Соціологія

Емпірична соціологія з'являється й розвивається поряд із теоретич-ною соціологією, але набуває самостійного значення лише на початку XX ст. як специфічна галузь соціологічних досліджень з особливими тенденціями й логікою розвитку. Становлення емпіричної соціології пов'язане зі спробами подолання надмірного теоретизування, а також із необхідністю розв'язання нових практичних завдань, скерованих на

Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Етапи розвитку емпіричної соціології

Чиказька школа

Школа

Колумбійського

університету

Гарвардська школа

управління соціальними процесами й розробку засобів соціального контролю і регулювання суспільного життя.

У своєму розвитку емпірична соціологія проходить кілька етапів, її історичне коріння у працях Е.Дюркгайма й А.Смолла; останній ще 1895 р. висловлює ідею про необхідність прикладних досліджень в американ-ській соціології. Саме відтоді фахівці починають вирізняти перший етап, чи ранню фазу (1885—1920) в розвитку емпіричної соціології з її інтересом до конфліктів і соціальних реформ. Другий етап, чи фаза (1920—1950), пов'язаний з поширенням конкретно-соціологічних досліджень, початок яким поклали представники Чиказької школи. ВільямТомас (1863-1947) і Флоріан Знанецький (1882-1958) у 1918— 1920 рр. видають свою знамениту працю «Польський селянин в Європі та Америці», в якій на підставі копіткого аналізу 754 листів, особистих щоденників і автобіографій розглядалися проблеми адаптації емігрантів із Польщі до умов США. На цій підставі ними створюється типологія осіб залежно від характеру їх пристосування до соціального середовища вона містить характеристики міщанського, богемного і творчого типів. Саме ця праця знаменувала перехід соціології до емпіричних досліджень.

Наступний крок у розвитку емпіричної соціології в межах Чиказької школи роблять американські соціологи Роберт Парк (1864—1944) і Ернст Берджес (1886—1966), які спрямовують свої дослідження на розв'язання проблем міста. За допомогою картографування міста Чикаґо вони поділяють його на 75 зон і досліджують зміни у співвідношенні сил між соціальними групами, котрі до них входять. За допомогою інтерв'ю і включеного спостереження (коли соціолог непомітно для членів rpyпи входить до неї і фіксує процеси й події, які в цій групі відбуваються) вони доходять висновку про переділ групами міської території, що призводить до вироблення нових норм взаємовідносин між людьми, посилення антисоціальних дій. Це, своєю чергою, стає підставою для вдосконалення міського законодавства.

З 1950-х рр. лідерство у розвитку емпіричної соціології переходить до Колумбійського та Гарвардського університетів, що започатковує новий, третій етап. Соціологи Колумбійського університету основну увагу зосереджують на відкритті універсальних закономірностей поведінки людини в соціальній організації, з'ясуванні механізмів збереження стабільності соціальних систем, структури соціальної взаємодії між людьми і ролі особистості тощо.

Паралельно в Гарварді розробляється індустріальна соціологія і доктрина «людських взаємин». Головне місце у розвитку індустріальної

Соціальна інженерія і клінічна соціологія

Загальна характеристика емпіричної соціології

Тема 4. Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціології

соціології та соціології управління посідають широко відомі нині
«хоторнські експерименти» Елтона Мейо (1880—1949) та його учнів. Ці
експерименти проводилися на конкретному виробництві у «Вестерн
Електрик Компані». Їхнім основним завданням було відшукати додат-
кові фактори ефективності виробництва. З'ясувалося, що умови праці
(тобто освітлення робочих місць, температура й вологість повітря у
виробничих приміщеннях, кількість перерв на відпочинок тощо) віді-
грають незначну роль; основний вплив на продуктивність праці мають
людські стосунки. У цих умовах, за рекомендаціями соціологів, керівни-
ки виробництва повинні більше орієнтуватися на людей, аніж на
виробничий процес сам по собі. Лише такий підхід забезпечує соціальне
вдоволення людини своєю безпосередньою працею, а в кінцевому під-
сумку — соціальну стабільність суспільства в цілому. Тому серед нових
на той час засобів підвищення продуктивності праці називають «гумані-
зацію праці», «просвітництво робітників», їхню обов'язкову участь в
управлінні тощо.

У 1970—80-х рр. у СІЛА відбувається посилене зростання обсягів емпіричних прикладних досліджень, які стають особливою галуззю індустрії. У 80-х рр. у них виокремлюються два основні, тісно пов'язані між собою напрями: соціальна інженерія й клінічна соціологія. Зазвичай спеціалісти цих двох профілів працюють спільно: якщо перший, наприклад, пропонує перебудувати структуру управління в якійсь фірмі чи на виробництві, то другий проводить практичне навчання керівників, службовців і персоналу з метою конкретного вирішення поставленого завдання.

Отже, емпірична соціологія виникає і розвивається як самостійний специфічний напрям, метою якого є ретельний емпіричний аналіз со-ціальної дійсності й вироблення на його основі практичних: рекоменда-цій, скерованих на вдосконалення різних мікросфер суспільного (насамперед економічного) життя. Головні риси емпіричної соціології такі:

• ототожнення наукової соціології з емпіричними дослідженнями;

• вимога звільнення соціології від оціночних суджень і перетворення її на ціннісно нейтральну соціальну науку, яка інформує зацікавлені системи про реальний стан суспільства, уникаючи його оцінок;

• з'ясування істинності наукового пізнання лише на основі емпіричних
процедур, таких, як опитування, анкетування, інтерв'ювання,
експеримент, спостереження, математичні та статистичні методи;

• визнання всього, що існує, підвладним соціологічному поясненню і
соціальному управлінню.

Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Дата добавления: 2014-01-04