Політичне вчення Нікколо Макіавеллі

Під Відродженням, яке припадає на XIV XVI ст., мають на увазі період кризи у країнах Західної і Центральної Європи римо-католицької церкви та ортодоксальної релігії, яку вона захищала, а також формування антисхоластичного типу мислення, гуманістичних культури, мистецтва та світогляду. Мислителі епохи Відродження постійно зверталися щодо духовної спадщини античності, активно її відроджували й використовували.

Найяскравішим представником політичної думки цього періоду був знаменитий італійський мислитель і політик Нікколо Макіавеллі (1469-1527), котрий відомий найперш своїми працями "Правитель" (1513), "Роздуми на першу декаду Тита Лівія" (1519), "Історія Флоренції" (1532). Макіавеллі увійшов в історію політичної думки як творець нової науки про політику. Тлумачення ним політики відокремлюється як від теології, так від етики. На основі узагальнення багатовікового досвіду існування держав минулого і сучасності мислитель довів, що політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не з примхи чи фантазії людей, а мають об´єктивний характер. Недоречно також осягати й вирішувати політичні проблеми, керуючись моральними міркуваннями. Влада і політика за своєю природою є позаморальними явищами.

Розуміння політики як об´єктивного явища закладало фундамент політичної теорії як точної, досвідної науки, яка, на думку мислителя, пояснює минуле, керує теперішнім та може прогнозувати майбутнє. Н. Макіавеллі намагається розкрити закономірності суспільно-політичних явищ, з´ясувати причини зміни однієї форми держави іншою, визначити найкращу із них, розглянути проблеми співвідношення влади правителя і народу тощо. Аналіз і вирішення цих питань, виходячи з потреб часу, дали вченню мислителя значення практичної науки про політику, управління державою. Введення самого терміна, тобто " держава ", у політичну науку Нового часу пов´язують саме з Н. Макіавеллі. Учений вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, але згодом об´єдналися, щоби краще захищатися. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого найхоробрішого ватажка, почали йому підкорятися. Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Саме задля цього приймаються закони та призначаються покарання. Проте після того як влада стала спадковою, нащадки вождів все більше відхилялися від справедливості і перейшли до пригнічення народу. Абсолютна влада, вважає мислитель, швидко розбещує як правителів, так й підданих. Держава у цілому постає як стан суспільства, тобто відношення влади і підпорядкування, їхні взаємовідносини, наявність відповідним чином організованої політичної влади, юстиції, права, а також законів. Трактування держави, як політичного стану суспільства, підтверджується поглядами мислителя на походження держави.

У результаті монархія перетворена на тиранію, яка не має права на існування і мусить бути знищена разом з тираном. Після знищення тиранії стає аристократичне правління, із часом воно вироджується у олігархію, яка зазнає участі тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого кругообіг форм держави повторюється.

Макіавеллі вирізняє монархію, аристократію, народне правління, спотворенням яких є тиранія, олігархія та охлократія. Перші три форми правління він називає правильними, проте вважає їх нестійкими й недовготривалими. Найкращою, на його думку, є змішана форма, де поєднані елементи всіх правильних форм. Порівнюючи переваги різних форм правління, Н. Макіавеллі віддає переваги республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи. Республіка є більш стійкою, ніж монархія, вона краще пристосовується щодо різних умов, забезпечує єдність і міць держави, породжує у людей патріотизм. Народ мислитель ставить вище від монарха, вважаючи його розумнішим.

Ці ідеї є викладені Н. Макіавеллі головним чином у його історичних працях. Принципово іншими є його погляди, подані у трактаті "Правитель". Основний зміст праці складають змалювання образу ідеального, на думку Н. Макіавеллі, правителя та рекомендації щодо того, як йому здійснювати та зміцнювати свою владу.

Н. Макіавеллі стверджував, що заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами та грубою силою і фізично знищувати своїх політичних противників тощо. Правитель має бути схожим на сильного лева, щоби "страхати вовків", на хитрого лиса, щоб "не втрапити в пастку". По суті справи, відмежування політики від моралі перетворилось у проповідь Н. Макіавеллі аморалізму в політиці. Політика, в розумінні мислителя, – це є сфера підступності й віроломства. Відтоді аморальна політика з принципу "мета виправдовує засоби" має назву " макіавеллізм ".

Чим же була зумовлена така позиція Н. Макіавеллі? Насамперед історичними обставинами. Тогочасна Італія була роздрібнена на кілька ворогуючих між собою князівств, які до того же зазнавали утисків із боку іноземних завойовників. Будучи флорентійцем і патріотом Італії, мислитель палко бажав її об´єднання в єдину міцну державу. Але це, на його думку, міг зробити лише сильний одноосібний правитель, який задля досягнення політичних цілей, головною з яких є зміцнення держави, не нехтує ніякими засобами. Прообраз правителя Н. Макіавеллі вбачав у тогочасному італійському правителі Чезаре Борджіа, відомому своїми злодійствами. Тому по суті справи, засуджуючи тиранію як форму правління, мислитель виправдовував її щодо тогочасних італійських умов.

Зазначена позиція Н. Макіавеллі пояснюється також однією із основних аксіом його політичної філософії – думкою про те, що люди за своєю природою порочні, егоїстичні і злі істоти, їх турбують не благо держави, а передусім власні матеріальні інтереси. Макіавеллі наголошував, що люди можуть змиритися зі втратою свободи, влади, навіть зі смертю батька, проте ніколи й нікому не простять втрати власного майна. Політика покликана відповідати порочній природі людей. Правитель ж має бути переконаним, що знать – честолюбна, а народ – чернь, котра захоплюється зовнішніми ефектами та успіхом. Покірність підданих найкраще гарантують примус і страх.

Щоправда, правитель має опікувати підданих і не повинен без крайньої потреби вдаватись до їх утисків. Свої дії він має спрямовувати так, щоб вони сприймалися як благодійництво. На відміну від образ, котрих, за Н. Макіавеллі, потрібно завдавати швидко та разом, благодійництво слід проявляти в малих дозах, щоб воно тривало довше і щоб піддані відчували його якомога повніше і краще. На думку мислителя, самозбереження та зміцнення політичної влади будь-якими засобами є домінуючим інтересом державності.В цілому Н. Макіавеллі зробив вагомий внесок у розвиток політичної думки, і західна політологія вважає його основоположником науки про політику.

Дата добавления: 2014-01-04