Образотворче мистецтво XIX–початку XX ст

Якщо враховувати, що 85 % україн­ців жили в державі, де їх мова була заборонена і де художнє слово ледь доходило до споживача, основні функ­ції формування національної самосві­домості брало на себе, крім театрально-музичного, також образотворче мис­тецтво.

Всеосяжна творчість Шевченка-поета залишала тривалий час у тіні його образотворчу спадщину, а між тим саме за художній талант молодого кріпака викупили з неволі російські та україн­ські діячі культури. Академік Петер­бурзької академії мистецтв Т. Шевченко мав свою неповторну манеру малюнку, що давалася взнаки в усіх тих різно­манітних жанрах і техніках виконання, якими багата його образотворча спад­щина. Контрастне поєднання м’яких пів­тонів з динамічними контурами образів становлять собою одну з визначальних, але далеко не єдиних особливостей його художньої манери. Написані Шевчен­ком обличчя міг написати тільки Шев­ченко, написані ним дерева мають свої особливості в усіх роботах, змальована ним архітектура також дивовижним чи­ном виступає саме як Шевченкова архі­тектура. Зображені художником люди або лагідно й щиро посміхаються, або смиренно несуть важкий хрест долі. Як не дивно, але протестна тема у розма­їтій графічній та живописній спадщині Шевченка явно виступає дуже рідко («Смерть гладіатора»), хоча значна кількість створених художником обра­зів викликають діяльне співчуття. Вихо­ваний на традиціях академічної школи класицизму, Шевченко через романтизм поступово переходить до реалізму в жи­вописі та графіці. Найвідомішими є Шевченкові портрети і картини побуто­вої та історичної тематики, пейзажі («Селянська родина», «Катерина», «Дари в Чигирині», «Старости», «Судна Рада»). «Притча про блудного сина» (1856) яскраво ілюструє духовну еволю­цію героя і характеризується відходом від академічних канонів, ознаменувавши початок нової доби у вітчизняному об­разотворчому мистецтві.

Після видатних і яскравих аристо­кратичних художників і скульпторів другої половини XVIII ст. Антона Ло­сенка, Дмитра Левицького, Володимира Боровиковського, Олександра Венеціанова, Івана Мартоса, чия творча спад­щина вважається досягненням росій­ської культури, хоча виростала на укра­їнському ґрунті, пізніше українське об­разотворче мистецтво на перший погляд може видатись порівняно менш вираз­ним «перехідним» періодом.

Однак саме в цей час мистецькі обрії збагачуються демократичною україн­ською тематикою. Художники вперше докладно зупиняються на народних ти­пажах і яскравих особистостях з на­родної маси, намагаючись передати їх багатий внутрішній світ, довести, всу­переч соціально-майновим відмінно­стям, рівноцінність для мистецтва прос­тих людей та еліти суспільства. Худож­ники ніби намагаються стерти межі між класицизмом і романтизмом, досягаючи при цьому значних успіхів у торуванні шляхів до цілком реалістичного живо­пису. Український національний коло­рит, національна вдача українців спри­яли цьому найбільшою мірою. Тому ук­раїнська тематика активно розробля­ється не тільки власне українськими художниками (друзями Т. Шевченка Мокрицьким, І. Сошенком, В. Яненком, Г. Васьком), а й росіянами, що пев­ний час жили й працювали в Україні, —Тропініним, К. Павловим, М. Сажиним. Не забували художники першої половини XIX ст. і про середній про­шарок українського суспільства. Але найбільш прикметною в живописі пер­шої половини XIX ст. постаттю слід, мабуть, визнати колишнього кріпака В. Тропініна, якого ще 1824 р. обрано академіком Петербурзької академії мистецтв. У своїй творчості він один із перших у Російській імперії звернувся до образу простолюдина-трудівника. Художник створив узагальнений образ представника українського народу («Українець», припускають, що на пор­треті зображено Устима Кармелюка), низку портретів селян-кріпаків («Укра­їнка», «Молодий український селянин», «Пряля» та ін.). Справжнім шедевром портретного мистецтва є його «Дівчина з Поділля». Цей та інші твори засвід­чують непересічний талант Тропініна як витонченого, майстерного рисувальни­ка, колориста і тонкого психолога. Роз­ширення меж тематичного арсеналу портретного живопису вже у другій по­ловині XIX ст. сприймалося як тради­ційне і знайшло яскравий та плідний розвиток у творчості багатьох талано­витих українських художників, таких як В. Маковський, М. Рачков та багато ін.

