Політична система і середовище

Політична система пов'язана із середовищем, в якому вона функціонує і розвивається. Йдеться про способи реалізації влади, сукупність прийомів, засобів і методів, за допомогою яких вона здійснюється.

Політична історія людства переконливо свідчить: домінуючою тенденцією розвитку цивілізації є поступова демократизація суспільного життя.

Політичний режим. Це поняття є об'єктом тривалих дискусій в політології. Звернімося до визначення цієї категорії: "Політичний режим є сукупністю засобів і методів, за допомогою яких правлячий клас(або група класів) здійснює своє економічне і політичне володарювання, свою владу в суспільстві" (7). І ще: "Політичний режим є середовище і умови політичного життя суспільства, інакше кажучи, відповідний політичний клімат, що існує у суспільстві на даному етапі історичного розвитку" (8).

В узагальнюючому плані можна стверджувати, що в основі класифікації політичних режимів, яку дають сучасні політологи, перебувають принцип розподілу влад, багатопартійність, наявність легальної опозиції, принципи взаємовідносин громадянського суспільства і держави.

Насамперед, про тоталітарний режим. Термін "тоталітаризм" походить від пізньо латинських слів "totalitas" – повнота, цільність і"totalis" – увесь, цілий, повний. Поняття "тоталітаризм", яке було запроваджено у 20х роках нинішнього століття італійцями Дж. Амендолоні і П. Табеті для характеристики режиму Б. Муссоліні, ґрунтовно досліджується зарубіжними і вітчизняними політологами.

Теорія тоталітаризму сягає стародавніх часів, але в струнку систему складається в 40х50х роках нинішнього століття. Перші теоретичні дослідження з проблем тоталітаризму – праці Ф. Хайєка "Шлях до рабства" (1944 р.) і X. Арендт "Джерела тоталітаризму" (1951 p.), а також спільна праця К. Фрідріха і 3. Бжезинського "Тоталітарна диктатура і демократія" (1956 p.).

Тоталітаризм — це певний тип політичної і суспільної системи, певний політичний режим. Для узагальнюючого визначення цього суспільного устрою наведемо два приклади: "Тоталітаризм — це політичний спосіб організації суспільного життя, який характеризується всеосяжним контролем з боку влади над суспільством і особою, підпорядкуванням усієї суспільної системи колективним цілям і офіційній ідеології" (9); тоталітарний режим – це "державно-політичний устрій суспільства, основу якого становлять сильна особистість (особиста диктатура), яка характеризується цілковитим (тоталітарним) контролем держави над усіма сферами життя суспільства. Тоталітаризм – найбільш витончена форма авторитаризму" (10).

Тоталітарному режимові властиві контроль однієї політичної організації — партії держави над політикою, економікою, соціальною та духовною сферами суспільства. На чолі цієї політичної організації стоїть одноосібний харизматичний (особа, що володіє гіпнотичним впливом на оточення), нікому не підзвітний лідер. При тоталітарному режимі здійснюється пряме політичне реформування економіки. Основним інститутом партії держави є політична поліція з її практикою масових репресій.

Передумови тоталітаризму досить різноманітні. Це індустріальна стадія суспільного розвитку; поява монополій та їх зрощування з державою; поширення колективістськи-механічної свідомості і світогляду;гостра соціально-економічна криза, яка різко посилює незадоволення населення.

Історичний досвід свідчить, що тоталітарний режим виникає в умовах, коли перед країною постають виняткові завдання, для розв'язання яких необхідні надзвичайна мобілізація і концентрація зусиль усього населення, яке в масі своїй підтримує цей режим і виявляє готовність до певних жертв. Саме так було і в Італії в 20х роках, коли країна опинилась у складній соціально-політичній ситуації, і в Німеччині, коли після поразки у світовій війні вона потрапила в глибоку економічну кризу. В такому ж стані (бути чи не бути) перебував у кінці 20х — на початку30х років і Радянський Союз.

Одним із різновидів тоталітарного режиму є фашизм. Вперше фашизм було встановлено в Італії в 1922 р. Режим Б. Муссоліні прагнув відродити величність Римської імперії, установити тверду державну владу, яка б організувала все суспільство для здійснення історичної мети національного відродження. Основою фашизму є державна партія, що наділяє уряд необмеженою владою.

Іншим різновидом тоталітарного режиму є націонал-соціалізм, який виник у Німеччині в 1933 р. Йому властиві всі риси тоталітарного режиму. Націонал-соціалізм споріднений з фашизмом. Провідне місце в концепції націонал-соціалізму посідає нація, національна і расова ненависть, національна і расова зверхність. Головна мета – завоювання інших народів, світове панування.

