Методи самовиховання військовослужбовців

До того, як розглянути методи самовиховання, слід розглянути основні методи, які стимулюють процес самовиховання. Основними якостями особистості вихованця, які можна формувати в процесі самовиховання, є:

контроль потреб та їх розвиток;

посилення або послаблення певних рис характеру,

розвиток здібностей як загальних, так і спеціальних;

розвиток і гармонізація пізнавальних, емоційних і вольових процесів;

розвиток культури спілкування, яке адекватне військовому середовищу;

розвиток і вдосконалення фізичних якостей тощо.

Ці результати визначаються цілями, змістом і програмою самовиховання, життєвими орієнтирами, особистісною спрямованістю вихованця та конкретними діями щодо самовиховання. В той же час, загальні результати в процесі самовиховання можуть бути отримані як планово, так і стихійно. Нас цікавить те, яким чином можна свідомо вплинути на них і отримати суттєві заплановані результати. Основним інструментарієм формування визначених вище особистісних властивостей є певні методи, прийоми, способи, засоби та форми самовиховання, які взаємообумовлені та знаходяться між собою у діалектичному взаємозв’язку. Наприклад, метод у певних ситуаціях може стати прийомом самовиховання і навпаки.

Під методами самовиховання слід розуміти певну сукупність прийомів і способів однорідного педагогічного впливу вихованця на самого себе в інтересах формування й розвитку бажаних і необхідних особистісних якостей та усунення негативних.

Прийоми самовиховання слід розглядати як більш частковий вплив вихованця на самого себе, який являє собою певний одиничний акт у кожному конкретному випадку та в методі.

Сукупність методів та прийомів самовиховання у людини мають складати систему, і вона для кожної людини є конкретною, індивідуальною та неповторною. Аналіз практики самовиховання дозволяє виділити групу методів, які найбільш широко використовуються військовослужбовцями в процесі самовиховання.

Самопізнання – початковий етап самовиховання особистості, вивчення нею своїх властивостей, системи цінностей, мотивів, характеру, темпераменту, особливостей процесів пізнання (відчуття, сприйняття, мислення), завдяки якому військовослужбовець може самостійно визначити, яких успіхів він може досягнути у тій чи іншій діяльності, а також проаналізувати можливості вдосконалення своєї повсякденної діяльності, які спеціальні вправи можна використовувати для цих цілей. Це складний процес визначення військовослужбовцем своїх здібностей і можливостей, рівня розвитку якостей особистості, які необхідні. Девіз “ Пізнай самого себе” був накреслений на арці Дельфійського храму в V ст. до нашої ери в Греції. Він означав: пізнай волю богів у своїй долі, підкорися їй. Давньогрецькі мислителі часів Платона трактували цей девіз таким чином: пізнай своє призначення, відкрий свої можливості, передбач свою поведінку.

Отже, основне правило самопізнання – це знаходження смислу життя, шукання в собі істинного “Я”. Академік А.В.Петровський запропонував два шляхи пізнання власного істинного “Я”:

перший шлях – ретельний аналіз не стільки замислів власних вчинків, скільки самих вчинків у співвідношенні із замислами. Умовно кажучи, це з’ясування смислу власного життя та його співставлення з суспільними й особистісними цінностями, аналіз власних дій і конкретних вчинків з точки зору загальнолюдської, національної та особистісної моралі, професійного і особистісного становлення і діяльності;

другій шлях – звернення до можливостей науки та розпізнавання з її допомогою власних індивідуально-психічних властивостей, життєвих настанов тощо. Цією наукою є психологія особистості. Ці два шляхи, на думку А.В.Петровського, багатократно переплітаючись, приведуть кожного, хто по них пройде, до пізнання самого себе [13, с. 5-6].

Отже, самопізнання – це процес цілеспрямованого отримання вихованцем інформації про розвиток якостей своєї особистості. Методично правильно організоване самопізнання здійснюється за трьома напрямками: самоусвідомлення себе в умовах службової діяльності, в системі взаємовідносин та вимог, що висуваються; самовивчення; самооцінка.

