Діяльність губернських учених архівних комісій

3 ініціативи Археологічного інституту до архівної роботи залучались наукові сили в провінції. Результатом такої діяльності була організація губернських учених архівних комісій. За задумом М. Калачова, губернські учені архівні комісії мали функціонувати у містах, де передбачалося створити місцеві центральні історичні архіви. До обов'язків архівних комісій, які виникли після урядового закону 1884 p., входило розбирання справ і документів, призначених до знищення в губернських і повітових архівах різних відомств, виділення з них матеріалів, важливих в історичному відношенні, складання описів і покажчиків, передання документів на зберігання до місцевих історичних архівів.

При деяких учених архівних комісіях (їх налічувалося близько 40) створювали історичні архіви. Архівні комісії були у віданні губернатора і, відповідно, Міністерства внутрішніх справ. По науковій лінії архівні комісії підпорядковувалися Археологічному інститутові. Склад комісій формувався (за погодженням директора Археологічного інституту та місцевих губернаторів) з чиновників і приватних осіб, які могли бути корисними своїми знаннями і бажанням допомогти архівній справі. Одні з перших комісії було створено в Україні, зокрема Таврійську учену архівну комісію (1887). 1896 р. започаткувала роботу учена архівна комісія в Чернігові, а 1898 р. – в Херсоні, але через брак кадрів остання так і не змогла розгорнути свою діяльність, проіснувавши лише до 1910 р. 1903 р. було засновано комісії в Полтаві та Катеринославі, 1914 p.. створено архівну комісію в Києві, 1915 р. -Харкові. Періодичні видання комісій ("Труды" Чернігівської і Полтавської, "Летопись" Катеринославської, "Известия" Таврійської) широко висвітлювали питання з історії архівної справи, публікували документи історії краю. Наукову цінність має видане Полтавською ученою архівною комісією 1915 р. "Описание архивов Полтавской губернии" I. Павловського. Деякі комісії налагодили збирання та опрацювання архівних документів. Великий за обсягом історичний архів зібрала Чернігівська учена архівна комісія. Полтавська учена архівна комісія через відсутність приміщення не змогла організувати свій історичний архів. У складі губернських учених архівних комісій працювали відомі історики, краєзнавці, фахівці-архівісти: О. Лазаревський, П. Дорошенко (Чернігів), І. Павловський, Л. Падалка (Полтава), В. Біднов, Я. Новицький, В. Пічет, Д. Яворницький (Катеринослав), І. Каманін, М. Петров, В. Іконников (Київ).

Губернські учені архівні комісії висунули програму організації центральних архівів у кожній губернії, якою архівним комісіям відводилася керівна роль у створенні центральних губернських архівів. Д. Самоквасов піддав критиці діяльність губернських учених архівних комісій. Він критикував не тільки фаховий рівень членів комісій, але й практику здійснення ними відбирання документів для зберігання.

Проекти Д. Самоквасова та губернських учених архівних комісій було винесено на розгляд київського XI (1899) та харківського XII (1902) археологічних з'їздів. В основу організації архівної системи, схваленої XI Археологічним з'їздом, покладено проект Д. Самоквасова. Поступкою архівним комісіям була його відмова від ідеї створення обласних архівів. Боротьба послідовників проекту Д. Самоквасова і представників губернських учених архівних комісій закінчилася перемогою останніх. У червні 1903 р. імператор затвердив пропозицію Міністерства внутрішніх справ про проведення архівної реформи за допомогою губернських учених архівних комісій.

6. Архіви та архівна справа доби Української революції (1917-1920 pp.)

ПОВОРОТНИМ РУБЕЖЕМ в історії архівної справи в Україні стала Українська революція 1917-1920 pp., відновлення Української держави.

З одного боку, за умов першої світової війни, революційних подій, ліквідації старого адміністративно-політичного апарату та формування нових державних структур архіви зазнали численних втрат. З другого – проголошення Української Народної Республіки (УНР), заходи Центральної Ради щодо збереження архівів, підвищення їх ролі і значення в незалежній державі знайшло конкретний вияв у створенні восени 1917 р. Бібліотечно-архівного відділу при департаменті мистецтв Генерального секретарства справ освітніх Центральної Ради (з січня 1918 р. – Народного міністерства освіти УНР) на чолі з відомим істориком О. Грушевським. Основними напрямами діяльності цього відділу в архівній галузі були реєстрація архівів, складання описів відомих архівів, розширення діяльності існуючих архівних комісій і утворення нових, рятування приватних архівів, яким загрожувало знищення[19]. Не залишалися поза увагою уряду УНР питання реєстрації українських документів в архівосховищах Росії і повернення їх в Україну. З ініціативи Секретаріату народної освіти восени 1917 р. у Петрограді було створено комісію, яка почала реєстрацію "предметів та документів історичного минулого України в фондах петроградських архівів, музеїв і приватних колекціях"[20]. До складу комісії входили відомі вчені: Ф. Вовк (голова), №.-Макаренко, П. Стебницький, С. Тройницький, В. Щавинський, П. Потоцький та ін.