Наступний різновид тоталітарного режиму – військово-бюрократичний комуністичний режим, для якого властиві єдина партія на чолі з харизматичним вождем; офіційна ідеологія; монополія держави на засоби масової інформації; над мілітаризація суспільства; особлива система насильства і терору; жорстко централізована система управління економікою. Це – радянський режим за часів Й. Сталіна, режими Мао Цзедуна в Китаї, Пол Пота в Кампучії.

Свого часу тривала гостра дискусія – яка не завершена і нині – про тотожність тоталітарних режимів у Італії, Німеччині і в Радянському Союзі. Зокрема, німецький історик Е. Нольтке вважає, що комунізм і нацизм як політичні течії по суті однакові і різняться лише в нюансах(11). Французький історик Ф. Фюре у книзі "Минуле однієї ілюзії" стверджує: "Більшовизм і фашизм виникли один за одним, породжували і наслідували один одного, боролись один з одним, але спочатку вони народились в одних умовах: в умовах війни; вони – породження однієї історії". І далі: "Більшовизм і фашизм досягли свого втілення в неординарних особах... Виключімо з історії особу Леніна і не буде Жовтня1917. Заберімо Муссоліні – і післявоєнна Італія піде іншим курсом. Гітлер, керуючись згубним бажанням автономії, почав втілювати у життя програму "Майн кампф". Те ж саме можна сказати і про четвертого диктатора, Сталіна, без якого не було б "соціалізму в окремо взятій країні", а отже, і "сталінізму" (12).

Проте правда полягає і в тому, що завдання, які постали перед державами, методи їх реалізації були різними, відмінними були й ідеології. У О Зінов'єва читаємо: "Хоч би як прагнули антикомуністи ототожнити комунізм з націонал-соціалізмом гітлерівської Німеччини, світ поставився до цього без особливого захоплення. Надто вже брутальною тут є фальсифікація реальної історії" (13).

Як відомо, фашистські режими в Італії і Німеччині виходили із необхідності реформувати і, зрештою, зміцнити владу монополістичної буржуазії, яка підтримувала ці режими. Нацизм своїм приходом до влади завдячував монополістичному капіталу, основною соціальною базою фашизму була дрібна буржуазія. Підґрунтя фашистської ідеології – спотворена інтерпретація філософії життя, зокрема, ніцшеанської ідеї надлюдини, що була поставлена на службу расизму і геноциду, культу привілейованої нації, якій повинні бути принесені в жертву всі інші нації. Цими основоположними принципами визначалась як внутрішня (соціальна демагогія, масові репресії, концентраційні табори), так і зовнішня (геноцид та обернення в рабство всього людства заради процвітання однієї нації) політика. При цьому Гітлер вважав: "...боротьба за світове панування триває між двома націями – між німцями та євреями. Все інше – обман зору" (14).

Метою державної політики в Радянському Союзі було утвердження суспільного устрою на основі ліквідації приватної власності на засоби виробництва і звільнення трудящих від гніту капіталу. Провідні принципи комуністичної ідеології – рівність, колективізм, соціальна справедливість, інтернаціоналізм – визначали і внутрішню (побудова безкласового суспільства, ліквідація відмінностей між містом і селом, розумовою і фізичною працею), і зовнішню (перемога світової революції) політику. В країні було проведено масштабну індустріалізацію, високого рівня досягли наука, освіта, культура, освоєння космосу, задовольнялись елементарні життєві потреби переважної більшості людей. Держава відбила гітлерівську агресію. На жаль, здійснювалося все це протягом значного періоду розвитку суспільства методами, які набрали брутального, насильницького характеру. Капіталістичні форми відчуження були замінені новими, однак праця так і не перетворилась у-першу життєву потребу, а залишилась засобом для існування, до абсурду з трагічними наслідками було доведено ідею класової боротьби.

На наш погляд, слід диференційовано підходити до характеристики суспільного ладу в Радянському Союзі як тоталітарного протягом усього його існування. Звичайно, час воєнного комунізму, весь сталінський період можна характеризувати як тоталітарний. Коли ж при владі був М. Хрущов, доперебудовний устрій скоріше можна визначити як авторитарний режим. Як зазначав професор Каліфорнійського університету Р. Д. Андерсон, напівприлюдне засудження Хрущовим репресій проти його соратників комуністів стало кульмінаційним пунктом процесу демонтажу поліцейської держави в державі, яка бере свій початок з 1953 року..." (15). І ще: "Погляд на радянське суспільство як на тоталітарне тягне за собою надмірну готовність принести в жертву багато із його досягнень" (16).

