Персоналії

Кіндрат Яхненко в 1859 р. під час перебування Т. Шевченка у Млієві познайомився з поетом. У зв’язку з кризою цукрової промисловості та нестачею кредитів у пореформений період фірма «Брати Яхненки і Симиренко» занепала, а в 1880-х pp. припинила своє існування.

Яхненки – родина українських промисловців-цукрозаводчиків, походила із заможних селян-кріпаків м. Сміли на Черкащині. Викупившись із кріпацтва, вони розбагатіли з гуртової торгівлі промисловими виробами, худобою та хлібом. У 1820-1830-х pp. брати Терентій, Кіндрат і Степан Яхненки разом з Ф. Симиренком, чоловіком їхньої сестри Анастасії, торгували борошном, збіжжям, шкірами, орендували млини в Умані та Смілі. Близько 1815-1820 pp. вони разом з Ф. Симиренком заснували фірму «Брати Яхненки і Симиренко». Під час голоду 1830 р. протягом тривалого часу годували кілька тисяч бідних селян. З початку 1840-х pp. брати стали торгувати цукром. У 1843 р. спільно з Ф. Симиренком збудували в с. Ташлику перший у Російській імперії паровий пісково-рафінадний завод. Згодом фірма поширила свою діяльність на машинобудівні заводи, спричинилася до зростання пароплавства на Дніпрі. Керували фірмою Кіндрат Яхненко та Федір Симиренко. У 1861 р. фірма мала близько 4 млн крб майна, володіла рафінадним заводом у Городищі (Київська губернія), цукроварнями в Руській Поляні й Ташлику, млинами, двома пароплавами та будинками в Києві, Харкові, Одесі, Ростові.

Василь Лукашевич (1793-1866 рр.). Український громадський і політичний діяч. Народився в м. Борисполі на Київщині. Походив з козацько-старшинського роду. З 1798 р. виховувався в Пажеському корпусі. Після закінчення в 1803-1804 pp. служив перекладачем у колегії закордонних справ. З 1805 р. працював у міністерстві закордонних справ. У 1807 р. вийшов у відставку й оселився в Борисполі. Заснував школу в Переяславі. З 1811 р. – предводитель дворянства Переяславського повіту. У 1818 р. став членом масонської ложі «Любов до істини». Створив Малоросійське товариство. У лютому 1826 р. заарештований та ув’язнений у Петропавлівській фортеці. Після звільнення жив у Борисполі під наглядом поліції.

Сергій Муравйов-Апостол (1796-1826 рр.). Один з керівників декабристського руху в Україні. Початкову освіту й виховання здобув у приватних пансіонах Гамбурга та Парижа. Після закінчення в 1811 р. Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення в чині прапорщика розпочав службу в армії. У 1812-1814 pp. брав участь у воєнних діях проти наполеонівської армії. У 1814 р. призначений ад’ютантом генерала М. Раневського. З 1815 р. служив у Семенівському полку, після повстання якого в 1820 р. переведений до Чернігівського полку. Був одним із засновників «Союзу порятунку», членом «Союзу благоденства» з 1818 р.

У 1823 р. разом з М. Бестужевим-Рюміним очолював Васильківську управу Південного товариства. В 1823 р. встановив зв’язок між Південним товариством і Польським патріотичним товариством. У вересні 1825 р. активно сприяв приєднанню Товариства об’єднаних слов’ян до Південного товариства. Протягом 1822-1825 pp. брав участь у з’їздах і нарадах декабристів у Києві, Тульчині та Кам’янці. Підтримував програму «Руської правди», складену П. Пестелем, був прихильником повалення самодержавства шляхом військової революції та встановлення в Росії республіканського ладу. Саме цей активіст декабристського руху висунув плани організації революційної повстанської армії, відомі під назвами «Бобруйської змови» (1823 р.) і «Білоцерківської змови» (1824-1825 pp.). 28 грудня 1825 р. очолив повстання Чернігівського полку. У співавторстві з М. Бестужевим-Рюміним склав революційну прокламацію «Православний катехізис» (популярний виклад програми Південного товариства). 21 грудня 1825 р. після бою біля с. Ковалівки Васильківського повіту Київської губернії з каральним загоном генерала Гейсмара тяжко поранений С. Муравйов-Апостол був заарештований. За вироком царського суду разом з іншими керівниками декабристського руху повішений 25 липня 1826 р. в Петропавлівській фортеці.

Павло Пестель (1793-1826 рр.). Очолив повстання декабристів в Україні 1826 р. Уклав програму Південного товариства під назвою «Руська правда». Виступав за повалення монархії, скасування кріпосного права, перетворення імперії на республіку. Негативно ставився до ідеї незалежності України. Страчений за наказом царя в Петропавлівській фортеці в Санкт-Петербурзі.

Дмитро Бантиш-Каменський (1788-1850 рр.). Український історик та археограф, народився в Москві. Навчався в Московському університеті. У 1814-1816 pp. служив у Колегії закордонних справ, з 1816 р. був управителем канцелярії київського військового губернатора князя М. Рєпніна. Перебуваючи в Україні, зібрав і систематизував цінний історичний матеріал, опублікований після його смерті в книжці «Джерела малоросійської історії» (1858-1859 pp.). Автор «Історії Малої Росії з часів приєднання її до Російської держави за Олексія Михайловича до відміни гетьманства» (частини 1-4, 1822 р.), «Словника достопам’ятних людей російської землі» (томи 1-5; 1836-1848 pp.).

