Екологічна освіта і екологічне виховання

Упродовж тисячоліть в людському суспільстві культивувалася споживацька свідомість у відношенні до природи. І тільки в другій половині 20 століття, коли невідновні природні ресурси, які природа накопичувала мільярди років, почали стрімкими темпами вичерпуватись, людство збагнуло, що природні ресурси вичерпні, а деякі з них уже перебувають на межі вичерпності. Стало зрозумілим, що невідновні ресурси вичерпуються швидше, ніж людство здатне перебудувати свою економіку.

Виходячи з нинішньої кризової екологічної ситуації, найголовнішим завданням сучасної епохи вважають формування в першу чергу нової екологічної свідомості і екологічної культури. Проблема формування екологічної культури постала наприкінці 20 століття, коли у 1992 році конференція ООН визначила формування екологічної культури населення планети як головне приорітетне завдання людства. Екологічна культура – це внутрішня суть людини та людського суспільства, що знаходиться «всередині нас» і проявляється певними діями щодо природи. На відміну від цього існує «зовнішня культура» як сукупність цінностей, створених протягом розвитку людської цивілізації. Наша епоха – час великої дисгармонії між зовнішньою культурою та внутрішньою культурою, дефіцит якої і викликав глобальну екологічну кризу.

У наш час багато екологічних принципів та вимог не діють, оскільки вони є чужими технократичному суспільству. Дефіцит екологічних знань та екологічної культури проявляє себе у тому, що екологічна інформація не включається у споживацьку сферу особистості. Люди розуміють, що промислове та сільськогосподарське виробництво забруднюю середовище життя, але не хочуть відмовитися від екологічно небезпечних виробництв та їхньої продукції.

Необхідно усвідомити і завжди пам’ятати, що екологічна криза має не техногенні коріння, вона випливає насамперед, з низької екологічної культури людства. Забезпечити екологізацію суспільної свідомості може тільки система екологічної освіти та виховання.

Виходячи з нинішньої кризової екологічної ситуації, найголовнішим завданням сучасної епохи вважають формування в першу чергу нової екологічної свідомості – бережливого ставлення до природи. Особливо гостро ці проблеми стоять в Україні, зважаючи на екологічну і духовну кризу та низький рівень екологічної культури нашого суспільства, Правовий нігілізм, повсюдне нехтування чинних законів, корупція та хабарництво призвели до відчутної руйнації всіх інститутів, пов’язаних з охороною природи. Охорона довкілля, раціональне використання природних ресурсів та екологічна безпека нехтуються нашим суспільством в виробничій діяльності і в повсякденному житті.

Для подолання екологічної кризи в країні у Державній програмі охорони природного середовища, раціонального використання природних ресурсів і екологічної безпеки передбачається запровадження загальної екологічної освіти та виховання. Вона має охопити всі верстви населення, починаючи від дитячого садка і закінчуючи вищою школою.

Основним завданням екологічної освіти та виховання в країні повинно бути формування екологічної свідомості про необхідність гармонійного співіснування людського суспільства з природним середовищем та охорону довкілля від антропогенних забруднень. На це мають бути спрямовані вся структура, зміст і методи навчання. Екологічна освіта і виховання мають організовуватися на чотирьох рівнях: загальна (для всього населення), дошкільна (для дітей дошкільного віку), шкільна і вища.

Метою загальної освіти має бути формування екологічного світогляду, забезпечення екологізації суспільної свідомості, прищеплення любові до рідного краю, розуміння необхідності охорони природного середовища на роботі і в побуті, навичок бережливого і раціонального споживання природних ресурсів і обґрунтованого самообмеження використання невідновних ресурсів.

Дошкільна екологічна освіта має бути спрямована на прищеплення любові до рідного краю, пізнання понять життя і смерті, формування навичок бережливого ставлення до живої та неживої природи.

