Терміни і поняття

У січні 1664 р. спільно з московськими військами вів воєнні дії проти правобережного гетьмана П. Тетері та польських військ під командуванням С. Чарнецького. У другій половині 1660-х pp. брав участь у боротьбі проти претендента на гетьманську булаву П. Суховія, виступав проти умов Андрусівського перемир’я. Деякий час підтримував гетьмана П. Дорошенка, але після укладення воєнно-політичного союзного договору Гетьманщини з Туреччиною виступив проти нього. В 1668 р. був полковником Зміївського полку на Слобожанщині.

Іван Сірко (між 1605 і 1610-1680 рр.). Народився на початку XVII ст. на слободі Мерефі на Харківщині (за іншими даними – на Поділлі). Уперше письмові джерела згадують про діяльність цієї видатної особи в 1653 р. Протягом Національно-визвольної війни брав активну участь у боях, а після смерті Б. Хмельницького, у 1658-1660 pp., очолював Вінницький полк. Перебуваючи на посаді вінницького полковника, в 1659 р. активно виступив проти політики гетьмана І. Виговського: організував військовий похід на Аккерман, у результаті якого українсько-польсько-татарська коаліція, спрямована проти Московського царства, розпалася, що не дало можливості гетьману І. Виговському скористатися наслідками перемоги під Конотопом для зміцнення державності України. Спочатку підтримував політику Ю. Хмельницького, але після підписання в 1660 р. Слободищенського трактату виступив проти гетьмана. У 1660-1661 pp. брав участь у походах запорізьких козаків на Крим, а в 1663 р. І. Сірка обрали кошовим отаманом, і до 1670 р. він обирався на цю посаду вісім разів.

Петро Суховій (Суховієнко) (?-? рр.). Військовий писар, кошовий отаман Запорізької Січі (1668-1669 pp.), гетьман Правобережної України. У період проголошення гетьманом обох берегів Дніпра П. Дорошенка (1668 р.) на противагу йому на Запоріжжі висунуто П. Суховієнка як претендента на гетьманство. За підтримки Кримського ханства він вів запеклу боротьбу проти П. Дорошенка. Здійснював неодноразові спроби захопити гетьманську резиденцію – Чигирин. Улітку того ж року П. Суховієнко разом з татарськими загонами вчинив напад на територію, підвладну П. Дорошенку, але під час походу татари покинули його. У 1669 р. Суховієнко пішов у Крим. Подальша його доля невідома.

Персоналії

Катерина II (1729-1796 рр.) (роки царювання 1762-1796 рр.). Прийшла до влади внаслідок двірського перевороту. З її наказу був убитий Петро III. Ліквідувала залишки автономії України, скасувала гетьманщину. У 1775 р. за її наказом зруйновано Запорізьку Січ.

Олександр Суворов (1730-1800 рр.). Видатний полководець. Командував російськими військами під час російсько-турецьких війн 1774 р. та 1787-1791 pp. Очолював імператорські війська в Україні в 1796-1797 pp. Перебуваючи в Україні, написав працю з військової справи «Наука перемагати».

Григорій Потьомкін (1736-1791 рр.). Генерал-фельдмаршал, граф, віце-президент Військової колегії. З 1776 р. – командир Санкт-Петербурзької дивізії, новоросійський, азовський і астраханський генерал-губернатор, головнокомандувач російських військ у війнах з Туреччиною. У 1769-1773 рр. брав участь у війні з Туреччиною, заснував м. Херсон, приєднав до Росії Кримський півострів.

Олександр Безбородько (1747-1799 рр.). Державний діяч, дипломат, князь (з 1797 p.). Народився в м. Глухові. Закінчив Київську академію. У 1765 р. розпочав службу в канцелярії генерал-губернатора Малоросії П. Рум’янцева. Брав участь в укладенні Кючук-Кайнарджійського миру 1774 р. Особистий секретар Катерини II (з 1775 p.). З 1780 р. став членом колегії закордонних справ. Очолив її в 1784 р. У 1791 р. підписав Ясський мирний договір з Туреччиною. Домігся відновлення в Україні Генерального військового суду та деяких установ часів Гетьманщини.