Стосовно авторитарного режиму. "Авторитарний режим (синонім – авторитаризм) – державно-політичний устрій суспільства, основою якого є сильна особиста диктатура" (17). Авторитаризм є перехідним від тоталітаризму до демократії і має ряд відмінностей від тоталітаризму. По-перше, при ньому більш визначена мета в перебудові суспільного устрою. По-друге, є прагнення, хоча б формальне, зберегти демократичні атрибути влади: парламент, партії, опозицію. По-третє, всіма повноваженнями наділяється держава як надкласовий верховний арбітр. По-четверте, застосовується тактика вибіркового терору, спрямованого на залякування опозиції.

Авторитарний режим має властиві лише йому ознаки: носієм влади є одна людина або група людей, які мають необмежену владу, що непідконтрольна громадянам; режим спирається на силу або, коли це необхідно, може продемонструвати її наявність; авторитаризм монополізує владу і політику, опозиція існує умовно; державне втручання в економіку є обмеженим; кадри призначаються зверху, при цьому до уваги беруться особисті симпатії та відданість вождю.

Як свідчить історичний досвід, авторитарний режим, як правило, виникає тоді, коли на порядок денний висувається необхідність розв'язання проблем модернізації економіки, прискорення темпів розвитку країни. За таких умов політичні права і свободи громадян, діяльність громадсько-політичних об'єднань і опозиції обмежуються. Законодавча влада фактично підкоряється виконавчій, яка зосереджується у глави держави. Поєднуються централізовано планові і ринкові засади в розвитку економіки. За авторитаризму правляча еліта, звичайно, неоднорідна і спирається на блок різноманітних політичних сил, які мають спільну заінтересованість у збереженні авторитарної влади.

Слід мати на увазі, що за відповідних умов авторитарний режим може вивести суспільство з економічної кризи, створити передумови для розвитку демократії і формування правової держави та громадянського суспільства.

Інтерес до авторитарних форм влади значно зріс у кінці 80х – на початку 90х років нинішнього століття у зв'язку зі зламом тоталітарного режиму в Радянському Союзі, країнах Центральної і Східної Європи. У деяких із цих держав спостерігається прагнення до авторитарних підходів правління.

У сучасній політичній мові термін "демократія" – один із найбільш поширених і багатозначних. Як відомо, "демократія" в перекладі з грецької —"народовладдя" (demos – народ і krattion – володарювання).

Нині термін "демократія" вживається насамперед для визначення типу держави і політичної системи в цілому, так само як "тоталітаризм" і "авторитаризм". На протилежність останнім демократичний режим – це "такий державно-політичний устрій суспільства, управлінські функції в якому ґрунтуються на визнанні народу як джерела влади, його праві брати участь у розв'язанні державних справ у поєднанні з широким колом громадянських прав і свобод" (18).

Поняття "демократія" використовується також для визначення форми устрою будь-якої організації, яка заснована на принципах рівноправності її членів, періодичності виборів органів управління, прийняття рішень в них більшістю голосів. У цьому разі йдеться про партійні, профспілкові, виробничі демократії.

Далі, термін "демократія" розглядається як заснований на відповідних цінностях ідеал суспільного устрою. До таких цінностей належать свобода, рівність, права людини, народний суверенітет, участь громадян в управлінні. І, нарешті, поняття "демократія" тлумачиться як соціальний рух за відповідні світоглядні цінності (соціал-демократи, християнські демократи, ліберали).

У політичній науці існує два методологічних підходи до визначення демократії: нормативний і описово-емпіричний (дескриптивний) (19).

Нормативний підхід передбачає конструювання ідеальної моделі демократії, обґрунтування її переваг порівняно з іншими формами правління, аналіз шляхів здійснення демократичного ідеалу.

Описово-емпіричний підхід аналізує демократію в тому вигляді, в якому вона існує в дійсності. На такому підході ґрунтується, зокрема, теорія елітарної демократії.

Реально ці два підходи переплітаються, їх поєднання випливає із первинного розуміння демократії як устрою держави, всієї політичної системи у формі народовладдя.

Чи реальне народовладдя? Демократія як народовладдя насправді є утопічним ідеалом. Проте зберігає важливе нормативне значення як орієнтир, мета політичного розвитку суспільства.

Реальна демократія у кращому своєму варіанті — влада більшості над меншістю, а в гіршому — панування добре організованої меншості, яка спирається на економічну та інформаційну владу над більшістю за її формальною згодою, а також на соціальні привілеї.