Самоусвідомлення – це усвідомлення вихованцем себе як суспільної істоти – особистості та свого місця й життєвих орієнтирів у суспільній діяльності. Взагалі самоусвідомлення є вищим рівнем розвитку свідомості людини, яка проявляється в усвідомленні та переживанні системи її уявлень про саму себе, місце і роль у суспільному житті, потреби, інтереси, мотиви та мотивацію поведінки й діяльності, які активно розвиваються у межах “Я-концепції”.

Самоусвідомлення складається з трьох взаємопов’язаних процесів самоактуалізації та саморегуляції, які включаються в процес самопізнання. Ці пізнавальні, емоційно-почуттєві та вольові процеси вихованця мають діяти узгоджено. Провідною серед них є вольова сфера, яка виступає регулятором поведінки та діяльності вихованця, регулює його основні психічні процеси, стани, властивості та утворення. Воля активізує діяльність особистості вихованця згідно з його настановами, мотивами поведінки, завданнями професійної діяльності. “Самовиховання потребує, – писав В.О.Сухомлинський, – дуже важливого, могутнього стимулу – почуття власної гідності, поваги до самого себе, бажання стати сьогодні кращим, ніж був учора. Самовиховання можливе тільки за умови, коли душа людини дуже чутлива до найтонших, суто людських засобів впливу – доброго слова, ласкавого чи докірливого погляду. Не може бути й мови про самовиховання, якщо людина звикла до грубості й реагує тільки на “сильне” слово, окрик, примус. За самою суттю своєю самовиховання передбачає віру людини в людину, звертання до честі й гідності людини. Педагогічне керівництво самовихованням – це насамперед відносини між педагогом і вихованцем, пройняті глибокою взаємною вірою в добрі наміри”.

Іншим важливим методом самовиховання є самооцінка. Вихідним методологічним положенням для дослідників самооцінки є положення К.Маркса про те, що “людина спочатку дивиться, як в дзеркало, в іншу людину. Людина Петро починає відноситися до самого себе, як до людини, тільки тоді, коли він відноситься до людини Павла як до себе подібного” [9, с. 62]. Пізнання іншого не тільки випереджує пізнання самого себе, але й слугує для нього джерелом та опорою. Порівняння, співставлення себе з іншими є загальновизнаним критерієм самооцінки. Порівнюючи себе з товаришами по службі в процесі військової діяльності, воїн помічає в собі те, що спочатку помічає в інших і, як наслідок, приходить до усвідомлення своїх вчинків і дій, якостей та властивостей власної особи. Відбувається своєрідне перенесення різних властивостей особи, які помічені в іншому військовослужбовці, на самого себе. Важливим джерелом розвитку самооцінки є також оцінка оточуючими результатів поведінки та діяльності військовослужбовця, також безпосередньо якостей його особистості.

Формуючись у процесі всієї життєдіяльності особистості військовослужбовця, самооцінка виконує важливу функцію в її розвитку, виступає регулятором різних видів діяльності й поведінки. Має місце і нестійкість самооцінки особистості, що не завжди є наслідком ще не сформованого ставлення до самого себе. Є дві стадії формування самооцінки, на яких самооцінка не стійка – стадія її становлення і стадія її “ломки”, “розгойдування” під впливом нових умов. У другій стадії нестійкість самооцінки – результат боротьби між старою та новою самооцінками. Особливості в характері самооцінки визначаються реальними умовами життєдіяльності особистості, де основними факторами є діяльність військовослужбовця, його відносини з оточуючими.

Виділяють такі основні форми самооцінки – адекватна, занижена, підвищена та ступінь стійкості кожної з них. Отже, самооцінка – це знання воїном самого себе і ставлення до себе в їх єдності. Самооцінка включає в себе виділення вихованцем власних умінь, дій, якостей, мотивів і цілей своєї поведінки, їх усвідомлення та оціночне ставлення до них, уміння оцінити свої сили та можливості, узгодити їх із зовнішніми умовами, вимогами оточуючого середовища, вміння самостійно ставити перед собою ту чи іншу мету. Самооцінка грає велике значення у формуванні особистості і в залежності від своєї форми (адекватна, підвищена, занижена) може стимулювати або, навпаки, пригнічувати активність вихованця.