Авторитет цієї людини лякав московський уряд. До російської столиці доходили чутки, що кошовий підбурює козаків до виступу проти Росії, а також про його зв’язки з керівником селянської війни в Московській державі С. Разіним. Крім того, І. Сірко активно виступив проти обрання гетьманом Лівобережної України І. Самойловича. Тому в 1672 р. полтавський полковник Ф. Жученко заарештував І. Сірка й передав його царському урядові. Незабаром колишнього кошового відправили до Сибіру, у Тобольськ.

Олекса Довбуш (1700-1745 рр.). Народився в с. Печеніжин на Прикарпатті (тепер містечко Івано-Франківської обл.) у сім’ї бідного селянина. Коли Олексі виповнилося 16 років, він разом з кількома десятками однодумців пішов у гори й розпочав боротьбу з панами. Відважний Довбуш став народним улюбленцем. Його загін здобув міцну Богородчанську фортецю, здійснив сміливі напади на Дрогобич та Рогатин. Шляхта влаштовувала на О. Довбуша справжнє полювання, але він залишався для влади невловимим. Згідно з давніми переказами хороброго ватажка смертельно поранив у 1745 р. панський найманець, селянин С. Дзвінчук. Друзі поховали О. Довбуша у високих горах.

Максим Залізняк (поч. 40-х pp. XVIII ст. –? рр.). Народився на Чернігівщині, замолоду подався на Запорізьку Січ, але довго там не пробув. Після цього займався рибним промислом в Очакові, незадовго до початку Коліївщини повернувся на Січ. Цей ватажок мав неабиякі організаторські здібності, воїнські навички, був відважною людиною, відзначався непримиренністю й жорстокістю до гнобителів. Після Коліївщини був засуджений до побиття батогами й заслання на каторжні роботи до Нерчинська, де й помер. За однією з легенд М. Залізняк брав участь у селянській війні під проводом Омеляна Пугачова в 1773-1775 pp.

Іван Ґонта (? - 1768 рр.). Народився в с. Розсішки на Черкащині в родині селянина-кріпака. Ще юнаком його взяли в надвірне військо польських графів Потоцьких в Умані, в 1757 р. за воїнські заслуги був призначений сотником надвірних козаків, одержав у власне володіння села Розсішки й Орадівка. Під час Коліївщини перейшов на бік повстанців. Після придушення повстання був виданий польському урядові, оскільки був підданим польського короля. За зраду та участь у повстанні на боці гайдамаків його піддали страшним тортурам, а потім стратили через четвертування. Розповідали, що коли кат зривав шматки шкіри з тіла І. Ґонти, він сміявся в обличчя своїм мучителям: «От говорили, що буде боліти – анітрохи не болить».

Тадеуш Костюшко (1746-1817 рр.). Син польського поміщика середнього статку, навчався в школі при монастирі ордена піарів, потім у Царському Селі під Петербургом у ліцеї.

Брав участь у війні за незалежність у США на боці колоністів, у 1777 р. відзначився в битві під Саратогою. Перебуваючи на службі в американській армії, отримав посаду бригадного генерала. Наприкінці 70-х рр. ХVІІІ ст. повернувся до Польщі, де з 1789 р. брав участь у роботі Чотирирічного сейму.

У 1793 р. почалося повстання під лозунгами возз’єднання земель, що увійшли до складу Росії, Австрії та Пруссії після першого поділу Польщі. 24 березня 1794 р. в Кракові Т. Костюшко виголосив Акт повстання та зачитав текст своєї присяги як диктатора й головнокомандувача національних збройних сил. 7 травня 1794 р. видав Поланецький універсал, у якому обіцяв селянам свободу в разі перемоги польських волонтерів. До початку вересня на теренах Литви й Галичини повстання було придушене. 20 жовтня під Мацієвцями був поранений і взятий у полон. Невдовзі польського ватажка ув’язнили в Петропавлівській фортеці.