Микола Маркевич (1804-1860 рр.). Український історик, поет і етнограф, народився в с. Дунайці (тепер Глухівського району Сумської обл.). Навчався в пансіоні Головного педінституту в Петербурзі, був знайомий з Т. Шевченком, О. Пушкіним, К. Рилєєвим. У 1831 р. видав у Москві поетичну збірку «Українські мелодії», у якій оспівав героїчне минуле українського народу. У 1847 р. поклав на музику вірш Т. Шевченка «Нащо мені чорні брови», а Т. Шевченко присвятив М. Маркевичу вірш «М. Маркевичу» («Бандуристе, друже сизий»).

М. Маркевич є автором «Історії Малоросії». З інших історичних розвідок найвідоміші – «Мазепа» (1841 р.), «Гетьманство Барабаша» (1841 р.), «Про перших гетьманів малоросійських» (1848 р.), «Про козаків» (1858 р.). З етнографічних праць найважливіші «Збірник малоросійських пісень» (1840 р.), «Південноруські пісні» (1857 р.), «Звичаї, повір’я, кухня та напої сучасних малоросіян» (1860 р.). Науковий інтерес становить зібрана М. Маркевичем колекція документів з історії України XVIІ-XVIII ст., яка нині зберігається в Москві. Помер у 1860 р.

Осип Бодянський (літературні псевдоніми М. Бода-Варвинець, Запорожець, Ісько Материнка, І. Мастак та ін.) (1808-1877 рр.). Український філолог-славіст, історик і письменник, народився в с. Варві Полтавської губернії в сім’ї священика. У 1835 р. закінчив навчання в Московському університеті, протягом 1837-1842 pp. перебував у науковому відрядженні в слов’янських країнах. У 1842-1868 pp. був професором Московського університету, а з 1845 р. – секретарем Московського товариства історії та старожитностей. У 1846-1848 pp. і 1858-1877 pp. редагував університетське періодичне видання «Чтение Московского общества истории и древностей российских», у яких опублікував багато цінних матеріалів з історії України, народні пісні. Автор праць з історії «Про погляди відносно походження Русі» (1835 р.), «Про час виникнення слов’янських племен» (1855 р.) та слов’янської філології «Розгляд різних думок про давню мову північних і південних русів» (1837 р.) та ін. Послідовно відстоював самобутність і самостійність української мови й літератури. У 1846 р. вперше видав «Літопис Самовидця» (можливий автор – Р. Ракушка-Романовський) та «Історію Русів», був ініціатором видання «Народних пісень Галицької і Угорської Русі» Я. Головацького. О. Бодянський був знайомим і перебував у дружніх стосунках з М. Гоголем, Т. Шевченком, М. Максимовичем. Помер у 1877 р. в Москві.

Микола Костомаров (псевдонім Ієремія Галка) (1817-1885 рр.). Видатний український історик, етнограф та письменник, народився в с. Юрасівці Острогозького повіту Слобідсько-Української губернії. У 1832 р. позбувся кріпацької залежності, після чого навчався у Воронезькій гімназії. У 1836 р. закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету, а в грудні 1837 р. склав іспити на звання кандидата. Успішно витримав іспити на ступінь магістра. Один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, автор його програмних документів. У 1847 р. був заарештований і відправлений до Саратова. З 1857 р. за згодою уряду переїхав до Петербурга, де в 1859-1862 pp. був екстраординарним професором університету. У 1860-1885 pp. був членом-редактором Археографічної комісії, одним з організаторів журналу «Основа» і редактором збірника «Акти Южной и Западной России». У 1867 р. був обраний членом-кореспондентом Російської академії наук, у 1869 р. – почесним членом Сербського наукового товариства, а в 1870 р. членом Південнослов’янської академії.

Ізмаїл Срезневський (1812-1880 рр.). Визначний філолог-славіст, палеограф, етнограф, один із засновників університетського слов’янознавства, народився в російському місті Ярославлі. Протягом 1826-1829 pp. навчався на етико-політичному відділенні філософського факультету Харківського університету. Після закінчення цього закладу працював у Харківському дворянському депутатському зібранні, був приватним учителем. У 1837 р. одержав посаду ад’юнкта на кафедрі політекономії та статистики філософського факультету Харківського університету. Протягом 1839-1842 pp. відвідав кілька слов’янських країн. У 1842 р. став першим професором-славістом у Харківському університеті, де читав курси з історії слов’ян та викладав слов’янські мови. Перу І. Срезневського належать численні праці з історії давньоруської та російської мов, історії південнослов’янських літератур, міфології, палеографії. Учений уперше розробив теоретичні засади слов’янської палеографії, поставивши її вивчення на наукову основу, опублікував багато пам’яток давньоруського та ранньослов’янського письменства («Київські глаголичні уривки» та ін.).