Неадекватна, низька самооцінка знижує рівень соціальних домагань військовослужбовця, сприяє розвитку невпевненості у власних можливостях, обмежує його життєві перспективи. Така самооцінка може супроводжуватися негативними емоційними зривами, внутрішнім конфліктом, девіантною поведінкою військовослужбовця. Занижена самооцінка спричиняє шкоду Збройним силам, тому що воїн не в повній мірі реалізує свої сили та можливості, працює не з повною віддачею. Внутрішній конфлікт може визвати конфлікт між самооцінкою та оцінками, які дають йому товариші по службі, між самооцінкою та ідеальним “Я”, до якого прагне військовослужбовець.

Існує залежність між характером самооцінки і такою якістю особистості військовослужбовця, як впевненість у собі. В самооцінці виражається погляд військовослужбовця на себе, на свої можливості. Впевненість у собі має в основі правильну оцінку власних сил і можливостей, поведінка військовослужбовця у цьому випадку буде відповідати його можливостям та вимогам до неї з боку оточуючих. Невпевненість у собі має в основі недооцінку своїх якостей та можливостей, самовпевненість – переоцінку.

Таким чином, від самооцінки військовослужбовця залежить характер його спілкування, відносини з товаришами по службі, успішність його службової діяльності, подальший розвиток особистості. Правильна самооцінка дає йому моральне задоволення. Самооцінка, особливо здібностей та можливостей особистості, виражає певний рівень зазіхань, який визначається як рівні задач, які особистість ставить перед собою у службовій діяльності та до виконання яких вважає себе здатною. Рівень зазіхань військовослужбовця і характер його самооцінки яскраво проявляються у різноманітних ситуаціях вибору як у важких життєвих ситуаціях, так і в повсякденній навчально-пізнавальній діяльності, у колективі.

Таким чином, самооцінка представляє собою компонент самосвідомості вихованця, що містить поряд зі знанням про себе власну оцінку своїх здібностей, моральних якостей і вчинків та інших індивідуально-психічних властивостей і проявів.

Основними прийомами самооцінки є самоспостереження, самоаналіз, самозвіт, самоконтроль та порівняння.

“ Самоспостереження – спостереження за своїми діями, думками, почуттями; метод вивчення психічних процесів, властивостей і станів за допомогою суб’єктивного спостереження за явищами своєї свідомості” [3, с. 297]. Самоспостереження грунтується на загальній спостережливості людини.

А.І.Кочетов запропонував правила ефективного самоспостереження школярів. Не намагайтеся спостерігати за собою зразу в усіх відношеннях, фіксуючи всі прояви своєї поведінки. Наприклад, оберіть спочатку один напрям, який вас найбільше цікавить; спостерігаючи за собою, не намагайтеся зразу ж поліпшити те, що вам не подобається в собі. Інколи ваші невдачі виникають через утомленість, внаслідок стресового стану, сильних переживань. Самоспостереження найкраще здійснюється у звичайних умовах; насамперед, слід здійснювати ретроспективне самоспостереження, тобто чітко відновлювати в пам’яті події, які тільки відбулися, факти як продовження самопереживання. Однак повнота враження зберігається недовго – 3-4 години, а далі вже починається спотворення пам’яттю пережитого й почутого; під час самоспостереження слід звернути увагу передусім на те, що потім доведеться згадувати і записувати. Пряме спостереження найбільш важке і найбільш суб’єктивне. Помилок у цьому варіанті пізнання буває більше, ніж під час наступного самоаналізу пережитого. Потрібно вміти прогнозувати діяльність, подію, передбачити перебіг розмови та ін. Повторне самоспостереження дає завжди певне уточнення, доповнення; в процесі самоспостереження інколи доцільно уповільнити процес своєї діяльності, ніби розтягнути свої переживання в часі [6, с. 104-112].

Для забезпечення ефективності самоспостереження можна застосувати допоміжні прийоми: самоопитування, згадування, самотестування, порівняння, повторення того, що відбулося тощо.

Однак самоконтроль – це лише ланка в процесі самовиховання, він дає ефект у взаємодії з іншими методами та прийомами самовиховання, серед яких виокремлюють самонаказ, самопереконання та інші. Вони безпосередньо пов’язані з вольовою сферою особистості.

