Філософія права Нового часу та епохи Просвітництва

Правові учення цього періоду своїм головним предметом зробили розробку природного права. Такий новий напрям в правознавстві оформився в школу природного права яка домінувала в юриспруденції впродовж XVII-XVIII ст. Родоначальником її був голландський юрист Гуго Гроцій (1583-1645 рр.). Найбільш відома праця Гроція « Про право війни і миру » (1625 р.). Гроцій ділить право на природне і волевиявлене. Природне право визначається їм як «розпорядження здорового розуму» і виступає як критерій для відмінності дозволеного і недозволеного. Волевиявлене право ділиться на божественне (дане зверху і що має джерелом волю Бога) і людське. Розвиваючи концепцію природного права, Гроцій створив основи міжнародного права, яким керуються у відносинах між собою окремі держави. Його напрацювання в цьому напрямі надалі зробили вплив на ідею міжнародного права, які були втілені у наш час (ООН, Ліга Націй і т. п.).

Томас Гоббс (1588—1679 рр.) стверджував, що всі люди рівні від народження, оскільки «природа створила людей рівними в фізичних та розумових здібностях» Гоббс Т. Левиафан: соч.: в 2-х т. М., 1991. Т. 2. С. 93.. У книзі « Левіафан» Гоббс визначає природне право як свободу всякої людини використовувати свої власні сили на свій розсуд для збереження своєї власної природи, власного життя, тобто, як свободу робити все, що для цієї мети необхідне. Людина від природи має право на все, але це не дає гарантій безпеки. У суспільстві панує принцип homo homini lupus est «людина людині вовк», що перешкоджає розвитку економіки і торгівлі, породжує лише вічний страх і небезпеку насильницької смерті. Гоббс Т. Левиафан: соч.: в 2-х т. М., 1991. Т. 2. С. 98Страх смерті, прагнення до благого, безпечного життя примушують людей шукати альтернативу природному стану. І такою альтернатива є стан миру. Головним природним законом є пошук миру з якого Гоббс виводить 19 природних законів. Згідно Гоббсу, наявність одних лише природних законів ще не веде до світу і безпеки. Гарантувати дотримання цих законів може лише загальна влада (має земне походження), що тримає людей в страху і направляє їх дії до загального блага. Вона виникає в результаті суспільного договору людей з метою їх захисту. Безліч людей, що об'єднується таким чином в одній особі, і є держава.

Значний внесок в розвиток філософсько-правових поглядів вніс Джон Локк (1632—1704 рр.), який по праву вважається творцем політичної доктрини лібералізму. В творі « Два трактати про державне правління» виявляються ідеї обмеження прав суверена, правителя, держави в цілому, обґрунтовується необхідність лібералізації права і розширення рамок права і свобод. Дж. Локк розвиває ідеї: суспільного договору, суспільного консенсусу, невід'ємних і непередаваних державі прав людини (на життя, свободу, рівність, власність), закону як загальної форми буття народу і влади; свободи як незалежності від волі інших; Локк Дж. Избранные философские произведения. М., 1960. С. 16, 34розділення верховної влади на законодавчу і виконавчу.

Ідеї Просвітництва чітко виразив перший мислитель епохи Просвітництва Вольтер (1694-1778 рр.). Вольтер висунув концепцію «освіченого монарха», суть якої зводиться до обґрунтування того, що несправедливість, що панує в суспільстві, може виправити розумний, освічений правитель. У його владі встановити рівність всіх перед законом, відмінити тортури, заснувати свободу слова і віросповідання, недоторканність приватної власності, гласність суду і інші правові норми.

Концепція Шарля Луї Монтескьє

(1689—1755 рр.) отримала назву « філософсько-правовий натуралізм». У своєму філософському трактаті « Про дух законів» Монтескьє формулює важливе двоєдине положення про закони. Загроза війни примушує людей на додаток до природних законів створювати «людські закони». Цей процес законотворчості залежить від багатьох чинників, але перш за все від вдач, звичаїв, релігійних вірувань, чисельності населення і природних умов клімату, землі, корисних копалини і ін. Духом будь-якого закону, вважав Монтескьє, повинно бути право, тільки такі закони формують свободуМонтескье Ш. О духе законов // Избранные произведения. М., 1955. С. 655.

Французький філософ і просвітитель Жан-Жак Руссо (1712—1778 рр.) увійшов до історії філософсько-правової думки як автор цілого ряду оригінальних концепцій свободи і рівності, рівності і нерівності, природного стану і суспільного договору, політичного права і політичних законів, загальної волі і юридичних законів. В роботі Ж.-Ж. Руссо «О суспільному договорі»вважав, що інститут приватної власності поклав кінець природному і справедливому стану суспільства, він породив страх, війну, майнове розшарування. Держава це інструмент зміцнення панування багатих. На думку Руссо, багаті запропонували заснувати державу на основі суспільного договору, що передбачав загальну рівність перед законом. Проте вони обдурили бідних, створивши таку державу і встановивши такі закони, які захищають інтереси тільки багатих. Людина народжується вільною, але всюди він опиняється в оковах.

Клод Адріан Гельвецій (1715—1771 рр.) свої філософські ідеї прагнув наповнити конкретним соціальним змістом, зіставляючи інтереси особи громадянина з основами суспільної моралі, права і політики. В центрі філософських праць Гельвеція лежать соціально-етичні і політико-правові проблеми. На його думку, «геніальними людьми не народжуються, а стають» під впливом соціального середовища. Підтримуючи ідею природної рівності людей, він проголошував і їх правова рівність як рівність всіх перед законом.

Філософсько-правові погляди Гельвеція нерозривно пов'язані з ідеями гуманізму. Відзначаючи, що «закони всесильні, вони можуть все», він закликав направити їх дії на дотримання і захист інтересів окремої людини. Навіть тимчасовий утиск особистого інтересу в ім'я суспільного Гельвецій вважав неправомірним, проте «верховне благо» це єдність, гармонія особистих і суспільних інтересів.

Вис­новки:

1. Грецькі натурфілософи поклали початок природно-правовій філософії. Але вивчення права ще не виділяється в особливу галузь наукового знання.

2. Подальший розвиток проблема праворозуміння зна­ходить у Платона (ідеальне право — прагнення до належ­ного; природне і позитивне право — лише тіні ідеального права) і Аристотеля, який визначив політичний характер права, розподіл його на природне й умовне (волевстановлене). Найважливіший етап у процесі перетворення право­знавства на самостійну науку — це епоха еллінізму.

3. Значення філософії права епохи Відродження поля­гає в тому, що в цілому вона, власне, створила ґрунт для філософії права Нового часу. Сутність суспіль­ства, його законів у цю епоху розглядалася з позиції антропоцентризму. Період філософії Ренесансу є необхідним і закономірним переходом від середньо­вічних філософсько-правових традицій до традицій Нового часу.

4. Основна увага у філософсько-правових питаннях епохи Реформації акцентувалася на релігійному обґрунтуванні прав людини. Для філософії права Нового часу характерне вису­вання на передній план прикладної, практичної цін­ності наукового юридичного знання. У цю епоху іс­торична і правова наука перетворилася на практично значущу політичну і суспільну дисципліну. Філософи-просвітителі, проводячи здоровий глузд через усі сфери людського життя, культивуючи це, сприяли формуванню людини як автономного су­б'єкта.

Дата добавления: 2014-01-04