Іван Могильницький (1777-1831 рр.). Український учений-філолог, культурно-освітній і церковний діяч, один з провісників національного відродження в Галичині. Закінчив богословський факультет Львівського університету. З 1800 р. був парафіяльним священиком в с. Дроздовичах (Самбірщина). Згодом займав різні пости в управлінні Перемишльської греко-католицької єпархії. Відаючи шкільництвом, спричинився до заснування великої кількості народних (парафіяльних) шкіл, підготував і видав для них низку підручників: «Буквар словеноруського язика» (1816, 1817, 1819, 1826 та 1827 pp.), «Правила школьнії» (1817 р.), «Повинності підданих куїх монарсі» (1817 і 1827 pp.), «Наука християнська» (1817 р.) і «Катехізис малий» (1817 р.). Був ініціатором заснування в Перемишлі та першим ректором дяко-вчительського інституту. Заснував у 1816 р. й керував першим у Галичині освітнім товариством священиків. Домагався викладання українською мовою в школах Східної Галичини. Для кращої аргументації уклав «Граматику язика словеноруського» (1823 р.) – першу в Галичині граматику книжної української мови, а як передмову до неї – наукову працю «Відомість о руськім язиці» (1829, 1837 та 1848 pp.), у якій спростував поширені в той час помилкові уявлення про українську мову як діалект польської або російської. Помер у 1831 р.

Михайло Лучкай (1789-1843 рр.). Український мовознавець, фольклорист та історик, народився у Великих Лучках на Мукачівщині. Гімназійну освіту здобув в Ужгороді та Великому Варадині (тепер Румунія), у 1812-1816 pp. студіював у духовній семінарії (конквіті) у Відні, відвідував лекції в університеті. Навчався у відомих славістів В. Копітара та Й. Добровського. У 1816-1817 pp. був священиком у с. Великих Лучках, у 1817-1827 pp. – бібліотекарем, архіваріусом та керівником консисторії Мукачівського єпархіального управління, директором міської школи в Ужгороді. У 1829 р. виїхав до Італії, де був придворним парохом герцога Карла Людовика Бурбона в м. Лукка. У 1830 р. повернувся на Закарпаття, у 1830-1843 pp. був священиком в Ужгороді. М. Лучкай, прослуживши тривалий час єпархіальним шкільним референтом, сприяв заснуванню та впорядкуванню парафіяльних шкіл на території єпархії. Видав у Відні латинською мовою «Граматику слов’яно-руську» (1830 р.) – першу на Закарпатті українську граматику з широким використанням народнорозмовної мови та фольклору. Виступав проти шовіністичної політики угорського уряду, спрямованої на денаціоналізацію українського населення Закарпаття, відзначав кровну спорідненість закарпатських українців з українцями інших західноукраїнських земель та Наддніпрянщини. Написав латинською мовою шеститомну «Історію карпатських русинів», з якої вийшли друком тільки два томи. Перші 4 томи в перекладі українською мовою опубліковано в Пряшеві в «Науковому збірнику Музею української культури у Свиднику» (1983-1991 pp.). М. Лучкай є автором твору «Церковні бесіди на всі неділі року» (1831 р.). Помер у 1843 р.

Йосип Лозинський (1807-1889 рр.). Український учений, етнограф, мовознавець, публіцист, діяч українського національного відродження, народився в с. Гурку (Вурку) біля Перемишля (тепер Польща). У 1830 р. закінчив богословський факультет Львівського університету, після чого був священиком у селах Ліски, Радохинці, Медиці та в Яворові. Одним з перших у Галичині порушив питання про використання народної мови в письменстві, написав польською мовою «Граматику руської (малоруської) мови» (1845 р.) та рукописний «Буквар» (1838 р.). Пропонував запровадити в українську писемну практику латинський алфавіт, із цією метою видав латинкою в 1835 р. збірку пісень та весільних обрядів «Руське весілля». Однак, зазнавши критики, переглянув свою позицію, відмовився від помилкового погляду на перспективи розвитку української літератури в складі польської й визнав для Галичини провідну роль культури Наддніпрянської України. У 1848 р. був заступником голови Перемишльської руської ради, учасником Першого з’їзду української інтелігенції у Львові. У 1850-х pp. боронив народну мову й фонетичний правопис, але в 1860-х pp. перейшов на москвофільські позиції.

Павел-Йозеф Шафарик (1795-1861 рр.). Чеський і словацький філолог, історик, етнограф, видатний славіст, діяч чеського й словацького національного відродження. У 1819-1833 pp. працював учителем і директором гімназії у м. Нові Сад. У 1834-1835 pp. редагував журнал «Свєтозор», а в 1838-1843 pp. – «Часопис чеського музею». З 1841 р. був хранителем, а з 1848 – директором бібліотеки Празького університету. У 1848 р. виступив одним з організаторів Слов’янського з’їзду в Празі, у якому взяли участь представники українських організацій Галичини. Був основоположником багатьох галузей славістики. Основні його наукові праці: «Історія слов’янської мови та літератури за всіма наріччями» (1826 р.), «Про походження слов’ян» (1828 р.), «Слов’янські старожитності» (томи 1-2, 1836-1837 pp.), «Слов’янська етнографія» (1842 р.). У цих творах досліджував етногенез слов’янських народів, їхні мови, фольклор та історію. Був одним з перших європейських учених, який науково й об’єктивно визначив територію та етнічні межі українського народу, обґрунтував самостійність української мови та зробив систематичний огляд української літератури, що в той час набувало значення захисту національної ідентичності українців. Підтримував широкі зв’язки з ученими й діячами культур слов’янських та інших країн, зокрема з українцями Й. Бодянським, І. Вагилевичем, Я. Головацьким, М. Максимовичем, І. Срезневським. Т. Шевченко присвятив йому свою поему «Єретик». Помер у 1861 р. і похований у Празі.

Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843 рр.). Письменник, громадський діяч. Брав участь у заснуванні професійного театру в Харкові (1812 р.), у виданні першого в Україні журналу «Украинский вестник» (1816-1817 рр.). Один із засновників жанру соціально-побутової комедії в українській драматургії (п’єси «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці»). Своєю творчістю сприяв формуванню нової української літератури та літературної мови.

