Предмет і завдання теорії прав людини

Права людини — це певні нормативно структуровані властивості й особливості буття особистості, які виражають її волю і є невід'ємними й необхідними способами й умовами її життя, її взаємин із суспільством, державою, іншими індивідами.

Права людини невідчужувані. Ніхто не може позбавити людину його природніх природжених прав — на життя, на особисту недоторканність, вільний вибір способів своєї життєдіяльності, свободу совісті, думок, переконань, автономію в сфері приватного життя й інших прав. Сучасний світ неможливо уявити без прав людини, які засновані на принципах волі, рівності, справедливості й носять універсальний характер.

Права людини як явище знакове, всеохоплююче вивчаються всією наукою про державу й право. І це зрозуміло, тому що особа є предметом дослідження гуманітарних наук у різних аспектах його сутності й діяльності. Юридична наука покликана вивчати людину в її державно-правових зв'язках і опосередкуваннях. І в цьому змісті юристи вивчають не просто абстрактні державні й правові форми, а явища й процеси, міцно уплетені в людське життя, у яких розкриваються властивості індивіда, його зв'язки й залежності і які становлять суть буття людину. Усі найскладніші державно-правові явища в остаточному підсумку кристалізуються в правах людини, що виступають основою, центральною ланкою державному й правовому життя.

Права людини — це ціннісний орієнтир, що дозволяє застосовувати "людський вимір" не тільки до держави, права, закону, законності, правового порядку, але й до громадянського суспільства, оскільки ступінь зрілості й розвиненості останнього залежить значною мірою від стану справ із вдачами людини, від обсягу цих прав та їх реалізації. Права людини дають йому можливість не тільки брати участь у управлінні державою, але й дистанціюватися від цього, самовизначатися в сфері приватного життя, виборі переконань, відношенні до релігії, власності. Поглинання громадянського суспільства державою, одержавлення всіх сфер життя відбуваються там, де права людини або відсутні, або носять декоративний характер.

Становлення і розвиток прав людини дозволяють розкрити тип цивілізації, її етап, оскільки відносини людини й держави — найважливіша ознака, що характеризує природу тієї або іншої цивілізації, а державу — як правову або пеправову.

Політико-правова думка, що виникла в умовах тих унікальних регіонів світу, де зародилася демократія і висока духовна культура (Афіни, Рим), що й оголосила людину "мірилом усіх речей", дала поштовх європейській цивілізації, заснованій на персоноцентристській парадигмі: від людини до держави. Поряд із цим у традиційних суспільствах (древньокитайській, індуській, азіатській цивілізаціях) панував системоцентристський підхід, де держава підкоряла своїй волі всіх підданих, перетворивши людину в слухняного виконавця.

Тому права людини виникають і розвиваються в різних регіонах світу різночасно відповідно до характеру культури, філософії, релігії, суспільного світогляду, моралі, що визначають характер тієї або іншої цивілізації. Універсальний характер вони здобувають у розвинених країнах європейського регіону, у яких в XVII —XVIII ст. відбулись буржуазні революції під гаслами свободи, рівності, справедливості. Однак і в таких країнах права людини затверджувалися й затверджуються непросто, оскільки кожний період суспільного розвитку створює свої проблеми.

Теорія прав людини як наука покликана вивчати природу й сутність цього явища, його генезис, соціальні, філософські, політичні, етичні, релігійні передумови, у контексті яких включається даний феномен. Найважливіше місце в науці про права людини приділяється дослідженню взаємодії прав людини й держави. Правова демократична держава визнає пріоритет прав людини, обмежуючи цими правами свої владні функції. Тому справжня природа держави розкривається через права людини, місце й роль індивіда в суспільстві, його взаємини з державою.

У теорії прав людини необхідно досліджувати їхній розвиток й збагачення, появу нових "поколінь" прав людини й причини, що обумовили такий процес. Важливо розкрити структуру прав людини, обумовлену специфікою сфери його діяльності: особистої (цивільної), політичної, соціальної, економічної й культурної. Це випливає безпосередньо з поняття правового статусу людину (з обліком, його розширення), взаємозв'язки прав й обов'язків у даній структурі, а рівно з передумов, що визначають відмінності в правовому статусі залежно від того, чи виступає індивід у якості людини або в якості громадянина.