Частіше за все ми стикаємося з широким тлумаченням волі як будь-якої свідомої поведінки. В такому випадку не остається місця вольовому компоненту в процесі самовиховання. Тому, для того, щоб дійсно проаналізувати природу самоуправління і визначити основні прийоми самовиховання, необхідно виявити сутність волі як специфічного явища, показати місце волі в системі самоуправління.

Можна погодитись із думкою, що не можна ставити знак рівності між свідомою та вольовою поведінкою. Загальновідомі факти, коли воїн, усвідомлюючи, що робить помилку, порушує свої плани, здійснював безвольні поступки, підкорювався диктату чужої волі. Далеко не будь-яка свідома поведінка є одночасно вольовою.

Суттєвими ознаками, які характеризують суто вольову поведінку, на думку І.Сєченова, є “переборення перешкод” [14, с. 113] та стан напруги, момент зусилля організму. Однак навіть виокремлення спеціальних ознак волі ще не означає переборення широкого тлумачення волі, точного визначення її специфіки, тому що не кожне подолання перешкоди та зусилля організму є відмінною ознакою волі. Це особливо важливо підкреслити тому, що під перешкодою частіше приймають лише зовнішню об’єктивну перешкоду на шляху військовослужбовця, не виокремлюючи ту суб’єктивну перешкоду, яку повинен він подолати. Уявимо військовослужбовця, який у стані жаху біжить від ворога, долаючи на своєму шляху різного роду перешкоди, канави, ями. Перед нами ситуація, яку характеризують, як таку, коли організм та життєдіяльність – одне й те ж, коли долання перешкод визначається інстинктом самозбереження, а не волею. В той же час інший солдат, переборовши страх, бажання бігти, підкорює свою життєдіяльність волі, переборює внутрішні труднощі та залишається на полі бою. Вочевидь, що саме останній проявляє волю, хоча і не долає ніяких перешкод, якщо розуміти останнє як таке, що має місце лише в фізичному сенсі. Долання зовнішньої перешкоди не є специфічною ознакою волі, тому що вона, окрім волі, може бути зумовлена іншими факторами: фізичним загартуванням, навичками, знаннями, якостями характеру тощо. Так, для нетренованого військовослужбовця, який погано плаває, стрибок із маленької вишки може потребувати значного напруження волі, а для доброго плавця – це звична справа, яка не потребує зусиль волі.

Роль самонаказу у складних умовах яскраво описана в романі Л.М.Толстого “ Війна і мир ”. Він неодноразово змальовував самонаказ, до якого вдаються його герої, особливо під час військових дій: “Одне ядро за другим пролітало над ним (А.Болконським – авт.), у той час, коли він наближався, і він відчув як нервове тремтіння пробігло по його спині. Але сама думка, що він боїться, знову підняла його. “Я не можу боятися”, – подумав він і повільно зліз з коня між гармат” [15, с. 238].

Самонаказ залежить від переконаності людини. Самонаказ, який відповідає ведучим життєвим цілям військовослужбовця, його переконанням, виявляється значно ефективнішим, ніж самонаказ, який суперечить спрямованості особистості, її життєвим настановам.

Свідомі вправи у виконанні вчинків по самонаказу сприяють виробленню стійкої звички слухатися себе. Це дуже важливо пояснювати військовослужбовцям.

Дієвість самонаказу залежить від рівня відповідальності особистості. Відсутність переконаності у необхідності виконувати програму самовиховання сприяє непідкоренню самонаказу. Ця обставина вказує на важливу роль самопереконання в здійсненні вольового зусилля, коли воїн наводить собі нові доводи, які підкріпляють та розширюють мотиви виконання наміченої програми.

У процесі свідомих тренувань самонаказ, на відміну від неусвідомленого самонаказу, який віддається, як правило, внутрішньою мовою, нерідко проговорюється вголос. Промовляння самонаказу вголос в переважній більшості випадків дає більш позитивний результат, ніж промовляння його про себе. Це можна пояснити тим, що при промовлянні самонаказу вголос у механізм самонаказу долучається слуховий аналізатор, внаслідок чого самонаказ підтримується додатковими імпульсами. Поряд із цим підключаються також, певним чином, функція навіювання зовнішнього наказу, яка полягає в тому, що особистість без зайвого критичного аналізу категоричної зовнішньої вимоги виконує його.