Михайло Вербицький (1815-1870 рр.). Український композитор, хоровий диригент, священик, народився в с. Улючі недалеко від Перемишля (тепер Польща). Середню та музичну освіту здобув у Перемишлі та у Львові. Згодом викладав співи у школах, керував хором Ставропігійного інституту у Львові. З 1852 р. був священиком у с. Млинах (тепер територія Польщі), де й помер у 1870 р.

Був одним з перших композиторів-професіоналів у Галичині, автором хорових, вокальних, інструментальних творів, серед яких оперети «Гриць Мазниця» і «Школяр на мандрівці», мелодрама «Підгоряни», хори «Заповіт», «Поклін», «Думка», 12 симфоній-увертюр (1855-1865 pp.), солоспіви, 2 полонези, вальс, 36 релігійних композицій та ін. У 1863 р. написав музику на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна». Цей твір пізніше став Державним Гімном України.

Терміни і поняття

Декабристи – представники дворянства, які боролися за повалення царату, скасування кріпацтва. У 1821 р. в м. Тульчині створено Південне товариство декабристів. Керівники: П. Пестель, О. Юшневський. У січні 1826 р. відбулося повстання Чернігівського полку, що закінчилося поразкою декабристів.

Морг – одиниця земельної площі в Польщі, Литві та на загарбаних ними українських і білоруських землях у XVI-XVIII ст. У Польщі були найпоширеніші морг старий коронний (0,5985 га), новопольський (0,5602 га). У Литві морг дорівнював 0,7123 га. Польський морг використовувався як одиниця земельної площі й в Австро-Угорській імперії.

Архітектурні споруди та пам’ятки образотворчого мистецтва

· Живописні твори Т. Шевченка: «Автопортрет» (1840 р.), «Катерина» (1842 р.), офорти з «Живописної України» на історичну тематику.

· Картина «Дівчина з Поділля» В. Тропініна

· Будівля Київського університету (1837–1843 рр.).

Позначати на картосхемі:

· українські губернії у складі Російської імперії;

· українські землі у складі Австрійської імперії.

Олександр II (1818-1881 рр.). Російський імператор (1856-1881 рр.). Скасував кріпосне право. Здійснив земську, судову, військову та інші реформи. На життя Олександра II вчинено декілька замахів (1866, 1867, 1879, 1880 рр.). Убитий народовольцями.

Пантелеймон Куліш (1819-1897 рр.). Історик, письменник, етнограф. Навчався в Київському університеті, був членом Кирило-Мефодіївського товариства, належав до його ліберального крила. У працях П. Куліша з історії козаччини простежується його критичне ставлення до антифеодального козацько-селянського руху та діячів, що сприяли зближенню України з Росією. Заснував друкарню в Петербурзі, де видав твори українських письменників, працював у журналі «Основа». Створив оригінальний український правопис («кулішівку»).

Тарас Шевченко (1814-1861 рр.). Український поет, художник. Народився в сім’ї кріпака. У 1832 р. відданий на навчання в Петербург до художника В. Ширяева. У 1838 р. був викуплений з кріпацтва і вступив до Академії мистецтв. У 1845 р. отримав звання художника й повернувся в Україну. Жив і працював у Києві. Брав участь у роботі Кирило-Мефодіївського товариства. У 1847 р. заарештований. За вірші, що закликали український народ до повстання проти царату, був засланий у солдати. У 1857 р. повернувся із заслання. Помер у Петербурзі. Згідно з віршованим заповітом його прах перевезено до України. Похований на Чернечій Горі в Каневі.

Василь Білозерський (1825-1899 рр.). Український громадсько-політичний і культурний діяч, журналіст, народився на хуторі Мотронівці на Чернігівщині. Вищу освіту здобув у 1843-1846 pp. у Київському університеті св. Володимира. У 1846-1847 pp. був учителем Петровського кадетського корпусу в Полтаві. Разом з М. Костомаровим і М. Гулаком виступив організатором Кирило-Мефодіївського братства. Брав участь у створенні «Статуту Слов’янського братства св. Кирила і Мефодія». Був автором «Записки» - пояснень до статуту братства. Розвинув ідеї християнського соціалізму. Виступав за об’єднання всіх слов’янських народів у республіканську федерацію, у якій провідну роль відводив Україні. У 1847 р. був заарештований і засланий в Олонецьку губернію під нагляд поліції. Служив у Петрозаводському губернському управлінні. У 1856 р. В. Білозерського звільнили, після чого він жив у Петербурзі. У 1861-1862 pp. працював редактором «Основи», згодом служив у Варшаві. У цей час підтримував зв’язки з Галичиною. Останні роки свого життя провів на хуторі Мотронівці, де й помер у 1899 р.

Микола Гулак (1822-1899 рр.). Український громадсько-політичний діяч, педагог і вчений. Походив з дворянської родини Золотоніського повіту на Полтавщині. У 1843 р. закінчив юридичний факультет Дерптського (Тартуського) університету. У 1844 р. здобув науковий ступінь кандидата права. Протягом 1845-1847 pp. служив у канцелярії київського і волинського генерал-губернатора. У грудні 1845 – січні 1846 pp. разом з М. Костомаровим та В. Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство. 18 березня 1847 р. був заарештований і ув’язнений у Шліссельбурзькій фортеці, де перебував до 1850 р. Під час слідства тримався особливо мужньо, відмовившись давати свідчення й назвати будь-кого з учасників братства. У 1850-1855 pp. перебував під наглядом поліції в Пермі. З 1859 р. працював викладачем математики, природничих наук та історії в навчальних закладах Одеси, Керчі, Кутаїсі, Тбілісі. М. Гулакові належать праці з історії, математики, філософії, юриспруденції, переклади з грузинської і азербайджанської літератур. Помер у Єлисаветполі (тепер Гянджа, Азербайджан).