Цікаве питання про природу громадянства як особливий політико-правовий зв'язок людини з державою. У сучасному світі відбувається розширення правового статусу людину й громадянина в результаті розвитку норм не тільки національного, але й міжнародного законодавства. Цей процес взаємного збагачення законодавства — важлива закономірність, що піднімає планку прав людини, що підвищує їхній рівень.

Наука про права людини розглядає їх не тільки як явище юридичне; вона розкриває зв'язок цих прав з політикою, моральністю, філософією, релігією, оскільки права людини — це складне багатомірне утворення. У різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, здобувала або релігійного, або етичного, або філософського звучання.

Враховуючи значимість прав людини в забезпеченні нормальної життєдіяльності суспільства, слід звернути особливу увагу на механізми й процедури їх захисту, розкрити її конституційні, судові, адміністративно-правові способи, показати особливості правоохоронних механізмів в іноземних країнах.

Внутрішньодержавні механізми захисту прав і свобод людини і громадянина доповнюються міжнародно-правовими формами їх забезпечення. Тому важливо вивчати систему міжнародно-правового захисту прав людини, її розвиток, комбінація універсальних і регіональних механізмів, що здійснюють таку функцію.

Усі ці складні проблеми становлять предмет теорії прав людини. Вони вимагають глибокого вивчення й освоєння, оскільки без цього неможлива культура гуманітарного мислення, "людський вимір" усіх процесів, що відбуваються усередині суспільства й у сучасному світі в цілому.

При вивченні теорії прав людини неминуче її перетинання з іншими юридичними науками — теорією держави й права, історією держави й права, історією політичних і правових вчень, усіма галузевими юридичними науками — конституційним, цивільним, кримінальним, адміністративним правом і ін., процесуальними галузями знань — кримінального, цивільного, адміністративного. Так, проблеми правового статусу особистості, правоздатності, дієздатності вивчаються в загальній теорії права, у галузевих юридичних науках (галузевий правовий статус); становлення й розвиток прав людини — в історії держави і права (зарубіжної й вітчизняної), в історії політичних вчень. У теорії держави розглядаються проблеми взаємин людини й держави, що концентруються в правах людини. Природа держави взагалі, правової й соціальної держави, зокрема, — також предмет загальної теорії держави; у той же час її вивчення — найважливіший компонент теорії прав людини, що дозволяє розкрити їхню природу й сутність.

Галузеві юридичні науки вивчають конституційні, цивільні, земельні, аграрні, екологічні й інші права індивідів, у єдності своїй утворюючі правовий статус людину й громадянина.

Конституційне, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне, адміністративно-процесуальне право вивчають процедури й механізми захисту прав людини, способи відновлення порушених прав. Як ми вже відзначали, теорія прав людини також відводить велике місце розгляду даних питань.

Міжнародне право досліджує систему міжнародно-правових актів із прав людини, структуру й призначення органів, що здійснюють міжнародно-правовий захист цих прав.

Тому особливістю теорії прав людини є її тісний взаємозв'язок і перетинання з усіма іншими юридичними науками. У цьому зв'язку може виникнути питання: чи потрібна самостійна наука — теорія прав людини, або можливо й досить розглянути пов'язані із правами людини проблеми в інші (традиційних для вітчизняного правознавства) науках? Нам представляється, що є ряд факторів, що визначають необхідність виділення самостійної науки й навчальної дисципліни — теорії прав людини.

1. Особлива значимість прав людини в житті суспільства, у розвитку нормальних зв'яків і взаємодій між індивідами й соціальними групами, між особистістю й державою вимагає визначити загальні закономірності цих явищ, що дозволяють координувати й упорядковувати суспільні відносини.

Теорія прав людини повинна сформулювати всі основні принципи, які є ціннісними орієнтирами в сучасному світі. Такі принципи формувалися історично, збагачувалися, удосконалювалися; сьогодні вони є невід'ємною частиною людської культури.