Самоконтроль та самоаналіз – співставлення прийнятого плану та обов’язків по самовихованню з реальністю, результатами діяльності, встановлення їх невідповідності та внесення необхідної корекції для досягнення наміченого, пошук причин відхилень тощо.

Самоаналіз – це аналіз своєї діяльності, свого внутрішнього світу. Він полягає у зіставленні того, що планувалося, з тим, що зроблено або могло бути зробленим; підсумовуючи, особистість робить самозвіт. Самозвіт – ретроспективний погляд на шлях, пройдений за певний час [8, с. 313].

Самоконтроль – систематична фіксація свого стану або поведінки з метою запобігання небажаних виявів, усвідомлювана регуляція вихованцем своєї поведінки та діяльності для забезпечення відповідності їхніх результатів поставленим цілям, нормам і правилам самовиховання.

Самоконтроль у самовихованні виконує функції спостереження, оціночно-констатуючу та корегуючу. Самоконтроль як метод самовиховання розвивається на основі здатності військовослужбовця контролювати свою будь-яку діяльність. Тому визначення особливостей самоконтролю як методу самовиховання потребує, перш за все, вивчення його підґрунтя – самоконтролю як якості особистості. Самоконтроль встановлює відхилення діяльності від особистого взірця, і якщо воно протилежне об’єктивно цінному зразку, то навіть дії, які чітко контролюються, можуть не дати якісного результату. Воїн, який має значно розвинутий самоконтроль, але не має достатньо знань і навичок, може погано виконувати те чи інше нове та складне для нього завдання. І навпаки, воїн, який має менш розвинутий самоконтроль, але добре знає свою професію, може діяти більш ефективно.

Все вищезазначене свідчить про те, що немає підстав ототожнювати самоконтроль із саморегуляцією, він є лише її функцією.

Вивчаючи самоконтроль важливо розрізняти його види: ненавмисний (мимовільний) і навмисний (довільний) самоконтроль, який визначається свідомо поставленою метою – слідкувати за точністю реалізації програми своєї діяльності.

Ненавмисний (мимовільний) самоконтроль може здійснюватись у структурі сприйняття, функціонувати автоматично. Предметом ненавмисного самоконтролю є не діяльність у цілому, її мотиви, а лише процесуальний бік діяльності.

Самоконтроль має ряд функцій. Перша – функція стабілізації дій (реалізації програми дій всередині діяльності). Друга функція – функція стабілізації –діяльності спрямована на коригування діяльності згідно з її мотивами. Можливості даної функції значно обмежені. Це пов’язано з тим, що об’єкт мимовільного самоконтролю здійснюється в структурі сприйняття, визначається не свідомо поставленою метою, а мимовільно задається конкретною діяльністю, тобто її діями, і з її зміною мимовільно змінюється. Цим пояснюється швидке переведення тих, хто навчається, на інші види діяльності (запрошення товаришів по службі відпочити, переглянути новий фільм замість самостійної роботи над удосконаленням військово-професійної діяльності).

Не слід забувати, що воїн може мимовільно, без спеціальної мети співставляти свої наміри з конкретними вчинками і результатами, тобто здійснювати мимовільний самоконтроль на основі свідомого (логічного) аналізу. Але та обставина, що самоконтроль є мимовільним, здійснюється не систематично, значно знижує його можливості в стабілізації діяльності.

На відміну від мимовільного самоконтролю, довільний самоконтроль визначається спеціальною метою (слідкувати за реалізацією своїх задач, перешкоджати мимовільній зміні діяльності, про яку ми зазначали вище) і має значні можливості стабілізації діяльності. Військовослужбовці, які свідомо ставлять перед собою ціль – здійснити намічену програму діяльності, не відволікатися на сторонні справи, будуть спроможні більш систематично і послідовно виконувати свої професійні та суспільно корисні обов’язки. Довільний самоконтроль має, на відміну від мимовільного, більш сприятливі можливості також у реалізації програми дій всередині діяльності. Враховуючи вибірковий характер сприйняття, довільна ціль – проконтролювати певну програму діяльності – сприяє більш повному та точному відображенню інформації про неї і, як наслідок, більш чіткому самоконтролю. Д.О.Оганесян прийшла до висновку: “Чим більше інформації сприймається, тим – при інших рівних можливостях – більш ефективно, всебічно та своєчасно здійснюється самоконтроль” [11, с. 219].