Григорій Ґалаґан (1819-1888 рр.). Відомий український громадський діяч. Походив зі старовинного козацького роду Чигиринщини, у володінні якого були великі маєтки на Полтавщині та Чернігівщині. Був особисто знайомий з Т. Шевченком, М. Максимовичем, П. Кулішем та В. Антоновичем. У 1857 р. видав збірник «Южноруські пісні з голосами», згодом відкрив у с. Сокиринцях першу в Україні селянсько-позикову ощадну касу, створив музей українського народного побуту. У 1871 р. заснував у Києві приватний навчальний заклад – Колегію Павла Ґалаґана. За його ініціативою та при матеріальній допомозі в 1874 р. була відкрита гімназія в Прилуках, трохи пізніше – ремісничі училища в Ічнянському й Прилуцькому повітах, багато народних шкіл. Протягом 1873-1875 pp. Г. Ґалаґан очолював Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, матеріально підтримував українські видання, дбав про розвиток української архітектури, хорового мистецтва й театру. З 1882 р. став членом Державної ради, де відстоював інтереси українських селян.

Павло Житецький (1836-1911 рр.). Видатний український філолог і фольклорист, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, член-кореспондент Петербурзької АН. Народився в м. Кременчуці. У 1864 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Протягом 1864-1867 pp. викладав російську мову в Кам’янець-Подільській гімназії, згодом – у навчальних закладах Києва, а в 1880-1882 pp. – у Петербурзькому університеті. В 1882 р. повернувся до Києва, де став активним учасником українського політичного руху, членом київської «Громади», співробітником «Киевской старины». Його перу належать такі праці: «Опис Пересопницького рукопису XVI ст.» (1876 р.), «Нарис звукової історії малоруського наріччя в XVII і XVIII ст.» (1889 р.), «Літературна діяльність І. Вишенського» (1890 р.), «Думки про малоруські народні думи» (1893 р.), «Про переклади Євангелія українською мовою» (1905 р.), «Нарис історії української мови в XVII ст.» (1914 р.) та ін. П. Житецький помер у Києві в 1911 р.

Володимир Антонович (1834 (1830)-1908 рр.). Видатний український історик, археолог, етнограф; народився в с. Махнівці Бердичівського повіту Київської губернії (за іншими даними – у м. Чорнобиль). У 1855 р. закінчив медичний, а в 1860 р. – історико-філологічний факультети Київського університету. Був одним з організаторів і головою київської Громади, належав до угруповання так званих «хлопоманів». З 1878 р. був професором історії Київського університету, у 1881 р. очолив Історичне товариство Нестора-літописця при Київському університеті. Один з ініціаторів угоди між галицькими народовцями та польсько-австрійськими політичними колами, яка отримала назву «Нова ера».

В. Антонович належав до народницької школи в українській історіографії, створив київську школу істориків, представниками якої були Д. Баталій, М. Грушевський, П. Голубовський та І. Линченко. Майже півстоліття він стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, підтримував тісні зв'язки з Галичиною.

Павло Чубинський (1839-1884 рр.). Визначний український етнограф і фольклорист, громадський діяч; народився на хуторі поблизу Борисполя на Київщині. У 1861 – 1870-х pp. активно співпрацював із журналом «Основа», був одним із засновників та активним членом київської «Старої громади». У 1862 р. написав вірш «Ще не вмерла Україна». У жовтні 1862 р. за участь в українському національному русі П. Чубинського заарештовано й вислано в селище Пінега Архангельської губернії. Після звільнення в 1869 р. з-під поліцейського нагляду оселився в Петербурзі. В 1860 р. був обраний членом Російського географічного товариства, за дорученням якого очолював етнографічні експедиції в Україні, Білорусі та Молдові, що вивчали побут, звичаї, фольклор, говірки й народні вірування українців. Був членом редколегії газети «Киевский телеграф». У 1873 р. був нагороджений золотими медалями Російського географічного товариства, у 1875 р. – Міжнародного етнографічного конгресу в Парижі, у 1879 р. став лауреатом Уваровської премії. Навесні 1879 р. повернувся до Києва, де після тривалої тяжкої хвороби 1884 р. помер.

Михайло Старицький (1840-1904 рр.). Видатний український письменник, театральний і громадський діяч; народився в с. Кліщинцях (тепер Полтавської області). Після смерті батьків виховувався в родині Лисенків. Вступив до Харківського університету, але в 1860 р. перейшов до Київського університету, який закінчив 1865 р. Працював у Київському історичному архіві, був одним з найактивніших діячів київської Громади. У 1883 р. очолив першу українську професійну трупу, режисером якої був М. Кропивницький; до її складу входили талановиті актори М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий та ін. Щоб матеріально підтримати театр, М. Старицький продав власний маєток у с. Карпівці на Поділлі. У 1886-1887 pp. трупа М. Старицького провела тріумфальні гастролі в Москві й Петербурзі. У 1893 р. у зв’язку з погіршенням здоров’я залишив театр і цілком присвятив себе літературній роботі. Російська академія наук призначила йому персональну пенсію «За літературні праці рідною мовою». Помер у 1904 р. й похований у Києві на Байковому кладовищі.

