим письменникам і вченим. Олек­сандр Ковалевський (1840-1901), про­фесор зоології кількох європейських університетів, промощував шляхи для розвитку ембріології та порівняльної фізіології. Його брат і чоловік Софії Володимир Ковалевський (1843-1883) став визначним палеонтологом зі світо­вим ім’ям. Ще один всесвітньовідомий представник цього роду Максим Кова­левський (1851-1916) став одним із пер­ших соціологів, пишучи також праці з юриспруденції та історії. Після усунен­ня з посади професора Московського університету за політичні погляди, чи­тав лекції в університетах Стокгольма, Оксфорда, Брюсселя, Чікаго, Сан-Франциско. У Парижі заснував Школу суспільних наук, де читав лекції М. Грушевський. Видавав журнал «Вісник Європи», був головою редколегії енцик­лопедичного видання «Український на­род в його минулому й сьогоденні». Його капітальні праці з історії суспіль­них установ та суспільно-економічних устроїв незмінно привертали пильну увагу провідних учених світу. Якщо Маркс та Енгельс високо цінували ці праці, то Ленін називав М. Ковалевського «реакціонером». Павло Ковалев­ський (1850-?) був професором психіат­рії, ректором Варшавського універси­тету, видавцем «Архіву психіатрії та су­дової психопатології», автором двотом­ного курсу психіатрії, що перевидавався кілька разів.

Не менш представницькою була ди­настія вчених, переважно юристів та фі­зико-хіміків, з роду чернігівських селян Кістяківських (Олександр, Володимир, Богдан, Юрій, Ігор). Богдан та Ігор стали згодом активними діячами в уряді Скоропадського.

Суттєвий внесок у розвиток біоло­гічної науки зробили праці І. Мечникова (1845-1916), уроженця с. Іванівки (те­пер Куп’янського району на Харківщи­ні). У 1864 р. він закінчив фізико-математичний факультет Харківського уні­верситету. Працюючи професором Но­воросійського університету в Одесі, він створив першу в Російській імперії і другу у світі бактеріологічну станцію, став одним з основоположників мікро­біології і вчення про імунітет. У 70-ті роки XIX ст. професором фізіології Новоросійського університету працю­вав І. Сеченов (1829-1905), який став за­сновником вітчизняної фізіологічної школи. У праці «Рефлекси головного мозку» він висвітлив питання про діяль­ність головного мозку, «душевне жит­тя» з позиції позитивістської науки.

В галузі гуманітарних наук йшла до­сить гостра ідеологічна боротьба. У фі­лософії - між ідеалістами, які доміну­вали в університетах, і матеріалістами; в політекономії - між дворянсько-бур­жуазними вченими і ліберальними на­родниками, а згодом до них додалися ще й марксисти. Русифікаторська, коло­нізаторська політика російського ца­ризму (Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський акт Олександра II 1876 p., згід­но з якими заборонялося друкувати та завозити з-за кордону літературу українською мовою), значно ускладнила розвиток філологічних наук. Видатні праці з історії української мови, літера­тури та фольклору написав П. Житєцький (1837-1911), зокрема, «Очерк звуковой истории малорусского наре­чия», «Очерк литературной истории ма­лорусского наречия в XVII веке». Ви­датним мовознавцем світового рівня і щирим патріотом України був професор Харківського університету О. Потебня (1835-1891).

Засновником вітчизняної педагогіки Новітнього часу є Костянтин Ушинський (1824-1870), нащадок кількох шляхетних українських родин. У роки гонінь на українство надзвичайно акту­ально пролунали його думки про на­родну мову: «Мова народу - найкращий квіт усього його духовного життя, що починається далеко за межами історії; цей квіт ніколи не в’яне і вічно розви­вається. У мові одухотворюється весь народ і вся його батьківщина. Мова - це найважливіший і найтривкіший зв’я­зок, що єднає ті генерації народу, які віджили, які живуть, з тими генерація­ми, що прийдуть, в одну велику, істо­ричну, живу цілість....I нема більш не­зносного насильства, як те, що хоче відібрати від народу ту спадщину, яку створили незліченні покоління предків... Коли здригається душа людська перед убивством однієї, недовговічної люди­ни, то що ж мала б вона відчувати, коли посягають на життя багатовікової інди­відуальності народу, - того найвеличнішого з усіх створінь Божих на землі». Надзвичайно багата педагогічна спад­щина К. Ушинського досі практично не застаріла і використовується в біль­шості виховних методик світу.

Продовжувався розвиток науки і на початку XX ст. У Харківському, а потім у Київському університеті плідно працював математик Д. О. Граве (1863-1939), який став за­сновником Київської алгебраїчної шко­ли, що досліджувала найважливіший розділ алгебри - теорію груп. Загальне визнання дістали праці та діяльність ви­датних учених у галузі медицини - хірурга М. П. Трінклера (1859-1925), офтальмолога А. А. Гіршмана (1839— 1921).

У 1908 р. в Одесі було створено перший у Російській імперії аероклуб. Льотчик П. М. Нестеров у 1913 р. пер­шим продемонстрував у небі над Києвом «мертву петлю».

Значну роль у розвитку національної свідомості українського народу віді­грало культурно-освітнє товариство «Просвіта», засноване у 1868 р. у Львові. Товариство видавало твори ви­датних українських письменників, шкільні підручники, популярні брошу­ри, газети, літературно-наукові альма­нахи, організовувалися серйозні наукові конференції, створювалися народні читальні тощо.

У 1892 р. у Львові було створено Наукове товариство імені Шевченка (НТШ). Товариство мало за мету зосе­редити наукові сили всіх українських земель. Згодом воно почало відігравати роль Української Академії наук. Това­риство мало три секції: філологічну, історико-філософську і математично-природничо-лікарську, при яких діяли три організаційні комісії: друкарняна, книгарняна та бібліотечна. Історико-філософську секцію з 1894 р. очолював видатний український історик М. Грушевський (1868-1934). З 1898 р. він по­чав видавати 10-томну монографію «Історія України-Руси», яку підготував до 100-річчя початку національного від­родження. До 1914 р. НТШ видало близько 300 томів наукових праць ук­раїнською мовою з різних галузей знань, а найбільше — з українознавства.

Дата добавления: 2014-01-04