У процесі самовиховання довільний самоконтроль набуває особливого значення. Це пов’язано з особливостями реалізації програми самовиховання, яка залежить від будь-якої діяльності (навчальної, суспільної, військової тощо). Від того, наскільки вони (ці види діяльності) узгоджуються з цілями самовиховання, залежить, наскільки самоконтроль підвищує стійкість діяльності по самовихованню.

Самонаказ, самопереконання та інші прийоми та способи, які забезпечують реалізацію плану самовиховання. Такий план випрацьовується після самооцінки власних позитивних якостей і недоліків, з метою їх удосконалення і усунення.

Самонаказ – це спонукання вихованцем себе до виконання наміченої діяльності з метою самовиховання. Він залежить від переконаності людини. Самонаказ, який відповідає ведучим життєвим цілям людини, її переконанням, виявляється значно ефективнішим, ніж самонаказ, який суперечить спрямованості особистості, її життєвим настановам. Свідомі вправи у виконанні вчинків по самонаказу сприяють виробленню стійкої звички слухатися себе. Це дуже важливо пояснювати вихованцям.

Дієвість самонаказу залежить від рівня відповідальності особистості, відсутність переконаності у необхідності виконувати програму самовиховання сприяє непідкоренню самонаказу, ця обставина вказує на важливу роль самопереконання в здійсненні вольового зусилля, коли вихованець наводить собі нові доводи, які підкріпляють та розширюють мотиви виконання наміченої програми.

Результативність самонаказу залежить від самопереконання особистості необхідності даних дій. Самопереконання – це метод впливу на себе з метою утвердження нових взаємин або засудження власних вчинків, сутність якого полягає у висуванні певних доказів, контрдоказів та їх виваженні.

Переходячи до аналізу прийомів самовиховання, треба підкреслити, що тільки на перший погляд можна вважати, що прийоми самовиховання визначаються формально, шляхом додавання до засобів виховання приставки “само”. При цьому різні автори виходять із того, що якщо виховання розвивається в процесі самовиховання, то таке ж явище повинно відбуватися відносно прийомів цих процесів. Однак необхідно враховувати, що воїн може впливати на себе за допомогою цілей, які не мають нічого спільного з намаганням змінити свою особистість, виховати себе. Тому прийоми виховання, які переносяться особистістю у внутрішній план, стають засобами самовпливу, але далеко не завжди засобами самовиховання. Ототожнення самовпливу та самовиховання може привести до помилкових педагогічних висновків.

У процесі самовиховання у військовослужбовця формується бажання виконувати вимоги колективу або вихователя, організовувати свою поведінку згідно з правилами та вимогами, які вже існують (так звана конформна особистість). Виникнення програми самовиховання можна представити як наслідок еволюції зовнішніх вимог до того, хто виховується, в його внутрішні вимоги до своєї програми діяльності, як наслідок установлення ним невідповідності між цими вимогами та конкретною поведінкою і на цій основі обіцянки, зобов’язання собі здійснити певну програму по самовихованню. Виникають самозобов’язання відносно своєї програми поведінки. Самозобов’язання – це добровільне прийняття усвідомлених цілей, завдань, змісту самовдосконалення, бажання сформувати в собі певні позитивні якості, усунути негативні та визначити на цій основі програму самовиховання. Вони виникають завдяки внутрішньому переконанню в їх необхідності і визначаються умовами життя, потребами суспільства, обов’язками військовослужбовця.

Слід відзначити, що хоча самозобов’язання і виникають у процесі еволюції зовнішніх потреб у внутрішній світ особистості, в подальшому вони можуть братися особистістю самостійно. Дана обставина не означає, що на самозобов’язання не продовжують впливати об’єктивні причини, що від зобов’язань її можна відокремити на основі протиставлень зовнішніх потреб і суб’єктивних бажань. Самозобов’язання, виходячи із вищезазначеного, – необхідний і специфічний прийом самовиховання. Самозобов’язання – внутрішня вимога до своєї поведінки. Шляхом самозобов’язання визначається загальний напрямок змін у власній особистості, за допомогою яких вона повинна буде більше наближатися до визначеного ідеалу.