Борис Грінченко (псевдоніми Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий) (1863-1910 рр.). Видатний український письменник, громадсько-політичний діяч, учений-мовознавець і педагог, народився на хуторі Вільховий Яр на Харківщині. Навчався в реальному училищі в Харкові, з 1881 р. вчителював на Слобожанщині та Катеринославщині. У 1891 р. разом з І. Липою, М. Міхновським, Ю. Міхновським, В. Боровиком, М. Вороним та О. Черняхівським заснував Братство тарасівців. На кошти І. Череватенка організував на підросійській Україні видавництво популярних книжок українською мовою. З 1902 р. жив і працював у Києві. За дорученням київської Громади редагував «Словарь української мови» (1-4 томи, 1907-1909 pp.), з 1906 р. був співробітником газети «Громадська думка» та редактором журналу «Нова громада». У 1906-1909 pp. очолював київську «Просвіту». Належав до гурту найвизначніших представників українського народництва. Помер в Італії, похований у Києві.

Михайло Драгоманов (1841-1895 рр.). Відомий український громадсько-політичний діяч, літературознавець, історик, публіцист, фольклорист, економіст, філософ. Народився в родині збіднілого дворянина козацького походження в м. Гадячі на Полтавщині. Рідний брат відомої письменниці Олени Пчілки (матері Лесі Українки). У 1849-1853 pp. навчався в Гадяцькому повітовому училищі, Полтавській гімназії. За незалежні погляди був виключений з останнього класу гімназії без права вступу в будь-який інший навчальний заклад (за сприяння М. Пирогова отримав дозвіл на складання іспитів екстерном). У 1859-1863 pp. навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету св. Володимира, де з 1864 р. працював на кафедрі античної історії. В 1870 р. отримав ступінь магістра загальної історії. В 1870-1873 pp. перебував у закордонному відрядженні в найбільших наукових центрах Європи (Берліні, Римі, Гайдельберзі, Цюриху, Празі). Був одним з найактивніших діячів Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, київської «Старої громади». Звільнений з університету 1875 р. за рішенням Олександра II. Щоб уникнути арешту, керівництво «Громади» відрядило М. Драгоманова за кордон для організації видання першого українського політичного журналу «Громада» (Австрія, Швейцарія), який нелегально переправлявся в Україну. В 1889 р. прийняв запрошення Софійського університету в Болгарії і став професором кафедри історії. Не припиняв громадсько-політичної діяльності, тому царський уряд вимагав видати М. Драгоманова Росії. Під тиском передової громадськості Болгарія відмовилася це зробити. Помер у 1895 р., похований у Софії (Болгарія).

Михайло Павлик (1853-1915 рр.). Громадсько-політичний діяч, публіцист і письменник, народився в Монастирську Коломийського округу. Навчався в гімназіях у Коломиї та Львові. У часи ранньої молодості перебував під впливом москвофілів. Вступив у 1874 р. до Львівського університету. Був дописувачем журналу «Друг», де познайомився з І. Франком. Під впливом М. Драгоманова змінив свої погляди та перейшов на національні й соціалістичні позиції. У 1878 р. разом з І. Франком видавав журнал «Громадський друг», потім – альманахи «Дзвін» і «Молот». За свої політичні погляди був ув’язнений п’ять разів, а притягався до суду 30 разів. Рятуючись від чергового ув’язнення, у 1879 р. виїхав до Женеви, де разом з М. Драгомановим і С. Подолинським до 1882 р. видавав журнал «Громада». У 1889 р. був редактором народницької газети «Батьківщина». Разом з І. Франком став засновником Української радикальної партії. У 1914 р. став заступником голови Головної української ради.

Андрій Желябов (Желябів) (1851-1881 рр.). Революціонер-народник, народився в с. Миколаївка Феодосійського повіту Таврійської губернії. У 1869 р. закінчив навчання в Керченській гімназії та вступив на юридичний факультет Новоросійського (Одеського) університету. У 1871 р. за участь у студентських виступах був відрахований з навчального закладу та висланий з Одеси. У 1873 р. жив у Городищі (Київська губернія), брав активну участь у роботі київської Громади, був учасником «ходіння в народ» у Херсонській і Катеринославській губерніях. За участь в українському народницькому русі неодноразово заарештовувався. У 1877-1878 pp. був підсудним під час процесу над народниками (так званий процес 193-х) у Петербурзі, але через брак доказів його звільнили. У цей період зблизився з М. Драгомановим, В. Антоновичем та ін. У 1879 р. вступив до народницької організації «Земля і воля», після розколу якої став одним з керівників партії «Народна воля». Створив ряд найважливіших програмних документів організації, під його керівництвом була заснована перша в Російській імперії газета для робітників – «Рабочая газета». Був одним з організаторів замаху на імператора Олександра II 1 березня 1881 р. Заарештований напередодні, 27 лютого, домігся прилучення своєї справи до судового процесу про вбивство царя й за вироком суду страчений 3 квітня 1881 р.

Дмитро Лизогуб (1850-1879 рр.). Учасник народницького руху в Україні 70-80-х pp. XIX ст., народився в Седневі на Чернігівщині. Закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. У 1865-1868 і 1874 pp. перебував за кордоном, де ознайомився з ідеологією народництва. У 1873-1874 pp. брав участь у діяльності гуртка чайковців, став одним із засновників таємної організації народників «Земля і воля». У 1878 р. був заарештований і звинувачений у підготовці замаху на Олександра II і за вироком Одеського військового-окружного суду страчений через повішення в Одесі в 1879 р.