Розвиткові живопису в Україні XIX ст. сприяло виникнення ряду спеціальних закладів (художні школи в Одесі, Харкові, Києві). Центральне міс­це в післяшевченківському живописі займають жанрово-побутові полотна, сцени з мальовничої української при­роди, героїчні історичні події, народні легенди й повір’я, виразні портрети простих людей, в яких митці намага­ються передати психологічні нюанси. Безпосередніми продовжувачами демо­кратичних традицій Т. Шевченка у жи­вописі були К. Трутовський, Л. Жемчужников, І. Соколов (справжнім ше­девром пізньоромантичного живопису є його картина «Дівчата ворожать уночі проти Івана Купала» з двома центрами освітлення - маленьким каганцем і яскравим повним місяцем, які надзви­чайно виразно окреслюють постаті гру­пи дівчат у човні). Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. Неповторним і самобутнім явищем у світовому мистецтві стала творчість Івана Айвазовського, який уславився пе­редусім як метр вражаючих мариніс­тичних полотен, але писав також над­звичайно характерні пейзажі українсь­ких степів («Чумацька валка», «Комиш на Дніпрі» та ін.). На західноукраїн­ських землях одним з найвидатніших майстрів живопису був Ю. Брандт («Приборкання дикого коня», «Пісня перемоги», цикл акварелей «Козаки» та ін.).

Великого значення для українського образотворчого мистецтва набув рух «передвижників» - Товариства пере­сувних художніх виставок (1870). Одним з основоположників руху «передвиж­ників» був Костянтин Трутовський, який присвятив українській тематиці безліч робіт («Майська ніч», «Сорочинський ярмарок», «Танок кріпачок перед поміщиком», «Дівчата біля криниці», «Вибілювання полотна» та ін.).

До «передвижників» належали та­лановитий передекспресіоніст Микола Ге (картини філософсько-релігійної те­матики: «Христос перед Пілатом», «Розп’яття»), Олександр Литовченко (драматичні сюжети з московської істо­рії: «Стрілецький бунт», «Сокольни­чий»), Микола Ярошенко (портрети та «ідейні» полотна «Крізь життя», «В’я­зень»), Ілля Рєпін (картини з історії «козацької вольниці», «Мотря Кочубеївна», «Козацькі тили», «Запорожці пишуть листа турецькому султану», «Бокша»), Микола Лимоненко, Микола Бодаревський та ін. У творчості І. Рєпіна українська тематика була не лише да­ниною пошанування яскравих типажів та подій давнини. На уславленому полотні «Запорожці пишуть листа...» ху­дожник зобразив кількох своїх друзів українофілів, а на картині «Не чекали» (1884), що також стала хрестоматійною в усіх підручниках з історії мистецтва, драматично змалював повернення з ка­торги безіменного українського патрі­ота (національна заангажованість кар­тини розкривається через художню де­таль: портрети Т. Шевченка і П. Куліша обабіч весільної фотографії на стіні).

У 80-90-х роках провідне місце в образотворчому мистецтві займає укра­їнська національна школа пейзажного живопису («шукач сонця» В. Орлов­ський, О. Сластіон, С. Світославський, К. Костанді, І. Похитонов, С. Василь­ківський). Творці пейзажного жанру представляли всі райони безмежної України й різні пори року, змальову­вали у тісному єднанні з природою людину та її трудові будні («Сінокіс» В. Орловського, «Село взимку» П. Лев­ченка, «Козача левада» С. Васильків­ського). Сергій Васильківський, твор­чість якого щільно пов’язана з Хар­ківщиною, відкрив український живопис Європі; він був удостоєний честі вистав­ляти свої картини у паризькому салоні «поза чергою». Васильківський був справжнім співцем українського степу з його задумою, епічною величчю, грай­ливістю барв. З Парижем пов’язана також творчість талановитої художниці з України М. Башкирцевої.

Український монументальний жи­вопис у цю добу представлений досить слабко, але його здобутки значні. Ве­ликою художньою цінністю відзнача­ються розписи інтер’єру палацу митро­полита у Чернівцях (Й. Бокшай), рес­таврація фресок у Кирилівській церкві (М. Врубель), розпис будинку Земства у Полтаві (С. Васильківський, В. Кричевський), розпис Володимирського собору Києва (М. Лимоненко, Васнецов та ін,).

