Політичні вчення в Англії (Т. Гоббс, Дж. Локк).

Томас Гоббс (1588-1679) – видатний філософ та політичний мислитель. Його найбільш визначні політичні праці – це " Про громадянина " (1642), " Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської " (1651).

Політичне і правове вчення Гоббса базується на філософсько-методологічних позиціях механічного матеріалізму, детермінізму та деїзму. Згідно із Гоббсом, світ (природа, людина, суспільство) складається з природних та штучних елементів, які взаємодіють на основі вроджених і набутих якостей. Людина є одним із елементів, а тому її вчинки й життя підпорядковані загальним законам. Гоббс чітко розмежовує філософію, сфера якої є знання закономірностей природи і суспільства, й теологію, сфера якої є віра. Підкреслюючи, що філософські знання набуваються за допомогою розуму та досвіду, Гоббс вважав, що пізнання закономірностей політичного життя повинно служити запобіганню соціальних конфліктів, насильств і війн, досягненню блага всіх людей. Гоббс вважав ідеальним здійснення політики на основі науки, бо правління буде здійснюватися не на свавіллі, а на основі розуму, який пізнає закони політики, аналогічно щодо аксіом в геометрії.

Політичні й правові погляди Гоббса опираються на теорію природничого права й договірне походження політичної влади і держави. Основу соціально-політичного життя, його виникнення і рушійну силу Гоббс бачив у потребах людини. Потреба – мати всіх винаходів. Таким людським винаходом, утворенням є і держава. Причини виникнення та існування держави, політичної влади Гоббс пов'язує із природою людини, як істоти розумної, й глибоко егоїстичної, наділеної сильними природними пристрастями, такими як прагнення до влади, багатства та чуттєвих насолод. Ці природні пристрасті зумовлюють суперництво, недовіру й тягнуть ненависть, а теж взаємну ворожість, помсту, або зумовлюють " війну всіх проти всіх ". У природному стані люди не можуть зберегти мир та стають перед загрозою взаємознищення. І за допомогою розуму й інстинкту самозбереження та страху смерті людина приходить до висновку, що потрібно вийти з стану війни всіх проти всіх, створити "спільну владу".

Ідею легітимації, виправдання держави через розум і свідомість Гоббс розвивав з допомогою концепції договірного походження політичноївлади. Держава, згідно з Гоббсом, виникає і базується на договорі. Тобто, держава не є щось надлюдське й божественне, вона є одним із багатьох проявів правової угоди – контракту, – як результату людської діяльності. Договір, основа виникнення держави, є своєрідним консенсусом, погодженням, станом свідомості і волі підданих, який проявляється у визнанні ними політичної влади. Тобто йдеться про договір, не тільки як передумову створення держави, як особливого політичного стану суспільства, а й її необхідний і постійний логічний елемент.

Гоббс виділяє іншу системотворчу ознаку держави – політичну владу. Власне, мислитель дає таке визначення: "Держава є єдина особа, відповідальними за дії якої зробили себе, шляхом взаємного договору між собою, велика кількість людей, із тим щоби задана особа могла використовувати силу і засоби всіх їх так, як буде вважати необхідним для їхнього миру та захисту". Той, хто є носієм цієї особи, називається сувереном, він володіє верховною владою, всі інші є його підданими. Таким чином, виникає зв'язок, який поєднує багатьох людей, відносини влади і підпорядкування, тобто політичний стан.

Так, по Гоббсу, твориться " політичне тіло ", творіння людських рук. Вчений проводить аналогію між державою й людським організмом і розглядає державу, як складний живий організм, котрий об'єднує сили всіх людей, що його складають, в єдине ціле. Таку сутність він називає Левіафаном. Органи держави та їхні функції Гоббс розглядає за аналогією з людськими органами. Так, верховна влада дає життя і рух всьому політичному тілу та складає його душу. Службові особи, різноманітні представники судової і виконавчої влади – це своєрідні суглоби. Нервами служать нагороди і покарання, за допомогою яких кожен суглоб і кожен член "політичного тіла" прикріплюються до верховної влади і спонукаються виконувати свої обов'язки. Благо та багатство всіх членів держави складає його силу, безпека народу – його заняття. Справедливість і закони – аналогічні до розуму і волі; громадянський мир – це здоров'я; соціальні конфлікти – хвороби; громадянська війна – смерть. Подібна аналогія дозволяла розглядати державу, як складну систему. Це початки системного підходу щодо політичного процесу. Нормальним, здоровим "політичним тілом" Гоббс вважав таку державу, де забезпечене право людини на життя, мир, безпеку та благополуччя народу й справедливість.

Правова теорія Гоббса базується на розумінні права, як єдності і взаємозв'язку права у суб'єктивному і в об'єктивному розумінні. Право в об'єктивному розумінні – це закон (норма) свободи, у суб'єктивному – це свобода людини. У вченні Гоббса відправним моментом для обґрунтування права є аксіома про природжену рівність людей, як розумних і вільних істот, які наділені приблизно однаковими фізичними і розумовими здібностями. Розум та інстинкт самозбереження призвів до розуміння необхідності абсолютне право (свободу) кожного обмежити або, точніше, взаємно обмежити, внормувати, впорядкувати із огляду потреб спільного мирного життя. Звідси випливають природні закони, на основі яких люди можуть прийти до згоди. Перший, вихідний закон полягає у тому, що " необхідно шукати миру та слідувати йому ". Інші закони вказують шлях до досягнення і забезпечення миру. Визначальну роль у природно-правовій теорії Гоббса мають закони еквіваленту, справедливості і рівності у стосунках між людьми. Всі природні закони, підкреслював Гоббс, можуть бути "резюмовані в одному легкому правилі, доступному розумінню та найбільш нездібної людини: не роби іншому того, чого ти не хочеш, щоб робили тобі ". При цьому принцип рівності у тому, що всі люди є рівними як суб'єкти права. Привілеї суперечать принципам громадянського суспільства, природним законам.