Прийняті на себе самозобов’язання лише тоді можуть бути реалізовані, коли особистість контролює свою діяльність по самовихованню. Інакше бажання особистості по самовихованню та її конкретна поведінка різко відрізняються, спостерігаються факти розчарування деяких військовослужбовців у можливостях самовиховання.

Самозобов’язання – процес зіставлення свого “Я” з вимогами, які висуваються групою, суспільною організацією, колективом, командирами, суспільством у цілому, усвідомлення протиріч між своєю поведінкою та взятими на себе зобов’язаннями по самовдосконаленню. Цей прийом допомагає військовослужбовцю виробити правила поведінки та професійної діяльності, розвивати здібності, зіставляти своє “Я” з загальними вимогами.

Самопереконання допомагає військовослужбовцю здобути самовизнання необхідності розвитку у себе тих чи інших якостей особистості. Це – пошук доказів необхідності виправлення своїх недоліків, мобілізація себе на досягнення мети самовиховання, винищення конкуруючих мотивів та зваб.

Самонавіювання – це вплив вихованця на самого себе з метою самовиховання, внаслідок чого в ньому виникають різні психічні й соматичні стани. Воно шляхом повторення словесних формул чи викликання яскравих уявлень на основі впевненості в досягненні результату впливає на психіку, дозволяє закріпити та в необхідні моменти визвати необхідний психічний настрій. Це процедура технічного порядку, яка здійснюється шляхом повторювання певних вербальних формул, які виражають бажання, визначені іншими формами самовиховання. В цьому випадку військовослужбовець потребує кваліфікованого роз’яснення такої процедури офіцером-психологом. Прикладом цілеспрямованого самонавіювання є автогенне тренування (аутотренінг).

Аутотренінг – це емоційно-вольове тренування, суть якого полягає у розвитку здібностей до впливу на психорегулюючі процеси. Для цілеспрямованого самовпливу застосовуються спеціальні вправи самонавіювання у вигляді словесних формул. У процесі таких тренувань людина здатна сама для себе створити модель уявлень, почуттів, емоцій, станів і ввести цю модель у свою психіку шляхом зосередження уваги чисельних повторень.

Самотренування – спрямованість на активне виконання цілей і задач, які ведуть до поставленої мети самовиховання, реалізації програми самовиховання, розуміння кожної наступної перешкоди як можливості для самовдосконалення своїх можливостей. Цей метод дозволяє закріпити навички та вміння, які необхідні військовослужбовцю в процесі військової діяльності.

Самопримус – це виявлення незадоволення собою у випадку невиконання самообов’язків, призначення собі додаткового завдання та примушення себе до його виконання.

Самозвіт – це засіб, пов’язаний з методами самоаналізу та самопізнання, це така форма останніх, коли певним чином підводяться підсумки за певний час. Він може здійснюватися усно чи письмово.

Наслідування прикладу – орієнтація на пошук найкращих прикладів дій та поведінки, їх активне засвоєння. Це збагачує військовослужбовця досвідом інших людей, більш авторитетних та професійних у своїй справі.

Самостимулювання – визначення для себе певних заохочень і стягнень та їх застосування. Самозаохочення і самостягнення – взаємопов’язані прийоми самовиховання. Самозаохочення – усвідомлення та переживання своїх успіхів,нагородження себе у випадку успіху виконання програми самовиховання подякою, вільним часом, улюбленою справою. Самостягення – усвідомлене переживання провини перед собою, перед колективом; незадоволення собою.

Отже, сутність самовиховання полягає в усвідомленій зміні своєї особистості. Самовиховання являє собою вищий рівень самозміни як діяльності, яка має за мету зміну своєї особистості. Усвідомлення своєї особистості як об’єкта самовиховання, розуміння своїх позитивних якостей і недоліків сприяють установленню мети і мотиву самовиховання, сприяють підвищенню ефективності його засобів, систематичній та самостійній роботі над собою.