Шкільна екологічна освіта повинна мати на меті вивчення основ загальної екології, раціонального використання природних ресурсів та екологічної безпеки біосфери на рівні викладання біології, хімії, фізики, географії в середній школі.

Метою екологічної освіти у вищій школі має бути підготовка фахівців вищої кваліфікації для організації суспільного життя і виробництва. Тут потрібно фундаментально вивчати загальну теоретичну та прикладну екологію.

Моральне ставлення до природи включає три взаємопов’язані аспекти:

- релігійний, що спирається в своїх рекомендаціях про бажаний тип взаємовідносин людини з природою на принципи тієї чи іншої релігії;

- гуманістичний, що має в своїй основі розуміння того, що шкода. Заподіяна навколишньому середовищу, рівноцінна школі, заподіяній майбутнім поколінням людей;

- моральний, що допускає рівноцінність усього живого.

Ключовим моментом є їхнє функціонування в одному напрямку. До цього докладаються певні зусилля. У 1986 р. була надрукована спільна Декларація п’яти світових релігій про духовну відповідальність віруючих за стан природного середовища. У 1988 році в спільній заяві Папи Римського і Далай Лами знову була підтверджена орієнтація християнства та буддизму на природоохоронну орієнтацію віруючих. Сучасна церква чітко визначила свою позицію у сфері охорони природи, визнавши, що бог створив людину як частину природи та запропонувала віруючим керуватися заповіддю «Борони та оберігай Землю і все на Землі».

Особливу небезпеку на сучасному етапі становить розрив між екологічними знаннями та можливістю приймати управлінські рішення, особливо в нашій країні при функціонуванні стихійної ринкової економіки.

Навчальні екологічні програми розробляються в багатьох країнах. У країнах Європейської Ради існує до800 навчальних екологічних програм. Розрахованих на термін від 2 до 72 годин. Однак логічно чіткої та ефективної системи екологічної освіти і виховання не має в жодній країні. Для забезпечення результативності екологічної освіти та виховання для забезпечення екологізації мислення необхідний міждисциплінарний синтез та вивчення екології в єдності з іншими науками.

Навчально-методична література

1. Білявський Г.О., Бутченко Л.І., Навроцький В.М. Основи екології, теорія та практикум. Навчальний посібник. – 2002.

2.Джигирей В.С. Екологія та охорона навколишнього середовища. Навчальний посібник. – 2000.

3. Запольський А.К., Салюк А.І. Основи екології. – К. 2001.

4. Злобін Ю.А. Основи екології. – К. 1998.

5. Кучерявий В.О. Екологія. – Львів. 2000.

6. Цебржинський О.І., Черно В.С.Вибрані лекції з екології. – Миколаїв. МДУ. 2006.

Довідникова і наукова література

1. Андрейцев В.І., Пустовойт М.А. Екологічна експертиза, право і практика. – К.,1992.

2. Барановський В.А. Екологічний атлас України. – К. 2000.

3. Вернадський В.И. Философские мысли натуралиста. Сборник. – 1988.

4. Вернадский и современность. Отв. ред. А.Г.Назаров. – М.1986.

5. Горшков В.Г. Устойчивость биосферы и сохранение цивилизации.// Природа. – 1990. №7, с.23.

6. Данилов-Данильян В.И., Лосев К.С.Экологический вызов и устойчивое развитие. – М., 2000.

7. Дідух Я.П. Популяційна екологія. – К., 1998.

8. Програма дій «Порядок денний на ХХ1». – К., 2000.

9. Реймерс Н.Ф. Экология. Теории, законы, правила, принципы и гипотезы. – Россия молодая..1994.

10. Н.Н.Федоров Философия общего дела. – М., 1982.

11. Шевчук В.Я. та інші. Ріо-де-Жанейро – Йоганнесбург: паростки ноосферогенезу і відповідальність за майбутнє. – К.,2002.

З м і с т

Дата добавления: 2014-01-04