Розглядаючи же позитивний закон, Гоббс підкреслював, що він є необхідним аспектом нормативно-правового регулювання, за допомогою якого природні закони втілюються у життя й забезпечуються державою. Державна законотворчість має бути обмежена природними законами та "все, що не йде проти природного закону, може бути оголошене законом від імені тих, хто володіє верховною владою". При застосуванні права, зокрема суддею, необхідно вирішувати, що є правом, та що не є правом, а не що вигідно чи невигідно для держави.

Важливим аспектом правової концепції Гоббса є розробка питання про гарантії реалізації природного закону й прав особи, які випливають з нього. Так, мислитель підкреслював, що " свобода підданих полягає у свободі робити те, що не вказано у договорі з владою ", тобто робити те, що не суперечить природним законам. Кожний підданий має свободу відносно всього, право на що не є відчужене договором. Це, перш за все, право на життя. На суверена покладаються обов'язки захищати права людини, що випливають із природного розуму.

Джон Локк (1632-1704) – один із відомих англійських політичних мислителів. Його основною політичною працею є твір із назвою " Два трактати про правління ", написаний в 1679-1681 рр. Важливе значення задля розуміння політичних поглядів мислителя має також праця " Дослід про людський розум " (1690). Головна мета, яку ставить Локк перед собою, є обґрунтування державного устрою, який би відповідав природі людини.

Єдиним законним джерелом політичної влади є згода народу, тобто суспільний договір. Локк чітко розрізняє владу посадової особи над підданим, як державну, або політичну владу, від влади батька над дітьми, господаря над слугою, чоловіка над жінкою – як неполітичну владу. Політичною владою Локк вважає право видавати закони та застосовувати для їхнього виконання силу спільноти.

Аналізуючи походження держави, Локк визнав існування природного стану. Але, на відміну від Гоббса, він вважав його доволі впорядкованим й благополучним. Відносини в цей період регулювалися продиктованими розумом законами природи. А, відповідно, розум вимагає узгоджувати свої інтереси із інтересами інших людей. Проте недоліком природного стану є те, що відсутній механізм, який би забезпечив справедливе користування людиною своїми природними правами. Кожна людина тут сама повинна відстоювати своє право і карати його порушників. Саме для створення такого механізму та впорядкування свого життя, надійного забезпечення свободи та власності люди укладають суспільний договір. Тобто, створення держави – це, на думку мислителя, радше акт розуму, не прояв крайньої необхідності. Об'єднавшись у політичну спільноту, люди відмовляються від належного раніше права самостійно забезпечувати виконання законів природи на користь держави, але вони у жодній мірі не відмовляються від своїх природних прав. Тому мета держави – це загальне благо. Політична спільність створюється для того, щоб краще гарантувати свободу і можливість користуватися своїми природними правами. Свобода, зі слів Локка, – це гарантія від свавілля. Вона – основа інших прав людини, бо, втративши свободу, людина ставить під загрозу власність, благополуччя й життя. Свобода передбачає дотримання законів природи, які стали законами суспільства.

Суспільний договір укладається заради кращого забезпечення природних прав, тож він наділяє владу чітко визначеними правами і обов'язками, які вона не повинна перевищувати. Влада не може посягати на невідчужувані права громадян. Одним із головних є право власності – а будь-яке посягання на нього (позбавлення частини власності, збільшення податків) є прояв деспотизму. Невідчужуваним правом Локк вважав свободу думки, оскільки у сфері суджень кожен має вищу і абсолютну владу для себе.

Задля запобігання перевищенню державною владою своїх повноважень Локк розробив особливий конституційний механізм. Важливим компонентом в ньому є принцип розподілу влади, а теж законність. Щоб не допустити концентрації влади і зловживання нею, Локк пропонував не об'єднувати законодавчу і виконавчу владу і підпорядкувати законодавця ним же створеним законам, здійснюваним виконавчою владою. Це один із найважливіших принципів Локка, і він справив великий вплив на подальшу політичну та правову думку.

Принцип законності полягає у тому, що "для жодної людини, яка знаходиться у громадянському суспільстві, не може бути зроблено виключення із законів цього суспільства". Він передбачає чітку законодавчу регламентацію структури, цілей та компетенції всіх державних органів. Силою закону, підкреслював мислитель, може бути наділений тільки акт законодавчого органу, сформованого народом. У той ж час, Локк розуміє законність не лише у формальному значенні, тобто, як дотримання законів, установлених відповідно щодо визначеної процедури. Він вважав, що й сам законодавець при створенні закону не повинен порушувати природних законів.

Важливою гарантією забезпечення прав людини на недопущення зловживання з боку влади є розірвання народом договору із урядом. Збереження такого засобу, як надзвичайна міра контролю за урядом з народу, обумовлюється тим, що, вручаючи вищу, законодавчу, владу якомусь органові, народ не позбавляється суверенітету. Звідси – є право народу на повстання для відновлення порушеної урядом свободи. При цьому, повстання не може бути справою меншості. Визнання цього права не може призвести до зруйнування громадянського суспільства, як такого, а, навпаки, є додатковою гарантією його збереження. В цілому Локк сформував принципи, котрі лягли в основу всіх демократичних правових держав світу. Його потрібно вважати основоположником лібералізму та сучасного конституціоналізму.

Дата добавления: 2014-01-04