Щодо монументальної скульптури, то в цей період з’являються пам’ятники Володимиру Святому (Клодт і Демут-Малиновський), Б. Хмельницькому (приятель Т. Шевченка білорус М. Микешин), І. Котляревському і М. Гоголю в Полтаві (А. Позен). Для пам’ятника І. Котляревському А. Позен виконав горельєфи на теми «Енеїди», «Наталки Полтавки», «Москаля-чарівника», де тонко відтворив характери відомих літе­ратурних персонажів. Цей скульптор створив також низку реалістичних ком­позицій станкового характеру на теми з життя українського села та історії («Кобзар», «Запорожець у розвідці», «Скіф» та ін.).

У другій половині XIX ст. народно-ужиткове мистецтво розвивалося за законами консервативного збереження усіх його видів і форм. Українському народноужитковому мистецтву прита­манні оригінальні композиції з фантас­тичних квітів, звірів та птахів, вибаг­ливий рослинний та геометричний орна­мент, різьбляні інкрустації (бісером, перламутром, рогом, різнокольоровим деревом), барвистість вишиванок і ки­лимів. До найвідоміших осередків на­родного мистецтва названого періоду відносять Решетилівку на Полтавщині (килимарство), Ічню на Чернігівщині (гончарство), Косів на Івано-Франківщині (кераміка, різьбярство), Кам’яні Броди на Житомирщині (фаянс).

Виразніших національних рис набу­ває образотворче мистецтво на початку XX ст. Продов­жував працювати С. І. Васильківський, який разом з іншими художниками на­писав для будинку Полтавського зем­ства три монументальні композиції: «Чумацький Ромоданівський шлях», «Вибори полковником Мартина Пуш­каря», «Козак Голота». Переважно над розробкою історичної та побутової те­матики плідно працював І. Їжакевич (1864-1962). Низку високохудожніх по­лотен створив О. О. Мурашко (1875-1919), який віддав данину як неороман­тичній історичній тематиці («Похорон кошового»), так і захопленню тогочас­ної публіки імпресіонізмом («Портрет Н. А. Нестерової», «Дівчина в чер­воному капелюшку» та ін.). Видатними майстрами пейзажного, жанрового та портретного живопису були також Іван Труш, Олекса Новаківський, брати Федір та Василь Кричевські. У 1905 р. була організована перша Всеукраїнська мистецька виставка, яка продемонстру­вала духовну єдність західноукраїн­ських і наддіпрянських митців.

Початок XX ст. дав низку великих імен у модерністичному живописі та скульптурі. У Києві плідно працювали всесвітньовідомий Казимир Малевич, футуристи брати Бурлюки. З початком Першої світової війни експресіоністич­ний напрям розвивали кілька талано­витих художників, включаючи Олек­сандра Богомазова і Георгія Нарбута. Вирувало мистецьке життя і в інших крупних містах України: Львові, Одесі, Харкові. Серед українських скульпторів європейської слави зажив Михайло Паращук, який разом з Антоном Попелем створив пам’ятник Адамові Міцкевичу у Львові та скульптурні портрети І. Фран­ка, В. Стефаника, М. Лисенка і С. Людкевича. Але найславетнішим україн­ським скульптором зі світовим ім’ям став киянин Олександр Архипенко (1887-1964). Світове визнання прийшло до Архипенка уже за межами України в еміграційний період його життя, але першу свою персональну виставку, що викликала жваве зацікавлення серед ки­ївської публіки, двадцятирічний скульп­тор організував ще 1906 р. Творчість Архипенка становить собою одну з най­яскравіших сторінок в історії світового модернізму. Архипенко принципово змінив попередні погляди на скульп­туру, перебуваючи у постійному пошуку нових виражальних засобів у цьому виді мистецтва. Митець змушував свої твори рухатися, оздоблював їх кольоровим склом і металоконструкціями, створю­вав концептуальні моделі, що переда­вали художні ідеї автора у лаконічний, гранично формалізований спосіб. Як це часто було з творами модерністів, спо­чатку його роботи отримали визнання лише у фахівців, а широка публіка сприйняла їх значно пізніше. Однак су­часну скульптуру, особливо починаючи з середини XX ст., важко уявити собі без тих новацій, які запровадив у цей вид мистецтва О. Архипенко. На еміг­рації Архипенко не поривав зв’язків з українською діаспорою, брав участь у громадському житті. Його творчість відноситься вже скоріше до наступного етапу в історії української культури, коли багато хто з її діячів мусив за­лишити батьківщину, однак творчий ім­пульс своїй подальшій роботі він отри­мав у Києві початку XX ст.

Дата добавления: 2014-01-04