Стимулювання самовиховання як спонука до більш активної роботи над собою полягає в тому, щоб забезпечити більш високу потребу у самовихованні. Стимулювання самовиховання військовослужбовців може здійснюватися за двома напрямками:

створення зовнішніх умов для самовиховання;

вплив на внутрішні (мотиваційні) передумови самовиховання.

Стимулювання самовиховання за допомогою створення зовнішніх умов полягає в тому, що військовослужбовці ставляться в такі умови, які спонукають їх займатися самовихованням. Такими стимулюючими умовами є:

жорсткий статутний порядок у військовій частині;

наукова організація військової праці всіх категорій військовослужбовців;

формування позитивної громадської думки у військових колективах;

висунення високих вимог до військовослужбовців, яке поєднується з турботою про них;

залучення кожного військовослужбовця до активної діяльності; пропаганда виховної літератури;

організація дозвілля всіх категорій військовослужбовців.

Програма самовиховання здійснюється декількома шляхами.

Перший – підкорення власної діяльності мотивам і мотивації самовиховання і перетворення їх тим самим в діяльність самовиховання.

Другий шлях – реалізація програми виховання при збереженні професійної, навчальної, спортивної та інших видів діяльностей, власних смислоутворюючих мотивів і при супутнім мотиві та мотивації самовиховання.

Таким чином, аналіз процесу самовиховання дає можливість зробити висновок, що це складний та багатоплановий соціально-педагогічний процес із властивими йому внутрішніми протиріччями. Суттєвою передумовою ефективності процесу самовиховання українських громадян на сучасному етапи становлення національної системи виховання є:

постійне врахування суб’єктами виховання важливості та складності цього процесу у виховній роботі;

усвідомлення ними необхідності постійного керівництва та здійснення педагогічного впливу на самовиховання вихованців;

перетворення вихованців у суб’єктів власного самовиховання;

творче поєднання з процесом виховання, наприклад, у школі, та активною навчально-пізнавальною діяльністю;

надання цьому процесу гуманного, національного й особистісного спрямування.

Основні етапи педагогічного керівництва самовихованням вихованців:

підготовчий етап: переконання вихованця в необхідності зайнятися самовихованням і в можливості досягти бажаних результатів; формування потреб, мотивів і мотивації самовиховання; визначення основних цілей і задач самовиховання;

основний етап: визначення змісту самовиховання; допомога у виборі прийомів, способів, форм і методів самовиховання; допомога у складанні програми самовиховання; допомога в реалізації програми самовиховання; організація контролю за ходом самовиховання і внесення в нього необхідних коректив;

заключний етап: допомога у самоконтролі та привчання вихованців до нього; стимулювання; підсумування досягнутих результатів і визначення нових орієнтирів до самовдосконалення; корегування і внесення нового змісту до програми самовиховання тощо.

Основні умови успішного здійснення самовиховання:

створення сприятливого морально-психологічного клімату у військовому колективі для самовиховання;

сформування яскравих ідеалів для самовиховання;

озброєння військовослужбовців прийомами, способами, методами та формами самовиховання, ефективною методикою самовиховання;

прищеплення вихованцям навичок і вмінь самовивчення, виокремлення власних як позитивних, так і негативних індивідуально-психічних якостей;

допомога в опрацюванні програми самовиховання та її реалізації;

створення у військовому підрозділі умов для самовиховання;

популяризація позитивного досвіду самовиховання, стимулювання за досягнуті позитивні результати тощо.

Аналіз процесу самовиховання дає можливість зробити висновок, що це складний і багатоплановий соціально-педагогічний процес з властивими для нього внутрішніми протиріччями. Основною метою на сучасному етапи розвитку Збройних сил України є постійне врахування командирами важливості та складності цього процесу у виховній роботі. Усвідомлення ними необхідності постійного керівництва та здійснення педагогічного впливу на процес самовиховання військовослужбовців є важливою передумовою його ефективності у військовому підрозділі.

Розробив________________________________________________________

(посада, в/звання, науковий ступінь, вчене звання, підпис, ініціали та прізвище)

"____"______________20_____ року.

Розглянуто і ухвалено на засіданні кафедри МПЗ діяльності військ

Протокол від "28" серпня 2011 року №6

Дата добавления: 2014-01-04