Ці принципи закріплені в Основному законі України, що увібрав у себе досвід розвитку прав людини в Демократичних зарубіжних державах, а також міжнародно-правові аспекти захисту прав людини, які втілені в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про цивільні й політичні права, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні правах, у Європейській конвенції про захист прав людини й основні свобод і ряді інших актів:

- права людини належать йому від народження, тому вони є природніми, невід'ємними й невідчужуваними;

- права людини універсальні, засновані на принципі рівності; вони гарантовані кожному, хто перебуває під юрисдикцією даного держави;

- права людини — вища цінність, а їх повага, дотримання й захист — обов'язок держави;

- права людини — можливість контролю над владою, обмеження всевладдя держави, яка не повинна переступати межі свобод, окреслених правами людини;

- забезпечення прав і свобод несумісне з дискримінацією за якою-небудь ознакою;

- здійснення прав і свобод людини не повинне порушувати права й волі інших осіб;

- основні права й свободи повинні бути єдиними на всій території держави;

- особисті, політичні, економічні, соціальні й культурні права й свободи рівноцінні;

- у єдиній системі цих прав немає ієрархії;

- колективні права невіддільні від прав індивіда;

- вони не повинні суперечити індивідуальним правам, обмежувати правовий статус особи;

- права людини регулюються Законом;

- права й свободи людини можуть бути обмежені Законом на підставі обставин, зазначених у конституціях і найважливіших міжнародно-правових актах: загроза державній й суспільній безпеці, основам конституційного ладу, здоров'ю й моральності населення, правам і законним інтересам інших осіб. Тимчасове обмеження прав і свобод людини можливе в умовах надзвичайного або воєнного стану. Вони повинні бути розмірні й пропорційні ситуації, що визначає необхідність таких обмежень, й усуватися по мірі нормалізації обстановки, зміні причин, що викликали їх.

2. Для України вкрай важливе поняття прав людини. У суспільній свідомості, у культурі країни — як до революції, так і після революції — права людини не займали значного місця. Маніфест 17 жовтня 1905 р. і "даровані" населенню цивільні свободи не привели до істотних змін у цій області.

Жовтнева революція споконвічно відреклася від ідеї рівності, свободи й універсальності прав людини, установивши в цій сфері твердий класовий підхід. Уся наступна історія Радянської держави невіддільна від грубих масових порушень прав людини. Характерно, що саме по собі поняття "права людини", ідеї природньо-поправової доктрини про їхню невід'ємну й невідчужувану природу рішуче відкидалися. Панувала теорія дарованих прав, якими держава наділяє своїх громадян. Політичні й особисті права й свободи носили чисто декоративний характер; людина була позбавлена автономії й особистої недоторканності, її участь у політичнім житті була відверто формальною, механізми захисту прав і свобод людини ненадійним, значення судового захисту принижувалося.

Недооцінка, а то й повне ігнорування прав людини знайшли вираження в радянській навчальній і науковій літературі, зокрема в підручниках по теорії держави й права. Характерно, що в них були відсутні розділи або глави, присвячені правам людини, правовому статусу особи, її взаємовідношенню з державою. Права й обов'язки людини як суб'єкта права розглядалися в главах правовідносини, що досліджували, причому останні характеризувалися як "особливий вид ідеологічних відносин". Однак у такому контексті мова йшла про громадян, державних організації, юридичних осіб, громадських організаціях, Союзі РСР, з Введення союзних і автономних республіках. Права людини розчинялися в абстрактнім юридичнім понятті одного з " суб'єктів права" — громадянина. До того ж суб'єктивним правом вважалися тільки повноваження, що виникали в конкретних правовідносинах, а конституційні й інші основні права характеризувалися як "передумова" правовідносин, елемент правосуб'єктності. При такому підході не могло бути й мови про невід'ємну, невідчужуваній природу прав людини, про їхній пріоритет у житті суспільства, про пряму дію конституційних прав і свобод.