У 1796 р. за указом Павла І Т. Костюшко був амністований, після чого одразу ж виїхав до США, але в 1798 р. повернувся до Європи, спочатку оселився у Франції, а потім переїхав до Швейцарії, де й помер у 1817 р.

Григорій Граб’янка (? - бл. 1738 р.). Виходець із заможного козацтва. З 1686 р. перебував на службі в козацькому війську, брав участь у Кримських походах у 1687 і 1689 pp., Азовських походах 1695-1696 pp. і Північній війні. Протягом 1717-1728 pp. видатний літописець обіймав посаду гадяцького полкового судді, у 1728-1729 pp. був обозним, а в 1729-1738 – полковником. Також брав активну участь у політичному житті України, домагаючись від Петра І відновлення Гетьманщини на Лівобережжі. В 1723 р. разом з іншими старшинами їздив до Петербурга добиватися скасування Малоросійської колегії та відновлення виборів гетьмана. За це був ув’язнений і протягом 1723-1725 pp. перебував у Петропавлівській фортеці. В 1725 р., після смерті Петра І, повернувся в Україну. У 1735-1738 pp. брав участь у російсько-турецькій війні. Улітку 1738 р., прикриваючи зі своїм полком відступ російської армії з Криму, Г. Граб’янка загинув у бою.

Самійло Величко (бл. 1670 - після 1728 рр.). Народився на Полтавщині. Згодом навчався в Києво-Могилянській колегії. По закінченні навчання служив канцеляристом у генерального писаря В. Кочубея, а близько 1704 р. перейшов на службу до Генеральної військової канцелярії. У 1708 р. С. Величко був звільнений зі служби, після чого оселився в с. Жуках біля Диканьки на Полтавщині, де вчителював та укладав літопис. Помер після 1728 р.

Григорій Сковорода (1722-1794 рр.). Народився в с. Чорнухи на Полтавщині в сім’ї козака. Після закінчення полкової школи в 1734 р. вступив до Києво-Могилянської академії, де з перервами навчався до 1753 р. У 1741-1744 pp. служив у придворній хоровій капелі імператриці Єлизавети Петрівни в Петербурзі, а в 1745 р. повернувся до Києва й поновив навчання у філософському класі. Протягом 1745-1750 pp. перебував за кордоном (відвідав Угорщину, Австрію, Словаччину, можливо, Польщу, Німеччину, Італію). У 1751 р. почав викладати поетику в Переяславському колегіумі. У 1754 і 1755-1759 pp., працюючи домашнім учителем, почав писати вірші українською та латинською мовами, які стали основою його поетичної збірки «Сад Божественних пісень». У 1759-1764 рр. викладав поетику, риторику й грецьку мову в Харківському колегіумі, проте був змушений покинути викладання через непорозуміння з начальством. Помер Г. Сковорода у с. Паніванівці в домі свого приятеля А. Ковалевського.

Незадовго до смерті склав список своїх праць (18 оригінальних та 7 перекладів, 4 з яких досі не знайдені).

Феофан (Теофан) Прокопович (1681-1736 рр.). Справжнє ім’я – Єлезар. Народився в Києві. У 1698 р. закінчив Києво-Могилянську академію, а згодом переїхав до Польщі, де прийняв греко-католицтво. У польських школах і Римському єзуїтському колегіумі св. Атанасія вивчав філософію й теологію. Повернувшись у 1702 р. в Україну, прийняв православ’я та постригся в ченці під ім’ям Феофана (Теофана). З 1704 р. викладав у Києво-Могилянській академії піїтику, риторику й філософію.

Належав до найосвіченіших людей свого часу, добре володів кількома іноземними мовами. У 1711 р. був призначений ректором Києво-Могилянської академії. У 1716 р. за викликом Петра І переїхав у Петербург, де став одним з найближчих радників царя в питаннях церковної реформи та державної політики.