Микола Кибальчич (1853-1881 рр.). Визначний український винахідник, член «Народної волі», народився в м. Коропі Кролевецького повіту Чернігівської губернії. У 1869-1871 pp. навчався в Новгород-Сіверській гімназії, з 1871 р. – у Петербурзькому інституті інженерів шляхів сполучення, а з 1873 р. – у Медико-хірургічній академії. Протягом 1875-1878 pp. відбував ув’язнення в Лук’янівській тюрмі за революційну пропаганду серед селян Київської губернії. Після звільнення в травні – червні 1879 р. увійшов до групи «Свобода або смерть», що утворилася в складі організації «Земля і воля». З серпня 1879 р. М. Кибальчич належав до «Народної волі». За дорученням виконавчого комітету організації розробляв і виготовляв вибухові пристрої для замахів на Олександра II. Був заарештований 17 березня 1881 р. в Петербурзі та засуджений до страти. Перебуваючи в тюрмі, розробив проект літального апарату для польоту в космос. У проекті розглядалися такі технічні питання, як влаштування порохового ракетного двигуна, управління ракетним апаратом шляхом зміни кута напряму двигуна, забезпечення надійності польоту тощо. Страчений через повішення разом з іншими учасниками замаху на царя. Іменем М. Кибальчича названо кратер на зворотному боці Місяця.

Іван Липа (псевдоніми Петро Шелест, Іван Степовик) (1865-1923 рр.). Відомий український громадсько-політичний діяч, письменник, лікар; народився в Керчі. Після закінчення Керченської гімназії в 1888 р. вступив на медичний факультет Харківського університету. У 1891 р. разом з Б. Грінченком, М. Міхновським, В. Боровиком, М. Вороним та ін. став засновником Братства тарасівців. У 1893 р. це товариство було розгромлене, а І. Липа заарештований. Після 13-місячного ув’язнення ще три роки жив під наглядом поліції в Керчі. У 1897 р. закінчив навчання в Казані, працював лікарем на Херсонщині та в Полтаві. У 1902-1918 pp. жив в Одесі. У 1904-1905 pp. побудував у Дальнику лікарню для незаможних жителів міста. Брав активну участь в українському національно-визвольному русі: організував видавництво «Одеська літературна спілка», з 1905 р. разом з дружиною видавав альманах «Багаття», часто друкувався в українських періодичних виданнях. У 1917 р. був призначений українським комісаром Одеси. Згодом переїхав до Києва. З 1919 р. належав до Української партії соціалістів-самостійників, входив до її проводу. Деякий час жив в еміграції в Тарнові (Польща), був членом Усеукраїнської національної ради та Ради республіки. З серпня 1920 р. входив до складу комісії з підготовки Конституції УНР, деякий час був міністром охорони здоров’я в Уряді Української Народної Республіки в екзилі. З 1922 р. жив у Винниках біля Львова, де працював лікарем. Тут він і помер у 1923 р.

Володимир Чеховський (Чехівський) (1876-1938 рр.). Визначний український політичний і церковний діяч, ідеолог УАПЦ, професор; народився в с. Горохуватці Київського повіту Київської губернії в родині священика. Протягом 1900-1901 pp. учителював на Київщині, у 1901-1903 pp. працював помічником інспектора Кам’янець-Подільської духовної семінарії, з якої в 1904 р. за активну національну роботу був переведений з попередженням до Київської духовної семінарії. У 1905-1906 pp. учителював у Черкаську. З 1905 р. належав до Української соціал-демократичної робітничої партії, за свою політичну й громадську діяльність постійно перебував під наглядом поліції. У 1906 р. був обраний депутатом І Державної думи. У тому ж році за участь в українському національному русі був заарештований і засланий до Вологодської губернії, але вже в 1907 р. повернувся в Україну. У 1908-1917 pp. жив в Одесі, де викладав історію, психологію та логіку в середніх навчальних закладах. Брав активну участь у роботі місцевих осередків Громади і «Просвіти», редагував газету «Українське слово». У 1917 р. переїхав до Києва, де активно включився в державотворчу та церковну діяльність. З квітня 1917 р. був членом Української Центральної Ради від Одеси. Восени 1918 р. брав участь у підготовці збройного повстання проти гетьмана П. Скоропадського. У період Директорії УНР деякий час очолював Раду міністрів і Міністерство закордонних справ УНР.

Надзвичайно багато зробив для становлення Української автокефальної православної церкви. За його безпосередньою ініціативою уряд УНР 1 січня 1919 р. проголосив автокефалію УАПЦ. У 1919-1920 pp. працював професором історії культури в Державному українському університеті в Кам’янці-Подільському, у 1920-1922 pp. – професором Вінницького інституту народної освіти та Київського медичного інституту, доцентом Київського політехнічного інституту. 29 липня 1929 р. заарештований за звинуваченням у належності до сфабрикованої органами ДПУ Спілки визволення України. Під час процесу СВУ 19 квітня 1930 р. був засуджений до страти, яку замінили на 10-річне ув’язнення. Покарання відбував у Харківському та Ярославському політичних ізоляторах. У 1933 р. його переведено до таборів особливого призначення без права листування. Імовірно, в ув’язненні В. Чеховський загинув близько 1938 р.