Уперше глави "Держава, право, особистість", "Соціалістична держава й особистість" з'явилися в курсі "Марксистсько-ленінської загальної теорія держави й права" (Т. 1. 1970; Т. 3. 1972). Слід підкреслити, що для радянської юридичної літератури досить незвичними були формулювання — "держава, права і свобода особи"; "права й обов'язки громадян як необхідний умов їх свобод" і ін. Зрозуміло, відповідно до марксистсько-ленінської традиції особистість визнавалася вільною тільки в соціалістичному суспільстві, однак сам по собі зв'язок прав особистості з свободою припускала новий підхід до їхнього дослідження, виводила їх за межі конкретних правовідносин.

При цьому в ряді підручників по теорії держави й права, що вийшли уже в 80-з роки, зберігався колишній підхід, а в підручнику "Теорія держави і права" 1982 р. у главі про правовідносини навіть був відсутній параграф "Суб'єкти права"; питання про суб'єктів права був включений в "Структуру (елементи) правовідносин".

Питання міжнародно-правового захисту прав людини розглядалися в навчальній літературі з міжнародного права у зв'язку з діяльністю ООН; викладалися вони абстраговано від радянської реальності в сфері прав людини.

Такий підхід до ключової проблеми юридичної науки деформував усю структуру правових знань, підкреслював матеріалістський характер держави стосовно людині, концентрував увагу тільки на формально-юридичній стороні його суб'єктивних прав. Для декількох поколінь радянських юристів поняття прав людини як сфери свобод, як обмеження безмірних владних домагань держави, як універсального фактору, що забезпечує рівність і справедливість суспільних відносин, автономію індивіда, попросту не існувало. Подібні деформації й пробіли в правовому просторі не переборені повністю й сьогодні. Тому так важливо дати в навчальному процесі систему знань про права людини у всій їхній значимості й багатовимірності, дії в національній й міжнародній системах права.

3. Права людини в сучасному світі — потужний прошарок загальнолюдської культури. Без його освоєння неможливо оцінювати всю систему складних політичних, соціально-психологічних, соціальних, економічних, міжнародних відносин. Раніше вже відзначалося, що права людини — вища цінність і як така вона є критерієм "людського виміру" суперечливих процесів, що відбуваються сьогодні. Тільки оволодіння культурою прав людини дає орієнтир особистості в оцінці існуючих політичних режимів, гуманітарної й соціальної діяльності держав, правової і моральної культури політичних лідерів, правосвідомості народу. Розуміння природженого характеру прав і свобод, що належать людині, звільняє його від надмірної залежності від держави, дозволяє йому відстоювати свої права від яких б то ні було зазіхань.

Сьогодні усе ще відсутня справжня повага до людині і її прав. І це зрозуміло, оскільки деформація правосвідомості, що відбувалася десятиліттями, що глибоко вкоренилася зневага до прав і свобод створюють складну ситуацію незахищеності індивіда, його непевність у передбачуваності дій влади. У цьому зв'язку першорядним завданням є навчання культурі прав людини, яке повинне поширюватися й на посадових осіб, і на всіх людей, що проживають на території країни.

Подолання цієї ситуації залежить не тільки від держави, яка не має на сьогодні ні відмінкових механізмів захисту прав людини, ні достатніх економічних ресурсів, ні справжньої волі до усунення цієї ситуації. Потрібні зусилля й правозахисних організацій, і кожної людину, спрямовані на боротьбу проти порушенні прав особистості, на встановлення юридичної відповідальності за такі дії. А для цього треба мати знання про права людини й про їхню роль у забезпеченні нормальної життєдіяльності людей і суспільства в цілому.

Права людини покликані вплинути на консолідацію суспільства, подолання політичного протистояння, оскільки по своїй природі вони концептуальні й засновані на принципі — "моя свобода не повинна наносити збитку свободі інших". Із цього випливає і їх моральна природа, заснована на категоріях добра й загального блага. Це ще більш підвищує цінність прав людини, оскільки вони повинні сприяти моральному вдосконалюванню суспільства, формуванню солідарності, без яких неможливі реально відчути перетворення й реформи.

Та важка ситуація із правами людини, яка створилася — закономірний результат і її попереднього історичного досвіду, і тих помилок і прорахунків, які були допущені в останні роки.

Дата добавления: 2014-01-04