Фашизм. Тоталітаризм

Назва фашизму як ідейно-політичної течії походить від лат. слова "fascio" – пучок, в'язка, об'єднання. Сформувалася вона 1919 р. на базі злиття концепту нації, як вищої і одвічної реальності і догматичного принципу справедливості. Заданий екстремістський політичний рух базується на єдності нації, заснованої на спільності крові, раси, і об'єднаної в одну державу.

Ідеологія фашизму спрямована проти ідеалізму та лібералізму, абстрактних демократичних цінностей, асоціативних проявів. На відміну від націоналізму або ж расизму чи шовінізму фашизм (наприклад, у італійській версії) на перших етапах свого існування намагався поєднати піднесення національної величі (відродження історичного значення Риму) з політичною демагогією псевдосоціалістичного типу.

Окремий час концепція виключної ролі держави стосовно нації та соціальної спільноти визначала в середині XX ст. розвиток суспільно-політичного життя в багатьох європейських країнах (Італії, Німеччині, Іспанії, Угорщині, Румунії та Словаччині та ін.), Японії й ін. За методами політична доктрина націонал-соціалізму (А. Гітлер, А. Розенберг) та фашизму (Д. Джентіле, А. Рокко, Б. Муссоліні) постала як близька до більшовизму. Спільні характерні риси цих доктрин такі: встановлення однопартійної системи, єдиновладдя однієї партії; концепт тоталітарної держави (політична диктатура, зрощення партійного апарату із держапаратом, примусова регламентована праця, безальтернативність прийняття політичних рішень); ідея по уніфікації всього громадського життя, єдність усіх громадських об'єднань; а також авторитарний спосіб мислення, панування ідеології, а теж ідеологізація суспільного життя, крайня його політизація.

Аналогічні підходи можна бачити і в японських націонал-соціалістів, лідером яких вважають Іккі Кіта, який написав "План реконструкції Японії" (1919), згідно із яким експансія Японії тлумачилася як визволення Азії від "білого імперіалізму". Так само, як у Німеччині та Італії, японська версія націонал-соціалізму містифікувала японські духовні традиції, зокрема шанування імператорської влади, яка походить від потомка богині Сонця Аматерасу – великого Дзимму.

Змістовний аналіз концептуальних засад націонал-соціалізму та фашизму дає підстави характеризувати його як відкриту терористичну диктатуру реакційних шовіністичних, імперіалістичних елементів фінансово-промислового капіталу. Але водночас необхідно визначити, що фашизм серед різновидів тоталітаризму був не найсильнішою формою суспільно-політичної організації.

Зосередження на суто національному та етнокультурному аспектах, етатизації (одержавленні) суспільного життя не дало змоги остаточно атомізувати громадське суспільство, внаслідок чого й після військового або ж політичного краху фашизму перехід до демократизації суспільного життя відбувався швидше, ніж в країнах, що пережили єврейсько-більшовицькі політичні експерименти.

Фашизм – тоталітарна форма правління, котра запроваджена у 1922 р. в Італії Б.Муссоліні. Фашизм – це: 1. диктатура й культ вождя (дуче) та підпорядкування йому політичної еліти; 2. ліквідація опозиції, парламенту, інституту самоврядування і всіх нефашистських партій; 3. втручання у всі області суспільного життя при умові збереження вільного ринкового господарства та приватної власності.

У сучасних умовах фашизм здебільшого має форму неофашизму. В основі неофашизму – ідеї "патріотизму", "народного ґрунту" – лежить " природна держава " з " нещадним урядом ". Виокремлюють такі сучасні ідейні різновиди фашизму:

· неонацизм (ґрунтується на принципі расової чистоти та ідеї надлюдини);

· націонал-лібералізм (ті ж ідеї боговибраності та етнічного гегемонізму, проте з певною "толерантністю" до ряду буржуазних цінностей);

· неофашизм (відсутнє етнічне месіанство, культивується крайня нетерпимість до інакодумців).

Неофашистські організації, що об'єднані у Всесвітній союз нацистів (резиденція – у США), діють у 80 країнах світу (найбільше їх в Європі, Америці та країнах Азії).

Термін " тоталітаризм " (від лат. "totaliter" – цілковито, повністю) введено у політичний лексикон італійським філософом Д. Джентіле, який вважав, що держава, відіграючи першорядну роль у долі нації, має мати необмежену владу і встановити всеохоплюючий, тотальний державний контроль над суспільством. Пізніше даний термін використаний лідером італійських фашистів Б. Муссоліні при характеристиці свого руху, який мав на меті створення тоталітарної держави.

Але одним із перших термін використав італійський автор лівої орієнтації Дж. Амендола, який у промові 20 березня 1924 року заявив, що фашизм, як і комунізм являє тоталітарну реакцію на лібералізм та демократію. Трохи пізніше офіційний фашистський теоретик Дж. Джентіле кваліфікував фашизм, як тотальну концепцію життя. Часто використовував цей термін і Б.Муссоліні, який називав свій режим lo stato totalitario, тобто тоталітарна держава. В політичний лексикон "тоталітаризм" увійшов після промови Муссоліні 22 липня 1925 р. Що стосується А.Гітлера та його соратників, то вони при характеристиці свого режиму віддавали перевагу терміну "авторитарний".