Сучасні демократії, що засновані на цінностях лібералізму, виходять з пріоритету прав людини над правами держави, поваги до права меншості мати свою думку і відстоювати її, верховенства закону та ін.

Усі концепції демократії можна поділити на три великі групи: колективістські (тоталітарні), індивідуальні (ліберальні), плюралістичні (теорії груп) теорії (20).

У історично першій, античній формі демократія явно тяжіла до колективістської моделі. Для античної демократії було характерним фактичне ототожнення народу з більшістю населення, а також необмежена влада більшості над меншістю. Ця демократія мала тенденцію до переродження в охлократію — владу натовпу, черні, а потім у деспотію.

Спроби здійснення теорій колективістських демократій на практиці, зазвичай, призводили до тоталітаризму, пригнічення індивідуальної волі, масового терору. Свого часу це відзначав Ж.Ж. Руссо:" якщо хто-небудь відмовиться підкорятися загальній волі, то він буде до цього змушений всім організмом, а це означає ні що інше, як те, що його присилують бути вільним" (21).

Ліберальні концепції демократії на відміну від колективістських виокремлювали особу із суспільства і держави, визнавали особу первинним, головним джерелом влади, віддавали пріоритет правам особи над правами держави.

Проте ліберальна трактовка демократії не є безперечною, вона призводить, зокрема, до поглиблення соціальної нерівності і наростання соціальних конфліктів, що ставить під сумнів саму демократичну форму правління.

Плюралістичні концепції демократії виходять із того, що ні народ, складне внутрішньо суперечливе утворення, ні особа не можуть бути головними, рушійними силами політики в демократичній державі. Саме в групі, в між групових стосунках формуються інтереси, ціннісні орієнтації і мотиви політичної діяльності індивіда. За допомогою групи особистість дістає можливість політичного вираження своїх інтересів.

Плюралістичні теорії демократії визнані і практично застосовуються в багатьох країнах світу, збігаються з теорією і практикою соціальної держави.

Разом з тим критики плюралістичних теорій демократії вважають, що втручання держави в економічні процеси і сферу розподілу продукту підриває основи ринкової економіки, звужує рамки громадянського суспільства і таким чином сприяє посиленню тоталітарних тенденцій.

Більш повне розуміння демократії дає відповідь на запитання: "Як народ здійснює владу?", "Хто і як безпосередньо виконує владні функції, управляє державою?"

У цьому контексті теорії демократії можна поділити на дві групи: безпосередньої і представницької (репрезентативної) демократії (22).

Перша виходить із того, що в демократичній державі воля народу і державна влада повинні бути тотожні. Сам народ має безпосередньо брати участь у прийнятті найважливіших політичних рішень, здійсненні влади. В історії безпосередній характер мала антична демократія, а також демократія в стародавньому Києві і Новгороді та ряді інших міст держав.

На думку прихильників безпосередньої демократії, тільки вона є дійсне народовладдя, оскільки забезпечує міцну легітимність влади;долає політичне відчуження громадян, що підвищує стабільність політичної системи; розширює інтелектуальний потенціал політичних рішень завдяки участі багатьох людей у їх прийнятті; забезпечує ефективний контроль за політичними інститутами і посадовими особами.

До недоліків безпосередньої демократії слід віднести низьку в ряді випадків ефективність рішень, що з'являються внаслідок недостатньої компетенції тих, хто ці рішення приймає.

Прихильники концепції репрезентативної (представницької) демократії виходять із розуміння демократії як компетентного і відповідального перед народом представницького управління. При цьому наголошується на чіткій реалізації принципу відповідальності на всіх рівнях влади і державного управління.

Воля народу не ототожнюється з його прямою участю в управлінні державою, а виражається як безпосередньо на виборах, так і делегується депутатам і представницьким органам влади. Відносини між народом і його представниками будуються на основі контролю (участь у виборах), довіри/конституційного обмеження компетенції органів влади і посадових осіб.

Своє специфічне обґрунтування концепція представницької демократії отримала в теорії елітарної демократії. Згідно з нею політична влада належить не всьому народу, а його меншості — політичній еліті, яка править формально від імені народу, який, на думку прихильників цієї теорії, не може управляти сам собою. Будь-яке управління передбачає поділ на тих, хто управляє, і тих, ким управляють, владарювання не багатьох над багатьма. Маси повинні мати право періодичного, переважно електорального, контролю за складом політичної влади. Слід зауважити, що останнім часом долається ідеологізований підхід у дослідженні проблеми політичної еліти, коли ця проблема розглядалась не інакше, як у гостро критичній формі. Опубліковано ряд фундаментальних праць, в яких феномен політичної еліти розглядається як відповідна політологічна категорія в його цілісності і системності (23).