Уряд Центральної Ради надавав важливого значення розбудові системи державних архівних установ. У березні 1918р. при Головному управлінні Генерального штабу було засновано Державний військово-історичний архів (очолював Я. Жданович), на який покладалися функції архівного управління, що мало організувати військово-історичні архіви в Україні. Державний військово-історичний архів порушував питання про збирання і зберігання архівів російських військових частин та штабів, дислокованих свого часу в Україні, архівних фондів Південно-Західного і Румунського фронтів колишньої російської армії, а також документів про українізацію військ, формування українських військових частин. Однак план Державного військово-історичного архіву через відомі причини не вдалося втілити в життя. Програма уряду Центральної Ради, спрямована на збереження старих та створення нових архівів і архівних фондів, не передбачала докорінного реформування архівної справи.

Проект архівної реформи в Українській державі був розроблений за правління гетьманського уряду П. Скоропадського. Проведення загальної архівної реформи державного характеру запропонував Архівно-бібліотечний відділ, що продовжив роботу при Головному управлінні мистецтв і національної культури. Його очолив відомий історик і архівіст В. Модзалевський. Основний зміст реформи полягав у проголошенні державної власності на архівні документи. Архівні справи всіх відомств, які втратили актуальність для поточного діловодства, переходили у власність держави. Центральною установою архівної системи мав стати Національний архів Української держави (або Головний державний архів). Крім Національного архіву в Києві, де мали зосереджуватися документи загальнодержавного характеру, які відображали діяльність головних державних установ, передбачалося створити губернські архіви для зберігання документів губернських інституцій. Ідеї централізації архівної справи одержали конкретизацію в проекті реформи, розробленому 1918 р. Він передбачав функціонування в системі архівних установ місцевих управлінських органів. Автори проекту реформи (В. Модзалевський, Д. Багалій, В. Іконников, І. Каманін, О. Левицький) пропонували створити в губерніях архівні комісії зі статусом "державних інституцій" для управління архівною справою на місцях. Саме на ці архівні комісії, призначені Головним управлінням, покладались обов'язки розбирання архівних документів, виділення і відбір тих, які мали передаватися до Національного або губернських архівів.

Проекти архівної реформи не вдалося реалізувати ні урядові П. Скоропадського, ні Директорії УНР.

В умовах військових дій та частих змін місця перебування уряд Директорії УНР не випускав з поля зору діяльність архівів. У січні 1919 р. за постановою Ради народних міністрів у відання Головного управління мистецтв та національної культури передавався Київський центральний архів давніх актів, а на його утримання виділялось понад 66 тис. карбованців. Головна увага уряду Директорії була зосереджена на зберіганні архівних документів, зокрема військових архівних фондів, збиранні документів УНР.

Військово-архівну роботу 1919 р. проводила Культурно-освітня управа Генерального штабу Армії УНР, яка організувала архівні комори у Кам'янці та Проскурові. Основою для архівних комор були архівні фонди періоду першої світової війни, зосереджені в цих містах. Сюди передбачалося передавати й фонди українських частин доби визвольних змагань. Однак з відходом української влади з тих міст архівні комори припинили своє існування.

6 жовтня 1919 р. у Кам'янці головний отаман С. Петлюра видав наказ Головної команди війська УНР, в якому заборонялося знищувати військово-історичні документи і надавалося право секвестру для державного архіву. Справа охорони архівів на місцях покладалась на військових начальників і комендантів.

Важливим етапом формування військово-архівних фондів стала архівна діяльність українських інституцій на еміграції, зокрема в Польщі. У Тарнові (центрі державного осідку УНР) було засновано Головний військово-історичний архів, який з літа 1921 р. став центром зосереджування воєнно-історичних матеріалів, вивезених українською еміграцією на чужину.

Відповідно до Закону УНР від 1 вересня 1921 р. передбачалося утворити за кордоном Музей-архів визволення України для збирання, впорядкування та охорони історичних документів і пам'яток визвольної боротьби української нації. 1922 р. при Міністерстві освіти було створено Архівну комісію для "перебирання історичних матеріалів для Музею-архіву визволення України” [21]. Архівна комісія переглядала архівні фонди міністерств, щоб виявити і відібрати документи історичного значення.

Загалом увага урядів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії у складних умовах війн та революції зосереджувалася на врятуванні архівних матеріалів, реєстрації архівів в Україні та українських архівних документів за кордоном. Важливе значення мала спроба архівної реформи 1918 р., яка полягала у проголошенні державної власності на архівні документи, централізації архівів, створенні Національного архіву Української держави та підготовці архівних кадрів.

Дата добавления: 2014-01-04