Відомий також як видатний публіцист, драматург і поет. Був знавцем не тільки філософії та богослов’я, написав ряд історичних, юридичних, педагогічних і літературно-теоретичних праць. Помер у 1736 р. й похований у Софійському соборі в Новгороді в Росії.

Василь Капніст (1758-1823 рр.). Народився в Обухівці на Полтавщині, Протягом деякого часу перебував на військовій службі, у 1782-1783 pp. письменник працював контролером головного поштового управління в Петербурзі. У 1783 р. повернувся в Україну, де деякий час був директором училищ Полтавської губернії. Мав великий авторитет серед українського дворянства.

У 1787 р. В. Капніст разом з групою аристократів-автономістів підготував проект відновлення козацьких формувань в Україні, який, незважаючи на підтримку П. Рум’янцева-Задунайського і Г. Потьомкіна, був відкинутий царським урядом.

У 1798 р. В. Капніст опублікував поему «Ябеда», у якій у гострій формі критикував російську колонізаторську політику на українських землях. Також переклав «Слово про Ігорів похід» російською мовою й зробив цікавий коментар, підкресливши українське походження й українські особливості цього твору. Помер у 1823 р.

Василь Григорович-Барський (1701-1747 рр.). Український письменник і мандрівник, відомий також під псевдонімами Плака та Альбов. Народився в Києві. У 1715-1723 pp. навчався в Київській академії, а в 1723-1724 pp. – у Львівському єзуїтському колегіумі. У 1724-1747 pp. подорожував по Угорщині, Болгарії, Австрії, Румунії, Греції, Італії, Палестині, Сирії, Аравії та Єгипту. Після себе залишив цінні записки про свої подорожі, у яких описував життя, побут і культуру відвіданих країн. Свої подорожні записи мандрівник оформив 150 малюнками – видами міст, пам’ятками архітектури. Помер у 1747 р. Уперше твори В. Григоровича-Барського надруковано в 1778 р.

Максим Березовський (1745-1777 рр.). Видатний український композитор. Навчався в Києво-Могилянській академії, де почав писати музику. Володіючи гарним голосом, у 1758 р. був запрошений співати в придворній капелі в Петербурзі. У 1762 р. став співаком італійської оперної трупи в Орієнбаумі, протягом 1765-1774 pp. жив у Італії, де й завершив музичну освіту у відомого теоретика музики Дж. Мартіні. У 1771 р. українець був обраний академіком Болонської філармонічної академії. У цей період свого життя композитор написав оперу «Демофонт», яка була поставлена з великим успіхом у Ліворно в 1778 р. У 1774 р. повернувся до Петербурга. Постійні придворні інтриги й неможливість знайти застосування своїм творчим силам підштовхнули композитора до самогубства в 1777 р.

Дмитро Левицький (1735-1822 рр.). Видатний український художник. Народився в Києві. З дитинства навчався малярства у свого батька Г. Левицького, у зрілому віці став академіком Петербурзької академії мистецтв, керівником її портретного класу. Брав участь у розмалюванні іконостасу Андріївської церкви в Києві. Працював у Москві, Петербурзі; у 1788-1795 pp. жив в Україні. Останні 20 років не працював через хворобу очей. Помер у 1822 р. в Петербурзі.

Пікінери (від французького piqne – спис) – піхотинці, озброєні списами й рушницями.

Яничари – турецька регулярна піхота, створена в другій половині XIV ст. султаном Мурадом І. Спочатку комплектувалися з військовополонених, пізніше – шляхом насильницького набору хлопчиків з християнського населення Османської імперії. Хлопчиків насильно навертали в іслам, виховували в дусі мусульманського фанатизму й суворої дисципліни, відданості султанові. З часом, навчивши військовій справі, з них формували спеціальний корпус. Чисельність корпусу в різні часи сягала до 40 тис. осіб. Брали участь у завойовницьких походах Османської імперії. Корпус ліквідовано в XIX ст. після заколоту яничарів, спрямованого проти реформ султана Махмуда II.

Дата добавления: 2014-01-04