Головною перевагою представницької демократії є вільний суспільний устрій і висока ефективність у розв'язанні суспільних завдань. Висока ефективність представницької демократії забезпечується чітким поділом праці, високою компетентністю і відповідальністю осіб, які приймають рішення.

Політична система демократичного режиму характеризується тим, що функції законодавчої, виконавчої, судової влади чітко визначені. Вибори лідерів на всіх рівнях політичного життя проводяться лише на альтернативних засадах. І що особливо важливо: ефективно діє механізм контролю електорату над владними структурами. Функціонує багатопартійна система, а також офіційна опозиція, яка конкурує із своїми політичними суперниками і тим самим сприяє розв'язанню соціально-економічних проблем. Адже найбільш цінне в демократії — це можливість порівняти різноманітні погляди на мету та засоби її здійснення.

У сучасній світовій практиці існує два підходи до обґрунтування демократії: ціннісний та раціонально утилітарний (24).

Згідно з першим демократія розглядається як цінність сама по собі, як реальне втілення в державному устрої найважливіших загальнолюдських цінностей: свободи, рівності, соціальної справедливості, народовладдя.

Прихильники другого підходу розглядають демократію як найбільш раціональну, корисну для суспільства і громадян форму організації.

Досвід історії вчить, що демократія — благо лише тоді, коли вона відповідає політичній культурі і менталітету народу.

Демократія не прийнятна в екстремальній ситуації – в періоди війн, гострих кризових ситуацій. Перехід до демократії вимагає поступовості, тривалого проміжку часу.

У цьому контексті тим народам, яким властиві демократичний менталітет і демократичні орієнтації, потяг до індивідуальної свободи і відповідальності, демократія дійсно створює найкращі можливості для індивідуального і суспільного розвитку, реалізації гуманістичних цінностей: свободи, рівноправності, справедливості, соціальної творчості.

Наявність демократичного устрою є необхідною передумовою формування правової держави — системи органів та інститутів, які гарантують і забезпечують нормальне функціонування громадянського суспільства.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. – К.: АМУПП, 2002. – 200с.

2. Бостан С.К. Форма правління сучасної держави: проблеми історії, теорії, практики. – Запоріжжя: Юридичний інститут, 2005. – 540с.

3. Гелей С.Д. Рутар С.М. Політологія: Навч. посібник. – Львів: Світ, 2004. – 584с.

4. Глотов Б. Модернизация в Украине в контексте европейской интеграции // Персонал. – 2003. - № 8. – С. 31-35.

5. Давид Р. Основные правовые системы современности. – М.: ЮНИТИ, 2003. – 420с.

6. Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС. Порівняльний аналіз. – К.: Либідь, 2001. – 389с.

7. Каменская Г.С., Родионов А.М. Политические системы современности. – М.: Онега, 2003. – 376с.

8. Комаров Ю. Деякі аспекти аналізу структурної самоорганізації політичної системи // Політичний менеджмент. – 2005. - № 1. – С. 97-112.

9. Лавриненко В.Н. Путилова Л.М. Исследование социально-экономических и политических процессов: Учеб. пособие. – М.: Вузовский учебник, 2004. – 184с.

10. Лісничий В.В. Політико-адміністративні системи зарубіжних країн. – Харків: ФОЛИО, 2001. – 420с.

11. Манов Г.Н. Государство и политическая организация общества. – М.: Изд-во «Наука», 2003. – 256с.

12. Панарин А.С. Глобальное политическое прогнозирование. Учебник для студентов вузов. – М.: Алгоритм, 2002. – 327с.

13. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку / За ред. Ф.М. Рудича: Навч. посібник для студентів вищих закладів освіти. – К.: Парламентське вид-во, 2002. – 327с.

14. Романюк О. Соціально-політичні трансформації в новоутворених посткомуністичних країнах: спроба системного аналізу // Людина і політика. – 2003. - № 5. – С. 3-9.

15. Смирнов В. Политические и экономические преобразования в России и Украине. – М.: Инфра М., 2003. – 365с.

16. Україна: Стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки - 2006: Монографія / За ред. О.С. Власюка. - К.: НІСД, 2006. – С. 1-38.

17. Чарльз Ф. Эндрейн. Сравнительный анализ политических систем.Эффективность осуществления политического курса и социальные преобразования. Пер.с англ. М.: Издательский дом «ИНФРА-М», Издательство «Весь Мир», 2000. – 320с.

Дата добавления: 2014-01-04