Андрій (Андрей) Шептицький (1865-1944 рр.). Видатний український церковний, культурний та громадський діяч, митрополит Української греко-католицької церкви, граф; народився в с. Прилбичі (тепер Львівська обл.). Навчався на юридичному факультеті Краківського та Вроцлавського університетів. У 1888 р. вступив до монастиря отців василіян у Добромилі. У чернецтві прийняв ім’я Андрей. У 1900 р. був номінований галицьким митрополитом. Як депутат Галицького сейму і член палати панів австрійського парламенту у Відні, відстоював інтереси українського населення Галичини. Дбав про організацію фахової підготовки молоді; сприяв розвитку української культури (в 1905 р. заснував церковний музей, де зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису). У 1903 р. заснував Народну лічницю, яку згодом (1930-1938 pp.) перетворили на сучасний шпиталь. За його допомогою велося будівництво духовної семінарії у Львові, засновано бібліотеку станіславської капітули. В 1941 р. очолив Українську національну раду, а 1944-го – Всеукраїнську національну раду. Митрополит негативно ставився до німецького окупаційного режиму. Засуджуючи переслідування євреїв, звернувся з протестом щодо нищення єврейського населення в Галичині до рейхсканцлера Г. Гіммлера. Помер 1 листопада 1944 р. Похований у крипті собору св. Юра у Львові.

Степан Смаль-Стоцький (1859-1938 рр.). Український учений-філолог, педагог, культурний і громадсько-політичний діяч на Буковині. Народився в с. Немилові (тепер Львівська обл.) у селянській родині. Навчався, а згодом працював у Чернівецькому університеті. У 1885-1918 pp. – один з лідерів українського національного руху на Буковині. Належав до Української національно-демократичної партії. Обстоював повне рівноправ’я українців в адміністративному й політичному житті Буковини. Докладав багато зусиль для розбудови українського шкільництва на Буковині. Під час Першої світової війни належав до провідних діячів Союзу визволення України. Був одним з організаторів українського військового з’єднання «сірожупанників». З 1919 р. – посол ЗУНР у Празі. У 1921-1938 pp. викладав в Українському вільному університеті в Празі. Помер у 1938 р. в Празі. Похований у Кракові.

Михайло Грушевський (1866-1934 рр.). Видатний український історик, археолог, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, організатор української науки, громадсько-політичний і державний діяч. Народився в м. Холмі (тепер м. Хелм, Польща). В 1890 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету св. Володимира. У 1894 р. призначений професором усесвітньої історії у Львівському університеті. У 1898-1913 pp. очолював НТШ у Львові. Створив львівську наукову школу історії України. Політичну діяльність розпочав у Галичині: в 1899 р. став одним із засновників Української національно-демократичної партії. У 1907 р. організував та очолив Українське наукове товариство в Києві, став одним з ініціаторів створення й головою Товариства українських поступовців. Перша світова війна застала М. Грушевського в Галичині. У листопаді 1914 р. повернувся до Києва. Тут був заарештований російською владою, звинувачений в австрофільстві й засуджений до заслання в Симбірськ. У 1917 р. повернувся до Києва, де був обраний головою Української Центральної Ради. Через рік був обраний президентом Української Народної Республіки. Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського відійшов від активної політичної діяльності. У березні 1919 р. емігрував. Того ж року заснував Український соціологічний інститут у Празі, потім у Відні. У 1924 р. повернувся до Києва, де його заочно обрали членом Української академії наук, у 1929 р. – дійсним членом Академії наук СРСР. У 1931 р. був заарештований як керівник так званого Українського націоналістичного центру, але незабаром звільнений. Помер М. Грушевський у 1934 р. за нез’ясованих обставин після нескладної операції в Кисловодську, де перебував на лікуванні. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Юліан Бачинський (1870 - після 1934 рр.). Український громадський діяч. Публіцист. Член Української радикальної партії, а з 1898 р. – Української соціал-демократичної партії. У 1918 р. входив до складу Української національної ради ЗУНР – ЗО УНР. З 1919 р. – представник УНР у Вашингтоні. У 20-х рр. ХХ ст. повернувся до України. Працював у редакції «Української Радянської Енциклопедії». У 1934 р. заарештований і засланий. Подальша доля невідома.

Олександр Кониський (1836-1900 рр.). Письменник, педагог, громадський діяч. Учасник полтавської і київської Громад. У 1863 р. був заарештований і висланий до Вологди, потім до Тотьми (до 1866 р.) Один із засновників журналу «Зоря», Наукового товариства імені Шевченка у Львові.

Дмитро Яворницький (1855-1940 рр.). Історик, археолог, етнограф, фольклорист, письменник. Автор праць з історії Запорізької Січі та козацтва.

Микола Лисенко (1842-1912 рр.). Композитор, один з основоположників української класичної музики. Закінчив Київський університет св. Володимира, навчався в Лейпцизькій консерваторії. У 1904 р. відкрив у Києві музично-драматичну школу.

Пармен Забіла (Забіло) (1830-1917 рр.). Український скульптор. Народився на Чернігівщині. У 1850-1857 pp. навчався в Петербурзькій академії мистецтв. До 1872 р. жив і працював в Італії. Найвидатніші твори: погруддя Т. Шевченка (1869, 1872 рр.), В. Боровиковського, М. Гоголя для пам’ятника в Ніжині (1881 p.), надмогильний пам’ятник О. Герцену в Ніцці (Франція). Помер у Лозанні.

Дата добавления: 2014-01-04