Осмислення практики тоталітарних держав розпочалося в 50-60-х роках XX ст. Розробка цілісної теоретичної концепції тоталітаризму започаткована працями Ф. Гаєка "Шлях до рабства" (1944 p.), Г. Арендт "Витоки тоталітаризму" (1951 p.), К. Фрідріха та 3. Бжезинського "Тоталітарна диктатура та влада" (1956 p.). Саме в даних книгах вперше було проведено порівняльний аналіз тоталітарних режимів у Німеччині і СРСР. Пізніше до цієї теми дослідження повернулись цілий ряд відомих істориків, політологів, інших фахівців.

Усі вище перераховані прихильники концепції тоталітаризму вважають, що до основних ознак даного режиму можна віднести такі:

1. Політична система ґрунтується на ідеології, яка пронизує всі сфери життя. Відверта незгода із нею карається як найважчий злочин. Тотальна ідеологія ґрунтується на соціальних міфах, а закладена же у ній мета слугує засобом легітимації режиму.

2. Основна ланка політичної структури суспільства – єдина, добре організована, побудована за ієрархічним принципом масова політична партія на чолі із лідером харизматичного типу. Політизуючи органи державної влади, партія зрощується з державою.

3. Управління здійснюється через терор, що направляє партія і таємна поліція. Приводом задля терору є систематичне формування "образу ворога " і на цій основі – агресивної політичної свідомості як соціально-психологічного фону для репресій.

4. Засоби масової інформації перебувають під повним контролем держави, що дозволяє маніпулювати суспільною свідомістю творити її.

5. Армія контролюється партією і урядом.

6. Державний контроль над економічною сферою суспільства (а це є державна власність, командно-адміністративна система управління економікою тощо).

Отже, тоталітаризм – режим всеохоплюючого репресивного примусу громадян до виконання владної волі, цілковитого державного контролю за діяльністю окремих громадян, їх об'єднань, соціальних груп та інститутів.

Реальне втілення тоталітарних моделей в практику стало можливе за наявності цілого ряду передумов (причин). До основних із них відносять:

1. Особливості соціокультурної динаміки періоду індустріалізації: руйнування традиційних структур, етатизація суспільного життя та посилення соціальних функцій держави, можливість за допомогою ЗМІ маніпулювати суспільною свідомістю (франкфуртська школа, кейнсіанство).

2. Виникнення тоталітаризму пов'язують із масовізацією суспільного життя та виходом на політичну арену людини-натовпу (X. Ортега-і- Гассет, Ф. Ніцше).

3. Ідейні витоки тоталітаризму бачать в галузі політичної філософії мислителів як Платон, Г. Бабеф, Ж.-Ж. Руссо, Г. Гегель, К. Маркс, В. Ленін. Їхні моделі майбутнього, на думку російського філософа М.Бердяєва, завжди утопічні. А утопії є тоталітарними ворожими свободі й демократії. В тоталітарній моделі утопія ототожнюється з абсолютною істиною, відхід від якої карається.

4. Суб'єктивні умови тоталітаризму – масові соціальні фрустрації, які виникли через порушення традиційних цінностей, вимушеної самотності, соціального відчуження. В результаті змін у більшості людей з'являється психологічний механізм "втечі від свободи".

5. Причини тоталітаризму кореняться в націоналізмі та антисемітизмі.

Соціальну базу тоталітаризму складають маргінальні та люмпенізовані групи і соціальні прошарки, які виникають у нових економічних умовах і більш сприятливі до пропаганди тоталітарних ідей. Політичними провідниками тоталітаризму є масові вождистські партії, які виникли у першій чверті XX ст. та прагнули монополізації державної влади, претендуючи водночас на творення " нового світу" або ж "нового світового порядку ". Таким чином, за наявності необхідних умов і приходу до влади тоталітарних партій тоталітаризм із галузі теоретичних уявлень перетворювався в реальну політичну практику. Протягом 20-30и-х років, а потім другої половини 40-их років тільки в Європі тоталітарні і наближені до них режими були встановлені у 17 країнах із 27. Залежно від пануючої ідеології, котра впливає на зміст політичної діяльності, тоталітаризм може бути представлений як комунізм, фашизм і націонал-соціалізм, а також сіонізм та анархізм тощо.

Вирізняють два типи тоталітаризму: праворадикальний (фашизм та націонал-соціалізм); лівоекстремістський (комунізм). Перший характеризується відкритою терористичною диктатурою, мілітаризацією сфер життя, придушенням свобод. В основі – войовничий антикомунізм, шовінізм, расизм і спекуляція на потребах мас. В історіографії проблеми вивчення фашизму є три класичні його інтерпретації:

1. теорія "моральної хвороби Європи" Б. Кроче. Він вважав, що фашизм – це реакція на ідеали доби Просвітництва;

2. друга інтерпретація фашизму – радикальна. Її прихильники відповідальність за появу фашизму і нацизму покладають на італійську і німецьку буржуазію;

3. третя інтерпретація належить марксистам, які говорять, що фашизм – це є породження імперіалістичної стадії капіталізму та форма антипролетарської реакції.

Дата добавления: 2014-01-04